Сараєво для початківців

КУРБАН

ЄВРОПА. Той ранок мав би сяяти, як усі ранки. Але ні. Щось невиправно хибне було в ньому. Ознаки страшної помилки відрізняли його від усього. Як же йому сяяти, коли це Сараєво, коли 1992 рік і коли надворі липень. Ніколи ще не було стільки пожеж, як тими днями. Ніхто не зважав на красу. У нас були нагальніші справи.

Сараєво впродовж своєї історії вже горіло. У давні часи треба було намарудитися, щоби підпалити таке місто. Відтоді технічний прогрес зробив страхітливий ривок. Тепер досить однієї запалювальної кулі, щоби п’ятсотрічна будівля обернулася на смолоскип. Однієї кулі досить, щоби спалити сто двадцять квартир, — такий розмах спокушає. Двадцятиповерхівки горять у середньому по два дні. Того липня траплялося, що в місті одночасно горіли по три такі ватри. Для любителів яскравих барв, вогню й деструкції — захопливе видовище. Для любителів Сараєва — катастрофа. Кінець світу.

Жахлива картина — смолоскип заввишки п’ятдесят метрів. Про гасіння навіть не йдеться: хто спробує наблизитися до будинку, буде вмить застрелений. У цьому нюансі, у тому, щоби спершу підпалити будинок, а потім не дозволити мешканцям гасити його, прихована вся суть нападу на Боснію. Коли хтось запалювальною кулею стріляє в будинок, де мешкав до вчора, чи в той, де всередині триста малих дітей, або півмільйона книжок, або сто найцінніших рукописів, то це ненависть. А коли людям, які хочуть загасити пожежу, хтось забороняє це робити, то це страх. Нажахана тим, чого не розуміє, примітивна свідомість бачить єдине рішення в знищенні об’єкта свого нерозуміння.

Отже, той ранок не міг сяяти, як інші ранки. Будинок підпалили вже о сьомій. Колись це було б доволі рано, застало би більшість мешканців у ліжках. Але на війні немає електрики, усі полягали о восьмій вечора, а о п’ятій ранку вже на ногах. Тож і пожежа не застала людей сонними, що не означає, буцім вони зустріли її готовими. Ніхто не був готовий. Серби контролюють водогін, у будинку немає навіть питної води, не кажучи вже про об’єми, достатні для такої амбітної операції, як пожежогасіння. Вогнегасники за доброю традицією ніколи й не були справними. Тому на гасіння одразу махнули рукою. Люди рятували свої життя.

Головний вихід звернено до Враче, і по ньому хтось, геть утративши зв’язок із реальністю, з рівними інтервалами випускає повні залпи. Аварійний вихід веде не в бік Враче. Він не допоможе, бо забитий старими меблями і давно не вживаний. Тому люди скористалися захищеним боком будівлі, що був поза снайперським прицілом, і балконами тікають від вогню. Молоді сходять без проблем. І людям середнього віку якось удається намацати землю під ногами. Тільки один старий стоїть на балконі, навіть не намагається зійти. Він у пастці. Дівчина й хлопець, вочевидь, його родичі, стоять перед будинком. Дівчина плаче, а хлопець відчайдушно кричить. Хоча голос його тоне в усезагальному лементі, він не полишає спроб пояснити старому, як урятуватися.

Але все марно, вогонь лютує, старий не має жодного шансу. Він і не намагається зійти, він просто спостерігає за довколишньою метушнею. У його очах немає паніки, немає страху, навіть жалю немає. Його погляд виказує тільки одну емоцію — смирення перед прийдешнім кінцем. За якусь мить полум’я дістанеться його квартири, і тоді він помре. Незбагненний спокій, із яким він очікує власного кінця, свідчить про те, що старий був мудрою людиною, і що його мудрість велить йому й у ці хвилини зберігати гідність. Померти з гідністю — одне з небагатьох задоволень, які нам іще залишилися.

Через те, що усвідомлював реальність і ніколи не відчував потреби нищити об’єкти свого нерозуміння, мусив бути знищеним — він. Війна навчила нас дечого важливого: цей світ ґрунтується на нерозумінні та деструкції. Зло завжди перемагає Добро; хто стверджує інше, або нічого не розуміє про світ, або ніколи не був на війні.

ЗВОРОТНА ЕВОЛЮЦІЯ, МІСТО РОЗЧИНЯЄТЬСЯ ДО СЕЛА. Кімнати обігріваємо дровами. Уночі з наших вікон не світиться. Зате з наших димарів куриться дим. Ніхто не дивиться телевізора; вечорами люди подовгу розмовляють. Від ідилії нас відділяє тільки усвідомлення, що нас до неї примусили, що вона не є нашим вибором. Думка вбиває легкість життя. Ідеал — життя без роздумів. Розмови перериваються лише пострілами. Вночі снайпер стріляє навмання. Щоб відігнати страх і виконати норму. Кожен із них щоденно мусить відстріляти двісті куль. Часом вони розслабляються вдень, і тридцяти куль не вистрілюють, тоді вночі випускають їх чергами. На прикладах їхніх рушниць висічено зарубки. Зарубки позначають, скількох людей вони вбили. Якщо ніч не холодна, треба вийти на прогулянку. Місто від села відрізняється запахами. Сараєво давно вже пахне селом: немає смогу, немає транспорту, немає промисловості. Поміж багатоповерхівок сільські запахи здаються нереальними, але тільки вдень. Уночі темрява така густа, що багатоповерхівки здаються не будинками, а декораціями. Я, віддавна не знаючи, як поводитися перед світлофором, досконало орієнтуюся в мороці. Міста виростають із сіл. Коли ж відбувається зворотне, коли місто розчиняється до села — це поганий знак. Той, хто хоче зазирати в майбутнє, мусить вивчати знаки. Щури — це знак біди, вони віщують чуму або війну. Коли приходить сарана, це означає, що біді кінець. Суверенні володарі цього міста — гризуни. Сарани не видно й близько.

МІСТО-КУРБАН. Раптові дощі викривають нове явище: після кожного обстрілу дедалі більше пробитих ринв. Сараєво — місто, яким пожертвували. Паскаль Брюкнер каже, що немає нижнього порога терпимості Європи, коли йдеться про це місто. Це означає, що будь-яке наше страждання вони здатні витерпіти. Тут відкривається один незручний факт: Сараєво географічно належить до Європи. А Європа цю його приналежність політично заперечує. Так і виходить, що серби тримають окупованою частину Європи, якої та зреклася, аби не соромитися самої себе. Всередині кола облоги питання про те, чи європейське це місто — Сараєво, люди намагаються розв’язати, залучаючи наївну історичну пам’ять: перші ванни тут з’явилися набагато раніше, ніж у більшості європейських столиць. Стоячи з каністрами біля пробитої ринви, люди говорять про це з гордістю. Поки триває облога, усі види самообману виправдані: допомагають виживати. Під час літньої зливи вода зі зрешеченої ринви бризкає навсібіч. У горішній частині будинку, при вищих поверхах, дірки в ринвах від снарядів. Унизу дірки зробили самі люди: в місті без води дощівка є легальним і схваленим владою засобом для прання білизни, миття волосся й унітазів. Треба мати справді велику внутрішню силу, щоби з гідністю стояти в принизливій черзі біля ринви. Чи є щось тоскніше, а отже, чи є щось європейськіше від цієї картини?

ПОСЕРЕД САРАЄВА, ПОСЕРЕД ЛІТА. Спекотного серпневого дня Сараєво схоже на село; сонце пражить майже так само, як у Мостарі, повсюдна тиша, щебет птахів, що переплітається з кулеметними чергами, а потім знову тиша. Коли немає дорожнього руху, навіть жар від розпеченого асфальту не здається міським. У всьому — чари села. Нездоланні чари. Так може тривати годинами. Потім звідкись виривається автівка, болісно руйнує ілюзію сільської досконалості ландшафту, розбурхує своїм гуркотом природну рівновагу, здіймає куряву — і за кілька секунд зникає, наче й не було. Вулиця знову потопає у своєму сільському спокої, і так до наступної автівки чи до наступної міни — однаково…

КОЛИМСЬКІ ОПОВІДІ. Тільки коли при мінус двадцяти немає чим зігрітися, а в плюс тридцять — чим напитися, людина розуміє, що не знає відповіді на запитання, що гірше: холод чи спека? Узимку, коли від морозу вкривається кригою Міляцка, під сімома вовняними ковдрами та сімома перинами я видзенькую зубами і мрію про гарячінь літа. Улітку, спітнілий, спраглий і брудний, жахаючись можливої зарази, мрію про грудневий сніг. Тільки ця війна змусила мене зрозуміти, чому всі так хвалять невимовну красу вересня й дивовижні обіцянки травня. Вересень і травень — це компроміс між екстремальними станами, в які ми потрапляємо взимку й улітку. Компроміс — основний принцип виживання серед людей. До цієї війни Боснія була зокрема й країною компромісів. Цей принцип тепер навіки знищено, і майже не важить питання, що нас чекає: холоднеча чи спека? У Сараєві зрізано всі дерева; тому в місті більше немає орієнтирів, за якими можна впізнати осінь або весну. Хто читає знаки, вбачає в цьому обіцянку важких часів. Надходить нескінченна зима, вічне заледеніння.

РОКИ МИНАЮТЬ. Із нашою наївністю 1992 року може зрівнятися хіба що наше розчарування 1995 року. Інакше й бути не могло, розчарування — це завжди санкція за хибні очікування. У перші місяці війни Сараєво фанатично вірило: у справедливість міжнародної спільноти, яка 1945-го була заприсяглася, що більше ніколи такого не допустить; у всевидющого Бога, який має покарати Пале, адже знає, що вони там роблять; у свою перевагу, бо ж місто всіляко демонструвало, як залишатися культурним усупереч дикості, яка на нього звалилася.

Протверезіння було повільним і болісним.

Щороку ми прощалися з однією ілюзією та переходили до іншої.

Наші бажання ставали дедалі нечисленнішими, дедалі скромнішими, дедалі реальнішими. Історія нашого протверезіння — це насправді болісна історія про нашу наївність. Отак ми тверезіли:

1992. О, як ми нап’ємося, коли це скінчиться!

1993. Коли це мине, як же ми наїмося!

1994. Якщо це скінчиться колись, бодай виспимось.

1995. Хай би вже в мене влучило, тоді це нарешті припиниться…