Сараєво для початківців

КОЛИ НАСТАНЕ МИР

ІЛЮЗІЯ В ДІЇ. Масакра на ринку Маркале була така страхітлива, що після неї четники кілька місяців не насмілювались обстрілювати місто. Настав загрозливий мир. Загроза містилася в знанні про тимчасовість цього миру. Тож тоді Сараєво було містом розгубленим і непевним. Усередині кільця облоги буяла ілюзія життя, в якому немає ні сліду війни. Працюють кінотеатри, крамниці відчинені, на вулицях повно людей, у кафе ще більше, трамваї — переповнені. За кілька днів сараєвські ціни зрівнялися із загребськими. Єдина ознака ненормальності ситуації — вода. Крани сухі. Що другого дня подають воду на якусь годину, і якість ілюзії додатково зростає.

Це те, чого не показують по телевізору. Без благодатного посередництва телекамери ілюзія значно жорстокіша.

За якісь сто метрів звідси — четники. Усвідомлення їхньої присутності глибоко врізалося в кожну жилку міста. Дівчина з морозивом знає, що снайпер може підстрелити її просто під час поглинання солодкої кульки. Мати з дитиною знає, яка небезпека чатує на них, коли виходять надвір. І навіть мати, яка не гуляє з дитиною, яка тримає її вдома, знає, що їхня безпека оманлива, бо від свого снаряда ще нікому не вдалося сховатися. Стільки людей загинуло у власних квартирах. Під ударом снаряда стіни наших помешкань вразливіші від картону. Усі це знають.

Наша проблема в тім, що ми пережили такі суворі дні, аж ця підробка миру здається нам справжньою, справжнішою за все, що було до війни. Це тому, що наша ілюзія — наш кривавий здобуток. Насолоджуючись несподіваним дарунком, ми все-таки знаємо, що страшні дні повернуться. Тому насолоджуємося ще завзятіше, ніж зазвичай. Сидячи за столом у кафе, запитую себе: кого з нас, п’ятьох приятелів, рівно через рік, у цей самий день, не буде серед живих? Пізніше дослідження встановило, що решта четверо думали про те саме.

ЧОМУ МИ НЕ ПОРОЗУМІЄМОСЯ. З позірним миром у місто почали повертатися люди, які виїхали з нього на початку чи впродовж війни. Вони й самі знають, що це не мир, тільки привид миру. Не планують залишатися. Приїжджають, бо їхня туга більша за їхній страх. Наслідком стає трагікомедія нещасних, які зіткнулися з іншим світом. Нарешті вони в місті свого життя. Як то зазвичай буває, непорозуміння цілковите. Після всіх міфів і легенд про зруйноване місто вони очікували щонайменше Хіросіми. Коли бачать те, що бачать, не можуть приховати свій подив. Нам, які всю війну провели в тіні Пале, цей подив здається розчаруванням. Нам здається, ніби вони розчаровані, що місто не зруйноване настільки, як вони очікували.

ОЧНА СТАВКА.

— То місто не таке зруйноване, як я гадала.

Отже, вони ніколи цього не зрозуміють.

Чи треба пояснювати, що розчаруванню тут немає місця, що тут справді були жахливі дні, страхітливі тижні, катастрофічні місяці, безвихідні зими? Загрузнеш у цих поясненнях, потонеш у дискусіях. Дискусії обернуться на суперечку. Суперечка виросте в скандал. Кожен вивергатиме на іншого своє горе. Так між людьми, в яких є любов, але немає порозуміння, проростає нетерпимість.

Іван Ловренович стверджує: «Сараєвців після цієї війни впізнаватимуть за мовчазністю та шляхетністю».

Який захопливий і недосяжний ідеал. Мовчазність як відображення досвіду, якого не переповіси. Досвіду, що видирається з кожної спроби визначення. Шляхетність як результат ледве стерпного знання: знати те, чого не знають інші, і водночас усвідомлювати, що перевага має сенс, лише доки про неї мовчиш.

Варто було б досягти такого рівня самоусвідомлення, на якому внутрішнє задоволення буде єдиною нагородою, якої прагнеш. Але це вже завдання для брахманів, не для сараєвців. Наша марна мудрість не є результатом вибору чи дозрівання; це плід біди. Великої біди.

ТРОХИ ЕМОЦІЙ, ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ. Зустріч: сараєвці, які пережили війну в Сараєві, проти сараєвців, які своє вистраждали десь у Європі, під вечірні новини «Радіо Сараєво». Нікому в цьому протистоянні не легко. Страждання перших реальні, їх можна помацати. Їхній біль фізичний. Страждання біженців — зовсім інше. Свої муки вони описують як нестерпну тугу, ностальгію, або нищівну нудьгу, або деструктивне каяття. Саме лише розмаїття визначень свідчить, що легко їм не було. Те, у чому вони не хочуть зізнаватися, — їхні страждання несумірні із сараєвськими. І тому це зустріч двох різних світів. Ті, хто прибули з іншого боку, такі вгодовані, рум’яні, свіжі, вони в щирому захваті від цієї зустрічі. А тутешні бідолахи неодмінно розплачуться.

ЗНОВУ ЕМОЦІЇ, ПОГЛЯД ІЗСЕРЕДИНИ. Вона — типова сараєвська жінка. Це означає: досить красива, щоб на вулиці вирізнятися серед інших жінок, і досить розумна, щоби вчасно розпізнати небезпеку. Тому в квітні 1992 року вона поїхала вирізнятися на вулицях Загреба, міста над містами. Жила важко, дорого платила за свій привілей не знати, що таке снаряди. Уперше по двох роках зустрівшись із мамою, не може приховати радість. Мало не верещить від щастя, опинившись на порозі своєї квартири, побачивши, що все майже неторкане, знову відчуваючи мамині обійми і старі запахи. Але її мати плаче.

Через якусь годину те саме повторюється з тіткою. Усе повторюється достеменно, крім одного: тітка плаче сильніше за матір. Це тому, що ми тільки при зустрічі з поверненцями бачимо, як насправді настраждалися. Порівнюючи свою блідість, згорбленість, виснаженість і згаслість із їхньою свіжістю, гостро бачимо, які ж ми насправді нещасні, і плачемо над собою. Той плач свідчить про ступінь згорьованості заплаканого, а ступінь згорьованості можна безпомильно визначити за ступенем схуднення. У цьому конкретному випадку тітка худіша за матір. Тому її стрясає сильніше ридання — настраждалася більше.

НА ВОЛІ. Зрідка траплялися також обернені ситуації, коли привілейовані сараєвці, власники найрізноманітніших оонівських карток, виїздили за кордон. Тоді, навіть якщо це не було в них вродженим, вони дотримувалися згаданого принципу мовчазної шляхетності. Довкола них крутився десяток цікавих. Усі хотіли про все знати, усі про все розпитували. Тут було як прагнення інформації, так і бажання своєю підвищеною зацікавленістю продемонструвати конкретний доказ прихильності й підтримки. Це потрібно для компетентного органу. А кожен сараєвець, який залишився, — такий собі різновид компетентного органу для сараєвця, який виїхав. Якщо зараз він із підкресленою небайдужістю розпитує, може, цей другий, коли повернеться в Сараєво, комусь важливому, комусь дорогому або комусь, хто зважуватиме провину, скаже, що такий-то в еміграції тримався добре і демонстрував підвищений рівень конструктивної зацікавленості. Ніколи ж не знаєш.

Той перший сараєвець, який залишився в місті, загартований багаторічною практикою, осягнув вищу мудрість: ніколи не нападай першим.

— Що там у Сараєві?

— Нічого.

— Як живете?

— Тяжко.

— Фігово було?

— Фігово.

Марна річ, він сприймає цю розмову як вислуховування. Тому емігранти кидаються в контратаку. Виплескують на нього всі свої гризоти. Їм тут важко, довкола чужі люди, ніхто їх не розуміє. Ніхто не знає, крізь що вони пройшли. Нестерпно сидіти в теплі й слухати новини про артобстріли. Якби цю розмову слухав хтось невтаємничений, сторонній, скажімо, з Руанди, він би дійшов до висновку, що весь цей час важче жилося в Загребі, Стокгольмі чи Лондоні, ніжу Сараєві.

Вища мудрість каже: немає користі з мовчання. І зі шляхетності немає. Треба вміти борсатися.

НІНДЗЯ-МЕСНИК. І тоді я вирішив повернутися в Сараєво. Це було важке рішення, таке важке, що ніхто в моєму оточенні навіть не наважився його прокоментувати. Більшість уважали мене божевільним, і тільки одиниці — сміливцем. Але я знаю напевне, що в липні 1995 року то було справді відважним рішенням. Сміливим і ризикованим. Повернутися в місто, звідки всі тікають, можуть лише небезпечні люди. Той, хто робить хоробрі й небезпечні кроки, мусить і вдягатися відповідно. Тому в дорогу я вирушаю весь у чорному, щоб здаватися собі схожим на ніндзю. Це не просто так: ніндзя випромінює особливу енергетику. Кожен, хто в такий момент має змогу лишитися за кордоном, проте повертається в Сараєво, покладається саме на свій особливий енергетичний заряд. Відчуваючи цю мою енергію, більшість пасажирів, які стоять біля автобуса, реагують на мою появу. Всю увагу зосереджено на мені. До мене підходять, зав’язують розмову. Як це може мені не полестити? Питають, скільки їхати до Спліта, чи не буде невдовзі дощу, чи я дивився ввечері матч і таке різне. Очевидно, хочуть задобрити крутого хлопця в чорному. Я терпляче відповідаю, пильнуючи, щоб не поставити під загрозу свою містифікацію. Вбратися в чорні штани й чорну футболку було правильним кроком. Ілюзія руйнується, коли одна жінка, теж у чорному, запитує в мене: «Водію, а куди нам поставити багаж?» Он воно що.

Нищівна поразка. Можливо, я помилився, коли вирушив у дорогу без окулярів рей-бен? Нині людина не може претендувати на небезпечний вигляд, якщо не носить темних окулярів. Тільки вони ефективно сіють страх. Усього решта замало. Недарма кажуть, що диявол ховається в деталях.

Треба бути обачним із визначеннями. Кажучи про поразку, я маю на увазі не свою, але їхню поразку, бо ж усі вони зверталися до мене з неприхованим трепетом. Щоб налякати людей довкола, аби вселити в них страх і вибороти перевагу власного авторитету, чоловік не мусить бути ніндзею. Досить бути водієм автобуса.