Сараєво для початківців

ПЕКЛО

ІДЕАЛ НЕОБХІДНОСТІ ПРОТИ ІДЕАЛУ НЕПОТРІБНОСТІ. Для деяких своїх тез у мирний час я не мав досить вичерпних аргументів. Війна додала їх мені. Те, через що раніше з мене сміялися, тепер стало таким логічним, таким значущим, таким обґрунтованим. Тільки під час війни ми усвідомили, що наше попереднє життя зводилося до придбання й нагромадження непотрібних речей. Наші квартири були виставками унікального хабоття. Хабоття — це збірна назва для непотрібних речей, які ми тягаємо по квартирах. Дев’яносто відсотків речей у кожній квартирі непотрібні.

ІДЕАЛ НЕПОТРІБНОСТІ ПРОТИ ІДЕАЛУ НЕОБХІДНОСТІ. Ось перелік непотрібних речей: скатертини (геть нефункціональні й непотрібні), гобелени (потворні, вигадка для псування зору тих, хто їх тче, і нищення смаку тих, хто їх споглядає), книжки (прочитай і передай далі), картини (кого цікавить мистецтво, хай іде в галерею), псевдоскульптури (їхнє первинне призначення — покращувати простір, просто смішно), електрична чавилка для апельсинів (яким дегенератом треба бути, щоб за допомогою струму вичавлювати те, що можна й руками, і навіщо взагалі вичавлювати апельсини, це ж не лимони), соковитискач (фрукти ліпше їсти в їхньому природному стані), шпалери (на вигляд потворні, заважають стінам дихати, випаровують клей, цілком непотрібні, геть зайві), сервізи на вісім, дванадцять і двадцять п’ять персон (найчастіше їх тримають у квартирах, де оптимум — четверо гостей, а якщо більше, їх запрошують у паб, а не додому), фотографії (перевиробництво фотографій, за життя їх знімають тисячі, а досить і сотні. Хоча взагалі-то й п’ятдесяти. А насправді — по десять на кожного члена сім’ї), сувеніри (яке їхнє призначення? Прикрасити простір? Зазвичай це кітч. Нагадувати про дорогу серцю подорож? Цей асоціативний вимір губиться дуже скоро, і натомість знімки дістають інший вимір — не-асоціативного пилозбірника)… Звідки ця ідея, буцім речі прикрашають життя? Речі тільки душать простір. Із цього погляду війна була великою школою, так би мовити, виховною моделлю. Основа цієї моделі — екстремальний редукціонізм.

ІДЕАЛ НЕОБХІДНОСТІ, ПЕРЕМОГА. Кому не пощастило в житті, і він кохає свою дружину, той щороку має купувати щонайменше три подарунки: на день народження, на річницю шлюбу і на Байрам. За тридцять років шлюбу накопичиться дев’яносто подарунків, дев’яносто безцінних унікальностей. І де подітися людині з тими дев’ятьма десятками безцінних унікальностей, коли Караджичу пітьма застелить очі? Якщо є така змога, потрібно інвестувати тільки в предмети, які зношуються і стають непридатними після використання, які не стануть проблемою в таборі для біженців.

Щовечора я складаю найпотрібніші речі на випадок утечі, пожежі, атаки чи Караджича. Тримаю їх у сумці біля дверей. Пізніше зауважую за собою кумедну звичку: хай куди поїду, і там завжди залишаю при дверях свою тривожну сумку. Те, що в Сараєві — потреба, у Заґребі чи Мілані — гротеск. Але для мене це не причина відмовитися від звички. Мир — не той взірець, на який варто рівнятися. Мир — це тимчасовий стан між двома війнами.

КНИЖКИ З ПЕКЛА. На початку буває трохи незручно. Озброєні лише оманою, люди спершу соромилися. Тому всі ми палили передусім марксистську літературу, щоб заспокоїти нерви. Енгельс і Маркс відкрили сезон. Початковий дискомфорт ми долали «Походженням родини», «Тезами про Фойєрбаха» та «Капіталом». Виявивши, що це зовсім не так боляче, як ми очікували, перейшли на сербських академіків: Чосич, Ісакович, Екмечич… Кіша, Ковача, Пекича, Ал-бахарі, Давида — цих не палили. Але зима затягнулася, тож надійшла черга і російських книжок, і дечого з британської літератури.

Тоді нас гріла поезія.

Коли генерал Мак-Кензі[24] дав першу прес-конференцію, ми спалили все канадське, що знайшлося вдома. Потім Міттеран став на заваді військовому втручанню. Наступного дня горіли Камю, Сартр, Валері. Усі, окрім Мірабо та Донасьєна Альфонса Франсуа.

ПЕКЛО ЗАГАЛОМ. У Національній бібліотеці Франції є окремий надійно захищений відділ «ПЕКЛО». Звісно, там еротичні трактати, приховані від пересічних читачів, призначені тільки для державних моралістів. Вони, виправдовуючись недоторканністю науки, насичувалися життєвими соками з цих книжок. Кожен сараєвський дім, не позбавлений самоповаги, має відділ під назвою «ДЖЕГЕННЕМ»[25]. Зазвичай його розташовують на горішній полиці, щоб діти не дотягнулися, а книжки розвертають корінцями всередину, щоб гості, бува, не зацікавилися.

ПРО ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ. До книжок із Джегеннема ніхто не доторкнувся в січні 1993-го, небачено холодному, коли Міляцка замерзала, а температура у квартирах опускалася до позначки мінус чотири.

МІЙ ОСОБИСТИЙ ДЖЕГЕННЕМ. Плутарх «Як хвалитися, не викликаючи заздрощів», Ватьсьяяна «Кама-сутра», Каліяна Мала «Каматантра», Шериф Нефзаві «Благоуханний сад, що освіжає душу», Еудженіо Ґарін «Культура Ренесансу», Джорджо Базарі «Життя найславетніших живописців, скульпторів і архітекторів», Джованні Боккаччо «Декамерон», Неджад Максумич «Як досягти успіху в житті», Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель», Еразм Роттердамський «Похвала глупоті», Маркіз де Сад «120 днів Содому» та «Філософія в будуарі», Антоніо Муцо Поро «Про мистецтво кохати жінку» (1571), Дені Дідро «Жак-фаталіст», Зуко Джумгур «Листи з Азії» та «Ходолюбства», Брюс Лі «Шлях прудкого кулака» та «Методи боротьби», Генрі Міллер «Тропік Рака», «Сексус», «Книжки в моєму житті», «Колос Марусійський» і «Мила, мила Брендо», Крістіан Рін «Біографія Генрі Міллера», Люсьєн Клерґ «Потяг до жінок. Лекція з фотографії», Веселій Чайканович «Найвиразніші приклади дурості серед сербів і чорногорців», Мірко Ковач «Вступ до іншого життя», Данило Кіш «Бордель муз: антологія французької еротичної поезії», Оля Карачич «Rima pudendi», Орландо де Кордова «Мистецтво любощів», Какузо Окакура «Книга про чай», Вільгельміна Шрьодер-Деврієнт «Мемуари співачки», Мішель Фуко «Історія сексуальності», Лу Андреас-Саломе «Що таке ерос?», Тоні Нобіло «Тейквондо», Філіп Рот «Скарга Портного», Анаїс Нін «Щоденник», Чоюн Міяґі «Життя найкращих каратистів», Ігор Мандич «Екстази й похмілля», Поль Делкур «Памфлет про жінок», Джованні Джакомо Казанова «Спогади», Мірко Валент «Ерото-логіки», Полін Реаж «Історія О», Предраг Матвеєвич «Середземноморський молитовник».

ПЕКЛО, ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ. Дозволь мені побачити, які книжки ти ховаєш у власному Пеклі, і я скажу про тебе все, геть усе.

ІДЕАЛЬНА БІБЛІОТЕКА. Щоби було ясно: ідеальна бібліотека — це така, яку можна скласти у дві торбини.

Ідеальна торбина — це така, з якою можна без проблем збігати сходами будинку, коли його поглинає полум’я.

Ідеальне полум’я — це те, в якому гинуть усі книжки, що не встигли потрапити в Джегеннем.

ДЕЯКІ РЕЧІ ТА ІНШЕ. Мій кошмар — це речі. Не знаю, чи то було передчуття, проте я роками воював із домашніми за диктат принципу «якнайменше речей, якнайменше речей!» Вони шукали, купували, приносили, нагромаджували й берегли речі, спогади, побутову техніку, одяг, взуття, сувеніри. З усього я збирав лише книжки. Звісно, і це було помилкою, більшою за всі решта.

А коли війна стала нашою єдиною реальністю, коли домашні розсипалися світом, далеко від речей, я сам-один залишився в квартирі й мусив розв’язувати їхні дилеми: що виносити, коли Митар підпалить будинок? Коштовності? Місця займають найменше, а вартість мають найбільшу. Чи, може, усі ті камінці, що ми привозили з літніх відпусток? Кожен має свою історію, кожен її розповідає. Чи, може, мені зробити авторську вибірку їхнього одягу, який найбільше люблю? А що з дитячими речами? Чи забирати всі їхні улюблені іграшки, чи вилучити з цього набору зброю? А куди все це запхати, коли самі лише фотоальбоми займають усе вільне місце у валізах? Власний гардероб мене взагалі не цікавить.

Ошалілий від питань без відповідей, урешті вирішую проявити трохи егоїзму. Однаково ця війна — тріумф моїх пророчих здібностей. Чи ж не казав я їм, що не треба нічого купувати, навіть машину, бо попереду тяжкі часи? Якщо я мав рацію і якщо вже тільки я залишився тут, буде нормально, коли заберу тільки свої речі. Отже, розглядаються тільки книжки. Це рішення я підкріпив додатковим аргументом, мовляв, книжки я вибрав, бо вони цінніші за одяг, а не тому, що вони з мого арсеналу, і відтоді дилеми для мене вже не було.

Була, була. Насправді дилеми щойно почалися. Що брати? Спершу обираю сто книжок, а коли усвідомлюю, що для цього треба ще двох вантажників, задовольняюся спершу сімдесятьма, а зрештою й п’ятдесятьма. З’ясувавши, що по торбах вдається розіпхати щонайбільше тридцять найкращих друзів, зрікаюся вибору. Переді мною зринає нове рішення: прочитати всі сто улюблених і переписати в один блокнот усе, що варто пам’ятати, усе, чого не можна забувати. Це тривало майже півроку. Горіли будинки довкола нас. Десь на вісімдесятій книжці я збагнув, що все даремно, таке читання не має жодного сенсу. Читання — творчий процес, а коли зводиться до одного виміру, з нього зникає творчість. У відчаї ходжу квартирою, дивлюся на речі. Усе це вмістилося б у дві вантажівки. Я сміховинний зі своїми торбами. Тому беру два кишенькові альбоми, у них складаю абияк дібрані фотографії та запихаю все це в бічні кишені піджака. У внутрішню кладу зубну щітку. Потім повільно, повільніше за Гамфрі Боґарта, беру сірники з гуманітарної допомоги й запалюю цигарку. Я казав тобі ніколи більше не грати цієї пісні, Семе. Кидаю сірник на полицю з книжками. Здавалося, він згасне, бо його здолає сором, однак полум’я охоплює «Книжки в моєму житті» Міллера. У паніці кваплюся загасити вогонь, доки не перекинувся на решту бібліотеки. Пізніше відчуваю розчарування власною слабкістю. Краще б я підпалив їх, ніж він. Моя поразка — це застереження, бо залишає гірке напучування всім готовим учитися на чужих помилках: ніколи не купуй речей. Тобі нічого не треба. Якщо не збагнеш цього сам, тоді спуститься з гори один поет. І все тобі особисто пояснить.