Сараєво для початківців

МИ БІГЛИ ДО СУТІНКІВ

ПАДАЄ ПЕРШИЙ СНІГ. У грудні, коли випадає сніг, тиша стає домінантним звуком. Ані машин, ані трамваїв, жодного поруху. Зворотна еволюція, місто розчиняється до села. Спогади про довоєнне, урбаністичне Сараєво втрачають усякий сенс у рустикальній атмосфері, якою промениться вулиця. Зіткнулися два світи, однаково нереальні. Фата-моргана панує в цьому просторі. Вулицею іде чоловік із тачкою та дитиною. Не-співмірна пара, чоловік і його дитина. Він одягнений без будь-якого стилю: гумові чоботи, робочі штани, куртка цивільного захисту. Розпаровані рукавиці. Дитині щонайбільше три роки, і в цій сценці вона — цілковита протилежність чоловікові: живі, гармонійні кольори комбінезона та шапки з великим помпоном на маківці.

Малий жвавий, веселий, вулиця віддзвонює його сміхом. Зрештою йому вдається вмовити батька й залізти в тачку. Він пищить від радості, коли чоловік штовхає його поперед себе. З вікна будинку, що його минають, на них дивляться двоє дівчаток. Усміхаються хлопчикові, але усмішки в них сумні. Вони віддали б усе, аби й собі опинитися надворі.

Цій сценці до абсолютно сараєвської бракує тільки однієї деталі. По всьому ми пам’ятатимемо лише такі речі. Їй бракує снайпера; він з’явиться за півтори хвилини, коли батько із сином дійдуть до перехрестя, і без жодної емоції спустить курок.

Постріл скинув хлопчика з тачки і розніс йому голову. Батько заціпенів од шоку. Люди розбіглися, та це тільки перша реакція. Не мине й півхвилини, як усі повернуться. Один таксист підібрав малого і на шаленій швидкості зник у напрямку Кошева. Найзловісніша сараєвська картина — «гольф», гучно сигналячи, прокладає шлях до лікарні. Люди зійшлися до батька. Йому вже ніхто не здатен допомогти. Дивиться прямо перед собою й нічого не чує, не бачить нікого. Ще за якусь хвилину від усієї сценки залишається перекинута тачка й кров біля неї. Перш ніж устигне випасти новий сніг, цю кров лизатиме бездомний пекінес. Ще до смерку зникне й тачка. Тяжкі часи, завжди знайдеться той, хто крастиме при нагоді. Для таких на тому світі приготовано місце просто поруч зі снайперами, каже одна бабця. Їй ідеться про те, що байдужість людини, яка спустила курок, і людини, яка краде речі вбитих, має спільну природу. У моральному кодексі релігійних людей байдужість близька до самої суті зла. Тому що забезпечує злу алібі. Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто було б за всяку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам’ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх. Так само, як і снайпери.

НІКОЛИ НЕ НАМАГАЙСЯ ЗДАВАТИСЯ ВАЖЛИВІШИМ, НІЖ ТИ Є. У перші місяці всі ходили з акредитаціями: військові, журналісти, поліціанти, перекладачі, Червоний Півмісяць і Хрест. Акредитація не була статусним символом, як помилково здавалося спершу. Статусний символ — це те, без чого можна обійтися; акредитація на грудях сараєвця була екзистенційною потребою, тим, без чого в ті дні справді було ніяк. І тому акредитацій було багато. Містом навіть кружляв анекдот, мовляв, усе тепер так само, як під час зимових Олімпійських ігор: усі вивчають іноземні мови, чекають новин із гір і носять бейджики. Було щось невимовно викличне в цій манії. Маленьке заламіноване досьє з основними ідентифікаційними даними підтверджувало, що його носій дуже важливий для цього міста, що Сараєво не може без нього. Воно захищало від мобілізації, несподіваного вторгнення в квартиру, забезпечувало кожному, хто його мав, відчуття власної важливості, більшої, ніж є насправді.

У певний момент майже третина сараєвців носили ті акредитаційні бейджики. Стількох важливих людей місто не могло витримати. На бейджі йшли останні запаси пластику, а попит був такий, що на вуличних розкладках металеві прищіпки продавалися по п’ять марок за штуку. І народ купував, бо без акредитації можна було потонути в масі безликих, неважливих людей. На війні це може бути вкрай небезпечно. А коли пошесть сягнула піку та своєю всюдисущістю почала позбавляти сенсу саме явище, містом за одну ніч поширилася чутка, що снайпери найохочіше вибирають у натовпі людей із бейджами. Лише за добу чутка охопила простір від Добриня до Вратника, і цього було досить, щоб усі, буквально всі, зреклися своєї ідентичності, погодилися бути навіть менш важливими, ніж є насправді, або принаймні важливими рівно тієї мірою, як їм і належало.

НА МУШЦІ. Часом дивлюся на себе чужими очима. Це очі чоловіка, який тримає мене на мушці, поки перебігаю перехрестя. Мабуть, я кумедний, коли отак біжу. Мій страх смерті жалюгідний; у моєму бажанні уникнути уваги снайпера немає геть нічого вишуканого. Якщо чоловік у мене влучить, це буде цілковито моя провина. Це означатиме, що я не досить добре проаналізував ситуацію.

Проаналізувати ситуацію означає відповісти на низку запитань щодо його психічного стану.

Як йому спалося цієї ночі? Він на похміллі? Ще блюватиме чи вже ввечері вивернув усе зсередини? Про що думає, коли займає снайперську позицію? Якими критеріями керується, коли бере нас на мушку? Проникнути в його думки означає забезпечити собі тривання життя. Якщо ти не влучиш, він влучить у тебе. За такі інструкції взагалі-то годиться платити. Сараєвці роздають їх іншим безкоштовно, бо осягнули таємницю життя: те, за що тобі заплатили, ти втратив навік. Тільки подароване залишається у твоїй власності й зараховується тобі нагорі.

Отже.

Не варто ходити неквапом. У такій ситуації розслаблено рухаються тільки міські шибеники, а він їх не любить. Якщо хтось тут і має бути крутим, то тільки він. Отже, прискорити ходу. Та не варто й бігти зашвидко, бо так найлегше виділитися з маси. А він із такої відстані першими зауважить саме бідолах, які вирізняються. Є спокійні люди, які ніколи не стоять у черзі та ніколи не біжать, уважаючи, що це знецінює особистість. Щодо черг цілком справедливо. А от щодо бігу — ні, бо біг скорочує час, проведений на відкритому просторі, і безпосередньо збільшує шанси пережити цей день. Отже, бігти, але не швидко. Якось так.

Не варто носити акредитацію. Людей із бейджами снайпер сприймає як важливіших, ніж вони є насправді, а завжди ліпше зняти пострілом якусь шишку, ніж когось геть незначущого.

Не варто вдягатися в агресивні кольори. Вони привертають увагу, їх найлегше вистежити. У жодному разі не можна червоного. Снайпер — як бик. Без сумніву, стріляє в людей із ревінням. Строкате — теж невдалий вибір. Снайпер за визначенням ідіот, а кожен ідіот любить барвисте. Отже, сіре, коричневе, бордове.

Хто вдягне зелену куртку, хай навіть не потикається, куди йшов, а одразу прямує на Бакії[23].

Найкраще — ходити, як серб. Але як ходою відокремитися від хорватів і мусульман? Не ходити надміру статечно — одразу вирахує мусульманина. Претензійна хода так само небезпечна, бо кожному, хто бодай щось знає про етнічну характерологію, вона вкаже на хорвата. Потрібно йти твердим солдатським кроком, який не лишає місця для вагань: так ходять лише справжні серби.

Та що, як більше за хорватів і мусульман він ненавидить лише сербів-зрадників? А Караджич каже, що найгірші зрадники — ті серби, які лишилися в Сараєві. Тому краще взагалі обійтися без експериментів із ходою. Ужити інших запобіжних заходів.

Жінкам за всяку ціну не можна покривати голови хустками. Навіть із літака можна буде розгледіти їхню релігію. Вбираючись у чорне, вони чітко дають зрозуміти, що носять жалобу за кимось загиблим на «неправильному» боці Сараєва. Серби з Грбавиці таких уважають зрадниками. Дівчина, яка вдягла міні, викликає в нього нечувану лють, бо жодної вродливої жінки на його боці не залишилося. Отже — міді, якщо йдеться про довжину, і сірий, якщо йдеться про колір. Волосся — не довге й не коротке, найкраще до середини шиї.

Поміркованість — передумова виживання будь-де у світі, а надто в Сараєві. Бути поміркованим означає нічим не виділитися в оптичному прицілі.

Не опинитися в оптичному прицілі означає забезпечити собі спокійний перехід до наступного перехрестя. Там уже інший снайпер, для якого діють зовсім інші правила.

Треба до дрібниць знати кожне перехрестя.

БІГ, РУБЕЦЬ, ПОПЕРЕДЖЕННЯ. У мене є друг, якому розривна куля із сербських укріплень на Храсному пагорбі влучила в п’яту точку. Кілька місяців йому довелося лежати на животі, доки рана загоїлася. Щось від пережитого тоді страху назавжди засіло в ньому. Люди йдуть вулицею Краньчевича. Починає стріляти снайпер. Усі за якоюсь мовчазною, проте безсумнівно наявною командою згинаються в тулубі, голову втягують у плечі й такі згорблені, схожі на літеру «С», наче це їм зарадить, біжать до найближчого укриття. Усі, крім мого друга. Щойно лунає перший постріл, він інстинктивно вигинає тіло вперед, втягуючи зад, і аж тоді, отакий вигнутий, схожий на літеру «D», кидається бігти. Так уже буде до кінця життя. Він завжди бігтиме, вигнувшись, несучи позначку на тілі, рубець на душі й вічне попередження всім, хто опиняється в снайперському прицілі. Замало прикрити голову газетою, щоб снайпер тебе не побачив. Йому платять за продуктивність. Його куля безпомильна. Його палець на гачку ніколи не тремтить. У тебе практично немає шансів. Хіба що у ваш двобій втрутяться вищі сили.

Я НЕ ЛЮДИНА, Я — ЦЯТКА В СНАЙПЕРСЬКОМУ ПРИЦІЛІ. Ніхто з людей, які сіли в автобус, не знає, чи вийде з нього. Входять двісті, виходять сто дев’яносто дев’ять. Одного виносять. Важливо пропхатися якнайглибше в ліву частину салону. З правого боку квартал Грбавіца, на Грбавіці торговельний центр, над ним — хмарочос, у хмарочосі двадцятий поверх, на двадцятому поверсі снайперське гніздо, у гнізді снайпер, перед снайпером автомат, на автоматі оптичний приціл, під прицілом спусковий гачок, на гачку палець. Коли палець натисне на гачок, в автобусі хтось гигне за Велику Сербію.

У ті дні автобуси їздили перехиленими на лівий бік. Ну що ж, будівлю «Енергозбуту» проминули цілими. Готель «Брістоль» теж. Аж онде попереду Пофаличі. Чорна ділянка. Десь поблизу Природничо-математичного інституту реальність припинила бути реальністю і перетворилася на кошмар. Спершу чути постріл, потім дзенькіт скла, потім крики. Тоді в автобусі хтозна-як стало вільно. Усі валялися на підлозі. Усі вимащені кров’ю. Посеред салону лежить хлопець. Видно, як із його живота тече кров, і видно, як із нього витікає життя. Не подаючи ні голосу, ні знаку, нічого. Смерть вислизає з усіх визначень, окрім одного, згідно з яким вона — процес згасання. Хлопець згасав у нас на очах. Ніхто не міг йому допомогти. Його винесли з автобуса перед Домом здоров’я на вулиці Вразовій. До нас підійшов чоловік із руками в кишенях і радше сам до себе, ніж до нас, сказав, що в попередньому перед нашим автобусі всі закінчили отак. Сказав це так зажурено, що я й нині ліпше пам’ятаю той вираз обличчя, ніж будь-які подробиці з автобуса.

РОЗЛЮЧЕНА ЛЮДИНА ЗДАТНА НА ВСЕ. Він письменник. Колись я ним захоплювався. Він утілював усе, чого бракувало його попередникам: начитаний, освічений, певний себе, з іронічним сприйняттям дійсності. Мав усі знання, необхідні для освоєння свого амбітного ремесла.

Коли почалася війна, він виїхав серед перших. Там він ідейно осмислює облогу Сараєва, забезпечує їй алібі. Якось мені довелося йти під снігопадом за чоловіком, який віз у тачці дитину. Вони йшли за якісь п’ять-шість метрів попереду мене. Коли вийшли на перехрестя, вистрілив снайпер і розніс хлопчикові голову. Нажаханий побаченим, я заприсягся рано чи пізно вбити того письменника.

Час минає, рани остигають. Саме час переглянути обітницю.