Сараєво для початківців

ПОДУМУЮ ЗРОБИТИ ОБРІЗАННЯ

ХРАСНО В НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ. Усі щасливі сараєвські квартали схожі між собою: іноді отримують воду, зрідка буває електрика, газети прибувають до під’їзду, снаряди — на балкони, а будівлі є надійними укриттями від снайпера. Усі нещасні — нещасні кожен по-своєму. І серед них найпроблемніший — Храсно. Це не Добринє, що дістав статус кварталу-жертви, і не один із щасливих риборозплідників з іншого берега Міляцки, де працюють кав’ярні й життя триває в усій своїй ілюзорній повноті.

У Храсному навіть ілюзій немає.

Квартал відділено від міста мостом Івана Крнделя, що його безперестанку обстрілює снайпер. Отже, життя тут минає під знаком двох питань: як дістатися живим до Головної пекарні та як повернутися додому з хлібом і живим? Діти замкнені в під’їздах. Їхня картина світу обмежується ліфтовими дверми. Ліфт не працює — немає електрики. Немає жодного будинку, в який ще не влучив снаряд, немає квартири, куди не залетіла хоч одна куля, немає парковки без бодай однієї спаленої машини. Храсно складається з легкозаймистих багатоповерхівок, звідки давно випарувалася всяка надія. Замість надії лишилося очікування. Коли буде підпалено будинок — тільки питання часу. Одна куля, одна лише запалювальна куля руйнує ілюзію про вічність матерії. Добротна пожежа — найкращий спосіб покінчити з ілюзіями.

БІГУНИ. У цьому експериментальному мікрорайоні ходіння — забута дисципліна. Усі біжать. Снайпер контролює всі вулиці, усі проходи й усі подвір’я. Повільно ходити означає звести власні шанси до мінімуму. Бігти означає збільшити їх на п’ятдесят відсотків.

І не абияк бігти. Немислимо вийти з будинку, крокуючи, а потім помалу набувати прискорення. Біг має сенс, лише коли розпочинаєш його ще в під’їзді й надвір вилітаєш на повній швидкості. Проблема того, хто покидає під’їзд, не в тому, що він мусить бігти — це ж бо його вибір трохи побавитися з долею, — а в тому, що знає: змагання почнеться, щойно він ступить на вулицю.

І не так йому прикро, що на його біді намагаються нажитись, як те, що шанси виграшу — 3:1 на користь Митра, нашого персонального снайпера, який завжди прокидається раніше, а лягає пізніше за нас. Тому кожен успішний перехід мосту — подвійний виклик: залишитися живим і не дозволити ворогам заробити. Коли до Головної пекарні біжить жінка чи літня людина, шанси зростають до 4:1.

Звісно, на користь Митра.

ЗВИЧАЙНИЙ ДЕНЬ:

8:17 — дівчина на мосту, чітко в голову. Навіть не зойкнула.

9:00 — снайпер не зупиняється. Тіло дівчини ще там, ніхто не може до нього підійти.

9:30 — мінометний обстріл Головної пекарні. Усе одно хліба немає.

10:00 — мінометний обстріл трамвайної зупинки. Усе одно трамваї не ходять.

10:22 — юнак біжить до тіла, отой згори двічі в нього стріляє. Хлопець ховається за контейнером і більше не висовується.

10:45 — Кон Колін, журналіст «Сандей Телеґраф», на Бі-Бі-Сі: «Кожен, хто побуває в Сараєві й побачить, як поводяться серби, вимагатиме військового втручання. Такої зухвалості не збагне той, хто її не пережив».

10:53 — юнак визирає з-за контейнера, повзе до дівчини, обхоплює її лівою рукою і, так само поповзом, тягне назад. Страшна сцена: закривавлена голова звисає, кричать люди, які спостерігають із вікон, хлопець знову зникає за контейнером.

11:00 — снаряди, снаряди, снаряди…

ДІТИ — ВІЙСЬКО НАЙСИЛЬНІШЕ. Діти не беруть участі в бігових змаганнях, бо дітей немає на подвір’ї. Частина їх у Загребі, частина в під’їзді, ще частина в Пале[15]. Тутешні діти замість скляних кульок збирають осколки, давно вже не дістають прочуханок і в п’ять років починають вивчати англійську. Колись вона стане їхньою рідною мовою.

Якось на початку війни так засяяло сонце, так запахла земля, так вабила весна, що діти знехтували небезпекою та перейшли бавитися з під’їзду в парк. То був ризикований крок, адже місто просто кишіло снайперами. Сербська демократична партія перед війною роздала своїм членам зброю, і тепер вони щедро віддячували за таку довіру. Ніколи неможливо було вгадати, з котрого вікна в кого стрілятимуть. Тому дехто з ошалілих батьків погнав дітей із подвір’я, репетуючи, аби поквапились, — якщо затримаються в парку, снайпер може їх застрелити. Одна мила дівчинка, така мила, якими бувають дівчатка лише в Сараєві, повернулася до чоловіка й сказала: «Не застрелить, дядечку, тато спить зараз».

Легенда каже, що так оборонці міста полонили першого снайпера.

ВИЖИВАННЯ. Повернення в будинок не менш захопливе, ніж вихід із нього. Повернутися живим не означає зменшувати швидкість, наближаючись до дому, остаточно сповільнитися посеред подвір’я та неквапом ввійти в під’їзд. Де там! Єдиний правильний спосіб — увесь цей відрізок пробігти щодуху та влетіти в під’їзд на повній швидкості.

І це не кінець. Загроза зовнішньої агресії на сьогодні минула, проте внутрішній ворог ніколи не спить. Спітнілий бігун із прозорим пакетом, звідки прозирає хліб, «Вечірня газета», пачка цигарок і «Санітар WC», спершу дивується, що під’їзд порожній. А тоді, щойно встигне подумати, що нарешті хоч раз потрапить у свою квартиру непоміченим, із підвалу висовуються троє голів і в один голос запитують: «Що ти купив?»

Виживання — така сама дисципліна, як і решта, її легко засвоїти, але важко терпіти. На аварійних сходах розставлено пічки, а воду набирають зі сміттєпроводу. Потрібна багата уява, щоб уявити посеред 1992 року таку картину: на сходах у багатоповерхівці зустрічаються двоє сусідів — один спускається по воду, другий піднімається з оберемком дров. Гротескність цієї сцени полягає не в її просторовій дисгармонії, хоча така зустріч і несумісна з багатоповерхівкою, але в часовій дезадаптації: XX століття добігає кінця, і в цьому будинку дуже мало квартир без комп’ютера. Коли буржуйка й IBM PC стають елементами одного інтер’єру, люди розгублюються. І, збентежені, ставлять хибне запитання: «Навіщо тут пічка?» Правильним було би запитання: «Навіщо тут комп’ютер?»

ЧИТАЙ З АСФАЛЬТУ, ТАМ УСЕ НАПИСАНО. А одного дня міст уже й вийшов з ужитку. Ще з квітня 1992 року його вважали чорною дірою міста. Він суверенно панував над усіма щоденними списками вбитих сараєвців. Постійно був під прицілом, і тільки найсміливіші наважувалися його перебігти. Аж до дня, коли посеред мосту з’явилася калюжа крові. Від калюжі тягнувся червоний слід, тридцять метрів завдовжки. На асфальті все написано: спершу снайпер із Храсного пагорба поцілив когось нетерплячого й необачного, а потім хтось, хоробрий і сильний, тягнув поціленого аж до контейнера. Контейнер слугує візуальним захистом від снайпера. Тільки візуальним, бо може захистити від снайперського погляду, але не від кулі, що завиграшки пробиває тонкий метал. Тому серби часто стріляють у контейнер; чимала ймовірність, що в такий спосіб когось можуть убити.

Опівдні всі вже знали, ким був убитий і скільки дітей по ньому залишилося. Хтось необережно назвав їх нещасними. Зайве визначення. Усі ми нещасні, тільки ступінь цього нещастя різниться. Коли настане перемир’я і міст буде безпечною зоною — умовно безпечною, бо в Сараєві такий абсолют неможливий, — люди уникатимуть його щонайменше ще десять днів, доки звикнуть до думки, що знову можуть пройти мостом і не мусять бігти.

СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ. У час війни основною коміркою нашого суспільства стає не місцева спільнота, а під’їзд. Карти, шахи, гітара, часом танці та нескінченні дискусії про жінок і військове втручання. Новий феномен: любові в під’їзді. До війни годі було уявити, що пару утворять двоє людей з одного парадного. Від початку 1992-го людей приречено на такі шлюби, бо під’їзд став єдиним майданчиком соціального життя. Важко зауважити, в який момент жінка, що на неї впродовж десяти років ніхто не дивився власне як на жінку, сприймаючи лише як сусідку, стає центром мікрокосмосу. Ще важче пояснити, чому так відбувається. А найважче прийняти відповідь: це тому, що на її обличчі видно печать смерті. Передчуття смерті робить лице привабливішим. Кохання в парадному були минущим явищем, виникли з початком переховування в під’їздах і згасли, коли стало зрозуміло: військового втручання не буде. Але поклик любові сильний і залишає на людях сліди. Тоді вони починають лишати сліди на стінах. Одного ранку в підвалі з’явилося графіті: «КОЖНІЙ ОХОЧІЙ ВИЛИЗУЮ ПІЛОТКУ, ЯК У ПОРНОФІЛЬМІ».

СЕКСУАЛЬНЕ ЖИТТЯ. Наводжу оповідь одного автентичного міського серба, сараєвця аж до самих кісток, який іще до війни збагнув, що любов до вітчизни та любов до жінок взаємовиключні, і так автоматично зрікся вітчизни:

— Слухай сюди, твою мать: липень, літо, перед Головною пекарнею купа тьолок. Знімаю найгарнішу дівчинку з тих, що лишилися в місті. Два вечори перед цим ніхто не стріляв, і якось я зважився запросити її до себе. Ми разом перебігли міст. Я хотів улаштувати їй ніч, яку вона пам’ятатиме до кінця днів. Але ті розгулялись, як ніколи. Стріляли навсібіч. Я нічого не зробив, навіть не міг сховатися в під’їзді, бо сусіди побачили б, що зі мною хтось є. Якщо вже пропала ніч, я надумав здивувати її вранці. Та коли на світанку почався другий артобстріл, вона справді була здивована. Здивована й ображена. Більше ніколи не приходила до мене, а на прощання сказала: «Я ледве кулю не зловила». Та вже тільки цього досить, щоб назавжди відхреститися від сербів. Я навіть подумую зробити обрізання на знак протесту. От побачиш.

ПРИРЕЧЕНІ НА БЕЗНАДІЮ. О дванадцятій мала з’явитися вода. Цілий ранок усі тільки про це й говорили, тільки цього й чекали. У Сараєві чекання — річ небезпечна, бо поширює ілюзію існування надії. Тож того ранку люди всі свої сподівання спрямували на появу води.

Натомість о 19:45 зникла електрика, і наступні півроку ніхто її вже не бачив. А коли немає електрики, і вода не може з’явитися.

Жити без надії в цьому місті означає жити добре. Усі дотеперішні очікування зазнали краху.