Сараєво для початківців

КАРАДЖИЧ

Я — МУСУЛЬМАНИН, ТИ — СЕРБКА. Зустріч із Біляною Д. Вона художниця. Ми не бачилися від початку війни. Колись годинами розмовляли про Пікассо, про митців-гедоністів і митців-аскетів, про спорт і художню літературу. Безтурботність отих розмов із мирного часу нині здається збоченням. Між цією та попередньою зустріччю ми пережили пекло: тисячі снарядів, убиті поодинці та масово розстріляні, згорілі пошта, пологовий… Історія Сараєва — це історія великих нещасть, які навідували місто: чума, пожежі, війни, Караджич… Тепер нам обом зрозуміло, що розмова не може продовжитися з того місця, на якому припинилася під час минулої зустрічі. Нинішня зустріч просто волає про потребу у визначеннях. Спершу сказала вона: мовляв, гидує всім, що вкладається в межі назви «Югославія», що більше ніколи туди не поїде, що вона — духовно зламана людина, вигнанка. Тоді вже я сказав, що ніколи не буду ненавидіти когось тільки тому, що цей хтось — серб, що в неї немає причин просити в мене вибачення, бо вона жодною своєю думкою не долучилася до вбивств дітей на вулицях Сараєва, що я ненавиджу тільки Караджича, Колєвича й оту її тезку[31], та й навіть тут не певен, ідеться про ненависть чи зневагу. Тільки отак визначивши речі, ми змогли розмовляти далі.

ХТО СТРІЛЯЄ? Кожне місто, навіть не усвідомлюючи цього, у своїх нутрощах плекає малого Караджича. Тому поетів слід тримати під посиленим наглядом. Щойно котрийсь відростить волосся та почне римувати «міста» й «глиста» — ось і він.

Караджич каже, що ми самі себе обстрілюємо. Він належить до не знаної досі категорії терористів, які свої вчинки приписують власній жертві. Коли його поліція на підступах до міста заарештовує якогось автентичного сараєвця, з нього вибивають не інформацію, а зізнання — буцімто ми самі стріляли снарядами по ринку Маркале, по вулиці Васи Міскина, по Аліпашиному полю. Караджич — незріла особистість. Про його незрілість свідчить лють; він лютий, бо ніхто не вірить у його історію про місто, що саме обстрілює власні вулиці. Усе це може призвести до шизофренічної ситуації, коли він, аби довести, що таке можливо, одного прекрасного дня сам обстріляє Пале.

ВІРА — ЗАБАВКА ДЛЯ ДУРНІВ. У ті дні всі тільки й говорили про якесь перемир’я. Одного прекрасного дня війну в Боснії почнуть описувати як низку недотриманих перемир’їв. У розпал цієї історії, яка здавалася неймовірною (і саме тому ми так шалено в неї вірили, адже людина, утративши віру в можливе, починає вірити в неможливе), так от, у розпал цієї історії я зібрався з силами й увімкнув транзистор. Батарейки на останньому подиху, та коли й справді мир на порозі, я не шкодуватиму. У транзисторі — новини, а в новинах усміхнений, задоволений, самовпевнений лорд Оуен каже: «Цього разу Караджичу можна вірити». Доти Караджич не дотримав жодної обіцянки. Після того — так само. Я вимкнув транзистор. І тоді прилетіли дві гранати. Як завжди: приголомшливий, руйнівний досвід звуку, крові й болю. Спершу кричать діти. Потім вищать автомобільні шини. Хтось везе поранених до лікарні. По всьому чути тільки жіночий лемент.

Наступного дня на вулиці ніхто не лаяв Караджича. Від нього не очікували іншого. Усі лаяли Оуена. Його помилку неможливо було пробачити. Він запропонував можливість довіри до того, кому в жодному разі не можна вірити, і показав ілюзію надії людям, для яких жодної надії вже не було.

УСІ ПЕРЕМИР’Я ОДНАКОВІ. На Добринє з Лукавиці прилетіло три снаряди: дев’ятеро мертвих і тридцять шість поранених. Усе через те, що напередодні Караджич оголосив «олімпійське» перемир’я. Саме те античне перемир’я, що греки вигадали на час ігор. Караджич наслідує греків, навіть античних, але не наслідує перемир’я. Йому бракне сили цього дотриматися. Він наркоман, і дози в нього криваві. Там, у Пале, кожен такий обман святкують із нечуваним розмахом. Це тобі не абищо — стільки разів поспіль когось обдурити.

Підступною є тільки та людина, яка здатна обдурити наївного сто разів. Наївними є тільки ті люди, які й після сотого обману вірять підступному. Отак із Караджичем і сараєвцями. Наше прокляття в тому, що ми не мали вибору, мусили виходити надвір і тоді, коли міни сипались одна за одною. Двоє дівчаток утратили по нозі, одна — ногу й руку. Треба чути, як диктор це вимовляє — наче вони черевички загубили.

ДИКУНСЬКИЙ АКТ. Грудень 1993 року ми завжди пам’ятатимемо як час найжахливішого досвіду з мінами. Вони падали на місто звідусіль, без будь-якої логіки, без розкладу. Люди не мали жодного способу захиститися. Ті, хто не виходили, охоплені страхом, гинули вдома, зненацька, уражені осколками чи силою вибухової хвилі. Детонація — страхітливе явище, від якого гинуть так само потворно й так само боляче, як і від власне розриву міни.

Щодня на місто падало в середньому десять тисяч снарядів. Важка цифра, важкі часи. Тому завжди пам’ятатимемо, як невідь звідки, наче й справді нізвідки, у місті знайшлися три снаряди, і наші, безсилі від такої нерівності в озброєнні, люті від такої немочі, вистрілили ними по Грбавиці.

І тоді стався шок. Нас, звиклих до безперервного артобстрілу, до його постійної течії, шокував шок, що його спричинили ті три снаряди на сербському боці. Їм буквально заціпило. Виявилося, що вони не здатні були витерпіти й тисячної частки того лиха, якого завдавали іншим. А чого точно ніколи не забудемо — то це слів Ріста Джоґа на телебаченні Пале. Не приховуючи гніву, ненависті, страху, відрази, усього, що мав би приховати той, хто готує та начитує новини, Джоґо назвав цей ексцес із обстрілом Грбавиці, окупованого сербами сараєвського кварталу, так, що довіку не забудеться, — дикунським актом.