Сараєво для початківців

СЕНС ЖИТТЯ

САРАЄВСЬКА ІДИЛІЯ. Була вже глуха темінь, коли ми вирушили додому, голосно пліткуючи. У час війни немає ходіння, тільки рух; пересування з точки А до точки Б. Але цього разу ми по-справжньому йшли. Усередині сиділо щось важке, що не дозволяло квапитися. Ми кволо переставляли ноги. Снайпер ліниво супроводжував нас усю дорогу. Раз у раз якась міна своїм руйнівним гуркотом ненадовго глушила його, а потім усе звично продовжувалося. Наша розмова була традиційною: спершу трохи про сенс життя, потім про те, з ким трахалася Лейла, і насамкінець про квітень дев’яносто другого.

Колись, на початку війни, я по кілька днів не міг пробитися до своєї квартири. Коли я не там, фізично бракує бібліотеки. Книжки щоразу заспокоюють мене найдієвіше. Я не читаю — сутеніє рано, тільки дивлюся й насолоджуюся. Їхній запах, розстановка, колір, енергетика — усе це врешті-решт дає спокій. Власне, заради цього й створюють бібліотеки. Я здохну від горя, якщо мою бібліотеку спалять, кажу приятелю. А я здохну від горя, якщо мені спалять посудомийну машину, відповідає він, надаючи нашому спілкуванню повного сенсу й кульмінації, яка не терпить заперечень.

РАПТОВЕ ЗДОБУТТЯ МУДРОСТІ. Чоловік, чия квартира згоріла півгодини тому, сидить на камені, курить і, цілком незворушний, каже, що душевний спокій — єдине в цьому світі, за що варто боротися. У квартирі він мав безцінну бібліотеку. Намагаючись з’ясувати причини й глибину його спокою, я усвідомлюю, що майже ідентичну думку прочитав у Міллера чотири роки тому. Тоді я не до кінця зрозумів її. Тепер усе прояснилося. Чоловік говорить із полегшенням людини, яка по-мурашиному наполегливо ціле життя складала маєтність і яку ця маєтність обтяжувала. Аж от Караджич менш ніж за півгодини звільнив його з кошмару. Менш ніж півгодини знадобилося полум’ю, щоб цілком поглинути його квартиру. «Що більше людина тріумфує в зовнішньому житті, — веде думку колишній власник безцінної бібліотеки, — то більше перемагає себе». Десять хвилин тому він витягнув зі згарища два вцілілі аркуші. Тепер витягає кисет, набирає з нього тютюну, загортає в папір, проводить по самокрутці язиком і тоді закурює. «Ось вексель на триста франків, — сказав Барбе». Це було написано на сторінці, яка горіла, з’їдаючи речення аж до першого слова. Це Бальзакове речення було єдиним, що лишилося від його безцінної бібліотеки. За якусь мить він скурить і його, а тоді, звісно, остаточно збагне, що означає душевний спокій і тріумф внутрішнього над зовнішнім світом.

А ТЕПЕР ДЕЩО ПРО СЕНС ЖИТТЯ. Жест найвищої уваги: у подарунок я дістаю паштет. Трохи згодом за мізерну ціну купую дві булки. Паштет можна розділити на дві частини, і це означає от що: я повечеряю половинкою пісної булки, на сніданок — ціла булка й половина паштету, обід — половина булки й половина паштету. Чи уявляє бодай хтось у цьому світі, що це означає — коли людина має наперед три гарантовані страви? Це прямий зв’язок із майбутнім, контакт зі світлими часами. Безсмертя.

Війна лише розгоряється, і я боюся, що їжа стане єдиним предметом наших міркувань, єдиним сенсом життя і єдиним екзистенційним мотивом. На щастя, процес свідомої редукції довоєнних потреб успішно завершено. Організм якось переживає день із двома жалюгідними прийомами їжі. А якщо комусь випадково вдається поїсти тричі — це в Сараєві на початку 1993 року вважається справжнім збоченням, сатурналіями, бенкетом.

Тільки трохи довше поголодувавши, людина усвідомлює, усім своїм єством усвідомлює (вартісні лише відкриття, випробувані на власній шкурі) правдивість Леонардової мудрості про те, що ми, мовляв, звичайні машини з виробництва гною. Дорожні затори у великих містах, модні покази, рекламні вогні, війни, залицяння, університети, автомобілі, ацетон, гуманітарна допомога, екологія, щоденні газети, військова інтервенція, релігія, висока література, Бенеттон, пластик, масові вбивства, телебачення — усе це існує заради трьох прийомів їжі, і все це набуває повноцінного сенсу тільки наступного ранку, під час медитації на унітазі.

ПОХМУРІ ЛЮДИ, АБО КОЛИ БАЧУ ТЕБЕ В ТУНЕЛІ. Уночі, коли за п’ять до десятої повертаюся додому, зіштовхуюся з силуетами, які квапляться в тій самій справі. З десятої комендантська година, і ми всі поспішаємо. Темрява абсолютна, силуети розпізнаю лише за звуками, які вони видають, і сигналами, які надсилають. Одні постійно відкашлюються, інші насвистують, не знаючи, бідолахи, що це найпевніший спосіб накликати дідька на свою голову, треті дзенькають ключами. Це знак-попередження, застереження від зіткнення з проявою, що рухається в протилежному напрямку. І тоді, у цьому місті, де живуть понад триста тисяч нещасних, один нещасніший від іншого, і в цій пітьмі, де навіть сови зіштовхуються, впізнаю силует. Кличу його на ім’я, людина чемно відгукується.

Потім цілими днями міркую про це. Мій зір так загострився, що час уже замислитися про еволюційні відхилення. Адаптацію до постцивілізаційного життя завершено. Це не дурничка якась — упізнати людину в такій пітьмі. Ми навіть не усвідомлюємо, які сенсори активувалися в нас за три роки життя без електрики.

Це називається зворотною еволюцією, поверненням у колишні життя. Знаю, я живу в місті, що випадає з когорти всіх інших міст. Воно протистоїть всім іншим. Це не дурничка якась — зустріти приятеля о такій порі, у такому місці, на такій війні.

Я обережний із цими деталями. Не захоплююся жодною з них, кожна відмінна від моїх про неї уявлень. Чоловіка, якого впізнав у темряві, удень посеред вулиці я не помічав, хоча ми зачепилися мимохідь ліктями. Отже, активувалися сенсори пітьми, а завмерли ті, що реагують на денне світло.

Якщо ти впізнаєш когось уночі, але не бачиш удень, задумайся над власним життям. Це означає, що пітьма — твоя реальність, а життя впродовж дня — лише ілюзія.

Так само я не захоплююся містом, де все це відбувається. Місто — це тільки урбаністичне середовище, в якому людина може почуватися відчужено в будь-яку пору доби та в будь-якій точці.

А все, де так не є, — лише нікчемне містечко.

ДІАЛОГ НА ЧУЖИНІ, АБО ВПІЗНАЮ ТЕБЕ ЗА МОДЕЛЛЮ:

— Бачу, ви родом із Сараєва?

— З чого видно, що я родом із Сараєва?

— Ваші тексти сповнені сексу й крові.

— Але я більше не пишу про секс.

— Отже, залишилася тільки кров.

ДИЯВОЛ ХОВАЄТЬСЯ В ДЕТАЛЯХ. Правила пристойності вимагають, щоб той, хто їсть сандвіч, запропонував іншому. Правила пристойності поширюються й на того іншого: йому годиться відмовитись від пропонованого. У такий спосіб форми дотримано, а суті не зашкоджено. Сандвіч до останнього шматочка належить своєму власнику. Можна було обійтися без формальної пропозиції, адже відмова, на яку розраховують зі старту, дає той самий результат, що й непропонування взагалі. Але форма є форма, тут важить не сенс, а церемонія.

— Хочеш трохи?

— Мені не можна, дякую.

Отже, у мирний час усе зводиться до осмислення форми. Війна — зовсім інша річ. Війна — це деструкція. Коли розв’язується боротьба за виживання, форма страждає передусім. Коли починають стріляти, власник сандвіча вже не пропонує його довколишнім, бо ж війна і не час для церемоній, натомість довколишні просять у нього самі, бо ж війна, і ніхто не переймається манерами. Тому він їм відмовляє — бо ж війна, не час для принципів. І все знову так само, як у мирні часи, сандвіч лишається тільки йому. Ось воєнна версія наведеного вище діалогу:

— Дай трохи.

— Не дам.

НАШЕ НЕЩАСНЕ ЖИТТЯ. Що означає бути приреченим на нещастя? Це коли людина восени 1991 року, передчуваючи нависле над Боснією лихо, зі стурбованим лицем злітає із сараєвського аеропорту, з літака востаннє кидає погляд на рідне місто, а за сорок вісім годин, щаслива, осяяна небаченою веселістю, приземляється в аеропорту Кігалі[30].

А ЯКИМИ Ж МИ БУЛИ СТРАТЕГАМИ. Ліпше бути дурним, коли треба, ніж розумним, коли не треба. На дверях однієї крамнички досі написано: «ЗАРАЗ ПРИЙДУ». Усе було би гаразд із цим повідомленням, якби його не було написано тоді, коли було написано, — шостого квітня 1992 року.