Собака Баскервілів

Розділ X. Уривки зі щоденника доктора Ватсона

Досі я якось обходився в своєму оповіданні звітами, які Шерлок Голмс отримував від мене в перші дні після мого приїзду в Баскервіль-хол. Тепер же ми підійшли до такого моменту, коли я змушений облишити цей спосіб і знову по­кластися на свою пам’ять, підкріпивши її виписками з власного щоденника. Ці два уривки підведуть нас упритул до тих подій, які навіки закарбувалися в моїй уяві.

Я зупинився на описі нашої невдалої погоні за каторжанином і на тому, що за нею послідувало. Продовжую свою розповідь наступного ранку.

16 жовтня. Туманний сірий день, мрячить дощ. Над Баскервіль-холом низько нависли хмари; час від часу гряда їхня рідшає, і тоді крізь просвіти вдалині видніються похмурі простори торф’яних боліт, на яких поблискують сріблом схили пагорбів і мокрі валуни. І вдома і під відкритим небом — скрізь однаково сумно. Після пережитого вночі баронет перебуває в похмурому настрої. Я сам відчуваю якусь важкість на серці, і мене гнітить передчуття неминучої біди — передчуття тим страшніше, що пояснити його я неспроможний. А хіба підстав для неспокою немає? Варто лише згадати ланцюг по­дій, що всі вказують на присутність якихось темних сил, що діють тут. Смерть останнього господаря Баскервіль-холу точно збігається із сімейним переказом, чутки серед фермерів про дивну істоту, що раз по раз з’являється на болотах. Та я на власні вуха двічі чув звуки, схожі на віддалений собачий гавкіт. Не можна ж справді повірити, що все це — за законами природи! Примарний собака, який залишає сліди на землі та голосно виє? Ні, це мене дратує Степлтон, а за ним і Мортімер міг піддатися загальному настрою, але якщо у мене є якась гідність, то це здоровий глузд, і я ніколи не стану вдаватися до забобонів. Для цього треба опуститися на рівень розвитку тутешніх фермерів, які, не задовольняючись розповідями про якогось лютого собаку, наділяють його полум’ям, що пашить із очей і пащеки. Голмс не став би навіть слухати таку дурню, а я репрезентую тут його особу. Однак факти залишаються фактами: мені довелося двічі почути це виття. А що, якщо по болотах справді бігає якийсь величезний пес? Тоді все стало б зрозумілим! Але де він ховається, що їсть, звідки взявся, чому ніхто не бачив його вдень? Треба зізнатися, що, даючи всьому цьому правдоподібне пояснення, ми натрапляємо на не менші труднощі. Але навіть якщо залишити собаку збоку — як пояснити те, що було в Лондоні? Невідомий у кебі, лист, автор якого вмовляв сера Генрі не виходити на торф’яні болота? В цьому ж немає нічого надприродного, хоча і те, й інше можна однаковою мі­рою приписати і дружнім, і ворожим силам. Але де він зараз, цей приятель чи ворог? Він залишився в Лондоні, чи подався за нами сюди? Невже... Невже саме його я бачив на вершині гранітного стовпа?

Щоправда, він усього лише промайнув у мене перед очима, але дещо я все ж помітив і готовий підтвердити це під присягою. Він не з тутешніх — тепер я знаю всіх сусідів сера Генрі. Він вищий за Степлтона і набагато субтильніший за Френкленда. Його можна було б прийняти за Беррімора, але Беррімор залишався вдома, я впевнений, що йому не вдалося б прокрастися за нами непоміченим. Отже, тут, як і в Лондоні, нас вистежує якийсь невідомий. Ми досі не можемо позбутися його. Якщо б мені вдалося спіймати цього чоловіка, тоді всі наші непорозуміння відразу б розвіялися. Ось моя мета, й я докладу всіх зусиль, аби досягти її.

Першим моїм бажанням було поділитися своїми планами із сером Генрі. Але, поміркувавши, я вирішив повести гру самостійно і поменше згадувати про це. Баронет мовчазний і занурений в свої думки. Виття, яке ми чули на болотах, дуже на нього вплинуло. Я вирішив не посилювати його неспокою, але зброї не складу і буду діяти на власний страх і ризик.

Сьогодні після сніданку у нас розігралася невелика сцена. Беррімор попросив у сера Генрі дозволу побалакати з ним, і вони пішли в кабінет. Сидячи в більярдній, я чув їхні підвищені інтонації та чудово здогадувався, про що там ідеться. Незабаром двері кабінету розчинилися і баронет покликав мене.

— Беррімор гнівається на нас, — сказав сер Генрі. — З нашого боку, бачте, було нечесно переслідувати його свояка, таємницю котрого він видав нам із власної волі.

Дворецький стояв блідий, але тримав себе в руках.

— Я, можливо, погарячкував, сер, то в такому випадку прошу вибачення. Але все ж мене дуже здивувало, коли я почув ваші кроки на світанку та дізнався, що ви намагалися спіймати Селдена. Не годиться мені наводити людей на його слід — йому, нещасному, і без цього кепсько.

— Якщо б ви справді видали Селдена з власної волі, це була б зовсім інша річ, — сказав баронет. — Але ж ви, точніше, ваша дружина зізналися в усьому тільки під нашим натиском. Вам нічого іншого не залишалося.

— Я не думав, що ви скористаєтеся моїм зізнанням, сер Генрі. Ніяк не думав.

— Селден небезпечний для суспільства. Адже він ні перед чим не зупиниться, по його пиці видно! Згадайте, як рідко тут зустрічається житло. А у випадку пана Степлтона, як­що його вистежать, йому сподіватися нема на що, хіба ли­ше на власні сили. Ні, поки цього чоловіка не замкнуть, ми не можемо почуватися в безпеці!

— Селден нікого не скривдить, сер, присягаюся! Для тутешніх жителів він тепер не загроза. Повірте мені, сер Генрі, через кілька днів все буде залагоджено і він поїде до Південної Америки. Благаю вас, не повідомляйте поліції, що Селден усе ще тут, на болотах. Його вже перестали шукати, і він може спокійно дочекатися пароплава. Якщо ж донесете на нього, нам із дружиною не оминути лиха. Прошу вас, сер, не звертайтеся в поліцію!

— Ватсоне, що на це скажете?

Я стенув плечима:

— Якщо цей чоловік забереться з Англії, платники податків зітхнуть вільніше.

— А раптом він накоїть лиха до від’їзду?

— Ні, сер! Він же не божевільний! Ми дали йому все, що треба. А новий злочин видасть його з головою.

— Слушно, — зауважив сер Генрі. — Гаразд, Берріморе...

— Хай благословить вас Бог, сер! Я вам такий вдячний! Якщо Селдена спіймають, моя дружина не переживе такого горя.

— Отже, Ватсоне, ми з вами покриваємо карного злочинця. Але мені, мабуть, тепер забракне духу видати його. Домовилися, не будемо більше про це. Можете йти, Берріморе.

Пробурмотівши тремтячим голосом кілька слів подяки, дворецький пішов до дверей, але на порозі раптом зупинився.

— Ви так гарно зі мною повелися, сер, що мені хочеться якось віддячити вам, — нерішуче почав він. — Я дещо знаю, сер Генрі... Можливо, я дарма так довго мовчав, але це з’ясу­валося, коли слідство було вже закінчено. Я ще нікому про це не казав... Мова йде про смерть сера Чарльза.

Нас із баронетом так і підкинуло на місці.

— Вам відомі обставини його смерті?

— Ні, сер.

— Тоді що ж?

— Я знаю, чому він стояв біля хвіртки такої пізньої пори. У нього було побачення з жінкою.

— Побачення з жінкою! У сера Чарльза!

— Атож, сер.

— Хто вона така?

— Імені її вам не назву, сер. Знаю тільки перші літери: «Л. Л.».

— Звідки ви це знаєте, Берріморе?

— Сер Генрі, того ранку ваш дядечко отримав листа. На його ім’я зазвичай приходило дуже багато листів, адже він був людиною відомою й усі знали, який він добрий. До нього кожен звертався зі своїм горем. Але того ранку прийшов лише один лист, тому я його і запам’ятав. Почерк на конверті був жіночий, і на штемпелі стояло: «Кумбі-Тресі».

— Далі?

— Я б не згадав більше про цей лист, якби не дружина. Кілька тижнів тому вона взялася за прибирання в кабінеті сера Чарльза — вперше після його смерті — і знайшла в глибині каміна аркуш паперу. Більша його частина перетворилася на попіл, але один маленький клаптик, лише кінчик, вцілів, і слова ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло від вогню, а папір обвуглився. Це була, либонь, тільки приписка, і ми прочитали ось що: «Благаю вас як джентльмена: спаліть цього листа і будьте біля хвіртки о десятій годині вечора». Внизу стояли дві літери: «Л. Л.».

— Маєте цей обривок?

— Ні, сер. Він розсипався у мене в руках.

— А до цього сер Чарльз отримував листи, написані тим же почерком?

— Не знаю, сер, не звертав уваги. Та й цей лист запа­м’ятав­ся мені винятково тому, що він був єдиний того дня.

— І ви не знаєте, хто така «Л. Л.»?

— Ні, сер, гадки не маю. Але міркую, що, якщо б нам вдалося розшукати цю леді, ми б дізналися якісь подробиці про смерть сера Чарльза.

— Я просто не збагну вас, Берріморе! Як можна було приховувати досі таку важливу інформацію?

— Розумієте, сер, одразу ж слідом за цим на нас самих звалилася біда. Крім цього, ми з дружиною дуже любили сера Чарльза і не забували його добра. Навіщо ж ворушити старе? Нашому нещасному господареві це вже не допоможе, а коли до справи дотична жінка, треба діяти обережно. Адже навіть найгідніші люди...

— Вважаєте, що це може образити його пам’ять?

— Авжеж, сер, я вирішив, що нічого путнього з цього не вийде. Але ви були такі добрі до нас... Було б не добре приховувати від вас те, що знаю.

— Гаразд, Берріморе, можете йти.

Коли дворецький вийшов, сер Генрі обернувся до мене:

— Ну, Ватсоне, що скажете про цей новий промінчик світла?

— Те, що він ще більше згустив темряву.

— Аякже. Але якщо б нам вдалося вистежити цю «Л. Л.», тоді б усе прояснилося. Ми тепер знаємо, що є жінка, котра багато знає, а це вже не абищо! Треба тільки знайти її. До чого ж тепер вдатися?

— Негайно повідомити про все Голмсу. Може, це наведе його на слушний слід. Я майже впевнений, що він негайно приїде сюди.

Я пішов до себе і написав Шерлоку докладний звіт про події сьогоднішнього ранку. Мій приятель, мабуть, має купу справ останнім часом, оскільки листи з Бейкер-стрит приходять усе рідше і стають щораз коротшими. У них і словом не згадується про мої звіти, а про мету моєї поїздки сюди — лише побіжно. Справа про шантаж, ймовірно, поглинає всі сили Голмса. Але останні події, безумовно, привернуть його увагу і знову розбудять у ньому інтерес до нашого розслідування. Як би мені хотілося, щоб він був тут!

17 жовтня. Сьогодні весь день дощ ллє, як із відра. Важкі краплі шарудять у густому плющі, падають із карнизів. Я згадав каторжанина, котрий ховається просто неба в нетрях похмурих торф’яних боліт. Бідолаха! Хоч би якими важ­кими були скоєні ним злочини, теперішні його муки якоюсь мірою спокутують їх. А потім згадався мені і той, інший чоловік... Обличчя, що промайнуло в вікні кеба, темна постать, немов вирізьблена на місячному диску. Невже цей невловимий полювач, цей адепт темряви також волочиться там зараз, під такою зливою?

Увечері я одягнув непромокальний плащ і вирушив у глиб боліт, малюючи в своїй уяві страшні картини. Дощ періщив мені в обличчя, у вухах свистів вітер. Нехай Всевишній береже тих, хто блукає зараз близько Ґрімпенської багнюки! У таку погоду навіть узгір’я перетворюються тут у суцільну твань. Я відшукав гранітний стовп, на якому стояв той самотній споглядач, і з його нерівного, уступчастого вершечка оглянув похмурі болота, що стелилися внизу. Дощові потоки заливали ці бурі низини, важкі, свинцево-сірі хмари низько нависали над землею, а крізь їхні уривки проступали химерні обриси пагорбів. Вдалині, ліворуч від ме­не, над деревами улоговини підіймалися ледь видні в тумані вузькі башточки Баскервіль-холу. Тільки вони одні й свідчили про присутність людини в цій місцині, якщо не брати до уваги доісторичних печер, що тулилися до схилів пагорбів. І ніде навіть найменшого сліду того незнайомця, самотній силует котрого я бачив ось на цьому вершечку дві ночі тому!

На зворотному шляху мене наздогнав доктор Мортімер, котрий їхав своїм візком із боку Гнилої драговини. Весь цей час доктор був до нас дуже уважний, і не минало й дня, щоб він не зазирнув у Баскервіль-хол дізнатися, як наші справи. Лікар посадив мене до себе у візок і запропонував підвезти додому. Він дуже засмучений тим, що зник його спанієль. Собака втік на болота і не повернувся. Я втішав медика, як міг, а сам, згадуючи поні, який заблукав у Ґрімпенську багнюку, мізкував, що Мортімеру навряд чи доведеться побачити колись свого песика.

— До речі, докторе, — сказав я, трясучись разом із ним на вибоїнах дороги, — ви, мабуть, знаєте тут усіх, хто живе в радіусі ваших роз’їздів?

— Гадаю, що всіх.

— Тоді ви, можливо, пригадаєте повне ім’я та прізвище жінки, ініціали якої «Л. Л.»?

Мортімер задумався, потім скривився:

— Ні. Правда, за циганів і працівників на фермах не скажу, але серед самих фермерів і джентрі [12] такі ініціали гейби нікому не пасують. Хоча стривайте, — додав він після паузи, — є така собі Лора Лайонс — ось вам і «Л. Л.». Але вона живе в Кумбі-Тресі.

— А хто вона така? — поцікавився я.

— Донька Френкленда.

— Як! Донька цього старого дивака?

— Еге ж. Вона вийшла заміж за художника на прізвище Лайонс, котрий приїжджав сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Втім, наскільки я чув, не можна звалювати всю провину на одну сторону. Батько відрікся від дитини, бо вона вийшла заміж без його згоди, а може, й не лише тому. Отак двійко гультяїв, старий і молодий, допікали нещасну жінку до знемоги.

— За які ж кошти вона живе?

— Старий Френкленд, імовірно, дає їй якісь крихти, звісно, не багато, позаяк його власні справи опинилися в жалюгідному стані. Але якими б не були її гріхи, не можна ж було дозволяти їй скочуватися все нижче і нижче. Про цю історію дізналися тут, і сусіди, а саме Степлтон і сер Чарльз, допомогли їй, дали можливість чесно заробляти собі на життя. Я також пожертвував дещицю. Ми хотіли, щоб вона навчилася друкувати на машинці.

Мортімер спитав, чому мене це цікавить, і я сяк-так задовольнив його цікавість, намагаючись не вдаватися в подробиці, бо нема чого розповідати про свої справи зайвим людям.

Завтра вранці я поїду в Кумбі-Тресі, й якщо мені вдасться побачити цю леді з вельми сумнівною репутацією, пані Лору Лайонс, ми зробимо великий крок уперед до того, щоб одною загадкою у нас стало менше.

Між іншим, ваш відданий слуга тихцем перетворюється на мудрого змія: коли Мортімер зайшов аж надто далеко в своїх розпитах, я поцікавився, до якого типу належить череп Френк­ленда, й урятував становище — вся інша частина шляху була присвячена лекції по краніології [13]. Роки, проведені в товаристві Шерлока Голмса, не минули для мене даремно.

Аби скінчити з описом цього похмурого, дощового дня, згадаю ще про одну розмову, цього разу з Беррімором. Ця бесіда дала мені козир у руки, з якого я і піду потрібної миті.

Мортімер залишився у нас, і після обіду вони з баронетом затіяли партію в екарте [14]. Дворецький подав мені ка­ву в кабінет, і я скористався цим, аби поставити йому кілька запитань.

— Ну, Берріморе, що поробляє ваш милий родич? Поїхав чи все ще ховається по болотах?

— Не знаю, сер. Хоч би швидше він поїхав! Бо скільки ж горя ми з ним зазнали! Я нічого про нього не знаю з того часу, як відніс йому останнього разу їжу, а це було три дні тому.

— А тоді ви його бачили?

— Ні, сер, але я потім перевірив — їжі на місці не ви­явилося.

— Якщо їжі не було, отже, він усе ще там.

— Та ніби так, сер, якщо тільки її не взяв той, інший чоловік.

Моя рука з горнятком застигла на півдорозі, й я пильно поглянув на Беррімора:

— То ви знаєте, що там є ще й хтось інший?

— Атож, сер, на болотах ховається ще один чоловік.

— Ви його бачили?

— Ні, сер.

— Звідки ж ви про нього знаєте?

— Мені казав про нього Селден десь півтора тижня тому. Цей чоловік також ховається, але, мені здається, він не з каторжан... Не подобається мені це, докторе Ватсон, зовсім не подобається! — з несподіваною силою вирвалося раптом у Беррімора.

— Слухайте, друже! Я тут дію виключно в інтересах вашого господаря. Я тільки тому і приїхав, аби допомогти йому. Скажіть мені прямо: що саме вам не подобається?

Хвилину Беррімор вагався, наче шкодуючи про свій вибух або ж не знаходячи відповідних слів для вираження почуттів, що хвилюють його.

— Та все, що там діється, сер! — вигукнув він нарешті, показавши на залите дощовими потоками вікно, яке ви­ходить на болота. — Не до добра це. Там замислили чорну справу, повірте мені! Я тепер прагну лише одного: щоб сер Генрі скоріше поїхав звідси до Лондона.

— Та що ж вас так налякало?

— А ви згадайте смерть сера Чарльза! Слідчий наговорив сім мішків гречаної вовни! А ви прислухайтеся вночі, що коїться на болотах. Адже люди ні за які гроші не погодяться вийти туди після заходу сонця... А цей чоловік, котрий там ховається і когось вистежує... Кого він вистежує? Що все це означає? Ні, для тих, хто носить ім’я Баскервілів, це добром не скінчиться, й я не дочекаюся того дня, коли нові слуги сера Генрі заступлять на моє місце і мені можна буде забратися звідси!

— Розкажіть мені про цього чоловіка, — попросив я. — Що ви про нього знаєте? Що розказував Селден? Він знає, де той ховається і навіщо?

— Селден бачив його разів зо два, але той обережний, хитрющий. Спочатку Селден прийняв його за поліціянта, а потім переконався, що тут щось зовсім інше. На вигляд він джентльмен, але що йому там треба, ніяк не втямити.

— А де він ховається?

— Селден каже, що в старих печерах на схилах пагорба — знаєте, там є кам’яні яскині, де в давнину жили люди.

— А чим він харчується?

— Селден підгледів, що до нього ходить якийсь хлопчи­сько. Він, мабуть, носить йому їжу й усе інше з Кумбі-Тресі.

— Гаразд, Берріморе. Ми ще з вами побалакаємо про це якось іншого разу.

Коли дворецький вийшов, я зупинився біля вікна і по­глянув крізь каламутне скло на хмари, що пливуть небом, і на дерева, які мордував вітер. Якщо в таку погоду незатишно навіть у будинку, то як має бути гидко в кам’яній печері на болотах! Якою ж ненавистю треба пройнятися, щоб влаштувати засідку в такому місці і в такий час! І що спонукало цього чоловіка відважитись на настільки важке випробування?

В одній із цих печер зачаїлася сама суть того завдання, яке так мучить мене. Присягаюся, не мине й дня, але я зроблю все, що в людських силах, і таки дістануся до розгадки цієї таємниці!