Собака Баскервілів

Розділ VI. Баскервіль-хол

Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер закінчили всі свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як домовилися, в Девоншир. Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Голмс всю дорогу давав мені напутні вказівки та поради.

— Не буду казати, кого підозрюю й які маю здогади, Ватсоне, щоб у вас не склалося упередженої думки, — сказав він. — Мені потрібні факти, викладені докладно, а вже спів­ставляти їх я буду сам.

— Що ж вас цікавить? — перепитав я.

— Все, що так чи інакше стосується цієї справи, особливо взаємини між молодим Баскервілем і його сусідами, а якщо дізнаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте і це. За останні дні я дещо порозпитував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з’ясувати тільки одне: найближчий спадкоємець, пан Джеймс Дезмонд, справ­ді чудовий чоловік вельми поважного віку, тому це не його підступи. Гадаю, що ми сміливо можемо більше не займатися ним. Отже, залишаються тільки ті люди, котрі складуть безпосереднє оточення сера Генрі Баскервіля.

— А чи не краще відразу ж звільнити подружжя Берріморів?

— В жодному разі! Гіршу помилку важко зробити. Якщо вони ні в чому не винні, це буде жорстокою несправедливістю, а якщо винні, то їх потім уже не знайдеш. Ні, ні! Нехай так і залишаються підозрюваними. Потім, якщо не помиляюся, там ще є конюх, двійко фермерів, наш приятель доктор Мортімер, мабуть, людина бездоганної чесності, і його дружина, про котру ми нічого не знаємо. Не забудьте і натураліста Степлтона із сестрою, кажуть, вельми привабливою панночкою. Далі йдуть пан Френкленд із Лефтер-холу, також невідомо хто, і кілька інших сусідів. Ось люди, які мають перебувати під вашим наглядом.

— Спробую не осоромитися.

— Зброю взяли?

— Так, гадаю, це не буде зайвим.

— Безумовно. Тримайте револьвер при собі і вдень, і вночі, і не ослабляйте пильності ні на секунду.

Наші друзі вже встигли придбати квитки в першому класі і чекали нас на платформі.

— Ні, нічого нового, — підтвердив доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого товариша. — Можу тільки при­сягнути, що останні два дні стеження за нами не було. Ми весь час про це пам’ятали, і від нашої уваги ніхто б не ви­слизнув.

— Сподіваюся, ви були нерозлучні ці дні?

— Так, за винятком учорашнього. У мене така традиція — після приїзду в місто присвячувати один день цілком розвагам, і вчора я був у музеї Хірургічного коледжу.

— А я пішов у парк повитріщатися на людей, — сказав Баскервіль. — І все обійшлося тихо й мирно.

— Проте це було нерозсудливо з вашого боку, — зауважив Голмс насупившись і похитав головою. — Я вас прошу, сер Генрі, не виходьте без супутників, інакше вам не оминути лиха. Ви знайшли інший черевик?

— Ні, сер, той зник безслідно.

— Он як? Цікаво! Ну, всіляких вам гараздів, — додав він, коли потяг рушив. — Сер Генрі! Пам’ятайте настанову з дивної легенди, яку нам читав доктор Мортімер, і остерігайтеся виходити на торф’яні болота вночі, коли злі сили панують безроздільно.

Я визирнув із вікна і побачив удалині високу, худорляву постать Шерлока, котрий нерухомо стояв на платформі та дивився вслід потягу.

Ми рухалися швидко, й я почувався якнайкраще. Придивлявся до своїх супутників і бавився зі спанієлем доктора Мортімера. Через якихось дві-три години земля вздовж полотна змінила бурий відтінок на червоний, цегла поступилася місцем граніту, а розгороджені пишні луки, на яких руді корови пощипували соковиту траву, свідчили про те, що клімат у цих місцях, при всій вологості повітря, значно лагідніший, ніж на сході.

Молодий Баскервіль не відходив від вікна і радісно вигукував при вигляді рідних девонширських краєвидів.

— Де тільки мені не довелося побувати з того часу, як я поїхав звідси, докторе Ватсон! — просторікував він. — І все ж ці місця ні з чим не порівняєш.

— Покажіть нам такого девонширця, котрий не захоплювався б своїм Девонширом.

— Тут справа не лише в Девонширі, а й у людях, котрі його населяють, — додав доктор Мортімер. — Одного погляду на круглий череп нашого товариша досить, аби виявити в ньому представника кельтської [7] раси, з її захопленістю, з її схильністю до сильних почуттів. У покійного сера Чарльза була абсолютно рідкісна будова черепа — наполовину галльська, наполовину іберійська. Сер Генрі, але ж ви, здається, з дитинства не бачили Баскервіль-холу?

— Я його ніколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджі на південному узбережжі. Коли батько помер, мені минав дванадцятий рік, і я відразу ж поїхав до наших друзів в Америку. Ці місця для мене майже так само нові, як і для доктора Ватсона, й я просто не дочекаюся, коли нарешті з’являться торф’яні болота.

— Он як! У такому випадку ваше бажання здійснилося — можете милуватися ними, — сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно.

Вдалині за зеленими квадратами пасовищ і хвилястою межею лісу, немов фантастичне марево, що виникло уві сні, з’явився сумовитий сірий пагорб зі зазубреним вершечком. Баскервіль дивився туди не відриваючись, і ці жадібні по­гляди свідчили про те, як багато означає для нього перше знайомство із суворим краєм, де люди, близькі йому по кро­ві, правили так довго і залишили після себе такий глибокий слід. Цей молодик у спортивному костюмі і з явним американським акцентом сидів поруч зі мною в звичайному залізничному вагоні, і все ж, споглядаючи на його смагляве виразне обличчя, я відчував у ньому справжнього нащадка тих свавільних і владних людей. Густі брови, тонкі ніздрі та великі карі очі свідчили про гордість, відвагу та силу. Якщо непривітні торф’яні болота поставлять нас обличчям до обличчя до важкого та небезпечного завдання, то заради такого чоловіка можна піти на багато що, бо він сміливо розділить із тобою будь-який ризик.

Потяг зупинився на маленькій, глухій станції і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв шарабан, запряжений парою невисоких, кремезних конячок. Наш приїзд, либонь, став тут визначною подією, бо навіть начальник стан­ції та носії — всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це було миле сільське містечко, але, на свій подив, я побачив біля виходу з платформи двох солдатів у темних одностроях, котрі стояли, спираючись на карабіни, і пильно видивлялися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з грубими рисами обличчя, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і через кілька хвилин ми вже швидко їхали по широкій білій дорозі. По обидва її боки здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки із загостреними дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного, залитого сонцем краю, темніючи на горизонті вечірнього неба, вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, що переривалася гострими шпилями зловісних пагорбів.

Наш транспорт звернув на бічну дорогу, і ми почали піді­йматися вгору глибокими коліями, прокладеними століття то­му між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі та вологий мох. Відливала бронзою папороть і листя ожини ви­блискувало в променях призахідного сонця. Продовжуючи підйом, ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, яка швидко мчала між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, і річка вилися долиною, густо зарослою дубняком і соснами.

На кожному закруті Баскервіль захоплено йойкав, із цікавістю роззираючись довкола, і закидав нас незліченними питаннями. На його погляд, все тут було прекрасно, але я не міг позбутися суму, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я, що явно відчували сліди осені. Жовте листя злітало на землю і, пурхаючи, килимом встеляло стежки. Стукіт ко­ліс нашого екіпажу поступово завмер, потонув у густому ша­рі гниючої трави. «Сумні дари кидає природа під ноги новому власнику Баскервіль-холу!» — подумав я.

— Погляньте! — раптом вигукнув доктор Мортімер. — Що це?

Перед нами підіймалося круте узгір’я, поросле вересом, — перший передвісник близькості торф’яних боліт. На вершечку цього узгір’я, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник із гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

— Перкінсе, що це означає? — поцікавився лікар.

Наш візник обернувся на козлах:

— З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його шукають. Виставили чатових на всіх дорогах, на всіх станціях, та наразі все марно. Тутешній народ дуже цим невдоволений, сер.

— Чому? Адже того, хто наведе на слід, чекають п’ять фунтів.

— Та воно ніби так, сер, та тільки на п’ять фунтів надії мало, а ось що він горло тобі переріже, це швидше. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрібний злодюжка.

— Хто ж він?

— Селден, котрий скоїв убивство у Ноттінґ-гіллі.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацікавившись жорстокістю, з якою бу­ло скоєно вбивство, і печаттю безцільного звірства, що по­значала всі дії цього нелюда. Злочин був настільки жахливий, що у суддів зародився сумнів у ясності розуму Селдена, і тому смертну кару йому замінили в’язницею.

Шарабан піднявся на узгір’я і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт із дольменами [8] з улам­ків скель і кам’яними стовпами, що виднілися на них подекуди. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизав нас до кісток. Десь там, на сумній гладі цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, котрі вигнали його зі свого суспіль­ства. Лише цього бракувало, щоб посилити те похмуре, що таїлося в голій пустелі, що стелилася перед нами, в уривча­стому вітрі і темніючому небі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше підіткнув на собі плаща.

Родючі місця залишилися позаду і нижче від нас. Ми озирнулися — промені сонця, що заходить, перетворювали стрімкі струмочки в золоті стрічечки, палали на піднятій плугом землі і густих хащах чагарнику. Дорога, яка перетинає червонувато-оливкові перевали з величезними валунами, ставала все запущенішою та суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нашими очами постала схожа на глибоку чашу долина з немічними дубами та соснами, покрученими та погнутими вітрами, бурхливими тут споконвіків. Над деревами підіймалися дві високі, вузькі башточки. Наш візник показав на них батогом.

— Баскервіль-хол, — підказав він.

Господар маєтку піднявся у візку на повний зріст — щоки у нього розпашілися, в очах спалахнув вогонь. Через кілька хвилин ми під’їхали до візерункових чавунних воріт із двома вкритими мохом колонами, які увінчувалися головами вепрів — гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок воротаря був старий, із оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будова — перший плід, народжений південноафриканським золотом сера Чарльза.

За воротами тягнулися два ряди високих старих дерев; їхні гілки замикалися похмурим склепінням у нас над головою. Стукіт коліс знову потонув у шереху листя. Баскервіль сіпнувся, задивляючись у довгу темну прогалину алеї, наприкінці якої виднілися примарні обриси будинку.

— Це сталося тут? — тихо спитав він.

— Ні, ні, в тисовій алеї, вона з іншого боку.

Молодий спадкоємець кинув навколо себе похмурий по­гляд.

— Мене анітрохи не дивує, що, живучи тут, дядько весь час чекав якоїсь біди, — сказав він. — Тут кого завгодно дрижаки вхоплять. Чекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте ці місця! Біля входу світитимуться ліхтарі Едісона та Свана [9] по тисячі свічок кожен.

За алеєю відкривався широкий газон, й обігнувши його, ми під’їхали до будинку. У сутінках я міг розгледіти лише масивний фасад і терасу. Все було суцільно повите плющем, що залишав відкритими тільки віконні амбразури й овали гербів. Дві старовинні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будівлі. Праворуч і ліворуч до них долучалися два крила з чорного граніту, пізнішої прибудови. Крізь вікна з безліччю плетінь на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом із високими трубами здіймався стовп темного диму.

— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо в Баскервіль-хол!

Високий чоловік виступив із тіні, що падала від тераси, і відчинив дверцята шарабана. В освітлених дверях холу з’явив­ся силует жінки. Вона також підійшла до нас і допомогла чоловікові зняти наші валізи.

— Сер Генрі, ви не будете заперечувати, якщо я поїду одразу ж додому? — попросив доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.

— Сидіть, пообідайте з нами!

— Ні, чесно, не можу. Справ, імовірно, також багато накопичилося. Я б із задоволенням сам показав вам будинок, але Беррімор зробить це краще за мене — він чудовий гід. Усього доброго! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень чи вночі, не соромтеся посилати за мною.

Стукіт коліс поступово завмер у глибині алеї, а важкі две­рі зачинилися за нами.

Хол, в якому ми опинилися, був дуже гарний — просторий, високий, із масивними кроквами з потемнілого від часу дуба. У старовинному каміні з чавунною решіткою для дров потріскували і шипіли поліна. Змерзнувши після довгої їзди, ми з сером Генрі простягнули руки до вогню. Потім стали розглядати дубову обшивку холу, високе, вузьке вікно з кольоровими шибами, оленячі голови та герби на стінах, що нечітко виднілися в тьмяному світлі лампи.

— Я саме так і уявляв собі все це, — сказав господар, — адже мої предки жили в цій оселі впродовж п’яти століть! Як згадаєш про це, мимоволі налаштуєшся на урочистий лад.

Його смагляве обличчя пашіло дитячим захопленням. Він стояв у колі світла, що падало від люстри, а довгі тіні ля­гали по стінах і чорним саваном збиралися над ним.

Беррімор розніс наші валізи по кімнатах і, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як і пасувало добре вишколеному слузі. Зовнішність у нього була незвичайна — високий, статечний, із густою чорною бородою, що відтіняла блі­де добропорядне обличчя.

— Накажете подавати обід, сер?

— Він готовий?

— Через кілька хвилин, сер. Гаряча вода у вас у кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишитися тут на перших порах, але ж за нових порядків вам буде потрібен великий штат.

— За яких таких нових порядків?

— Хочу сказати, що сер Чарльз вів усамітнений спосіб життя і ми вдвох цілком могли обслужити його, а ви, сер, імовірно, будете жити на широку ногу, і вам доведеться облаштовувати все по-новому.

— То ви з дружиною хочете звільнитися?

— Якщо тільки це не заподіє вам якихось незручнос­тей, сер.

— Але ж ваші предки впродовж кількох поколінь жили в Баскервіль-холі. Мені б дуже не хотілося з перших же своїх кроків так нищити старі сімейні традиції.

Я помітив сліди хвилювання на блідому обличчі дворецького.

— Нам із дружиною це також буде не легко, сер. Але, правду кажучи, ми дуже прив’язалися до сера Чарльза і досі ніяк не оговтаємося після його смерті. Нам важко тут залишатися. Ми вже не можемо почуватися в Баскервіль-холі, як раніше.

— Що ж ви будете робити?

— Сподіваюся, сер, що нам вдасться налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обійшов нас своєю щедрістю... А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.

Горішня частина старовинного холу була обведена галереєю з перилами, на яку вели сходи в два прогони. Звідти вздовж всієї будівлі тягнулися два довгих коридори, куди виходили всі спальні. Моя була в одному крилі зі спальнею Баскервіля, майже двері в двері. Ці кімнати виявилися сучаснішими, ніж центральна частина оселі, а світлі шпалери та безліч запалених свічок одразу ж пом’якшили важке враження, яке склалося у мене після приїзду в Баскервіль-хол.

Однак їдальня в нижньому поверсі вразила нас своїм по­хмурим виглядом. Це була довга кімната з помостом для господарського столу, відокремленим однією сходинкою від тієї її частини, де належало сидіти особам нижчого стану. У дальньому кінці містилися хори для менестрелів. Високо у нас над головою чорніли величезні балки, за якими виднілася закіптюжена стеля. Не виключено, що палаючі факели, строкатість і буйні веселощі стародавніх бенкетів пом’якшували похмурість цієї кімнати, але не зараз, коли в ній під єдиною лампою з абажуром сиділи два джентльмени, одягнені в усе чорне, їхні голоси звучали приглушено, і настрій у них був зовсім не піднесений. Дов­га низка пращурів у найрозмаї­тіших костюмах — починаючи з вельможі епохи королеви Єлизавети та закінчуючи жевжиком часів Регентства — дивилися на нас зі стін, пригнічуючи своєю мовчанкою. Розмова за столом якось не клеїлася, й я відчув полегшення, коли, закінчивши обід, ми перейшли курити в більярдну — кімнату цілком сучасну.

— Що й казати, обстановка не з веселих, — сказав сер Ген­рі. — З цим усім, звісно, можна змиритися, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядечко нервував, живучи сам-один у такому обійсті. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Може, вранці нам здасться тут уже не так химерно.

Перш ніж лягти спати, я відкрив штору та подивився у вікно. Воно виходило на газон перед вхідними дверима. За газоном, гойдаючись на вітрі, стогнали високі дерева. У просвіті між хмарами, що швидко втікали, проглянув місяць. В його холодному сяйві за деревами виднілася нерівна гряда скель і довга лінія похмурих боліт. Я засунув фіранку, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-холу нітрохи не різниться від першого.

Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я таки не міг заснути і, перевертаючись із боку на бік, марно кликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше нічого не порушувало мерт­вої тиші, що панувала в будинку. І раптом у глуху північ мого слуху торкнувся абсолютно виразний звук, в природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривалося від горя. Я звівся на ліжку і став напружено дослухатися. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я прочекав із півгодини, насторожившись усім своїм єством, але не почув більше нічого, крім удару годинника та шереху плюща, що увивав стіни.