Собака Баскервілів

Розділ XV. Погляд назад

Вже був кінець листопада. Негожого, туманного вечора ми з Голмсом сиділи біля палаючого каміна в кабінеті на Бейкер-стрит. З часу трагедії, яка й завершила нашу поїздку в Девоншир, мій приятель встиг уже розслідувати дві дуже серйозних справи. У першій із них йому вдалося викрити полковника Епвуда, причетного до скандалу, що вибухнув за картковим столом у клубі «Патрицій», у другій — повністю зняти з нещасної мадам Монпенсьє звинувачення у вбивстві падчерки, молоденької мадемуазель Карер, котра, як відомо, півроку тому з’явилася в Нью-Йорку і щасливо вийшла там заміж. Після успішної розв’язки двох таких важких і серйозних справ Шерлок перебував у чудовому настрої, і, користуючись цим, я вирішив вивідати у нього певні подробиці загадкової Баскервільської історії. Я терпляче чекав свого часу, знаючи, що Шерлок не любить тримати в голові відразу по кілька справ і що його ясний, логічний розум не стане відволікатися від поточної роботи заради спогадів про минуле.

У ці дні в Лондоні якраз побували сер Генрі та доктор Мортімер, котрі готувалися до далекої мандрівки, яку лікарі прописали баронету для зміцнення розхитаної нервової системи. Вранці вони навідали нас, так що у мене була гарна нагода затіяти балачку на потрібну тему.

— З точки зору чоловіка, котрий називав себе Степлтоном, події розгорталися як по книжці, — почав Голмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, бо ми не мали тоді ні найменшого поняття, чим він керується в своїх діях, і знали тільки деякі факти. З того часу у мене відбулося дві розмови з пані Степлтон, і все з’ясувалося. Гадаю, що тепер загадок більше не залишилося. Можете переглянути мої нотатки у цій справі в картотеці під літерою «Б».

— А може, ви викладете хід подій просто з пам’яті?

— Із задоволенням, хоча і не певний, що згадаю всі по­дробиці. Коли зосередишся на чомусь одному, минулі думки випаровуються з голови. Адвокат, що знає напам’ять свою чергову справу і ламає через неї списи в суді, тижнів за два геть усе забуває. Так і у мене: кожне нове розслідування ви­тісняє з пам’яті попереднє, і мадемуазель Карер своєю персоною заслонила в моїй свідомості Баскервіль-хол. Завтра переді мною може постати наступна загадка, яка, своєю чергою, витіснить чарівну француженку та свояка Епвуда. Але я все ж спробую викласти вам усю цю історію, а якщо щось забуду, то ви мені підкажете.

Отримана інформація остаточно переконала мене, що родинний портрет не брехав і що цей чоловік — справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, котрому довелося втікати в Південну Америку, де він одружився, і після нього залишився син, котрий носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодик одружився на такій собі Беріл Ґарсіа, однієї з красунь Коста-Ріки, розтринькав чужі гроші і, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркшира. Цей тип діяльності він обрав то­му, що зумів скористатися знаннями і досвідом одного вчителя, з яким познайомився в дорозі. Але його компаньйон, Фрезер, перебував на останній стадії сухот і незабаром помер. Справи школи йшли все гірше і гірше, а кінець у неї був і зовсім безславний. Подружжя Ванделерів визнали за краще знову змінити прізвище і з того часу стали називатися Степл­тонами. Далі Степлтон разом із залишками своїх статків, новими планами на майбутнє та пристрастю до ентомології пе­ребрався на південь Англії. Я цікавився в Британському музеї і з’ясував, що Ванделер вважався визнаним авторитетом у своїй галузі і що його ім’я було присвоєне одному бражнику, описаному ним ще в Йоркширі.

Тепер ми дійшли до того періоду його життя, який виявився настільки цікавим для нас. Цей чоловік, мабуть, дізнався, що між ним і великим маєтком стоять усього два життя. Коли він зібрався в Девоншир, його плани були, ймовірно, ще досить туманні, але недобрий задум визрівав — недарма ж він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як приманкою заволоділа ним одразу ж, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Його мета була — отримати маєток, заради цього він не соромився негідних учинків і йшов на будь-який ризик. Отже, для початку треба було оселитися якнайближче до Баскервіль-холу, а потім на­в’язати дружні стосунки серу Чарльзу й іншим сусідам.

Баронет сам розповів йому переказ про собаку і таким чином ступив на свій смертний шлях. Степлтон, я його і далі буду так називати, знав, що у старого хворе серце і що потужне потрясіння може вбити його. Все це він чув від доктора Мортімера. Крім цього, йому було відомо, що сер Чарльз — людина забобонна і надає великого значення цій похмурій легенді. Меткий розум Степлтона негайно підказав йому спо­сіб, яким можна вбити баронета, а самому залишитися поза підозрою.

Виробивши план дій, Степлтон узявся до його здійснення з усією витонченістю, властивою його натурі. Пересічний злочинець задовольнявся б в такому випадку просто злим со­бакою, але Степлтона осінила геніальна думка — зробити з нього посланця пекла. Він купив цього пса в Лондоні у Росса та Менґласа, на Фулгем-роуд, вибравши найбільшого і найлютішого з усіх, які там були. Потім приїхав із ним у Девоншир північною лінією та зробив чималий гак пішки через болота, щоб привести тварину додому непомітно. Під час своїх екскурсій за метеликами він знайшов шлях у глибину Ґрімпен­ської багнюки, а надійнішого сховку для собаки вигадати важко. Він посадив його там на ланцюг і став чекати слушної на­годи.

Та такий випадок довго не траплявся: сера Чарльза не можна було виманити вночі за межі маєтку. Степлтон не один раз підстерігав старого, тримаючи собаку напоготові, але все було марно. Ось під час цих безплідних блукань по болотах він, точніше, його спільник і трапився на очі комусь із тамтешніх фермерів, і легенда про жахливого пса отримала но­ве підтвердження. Тоді Степлтон звернув усі свої надії на дружину, але цього разу вона проявила несподівану твердість характеру. Пані Степлтон навідріз відмовилася пускати в хід свої чари проти старого, знаючи, що це може згубити його. Ні погрози, ні навіть, на жаль, побої, ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати участь в інтригах свого чоловіка, і на якийсь час Степлтон зайшов у глухий кут.

Але вихід із такого становища знайшовся. Сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона і послав його як свого посередника до пані Лори Лайонс. Видавши себе за неодруженого, той повністю скорив цю нещасну жінку і дав їй збагнути, що одружиться з нею, якщо вона доб’ється розлучення. І тут же незабаром з’ясувалося, що треба діяти невідкладно: сер Чарльз зібрався в Лондон за наполяганням доктора Мор­тімера, з котрим Степлтон про людське око погоджувався. Не можна було гаяти ні хвилини, інакше жертва могла вислизнути. Степлтон змусив пані Лайонс написати серу Чарльзу листа, в якому вона благала старого дати їй можливість побачитися з ним напередодні його від’їзду з Баскервіль-холу. Потім під слушним приводом він умовив її не ходити на побачення, й ось довгоочікувана нагода трапилася.

Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, Степлтон устиг збігати за собакою, змастив його цією пекельною сумішшю та привів на те місце, куди мав прийти стариган. Собака, нацько­ваний господарем, перестрибнув через хвіртку і помчав за нещасним баронетом, котрий із лементом кинувся бігти по тисовій алеї. Уявляю собі, яке це було страшне видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне з палаючою мордякою і вогняними очима. Серце у баронета не витримало, і він упав мертвий у самому кінці алеї. Собака мчав за ним вузькою смужкою дернини, і тому на доріжці не було жодних слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, пес, ймовірно, обнюхав його, але не став чіпати мерця й втік. Ось ці сліди і зауважив доктор Мортімер. Степлтон покликав свого пса та поквапився відвести його назад, у глиб Ґрімпенської багнюки. Таке походження тієї загадки, яка збила з пантелику поліцію, сполохала всіх навколишніх жителів і, нарешті, була доведена до нашого відома.

Ось і все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Ви розумієте, з якою диявольською хитрістю цей чоловік обставив усю справу! Адже викрити злочинця було неможливо! Спів­учасник у нього був лише один, причому такий, що не видасть, а незбагненний, фантастичний характер усього задуму і зовсім заплутував розслідування. Обидві жінки, причетні до цієї спра­ви, пані Степлтон і пані Лора Лайонс, підозрювали, хто справжній винуватець смерті сера Чарльза. Пані Степлтон знала, що чоловік щось затіяв проти старого, знала і про існування собаки. Пані Лайонс не мала ні найменшого поняття ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза збіглася за часом зі зустріччю біля хвірт­ки, що не відбулася, і про яку, крім Степлтона, ніхто не знав. Але обидві вони були цілком у його владі, і він міг не боятися їх. Таким чином, перша половина завдання була виконана успішно, залишалася друга — набагато важча.

Дуже можливо, що спочатку Степлтон навіть не підозрював про існування спадкоємця в Канаді. Але він не забарився дізнатися про це від свого приятеля, доктора Мортімера, котрий заодно повідомив його і про день прибуття Генрі Баскервіля. Перш за все йому спала на гадку думка, чи не можна буде розправитися з цим молодим канадцем у Лондоні, до того, як він приїде в Девоншир. Дружині Степлтон більше не довіряв, па­м’ятаючи, що вона відмовилася заманити в свої сіті старого Баскервіля. Залишати її надовго одну він також не наважувався — так можна було зовсім втратити над нею владу. Довелося їхати до Лондона разом. Вони зупинилися, як я потім з’ясував, у готелі «Мексборо», на Кревен-стрит, куди Картрайт також заходив у пошуках порізаної сторінки «Таймс». Степлтон тримав дружину замкненою в номері, а сам, приклеївши фальшиву бороду, ходив по п’ятах за доктором Мортімером — на Бейкер-стрит, на вокзал, у готель «Нортумберленд». Пані Степлтон підозрювала, які плани снує її чоловік, але вона відчувала такий страх перед ним — страх, породжений його жорстокістю, — що не наважувалася написати серу Генрі про небезпеку, що загрожувала йому. Якби лист потрапив до рук Степлтона, хто б міг поручитися за її життя? Врешті, як ми вже знаємо, вона вдалася до хитрощів: вирізала потрібні слова з газети та написала адресу зміненим почерком. Лист дійшов до баронета і послужив йому першим застереженням.

Степлтону потрібно було будь-що-будь роздобути якусь річ із одягу сера Генрі на той випадок, якщо доведеться пускати собаку по його сліду. Діючи, як завжди, швидко та сміливо, він не став зволікати, і ми можемо не сумніватися, що і коридорний, і покоївка в готелі отримали щедру винагороду за надану йому допомогу. На жаль! Перший черевик ви­явився новим, отже, непридатним. Він повернув його, а нато­мість отримав інший. З цього факту я зробив дуже важливий висновок. Мені стало ясно, що ми маємо справу зі справжнім собакою, бо тільки цим можна було пояснити зусилля Степлтона отримати старий черевик. Чим безглуздішою та грубішою здається вам якась деталь, тим більшої уваги вона заслуговує. Ті обставини, що на перший погляд лише ускладнюють справу, найчастіше приводять вас до розгадки. Треба тільки як слід, не по-дилетантськи, розібратися в них.

Наступного ранку наші друзі завітали до нас, а Степлтон слідував за ними здалеку в кебі. Судячи з багатьох ознак і хоча б по тому, що він знав мене в обличчя, знав і мою адресу, його кар’єра не обмежувалася Баскервільською справою, я в цьому майже впевнений. Так, наприклад, за останні три роки в західних графствах було скоєно чотири великих грабунки, а злочинців знайти не вдалося. Останнє з них — це було в Фолкстон-корті в травні — не обійшлося без крові. Грабіжник у масці вклав пострілом із револьвера хлопчика-слугу, котрий застав його. Тепер я не сумніваюся, що Степлтон покращував у такий спосіб свої крихкі фінансові справи і що він уже давно став небезпечним злочинцем.

У його винахідливості та зухвалості ми могли переконатися того ранку, коли він так спритно втік від нас і потім назвався моїм же ім’ям, чудово знаючи, що я доберуся до цього кебмена. Тоді Степлтон збагнув: у Лондоні розраховувати на успіх марно, позаяк за цю справу взявся я. Він поїхав у Дартмур і став чекати приїзду баронета...

— Стривайте! — перебив я Голмса. — Ви дуже точно ви­кла­ли весь хід подій, але один пункт усе ж для мене незрозумілий. Що сталося з собакою, коли його господар поїхав до Лондона?

— Питання дуже істотне, я сам цим зацікавився. У Степлтона, звісно, був якийсь спільник, хоча навряд чи він ділився з ним усіма своїми планами — це означало б повністю потрапити до нього в залежність. Пам’ятаєте слугу в Мерріпіт-гаузі, старого Антоні? Він жив у Степлтонів кілька років, ще тоді, коли у них була школа, і, певна річ, знав, що вони чоловік і дружина. Так от, той самий Антоні зник безслідно, в Англії його немає. Зверніть також увагу на те, що ім’я Антоні зустрічається у нас досить рідко, а в Іспанії та Латинській Америці Антоніо трапляються на кожному кроці. Дідуган теревенить англій­ською не гірше за пані Степлтон, але з тим же дивним акцентом. Я сам бачив, як він ходив у глиб Ґрімпенської багнюки стежиною, позначеною Степлтоном. Тому цілком імовірно, що в час відсутності господаря собаку годував слуга Антоні, хоча, можливо, йому й було невтямки, з якою метою його тут тримають.

Отже, Степлтони повернулися в Девоншир, а незабаром туди приїхали і ви зі сером Генрі. Тепер скажу кілька слів про себе. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що, розглядаючи лист, надісланий серу Генрі, я зацікавився, чи є на ньому водяні знаки. Я підніс аркуш до очей і вловив легкий запах — від нього пахло парфумами «Білий жасмин». Є сімдесят три сорти парфумів, які досвідчений сищик повинен вміти відрізняти один від іншого. Я на власному досвіді переконався, що успішне розслідування злочинів не раз залежало саме від цього. Якщо пахне жасмином, отже, автор листа — жінка, а на той час Степлтони вже зацікавили мене. Так я второпав, що собака існує насправді, і здогадався, хто злочинець, ще до своєї поїздки в Девоншир.

За Степлтоном треба було встановити стеження. Але якщо б я стежив за ним, перебуваючи у вашому товаристві, він би від­разу ж насторожився. Довелося обдурити всіх, у тому числі й вас. Я сказав, що залишуся в Лондоні, а сам поїхав слідом за вами. Незручності, які мені довелося витерпіти, зовсім не такі страшні, як вам здається. Втім, подібні дрібниці не мають заважати нашій роботі. Я жив, власне, в Кумбі-Тресі, а печеру на болотах навідував лише в тих випадках, коли треба було опинитися ближче до місця дії. Картрайт приїхав у Девоншир разом зі мною і, швендяючи всюди під виглядом сільського хлопчика, дуже мені допомагав. Крім цього, він постачав мене їжею та чистою білизною і стежив за вами, коли я займався Степлтоном. Так що, як бачите, всі ниточки були у мене в руках.

Ви вже знаєте, що ваші звіти негайно пересилалися з Бейкер-стрит у Кумбі-Тресі. Я дуже багато з них узяв, особливо з того, де повідомлявся єдиний справжній епізод із біографії Степлтонів. Після цього мені вже неважко було встановити особу їх обох, і я втямив, із ким маю справу. Однак розслідування ускладнювалося однією побічною обставиною — втечею каторжанина та зв’язком між ним і Берріморами. Але ви розплутали і цей вузлик, хоча я вже сам дійшов до тих самих висновків на основі власних спостережень.

На той час, коли ви знайшли мене в печері на болотах, картина злочину остаточно прояснилася, але виносити цю справу на суд присяжних було передчасно. Навіть невдалий замах Степлтона на сера Генрі, що закінчився загибеллю злощасного каторжанина, не давав прямих доказів. Залишався єдиний вихід: схопити його на місці злочину, виставивши сера Генрі як приманку. Баронет мав бути сам, без жодної охорони. Так ми і зробили, і ціною важкого потрясіння, пережитого нашим приятелем, не тільки завершили розслідування, а й довели Степлтона до скону. Піддавши свого клієнта такому випробуванню, я, природно, цілком заслужив докорів у нефаховому провадженні справи, але хто ж міг знати заздалегідь, яке страшне, приголомшуюче видовище постане перед нашими очима, хто міг передбачити, що вночі буде туман і собака ви­скочить із нього прямо на нас! Ми досягли мети дорогою ціною, але обидва лікарі — і фахівець із нервових недуг, і доктор Мортімер — запевняють мене, що сер Генрі скоро видужає. Подорож допоможе нашому приятелю не тільки зміцнити розхитані нерви, але й залікувати сердечні рани. Адже йому довелося так помилитися в пані Степлтон, до котрої він мав такі щирі та глибокі почуття! Це його найбільше пригнічує.

Тепер мені залишається розповісти, яку роль зіграла вона в цій похмурій історії. Не сумніваюся, що Степлтон повністю підпорядкував дружину своєму впливу. Чим це пояснити? Кохала вона його чи боялася — або і те, й інше? Адже ці почуття цілком сумісні. У будь-якому разі, він діяв несхибно. Пані Степлтон погодилася видати себе за його сестру, але стати прямою співучасницею вбивства все ж категорично відмовилася, і тут йому довелося переконатися, що його влада над нею не безмежна. Вона не раз намагалася попередити сера Генрі про небезпеку, що загрожує йому, але робила це так, аби не зрадити свого чоловіка. Гультяй, мабуть, був здатен на ревнощі, і коли баронет почав виявляти ніжні почуття до жінки свого серця, Степлтон не витримав, хоча це входило в його плани, і видав у шаленому вибуху всю пристрасність своєї натури, досі ретельно приховану. Проте він продовжував заохочувати залицяння сера Генрі, розраховуючи, що той буде частим гостем у Мерріпіт-гаузі і рано чи пізно втрапить у його пастку. Але найрішучішої миті дружина збунтувалася. Вона почула про смерть каторжанина-втікача і дізналася, що того вечора, коли сер Генрі мав прийти на обід, собаку перевели у комору на­дворі. Виникла бурхлива сцена. Пані Степлтон назвала чоловіка злочинцем і вперше почула від нього, що у неї є суперниця. Колишня відданість поступилася місцем ненависті. Степлтон допетрав, що дружина його видасть, і зв’язав її, щоб жінка не могла застерегти сера Генрі. Всі його розрахунки ґрунтувалися на тому, що, дізнавшись про смерть баронета, в графстві згадають про прокляття, що тяжіє над родом Баскервілів, а тоді він знову доб’ється від дружини покори та змусить її мовчати. Гультіпака і тут прорахувався. Його доля була вирішена і без нашого втручання. Жінка, в жилах якої тече іспанська кров, не пробачила б йому зради...

Ось і все, любий мій Ватсоне. А якщо вам потрібен детальніший звіт про цю справу, що виходить за межі пересічності, то мені доведеться зазирнути в свої нотатки. Але я, хочу вірити, нічого суттєвого не впустив.

— Невже Степлтон сподівався, що сер Генрі також помре від страху при вигляді цього опудала?

— Собака був зовсім дикий, крім цього, він тримав його голодним. Якщо б сер Генрі не вмер на місці, то, у будь-якому разі, таке страшне видовище могло б паралізувати його сили і він не чинив би жодного опору.

— Так, мабуть. Тепер залишається тільки одне запитання. Як би Степлтон довів свої права на володіння Баскервіль-холом, як би йому вдалося пояснити той факт, що він, спадкоємець, жив під чужим іменем та ще й настільки близько від маєтку? Невже це не викликало б підозр?

— На це запитання я навряд чи зможу вам відповісти, ви занадто багато від мене вимагаєте. Моя сфера діяльності — минуле та сьогодення. Що людина планує робити в майбутньому, це мені не до снаги. За словами пані Степлтон, її чоловік думав про це не раз. Він міг знайти три виходи. Перший: виїхати в Південну Америку, відновити там свою особистість у британ­ському консульстві та зажадати спадок звідти, не приїжджаючи в Англію. Другий: зробити все це в Лондоні, попередньо змінивши себе до невпізнання. І третій: видати за спадкоємця підставну особу, забезпечивши її всіма необхідними документами, а собі обумовивши за це певну частину прибутків. Знаючи Степлтона, можемо не сумніватися, що той чи інший вихід із становища він би знайшов.

А тепер, друже, звернімося думками до речей приємніших. Кілька тижнів такої важкої праці дають нам право на вільний вечір. Я взяв ложу в оперу. Ви чули де Рецке в «Гугенотах»? Так ось, будьте ласкаві зібратися впродовж півгодини. Тоді ми заїдемо дорогою до Марціні і не кваплячись пообідаємо там.