Собака Баскервілів

Розділ XI. Чоловік на гранітному стовпі

Уривки з мого щоденника, з яких я сформував минулий розділ, підвели нас упритул до 18 жовтня, тобто до того числа, починаючи з якого всі ці неймовірні події хутко рушили до свого страшного фіналу. Події останніх днів настільки врізалися мені в пам’ять, що можу розповідати про них, навіть не вдаючись до своїх нотаток.

Отже, почнімо з того дня, напередодні якого я з’ясував дві обставини першорядної важливості. Перше: що пані Ло­ра Ла­йонс із Кумбі-Тресі писала серу Чарльзу Баскервілю та призначила йому побачення в тому самому місці, де він зу­стрів свою смерть (причому в той самий домовлений час), і друге: що чоловіка, котрий ховається на болотах, треба шукати в кам’яних печерах на схилі пагорба. Я відчував, що тепер тільки відсутність мужності та хисту може зашкодити мені розгадати ці дві загадки.

Того вечора мені не вдалося розповісти баронету про па­ні Лайонс, оскільки доктор Мортімер допізна засидівся з ним за картами. Але наступного дня під час сніданку я поділився з ним своїм відкриттям і запропонував поїхати зі мною в Кумбі-Тресі. Спочатку він охоче погодився на це, але, поміркувавши, ми вирішили, що краще мені поїхати самому. Чим офіційнішим виглядатиме цей візит, тим менших результатів ми доб’ємося. Й я не без докорів сумління залишив сера Ген­рі вдома, а сам подався на ці нові розшуки.

Під’їхавши до Кумбі-Тресі, я звелів Перкінсу притримати коней і порозпитував про леді, котру мені треба було допитати. Відшукати її будинок виявилося неважко — він стояв у самому центрі селища. Служниця, котра відчинила две­рі, без подальших церемоній завела мене в вітальню, де за друкарською машинкою сиділа жінка. Вона з приємною по­смішкою піднялася мені назустріч, але, побачивши перед со­бою незнайомця, насупилася, знову сіла до столу та спитала про мету мого візиту.

З першого погляду пані Лайонс вразила мене своєю вродою. Світло-карі очі, каштанове волосся, ніжний рум’янець на щоках, правда, посипаних веснянками, — рум’янець того чудового відтінку, що таїться в самому серці білої троянди. Повторю, перше враження було дуже сильне. Однак, при­дивившись, я налаштувався на критичний лад. У цьому обличчі було щось неприємне, грубе — його досконалу красу псували чи то безвольні складки біля рота, чи жорсткість погляду. Але всі ці думки спали мені на гадку вже пізніше. Першої ж миті я просто відчув, що переді мною сидить дуже вродлива жінка і ця жінка питає мене, навіщо я приперся. І мені тільки тоді стало ясно, наскільки делікатна мета мого візиту.

— Маю честь знати вашого татка, — сказав я навмання.

Початок був достатньо невдалий, і леді відразу ж дала мені зрозуміти це.

— У мене немає нічого спільного з моїм батьком, — ­ска­зала вона. — Я нічим йому не зобов’язана і не можу вва­жати його друзів своїми друзями. Він не обтяжує себе батьківськими турботами. Якби не покійний сер Чарльз Бас­кервіль і деякі інші жалісливі люди, мені довелося б голодувати.

— Я якраз хочу поговорити з вами про покійного сера Чарльза Баскервіля.

Веснянки яскраво виступили на її зблідлому обличчі.

— Що саме вас цікавить? — спитала вона й її пальці нер­вово торкнулися клавіш машинки.

— Ви були знайомі з ним?

— Я ж кажу, що багато чим йому зобов’язана. Якщо мені вдалося стати на ноги, то це пояснюється в основному тією турботою, яку він виявив до моєї долі.

— Ви з ним листувалися?

Леді кинула на мене швидкий погляд, і в її світло-карих очах спалахнув зловісний вогник.

— Поясніть мені мету цих розпитувань, — різко сказала вона.

— Мета їхня може бути лише одна: уникнути неприємного для вас розголосу. Давайте побалакаємо тут, бо інакше все може вийти з-під контролю, а тоді я вам не заздрю.

Вона зблідла ще більше і довго мовчала. Потім раптом зирк­нула на мене і сказала зухвалим, викличним тоном:

— Гаразд, я згодна. Що ви хочете знати?

— Ви листувалися з сером Чарльзом?

— Так, я писала йому разів зо два, дякувала йому за доброту та делікатність.

— Дати цих листів пам’ятаєте?

— Ні.

— А ви зустрічалися з ним особисто?

— Кілька разів, під час його приїздів у Кумбі-Тресі. Сер Чарльз був дуже скромною особою, він не любив виставляти напоказ власні добрі діла.

— Ви рідко з ним листувалися, рідко зустрічалися, проте він був настільки втаємничений у ваші справи, що навіть посильно допомагав! Як же це так?

Вона відповіла на моє підступне запитання не замислюючись:

— Мені допомагали спільними зусиллями й інші джентльмени, котрі знали мою сумну історію. Один із них був пан Степл­тон, сусіда та близький приятель сера Чарльза. Він був до мене надзвичайно прихильний, і сер Чарльз через нього познайомився зі мною.

Я вже знав, що сер Чарльз Баскервіль не раз доручав Степлтону вести свої доброчинні справи, і тому вважав таке пояснення цілком правдивим.

— Тепер скажіть, чи в своїх листах до сера Чарльза ви не наполягали на особистому побаченні?

Вона гнівно вибухнула:

— Вважаю таке запитання непристойним, сер!

— Даруйте, пані, але я змушений повторити його.

— Ну, що ж, я відповім: природно, ні!

— Навіть у день смерті сера Чарльза?

Рум’янець в одну мить спав з її щік. Обличчя жінки, котра споглядала на мене, вкрилося мертвотною блідістю. Пересохлі губи сіпнулися, і я швидше побачив, ніж почув ще одне «ні».

— Вам явно зраджує пам’ять. Я можу навіть процитувати одну фразу з вашого листа. Там було сказано: «Благаю вас як джентльмена: спаліть цього листа і будьте біля хвіртки о десятій годині вечора».

Мені здалося, що ще секунда — і пані Лайонс втратить свідомість, але вона поборола себе величезним зусиллям волі.

— Отже, не залишилося на світі порядних джентльме­нів? — вирвалося в неї.

— Ви несправедливі до сера Чарльза: він виконав ваше прохання. Але іноді можна прочитати навіть спалений лист. Тепер визнаєте, що писали йому того дня?

— Так, писала. Не стану відпиратися! — вигукнула вона, вкладаючи всю душу в свої слова. — Мені нема чого соромитися цього листа. Я просила його допомогти. Бо була впевнена, що, якщо мені вдасться поспілкуватися з ним, сер Чарльз не відмовиться підтримати мене.

— Але чому ви призначили зустріч так пізно?

— Я дізналася, що він їде наступного дня до Лондона, можливо, на кілька місяців. А раніше прийти не могла, на це у мене були свої причини.

— Навіщо ж ви призначили побачення в парку? Хіба не можна було влаштувати його в будинку?

— Вважаєте, що жінка може з’явитися сама такої пізньої години в будинок чоловіка?

— Гаразд. Що ж було, коли ви прийшли на побачення?

— Я нікуди не ходила.

— Пані Лайонс!

— Присягаюся всім, що для мене святе, я не ходила туди! Мені зашкодили.

— Що ж вам завадило?

— Це моя особиста справа, не можу говорити про неї.

— Отже, ви призначили побачення серу Чарльзу в тому самому місці, де його спіткала смерть, і навіть тієї ж години, але самі туди не пішли?

— Це свята правда.

Усі мої подальші хитрощі ні до чого не призвели, вона продовжувала наполягати на своєму.

— Пані Лайонс, — сказав я, закінчуючи цей довгий і безрезультатний допит, — не хочете казати правду і цим приймаєте на себе велику відповідальність. Ваше становище вельми делікатне. Якщо я звернуся за допомогою в поліцію, ви переконаєтеся, наскільки все це скомпрометує вас. Припустімо, що ви ні в чому не винні, але тоді навіщо вам знадобилося з перших же слів відмовлятися від свого листа, який по­слали серу Чарльзу в день його смерті?

— Я боялася, що з цього будуть зроблені неправдиві ви­сновки і мене втягнуть у неприємну історію.

— А чому ж ви наполягали, щоб сер Чарльз знищив вашого листа?

— Якщо ви читали його, мали б уже здогадатися.

— Я не казав, що читав весь лист...

— Ви процитували по пам’яті цілу фразу.

— Тільки постскриптум. Я вже сказав вам, що лист спалили, мені не вдалося прочитати його цілком. Повторю своє запитання ще раз: чому ви наполягали, щоб сер Чарльз знищив вашого листа?

— Це стосується тільки мене.

— Тоді ви тим більше маєте остерігатися публічного розслідування.

— Згода, розповім вам усе. Якщо чутки про мою гірку долю дійшли і до вас, то ви маєте знати, що я вийшла заміж необачно і маю всі підстави шкодувати про це.

— Так, я дещо чув.

— З того часу чоловік, котрого я ненавиджу, не перестає переслідувати мене своїми домаганнями. Закон на його боці, і мені щодня загрожує небезпека, що він змусить мене до спільного життя. Перед тим, як написати листа серу Чарльзу, я дізналася, що можу отримати свободу, але для цього по­трібні гроші. Свобода дасть мені все: душевний спокій, щастя, самоповагу — все потрібне! Щедрість сера Чарльза була добре відома, й я вирішила: якщо розповісти йому про своє го­ре, він не відмовиться допомогти.

— То чому ж ви не прийшли на побачення?

— Тому, що за цей час встигла отримати допомогу з інших рук.

— Тоді треба було написати вдруге та пояснити, чому ви не можете прийти!

— Я так би й зробила, якби не прочитала наступного ран­ку в газетах про його смерть.

Розповідь виходила достатньо цільною, і мої запитання не могли похитнути її правдивість. Перевірити все це можна було б лише одним способом: дізнатися, чи подала пані Лайонс на розлучення незабаром після трагічної смерті сера Чарльза.

Вона навряд чи наважилася б брехати, що не була на побаченні, позаяк їй довелося б поїхати в Баскервіль-хол у шарабані та повернутися в Кумбі-Тресі лише на світанку. Таку поїздку не приховаєш. Отже, вона каже правду або принаймні частку правди.

Я пішов від неї, збитий із пантелику і пригнічений своєю невдачею. Знову переді мною постала та глуха стіна, яка виростає на всіх моїх перехрестях до наміченої мети. І все ж, згадуючи обличчя цієї жінки та її поведінку під час нашої бесіди, я все більше і більше переконувався, що вона щось приховала від мене. Чому вона раптом так зблідла? Чому ме­ні доводилося силою виривати у неї кожне слово? Чому вона не поїхала на побачення, призначене на той час, коли сталася трагедія? Мабуть, причини всього цього не такі прості, як їй хотілося мене переконати. Гм, тут нічого не можна було вдіяти! Доведеться йти іншими слідами, які провадять до кам’яних печер на болотах.

Але сліди ці були зовсім неясні, в чому я переконався на зворотному шляху, проїжджаючи повз пагорби, всипані залишками житла доісторичної людини. Беррімор сказав, що невідомий ховається в одній із покинутих печер, але ж тут вони трапляються скрізь! Утім, крім вказівок Беррімора, у мене були і свої власні міркування, адже я сам бачив цього чоловіка на вершечку гранітного стовпа. Отже, звідти і треба починати пошуки. Я обстежу кожну печеру в цьому місці й урешті-решт знайду ту, яка мені потрібна. Якщо незнайомець трапиться мені, змушу його назватися, змушу зізнатися, чому він так завзято переслідує нас. Нехай навіть для цього доведеться пригрозити йому револьвером. Він утік від Голмса на багатолюдній Ріджент-стрит, але тут, на пустельних болотах, це йому не вдасться. Якщо ж я знайду ту саму яскиню, а її мешканця там не опиниться, що ж, буду чекати його повернення, коли б він не прийшов. Шерлок упустив цього чоловіка в Лондоні. Як же я буду тріумфувати, якщо мені вдасться наздогнати його і цим взяти гору над моїм учителем!

Щастя стільки разів зраджувало нам під час цього розслідування, але тепер воно обернулося до мене обличчям, і провісником удачі був не хто інший, як сивочолий, рум’яний пан Френкленд, котрий зустрів мене біля своєї садової хвірт­ки, що виходила на проїжджу дорогу.

— Доброго дня, докторе Ватсон! — заволав він із незвичайною для нього привітністю. — Дайте коням перепочити! Зайдіть, порадійте разом зі мною, вип’ємо по чарочці вина.

Після всього, що я чув про ставлення пана Френкленда до рідної доньки, у мене не могло бути особливо дружніх почуттів до нього, але мені хотілося будь-що-будь відіслати Перкінса додому, і така причина виявилася дуже до речі. Я виліз із візка, звелів передати серові Генрі, що повернуся до обіду, і пішов за Френклендом просто в їдальню.

— Сьогодні у мене урочистий день, сер, справжнє свято! — оголосив він, радісно регочучи. — Я виграв два судових процеси. Тепер тутешня публіка збагне, що закон є закон і що в моїй особі вона має справу з людиною, котра не боїться кинути його відплату на голови непокірних. Я домігся права вільного проїзду через парк старого Мідлтона — через сам парк, сер! — за якихось сто кроків від його дверей! Ну, що ви на це скажете? Ми ще провчимо наших магнатів, хай їм грець! Нехай знають, що їм ніхто не дозволить безкарно зневажати общинні права! Крім цього, я закрив доступ до лісу, де тутешня публіка внадилася влаштовувати пікніки. Ці негідники поводяться так, ніби права приватної власності взагалі не існує! Вони уявляють, що їм усюди можна залишати порожні пляшки та клапті паперу. Обидві справи скінчені, докторе Ватсон, й обидві — на мою користь. У мене давно не було такого щасливого дня — ще з тих часів, як я притягнув до відповідальності сера Джона Морленда за браконьєрство, коли він полював на кроликів у своєму власному загоні.

— Як же це вам вдалося?

— Зверніться до судових архівів, сер, ви не пошкодуєте втраченого часу. «Френкленд проти Морленда». Справа слухалася в Лондоні. Вона обійшлося мені в двісті фунтів, але я справу виграв!

— І що це вам дало?

— Нічого, сер, абсолютно нічого. Й я пишаюся, що не маю особистої зацікавленості в цих справах. Я лише виконую свій громадянський обов’язок. Не сумніваюся, що сьогодні вночі жителі села Фернворсі спалять на вогнищі моє опудало. Минулого разу, коли вони це затіяли, я зажадав, щоб поліція поклала край такому неподобству. Але ж поліційна влада в нашому графстві поводиться зовсім ганебно, сер! Я маю право розраховувати на її захист, а вони нехтують своїми обо­в’язками! Зачекайте, справа «Френкленд проти поліції» приверне до себе увагу суспільства. Я попереджав, що місцевій владі доведеться пошкодувати про своє обурливе ставлення до мене, й ось мої слова вже збулися.

— Яким же чином? — зацікавився я.

Старий кинув на мене багатозначний погляд:

— Їм до смерті хочеться дізнатися одну річ, а я дещо знаю. Але я й за лантух грошей не стану допомагати цим негідникам!

Я вже давно шукав причину, щоб хутко спекатися цього базіки, але останні його слова мене зацікавили. Однак мені був добре відомий норовливий характер старого гультіпаки. Я знав, що варто тільки проявити інтерес до його балачки, як він замовкне, і тому спитав зовсім байдужим тоном:

— Мабуть, знову браконьєрство?

— Ха-ха! Ні, друже мій, тут справа набагато серйозніша. А що, якщо вона стосується каторжанина-втікача?

Я так і сіпнувся:

— Ви знаєте, де він ховається?

— Точного місця, може, і не знаю, а навести поліцію на його слід можу. Невже вам не спадало на гадку, що спіймати цього чоловіка вдасться лише тоді, якщо дізнатися, хто носить йому їжу, і простежити за її доставкою?

Старий був настільки близький до істини, що мені стало незатишно.

— Аякже, — сказав я. — Але чому ви думаєте, що каторжанин усе ще ховається на болотах?

— Бо я на власні очі бачив того, хто носить йому їжу.

У мене стислося серце від згадки про Беррімора. Якщо він потрапить у лапи цього злісного, старого шуліки, його справи кепські. Та далі я зітхнув вільніше.

— Уявіть собі, їжу носить дитина! — продовжував Френк­ленд. — Я щодня його бачу в підзорну трубу, яка стоїть у ме­не на даху. Він ходить однією й тією ж дорогою, в один і той же час. До кого? Та ж до каторжанина!

Ось вона, удача, нарешті! Але я навіть бровою не повів, наскільки це мене цікавить. Дитина! Беррімор згадував, що нашому невідомому прислуговує якийсь хлопчисько. Отже, Френкленд напав на слід цього чоловіка, а каторжанин тут зовсім ні до чого. Якщо б я міг випитати у старого все, що він знає, це позбавило б мене від довгих і виснажливих пошуків. Але моїми козирями у грі, як і раніше, залишалися недовіра та повна байдужість.

— А мені здається, що це син якогось тутешнього пастуха. Може, носить обід батькові.

Найменше протиріччя вибивало іскри зі свавільного старигана. Він злісно блиснув на мене очима і весь наїжачився, як розлючена кішка.

— Ви так вважаєте, сер? — і, простягнувши руку, він показав на болота, що стелилися перед нами: — А той гранітний стовп бачите? Так-так! А невисокий пагорб позад нього, з кущами терну? Це найкам’янистіша місцина на всіх бо­лотах. Що там робити пастухам? Ваше припущення просто безглузде, сер!

Я охоче погодився, що не врахував цієї обставини. Моя покірність сподобалася Френкленду, і він пустився в подальші просторікування:

— Можете бути впевнені, сер, що я ніколи не роблю по­спішних висновків. Я бачу цього хлопчиська з вузликом не вперше. Щодня, а то й двічі на день він... Стривайте, докторе Ватсон!.. Мене підводить зір чи схилом он того пагорба щось рухається?

І справді, я навіть на відстані кількох миль розгледів на тьмяно-зеленому схилі маленьку темну цятку.

— Ходімо, сер, ходімо! — гукнув Френкленд, кидаючись угору сходами. — Ви побачите його на власні очі!

На пласкому даху стояла укріплена на тринозі підзорна труба досить значних розмірів. Френкленд припав до неї і захоплено зарепетував:

— Швидше, докторе Ватсон, хутко! Поки він не зник за пагорбом!

Справді, вгору схилом повільно дерся хлопчик із вузликом за плечима. Ось він вибрався на вершечок пагорба, і я цілком ясно побачив, як його худорлява постать, одягнена в лахміття, проявилася на холодній блакиті неба. Підліток крадькома роззирнувся, мабуть, перевіряючи, чи не стежать за ним, і зник за пагорбом.

— Ну що, маю я рацію, чи ні?

— Справді, хлопчик, і, ймовірно, у нього є причини пробиратися туди потай.

— А що це за таємні причини, про це здогадався б навіть поліційний констебль. Але я їм жодним словом не обмовлюся, і вас, докторе Ватсон, також прошу — ані пари з вуст. Розумієте? Жодного слова!

— Як бажаєте.

— Вони нехтують мною, а це просто обурливо. Коли всі обставини справи «Френкленд проти поліції» випливуть на світ Божий, країною промайне ціла хвиля обурення. Ні, не­хай не розраховують на мою допомогу! Вони б палець об палець не вдарили, якщо б ці мерзотники надумали спалити замість опудала мене самого... Як, вам уже час іти? Не­вже не допоможете мені випити цю карафку на честь такої ра­дісної події?

Але я не піддався на жодні вмовляння, а коли дідуган заявив, що хоче відпровадити мене додому, ледве вмовив його не робити це. Поки він міг бачити мене, я тримався дороги, а потім кинувся до того кам’янистого пагорба, за яким зник хлопчик.

Усе складалося якнайкраще, й я подумки присягнув, що якщо мені не вдасться скористатися щасливим випадком, подарованим долею, то виною цьому буде все що завгодно, тільки не відсутність енергії та наполегливості з мого боку.

Коли я піднявся на вершечок, сонце вже сідало, і плавні схили пагорба з одного боку були золотисто-зеленими, а з іншого — тонули в сірій тіні. Вдалині, над самим горизонтом, низько стелився імлистий серпанок, з якого виступали фантастичні обриси лисячого стовпа. Навколо ні звуку, ні руху. Тільки якась велика сіра птаха — чи то чайка, чи кроншнеп — високо ширяла в синьому небі. Вона й я — ми були єдиними живими істотами між величезним небокраєм і пустелею під ним. Голі простори боліт, безлюддя, нерозгадана таємниця та важливість майбутнього мого завдання — все це пронизало холодом моє серце. Підлітка ніде не було видно. Але між пагорбами, біля самих ніг, тулилися стародавні кам’яні печери, й усередині їхнього кола була одна, вцілілі склепіння якої могли служити захистом у негоду. У мене затріпотіло серце, коли я побачив її. Ось у цій норі, мабуть, і ховається той чоловік. Нарешті моя нога ступить на поріг його притулку — він у моїх руках!

Я крадькома підбирався до цієї кам’яної діри — так само, як Степлтон, коли його сачок вже чигає над метеликом! І, пі­дійшовши ближче, із задоволенням переконався, що місце тут обжите. До яскині, що слугувала входом, вела ледь помітна серед каміння стежка. З самої печери не долинало ні звуку. Невідомий або причаївся там, або ж нишпорить болотами. Нерви у мене були натягнуті до межі в очікуванні майбутньої зустрічі. Відкинувши убік цигарку, я стиснув руків’я револьвера, швидко підійшов до входу і зазирнув усередину. Печера була порожня.

Але чуття не зрадило мене: тут явно хтось жив. На кам’я­ному ложі, де колись спочивала неолітична людина, лежали ковд­ри, загорнуті в непромокальний плащ. У примітивному вогнищі виднілася купка попелу. Поруч із ним стояло якесь кухонне приладдя та відро, до половини налите водою. Купа порожніх консервних бляшанок свідчила про те, що тут живуть уже не один день, а коли очі мої звикли до напівтемряви, я розгледів у кутку залізне горнятко та відкорковану пляшку віскі. Посередині лежав плаский камінь, що служив столом, а на ньому — маленький вузлик, імовірно той самий, який я розгледів у підзорну трубу у хлопчиська за спиною. У вузлику був хліб і дві консервні бляшанки — одна з копченим язиком, інша — з персиками в сиропі. Оглянувши все це, я хотів було покласти вузлик назад, аж раптом серце моє так і тьохнуло: на камені лежав аркуш паперу, на якому було щось написано. Я взяв його і, з трудом розібравши каракулі, написані олівцем, прочитав наступне:

«Доктор Ватсон поїхав у Кумбі-Тресі».

Добру хвилину я стояв нерухомо із запискою в руці та міркував над сенсом цього короткого послання. Отже, незнайомець полює не за сером Генрі, а за мною? Він вистежує мене не сам, а приставив до мене когось іншого, може, й цього хлопчика? Й ось його останнє повідомлення. З того часу, як я живу тут, за кожним моїм кроком, імовірно, стежать. Адже весь цей час мене не залишало відчуття, що тут діють якісь невидимі сили і що вони обережно й уміло в’ють навколо нас найтоншу сіть, легкий дотик якої ми відчуваємо на собі лише часом, у найкритичніші миті.

Ця записка, ймовірно, не єдина. Я озирнувся на всі боки, але більше нічого не знайшов. Чи не вдасться мені знайти й якісь сліди, за якими можна було б щось дізнатися про цього чоловіка, котрий обрав собі таке дивне житло, або про його наміри. Про нього можна було сказати тільки те, що він, мабуть, спартанець у своїх звичках і не надає особливого значення життєвим зручностям. Згадавши зливи останніх днів і поглянувши на зяючу діру в зводі печери, я втямив, наскільки цей чоловік поглинений своєю справою, якщо заради неї він мириться навіть із таким незатишним притулком. Хто ж він — наш злісний ворог чи янгол-охоронець? І я пообіцяв собі не виходити з печери, не дізнавшись усього до кінця.

Сонце вже ховалося, і небо на заході палало золотом. Відблиски заходу лягали червоними плямами на розводи далекої Ґрімпенської багнюки. Вдалині підіймалися вежі Баскервіль-холу, а збоку від них ледве виднівся димок, що здіймався над дахами Ґрімпену. Між ним і Баскервіль-холом, за пагорбом, стояв будинок Степлтонів. Золоте вечірнє світло надавало всьому стільки принад і безтурботного спокою! Але моє серце не вірило світові, прихованому природою, і тремтіло від тієї страшної невідомості, яку таїла в собі неминуча зустріч, що наближається з кожною секундою. Нерви у мене були напнуті, але я сидів, сповнений рішучості, в темній печері і з похмурим завзяттям чекав повернення її господаря.

Нарешті я почув його. Ось камінь потрапив йому під підбір. Ще раз... ще... кроки все ближче, ближче... Я відскочив у найтемніший куток і клацнув запобіжником револьвера, вирішивши не показуватися на світло до того часу, поки мені не вдасться хоч трохи розгледіти цього незнайомця. Зовні все стихло, мабуть, він зупинився. Потім кроки почулися знову, і вхід до печери заслонила чиясь тінь.

— Сьогодні такий чудовий вечір, любий Ватсоне, — сказав добре знайомий мені голос. — Навіщо ж сидіти в задусі? На повітрі набагато приємніше.