Собака Баскервілів

Розділ IV. Сер Генрі Баскервіль

Ми поснідали рано, і Голмс, одягнений у халат, приготувався приймати відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися ні на секунду — як тільки годинник пробив десяту, доктор Мор­тімер увійшов до кабінету в супроводі молодого баронета. Останньому було років із тридцять. Невеликого зросту, кремезний, міцний, він справляв враження дуже жвавого, здорового чоловіка. Вираз його обличчя здався мені впертим; карі очі сміливо зиркали на нас з-під густих чорних брів. Брунатний костюм спортивного крою та смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що цей чоловік не заси­джується вдома і не цурається фізичної праці, та водночас спокійна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.

— Сер Генрі Баскервіль, — репрезентував супутника док­тор Мортімер.

— Так, це я, — підтвердив баронет. — І найцікавіше те, пане Голмс, що якщо б мій приятель не запропонував мені відвідати вас, я прийшов би до вас із власної волі. Ви, кажуть, вмієте розгадувати різні ребуси, а я якраз сьогодні вранці зіткнувся з одним, який мені не розкусити.

— Сідайте, сер Генрі. Якщо я правильно вас зрозумів, то після приїзду до Лондона з вами сталося щось не зовсім звичайне?

— Я не надаю цьому особливого значення, пане Голмс. Мабуть, наді мною хтось пожартував. Але сьогодні вранці я отримав ось цей лист, якщо тільки він заслуговує такої уваги.

Гість поклав на стіл конверт, і ми стали розглядати його. Конверт виявився звичайнісіньким, із сірого паперу. Адреса — «Готель «Нортумберленд», серу Генрі Баскервілю» — бу­ла написана великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояли: «Черінґ-крос» і час відправлення — вечір попереднього дня.

— Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? — поцікавився Голмс, кинувши допитливий погляд на нашого гостя.

— Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з доктором Мортімером.

— Але доктор Мортімер, вочевидь, сам там зупинився?

— Ні, я живу у знайомих, — сказав медик. — Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме в цей готель.

— Гм! Отже, вашими пересуваннями хтось дуже цікавиться.

Шерлок вийняв із конверта складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Посередині сторінки була написана одна-єдина фраза, складена з підклеєних одне до іншого друкованих слів. Там було зазначено наступне: «Якщо розум і життя вам дорогі, тримайтеся подалі від тор­ф’яних боліт». Слова «торф’яних боліт» були написані від руки, чорнилом.

— Так ось, пане Голмс, — сказав сер Генрі Баскервіль, — може, поясните мені, що все це означає і хто так зацікавився моїми справами?

— А що скажете ви, докторе Мортімер? Цього разу тут начебто немає нічого надприродного?

— Авжеж, сер, але, можливо, лист надіслала людина, переконана в тому, що вся ця історія надприродна.

— Яка історія? — різко спитав сер Генрі. — Ви, джентльмени, мабуть, обізнані про мої справи набагато краще, ніж я сам!

— Ми розповімо вам усе, сер Генрі. Без цього ви не підете звідси, повірте в те, що я кажу, — запевнив Шерлок Голмс. — А зараз давайте займемося цим вельми цікавим документом, який був складений та опущений у поштову скриньку вчора ввечері. Ватсоне, у нас є вчорашній «Таймс»?

— Он там, у кутку.

— Будьте ласкаві подати мені сторінку з передовицею, — він швидко пробіг її очима. — «Свобода торгівлі»... Чудова передовиця! Дозвольте прочитати вголос один абзац. «Якщо хтось намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловості, в якій ви особисто зацікавлені, перебуває під захистом протекційних тарифів, тримайтеся подалі від таких людей, бо розум повинен вам підказати, що така система врешті-решт підірве наш імпорт і порушить нормальне життя нашого острова, інтереси якого дорогі всім нам». Що ви на це скажете, Ватсоне? — вигукнув Голмс, радісно потираючи руки. — Блискуча ідея, чи не так?

Доктор Мортімер поглянув на Голмса, як дивляться турботливі лікарі на безнадійних пацієнтів, а сер Генрі Баскервіль звів на мене здивований погляд своїх карих очей.

— Я не дуже тямлю в таких питаннях, як тарифна політика, — сказав він, — але мені здається, що ми трохи відхилилися від нашої теми.

— Навпаки! Ми сунемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знайомий із моїм методом краще за вас, але боюся, що зміст прочитаного уривка вислизнув навіть від нього.

— Так, зізнаюся, я не бачу жодного зв’язку між ним і листом.

— А зв’язок, любий мій Ватсоне, настільки тісний, що, по суті справи, одне випливає з іншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся подалі від», «розум», «життя», «дороги». Невже не здогадуєтеся, звідки взяті ці слова?

— Ах, хай йому грець! Звісно, ви маєте рацію, який блискучий здогад! — вигукнув сер Генрі.

— Якщо ви все ще сумніваєтеся, то погляньте на слова «тримайтеся подалі від» — вони вирізані вкупі.

— Ну ж бо... Так, справді!

— Знаєте, пане Голмс, я навіть не уявляв собі, що такі речі можливі! — зауважив доктор Мортімер, із подивом споглядаючи на мого товариша. — Здогадатися, що слова вирізані з газетного тексту, це ще куди не йшло. Але безпомилково назвати газету, і мало того — вказати статтю, з якої вони взяті, це перевершує будь-яку уяву! Як ви здогадалися?

— Впевнений, лікарю, що ви можете відрізнити череп нег­ра від черепа ескімоса?

— Звісно, можу.

— Яким чином?

— Але ж це мій коник! Різниця між тим та іншим цілком очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, будова щелепи...

— А в мене є свій коник. На мій погляд, різниця між боргесом на шпонах [6], яким набираються передовиці «Таймс», і сліпим шрифтом дешевих вечірніх газеток не менш очевидна, ніж різниця між вашими неграми й ескімосами. Знання шрифтів — одна з найелементарніших вимог до детектива, хоча мушу зізнатися, що у дні своєї юності я якось сплутав «Лідський Меркурій» із «Вранішніми відомостями». Але передовицю «Таймс» ні з чим не сплутаєш, і ці слова могли бути вирізані тільки звідти. А позаяк лист відправили вчора, все свідчило про те, що нам слід було перш за все зазирнути в учорашній номер.

— Отже, пане Голмс, — сказав сер Генрі Баскервіль, — хтось склав цей лист, вирізавши ножицями...

— Манікюрними ножицями, — перебив його детектив. — Ви звернули увагу, які у них короткі кінці? Для того щоб вирізати слова «тримайтеся подалі від», довелося зробити два надрізи.

— Згоден. Хтось вирізав ці слова ножицями з короткими кінцями і наклеїв їх...

— Гуміарабіком, — підказав Шерлок.

— ...і наклеїв їх гуміарабіком на папір. Але чому ж тоді слова «торф’яних боліт» написані від руки?

— Бо автор листа не знайшов їх у газеті. Всі інші слова досить прості, їх можна зустріти в будь-якому тексті, а ці трапляються порівняно рідко.

— Дуже вичерпне пояснення. А що ще вам вдалося тут вичитати, пане Голмс?

— Дещо вдалося, хоча автор докладав усіх зусиль до того, щоб знищити всі докази. Як ви самі можете переконатися, адреса написана великими друкованими літерами. Але така газета, як «Таймс», рідко потрапляє в руки простих людей. Отже, звідси можна зробити висновок, що лист склала освічена людина, котра намагалася видати себе за неосвічену і навмисне змінила почерк, мабуть, побоюючись, аби ви не розпізнали автора, якщо не зараз, то пізніше. Крім цього, зверніть увагу, що слова наклеєні нерівно, деякі з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсім не на місці. Це вказує на недбалість автора листа, а може, і на хвилювання чи поспіх. Я схильний вважати, що у всьому вин­не саме хвилювання та поспіх, бо навряд чи ця людина проявила б недбалість у такій, мабуть, серйозній справі. Якщо хтось справді квапився, то цікаво знати чому. Адже лист, опущений вчора, все одно мав би застати сера Генрі в готелі. Мо­же, його автор боявся якоїсь завади. Але з чийого боку?

— Ми, так виглядає, подалися в царину припущень, — зауважив доктор Мортімер.

— Скажіть краще — в царину, де зважуються всі можливості, з тим, щоб вибрати з них найімовірнішу. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працює у фахівців на твердій матеріальній основі. Ви, природно, назвете це чистим здогадом, але я майже впевнений, що адресу писали в якомусь готелі.

— Чому ви так вирішили?

— Огляньте конверт уважніше, і ви побачите, що автору не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі запнулося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже, чорнила було мало, на самому денці. Власне перо і каламар рідко доводять до такого стану, а щоб і те, і інше відмовлялося служити — це вже виняткова ситуація. Але, як ви знаєте, в деяких готелях із письмовим причандаллям і чорнильницями зовсім кепсько. Тому я, майже не вагаючись, скажу, що як­що б нам вдалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу Черінґ-кросу та виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми відразу знайшли б автора цього дивного послання... Стійте! Стійте! Що це?

Він став уважно вдивлятися в сторінку, на якій були наклеєні слова, тримаючи її на відстані одного-двох дюймів від очей.

— Ну, що?

— Ні, нічого, — сказав Голмс і поклав лист на стіл.

— Папір цілком гладкий, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що було можна. А те­пер, сер Генрі, розкажіть, чи не сталося з вами чогось незвичайного з того часу, як ви приїхали до Лондона.

— Та ні, пане Голмс, ніби нічого такого не сталося.

— Ніхто на вас не чатував, не вистежував?

— Я, мабуть, потрапив у якийсь детективний роман, — задумався гість. — Кому може спасти на гадку стежити за мною?

— Дайте час, поговоримо і про це. А наразі зважте: невже вам немає про що розповісти нам?

— Це залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.

— Все, що так чи інакше виходить за рамки традиційного укладу життя.

Сер Генрі всміхнувся:

— Майже все моє дитинство і юність пройшли в Сполучених Штатах і Канаді, тому англійський уклад життя для мене ще незвичний. Але навряд чи у вас вважається буденністю, коли у людини раптом зникає один черевик.

— Ви загубили один черевик?

— Друже мій, — вигукнув доктор Мортімер, — та ваш черевик просто кудись засунули! Він знайдеться. Чи варто турбувати пана Голмса через такі дрібниці!

— Але ж він питає, чи не сталося зі мною чогось незвичайного.

— Саме так, — погодився Голмс. — Мене цікавить будь-яка дрібниця, якою б безглуздою вона не здавалася. Отже, у вас пропав черевик?

— Так, але, може, його справді кудись засунули. Вчора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там залишився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися зрозумілої відповіді. Найприкріше, що я купив цю пару всього лише напередодні, на Стренді, і навіть не встиг оновити її.

— Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо ж?

— Вони були світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.

— Отже, після приїзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?

— Та я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Справа в тому, що якщо вже людині судилося стати власником великого маєтку, то й одягатися треба відповідно, а я дещо нехтував своїм виглядом, живучи на Заході. У числі інших речей були куплені і ці черевики — за шість доларів! А ось одягти їх так і не вдалося.

— Якщо це крадіжка, то доволі безглузда, — зауважив Шерлок Голмс. — Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортімером: ваш черевик скоро знайдеться.

— А тепер, джентльмени, — рішуче озвався баронет, — нумо розтлумачити мені те, про що я досі не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого хиляться всі ці балачки.

— Законна вимога, — погодився детектив. — Доктор Мор­тімер, гадаю, ви маєте самі все пояснити серу Генрі, як розповіли нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений приятель ви­йняв із кишені рукопис і часопис, і повторив слово в слово свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, час від часу перериваючи медика здивованими вигуками.

— Оце так, гарненька ж мені дісталася спадщина! — сказав він, коли довге оповідання добігло кінця. — Про собаку я, звісно, чув ще з дитячих років. Цю легенду любили розповідати в нашій родині, хоча досі я не надавав їй жодного значення. А що стосується смерті дядька, то у мене так усе переплуталося в голові, що я ще нічого не можу второпати. Гадаю, що ви самі не знаєте, до кого тут треба звертатися — до священика чи полісмена.

— Підтверджую.

— А тепер ще цей лист, який я отримав. Він, мабуть, якось пов’язаний зі загальним ходом подій.

— Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, — зауважив доктор Мортімер.

— І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, — додав Голмс, — якщо попереджає вас про небезпеку.

— А може, навпаки: комусь вигідно відлякати мене від Баскервіль-холу?

— І це не виключено... Я вам дуже вдячний, докторе Мор­тімер, що запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати по суті: можна вам їхати в Баскервіль-хол чи ні?

— А чому б мені туди не поїхати?

— Либонь, це небезпечно.

— Звідки ж ця небезпека надходить — від нашого родинного страховиська чи від людей?

— Ось це й доведеться з’ясувати.

— Як би там не було, але відповідь моя буде така: ні пекельні сили, ні людські підступи не втримають мене тут. Я по­їду в будинок своїх пращурів. Це вирішено остаточно.

Його темні брови зійшлися в одну лінію, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервільська свавільність явно давалася взнаки і в цьому останньому нащадку їхнього ро­ду.

— Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося почу­ти від вас. Не так легко відразу допетрати й одразу вирішити, як бути далі. Мені б хотілося побути годинку наодинці та зважити все на дозвіллі. Знаєте що, пане Голмс? Зараз пів на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви і ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснідати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

— Вас це влаштовує, Ватсоне?

— Цілком.

— Тоді ми приїдемо. Викликати вам кеб?

— Ні, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями після нашої розмови.

— Я із задоволенням приєднаюся до вас, — сказав його супутник.

— Отже, о другій годині ми побачимося. До скорої зу­стрічі, бувайте здорові.

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися вниз сходами і зачинили за собою вхідні двері. Шерлок миттєво перемінився — від його млосності не залишилося і сліду, він знову став людиною дії.

— Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодної секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і через дві-три хвилини повернувся вже в костюмі.

Ми збігли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль ще виднілися попереду, кроків за двісті від нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.

— Наздогнати їх?

— У жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не нудьгуватимете, то я з вами і поготів. Наші друзі мають рацію: пройтися такого ранку — одне задоволення.

Він додав кроку, і відстань між нами і нашими нещодавніми відвідувачами знічев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберігати цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потім на Ріджент-стрит. Біля однієї з крамниць сер Генрі та доктор Мортімер зупинилися, розглядаючи вітрину, і Голмс зупинився також. За мить він раптом задоволено гмикнув, і, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бік вулиці, й у вікні якого виднівся пасажир, повільно рушив уперед.

— Ось його нам і треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї ж миті переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слідом за цим прочинилося горішнє віконечко, пасажир щось гукнув візнику, і кеб стрімко полетів по Ріджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно — таких не було. Тоді він кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.

— Ах, дідько! — блідий від досади, ледве вимовив він, виринувши з вуличного потоку. — От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас є хоч краплина порядності, ви занесете в свої аннали цю мою помилку нарівні з моїми успіхами.

— Що це за чоловік?

— Гадки не маю.

— Спостерігач?

— Так, вочевидь, за Баскервілем хтось стежить із самого його приїзду до Лондона. Інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати і надалі. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

— Пригадую це.

— Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але жодних підозрілих персонажів не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені досі ще не зрозуміло, які тут діють сили — добрі чи злі, проте я невпинно відчуваю чиєсь стороннє втручання, чийсь точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно ж кинувся за ними навздогін, сподіваючись, що ось тут мені і попадеться їхня невловима тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки й узяв кеб, щоб у міру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти їх, залишаючись при цьому непоміченим. Його прийом має ще й ту перевагу, що, якби вони також сіли в кеб, то шпик не випустив би їх із поля зору. Але все ж одне вразливе місце в цьому прийомі є.

— Кебмен?

— Аякже.

— Шкода, що ми не помітили його номера!

— Любий мій Ватсоне! Мені справді немає чим похвалитися цього разу, але невже ви допускаєте хоч на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

— Не збагну, що ще ви могли вдіяти.

— Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежний бік, без поспіху взяти кеб і на чималій відстані слідувати за ним. А ще краще було б поїхати прямо до готелю та чекати подальших подій там. Цей таємничий незна­йомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він по­тім подінеться. А тепер наш супротивник разюче спритно скористався моєю недоречною квапливістю, яка видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї бесіди ми повільно рухалися по Ріджент-стрит, вже не бачачи перед собою доктора Мортімера та його супутника.

— Тепер не має жодного сенсу спостерігати за ними, — спохмурнів Голмс. — Їхня тінь зникла і більше не з’явиться. Треба перевірити, які козирі у нас на руках, і сміливо бити ними. Ви добре розгледіли обличчя цього чоловіка в кебі?

— Обличчя ні, а бороду розгледів.

— Я також... а це означає, що борода була, ймовірно, фаль­шива. Коли розумна людина подається в таку ризиковану, що вимагає особливої обережності, авантюру, потрібна борода для маскування. Зайдімо сюди, Ватсоне.

Голмс завернув в одну з розсильних контор цієї дільниці, начальник якої зустрів його з розпростертими обіймами.

— Ага, Вілсоне, бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!

— Що ви, сер, хіба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своїм чесним іменем, а може, і життям.

— Ви перебільшуєте, друже мій. До речі, Вілсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на ім’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.

— Так, сер, він і зараз у мене працює.

— Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язні розміняти мені ось ці п’ять фунтів.

На заклик начальника з’явився чотирнадцятирічний підліток із жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами, із захопленням споглядаючи на знаменитого сищика.

— Дайте мені «Путівник по готелях», — попросив Голмс. — Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це — назви двадцяти трьох готелів біля Черінг-кросу. Бачиш?

— Так, сер.

— Ти обійдеш їх усі по черзі.

— Слухаюсь, сер.

— І для початку будеш давати швейцарам по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.

— Слухаюсь, сер.

— Ти скажеш, що тобі потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму доправили помилково не на ту адресу, і тобі наказали її розшукати. Тямиш?

— Так, сер.

— Але насправді ти будеш шукати сторінку газети «Таймс», порізану в кількох місцях ножицями. Ось номер «Таймс», а сторінка потрібна ось ця. Ти зможеш відрізнити її від інших?

— Звісно, сер.

— Швейцари будуть, певна річ, відсилати тебе до коридорних, ти й їм даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинули або спалили. Але в трьох інших готелях тобі покажуть купу паперів, серед яких ти і шукатимеш цю сторінку. Шансів на успіх дуже ма­ло. Про всяк випадок даю тобі ще десять шилінгів. До вечора телеграфуй мені, на Бейкер-стрит, як у тебе справи... А тепер, Ватсоне, нам із вами залишилося тільки дізнатися телеграфом про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стрит і провештаємося там аж до сніданку.