Собака Баскервілів

Розділ XIII. Тенета розставлені

Сер Генрі не стільки здивувався, скільки зрадів своєму новому гостю, позаяк був упевнений, що, дізнавшись про події останніх днів, Шерлок Голмс не всидить у Лондоні. Проте баронет здивовано підняв брови, коли з’ясувалося, що мій приятель з’явився без багажу і навіть не намагається пояснити його відсутність. Детектива відразу забезпечили всім необхідним, і за пізньою вечерею ми розповіли ба­ронету ту частину своїх пригод, яку йому слід було знати. Але до цього мені довелося виконати один важкий обо­в’я­зок — повідомити Беррімору та його дружині про загибель Селдена. Дворецький прийняв цю звістку з неприхованим почуттям полегшення, але пані Беррімор гірко плакала, затуливши обличчя фартухом. В очах усього світу цей Селден був злочинцем, чимось середнім між дияволом і звіром, а вона, як і раніше, бачила в ньому пустотливого хлопчика, дитину, що чіплялася в дитинстві за її руку. Яким же чудовиськом має бути чоловік, якщо не знайдеться жінки, яка оплакує його смерть!

— З того часу, як ви поїхали, Ватсоне, я все сиджу вдома і гину від нудьги, — теревенив баронет. — Сподіваюся, такий послух мені зарахується? Якби не це ваше слово не виходити на болота, я б згаяв вечір набагато веселіше, тому що Степлтон надіслав мені записку із запрошенням.

— Так, ви провели б вечір набагато веселіше, я в цьому не сумніваюся, — сухо зауважив Голмс. — До речі, вам, імо­вірно, байдуже, що, споглядаючи на людину з поламаною шиєю, ми оплакували вас?

Сер Генрі витріщився на нас:

— Це чому ж?

— Тому, що злощасний каторжанин був у вашому костюмі. Він отримав його від Беррімора, у котрого можуть тепер бути через це серйозні неприємності з поліцією.

— Ні, навряд чи. Наскільки я пам’ятаю, там не було ні­яких позначок.

— Ну що ж, його щастя, та й ваше також, бо ви всі замішані в протизаконних діях. По суті кажучи, мені як добросовісному детективові вартувало б негайно заарештувати всю вашу компанію. Викривальним документом можуть послужити листи Ватсона.

— Розкажіть краще, як ідуть наші справа? — змінив тему баронет. — Чи вдалося вам розібратися в цій плутанині? Ми з Ватсоном із чим приїхали, з тим і сидимо — нічого не дізналися.

— Гадаю, що вже в найближчому майбутньому багато з’ясується. Справа на рідкість важка та заплутана. Для мене деякі пункти досі вкриті мороком... Але він розсіється, неодмінно розсіється.

— Ватсон, імовірно, вже розповів вам про те, що ми чули на болотах. То ж це не пусте марновірство. Мені свого часу доводилося мати справу із собаками, і тут мене не одуриш — собаче завивання не можна не впізнати. Якщо вам вдасться одягти намордник на цього собацюру та посадити його на ланцюг, я буду вважати вас найвидатнішим сищиком в світі.

— Буде він і в наморднику, буде і на ланцюгу, лишень допоможіть мені.

— Я зроблю все, що накажете.

— Чудово! Але я вимагатиму сліпої покори без будь-яких «навіщо» та «чому».

— Як вам заманеться.

— Якщо погоджуєтеся на це, тоді ми вирішимо нашу загадку. Я не сумніваюся, що...

Голмс осікся на півслові та спрямував пильний погляд кудись поверх моєї голови. Лампа світила йому прямо в обличчя — нерухоме, застигле, наче обличчя класичної статуї. Воно було уособленням тривоги та настороженості.

— Що трапилося? — в один голос вигукнули ми із сером Генрі.

Шерлок перевів погляд на нас, і я відчув, що він намагається притлумити своє хвилювання. Його обличчя, як і раніше, нічого не виражало, але очі палали тріумфом.

— Даруйте, але я не міг стримати свого захвату, — сказав він, показуючи на портрети, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон стверджує, що я нічого не тямлю в живопису, але це в ньому промовляють заздрощі, позаяк ми розходимося в своїх оцінках творів мистецтва. А портрети й справді чудові.

— Радий чути, — сказав сер Генрі, з подивом зиркаючи на мого друга. — Я в картинах мало що тямлю. Ось кінь чи бичок — інша річ. Але хто б міг подумати, що у вас є час цікавитися мистецтвом!

— Не турбуйтеся, хорошу річ я завжди зауважу. Б’юся об заклад, що ота дама в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А товстий джентльмен у перуці, безумовно, написаний Рейнольдсом. Це, ймовірно, родинні портрети?

— Так, усі без винятку.

— І ви знаєте їхні імена?

— Беррімор довго торочив мені про це, й я, здається, мо­жу відповісти свій урок без запинки.

— Хто цей джентльмен із підзорною трубою?

— Це контр-адмірал Баскервіль, котрий служив у Вест-Індії. А он той, в синьому жупані зі сувоєм у руках, сер Вільям Баскервіль, голова комісії Палати громад при Пітті [16].

— А цей кавалер навпроти мене, в чорному оксамитовому мундирі з мереживами?

— О! З ним ви маєте познайомитися. Це й є винуватець усіх бід — лиходій Г’юґо, котрий і спричинився до легенди про собаку Баскервілів. Ми його, ймовірно, не скоро забудемо.

Я дивився на портрет зацікавлено і з певним здивуванням.

— О, Боже! — вигукнув Голмс. — Але ж на вигляд він такий спокійний і тихий. Правда, в очах є щось лихе. Але я уявляв собі вашого Г’юґо таким собі дужим парубком із пикою розбійника.

— Портрет справжній, у цьому не може бути жодних су­мнівів. Ззаду на полотні написані його ім’я та дата — тисяча шістсот сорок сьомий рік.

Весь інший вечір Шерлок балакав мало, але портрет безпутного Г’юґо немов приковував його до себе, і за вечерею він майже не відривав від нього очей. Однак хід думок мого товариша став зрозумілим мені тільки тоді, коли сер Генрі пішов до себе. Мій приятель прихопив свічку зі свого нічного столика і, повернувшись разом зі мною до бенкетної зали, підняв її до потемнілого від часу портрета.

— Нічого особливого не помічаєте?

Я довго розглядав крислатий капелюх із плюмажем, білий мереживний комір і довгі пасма волосся, що обрамляло суворе вузьке обличчя. Цьому обличчю ніхто не дорікнув би ні в грубості рис, ні в жорстокості вигляду, але в підібганих тонких губах, в холодному, непохитному погляді було щось черстве, манірне та нещадне.

— Він нікого вам не нагадує?

— У нижній частині обличчя є щось спільне з сером Генрі.

— Так, мабуть, трохи є. Але зачекайте хвильку!

Він устав на стілець і, тримаючи свічку в лівій руці, прикрив зігнутою правою крислатий капелюх і довгі пасма.

— Сили небесні! — вигукнув я, не тямлячись від подиву.

З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.

— Ага! Розгледіли? Мої очі звикли відокремлювати саме обличчя від того, що його оточує. Уміння проникати поглядом за маскування — головний навик детектива.

— Дивна річ! Наче його портрет!

— Так, цікавий приклад повернення до минулого і в фізичному, і в духовному стосунку. Ось так почнеш вивчати родинні портрети і, мабуть, повіриш у переселення душ. Він також Баскервіль, це цілком очевидно.

— І мітить у спадкоємці.

— Безумовно. Цей портрет, що випадково трапився мені на очі, допоміг нам заповнити одну з найважчих прогалин. Тепер ми його спіймали, Ватсоне, тепер точно його зловили! І присягаюся, завтра до ночі він буде битися в наших сітях, як б’ються його метелики під сачком. Булавка, корок, ярличок — і колекція на Бейкер-стрит поповниться ще одним екземпляром.

Голмс голосно зареготав і відійшов від портрета. У тих рідкісних випадках, коли мені доводилося чути його сміх, я знав, що це завжди віщує якомусь лиходієві велику біду.

Одягаючись наступного ранку, я визирнув у вікно і побачив Голмса, котрий, як виявилося, піднявся ще раніше й уже встиг кудись сходити.

— Так, день у нас буде копіткий, — зауважив він, радісно потираючи руки в передчутті всіх цих турбот. — Скоро почнемо діяти. Сіті вже розставлені. А до вечора буде видно, заплуталася в них ця велика зубаста щука, чи вислизнула на волю.

— Ви вже встигли побувати на болотах?

— Я сходив до Ґрімпена і дав звідти телеграму в Прінстаун про смерть Селдена. Гадаю, що нікого з вас не стануть турбувати у цій справі. Крім цього, я контактував із моїм вірним Картрайтом, котрий, стривожившись за мене, цілком імовірно, не забарився б померти на порозі печери, як собака на могилі свого господаря.

— З чого ж ми сьогодні почнемо?

— Насамперед побачимо сера Генрі. А ось і він сам!

— Доброго ранку, Голмсе! — сказав баронет. — Ви схожі на генерала, котрий обмірковує з начальником штабу план майбутнього бою.

— Так воно й є. Ватсон з’явився за наказами.

— Я також.

— Чудово. Якщо не помиляюся, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?

— Сподіваюся, що ви також підете? Вони люди гостинні і будуть дуже раді вам.

— На жаль, ми з Ватсоном маємо поїхати до Лондона.

— До Лондона?

— Атож. За таких обставин нам краще бути там.

Обличчя в баронета витягнулося:

— А я думав, що ви не залишите мене до кінця! Відверто кажучи, в Баскервіль-холі не так уже й затишно самому.

— Друже мій, ви маєте коритися мені беззаперечно та робити все, що я від вас вимагатиму. Скажіть вашим друзям, що ми прийшли б із задоволенням, але невідкладні справи закликають нас до Лондона. Втім, ми скоро повернемося в Девоншир. Ви не забудете передати їм це?

— Якщо наполягаєте...

— Запевняю вас, іншого виходу немає.

По тому, як баронет спохмурнів у відповідь на ці слова, я збагнув, що він образився і вважає наш від’їзд дезертирством.

— Коли ж думаєте їхати? — холодно перепитав він.

— Відразу ж після сніданку. Ми доїдемо кіньми до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам свої речі в заставу, тому чекайте його назад. Ватсоне, напишіть записочку Степлтону, вибачіться, що не можете у них бути.

— Мені також захотілося виїхати в Лондон, — засумував баронет. — Чому я повинен сидіти тут на самоті?

— Тому, що вам не можна залишати свій пост. Тому, що ви дали слово слухатися мене в усьому, а тепер кажу вам: сидіть тут.

— Гаразд, я залишуся.

— Ще одне прохання. Поїдьте в Мерріпіт-гауз кіньми. Відішліть екіпаж назад і скажіть Степлтону, що додому підете пішки.

— Пішки, через болото?!

— Авжеж.

— Але ж ви самі стільки разів утримували мене від цього!

— А тепер можете йти зовсім спокійно. Я наполягаю на цьому тільки тому, що впевнений у вашій мужності.

— Гаразд, я і це зроблю.

— Й якщо ви хоч трішечки піклуєтеся про своє життя, не звертайте зі стежки, яка веде від Мерріпіт-гаузу до Ґрімпен­ської дороги, тим більше що це — найближчий шлях до Баскервіль-холу.

— Все буде виконано точно, як наказали.

— От і добре. А ми спробуємо поїхати відразу ж після сніданку, щоб потрапити в Лондон ще за дня.

Мене дуже здивувала ця програма дій, хоча я пам’ятав, як напередодні ввечері Голмс попереджав Степлтона про свій від’їзд. Але хто б міг подумати, що йому спаде на гадку їхати разом зі мною, та ще в такий час, який він сам вважав критичним! Утім, мені не залишалося нічого іншого, як беззаперечно скоритися моєму приятелю, і незабаром ми попрощалися із засмученим баронетом, а через дві години, відіславши шарабан додому, вийшли на станційну платформу в Кумбі-Тресі. Там нас чекав невисокий на зріст хлоп­чина.

— Які будуть накази, сер?

— Сідай у потяг, Картрайте, й їдь у Лондон. Як тільки приїдеш, зараз же дай від мого імені телеграму серові Генрі Баскервілю. Спитай його, чи не знайшов він десь мою записну книжку, яку я загубив. Якщо знайшов, нехай надішле її рекомендованою бандероллю на Бейкер-стрит.

— Слухаюсь, сер.

— А зараз дізнайся в станційній конторі, чи немає там чого на моє ім’я.

Хлопчик незабаром повернувся з телеграмою. Голмс прочитав її та простягнув мені. Там було написано наступне:

«Телеграму отримав. Виїжджаю ордером на арешт. Буду п’ять сорок. Лестрейд».

— Це відповідь на мій ранковий запит. Лестрейд — найкращий сищик-професіонал, нам може знадобитися його допомога... Та от, Ватсоне, час у нас є, і гадаю, що зараз саме час провідати вашу знайому пані Лору Лайонс.

План кампанії, складений Шерлоком, прояснявся мені з кожною хвилиною. За допомогою баронета він переконає Степл­тона, що нас тут немає, а насправді ми повернемося на той час, коли наша допомога буде потрібна найбільше. Якщо сер Генрі згадає про телеграму, отриману від Голмса з Лондона, це розвіє останні підозри Степлтона. Й я вже бачив подумки, як наші сіті все тугіше та тугіше стягуються навколо зубастої щуки.

Пані Лора Лайонс сиділа у себе в робочій кімнаті. Шерлок Голмс узявся до розмови з такою прямотою та відвертістю, що у неї широко вибалушилися очі від подиву.

— Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, — почав він. — Мій приятель, доктор Ватсон, передав мені все, що ви йому повідомили в зв’язку з цим і про що вважали за краще промовчати.

— Про що ж я промовчала? — зухвало спитала вона.

— Ви зізналися, що викликали сера Чарльза до хвіртки о десятій годині вечора. Як ми знаємо, він помер саме в той час і на тому ж місці. Ви промовчали про зв’язок, який існує між цими двома фактами.

— Між ними не існує жодного зв’язку.

— В такому разі збіг стався справді вражаючим. Але гадаю, що врешті-решт ми цей зв’язок встановимо. Я буду з вами цілком відвертим, пані Лайонс. Йдеться про вбивство, а докази у цій справі такі, що під слідством може опинитися не тільки ваш приятель, пан Степлтон, але й його дружина.

Пані Лайонс схопилася з крісла:

— Його дружина!

— Це вже ні для кого не таємниця. Особа, котру він видає за свою сестру, насправді його дружина.

Пані Лайонс опустилася в крісло і з такою силою вп’ялася пальцями в його бильця, що нігті у неї побіліли.

— Його дружина! Його дружина... Але ж він неодружений!

Шерлок Голмс стенув плечима.

— Доведіть мені це! Доведіть! І якщо зможете... — розлючений блиск її очей промовляв краще за слова.

— Докази не забаряться, — повідомив Шерлок Голмс, витягаючи з кишені якісь папери. — Ось світлина цього по­дружжя, знята чотири роки тому в Йорку. На звороті напис: «Пан і пані Ванделер», але ви, звісно, впізнаєте і його, і цю жінку, якщо вам доводилося зустрічатися з нею. Далі — три документи, підписані людьми, котрі заслуговують довіри. Це опис пана і пані Ванделер, котрі утримували колись приватну школу «Сент-Олівер». Прочитайте їх, і у вас не залишиться жодного сумніву в тому, що це справді знайомі вам люди.

Пані Лайонс мигцем проглянула папери, що лежали перед нею, і звела погляд на нас. Відчай перетворив її обличчя в нерухому маску.

— Пане Голмс, — сказала вона, — цей негідник обіцяв одружитися зі мною, якщо я отримаю розлучення. Отже, не можна вірити жодному його слову? То він весь час сміявся наді мною? Але навіщо? Навіщо? Я думала, що він турбується тільки про мене. А виходить, що я була знаряддям у його руках. Заради чого зберігати вірність чоловікові, котрий так бреше? Заради чого вигороджувати його? Нехай поплатиться за своє лиходійство! Питайте мене про що завгодно, я нічого не приховаю. В одному присягаюся вам: коли писала того листа, мені й наснитися не могло, що це завдасть шкоди серу Чарльзу, моєму найкращому приятелю!

— Я вірю кожному вашому слову, пані, — сказав Шерлок Голмс. — Вам, мабуть, дуже важко розповідати про це. Давайте зробімо так: я буду розповідати сам й, якщо помилюся в чомусь істотному, ви мене виправите. Лист було написано за намовою Степлтона?

— Він його диктував.

— Він, імовірно, казав вам, що сер Чарльз візьме на себе всі витрати, пов’язані з розлученням?

— Атож.

— А потім, коли лист було надіслано, переконав вас не ходити на побачення?

— Він сказав, що перестане поважати самого себе, якщо гроші на процес дасть хтось інший. Присягався, що, незважаючи на всю свою бідність, віддасть останнє пенні, аби зни­щити перешкоду, що відокремлює нас одне від одного.

— Він, мабуть, дуже послідовний у своїх вчинках! Отже, про подальші події ви нічого не чули і дізналися про смерть сера Чарльза тільки з газет?

— Авжеж.

— І Степлтон узяв із вас слово, що ви нікому не скажете про плановане побачення?

— Аякже. Він сказав, що смерть сера Чарльза сталася за досить загадкових обставин і, якщо про лист дізнаються, мене можуть запідозрити. Він залякав мене, й я вирішила змовчати.

— Так, розумію. Але ви все ж підозрювали щось?

Пані Лайонс опустила погляд, мабуть, не наважуючись відповісти.

— Я добре знаю цього чоловіка, — сказала вона нареш­ті. — Але якщо б він не одурив мене, я б його не видала.

— Загалом, вам ще дуже пощастило, — сказав Шерлок Голмс. — Він був у ваших руках і чудово знав це, а ви все ж залишилися живі. Останні місяці ви ходили по краю прірви. А тепер, пані Лайонс, дозвольте побажати вам усього найкращого. Але ми ще, ймовірно, побачимося...

— Ну ось, все якось з’ясовується, туман рідшає, — сказав Голмс, коли ми знову вийшли на станційну платформу до приходу лондонського експреса. — Скоро я зможу пункт за пунктом відтворити цей злочин, мабуть, найсенсаційніший злочин нашого часу. Криміналісти скажуть, що щось таке вже було, і, звісно, згадають вбивство в Гродно, в Україні, 1866 року, й Андерсона з Північної Кароліни, але у теперішньої нашої справи є свої, індивідуальні та своєрідні риси. Ми навіть зараз не можемо пред’явити прямі докази цьому підступному хитруну. Але згадайте моє слово, Ватсоне: на той час, коли ми ляжемо спати, все вже з’ясується.

Лондонський експрес із гуркотом підкотився до станції, і з вагона першого класу на платформу вистрибнув маленький кремезний чоловічок, котрий чимось нагадував бульдога. Ми привіталися, і з тієї шанобливості, з якою Лестрейд поставився до мого товариша, мені стало ясно, що він багато чого зрозумів з того часу, як вони почали працювати разом. Я добре пам’ятав, скільки презирства викликали колись у цього практика логічні викладки нашого шанувальника теорій.

— Ну як, крута справа? — спитав Лестрейд.

— Такої давно не було, — підтвердив Шерлок. — У нас у запасі дві години вільного часу. Пропоную використати його на обід, а потім, Лестрейде, ми почастуємо вас найчистішим нічним повітрям Дартмура та допоможемо вам прочистити горло від лондонського туману. Ніколи тут не бували? В такому випадку ви не скоро забудете своє перше знайомство з цими краями.