Собака Баскервілів

Розділ III. Загадка

Зізнаюся, що при цих словах мороз пробіг у мене по шкі­рі. Судячи з того, як тремтів голос у лікаря, він сам був глибоко схвильований власною розповіддю. Голмс подався всім тілом уперед, і в його очах спалахнули сухі, колючі іскорки — вірна ознака того, що цікавість узяла-таки гору.

— Ви самі їх бачили?

— Точно так само, як бачу вас.

— І нічого про це не сказали!

— А навіщо?

— Невже, крім вас, їх ніхто не бачив?

— Вони були кроків за тридцять від тіла, і на них, мабуть, просто не звернули уваги. Я б сам нічого не помітив, якби не згадав легенду.

— На болотах має бути багато вівчурів?

— Природно. Але це був не вівчур.

— Кажете, що сліди дуже великі?

— Величезні.

— Але до тіла сера Чарльза вони не наближалися?

— Аж ніяк.

— Яка тоді була погода?

— Вогка, прохолодна.

— Але дощу не було?

— Ні.

— А як виглядає та алея?

— З боків висока зелена огорожа з тісно зрощених старих тисів. Посередині — доріжка футів вісім у ширину.

— А між кущами та доріжкою є щось?

— Так, по обидва боки тягнеться смужка дерну близько шести футів у ширину.

— Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?

— Так, і ця хвіртка провадить на болото.

— А інших виходів туди немає?

— Немає.

— Отже, в тисову алею можна потрапити або безпосеред­ньо з будинку, або через хвіртку, яка провадить на болото?

— Є ще один вихід — через альтанку в дальньому кінці.

— Сер Чарльз дійшов туди?

— Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.

— Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти ме­ні на одне дуже важливе запитання: помічені вами сліди бу­ли не на траві, а на доріжці?

— На траві слідів зазвичай не видно.

— Вони були на тому ж боці доріжки, де хвіртка?

— Так, на самому краєчку, ближче до хвіртки.

— Дуже цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була за­чинена?

— Не тільки зачинена, але і замкнена на висячий замок.

— Якої вона висоти?

— Футів із чотири.

— Отже, через неї можна перелізти?

— Ще й як.

— А біля самої хвіртки вдалося щось виявити?

— Ні, нічого особливого.

— Боже милий! Невже там не подивилися?

— Ні, я дивився.

— І нічого не знайшли?

— Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв біля хвіртки хвилин із п’ять-десять.

— Чому ви так гадаєте?

— Тому що попіл двічі впав із його сигари.

— Чудово! Ось такий помічник нам знадобиться! Еге ж, Ватсоне? Ну, а сліди?

— Галька була поцяткована собачими слідами. Інших я не помітив.

Шерлок Голмс нетерпляче вдарив себе долонею по коліну.

— Ах, якщо б я сам там був! — вигукнув він. — Це, мабуть, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Галька — це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів... Ах, док­торе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви мене відразу не покликали? Який гріх на вашій совісті!

— Я не міг звернутися до вас, пане Голмс: адже тоді мені б довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене стримувало від такого кроку. Крім цього...

— Що ж ви вагаєтесь?

— Є певна галузь, де безсилий навіть проникливий і найдосвідченіший детектив.

— Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?

— Я цього не сказав.

— Не «сказав», але «думаю»?

— З того часу, як сталося це нещастя, пане Голмс, мені розповіли про кілька випадків, які важко пов’язати з природним станом речей.

— Наприклад?

— Я з’ясував, що дехто з місцевих мешканців ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах якусь дивну істоту, що точно відповідає описам Баскервільського демона і не схожа на жодну іншу тварину, відому науці. Всі, хто бачив її, стверджували, як один: це страховисько світиться, як привид неймовірних розмірів. Я опитав цих людей. Їх було троє: наш сусіда, чоловік вельми тверезих по­глядів на речі, тутешній коваль і один фермер. Усі вони роз­повідають про жахливого привида, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого йдеться в легенді. Вірте мені, пане Голмс: у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі ніхто не наважується, хіба тільки найвідчайдушніші сміливці.

— І ви, людина науки, вірите, що це явище надприродне?

— Я вже й сам не знаю, чому вірити.

Голмс стенув плечима.

— Досі моя розшукова діяльність проходила в межах цього світу, — зронив він. — Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повставати проти самого прабатька зла буде, мабуть, занадто самовпевнено з мого боку. Однак, ви не станете заперечувати, що сліди на гравії — річ цілком реальна?

— Собаці, про якого йдеться в переказі, не можна відмовити в реальності, якщо він зміг загризти чоловіка. І все ж в ньому було щось демонічне.

— Бачу, що ви остаточно перекинулися на бік містиків, докторе Мортімер. Тоді скажіть мені ось що. Якщо ви вже стали на таку точку зору, навіщо вам знадобився я? Ви кажете мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марна річ, і водночас просите мене взятися за це.

— Я ні про що таке вас не просив.

— Тоді чим я можу допомогти вам?

— Порадою. Скажіть мені, як мені поводитися з сером Генрі Баскервілем, котрий приїздить на вокзал Ватерлоо, — доктор Мортімер зиркнув на годинник, — рівно через годину і п’ятнадцять хвилин.

— Це й є спадкоємець?

— Атож. Після смерті сера Чарльза ми все про нього розвідали та з’ясували, що чоловік господарює у себе на фермі, в Канаді. Судячи з відгуків, це чудовий, дуже достойний молодик. Я зараз виступаю не як лікар, а як довірена особа та розпорядник заповіту сера Чарльза.

— Інших претендентів на спадщину немає?

— Ні. Єдиний інший родич, про котрого нам вдалося де­що дізнатися, це Роджер Баскервіль, молодший брат нещасного сера Чарльза. Всіх братів було троє. Середній, котрий помер замолоду, — батько цього Генрі. Молодший, Роджер, вважався в сім’ї білою вороною. Він успадкував баскер­вільську деспотичність і був як дві краплі води схожий на родинний портрет того самого Г’юґо Баскервіля. В Англії Роджер накоїв дурниць, тому був змушений сховатися в Центральній Америці, де і помер 1876 року від жовтої пропасниці. Генрі — останній нащадок роду Баскервілів. Через годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він надіслав мені телеграму, що сьогодні вранці приїжджає в Саутгемптон. Так ось, пане Голмс, порадьте, як мені з ним бути?

— А чому б йому не поїхати відразу в свій родовий маєток?

— Природно, що таке рішення напрошується само собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, котрі жили там, закінчували трагічно. Я впевнений, якби в сера Чарльза була мож­ли­вість побалакати зі мною перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка стародавнього роду в це страшне місце. І водночас не можна заперечувати, що доб­робут усієї нашої сумної, злиденної округи залежить від то­го, чи погодиться сер Генрі жити в своєму маєтку, чи ні. Як­що Баскервіль-хол буде пустувати, всі плани сера Чарльза зазнають краху. Я боюся, як би моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах не взяла гору, тому й звертаюся за порадою до вас.

Шерлок задумався.

— У двох словах справа виглядає так, — сказав він на­реш­ті. — Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?

— У будь-якому разі, підстави для таких застережень є.

— Гм. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони можуть дістатися до цього молодика не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі нечистого з такою містечковою владою. Адже це ж не якийсь там член парафіяльної управи.

— Якщо б вам довелося зіткнутися з усім цим самому, пане Голмс, ви б не стали так жартувати. Отже, ви вважаєте, що спадкоємцеві байдуже, де бути — в Лондоні чи Девонширі? Він приїжджає через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що я маю робити?

— Раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал зустрічати сера Генрі Баскервіля.

— А потім?

— Потім ви будете чекати, поки я обміркую подальший план дій, а до того часу нічого йому не кажіть.

— Скільки вам знадобиться часу на це?

— Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мор­тімер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятій годині ранку та приведете із собою сера Генрі Баскервіля. Мені треба по­знайомитися з ним.

— Домовилися, пане Голмс.

Він записав дату та годину побачення на манжеті і, так само неуважно озираючись на всі боки, швидко вийшов з кімнати.

Шерлок гукнув його зі сходів:

— Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви кажете, що привида на болотах бачили і раніше?

— Авжеж, про це розповідають аж троє.

— А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?

— Не знаю. Не чув.

— Дякую вам. На все добре.

Голмс сів на своє місце в кутку тапчана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною посмішкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчі, коли перед сищиком поставало гідне його завдання.

— Вже йдете, Ватсоне?

— Так, якщо нічим не можу вам допомогти.

— Ні, друже мій, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дій. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, заверніть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую заздалегідь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавої загадки, яку нам загадали сьогодні вранці.

Самота і спокій були потрібні моєму приятелю в години напруженої розумової роботи, коли він зважував усі найдрібніші подробиці справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, яка інформація істотна, а якою можна знехтувати. Тому я провештався весь день у клубі і повернувся на Бейкер-стрит тільки ввечері, близько дев’ятої години.

Я відчинив двері у вітальню і перелякався — чи не пожежа у нас? Бо в кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве виднілося світло лампи. Але мої побоювання були марними: мені вдарило в ніс їдким запахом міцного дешевого тютюну, від чого у мене негайно почало дерти в горлі. Крізь димову завісу я ледве розгледів Голмса, котрий зручно вмостився в кріслі. Він був у халаті і тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові рулони.

— Застудилися, Ватсоне? — спитав він.

— Ні, просто дух захопило від цього отруйного ладану.

— Так, ви, здається, маєте рацію: тут трохи накурено.

— Яке там «трохи»! Дихати нічим!

— Тоді відчиніть вікно. Я бачу, ви просиділи весь день у клубі?

— Голмсе, друже!..

— Правильно?

— Звісно, що правильно, але як ви...

Він засміявся, роздивляючись мою розгублену фізію.

— Ваша наївність, Ватсоне, просто чудова! Якщо б ви зна­ли, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні вміння! Джентльмен іде з дому в дощову негоду. Увечері він повертається чистенький, без жодної плямочки. Циліндр і черевики на ньому виблискують, як і раніше. Отже, він десь просидів весь день. Близьких друзів у нього немає. Де ж він був? Хіба це не очевидно?

— Так, цілком очевидно.

— Світ наповнений такими очевидностями, але їх ніхто не помічає. Як гадаєте, а де був я?

— Також весь день просиділи на одному місці?

— А от і ні, я встиг побувати в Девонширі.

— Подумки?

— Саме так. Моє тіло залишалося тут, у кріслі, і, як це не сумно, встигло випити за день дві великих кавоварки і викурити неймовірну кількість тютюну. Як тільки ви пішли, я послав до Стенфорда за мапою Дартмурських боліт, і мій дух блукав ними весь день. Тішу себе надією, що тепер освоївся з цими місцями як слід.

— Мапа дрібного масштабу?

— Так, дуже дрібного, — сищик розгорнув одну секцію цієї мапи і поклав її на коліна. — Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Усередині стоїть Баскервіль-хол.

— Оточений лісом?

— Еге ж. Тисова алея тут не позначена, але мені здається, що вона тягнеться праворуч, паралельно до болота. Ось ця маленька група споруд — та саме селище Ґрімпен, де міститься штаб-квартира нашого приятеля, доктора Мортімера. Як бачите, на п’ять миль навколо житло зустрічається вкрай рідко. Ось це Лефтер-хол, про який згадував лікар. Тут, мабуть, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це — дві ферми: «Кам’яні стовпи» та «Гниле болото». За чотирна­дцять миль від них — прінстаунська в’язниця суворого режиму. А між цими окремими точками і навколо них стеляться похмурі, позбавлені ознак життя болота. Ось вам сцена, на якій сталася ця трагедія і, можливо, розіграється ще раз на наших очах.

— Так, місця дикі.

— Сцена обставлена, краще не вигадаєш. Якщо чортяка справді захотів втрутитися в людські справи...

— Отже, ви також схильні бачити в усьому цьому щось надприродне?

— А хіба слуги диявола не можуть бути одягнені в плоть і кров? Для початку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи було тут скоєно злочин? Друге: в чому полягає цей злочин і як він був скоєний? Певна річ, якщо доктор Мортімер має слушність у своїх здогадах і ми маємо тут справу із силами, які перебувають над законами природи, то нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж заспокоюватися на цьому, треба перевірити до кінця всі інші гіпотези. Нумо зачинимо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але, мені здається, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб ховатися в скриню під час своїх роздумів, але логічний висновок із моєї теорії саме такий. Ну як, ви вже встигли поміркувати над цією справою?

— Вона не виходила у мене з голови весь день.

— І до чого ж ви дійшли?

— Заплутана історія.

— Так, історія вельми своєрідна. Особливо в певних деталях. Наприклад, як змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?

— Мортімер казав, нібито сер Чарльз пройшов ту частину алеї навшпиньки.

— Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо ж людині ходити алеєю навшпиньки?

— Тоді в чому ж тут річ?

— Він біг, Ватсоне. Рятувався, втікав щодуху. Так біг, що серце у нього не витримало і він на ходу впав мертвим.

— Рятувався? Але від кого?

— У тому й заковика. Судячи з деяких даних, Чарльз Баскервіль втратив голову від страху, перш ніж кинутися на­втьоки.

— Чому ви так гадаєте?

— Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо не помиляюся, а мабуть, все було так, як я припускаю, то тікати не додому, а від оселі міг тільки знавіснілий чоловік. Циган засвідчив на слідстві, що сер Чарльз волав про допомогу, але втікав він у тому напрямку, де найменше можна було на неї сподіватися. Потім ще одна загадка: кого він чекав того вечора і чому побачення мало відбутися в тисовій алеї, а не в будинку?

— Гадаєте, що він на когось чекав?

— Самі погляньте: хворий літній чоловік вирушає ввечері на прогулянку — нічого дивного в цьому немає. Але ж того дня було вогко та холодно. Навіщо ж йому знадобилося без причини стояти біля хвіртки п’ять, а то й десять хвилин, як стверджує доктор Мортімер, котрий звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але йому не можна відмовити в спостережливості.

— Сер Чарльз так гуляв щовечора.

— І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є інформація, що сер Чарльз намагався триматися подалі від боліт. А тієї ночі він когось чекав там. І це було напередодні його передбачуваного від’їзду в Лондон. Розумієте, Ватсоне, як усе складається — ланка до ланки! А тепер будьте люб’язні дати мені скрипку, і ми відкладемо всі турботи про цю справу в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера та сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для роздумів.