Собака Баскервілів

Розділ XII. Смерть на болотах

Хвилину чи дві я стояв, не вірячи власним вухам, і не міг перевести подих від несподіванки. Потім дар мови повернувся до мене, й я відчув, як величезний тягар спав у мене з плечей. Цей холодний, уїдливий голос міг належати тільки одній людині в усьому світі.

— Голмсе! — заволав я. — Голмсе!

— Виходьте, — сказав він, — і, будь ласка, обережніше з револьвером.

Я виліз із печери і побачив його. Шерлок сидів на камені і з хуліганським блиском у сірих очах дивився на мою здивовану фізію. Він дуже схуд за час, що ми не бачилися, але ви­гляд у нього був бадьорий, спокійний, обличчя бронзове від засмаги. Строгий спортивний костюм, кепі — справжнісінький турист, мандрівник по болотах! Він навіть залишився вірним своїй воістину котячій пристрасті до охайності: гладко поголені щоки, сорочка без жодної плямочки. Гейби все це відбувалося на Бейкер-стрит!

— Ніхто інший не міг би так втішити мене своєю появою! — сказав я, міцно стискаючи руку товариша.

— А заодно і здивувати?

— Маєте рацію.

— Але, запевняю вас, друже, здивувалися не тільки ви. Я й не підозрював, що вам вдалося вистежити мій тимчасовий притулок, і ніяк не сподівався застати вас тут. Це з’ясу­валося лише за двадцять кроків до печери.

— Ви впізнали мої сліди?

— Ні, Ватсоне! Боюся, що це вже нереальне завдання — розрізнити ваші сліди серед безлічі інших, що існують на світі. Якщо ж в майбутньому захочете обдурити мене, раджу вам спочатку поміняти тютюнову крамницю, бо варто тільки мені побачити цигарку з маркою «Бредлі. Оксфорд-стрит», як я відразу ж здогадуюся, що мій приятель Ватсон перебуває десь неподалік. Он він, ваш недопалок, валяється біля стежки. Ви, ймовірно, кинули його тієї миті, коли вирішили взяти приступом моє порожнє житло?

— Ви не помилилися.

— Так я і думав... І, знаючи ваш допитливий характер, здогадався, що ви влаштували в печері засідку та чекаєте повернення її мешканця, тримаючи револьвер у руці. То ви справді прийняли мене за злочинця? Чудово, Ватсоне! А як вам вдалося відшукати моє житло? Ви, ймовірно, побачили мене під час погоні за каторжанином, коли я з недогляду дозволив місяцю світити мені в спину?

— Так, я вас побачив тоді.

— І стали обшукувати всі печери одну за одною, поки не натрапили на цю?

— Ні, мене навів на слід ваш хлопчисько — за ним тут дехто спостерігає.

— А! Старий джентльмен із підзорною трубою! Я бачив, як сонце виблискує на її лінзі, і спочатку не міг здогадатися, що це за штукенція, — він устав і зазирнув до печери. — Ага, Картрайт уже побував тут. Що це за папірчик? То ви їздили в Кумбі-Тресі?

— Атож.

— Побачитися з пані Лорою Лайонс?

— Саме так.

— Чудово! У своїх пошуках ми з вами, либонь, рухалися паралельними лініями. Що ж, тепер треба поділитися здобутою інформацією, і тоді у нас буде більш-менш чітке розу­міння цієї справи.

— Я дуже радий, що ви тут! У мене вже нерви розхиталися під тягарем усіх цих таємниць і відповідальності, яка лежала на мені. Але як ви сюди потрапили і що тут робите? А я думав, що Голмс сидить на Бейкер-стрит і мізкує над справою про шантаж!

— Я хотів, щоб ви саме так і думали.

— Отже, ви користуєтеся моєю допомогою і водночас не довіряєте мені! — розсердився я. — Я таке не заслужив, Голмсе!

— Друже мій, і в теперішній справі і в багатьох інших ваша допомога була для мене безцінна. Якщо вам здається, що я вас якось надурив, благаю, не сердьтеся! Відверто кажучи, я пішов на це частково заради вас же самих. Я відчував, що ви в небезпеці, тому приїхав сюди особисто розслідувати цю справу. Якщо б я був разом із сером Генрі і з вами, моя точка зору нічим не відрізнялася б від вашої, та й су­противники наші були б на­сторожі. Приїзд у Баскервіль-хол дуже скував би мене, а так я міг діяти зовсім вільно, залишаючись за лаштунками та готуючись виступити на сцену лише критичної миті.

— Але навіщо вам знадобилося ховатися і від мене?

— Якщо б ви знали, що я тут, це нічому б не зарадило і, можливо, навіть скінчилося б моїм викриттям. Вам, мабуть, захотілося б розповісти мені щось або ж ви, з властивої вам доброти, раптом надумали б обставляти мене тут зручностями. Навіщо піддаватися непотрібному ризику? Я привіз із собою Картрайта — пам’ятаєте хлопчика з розсильної контори? І він чудово обслуговує мене. А ви знаєте мої скромні вимоги: кусень хліба, чистий комірець, що ще людині тре­ба? Крім цього, Картрайт — це зайва пара очей і зайва пара ніг, дуже швидких. Те й інше виявилося для мене просто скарбом.

— Отже, все мої звіти писалися надаремно! — сказав я тремтячим голосом, згадавши, скільки праці та гордощів від цієї праці було вкладено в них.

Голмс вийняв із кишені пачку листів:

— Ось ваші звіти, друже мій, вивчені щонайретельнішим чином, у цьому можете не сумніватися. Я так добре все влаштував, що вони потрапляли до мене із запізненням тільки на один день. Прийміть мої гарячі вітання. Завзятість і спо­стережливість, які ви проявили в такій напрочуд важкій спра­ві, перехвалити неможливо.

Я все ще ніяк не міг примиритися з тим, що мене так спритно одурили, але теплі слова Голмса розсіяли мою досаду. Крім цього, в глибині душі я відчував слушність мого приятеля і визнавав, що в інтересах справи мені не слід було знати про його появу в тутешніх місцях.

— Нарешті! — зронив він, споглядаючи на моє просвітлене обличчя. — А тепер розкажіть мені про свій візит до пані Лори Лайонс. Я відразу здогадався, до кого ви поїхали, бо тепер мені вже ясно, що це єдина людина в Кумбі-Тресі, від котрої ми можемо чогось домогтися. Правду кажучи, якщо б ви не побували там сьогодні, я, ймовірно, вирушив би до неї завтра сам.

Сонце вже сховалося, над болотами згустилися сутінки. У повітрі відразу стало холодно, і ми перебралися в печеру. І там, сидячи в напівтемряві поряд із Голмсом, я розповів йому про свою розмову з пані Лайонс. Він так зацікавився нею, що багато чого мені довелося повторювати двічі.

— Це все дуже важливо, — сказав Голмс, коли я скінчив. — Справа надзвичайно складна, і в ній був один пробіл, який досі мені ніяк не вдавалося заповнити. Ви, мабуть, знаєте, що Степлтон тісно знається з пані Лайонс?

— Ні, про таку дружбу я нічого не чув.

— Це факт. Вони зустрічаються, обмінюються листами — взагалі між ними повна злагода, що дає нам великий козир до рук. Якщо б пустити цей козир у хід, щоб впливати на його дружину...

— Його дружину?

— Тепер я поділюся дечим із вами в обмін на ваші викриття. Жінка, котру він видає тут за панну Степлтон, насправді його дружина.

— Боже мій, Голмсе! Ви в цьому впевнені? Тоді, як же він дозволив, аби сер Генрі закохався в неї?

— Романтичні почуття сера Генрі загрожують бідою тільки самому серу Генрі. Як ви помітили, Степлтон усіляко обе­рігає її від залицянь баронета. Повторю, ця леді не сестра, а дружина Степлтона.

— Але навіщо знадобилися такі хитрощі?

— А ось навіщо: Степлтон передбачав, що вона буде набагато кориснішою йому в ролі вільної жінки.

Всі мої неясні підозри, все підказане чуттям раптом ви­плило назовні та замкнулося навколо натураліста. Від цього спокійного, безбарвного чоловіка в солом’яному капелюсі і з сачком на метелики віяло чимось грізним. Витримка та терпіння, поєднані з хитрістю, на вустах посмішка, а в серці чорна злість...

— Отже, це й є наш супротивник? То це він вистежував нас у Лондоні?

— Авжеж, так я розгадав цю загадку.

— А застереження... Його надіслала вона?

— Еге ж.

З мороку, в якому я так довго блукав, виступили наполовину побачені, наполовину вгадані мною обриси жахливого лиходійства.

— Невже це правда, Голмсе? Звідки ви дізналися, що вона його дружина?

— У першу свою зустріч із вами Степлтон настільки захопився, що повідав вам частину своєї біографії, про що, ймовірно, не перестає жаліти досі. У нього справді була школа на півночі Англії. А відшукати вчителя — найпростіша річ. Для цього існують шкільні агенції, які дадуть вам інформацію про будь-яку особу, пов’язану з цим фахом. Я вдався до розшуків і незабаром дізнався, що справді в одній школі відбулися дуже неприємні події і що її директор — прізвище у нього було інше — зник разом із дружиною. Всі їхні прикмети точно збігалися. А коли я дізнався про його захоплення ентомологією [15], тут уже зовсім перестав сумніватися.

Темрява, яка огортала мене, тишком-нишком починала рідшати, але багато ще залишалося в тіні.

— Якщо ця жінка його дружина, то до чого тут пані Лора Лайонс? — не зрозумів я.

— Це один із пунктів, на який ви самі пролили певне світ­ло. Після вашої поїздки в Кумбі-Тресі багато з’ясувалося. Я, наприклад, не знав, що пані Лайонс хоче розлучитися з чоловіком. Вона, ймовірно, розраховує на шлюб зі Степлтоном, адже їй невтямки, що він одружений.

— А коли вона дізнається правду?

— Тоді ця леді може виявитися дуже корисною для нас. Нам обом треба завтра ж таки побачити її. А тепер, Ватсоне, як гадаєте, чи не час вам повернутися до своїх обов’язків? Ваше місце в Баскервіль-холі.

Останні червоні відблиски заходу згасли на заході і на болотах споночіло. У лілуватому небі слабко мерехтіли рідкісні зірки.

— Ще одне, останнє, запитання, Голмсе, — сказав я, встаючи. — Нам нема чого приховувати один від одного. Що все це означає? До чого ведеться?

Шерлок відповів мені глухим голосом:

— До вбивства, Ватсоне... Холоднокровно обдуманого вбивства. Не допитуйтесь про подробиці. Степлтон затягує у свої тенета сера Генрі, а я затягую його самого. Він майже у мене в руках, з вашою допомогою. Тепер нам загрожує тільки одна небезпека — він може завдати удар першим. Ще день, найбільше два, й у мене все буде готово, а доти бережіть сера Генрі, як любляча мати береже хвору дитину. Вашу тимчасову відсутність сьогодні цілком можна вибачити, й усе ж я б, мабуть, вважав за краще, щоб ви не покидали його... Чуєте?

Страшний протяжний зойк, сповнений жаху та муки, про­лунав над безмовними болотами. Я слухав його і відчував, як у мене холоне в жилах кров.

— Боже милий! Що це? Що це таке?

Детектив схопився з місця, і його висока постать заслонила від мене вхід до печери. Він став там, пригнувшись, витягнувши шию, напружено вдивляючись у темряву, і тільки встиг кинути мені пошепки:

— Тихіше! Тихіше!

Цей вереск, який вразив нас своєю пронизливістю, лунав із глибини безпросвітно темних боліт. Але ось він почувся ближче, виразніше...

— Де це? — прошепотів Голмс, і по тому, як сіпнувся у нього голос, у нього, у людини із залізними нервами, я збагнув, що цей зойк проник йому в саму душу. — Де лементують, Ватсоне?

— Мені здається, на тому боці, — я простягнув руку, показуючи в темряву.

— Ні, он там!

Болісний вереск знову пролунав у мовчанці ночі, але тепер він був ще ближчим, ще голоснішим. І до нього доєднались якісь інші звуки — глухе низьке гарчання, що нагадує чимось невпинний гуркіт моря.

— Це собака! — гукнув Шерлок. — Біжімо, Ватсоне, біжімо! Боже мій! Тільки б не спізнитися!

Він кинувся в темряву, я слідом за ним. І раптом десь по­переду, за валунами, пролунав відчайдушний лемент, а потім щось глухо, важко гупнуло. Ми зупинилися, прислухаючись. Але більше ніщо не порушувало гнітючої тиші без­вітряної ночі.

Я побачив, як Голмс, немов шаленець, схопився за голову і тупнув ногою об землю:

— Він випередив нас, Ватсоне! Ми спізнилися!

— Ні, цього не може бути!

— Чого я не поспішав, але ж і дурень з мене! І ви також відзначилися, Ватсоне! Залишили Баскервіля самого й ось чим усе скінчилося! Ні, якщо виправити нічого не можна, я все одно відімщу негідникові!

Не розбираючи дороги, ми кинулися туди, звідки долинув цей страшний зойк. Ми підіймалися вгору схилами, збігали вниз, натикалися в темряві на валуни, продиралися крізь зарості дроку. З вершини кожного пагорба мій приятель швидко озирався на всі боки, але болота вкривав густий морок, і на їхніх похмурих полях не можна було помітити навіть найменшого руху.

— Ви щось бачите?

— Нічого.

— Зачекайте! Що це?

До нас долинув приглушений стогін. Він чувся звідкілясь зліва. Кам’яна гряда круто обривалася там униз, переходячи в усіяний валунами схил, і серед каміння лежало щось темне. Ми підбігли ближче, і темний предмет набув чіткіших обрисів. Це була людина, котра лежала на землі долілиць. Вона немов готувалася зробити кульбіт — звернута під якимось неймовірним кутом голова, підняті плечі, округлена лінія спини. Безглуздість цієї пози завадила мені першої миті усвідомити, що стогін істоти був передсмертним. Ми стояли, нахилившись над ним, і не змогли почути ні хрипу, ні шурхоту. Голмс торкнувся нерухомого тіла, скрикнув від жаху і тут же відсмикнув руку. Запалений сірник освітив його закривавлені пальці та страшну калюжу, що повільно розпливалася з-під розбитого черепа мерця. І серце у нас завмерло — при світлі сірника ми побачили, що перед нами лежить сер Генрі Баскервіль!

Хіба можна було забути цей незвичайний червонувато-коричневий костюм — той самий, в якому баронет вперше з’явився на Бейкер-стрит! Нам досить було секунди, щоб упізнати його, а потім сірник спалахнув і згас так само, як згасла в нас остання іскра надії. Шерлок застогнав, і я навіть у темряві розгледів, якою блідістю вкрилося його обличчя.

— Мерзотник! Мерзотник! — руки у мене мимоволі стиснулися в п’ястуки. — Голмсе, я ніколи не пробачу собі, що залишив його напризволяще!

— Моя провина більша, Ватсоне. Я пожертвував життям клієнта лише заради того, щоб підсумувати, так би мовити, закруглити, цю справу. Не пригадаю іншого такого удару за всю свою практику. Але хто ж міг знати, хто міг знати, що, незважаючи на всі мої застереження, він ризикне вийти сам на болота!

— І ми чули його лемент, Боже мій, який вереск! І не могли відразу прийти йому на допомогу! Але куди ж подівся цей жахливий собака — винуватець його смерті? Може, ві­н і зараз десь тут? І де Степлтон? Він відповість за це!

— Так, він відповість за все, про це я подбаю. І дядько і племінник — обоє вбиті. Один помер від страху, тільки побачивши перед собою це чудовисько, яке він вважав надприродною істотою, інший загинув, рятуючись від нього втечею. Але тепер нам треба довести, що між цим чоловіком і собакою є зв’язок. Ми чули його виття, але це ще не до­каз, оскільки сер Генрі, ймовірно, розбився при падінні. І все ж, присягаюся, хоч який підступний наш ворог, завтра він буде у моїх руках!

Приголомшені раптовою невиправною бідою, що підвела настільки сумний підсумок нашим довгим і нелегким зусиллям, ми стояли біля понівеченого тіла. Потім, коли з-за хмар з’явився місяць, піднялися на кам’яну гряду, з якої впав наш нещасний знайомий, і оглянули звідти срібні в місячному світлі болота. Вдалині, десь неподалік від Ґрімпена, виднівся жовтавий вогник. Він міг світитися тільки у відокремленому житлі Степлтонів. Я з прокляттями погрозив у той бік п’яс­туком:

— Чого ми чекаємо? Треба схопити його негайно!

— Справа ще не закінчена, а він людина обережна, хитра. Ми мало ще знаємо, та спробуйте довести це. Один необережний крок і негідник вислизне від нас.

— То що ж тоді робити?

— На завтра турбот у нас вистачить. А сьогодні нам залишається тільки надати останню послугу нещасному серу Генрі.

Ми спустилися крутим схилом і підійшли до безформної чорної купи, що лежала на посрібленому місяцем камінні. Побачивши це болісно скоцюрблене тіло, серце у мене стислося від болю й очі затягнуло сльозами.

— Доведеться послати за допомогою, Голмсе. Ми не до­не­семо його до дому... Матінко Божа, що з вами? Ви схибнулися!

Детектив зойкнув і нахилився над тілом сера Генрі. І раптом почав витанцьовувати, з реготом трясучи мою руку. Невже це мій строгий, завжди такий стриманий приятель? Ось що буває, коли приховане полум’я проривається назовні!

— Борода! У нього борода!

— Борода?

— Це не сер Генрі!.. Боже, та це мій сусіда-каторжанин!

Ми з гарячковою швидкістю перевернули тіло, і закривавлена борода тепер стриміла в холодний яскравий лик місяця. Сумнівів бути не могло! Низьке чоло, глибоко запалі, як у мавпи, очі. Це було те ж обличчя, яке при світлі свічки промайнуло переді мною в ущелині, обличчя вбивці Селдена!

І тут я збагнув усе. Я згадав, що баронет подарував Беррімору ледь не весь свій старий гардероб. Отже, Беррімор віддав його Селдену, щоб той переодягнувся до від’їзду. Черевики, сорочка, кепі — все носив колись сер Генрі. Правда, трагедія залишалася трагедією, але ж цей чоловік у будь-якому випадку заслужив смерть за законами нашої країни. Сам не свій від радощів, я пояснив Шерлоку, як таке ви­йшло.

— Отже, цей нещасний загинув через костюм, — зронив він.

— Собаці, певна річ, дали понюхати якусь річ сера Ген­рі — цілком імовірно, той самий черевик, який був вкрадений у готелі, і пустили його слідом каторжанина. Залишається нез’ясованим лише одне: яким чином Селден побачив у темряві, що за ним хтось женеться?

— Мабуть, почув.

— Почув, що по болотах бігає собака, і почав кликати на допомогу, ризикуючи бути спійманим? Ні, каторжанина цим не налякаєш. Так ось: як Селден міг побачити, що за ним женеться собака?

— А мені здається, є речі дивніші. Чому цього собаку... припускаючи, що наші здогади правильні...

— Я нічого такого не припускаю.

— Згода. То чому цього собаку випустили на болота сього­дні вночі? Навряд чи він завжди користується такою свободою. Степлтон, ймовірно, чекав, що сер Генрі прийде сюди.

— Моя загадка важча. На вашу ми скоро отримаємо відповідь, а моя, ймовірно, так і залишиться нерозгаданою. А тепер давайте вирішимо, що нам робити з цим нещасним. Не можна ж залишати його тут на поталу лисицям і шулікам.

— Нехай полежить в одній із ям, поки ми не повідомимо в поліцію.

— Правильно. Туди ми про нього в будь-якому разі заявимо. Гляньте, Ватсоне! Що це? Невже він сам? Але ж зу­хвало!.. Ані пари з вуст про наші підозри, жодного слова! Інакше всі мої плани зруйнуються.

З глибини боліт до нас наближався чоловік. Він курив сигару, вогник якої тьмяно мерехтів удалині. Місяць яскраво освітлював його, й я одразу впізнав субтильну постать і швидку, підстрибуючу ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову рушив уперед.

— Докторе Ватсон! Що це ви? Ось уже ніяк не думав зу­стріти вас уночі на болотах! О боже, що це? Що трапилося? Ні, не може бути! Невже це наш приятель, сер Генрі?

Степлтон пробіг повз мене і нахилився над тілом...

Я почув переривчастий подих, сигара випала з його руки на землю.

— Хто... хто це? — затинаючись, пробурмотів він.

— Це Селден, каторжанин, котрий утік із прінстаунської в’язниці.

Степлтон обернув до нас мертвотно-бліде обличчя. Йому вартувало величезного зусилля волі опанувати себе і нічим не видати свого подиву та розчарування. Його пильний по­гляд зупинився спочатку на Голмсі, потім на мені.

— Боже милий, який жах! Як це сталося?

— Мабуть, звалився он із того укосу і зламав собі шию. Ми з приятелем гуляли по болотах і почули чийсь лемент.

— А я на цей лемент вийшов із дому. Мене турбував сер Генрі.

— Чому саме сер Генрі? — не втримався я.

— Він мав зайти до нас сьогодні і чомусь не прийшов, що мене дуже здивувало. А коли я почув на болотах зойки, то, природно, стривожився за нього. До речі, — Степлтон знову перевів погляд із мене на Голмса, — крім цих криків, ви нічого не чули?

— Ні, — сказав Шерлок. — А ви?

— Також ні.

— Тоді навіщо про це питати?

— Ах, ви ж знаєте, що у нас тут розповідають про примарного собаку та тому подібні дива! Тутешні фермери кажуть, нібито він бігає щоночі по болотах. От я і цікавлюся: може, ви чули його?

— Ні, ми нічого такого не чули, — відказав я.

— А як поясните загибель цього нещасного?

— Я впевнений, що у нього затьмарився розум від страху, від постійної небезпеки бути спійманим. Імовірно, бігав по болотах в нападі божевілля, врешті-решт впав під укіс і зламав собі шию.

— Таке могло бути, — погодився Степлтон і зітхнув із явним полегшенням. — А що про це думаєте ви, пане Шерлок Голмс?

— Яка кмітливість! — сказав мій товариш і низько вклонився.

— Ми давно вас чекаємо, з того часу, як тут з’явився доктор Ватсон. І ви вчасно приїхали — якраз до трагедії.

— Так, справді! Я впевнений, що мій приятель правильно все пояснить. А завтра я повернуся в Лондон із неприємним осадом у душі.

— Як! Ви завтра їдете?

— Збираюся.

— Але ваш приїзд, звісно, проллє світло на всі ці події, які загнали нас буквально в глухий кут.

Голмс стенув плечима:

— Успіх не завжди дається нам у руки. При розслідуванні треба спиратися на факти, а не на легенди та чутки. У мене щось нічого не клеїться з цією справою.

Мій товариш промовляв напрочуд природним і спокійним голосом. Степлтон глипнув на нього уважно, пильно. Потім звернувся до мене:

— Я охоче запропонував би перенести тіло до нас у будинок, але моя сестра так перелякається, що, мабуть, краще цього не робити. Прикриймо йому чимось обличчя і залишмо тут. До ранку з ним нічого не трапиться.

Так і зробили. Ми з Голмсом відхилили пропозицію Степлтона зайти в Мерріпіт-гауз і, дозволивши йому повертатися додому на самоті, пішли у бік Баскервіль-холу. Пройшовши кілька кроків, ми озирнулися та побачили його силует, що повільно віддаляється в глиб боліт, а далі, по­заду нього, єдина чорна пляма на посрібленому місяцем схилі — там, де лежав чоловік, котрий загинув такою страшною смертю.

— Нарешті ми схопилися врукопашну! — зауважив Голмс, крокуючи поруч зі мною. — Але яка витримка! Як швидко він опанував себе! Адже удар був воістину приголомшливий — побачити, що твоєю жертвою став зовсім не той чоло­вік, якого ти намітив. Я, Ватсоне, казав вам про це в Лондоні і повторю зараз: нам ще не доводилося схрещувати рапіри з гіднішим супротивником.

— Усе ж шкода, що він нас побачив!

— Я спочатку сам про це пошкодував! Але, врешті-решт, що вдієш!

— А як гадаєте, зустріч із вами відіб’ється на його планах?

— Аякже, він буде діяти зі ще більшою обережністю або ж зважиться на якийсь відчайдушний крок. Як і більшість непересічних злочинців, Степлтон, імовірно, занадто покладається на власну хитрість і уявляє, що обвів нас навколо пальця.

— Чому ж ви не хочете заарештувати його?

— Мій любий Ватсоне! Ви — людина дії. Ваші інстинкти штовхають вас на найрішучіші кроки. Ну, гаразд, припустімо, що вночі його заарештують. А що це дасть нам? Ми нічого не зможемо довести. Ось у чому диявольська хитрість цього задуму! Якщо б помічником Степлтона була людина, ми б роздобули якісь докази, але спробуйте витягнути на світ Божий величезного собацюру! Хіба це допоможе нам затягнути петлю на шиї його господаря?

— Але ж складу злочину досить?

— Нічого подібного! Все це самі здогади та припущення. Нас здіймуть на кпини у суді, якщо ми з’явимося туди з такою фантастичною історією та підтвердимо її такими доказами.

— А сер Чарльз?

— Знайдений мертвим, слідів насильницької смерті не виявлено. Ми з вами знаємо, що він помер від страху, і знаємо, що його налякало. Але як переконати в цьому тих дванадцятьох недоумків, котрі будуть присяжними? На чому ґрунтується припущення, що до цього причетний якийсь собака? Де сліди його укусів? Ми з вами знову ж таки знаємо, що собаки не кусають мертвих і що сер Чарльз помер до того, як він на нього накинувся. Але ж це треба довести, а доводити нема чим.

— Ну, а сьогоднішня ніч?

— Вона також нічого особливого не дала. Прямого зв’язку між собакою та загибеллю каторжанина знову ж таки немає. Ніхто цього собаки не бачив. Щоправда, ми його чули, але у нас немає доказів, що він гнався за каторжанином. Повна відсутність мотивації! Ні, друже мій, факт залишається фактом: складу злочину ми встановити не можемо, але, щоб ви­правити це, варто піти на певний ризик.

— Що ж ви маєте намір зробити?

— Я покладаю великі надії на пані Лору Лайонс. Коли вона дізнається реальний стан справ, то надасть нам серйозну допомогу. Крім цього, у мене є й інший план. Але не треба загадувати наперед, хоча я все ж сподіваюся, що завтра перемога буде за мною.

Більше мені нічого не вдалося вивідати у Голмса, і до самих воріт Баскервіль-холу він ішов мовчки, заглиблений у свої думки.

— Ви зайдете?

— Авжеж. Тепер вже немає сенсу ховатися. Але ще одне слово, Ватсоне. Не кажіть серу Генрі про собаку. Нехай приписує смерть Селдена тим само причинам, які намагався підказати нам Степлтон. Так йому буде легше перенести те випробування, що чекає його завтра, коли він піде обідати в Мерріпіт-гауз, якщо я правильно цитую ваш останній звіт.

— Але мене також туди кликали.

— Тоді вам доведеться відмовитися від запрошення. Нехай іде один, це легко влаштувати... Отже. До обіду ми, мабуть, уже спізнилися, але до вечері прийшли більш ніж вчасно.