Собака Баскервілів

Розділ VIII. Перший звіт доктора Ватсона

Починаючи з цього дня я буду викладати хід подій за своїми листами до пана Шерлока Голмса, які лежать зараз переді мною на столі. Вони збереглися повністю, якщо не брати до уваги одного загубленого аркуша, і передадуть всі мої думки та підозри точніше, ніж я міг би зробити це сам, сподіваючись тільки на свою пам’ять, хоча з неї ще не вивітрилися трагічні події тих днів.

Баскервіль-хол, 13 жовтня.

Любий Голмсе!

З моїх попередніх листів і телеграм ви знаєте все, що сталося за останній час у цьому глухому закутку світу. Чим довше живеш тут, тим більше і більше починає в’їдатися тобі в душу химерність цих боліт, цих неосяжних просторів, утім, не позбавлених навіть певної похмурої принади. Варто мені тільки вийти на них, і відчуваю, що сучасна Англія залишається десь позаду, а замість неї бачиш навколо лише сліди жител і результатів діяльності доісторичної людини. Це давно зникле плем’я нагадує про себе повсюдно — ось його печери, ось могили, ось величезні кам’яні брили, що залишилися там, де, мабуть, були його капища [11]. Споглядаючи на посічені примітивним знаряддям схили пагорбів, на яких темніють ті печери, забуваєш, у якому столітті живеш, й як­би раптом під низьким склепінням однієї з них з’явилася одягнена в звірячу шкуру волохата істота й уклала б у лук стрілу з кремінним наконечником, ви відчули б, що її присутність тут доречніша, ніж ваша. Дивніше те, що ці люди так густо заселяли тутешні неродючі місця. Я не археолог, але мені здається, що це було аж ніяк не войовниче, а швидше пригнічене плем’я, яке задовольнялося тим, від чого відмовлялися інші.

Однак усе це не має жодного стосунку до мого перебування тут і, ймовірно, анітрохи не цікаво такій суто практичній людині, як ви. Я досі не спромігся забути вашу байдужість до питання про те, чи рухається Сонце навколо Землі чи Земля навколо Сонця. Та давайте ж перейдімо до фактів, що безпосередньо стосуються Генрі Баскервіля.

Останні кілька днів ви не отримували від мене нотаток із тієї простої причини, що розповідати мені геть не було про що. Але з того часу сталася одна дивна подія, про яку розповім свого часу, а зараз розберімося в інших обставинах, важливіших для нашої справи.

Одна з цих обставин — дуже суттєва, хоча я майже не згадував про неї в своїх листах, — каторжанин, котрий ховається на болотах. Є вагомі підстави припускати, що він утік із тутешніх місць, на превелику радість мешканців поодиноких ферм. З часу його втечі минуло два тижні, і з того часу про нього нічого не чутно. Важко собі уявити, щоб людина могла проіснувати на болотах весь цей час. Правда, сховатися там є де. Будь-яка з кам’яних печер могла б слугувати йому притулком. Але ж без їжі не проживеш. Хіба тільки він ловить і вбиває овець. Ні, каторжанин безумовно звіявся з цих місць, а тому жителі віддалених ферм сплять тепер спокійно.

Ми, четверо здорових, сильних чоловіків, котрі живуть у Баскервіль-холі, в разі чого зможемо захиститися, але зізнаюся вам: думаючи про Степлтонів, я хвилююся. Близьких сусідів у них немає, так що їм важко сподіватися на чиюсь допомогу. Покоївка, старий лакей, сестра і брат — останній, мабуть, аж ніяк не дужий, — ось і всі мешканці Мерріпіт-гаузу. Вони будуть зовсім безпорадні в руках цього ноттінґ­гілського вбивці, якщо він залізе до них в оселю. Ми із сером Генрі дуже тривожилися за них і хотіли навіть, аби конюх Перкінс ночував у Мерріпіт-гаузі, але Степлтон навіть слухати про це не захотів.

Справа в тому, що наш приятель баронет починає виявляти неабиякий інтерес до своєї прекрасної сусідки. Та це й не дивно, бо він чоловік жвавий, діяльний, нудиться в такій глушині, а вона, маю визнати, чарівна та вродлива жінка. У ній є якийсь екзотичний запал, на противагу її холодно­кровному й абсолютно безпристрасному братові. І водночас у ньому відчувається прихований вогонь. Судячи з усього, він має на сестру потужний вплив. Мені не раз доводилося ловити погляди, які вона кидає на нього під час бесіди, немов очікуючи схвалення своїх слів. Хочу вірити, що вони ладнають між собою. Такий сухий блиск в очах і такі тонкі, стиснуті губи часто свідчать про твердий, а можливо, навіть суворий характер. У будь-якому разі, цей натураліст цікавий індивід і ви неодмінно заінтересувалися б ним.

Він прийшов із візитом до сера Генрі того ж дня, а наступного ранку повів нас туди, де відбулася подія, пов’язана з легендою про гульвісу Г’юґо. Ми пройшли кілька миль у глиб боліт і опинилися в невеликій долині, настільки по­хмурій, що вона сама по собі могла сприяти зародженню та­кої легенди. Вузький прохід між покришеними кам’яними стовпами вивів нас на відкриту галявину, порослу болотною травою. Посеред неї лежать дві величезні каменюки, що зву­жуються догори та нагадують гігантські гнилі ікла якогось чудовиська. Все тут точно відповідає опису тієї сцени, на якій сталася ця давня трагедія. Сер Генрі зацікавлено роздивлявся на всі боки та розпитував Степлтона, невже той вірить у можливість втручання надприродних сил у людські справи. Тон у нього був недбалий, але він, мабуть, ставиться до всього цього дуже серйозно. Степлтон відповідав стримано, багато чого недоговорюючи й явно жаліючи почуття молодого баронета. Він розповів нам про кілька подібних випадків, коли сім’ї з роду в рід відчували на собі вплив якихось недобрих сил, і після всіх цих оповідок у нас склалося враження, що Степлтон разом із багатьма іншими тутешніми жителями вірить у легенду про собаку Баскервілів.

На зворотному шляху ми зайшли в Мерріпіт-гауз поснідати. Тоді сер Генрі і познайомився з панною Степлтон. Він захопився нею з першої ж зустрічі, і навряд чи я помилюся, якщо скажу, що це почуття взаємне. Коли ми поверталися додому, він раз по раз балакав про неї, і з того часу майже не минає дня, щоб ми не побачилися з Степлтонами. Сьогодні вони у нас обідають, а сер Генрі вже торочить про візит до них наступного тижня.

Здавалося б, кращого чоловіка для сестри Степлтону і бажати годі, та все ж я не раз помічав, що він супиться, коли сер Генрі залицяється до неї. Степлтон, мабуть, дуже любить свою сестру, і йому буде сумно самому, але ж це ж справжнісінький егоїзм — заважати такій блискучій партії! Проте факт залишається фактом: Степлтон явно не бажає, щоб ця дружба перейшла у кохання, і, за моїми спостереженнями, він усіляко намагається не залишати їх наодинці. До речі, якщо вся справа ускладниться ще й романом, то ваша наука не зводити очей із сера Генрі виявиться майже нездійсненною. Якщо ж я буду суворо дотримуватися даних мені вказівок, подумайте, як це похитне мою репутацію тут!

Днями, точніше, в четвер, у нас снідав доктор Мортімер. Він проводив розкопки кургану в Довгій низині та знайшов там череп доісторичної людини, що викликало в нього невимовну ейфорію. Другого такого ентузіаста своєї справи, мабуть, не знайти. Після сніданку з’явилися Степлтони, і, на прохання сера Генрі, найдобріший лікар повів нас усіх у тисову алею показати, як усе сталося тієї фатальної ночі. Алея ця довга, похмура, з обох боків тягнуться суцільною стіною підстрижені тиси та вузенькі смужки дерну.

У далекому її кінці стоїть напівзруйнована альтанка. Якраз посередині влаштована хвіртка, що веде на болото, біля якої старий Баскервіль струшував попіл із сигари. Вона дерев’яна, пофарбована білою фарбою та замкнена на засув. За нею стеляться неосяжні болота. Я згадав вашу теорію з приводу того, як сталися тут події та спробував уявити, як це було насправді. Стоячи біля хвіртки, Баскервіль побачив щось, що наближалося до нього з боліт, і так злякався цього видива, що втратив голову, кинувся навтьоки і біг доти, доки не впав мертвим від знемоги та жаху. Він біг довгою темною алеєю. Але хто змусив його втікати? Якийсь вівчур із боліт? Або примарний пес — величезний, чорний, німий? А може, це справа людських рук? Може, блідий, наляканий Беррімор знає більше, ніж каже? Туман і повна невизначеність — і все ж над цим усім невідступною тінню нависає злочин.

Відтоді, як я писав вам востаннє, мені вдалося познайомитися ще з одним із наших сусідів — паном Френклендом із Лефтер-холу, котрий живе милі за чотири на південь від нас. Це старий, сивий, червонопикий і вельми жовчний дідуган. Пан Френкленд схиблений на британському законодавстві та витратив цілий статок на всілякі позови. Він судиться винятково заради власного задоволення, виступаючи то як позивач, то як відповідач, а такі розваги, як ви самі розумієте, вартують лантух грошей. Йому раптом може спас­ти на думку заборонити проїзд біля своїх володінь — нехай парафіяльна рада доводить, що це неправильно. Потім розламає власними руками чиюсь хвіртку і заявляє, що тут споконвіку була вільна дорога. І власник подає на нього до суду за порушення кордонів чужого землеволодіння. Він знає на­пам’ять стародавнє общинне право та застосовує свої знання іноді в інтересах сусіднього селища Фернворсі, іноді наперекір їм, то ж жителі поперемінно то носять його на руках вулицями, то погрожують символічним спаленням. Подейкують, ніби зараз на руках у пана Френкленда є сім позовів, які, цілком ймовірно, з’їдять залишки його маєтку, і він, по­збавлений таким чином жала, стане зовсім нешкідливим, мирним стариганом. У всьому іншому він чоловік м’який, добрий, і я згадую про нього тільки тому, що ви вимагали від мене опису всіх наших сусідів.

Зараз пан Френкленд знайшов собі дуже дивне заняття. Будучи астрономом-аматором і маючи чудову підзорну трубу, він цілими днями лежить на даху свого будинку і оглядає болота в надії на те, що йому вдасться виявити каторжанина-втікача. Якщо б пан Френкленд використовував свою незгасиму енергію тільки на це, все було б чудово, але ширяться чутки, ніби він має намір притягнути до відповідальності доктора Мортімера за те, що той розрив якусь могилу, не заручившись згодою найближчих родичів похованого. Як ви здогадуєтеся, мова йде про череп неолітичної людини, виявлений при розкопках кургану в Довгій низині. Таким чином пан Френкленд вносить певну різноманітність у наше життя, а зараз це нам дуже до речі.

Тепер, поінформувавши вас про все, що тільки дізнався, про каторжан-утікачів, Степлтонів, доктора Мортімера та пана Френкленда з Лефтер-холу, я перейду до найважливішого пункту і розповім про Беррімора, зокрема, про ті дивні події, що сталися минулої ночі. Почну з телеграми, відправленої вами з Лондона з тим, щоб упевнитися, чи був Беррімор того дня на місці. Ви вже знаєте про мою бесіду з поштарем, з якої з’ясувалося, що наша перевірка нічого не дала, і ми так і не дізналися те, що хотіли. Я розповів серові Генрі про свою невдачу, і він із властивою йому безпосередністю негайно викликав Беррімора і спитав його про телеграму. Беррімор пояснив, що телеграму отримав.

— Хлопчик передав її вам у власні руки? — спитав сер Генрі.

Беррімор здивовано подивився на нього й якусь хвилину міркував.

— Ні, — сказав він. — Я тоді був на горищі, то ж телеграму принесла мені дружина.

— А відповідь ви написали самі?

— Ні, я сказав дружині, як відповісти, вона спустилася вниз і написала.

Увечері Беррімор знову повернувся до цієї теми за своїм власним бажанням.

— Сер Генрі, я не зовсім второпав, чому ви розпитували мене про ту телеграму, — дивувався він. — Невже я у чомусь завинив і втратив вашу довіру?

Сер Генрі спробував запевнити Беррімора, що це не так, і, щоб остаточно заспокоїти його, подарував йому купу своїх старих речей, бо покупки, зроблені ним у Лондоні, вже доправили в Баскервіль-хол.

Мене дуже цікавить пані Беррімор. Вона досить солідна, поважна жінка з пуританськими нахилами і, мабуть, не надто розумна. Здавалося б, важко уявити собі істоту незворушнішу. Але ви вже знаєте, що першої ночі тут я чув її гіркі ри­дання, і з того часу мені не один раз доводилося помічати сліди сліз у неї на обличчі. Цю жінку гризе якесь важке горе. Іншого разу мені спадає на гадку, що, можливо, це муки нечистого сумління? А потім починаю підозрювати Беррімора в домашньому тиранстві. Мені завжди здавалося, що ця особа сумнівна, дивна, а події минулої ночі остаточно посилили мої підозри.

Втім, сама по собі ця подія не така вже й значна. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що я сплю не дуже міцно, а тут, у Баскервіль-холі, коли весь час доводиться перебувати насторожі, сон у мене особливо чуйний. Учора вночі, близько другої години, я почув скрадливі кроки біля своєї кімнати. Я встав, відчинив двері та визирнув у коридор. По ньому ковзала чиясь довга чорна тінь. Вона падала від людини, котра ледь чутно ступала по коридору зі свічкою в руці. Постать була в спідній сорочці, в штанах і босоніж. Я розрізнив тільки нечіткі обриси, але по зросту здогадався, що це Беррімор. Він ішов повільно, тихо, і в кожному його русі було щось злодійкувате, насторожене.

Ви вже знаєте з моїх листів, що обидва коридори перетинає галерея, яка оточує хол. Я почекав, поки Беррімор зникне з моїх очей, і рушив слідом за ним. Коли я вийшов на галерею, він був уже в самому кінці далекого коридору, потім у відкритих дверях однієї кімнати блиснуло світло, отже, він увійшов туди. Маю вам сказати, що ці кімнати нежитлові і в них немає навіть меблів, отже, поведінка Беррімора ставала зовсім загадковою. Він стояв там, мабуть, нерухомо, позаяк полум’я свічки не хиталося. Намагаючись крокувати якнайтихіше, я пройшов весь коридор і зазирнув через пройму відчинених дверей.

Беррімор стояв, зачаївшись, біля вікна, піднісши свічку до самого скла. Я бачив його профіль — застигле в напрузі обличчя, погляд, спрямований у непроглядну темряву боліт. Кілька хвилин він пильно вдивлявся у вікно, потім тихо застогнав і нетерплячим рухом загасив свічку. Я негайно повернувся до себе в кімнату і незабаром почув за дверима ті ж скрадливі кроки. Через довгий час, крізь легкий сон, до мене долинуло, як десь обернули ключ у замку, але звідки чувся цей звук, визначити було важко.

Що все це означає, ніяк не збагну, але в цьому похмурому будинку кояться якісь таємні справи, до суті яких ми рано чи пізно дістанемося. Не хочу обтяжувати вас викладом власних теорій із цього приводу, бо ви просили мене повідомляти вам тільки факти. Сьогодні вранці я довго балакав із сером Генрі, і ми розробили план кампанії, ґрунтуючись на моїх нічних спостереженнях. Але я промовчу про нього до наступного листа, який тільки виграє від цього.