Собака Баскервілів

Розділ II. Прокляття роду Баскервілів

— У мене в кишені лежить один манускрипт, — почав Джеймс Мортімер.

— Я помітив це, як тільки ви увійшли, — сказав Голмс.

— Манускрипт дуже давній.

— Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки не під­робка.

— Як ви дізналися, сер?

— У бесіді зі мною ви весь час показуєте мені краєчок цього манускрипту дюймів у два шириною. Поганий же той експерт, який не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.

— Точна дата тисяча сімсот сорок другий, — доктор Мортімер вийняв рукопис із бокової кишені маринарки. — Цю родинну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть котрого так схвилювала весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його особистим приятелем. Це був чоловік владний, тямущий, дуже практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все ж він ставився до цьо­го документа дуже серйозно і був готовий до того кінця, який його спіткав.

Голмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.

— Ватсоне, придивіться до написання букви «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату документа.

Я зиркнув через його плече на пожовклі аркуші з напів­стертими рядками. Вгорі сторінки було написано: «Баскервіль-хол», а нижче стояли великі, розхристані цифри: «один, сім, чотири, два».

— Це, мабуть, якась хроніка.

— Так, хроніка одного переказу, який живе в родині Баскервілів.

— Але, наскільки я збагнув, ви прийшли порадитися зі мною з питання більш практичного і ближчого до нас за часом.

— Так, дуже близького! І справа не може чекати, її треба вирішити впродовж доби. Рукопис зовсім короткий, і він має безпосередній стосунок до справи. З вашого дозволу, я зачитаю вам текст.

Відкинувшись на спинку крісла, Голмс сполучив кінчики своїх пальців і з виглядом повної покірності долі заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим скрипучим голосом став читати нам таку цікаву повість із давніх часів:

«Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але, будучи прямим нащадком Г’юґо Баскервіля та наслухавшись про цього собаку від батька свого, а він — від мого діда, я вирішив записати цю історію, в автентичності якої не може бути жодних сумнівів. І хочу, діти мої, щоб ви увірували, що Вищий Суддя, котрий карає нас за гріхи наші, може і відпустити їх нам із властивим йому милосердям і що немає такого важкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою та покаянням. Тому віддайте ж забуттю страшні плоди минулого, але остерігайтесь грішити в майбутньому, щоб знову всім нам на погибель не дарувати свободу темним пристрастям, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду.

Знайте ж, що за часів Великого повстання (історію його, написану лордом Кларендоном, чоловіком великої вченості, я настійно раджу вам прочитати) володарем маєтку Баскервіль був Г’юґо, нашого роду, і того Г’юґо можна цілком справедливо назвати чоловіком свавільним, нечестивим і безбожним. Сусіди пробачили б йому всі його гріхи, бо святі ніколи не жили в нашій місцині, але в характері Г’юґо була схильність до безрозсудних і жорстоких жартів, що і зробило ім’я його притчею во язицех в усьому Девоні. Сталося так, що цей Г’юґо покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть настільки чистим словом) доньку одного фермера, землі котрого сусідували з маєтком Баскервілів. Але юнка, відома своєю скромністю та чеснотою, боялася навіть його імені й усіляко уникала сусіди. Якось, а це було в день архістратига Михаїла, Г’юґо Баскервіль вибрав серед своїх товаришів шістьох, найвідчайдушніших і розбещених, прокрався до ферми і, знаючи, що батька і братів дівчини немає вдома, викрав її. Повернувшись у Баскервіль-хол, він сховав полонянку в одному з горішніх покоїв, а сам, як зазвичай, став бенкетувати з товаришами. Нещасна ледь не втратила розуму, чуючи співи, крики й огидну лайку, що долітали знизу, бо, за свідченням тих, хто знав Г’юґо Баскервіля, він був настільки нестриманий на язик захмелівши, що, здавалося, такі безбожні слова можуть спопелити людину, котра осквернила ними уста свої. Наприкінці страх довів дівчину до того, що вона зважилася на вчинок, від якого відмовився б і навіть дуже спритніший і відважний чоловік, а саме: вибралася на карниз, спустилася на землю плющем, що обплітав (і досі обплітає) південну стіну замку, і побігла через болото в рідну домівку, яка була розташована від маєтку Баскервілів за три милі.

Через якийсь час Г’юґо покинув гостей, маючи намір віднести своїй полонянці їжу та питво, а може, в його думках було і щось гірше, але побачив, що клітка порожня, а пташка випурхнула на волю. Тоді ним опанував нечистий, бо він збіг униз сходами до бенкетної зали, вистрибнув на стіл, розкидав фляги та страви, та присягнув привселюдно віддати тіло своє і душу силам зла, якщо зуміє наздогнати втікачку. Бенкетувальники стояли, вражені люттю, що закипала в ньому. Один із присутніх, найбезсердечніший і п’яний, як чіп, гукнув, що треба пустити собак по сліду. Почувши такі слова, Г’юґо вибіг зі замку, наказав конюхам осідлати його коня вороного, спустити собак і, давши їм понюхати хустинку, загублену дівчиною, поскакав слідом за зграєю, що заливалася гавкотом, по залитому місячним світлом болоту.

Бенкетувальники на якийсь час сторопіли, не втямивши відразу, з чого б це піднялася така метушня. Але ось до їхніх затуманених винними парами мізків дійшло, яку чорну справу замислили на просторах торф’яних боліт. Тут усі зарепетували: хтось вимагав коня, хтось пістолет, хтось ще одну флягу вина. Потім, трохи отямившись, вони всією компанією, а було їх тринадцятеро, пострибали на коней і приєдналися до погоні. Місяць сяяв яскраво, переслідувачі скакали всі в ряд тим шляхом, яким, за їхніми розрахунками, мала б утікати панночка, якщо вона мала намір дістатися до рідної домівки.

Промчавши милю чи дві, вони зустріли пастуха з отарою та спитали його, чи не бачив він погоню. А той, як розповідають, спочатку не міг вимовити ні слова від страху, та все ж спромігся зізнатися, що бачив нещасну дівчину, слідами кот­рої мчали собаки. «Але я бачив і дещо інше, — додав він. — Г’юґо Баскервіль проскакав повз мене на вороному коні, а за ним мовчки гнався собака, і не дай мені Боже побачити ще колись такий виплодок пекла у себе за спиною!»

П’яні сквайри насварили пастуха та поскакали собі далі. Але незабаром сироти заметушилися у них на шкірі, бо вони почули тупіт копит, і слідом за тим ворона коняка, вся в піні, пролетіла повз них без вершника і з кинутим повіддям. Безпутні гульвіси збилися в купу, оскаженівши від страху, але все ж продовжили свій шлях, хоча кожен із них, якби був тут сам-один, без товаришів, з радістю повернув би свого коня назад. Вони повільно просувалися вперед і нарешті побачили собак. Вся зграя, що здавна славилася чистотою породи та своєю лютістю, жалібно верещала, продираючись униз у глибокий яр, деякі собаки крадькома відбігали убік, а інші, наїжившись і виблискуючи очима, намагалися пролізти у вузький видолинок, що відкривався перед ними.

Вершники зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезіші, ніж були, коли подалися у дорогу. Більшість із них не відважувалися ступити вперед навіть крок, але троє найсміливіших або все ще п’янючих спрямували коні в глиб яру. І там їхнім поглядам відкрилася широка галявина, а на ній виднілися два великих кам’яних стовпчики, встановлені тут ще в доісторичні часи. Такі стовпи трапляються на болотах і зараз. Місяць яскраво освітлював галявину, посеред якої лежала нещасна панночка, котра померла від страху й утрати сил. Але не встигли троє відчайдушних гультяїв побачити її бездиханне тіло і тіло Г’юґо Баскервіля, що лежало поруч, як відчули, що волосся заворушилося у них на головах. Жах! Над чоловіком схилилося мерзенне чудовисько — величезна, чорної масті тварюка, схожа своїм виглядом на пса, але вища і крупніша за всіх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. І це страховисько у них на очах роздерло горло Г’юґо Баскервілю й, обернувши до них свою закривавлену морду, глипнуло палаючими очима. Тоді мисливці заверещали, зціпенівши від страху, але очуняли та репетуючи помчали щодуху по болотах. Один із них, подейкують, помер тієї ж ночі, не витримавши того, чому довелося бути свідком, а двоє інших до кінця днів своїх не могли оговтатися від такого важкого потря­сіння.

Такий от, діти мої, переказ про собаку, що заподіяв з того часу стільки бід нашому роду. Й якщо я вирішив записати його, то лише в надії на те, що знане менше терзає нас жахом, ніж недомовки та домисли.

Чи є сенс заперечувати, що багато наших родичів умирали смертю раптовою, страшною та таємничою? То ж нехай же не залишить нас доля своєї невимовною милістю, бо вона не стане вражати невинних, народжених після третього та четвертого коліна, котрим загрожує помста, як сказано в Євангелії. І саме цій долі доручаю вас, діти мої, і заклинаю: остерігайтеся виходити на болото в нічний час, коли сили зла панують безроздільно.

(Написано рукою Г’юґо Баскервіля для синів Роджера та Джона, наказую їм тримати все це в таємниці від сестри їхньої Елізабет)».

Прочитавши цю дивовижну оповідку, доктор Мортімер зсунув окуляри на чоло та втупився в пана Шерлока Голмса. Той позіхнув і кинув недопалок у камін.

— Ну, то що? — сказав він.

— Вважаєте, що це не цікаво?

— Цікаво для тих, хто кохається в казках.

Доктор Мортімер вийняв із кишені складену вчетверо газету:

— Гаразд, пане Голмс. Тепер ознайомлю вас із сучаснішим матеріалом. Ось номер «Девонширської хроніки» від чотирна­дцятого червня цього року. У ньому вміщено короткий звіт про факти, встановлені в зв’язку зі смертю сера Чарльза Баскервіля, що спіткала його за кілька днів до цього.

Мій приятель трохи посунувся вперед, і погляд у нього відразу став уважним. Поправивши окуляри, доктор Мортімер почав читати:

«Раптова смерть сера Чарльза Баскервіля, можливого кандидата від партії лібералів на майбутніх виборах, справила дуже глибоке враження на весь Середній Девоншир. Хоча сер Чарльз порівняно нещодавно облаштувався в Баскервіль-холі, своєю привітністю та щедрістю він встиг здобути собі любов і повагу всіх, кому доводилося мати з ним справу.

У наші дні панування нуворишів [3] приємно знати, що нащадок стародавнього роду, котрий знав і кращі часи, зміг власними руками нажити собі статки й обернути їх на відновлення колишньої величі свого імені. Як відомо, сер Чарльз здійснював досить прибуткові операції в Південній Африці. На противагу тим людям, котрі не зупиняються доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, він, із властивою йому тверезістю розуму, реалізував свої прибутки та повернувся в Англію зі солідним капіталом. У Баскервіль-холі сер Чарльз оселився всього лише два роки тому, але чутки про різні вдосконалення та плани розбудови маєтку, перервані його смертю, встигли поширитися повсюдно. Будучи бездітним, він не раз висловлював намір ще за життя винагородити своїх земляків, й у багатьох тутешніх жителів є особиста причина оплакувати його передчасну кончину. Про щедрі пожертви сера Чарльза на потреби доброчинності як у місцевому обсязі, так і в масштабі всього графства неодноразово згадувалося на сторінках нашого часопису.

Не можна сказати, щоб слідству вдалося повністю з’ясува­ти обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, хоча вони все ж поклали край чуткам, народженим місцевими забобонними мізками. У нас немає жодних підстав підозрювати, що смерть настала не з природних причин. Сер Чарльз був удівцем і, якщо можна так сказати, трохи диваком. Незважаючи на свої великі статки, він жив дуже скромно, і весь штат домашньої прислуги в Баскервіль-холі складався з подружжя Берріморів. Чоловік виконував обов’язки дворецького, а дружина — економки. У своїх свідченнях, які збігаються з показами близьких друзів покійного, Беррімори зазначають, що здоров’я сера Чарльза останнім часом помітно погіршилося. За їхніми словами, він страждав на ваду серця, про що свідчили різкі зміни кольору обличчя, задишка та пригнічений стан душі. Доктор Джеймс Мортімер, близький приятель і домашній лікар покійного, підтвердив це своїми свідченнями.

З формального боку все сталося дуже просто. Сер Чарльз Баскервіль мав звичку гуляти перед сном по знаменитій тисовій алеї Баскервіль-холу. Подружжя Берріморів засвідчило, що він ніколи не зраджував цій звичці. Четвертого черв­ня сер Чарльз оголосив про свій намір поїхати наступного дня до Лондона та наказав Беррімору приготувати йому речі для від’їзду, а ввечері, як завжди, вирушив на прогулянку, під час якої завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз більше не повернувся. Опівночі, побачивши, що двері в хол все ще не замкнені, Беррімор стривожився, засвітив ліхтар і подався на пошуки свого господаря. Того дня було вогко, і сліди сера Чарльза ясно виднілися на алеї. Посеред цієї алеї є хвіртка, яка веде на торф’яні болота. За певними ознаками сер Чарльз стояв біля неї кілька хвилин, а потім пішов далі... і в самому кінці алеї був виявлений його труп.

Тут залишається нез’ясованою одна обставина. Беррімор переконує, що як тільки сер Чарльз відійшов від хвіртки, характер його слідів змінився, мабуть, далі він ступав навшпиньки. У той час по болоту, неподалік від алеї, проходив один циган, такий собі Мерфі. Він чув верески, але не міг визначити, звідкіля вони лунали, бо, за власними зізнаннями, був дуже п’яний. Жодних слідів насильства на тілі сера Чарльза виявлено не було. Правда, медична експертиза зазначає, як до невпізнання змінилося обличчя покійного — доктор Мортімер навіть відмовився спочатку вірити, що перед ним лежить його приятель і пацієнт, але таке явище нерідко супроводжує смерть від задухи та припинення серцевої діяльності. Діагноз підтвердився в результаті розтину, що дало повну картину застарілої органічної вади серця. Ґрунтуючись на даних медичної експертизи, слідство дійшло висновку про раптову смерть, що значно полегшує стан справ, адже бажано, щоб спадкоємець сера Чарльза оселився в Баскервіль-холі та продовжив втілювати в життя чудові плани свого попередника, обірвані таким трагічним кінцем. Якщо б прозаїчно точні висновки слідчого не по­клали край романтичним домислам у зв’язку зі смертю сера Чарльза, які передавалися по всьому графству з вуст в уста, то Баскервіль-холу важко було б знайти господаря. Подейкують, що найближчим родичем сера Чарльза є пан Генрі Баскервіль (якщо він живий), син середнього брата покійного. За останньою доступною інформацією, цей молодик живе в Америці. Зараз вжиті заходи для того, щоб розшукати його та повідомити про отримання солідної спадщини».

Доктор Мортімер склав газету і засунув її до кишені.

— Ось усе, що повідомлялося про смерть сера Чарльза Баскервіля, пане Голмс.

— Ви ознайомили мене зі справою, безумовно не позбавленою деякого інтересу, й я вам дуже вдячний за це, — сказав Шерлок Голмс. — Свого часу мені доводилося читати про нього в пресі, але тоді я був настільки зайнятий історією з ватиканськими камеями [4] і так намагався прислужитися понтифіку, що проґавив кілька цікавих справ в Англії. Отже, це все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза?

— Атож.

— Тоді познайомте мене з тими фактами, які не були опу­бліковані.

Детектив відкинувся на спинку крісла, зімкнув кінчики пальців і набрав вигляду суворого та неупередженого судді.

— Мені ще ні з ким не доводилося балакати про це, — почав доктор Мортімер, явно хвилюючись. — Я багато про що промовчав на слідстві з тієї простої причини, що людині на­уки незручно підтримувати чутки, породжені марновір­ством. І вважаю, що часопис має рацію: посилювати і без того похмуру репутацію Баскервіль-холу — означає прирікати його на животіння без господаря. Керуючись такими міркуваннями, я вважав за краще про щось замовчати, бо зайва відвертість все одно не допомогла б. Але з вами можу говорити навпростець. Торф’яні болота — місце достатньо безлюдне, тому більш-менш близькі сусіди намагаються час­тіше зустрічатися один із одним. Що стосується мене, то я чимало часу спілкувався із сером Чарльзом Баскервілем. Як­що не брати до уваги пана Френкленда з Лефтер-холу та ще натураліста пана Степлтона, в наших місцях на багато миль не вдасться зустріти жодної освіченої людини. Сер Чарльз любив самотність, але його недуга зблизила нас, а спільні інтереси ще більше зміцнили наші стосунки. Він привіз дуже цінні наукові матеріали з Південної Африки, і ми з ним згаяли багато приємних вечорів, обговорюючи по­рівняльну анатомію бушменів і готтентотів [5].

Останнім часом мені з кожним місяцем ставало все зрозуміліше, що нерви сера Чарльза напружені до межі. Він вірив у легенду, яку я вам тут прочитав, і, мандруючи власними володіннями, не наважувався виходити на болото вночі. Вам це видасться нісенітницею, пане Голмс, але сер Чарльз був твердо переконаний, що над його родом тяжіє страшне прокляття, і, справді, приклади, які він згадував із минулого своєї родини, були невтішними. Йому не давала спокою на­в’язлива ідея про якусь химерну істоту, і він раз по раз перепитував мене, чи не бачив я чогось дивного, коли навідував хворих, і чи не чув собачого гавкоту. Останнє запитання сер Чарльз задавав мені надто часто, і його голос тремтів при цьому від хвилювання.

Пам’ятаю, як зараз, десь за три тижні до трагічної події я під’їхав увечері до Баскервіль-холу. Сер Чарльз стояв у дверях будинку. Я виліз із шарабану і, підійшовши до нього, раптом помітив, що він дивиться кудись через моє плече з виразом безмежного жаху в очах. Я круто обернувся й устиг лише мигцем побачити в самому кінці алеї якусь тварину, подібну на велике чорне теля. Сер Чарльз був таким схвильованим і наляканим, що мені довелося піти туди, де це ство­ріння промайнуло, і поглянути, куди воно поділося. Але там нічого не було.

Ця подія справила дуже важке враження на мого приятеля. Я залишався з ним весь той вечір, і ось тоді, зважившись пояснити мені причину своєї тривоги, він і попросив мене взяти на збереження цей рукопис, із яким я вважав за потрібне ознайомити вас передусім. Я згадав про цей маловажливий випадок лише тому, що він набув певного значення в подальшій трагедії, але тоді все це здалося мені справжнісінькою дурнею, що не виправдовує хвилювання мого товариша.

Сер Чарльз, за моєю порадою, збирався до Лондона. Серце у нього не працювало, як годиться, а страх, який не давав йому й миті спокою, явно позначався на його здоров’ї, хоча причини цього страху були, на мій погляд, просто вигадані. Я розраховував, що кілька місяців міського життя подіють на сера Чарльза освіжаюче і він повернеться назад новою людиною. Тієї ж думки дотримувався і пан Степлтон, котрий завжди дуже турбувався про здоров’я нашого спільного приятеля. Тієї останньої миті й сталося це страшне нещастя.

Дворецький Беррімор, котрий знайшов уночі тіло сера Чарльза, негайно послав за мною верхи конюха Перкінса. Я до­пізна засидівся за роботою і тому встиг у Баскервіль-хол хутко, щонайбільше за годину. Всі факти, про які згадувалося на слідстві, я перевірив і зіставив між собою. Я пройшов слідами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те місце біля хвірт­ки, де він, імовірно, зупинявся, звернув увагу, як змінився характер його слідів, переконався, що, крім них, на м’якій гальці видніються лише сліди Беррімора, і, нарешті, ретельно обстежив тіло, якого до мого приїзду ніхто не торкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, і судома так спотворила його обличчя, що я не відразу зумів впізнати труп. Фізичних пошкоджень на ньому не виявилося. Але Беррімор дав помилкові свідчення на слід­стві. За його словами, на землі біля тіла не було жодних слідів. Та він просто не помітив їх, а я помітив. На невеликій відстані від сера Чарльза виднілися зовсім свіжі та чіткі...

— Сліди?

— Сліди.

— Чоловічі чи жіночі?

Доктор Мортімер якось дивно зиркнув на нас і відповів майже пошепки:

— Пане Голмс, це були відбитки лап величезного собаки!