Собака Баскервілів

Розділ IX. Другий звіт доктора Ватсона

Баскервіль-хол, 15 жовтня.

Мій любий Голмсе!

Якщо перший час після приїзду сюди ваш посланець не тішив вас новинами, то зізнайтеся, що тепер він надолужує згаяне, бо події швидко слідують одна за одною. Свій останній звіт я закінчив драматичним описом Беррімора біля вікна порожньої кімнати, а з того часу у мене накопичився цілий оберемок новин, які, без сумніву, дуже здивують вас. Я ніяк не міг передбачити, що справи набудуть такого спрямування. За останні дві доби ситуація, з одного боку, значно прояснилася, але з іншого — стала ще складнішою. Але розповім вам усе за порядком, так, аби ви могли аналізувати це самі.

Наступного ранку після моєї нічної пригоди я ще до сніданку обстежив ту кімнату, куди заходив Беррімор. Вікно, в яке він так пильно вдивлявся, має одну перевагу по­рівняно з усіма іншими вікнами оселі: з нього відкрива­ється найкращий вигляд на болота. У просвіті між двома деревами вони лежать, як на долоні, а з інших вікон їх майже не видно. Отже, Беррімор обрав це вікно, щоб вивідати про когось або про щось на просторах торф’яних боліт. Утім, ніч була темна, навіть не знаю, на що він розраховував. Потім мені спало на гадку: може, це якийсь любовний роман? Тоді все стане зрозумілим — і обережність, із якою він діяв, і страждання його дружини. У чоловіка з його зовнішністю є всі дані, щоб полонити серце якоїсь сільської дівчини, тому таке припущення небезпідставне. Повернувшись тоді до себе в кімнату, я чув, як десь відчинили двері. Ймовірно, Беррімор ходив на таємне побачення. Такі думки займали мене весь наступний ранок. Надалі мої підозри можуть виявитися хибними, і все ж, незважаючи на це, вважаю за необхідне повідомити їх вам.

Я відчував, що візьму на себе занадто велику відповідальність, якщо промовчу про події цієї ночі, чекаючи, поки мотиви дій Беррімора не стануть зрозумілими. Після сніданку ми з баронетом пішли в його кабінет, і там я розповів йому все. Понад мої очікування, він поставився до цього доволі спокійно.

— Знаю, що Беррімор розгулює ночами, я давно хочу побалакати з ним, — сказав він. — Я кілька разів чув його кроки в коридорі приблизно в ті ж години, що і ви.

— Може, він щоночі ходить до того вікна?

— Можливо. А якщо так, треба його вистежити та переконатися, чим він там займається. Цікаво, як би вчинив у такому випадку ваш товариш Голмс?

— Упевнений, що він зробив би те ж саме, — сказав я. — Прокрався б за Беррімором і дізнався, що йому там треба.

— Тоді давайте зробимо це разом.

— Але він почує нас!

— Ні. Беррімор тугуватий на вухо, і, у будь-якому разі, треба ризикнути. Давайте чекати його у мене в кімнаті.

Сер Генрі задоволено потер руки, мабуть, радіючи найменшій можливості внести якесь розмаїття в монотонний триб життя, яке йому доводиться провадити тут.

Баронет уже встиг поконтактувати з архітектором, який готує для сера Чарльза плани перебудови, і запросив підрядника з Лондона, то ж незабаром тут треба чекати великих змін. З Плі­мута приїхали декоратори та меблярі. Судячи з усього, наш приятель розмахнувся дуже широко і не пошкодує ні праці, ні грошей, аби відновити колишню велич свого роду. Коли будинок буде заново опоряднений та обставлений, для повного завершення картини баронету потрібна буде лише дружина. Між нами кажучи, є всі підстави припускати, що це не забариться, бо він настільки захопився своєю чарівною сусідкою, панною Степлтон, що далі вже нікуди. Однак роман протікає не так гладко, як слід було б очікувати за таких обставин. Сьогодні, наприклад, на його поверхні з’явилися маленькі брижі, що дуже здивувало та засмутило нашого товариша.

Після розмови про Беррімора сер Генрі одягнув капелюх і зібрався кудись іти. Я, певна річ, зробив те ж саме.

— Ви зі мною, Ватсоне? — спитав він і якось дивно по­глянув на мене.

— Це залежить від того, куди ви йдете. Якщо на болота, то так, — відповів я.

— На болота.

— Ви ж знаєте, який я маю наказ. Не хочу заважати вам, але Голмс заборонив залишати вас самого, особливо на болотах. Ви самі це чули.

Сер Генрі з милою посмішкою поплескав мене по плечу.

— Любий друже, — сказав він, — не зважаючи на всю свою далекоглядність, Голмс не міг передбачити в усіх по­дробицях, як складеться моє життя тут. Ви мене розумієте? Може, комусь іншому, але не вам захотілося б заважати мені. Ні, пустіть мене самого.

Самі бачите, в якому я опинився становищі. Я розгубився, не знаючи, що й сказати, що робити, а тим часом сер Генрі взяв свій ціпок і пішов.

Але варто було мені тільки трохи поміркувати, і мене почала мучити совість — навіщо я дозволив йому піти без мого нагляду! А що, якщо, повернувшись у Лондон, я буду змушений зізнатися вам, що моє потурання довело нас до біди? Мене кинуло в жар від самої думки про це. Ще не пізно, його можна наздогнати. Й я відразу ж подався до Мерріпіт-гаузу.

Я швидко крокував по дорозі, не бачачи сера Генрі, і через кілька хвилин дійшов туди, де починається стежка, яка веде в глиб боліт. Тут мене взяв сумнів у правильності обраного шляху, й я піднявся на пагорб, з якого відкривається широкий ви­гляд на болота, — той самий пагорб, де колись була каменоломня. Звідти я відразу побачив баронета. Він крокував по стежці приблизно за чверть милі від мене, а поруч із ним ішла жінка, це була панна Степлтон. Було ясно, що ці двоє давно про все домовилися і що сьогоднішня зустріч не випадкова. Занурені в розмову, вони йшли дуже повільно, і, судячи з жестикуляції панни Степлтон, вона намагалася в чомусь переконати сера Генрі, котрий уважно слухав її і час від часу заперечно хитав головою. Я стояв серед валунів, не знаючи, як мені бути. Наздогнати їх і порушити цю інтимну розмову немислимо. Але в чому полягає мій обов’язок? У тому, щоб ні на секунду не спускати очей зі сера Генрі. Вистежувати когось — вкрай неприємне заняття. І все ж я не бачив іншого виходу і вирішив продовжувати своє спостереження з вершечка пагорба, а потім для очищення совісті зізнатися баронету в усьому. Правда, якщо б він раптом опинився в небезпеці, я б не зміг йому допомогти, адже був занадто далеко, але погодьтеся самі — вибору я не мав.

Пройшовши кілька кроків, наш сер Генрі і панночка зупинилися, захоплені своєю розмовою, і тут мені раптом стало ясно, що я — не єдиний свідок їхньої зустрічі. Серед валунів промайнуло щось зелене. Придивившись, я побачив, що це зелений клапоть матерії на жердині, а паличку несе людина, котра прошкує у напрямку стежки. Це виявився Степлтон зі своїм сачком на метелики. Він опинився набагато ближче до нашої парочки, ніж я, і йшов прямо на неї. Цієї миті сер Генрі обійняв панну Степлтон, але вона відвернулася, намагаючись вирватися з його обіймів. Він нахилився до неї, вона ж заслонилася від нього долонею... А потім вони відскочили одне від одного й озирнулися назад. Причиною цього був Степлтон, котрий бік до них щодуху, безглуздо розмахуючи сачком. Він відчайдушно жестикулював і, порівнявшись зі закоханими, страшенно хвилюючись, заметушився перед ними. Я не міг второпати, що все це означає, але, мабуть, Степлтон у чомусь звинувачував сера Генрі, а той виправдовувався і вже починав втрачати самовладання. Панночка стояла поруч, зберігаючи зарозуміле мовчання. Нарешті Степлтон рвучко обернувся, владно махнув сестрі рукою, і та, кинувши нерішучий погляд на сера Генрі, подалася слідом за братом. Рвучкі жести натураліста свідчили про те, що його гнів упав і на дівчину. Баронет провів їх поглядом, потім похнюпив голову і повільно попрямував у зворотний шлях.

Я так нічого і не збагнув із цієї сцени, що розігралася на моїх очах, і відчував глибокий сором, що став свідком її без відома мого товариша. Мені не залишалося нічого іншого, як утекти з пагорба і зустріти баронета внизу. Обличчя в нього пашіло від гніву, брови були насуплені — чоловік явно не знав, що робити, як бути.

— Привіт, Ватсоне. Звідки вас чорти принесли? Невже ви все ж пішли назирці за мною?

Довелося пояснити йому все: як я відчув, що не можу відпустити його одного, як пішов слідом за ним і став свідком їхньої зустрічі й усіх наступних подій. Сер Генрі блиснув на мене очима, але моя відвертість обеззброїла його, і він засміявся, проте невесело:

— Вже, здається, в такій пустелі можна було б розраховувати на самоту, але ж ні! Всі наче змовилися та вийшли помилуватися, як я упадаю за дівчиною! А залицяння вийшло неоко­вирним. Де ви забронювали собі місце?

— Он на тому пагорбі.

— Ага, на гальорці. А її братик влаштувався в перших рядах. Ви бачили, як він на нас налетів?

— Та бачив.

— Вам ніколи не спадало на гадку, що цей чоловік не сповна розуму?

— Ні, не спадало.

— Мені також. До сьогоднішнього дня я вважав Степлтона цілком нормальною людиною, а тепер мені здається, що на нього треба одягти гамівну сорочку, або на мене. Невже я такий уже поганий? Ви живете зі мною не перший тиждень, Ватсоне. Будьте відверті. Що мені заважає стати хорошим чоловіком жінці, котру я кохаю?

— Та ніщо не заважає.

— До мого становища в суспільстві він не може причепитися, отже, справа в мені самому. Що він має проти мене? Я в житті не заподіяв нікому лиха. А цей індивід навіть близько мене до неї не хоче підпускати.

— Він так і сказав?

— Атож, і додав дещо понад це. Знаєте, Ватсоне, я ж по­знайомився з нею всього кілька тижнів тому, але мені з першої ж зустрічі стало ясно, що ця жінка створена для мене. І вона... вона також... їй було б добре зі мною, я готовий за­присягтися в цьому! Жіночі очі промовляють краще за слова. Але він не хотів нашого зближення, й я тільки сьогодні зна­йшов можливість побалакати з нею наодинці. Вона з радістю погодилася на це побачення, але, як гадаєте, навіщо? Щоб говорити про наші почуття? Ні, якби її воля, вона і мене змусила б замовкнути. У неї одне на язику: тут небезпечно, і вона не заспокоїться доти, доки я не поїду з Баскервіль-холу. Я сказав, що після зустрічі з нею нікуди звідси не поїду, а якщо так уже треба, нехай їде разом зі мною. Одним словом, я зробив їй пропозицію, але вона навіть не встигла відказати мені, бо цієї ж миті її наймиліший братик налетів на нас, як божевільний. Він був весь білий від люті, а його безбарвні очі буквально метали іскри. Що я собі дозволив! Як смію чіплятися до жінки зі своїми залицяннями, які нічого не ви­кликають у неї, крім відрази! Я, ймовірно, вирішив, що баронету все дозволено? Якби він не був її братом, я б знав, як йому відповісти! Довелося сказати тільки, що нічого ганебного в моїх почуттях немає і що я сподіваюся мати честь назвати колись панну Степлтон своєю дружиною. Але це не допомогло, і наприкінці я також втратив терпець і погарячкував, а гаряче не було, приймаючи до уваги, що вона стояла тут же. Після цього він пішов разом із нею, як ви самі бачили, а я залишився сам-один у зневірі. Тепер, Ватсоне, поясніть мені, що все це означає, й я до скону не забуду вам цієї ласки!

Я подумки повертів це і так, і сяк, але, правду кажучи, вся ця історія також видалася мені напрочуд дивною. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер, зовнішність — усе свідчить на його користь, й я не знаю за ним нічого поганого, крім, мабуть, темного фатуму, що тяжіє над його сім’єю.

Справді дивно, що пропозиція сера Генрі була відкинута так різко і навіть без усілякого посилання на бажання самої дівчини. Дивно й те, що вона поставилася до всього того, що відбувається, настільки байдуже. Втім, наші сумніви розвіяв того ж дня сам Степлтон. Він з’явився з вибаченнями за гру­бість, довго розмовляв із сером Генрі в його кабінеті, і сварки наче й не було. Ми отримали на майбутню п’ятницю запрошення на обід у Мерріпіт-гаузі.

— Я все ж не перестав сумніватися в нормальності цієї людини, — сказав сер Генрі, — у мене досі стоїть перед очима його обличчя, коли він накинувся на нас сьогодні вранці, але треба віддати йому належне, вибачення були вичерпні, до них не причепишся.

— А як він пояснив свій вибух?

— Сестра для нього — все. Це зрозуміло, й я дуже радий, що він знає їй ціну. Вони все життя прожили разом, і, якщо вірити йому, інших близьких людей у нього немає, то ж імо­вірність розлуки з нею лякає чоловіка. Він нібито не здогадувався про мої почуття, а переконавшись у них на власні очі, втямив, що сестру можуть відібрати в нього, і при одній цій думці втратив над собою будь-який контроль. Він дуже шкодує про те, що сталося і визнає, що егоїстично та нерозумно з його боку було думати, буцімто можна утримати біля себе таку вродливу жінку, як панна Степлтон. Якщо розлука з нею неминуча, то нехай уже розлучником буду я, їхній сусіда. Так чи інак, але це для нього великий удар, і навряд чи йому вда­сться скоро змиритися з ним. Але він не буде нам перешко­джати, якщо я пообіцяю мовчати про своє кохання впродовж най­ближчих трьох місяців і задовольнятися лише дружбою його сестри. Я пообіцяв, на тому все й скінчилося.

Як бачите, одна з наших маленьких таємниць викрилася. А намацати ногами дно в цій багнюці, де ми борсаємося, справа серйозна. Тепер ми знаємо, чому Степлтон так несхвально ставився до шанувальника своєї сестри, до такого показного шанувальника, як сер Генрі.

А тепер я потягну за іншу ниточку, яку мені вдалося ви­зволити з цього заплутаного клубка. Перейдімо до таємничих нічних ридань, до заплаканого обличчя пані Беррімор і загадкових мандрівок дворецького до вікна, що виходить на болота. Привітайте мене, любий Голмсе, і скажіть, що ви не роз­чарувалися в своєму помічнику. Довіра, яку ви виявили до ме­не, пославши мене сюди, цілком виправдана. Щоб з’ясу­вати цю чергову загадку, знадобилася ще одна ніч.

Я кажу «одна ніч», та правильніше буде сказати «дві но­чі», бо першої ми нічого не дізналися. Ми з сером Генрі сиділи в його кімнаті мало не до третьої години ранку, але так нічого і не почули, крім бою годинника на сходах. Це нудне неспання закінчилося тим, що і сер Генрі, і ваш покірний слуга обоє поснули, сидячи в кріслах. Утім, ця невдача нас не засмутила, бо ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі ми прикрутили ґніт у лампі та сиділи, курячи цигарку за цигаркою, ані пари з вуст. Час тягнувся дуже повільно, але нас підбадьорював той же азарт, який буває у мисливця, кот­рий терпляче підстерігає дичину біля пастки.

Пробило першу годину, другу, і ми вже були готові впасти у відчай, як раптом втоми нашої наче й не бувало — і я, і сер Генрі обоє мимоволі випростались. У коридорі почулося скрипіння. Скрадливі кроки порівнялися з нашою кімнатою і поволі завмерли вдалині. Баронет безгучно відчинив двері. Ми вирушили слідом за нашою дичиною. Вона вже встигла пройти галерею, а в коридорі була суцільна темрява. Діючи вкрай обережно, ми дійшли до далекого крила, і там перед нами промайнув силует високого чоловіка з чорною бородою, котрий навшпиньки, зсутуливши плечі, ступав по коридору. Ось він шмигнув у ті ж двері, свічка на секунду освітила їх, а потім у темний коридор потягнувся тоненький жовтий промінчик. Ми рухалися до цього променя, пробуючи кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босоніж, і все ж старі дошки стогнали та поскрипували під ва­гою наших кроків. Мені здавалося, що їх не можна не почути, але, на щастя, Беррімор справді чує кепсько, та до того ж він був занадто поглинений своєю справою.

Діставшись нарешті до дверей, ми зазирнули в кімнату. Дворецький стояв зі свічкою біля вікна, майже притулившись до скла обличчям, тобто в тій же позі, в якій я бачив його дві ночі тому. У нас не було заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до такого штибу людей, для кого рішучі вчинки здаються цілком природними. Він сміли­во зайшов до кімнати. Беррімор відсахнувся від вікна, уривчасто переводячи подих, блідий, тремтячи всім тілом, стояв перед нами. В його темних очах, що палали на блідій масці обличчя, проліг жах. Він розгублено переводив погляд із ме­не на сера Генрі.

— Берріморе, а що ви тут робите?

— Нічого, сер, — від хвилювання він ледве обертав язиком; свічка тремтіла в руці чоловіка, кидаючи на стіни та на стелю нерівні тіні. — Вікно, сер... Я перевіряю ночами, чи замкнено.

— Навіть на другому поверсі?

— Так, сер, у всьому будинку.

— Слухайте, Берріморе, — строго сказав сер Генрі, — ми вирішили домогтися від вас правди, тому чим швидше ви в усьому зізнаєтеся, тим краще. Ну, годі викручуватися! Що вам тут треба?

Дворецький кинув на нас безпорадний погляд і в повному сум’ятті зціпив руки:

— Я нічого поганого не робив, сер! Я тільки посвітив свіч­кою у вікно.

— А навіщо ви світили свічкою в вікно?

— Не питайте мене, сер Генрі... Не питайте! Присягаюся, сер, це не моя таємниця, я не можу її видати. Якщо б вона стосувалася тільки мене, я нічого не став би приховувати від вас.

Раптом мені сяйнула несподівана думка, й я узяв свічку, що стояла на підвіконні.

— Це, мабуть, умовний знак. Зараз поглянемо, чи буде на нього якась відповідь.

Я підняв свічку до самого скла, так само, як це робив Беррімор, і вгледівся в непроглядний морок ночі. Місяць сховався за хмари, і першої миті мені вдалося розгледіти лише гряду дерев, що відтіняє каламутну широчінь боліт. І раптом я переможно скрикнув, побачивши в чорному квадраті вікна крихітну жовту точку, що прорізала нічну темряву.

— Ось, дивіться!

— Ні, ні, сер!.. — бурмотів дворецький. — Запевняю вас, сер...

— Переведіть свічку праворуч, Ватсоне! — наказав баронет. — Бачите? Там вогонь також посунувся... Ну, негіднику, ви і далі будете наполягати? Адже це сигнал! Зізнавайтесь: хто ваш спільник? Що ви замислили?

Дворецький кинув на нього явно викличний погляд:

— Це моя справа, вас вона не стосується. Я нічого не скажу.

— Тоді можете вважати себе звільненим.

— Слухаюсь, сер. Мабуть, нічого не вдієш.

— Я вижену вас із ганьбою! Посоромилися б! Наші пращури більше ста років жили разом під одним дахом, а ви замислили якусь змову проти мене.

— Ні, ні, сер! Не проти вас!

Ці слова вимовив жіночий голос, і, озирнувшись, ми побачили в дверях на смерть перелякану пані Беррімор, котра своєю блідістю могла б посперечатися з чоловіком. Ця огрядна жінка в спідній спідниці і в шалику могла б спра­вити вельми комічне враження, якби не жах, написаний у неї на обличчі.

— Нас звільнили, Елізо. Ось чим усе скінчилося!.. Піди збирай речі, — сказав Беррімор.

— Джоне, Джоне! До чого ж я тебе довела!.. Це все моя провина, сер Генрі. Він тільки заради мене на це пішов... ли­ше заради мене!

— Та кажіть уже! У чому тут справа?

— Мій нещасний брат гине від голоду на болотах. Не можемо ж ми допустити, щоб він помер біля наших дверей! Джон подає йому знак, що їжа готова, а він показує, куди її принести.

— Отже, ваш брат і є той...

— Каторжанин-утікач, сер... вбивця Селден.

— Це все правда, сер, — підтвердив Беррімор. — Я вам сказав, що не можу відкрити чужу таємницю, а тепер ви самі все почули, і тепер знаєте, що проти вас ми нічого не хитрували.

Так ось як прояснилися ці загадкові нічні подорожі зі свічкою! Ми з сером Генрі здивовано зиркали на пані Беррімор. Невже ця флегматична поважна жінка — тієї ж крові, що і один із найстрашніших злочинців, котрих знає наша країна?

— Так, сер, моє дівоче прізвище Селден, він — мій молодший брат. Ми розпестили його з дитячих років, потурали йому в усьому, от він і вирішив, ніби йому все можна, буцімто світ існує тільки для його задоволення. Потім підріс, потрапив у погану компанію, і немов біс вселився в нашого хлопчика. Він розбив материнське серце і змішав наше ім’я з брудом. А чим далі, тим гірше і гірше — від одного злочину до іншого. Що його врятувало від шибениці? Тільки милість Божа. Але для мене, сер, він залишається все тим же маленьким кучерявим хлопчиною, з яким я бавилася, котрого няньчила, як старша сестра. Тому він і втік із в’язниці — знав, що я тут і що ми не відмовимося йому допомогти. Коли він приплентався сюди вночі, втомлений, голодний, а гонитва — по п’ятах, що нам залишалося робити? Ми впустили його, нагодували, допомогли всім, чим можна. Потім приїхали ви, сер, і він вирішив, що краще перечекати на болотах, поки метушня не вляжеться, і з того часу ховається там. А ми перевіряємо через ніч, чи він не пішов, світимо йому у вікно, й, якщо відповідає, мій чоловік носить на зумовлене місце хліб і м’ясо. Щодня сподіваємося, що він пішов, але поки він тут, ми його не покинемо. Я жінка віруюча, брехати не стану. Якщо тут і є що кепське, то чоловік ні в чому не винен: він пішов на це лише заради мене.

Вона промовляла з таким почуттям, що їй не можна було не повірити.

— Це правда, Берріморе?

— Авжеж, сер Генрі. Все до останнього слова правда.

— Ну що ж, я не стану вас засуджувати за відданість дружині. Забудьте те, що я вам казав. Ідіть обоє до себе, а вранці ми обговоримо все як слід.

Коли вони пішли, ми знову подивилися у вікно. Сер Генрі відчинив його навстіж, і в обличчя нам війнуло холодним нічним вітром. Далеко в непроглядній пітьмі все ще мерехтів крихітний жовтий вогник.

— Дивуюся, як він не боїться! — зауважив сер Генрі.

— Вогонь, ймовірно, тільки звідси і видно.

— Можливо. Як гадаєте, де це?

— Десь неподалік від гранітних стовпів.

— Милі дві, не більше?

— Може, й менше.

— Так, якщо Беррімор носив туди їду, отже, недалеко. І він чекає зараз, що до нього прийдуть на його вогник. Ні, Ватсоне, я піду і спіймаю цього нелюда!

Така ж сама думка промайнула і в мене. Адже Беррімори зробили нас співучасниками — ми змусили їх відкрити свою таємницю. Цей чоловік небезпечний для суспільства. Такого, як він, не можна ні жаліти, ні виправдовувати. Ми маємо скористатися нагодою, яку надала нам можливість, аби повернути його туди, де він уже нікому не зашкодить. В іншому випадку за нашу помилку заплатять інші, наприклад, Степлтони, на котрих він може напасти будь-якої ночі. Гадаю, що саме ця думка підбивала сера Генрі на такий сміливий вчинок.

— Я піду з вами.

— Тоді візьміть револьвер й одягніть черевики. Треба по­спішати, а то він погасить вогонь і сховається.

Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже швидко йшли темною алеєю, прислухаючись до монотонного завивання осіннього вітру та шереху опалого листя. В повітрі стояв різкий запах гнилі та вогкості. Місяць лише зрідка показувався з-за хмар, що тягнулися небом, а як тільки ми вийшли на болото, замрячив невеликий дощ. Жовтий вогник, як і раніше, мерехтів попереду.

— А ви щось прихопили з собою? — поцікавився я.

— Так, стек.

— Давайте діяти швидко, щоб не дати йому отямитися і чинити опір, адже він, кажуть, очайдух. Захопимо його зненацька.

— Слухайте, Ватсоне! — раптом озвався баронет. — А що можна буде сказати про це Голмсу? Пригадуєте? «Нічний час, коли сили зла панують безроздільно...»

І, немов у відповідь на його слова, десь далеко, на похмурих просторах боліт, з’явився той дивний звук, який так вразив мене кілька днів тому біля Ґрімпенської багнюки. Вітер доніс до нас спочатку глухе бурчання, а потім ревіння, що плавно перейшло в тужливе завивання. Ці дикі, грізні звуки повторювалися в тій же послідовності раз по раз, наповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть у темряві розгледів, якою мертвотною блідістю вкрилося його обличчя.

— Боже мій, Ватсоне, що це?

— Не знаю. Кажуть, що такі звуки — не рідкість на болотах. Я вже чув їх.

Виття знову завмерло, настала повна тиша. Ми стояли, напружено вслухаючись, але більше ніщо не порушувало навколишньої безмовності.

— Ватсоне, — сказав баронет, — це завивав собака.

Кров захолола у мене в жилах, бо голос сера Генрі затремтів від жаху.

— Як вони пояснюють цей звук? — спитав він.

— Хто?

— Тутешні жителі.

— Але ж це зовсім неосвічені люди! Чи не все вам одно, як вони його пояснюють?

— Ватсоне, скажіть мені, що вони кажуть про це?

Якусь мить я вагався, але питання було поставлено так, що відмовчатися не було можливо.

— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

Сер Генрі застогнав.

— Так, так може вити тільки собака, — сказав він після довгої мовчанки, — але він десь далеко, на тому боці.

— Я не можу визначити, звідки чулося це виття.

— Його принесло вітром. А де Ґрімпенська багнюка? Ген там?

— Авжеж.

— То звідти воно й лунало. Годі, Ватсоне! Ви ж самі думаєте, що це завивав собака. Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

— Того разу зі мною був Степлтон. Він вважає, що так кричать якісь птахи.

— Ні, це собака. Ісусе Христе! Невже в усіх цих небилицях є хоча б частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви ж не вірите в це, Ватсоне?

— Та ні, що ви!

— Та все ж одна річ — сміятися над такими дурницями в Лондоні і зовсім інша — чути це завивання, стоячи в темряві на болоті. А мій дядько? Адже біля його тіла знайшли собачі сліди. Все одне до одного. Я далеко не боягуз, Ватсоне, але у мене кров холоне в жилах від цих звуків. Торкніться моєї руки.

Вона була холодна, як мармур.

— Нічого, завтра все минеться.

— Ні, це виття мені ніколи не забути. Що ж нам тепер робити?

— Повертаймося додому?

— Нізащо! Ловити цього негідника — то ловити. Ми з вами полюємо за каторжанином, а жахливий собака, мабуть, полює за нами. Ходімо, Ватсоне! Нехай всі сили пекла кинуться сюди на болото, все одно відступати не годиться.

Спотикаючись на кожному кроці, ми повільно рушили да­лі. І праворуч, і ліворуч від нас громадилися неясні в темряві обриси скелястих пагорбів. Попереду, як і раніше, маячив маленький жовтий вогник. Немає нічого оманливішого за відстань у непроглядній пітьмі. Вогник блимав то біля самого горизонту, то всього за кілька кроків від нас. Але нарешті ми розгледіли джерело світла і втямили, що тепер до нього недалеко. Це була свічка, що розповз­лася, вставлена в ущелину між камінням, яке захищало її від вітру і сторонніх очей, залишаючи відкритою тільки з того боку, де був Баскервіль-хол. Наше наближення приховував великий гранітний валун. Ми зачаїлися за ним й обережно визирнули назовні. Дивно було бачити цю самотню свічку серед боліт! Жовтий язичок по­лум’я відсвічує на каменях і жодних ознак життя навколо.

— Що ж тепер робити? — прошепотів сер Генрі.

— Зачекаємо тут. Він, імовірно, десь неподалік. Може, зараз і здасться.

Не встиг я договорити, як ми побачили його. В щілині, де горіла свічка, з’явилося страшне, пооране слідами згубних пристрастей обличчя, в якому не було нічого людського. Та­ке обличчя, обліплене брудом, заросле щетиною, все в груд­ках заплутане волосся, цілком могло б бути у одного з тих дикунів, які жили колись на схилах цих пагорбів. Вогник свічки відбивався в хитрих маленьких оченятах, які злісно бігали з боку в бік, наче очі звіра, зачувши в темряві кроки мисливців. Щось, мабуть, викликало в нього підозру. Чи то у них із Беррімором був якийсь невідомий нам умовний знак, чи, либонь, він відчув, що справи кепські, але я відразу помітив сліди страху на його огидній пиці. Він міг щосекунди загасити свічку та сховатися в темряві. Я вибіг уперед, сер Генрі — за мною. Каторжанин зі зойками жбурнув у нас каменюкою, яка розлетілася на шматки, ударившись поруч об валун. Я встиг лише побачити, що він присадкуватий і широкоплечий. На щастя, цієї миті з-за хмар вигулькнув мі­сяць. Ми кинулися вгору по горбу, а каторжанин мчав по іншому його схилу, зі спритністю гірського цапа, стрибаючи по камінню. Вдалий постріл міг би поранити його, але я прихопив із собою револьвер тільки для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.

І я, і сер Генрі були непогані бігуни, проте незабаром ми второпали, що нам його не наздогнати. Він довго виднівся попереду, освітлений яскравим місячним світлом, і нарешті майже зник, перетворившись на маленьку цятку, що швидко рухається схилом віддаленого пагорба. Відстань між нами все збільшувалася. Нарешті ми остаточно вибилися з сил, сіли на камені та стали задивлятися услід його силуету, що віддалявся.

І ось тут сталося щось дивне і зовсім несподіване. Ми вже піднялися, вирішивши облишити даремну погоню. Місяць був праворуч від нас; нерівна вершина гранітного стовпа чітко вимальовувалася на тлі її срібного диска. І на цьому стовпі я побачив людську постать, що застигла нерухомо, немов скульптура з чорного дерева. Не думайте, Голмсе, що це була галюцинація. Я, як ніколи, міг вірити власним очам! Наскільки мені вдалося розгледіти, це був високий худий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши ру­ки на грудях, опустивши голову, і немов у задумі дивився на царство торфу та граніту, яке лежало перед ним. Ось таким і уявляється мені дух тутешніх боліт! Це був не каторжанин. Він стояв далеко від місця, де той сховався, та й на зріст він був вищий. Верескнувши від несподіванки, я обернувся до баронета і схопив його за руку. Секунди, яка знадобилася мені на це, було досить — постать зникла. Гострий вершечок гранітного стовпа, як і раніше, врізався в місячний диск, але нерухомої, німої фігури там уже не було.

Я відразу ж вирішив, що треба піти туди й оглянути цей стовп, але він був трохи далеко від нас, а баронету було вже не до пригод — він усе ще не міг заспокоїтися після страшного виття, яке нагадало йому про похмурий родинний переказ. До того ж сам він нічого не бачив, отже, його не могло схвилювати це дивне видиво.

— Мабуть, чатовий. З часу втечі болота так і кишать ни­ми, — сказав він.

Можливо, сер Генрі мав рацію, але мені так хотілося остаточно переконатися в цьому! Сьогодні ми дамо знати прінстаунській владі, де ховається каторжанин-утікач. Та все ж шкода, що нам не вдалося спіймати його самим і переможно поселити назад у в’язницю! Такими були події останньої ночі, і ви, любий Голмсе, маєте визнати, що отримали повний звіт про них. Значна частина моїх оповідок, звісно, не має жодного стосунку до нашої справи, але вважаю за потрібне повідомляти в своїх листах усі факти — вибирайте з них ті, які зможуть вам допомогти. Певні успіхи у нас усе ж є. Ми дізналися тепер усе під­ґрунтя поведінки Берріморів, а це значно прояснило си­туацію. Але таємниця торф’яних боліт, загадка їхніх дивних мешканців залишається, як і раніше, нерозгаданою. Можливо, в наступному листі мені вдасться трохи відхилити над нею завісу. А найкраще було б, якщо б ви приїхали сюди самі.