Собака Баскервілів

Розділ XIV. Собака Баскервілів

Одним із недоліків Шерлока Голмса, якщо тільки це можна назвати недоліком, було те, що він ніколи і ні з ким не ділився своїми планами аж до їхнього закінчення. Така потайність пояснювалася частково владною натурою цього чоловіка, котрий любив керувати оточенням і вражати його уяву, а частково професійною обережністю, яка не дозволяла йому ризикувати без потреби. Що б там не казали, але ця риса характеру цього детектива завдавала чимало прикростей тим, хто працював із ним як його агенти або помічники. Я сам часто страждав від неї, але те, що мені довелося витерпіти за цю довгу подорож у темряві, перевершило всі мої минулі муки. Нам випало нелегке випробування, ми були готові завдати останнього, вирішального удару, а Голмс уперто мовчав, і я міг тільки здогадуватися про його плани. Моя нервова напруга дійшла до межі, аж раптом в обличчя нам війнуло холодним вітром, і, глипнувши в темряву, на пустельні простори, що тяглися по обидва боки вузької дороги, я збагнув, що ми знову опинилися на болотах. Кожен крок коней, кожен оберт коліс наближав нас до розв’язки всіх цих подій.

У присутності візника, найнятого в Кумбі-Тресі, не можна було згадувати про справу, і ми, незважаючи на все своє хвилювання, балакали про якісь дрібниці. Я полегшено зітхнув, коли збоку від дороги вигулькнув котедж Френкленда, від якого залишалося дві-три милі до Баскервіль-холу і до того місця, де мала розігратися остання сцена трагедії. Не зупиняючись біля під’їзду, ми проїхали до хвіртки в тисовій алеї, заплатили візнику, відіслали його назад у Кумбі-Тресі, а самі рушили у напрямку до Мерріпіт-гаузу.

— Ви зі зброєю, Лестрейде?

Маленький сищик всміхнувся:

— Раз на мені штани, отже, і задня кишеня у них є, а якщо є задня кишеня, отже, вона не порожня.

— От і чудово! Ми з Ватсоном також приготувалися до будь-яких несподіванок.

— Я бачу, ви налаштовані дуже серйозно, пане Голмс. А що від нас тепер вимагатиметься в цій грі?

— Лише терпіння. Чекатимемо.

— Справді, місця тут не дуже веселі! — сищик повів плечима, озираючи похмурі схили пагорбів і туман, що озером розлився над Ґрімпенською багнюкою. — А он десь палає вогник.

— Це Мерріпіт-гауз, кінцева мета нашої мандрівки. Тепер попрошу вас ступати якомога тихіше і розмовляти пошепки.

Ми обережно крокували стежиною, що провадила до будинку, але ярдів за двісті від нього Шерлок зупинився.

— Далі не треба, — сказав він. — Он ці валуни послужать нам бездоганною ширмою.

— Тут і будемо чекати?

— Так, влаштуємо засідку. Станьте ось сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви ж бували в будинку? Розташування кімнат знаєте? Он ті вікна з решітками — що це?

— Здається, кухня.

— А те, яскраво освітлене?

— Це їдальня.

— Фіранки розсунули. Ви краще за мене знаєте, як туди підійти. Зазирніть у вікно — що вони там роблять? Тільки, заради Бога, тихіше. Щоб вас не почули.

Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточує хирлявий садочок Степлтонів, і, пробираючись у його тіні, дійшов до того місця, звідки можна було зазирнути в незасунене вікно.

У кімнаті були двоє чоловіків — сер Генрі і Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного за круглим столом, до мене в профіль, і курили сигари. Перед ними стояли горнятка з кавою та вино. Степлтон жваво просторікував про щось, але баронет сидів блідий і слухав його неуважно. Йому, ймо­вірно, не давала спокою думка про швидке повернення додому зловісними болотами.

Та ось Степлтон устав і вийшов із кімнати, а сер Генрі підлив собі вина в келих і відкинувся на спинку стільця, пихкаючи сигарою. Я почув скрип дверей, потім хрускіт гальки на стежці. Кроки наближалися до мене. Визирнувши з-за стіни, я побачив, що натураліст зупинився біля невеликої комори в кутку саду. Дзенькнув ключ у замку, і в приміщенні почулася якась метушня. Степлтон пробув там не більше двох хвилин, знову дзенькнув ключем, пройшов повз мене і зник у будинку. Я побачив, що він повернувся до свого гостя. Обережно повернувшись до своїх товаришів, я розповів їм усе це.

— Отже, жінка не з ними? — перепитав Голмс, коли я скінчив.

— Ні.

— Тоді де ж вона? Адже, крім кухні й їдальні, всі вікна темні.

— Навіть не знаю.

Я вже казав, що над Ґрімпенською багнюкою стелився густий білий туман. Він поволі повз у наш бік, оточуючи нас і праворуч, і ліворуч низьким, але щільним валом. Місячне сяйво, що лилося згори, перетворювало його в мерехтливе крижане поле, над яким, немов чорні піки, здіймалися верхівки віддалених гранітних стовпчиків. Шерлок повернувся в той бік і, дивлячись на цю білу стіну, що повільно насувалася, нетерпляче пробурмотів:

— Зважте, Ватсоне, туман рухається прямо на нас.

— А це зле?

— Дуже! Туман — єдине, що може порушити мої плани. Але сер Генрі там не затримується. Уже десята година. Тепер усе — і наш успіх, і навіть його життя — залежить від того, чи вийде він до того, як туман доповзе до стежки, чи після.

Нічне небо було чисте, без жодної хмарини. Зірки холодно поблискували у височині, місяць заливав болота м’яким зрадливим світлом. Прямо перед нами невиразно чорніли контури будинку з гострим дахом, немов наїжаченим трубами, які чітко виступали на зоряному небі. Широкі золоті смуги спадали з вікон першого поверху в сад і далі, на болота. Одна з них раптом згасла. Слуги вийшли з кухні. Тепер лампа світилася тільки в їдальні, де ті двоє — вбивця-господар і гість, котрий нічого не підозрював, — курили сигари та продовжували свою бесіду.

Біла волокниста пелена, що затягла майже все болото, з кожною хвилиною наближалася до будинку. Перші прозорі шматки вже звивалися біля золотистого квадрату освітленого вікна. Дальня стіна саду зовсім зникла в цій волохатій імлі, над якою виднілися тільки верхівки дерев. Ось білясті кільця з’явилися по обидва боки будинку і повільно злилися в щільний вал, і горішній поверх із дахом виплив над ним, наче чарівний корабель на хвилях примарного моря. Голмс люто гепнув п’ястуком об камінь, за яким ми стояли, і в нестямі від нетерплячки тупнув ногою.

— Якщо він не з’явиться через чверть години, стежку затягне туманом, а через півгодини ми вже не зможемо роз­гледіти власну руку в цій темряві.

— Відійдімо трохи назад, там вище.

— Згода, мабуть, так і зробимо.

У міру того, як туман насувався на нас, ми відступали все далі і далі, поки не опинилися за півмилі від будинку. Але суцільне білясте море, посріблене згори місяцем, підбиралося і туди, продовжуючи свою повільну, неухильну навалу.

— Ми зайшли занадто далеко, — зауважив Шерлок. — Це вже ризиковано: його можуть наздогнати до того, як він ді­йде до нас. Та нехай буде те, що буде, залишаймося тут.

Він опустився на коліна і приклав вухо до землі.

— Слава богу! Здається, йде!

У тиші боліт почулися швидкі кроки. Пригнувшись за валунами, ми напружено вдивлялися в мутно-сріблясту стіну, що підступала до нас. Кроки все наближалися, й ось із туману, немов відхиливши перед собою завісу, виступив той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він із подивом озирнувся на всі боки. Потім хутко почвалав стежкою, пройшов повз нас і став підійматися вгору пологим схилом, що починався відразу ж за валунами. На ходу він раз по раз озирався, мабуть, остерігаючись чогось.

— Цить! — шепнув Голмс і клацнув запобіжником. — Ди­віться! Он він!

У самій гущавині туману, що підповзав до нас, почувся мірний, дрібний тупіт. Біла стіна стояла від нас уже ярдів за п’ятде­сят, і ми троє витріщилися, не знаючи, яке чудовисько з’явиться звідти. Стоячи поряд із Шерлоком, я мигцем глипнув йому в обличчя — бліде, схвильоване, з палаючими при місячному світлі очима. І раптом воно змінилося: погляд став зосередженим і суворим, рот розтулився від здивування. Тієї ж миті Лест­рейд верескнув від жаху і впав долілиць на землю. Я ви­про­стався і, майже паралізований тим видовищем, яке постало перед моїми очима, потягнувся ослаблою рукою до револьвера. Так! Це був собака, величезний, чорний, як смола. Але такого собаки ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його пащеки виривалося полум’я, очі метали іскри, по морді та загривку розливався мерехтливий вогонь. В жодному хворому мозку не могло б виникнути марево страшніше, огидніше, ніж ця пекельна істота, що вискочила на нас із туману.

Чудовисько рухалося стежкою величезними стрибками, принюхуючись до слідів нашого приятеля. Ми схаменулися лише після того, як воно промчало повз нас. Тоді і я, і Голмс вистрелили одночасно, й оглушливе ревіння, що пролунало слідом за цим, переконало нас, що щонайменше одна з куль влучила в ціль. Але собака не зупинився і продовжував мчати вперед. Ми бачили, як сер Генрі озирнувся, зблід при світлі місяця, підняв від жаху руки і завмер у цій безпорадній позі, не зводячи очей із страховиська, яке наздоганяло його.

Але голос знавіснілого від болю собаки розсіяв всі наші страхи. Кого можна поранити, той смертний, а якщо він поранений, отже, його можна вбити. Сили небесні, як біг тієї ночі Шерлок! Я завжди вважався хорошим бігуном, але він випередив мене на таку ж відстань, на яку я сам випередив маленького сищика. Ми мчали стежкою і чули безперервний лемент сера Генрі та глухе ревіння собаки. Я встиг тієї ж миті, коли пес кинувся на свою жертву, повалив її на землю і вже намірився схопити за горлянку. Але Голмс всадив тварюці в бік одну за одною ще п’ять куль. Собака завив востаннє, люто клацнув зубами, звалився на спину і, судомно смикнувши усіма чотирма лапами, завмер. Я нахилився над ним, задихаючись від бігу, і приставив дуло револьвера до цієї страшної морди, що світилася, але вистрелити мені не довелося — велетенський собака вже був мертвий.

Сер Генрі лежав непритомний там, де пес наздогнав його. Ми зірвали з нього комірець, і Шерлок подякував долі, переконавшись, що той не поранений і що наша допомога прибула вчасно. А потім повіки у сера Генрі сіпнулися і він ледь помітно ворухнувся. Лестрейд просунув йому між зубами шийку фляги з коньяком, і через секунду на нас глянула пара переляканих очей.

— Який жах! — прошепотів баронет. — Що це було? Де воно?

— Його вже немає, — втішив його Шерлок. — З привидом, який переслідував ваш рід, покінчено назавжди.

Чудовисько, яке лежало перед нами, могло справді кого завгодно налякати своїми розмірами та силою. Це був не чистокровний бладхаунд і не чистокровний мастиф, мабуть, су­міш — сухорлявий, страшний пес завбільшки з молоду левицю. Його величезна пащека все ще світилася блакитним полум’ям, глибоко посаджені дикі очі були обведені вогняними колами. Я торкнувся цієї голови, що світилася, і, віднявши руку, побачив, що мої пальці також засвітилися в темряві.

— Фосфор, — пояснив я.

— Так, і якийсь особливий препарат, — підтвердив Голмс, потягнувши носом. — Без запаху, щоб у собаки не притупився нюх. Даруйте, сер Генрі, що ми змусили вас пройти таке страшне випробування. Я готувався побачити собаку, але ніяк не очікував, що це буде таке страховисько. До того ж нам завадив туман, і ми не змогли гідно його зустріти.

— Ви врятували мені життя.

— Піддавши його спочатку небезпеці... Ну як, можете встати?

— Дайте мені ще один ковток коньяку, і тоді все буде гаразд. Ну ось! Тепер із вашою допомогою я встану. А що ви маєте намір робити далі?

— Наразі залишимо вас тут — ви вже досить натерпілися за цю ніч. А потім хтось із нас повернеться з вами додому.

Баронет спробував піднятися, але не зміг. Він був блідий, як полотно, і тремтів усім тілом. Ми підвели його до валуна. Він сів там, тремтячи всім тілом, і затулив обличчя руками.

— А тепер нам доведеться піти, — сказав Шерлок. — Треба докінчити розпочату справу. Має значення кожна хви­лина. Склад злочину тепер у наявності, залишається тільки схопити злочинця... Б’юсь об заклад, в будинку його вже немає, — продовжував Голмс, швидко крокуючи поруч із нами по стежці. — Він не міг не чути пострілів і второпав, що гра програна.

— Ну, що ви! Це було далеко від будинку, до того ж туман приглушує звуки.

— Поза всяким сумнівом, — він кинувся слідом за собакою, адже його треба було відтягнути від тіла. — Ні, ми його вже не застанемо! Але про всяк випадок треба обшукати всі закутки.

Вхідні двері були відчинені навстіж, і, вбігши до оселі, ми швидко оглянули кімнату за кімнатою, на подив старезного слуги, котрий застав нас у коридорі. Світло було ввімкнено лише в їдальні, але Шерлок узяв звідти лампу й обійшов із нею всі закутки в будинку. Чоловік, котрого ми шукали, зник безслідно. Однак на другому поверсі двері однієї зі спалень виявилися замкненими.

— Там хтось є! — крикнув Лестрейд.

У кімнаті почувся слабкий стогін і шурхіт. Голмс ударив ногою трохи вище замка, і двері розчахнулися навстіж. Тримаючи револьвери напоготові, ми увірвалися всередину.

Але задерикуватого негідника, за котрим ми полювали, не виявилося і тут. Замість нього перед нашими очами по­стало щось до такої міри дивне та несподіване, що ми завмерли на місці.

Ця кімната була маленьким музеєм. Її стіни були суцільно заставлені скляними стелажами, де зберігалася колекція метеликів і бражників — улюблене дітище цієї складної та злочинної натури. Посередині підіймалася товста підпора, підведена під трухляві балясини стелі. І біля цієї підпірки стояла постать, прив’язана до неї простирадлами, які укутували її з голови до ніг, тому першої миті навіть не можна було втямити, хто це — чоловік чи жінка. Одне полотнище обвилося навколо горла, інше закривало нижню частину обличчя, залишаючи розплющеними тільки очі, які з німим запитанням дивилися на нас, сповнені жаху та сорому. В одну мить ми зірвали ці пута, вийняли кляп, і до наших ніг впала не хто інша, як пані Степлтон. Голова її опустилася на груди, й я побачив червоний рубець у неї на шиї від удару батогом.

— Мерзотник! — заволав Голмс. — Лестрейде, де коньяк? Посадіть її на крісло. Такі тортури кого завгодно доведуть до нестями!

Пані Степлтон розклепила повіки.

— Він врятувався? — спитала вона. — Він утік?

— Від нас він нікуди не втече, пані.

— Ні, ні, я не про чоловіка. Сер Генрі... врятувався?

— Авжеж.

— А собака?

— Убитий!

У неї вирвалося довге зітхання полегшення:

— Ісусе Христе! Матір Божа! Негідник! Дивіться, що він зі мною зробив! — жінка засукала обидва рукави, і ми побачили, що її руки всі в синцях. — Але це ще нічого... це нічого. Він пошматував, він споганив мою душу. Поки у мене жевріла надія, що цей чоловік кохає мене, я все терпіла, все: погане поводження, самотність, життя, сповнене обману... Але він брехав мені, я була знаряддям у його руках!

Нещасна не втрималася та заридала.

— Атож, пані, у вас немає жодних підстав бажати йому добра, — сказав Шерлок. — Тому скажіть, де його шукати. Якщо ви були його спільницею, скористайтеся нагодою загладити свою провину — допоможіть нам.

— Він може сховатися тільки в одному місці, більше йому нікуди податися, — відповіла вона. — У самому серці багнюки є острівець, на якому був колись рудник. Там він і тримав свого собаку, і там у нього все готове на той випадок, якщо доведеться втікати.

Голмс посвітив у вікно лампою. Туман, немов біла вата, липнув до скла.

— Дивіться, — сказав він. — Сьогодні вночі ніхто не зможе пробратися на Ґрімпенську багнюку.

Пані Степлтон засміялася та заплескала в долоні. Очі її блиснули недобрим вогнем.

— Туди він знайде дорогу, а от назад не вибереться! — вигукнула вона. — Хіба такої ночі розгледиш мітки? Ми ставили їх разом, щоб позначити стежку через твань. Ах, чому я не здогадалася прибрати їх сьогодні! Тоді він був би в наших руках!

За такого туману про гонитву годі було й думати. Ми залишили Лестрейда повновладним господарем Мерріпіт-гаузу, а самі разом із сером Генрі повернулися в Баскервіль-хол. Приховувати від нього історію Степлтона більше не годилося. Дізнавшись всю правду про кохану жінку, він мужньо прийняв цей удар.

Однак пережите вночі потрясіння не минуло безслідно для баронета. До ранку він лежав без пам’яті в гарячці під наглядом доктора Мортімера. Надалі їм обом судилося здій­снити кругосвітню подорож, і тільки після неї сер Генрі знову став таким же веселим, здоровим молодиком, котрий приїхав колись в Англію спадкоємцем цього злощасного маєтку.

А тепер моє дивне оповідання швидко добігає кінця. Записуючи його, я намагався, щоб читач ділив разом із нами всі ті страхи та невиразні здогади, які так довго затьмарювали наше життя та завершилися такою трагедією.

До ранку туман розвіявся, і пані Степлтон провела нас до того місця, де починалася стежка, що веде через багнюку. Ця жінка так охоче та радісно спрямовувала нас слідами свого чоловіка, що нам тільки тоді і стало ясно, яким страшним було її життя. Ми розлучилися з нею на вузькій торф’яній смужці, що півостровом вдавалася в багнюку. Маленькі прутики, увіткнуті то тут, то там, позначали стежку, яка звивалася зиґзаґом від купини до купини, між затягнутими зеленню вікнами, які перегородили б шлях будь-кому, хто не був знайомий із цими місцями. Від гниючого очерету та вкритих мулом водоростей над багнюкою підіймалися важкі випари. Ми раз по раз оступалися, йдучи по коліно в темній хиткій твані, що м’якими колами розходилася на поверхні. В’язка рідина присмоктувалася до наших ніг, й її обійми були настільки міцні, що здавалося, чиясь чіпка рука тягне нас в ці мерзотні глибини. На очі нам траплявся лише один-єдиний доказ, що не ми перші йдемо цим небезпечним шляхом. На купині, порослій болотною травою, лежало щось темне. Потягнувшись туди, Шерлок одразу ж пішов по пояс у болото, й якщо б не ми, навряд чи йому вдалося б колись відчути під ногою тверду землю. Сищик тримав у руці старий чорний черевик. Усередині була мітка: «Мейєрс. Торонто».

— Через таку знахідку коштувало прийняти грязьову ван­ну. Ось він, зниклий черевик нашого друга!

— Кинутий поспіхом Степлтоном?

— Саме так. Він дав собаці понюхати черевик, коли наводив його на слід сера Генрі, так і втік із ним, а потім кинув. Тепер ми принаймні знаємо, що до цього місця він добрався щасливо.

Але більше нам нічого не вдалося дізнатися, хоча здогадуватися ми могли багато про що. Розглядати на стежці сліди не було ніякої можливості — їх відразу ж затягувало тванню. Ми вирішили, що вони проявляться на сухішому місці, проте всі пошуки були марні. Якщо земля казала правду, то Степл­тону так і не вдалося дістатися до свого притулку на острівці, до якого він прагнув тієї пам’ятної нам туманної ночі. Цей холодний, жорстокий чоловік був навіки похований у самому серці смердючої Ґрімпенської багнюки, що засмоктала його в свою бездонну глибину.

Ми знайшли чимало його слідів на оперезаному драговиною острівці, де він ховав свого страшного спільника. Величезна купина і шахта, до половини завалена галькою, свідчили, що колись тут був рудник. Поруч із ним стояли розвалені халупи рудокопів, котрих, імовірно, вигнали звідси отруйні болотні випаровування. В одній із цих халуп ми знайшли кіль­це в стіні, ланцюг і безліч обгризених кісток. Тут, імовірно, Степлтон і тримав свого собаку. Серед сміття валявся скелет песика із залишками клаптів рудої шерсті на ньому.

— Скажіть на милість! — не втримався Голмс. — Та це спанієль! Бідний Мортімер більше ніколи не виведе на прогулянку свого улюбленця. Ну що ж, тепер, гадаю, цей острівець розкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку було неважко, а ось спробуйте змусити його мовчати! Звідси й лу­нало це виття, від якого людям навіть удень ставало моторошно. У разі крайньої необхідності Степлтон міг би перевести собаку в комору, ближче до дому, але на такий ризик можна було піти тільки найкритичнішої миті, розраховуючи на близьку розв’язку. А ось ця паста в бляшанці — та сама су­міш, що світиться, якою він змащував свого пса. Його наштовхнуло на цю думку не що інше, як легенда про жахливого собаку Баскервілів, і він вирішив розправитися таким чином із сером Чарльзом. Тепер не дивно, що злощасний каторжанин із лементом пустився навтьоки, коли таке страховисько вистрибнуло на нього з темряви. Так само вчинив і наш приятель, та й ми самі були недалекі від цього. Степлтон хитро вигадав! Вже не кажучи про те, що собака допоміг би йому вбити його жертву, хто з тутешніх фермерів зважився б ближ­че познайомитися з ним? З такою тварюкою досить і однієї зустрічі. Але ж її багато хто бачив на болотах. Я казав про це в Лондоні, Ватсоне, і повторю ще раз: нам ніколи не доводилося мати справу з людиною небезпечнішою, ніж та, котра лежить тепер там!

І він показав на зелено-брунатну багнюку, що ховалася вдалині, до пологих схилів торф’яних боліт.