Несподівано відірваний від золотих мрій про майбутнє, почуваючи над собою владу цього чоловіка, якому він не міг заперечувати, Кларенс кілька хвилин мовчав, поки дорога не стала підніматися вгору і коні не пішли ступою. Перевівши подих і трохи осмілівши, він запитав:
— А де ж він, мій кузен?
— На півдні, миль за двісті звідси.
— Ми їдемо до нього?
— Так.
Вони знову щодуху помчали вперед.
Приблизно за півгодини дорога знову пішла вгору. Кларенс помітив, що Флін час від часу уважно приглядається до нього з-під опущених крисів свого капелюха. Це трохи збентежило хлопця, хоч і не похитнуло незбагненної довіри, яку він почував до цього чоловіка.
— Тобі доводилося коли-небудь раніше бачити свого… кузена? — спитав він.
— Ні, не доводилося, — відповів Кларенс. — І йому теж. Мабуть, він і не знає про мене.
— Скільки тобі років?
— Одинадцять.
— Ще зовсім щеня! — (Кларенс здригнувся — це слово він чув уже колись від містера Пейтона). — Але я хочу тобі дещо розказати. Думаю, ти не перелякаєшся і з сідла не випадеш — не такої ти вдачі! От що я тобі скажу: цей твій… твій кузен — великий негідник, якого повісити мало, він убив людину. Ось чому він не з'являється в Сакраменто. Що ти на це скажеш?
Кларенсу здалося, що це вже занадто. Він був чесним хлопцем. Піднявши свої щирі очі на Фліна, він промовив:
— Я скажу, що ви говорите зараз зовсім, як Джім Гукер.
Супутник здивовано, глянув на Кларенса, натягнув поводи і раптом голосно засміявся. Він помчав щодуху вперед, похитуючи головою та поплескуючи себе по колінах. Похмурий ліс луною відгукнувся на його сміх. Потім так само несподівано притих, замислився і з півгодини їхав мовчки, лише зрідка обзивався до Кларенса та підганяв батогом його коня.
На щастя, Кларенс добре їздив верхи (Флін, видно, зразу це оцінив), а то йому не раз довелося б вилетіти з сідла.
Нарешті на м'якому пурпуровому фоні гори показалися розкидані будівлі Оленячого Млина.
Порівнявшись з Кларенсом, Флін поклав руку йому на плече і сказав:
— Ну, заспокойся, хлопче. Я пожартував — просто хотів випробувати тебе. Твій кузен, до якого я тебе везу, такий же спокійний, чемний і старомодний, як і ти. А як він кохається в книгах, в науках! Живе сам серед іспанців у великому ранчо, а з земляками своїми не хоче й знатися. Навіть ім'я змінив і називає себе дон Хуан Робінсон. Але він страшенно багатий: у нього є вдосталь землі, багато худоби, табуни коней. — І, кинувши схвальний погляд на бездоганну посадку молодого верхівця, додав — Я думаю, що тобі буде там весело.
— Але, — несміливо заперечив Кларенс, для якого ці слова прозвучали як повторення обіцянки містера Пейтона, — я б з задоволенням залишився з вами копати золото.
— А мені здається, що ні, — серйозно заявив Флін, і в його словах почувалося тверде рішення.
— Але ж він не приїхав сам в Сакраменто і не прислав за мною, навіть листа не написав, — продовжував Кларенс обурено.
— Він тобі не писав, але писав у банк на ім'я Джека Сілзбі, з яким ти мав прибути в Сакраменто. А коли Сілзбі загинув, і листом ніхто не цікавився, не догадався цього зробити і ти, ти не згадав навіть ім'я Сілзбі, коли був у банку, тому банк і відправив через мене листа назад, гадаючи, що я знаю його адресу. Лист прибув у Провалля з спеціальним посланцем саме тоді, коли ти добував золото на схилі гори. Пригадавши все, що ти мені розповідав про себе, я вирішив розпечатати листа, довідався, що твій кузен просить Сілзбі привезти тебе до нього. От я зараз і роблю те, що повинен був зробити Сілзбі.
Якщо у Кларенса і виник якийсь сумнів у правдивості всього вислуханого, то він розвіявся, як тільки його очі зустрілися з спокійним і владним поглядом його супутника. Він забув навіть про невдачу, що спіткала його, як шукача золота. Приємно було відчувати теплоту і піклування нового друга. Почалося їхнє знайомство з незвичайного для Кларенса приливу відвертості, тепер же в серці хлопчика ворухнулося більш глибоке почуття, поєднане з вдячністю, і він знову став стриманішим.
В Оленячий Млин вони прибули якраз вчасно, встигли навіть перекусити до того, як під'їхала поштова карета. Кларенс помітив, що всі, кого вони зустрічали, ставилися до Фліна, незважаючи на його грубу зовнішність і зношений одяг, з пошаною, до якої домішувався страх. Без будь-яких заперечень їм було відведено два найкращих місця в кареті, а на гордовито-недбале запрошення Фліна випити з ним всі жваво відгукнулись, в тому числі і два досить вишукано одягнених пасажири, що весь час трималися осторонь.
Надзвичайна популярність друга тішила самолюбство Кларенса, він не без задоволення ловив на собі запитливі погляди пасажирів, а свідомість того, що він у близьких стосунках з такою поважною особою, сповнювала його дитяче серце гордістю.
Опівдні другого дня вони висадилися з поштової карети, і Флін пояснив Кларенсові, що звідси вони знову поїдуть верхи. На перший погляд здавалося неможливим дістати пару верхових коней у цьому глухому селищі, де зійшли тільки вони вдвох, але досить було кучеру поштової карети шепнути кілька слів станційному наглядачеві, як через кілька хвилин їм подали пару баских мустангів. І знову, як і всюди, та ж сама атмосфера упередженості, таємничості…
Протягом наступних двох днів вони весь час їхали верхи, зупиняючись на ніч у знайомих Фліна, на околиці якого-небудь міста, і вирушаючи ще до світанку знову в дорогу.
Якби Кларенс був більш досвідченим і не таким наївним, він звернув би увагу на ту обставину, що Флін навмисно уникав людних шляхів і екіпажів. Перемінивши знову коней, вони весь другий день скакали дикими лісами і хвилястими преріями. Але довірливий Кларенс лише милувався природою, радіючи від щирого серця всьому новому. Безмежні поля дикого вівса, усіяні дивовижними квітами схили гір, незаймана краса і свіжість лісів, вкрита мохом земля, по якій не ступала людська нога — все це радісно хвилювало і захоплювало Кларенса.
Тут у пригоді стали його гострий зір, і слух, і вміння орієнтуватися в лісі. Непохитне почуття відстані, вміння розуміти позначки і різні прикмети природи, знайомі лише птахам, звірам і небагатьом людям, знадобилися зараз Кларенсові і його супутникові, який виявився менш досвідченим в таких справах. Під час цієї частини їх подорожі, вожаком фактично був Кларенс.
Флін, який протягом останніх двох днів був мовчазним і настороженим, пильно стежив за Кларенсом, і тільки схвально кивав головою.
— Тут ти почуваєш себе, як риба в воді, хлопче, — сказав він якось Кларенсу, — а от серед людей і міського життя ти пасеш задніх.
Наступна ночівля принесла Кларенсу несподіванку. Як звичайно, пізно ввечері вони в'їхали в якесь місто і зупинилися у одного з приятелів Фліна, що мешкав у квартирі, розташованій над картярським салоном, як про те свідчили звуки, що долинали знизу.
Другого ранку Кларенс прокинувся пізно; спустившись до конюшні, готовий знову вирушити в дорогу, він дуже здивувався, побачивши на другому коні не Фліна, а якогось добре одягненого, вродливого незнайомого. Але що це — знайома усмішка, знайомі слова: «Ну, хлопче, — на коня!» Кларенс пильніше придивляється до незнайомця. Та це ж Флін, поголений, без бороди й вусів, коротко підстрижений, в чудесному чорному костюмі.
— Не впізнав? — запитав Флін.
— Не впізнав, аж поки ви не заговорили, — відповів Кларенс.
— Тим краще, — серйозно промовив його друг і пришпорив коня.
Ідучи вулицями міста, Кларенс, який звик уже до бородатого обличчя свого друга, відчував неясний страх. Обриси рота і підборіддя, які хлопцеві добре було видно в профіль, були грізні, суворі й трохи похмурі. Ці риси здавалися Кларенсові знайомими, з ними була пов'язана якась сумна історія, вони йому когось нагадували, але кого саме — хлопець зараз не міг сказати.
А втім, задумливі очі дивилися ласкаво. І якби Кларенс більше звик до цього нового обличчя, він, певно, полюбив би його. Але це був перший і останній день, коли хлопець бачив його, бо надвечір того ж таки дня, після шаленої скачки по курних дорогах, вони прибули на місце.
На фоні темної зелені старезних груш і фігових дерев чітко вимальовувався обнесений низьким муром будинок, вкритий червоною черепицею.
Посередині великого квадратного двору верхівці спішилися. Флін звернувся по-іспанськи до одного з пеонів, що проходив по двору, і їх одразу ж провели в обшальований дубовими панелями коридор, а звідти — в довгу, низьку кімнату, що була, як здалося Кларенсові, вся переповнена книгами і гравюрами. Тут Флін наказав Кларенсові чекати, поки він розшукає господаря, і поквапливо вийшов. Та хлопець і не помітив його відсутності. Він забув навіть про мету їх подорожі, захопившись небаченим досі багатством, а палка дитяча уява вже малювала картини майбутнього, яке відкривалося перед ним.
Те, що він побачив, осліпило і зачарувало його. Ніколи ще в своєму житті він не бачив такої кількості книг, не догадувався про існування таких чудесних картин. А втім, якийсь невиразний спогад ворухнувся в його душі. Можливо, він бачив колись щось подібне уві сні… Він став на стілець, і, мов зачарований, втупився очима у гравюру, що зображала морський бій.
Голос Фліна повернув його до дійсності, його супутник увійшов до кімнати в супроводі літньої людини, що нагадувала іноземця, — оце, певно, і був кузен Кларенса. Хлопець трохи розгублено стояв перед чоловіком, якого він не міг пригадати, бо ніколи його не бачив. Так ось він який, його кузен. Він не міг помітити ані найменших ознак схожості між собою і своїм кузеном. Кларенс уже приготувався відповідати на запитання про батька, родину і навіть вирішив доповнити розповідь якими-небудь невинними деталями, які б зробили її повнішою і більш переконливою. Але, підвівши очі на свого родича, Кларенс з подивом помітив, що його немолодий уже кузен почував себе так само збентеженим, як і він.
На допомогу їм прийшов Флін.
— Ви, звичайно, не пам'ятаєте один одного, і кожен з вас небагато знає про родинні справи, — сказав він похмуро, — але оскільки ім'я твого кузена, — звернувся він до Кларенса, — тепер дон Хуан Робінсон, про Джексона Бранта треба забути. Я знаю твого кузена краще, ніж ти. Ви швидко звикнете один до одного. Постарайтесь, у всякому разі, — додав він суворо.
Він обернувся і хотів вийти разом з кузеном, який все ще почував себе ніяково і явно зрадів цьому, але тут Кларенс глянув на свого родича і несміливо промовив:
— Можна мені подивитися книги?
Кузен глянув на нього, вперше зацікавившись хлопцем.
— А-а, так ти вже читаєш? Любиш книжки?
— Люблю, — і, певно, тому, що кузен продовжував мовчки дивитися на нього, Кларенс додав — У мене руки чисті, але я їх можу ще раз помити, якщо хочете.
— Можеш розглядати книжки, — промовив, усміхаючись, дон Хуан, — це книги старі, тому краще помити руки потім.
Швидко обернувшись до Фліна, він сказав з полегкістю:
— Я знаю, з чого починати, — я вчитиму його іспанської мови.
Вони вийшли разом, а Кларенс нетерпляче кинувся до книжкових полиць.
Справді, це були старовинні книги в чудових оправах, деякі з них — навіть дуже старовинні і поточені шашелем. Частина книг була написана іноземними мовами, багато з них ілюстровані малюнками і гравюрами. Одна була, очевидно, хронікою боїв і облог з малюнками, що зображали воїнів, пронизаних стрілами, з відтятими руками і ногами, гори трупів, жертв гарматної канонади.
Лише тупіт кінських копит і голос Фліна, що долинули знадвору, відірвали Кларенса від книг. Він підбіг до вікна і, на превелике своє здивування, побачив, що Флін, сидячи на коні, прощається з господарем.
В першу мить Кларенса охопив розпач. Флін, його єдиний друг! Флін, єдина людина, якій він довірився своїм дитячим серцем! Флін, його герой, від'їжджає, не сказавши ні слова на прощання! Правда, він взявся лише доставити Кларенса до опікуна, але обійтися з ним так жорстоко — залишити його самого, не підбадьоривши хоч словом, не вселивши в серце надії!
Коли б це був хтось інший, Кларенс, можливо, просто замкнувся б у собі і мовчки переживав би цю образу.
Але ж тут ішлося про Фліна, і те ж саме почуття, яке на початку їхнього знайомства штовхнуло Кларенса на одвертість, опанувало його і тепер.
Книжка випала в нього з рук, він вибіг в коридор, а звідти на подвір'я. Флін уже виїжджав з-під арки воріт.
Розпачливий крик хлопчика зупинив вершника. Він натягнув поводи, обернувся. Нетерпіння відбилося на його обличчі. Кларенс відчув себе ніяково. До того ж з коридора, почувши його крик, показався кузен, а один з пеонів, що проходив біля воріт, послужливо взяв коня за уздечку.
Відмахнувшись від нього, Флін суворо звернувся до Кларенса:
— Ну, чого тобі ще треба?
— Нічого, — сказав хлопець, намагаючись стримати гарячі сльози, які підступали до очей. — Ви збираєтесь їхати, не сказавши мені навіть «До побачення». Ви були такі добрі до мене і… я… я хотів подякувати вам за все…
Густа краска залила щоки Фліна. Але, глянувши підозріливо в напрямку коридора, він швидко запитав:
— Це він послав тебе?
— Ні, я сам прийшов. Я почув кінський тупіт.
— Ну, гаразд. До побачення. — Він схилився з сідла, ніби хотів потиснути простягнену руку Кларенса, але раптом спохватився і, замість цього, похмуро усміхнувшись, вийняв з кишені золоту монету і подав її хлопцеві.
Кларенс взяв монету, гордо кинув її пеонові, а потім, збліднувши, відступив на кілька кроків назад. — Я прийшов попрощатися! — сказав він і опустив додолу очі.
Йому самому здалося, що це не його голос, ніби ці слова вимовив хтось інший.
Гість і господар швидко переглянулися. В очах Фліна промайнув вогник задоволення і захоплення, але, перш ніж Кларенс підвів голову, вершник уже зник.
А, коли Кларенс повернувся і з важким серцем попрямував до коридора, на його плече лягла рука кузена.!
— Ну, мій молодий друже, — ласкаво сказав він, — я бачу, з тебе будуть люди!