Степовий найда

РОЗДІЛ VII

Випадок на полюванні був останньою пам'ятною пригодою під час подорожі. І лише через багато років Кларенсу стало відомо, що ця пригода закрила йому дорогу в інше життя. Суддя Пейтон мав намір удочерити Сюзі і одночасно прийняти під свою опіку хлопця, коли б йому вдалося домовитись з невідомим родичем, до якого Кларенс їхав. Але місіс Пейтон і її брат доводили, що приятелювання з Джімом Гукером зробило Кларенса небажаним товаришем для Сюзі. І містеру Пейтону довелося з цим погодитись, — тим більше, що йому самому починало здаватися, ніби хлопчика тягне до поганого товариства. На жаль, Кларенс на той час уже глибоко пройнявся впевненістю, що його тут просто не розуміють. Мовчки скоряючись своїй долі, він з гордості не вдавався ні до яких дитячих хитрощів, щоб змінити про себе думку. Крім того, він по-своєму співчував Джімові, правда, це не схоже було ні на співчуття другові, ні на підтримку палкого прихильника, це була — якщо так можна сказати про дитину — прихильність великодушного покровителя.

Так чи інакше, він з холодною стриманістю почув звістку про те, що із Стоктона — першого міста Каліфорнії, де мав зупинитися караван, його відправлять в Сакраменто, давши йому все необхідне на дорогу і листа до кузена. Якщо ж йому не вдасться розшукати свого кузена, він повернеться до Пейтонів, які збираються купити землю в одній із південних долин Каліфорнії.

Отже, попереду — нові пригоди і вільне, незалежне життя. Ось чому останні дні подорожі тяглися для Кларенса надто повільно.

Зупинка біля Солоного озера, перехід через похмуру пустелю, і навіть перевал через гори Сієрри з їх дикими ущелинами не залишили в його пам'яті майже ніякого сліду. Вічні сніги, соснові бори, яким, здавалося, не було кінця-краю, альпійські луки, жовті води стрімкої річки, дно якої здавалося Кларенсові посипаним золотом, також не справили на хлопця особливого враження і швидко забулися.

Одного ранку караван під'їхав до околиці нового селища. Подорожні зупинили свої фургони і щільно оточили якогось вершника. Той вийняв з кишені шкіряний гаманець і висипав звідти дві пригорщі блискучих крупинок золота. Кларенса вперше охопила гарячка шукача золота.

Затамувавши подих, він слухав, як його схвильовані супутники розпитували вершника і як той недбало відповідав. Золото, казав він, викопано на руднику за тридцять миль звідси. Вартість його — приблизно сто п'ятдесят доларів. З ним працюють ще двоє. Це його пайка за тиждень роботи. «Це не так-то й багато, бо звідусіль прибуває сюди дуже багато людей».

Чоловік, видно, давно не голився, його груба одежа вкрилася пилюкою, за спиною — лопата і кайло, до сідла прив'язана сковорода. Але Кларенсові здавалося, що жоден рицар, хоч би як він був озброєний, не міг зрівнятися з цим мужнім і незалежним чоловіком. Як поважно і зневажливо оглядав він караван, ці розкішні. криті фургони та інші надбання цивілізованого світу!

— А цей мотлох вам доведеться залишити, якщо ви збираєтеся працювати на руднику!

Картинний розвідник, всемогутній суддя Пейтон, сміливий молодий офіцер на прикордонному посту — всі ці герої впали з своїх високих п'єдесталів, поступившись місцем чоловікові в червоній фланельовій сорочці і високих чоботях. Бродити цілий день на повітрі, підбираючи блискучі шматочки металу, не ходити до школи і не повторювати того, що зробили інші — оце життя! Натрапити коли-небудь на самородок — такий, що сам і не піднімеш, за який можна купити цілий караван з кіньми… Золотошукач сказав, що недавно тут хтось натрапив на такий самородок. За таке життя можна що завгодно віддати! Цей чоловік з грубими рисами і зарозумілою посмішкою став для Кларенса живою ланкою, що зв'язувала його з «Тисяча і однією ніччю», втіленням Аладіна і Сіндбада-мореходця.

Через два дні караван був уже в Стоктоні. Єдиний костюмчик Кларенса, який довгий час тримався завдяки латкам, уже давно подерся. В форті Рідж військовий кравець пошив йому з солдатського сукна дитячий костюм, який привертав до себе увагу своєю незвичайністю. А тому було вирішено придбати все необхідне в місцевій крамниці готового одягу. Але марна надія! На його зріст в крамниці нічого не знайшлося, і лише з великими труднощами на старому казенному складі вдалося підібрати матроську форму та горохового кольору куртку з мідними ґудзиками. До всього цього містер Пейтон додав невелику суму грошей на дорожні витрати і листа до родича Кларенса. Поштова карета мала вирушити опівдні. Лишалося тільки попрощатися з супутниками по каравану.

Сюзі вже два дні прощалася з Кларенсом, не обійшлося без сліз. Сюзі виявила навіть готовність їхати разом з ним. Але, коли вони прибули до Стоктона, під впливом нових вражень, а також невеличкого подарунка Кларенса (перший збиток для його маленького капіталу), хвилювання Сюзі трохи уляглося, її заспокоїла обіцянка, що вони розлучаються ненадовго.

І все ж таки, коли клуночок з нехитрими пожитками хлопчика був покладений під лавку в поштовій кареті, його охопило нестримне бажання ще хоч один раз глянути на Сюзі, і він щодуху помчав до каравану. Задихавшись, він зніяковіло появився перед фургоном місіс Пейтон.

— Що це значить? Ти ще й досі не поїхав? — різко вигукнула вона. — Хочеш спізнитися?

Ще хвилину тому Кларенс, який почував себе таким самотнім, міг би відповісти: «Так, хочу». Але тепер, коли хлопчик побачив, яке роздратування викликала його поява, вражений жорстокістю місіс Пейтон, він затремтів і не міг вимовити жодного слова. Він боявся глянути на Сюзі. Але з глибини фургона донісся її голосок:

— Кларенс, дивись, а то й справді карета поїде без тебе!

І вона теж! Кров гарячою хвилею ударила йому в обличчя.

— Я… шукаю Джіма, пані, — рішуче промовив Кларенс.

Обличчя місіс Пейтон презирливо скривилося. З почуттям зловтішного задоволення хлопець повернувся і побіг до карети. І тут, на превелике здивування, він справді побачив Джіма, про якого і не думав.

Джім похмуро спостерігав, як пакували багаж, потім з таким сумним виглядом подав руку Кларенсові, що пасажири могли подумати, ніби він проводжав брата-злочинця до в'язниці. Глянувши крадькома крізь пасма скуйовдженого волосся на інших пасажирів, він хмуро потиснув Кларенсові руку і промовив пошепки, але так, щоб його хриплий голос чули всі:

— Якщо почуєш, що тут щось трапилося, ти здогадаєшся, в чім річ. Мені з ними не по дорозі. Скажи хлопцям з Провалля Мертвяка, щоб чекали на мене з дня на день.

Кларенс і не збирався до Провалля Мертвяка, про яке не мав ані найменшого уявлення, та й Джім, як він догадувався, знав про нього не більше. І все ж таки, коли пасажири почали підозріливо поглядати на скромного сіроокого хлопця, який їхав до такого страшного місця, йому приємно стало думати, що він вступає в життя за таких винятково захоплюючих, хоч і вигаданих обставин.

А коли застояні баскі коні помчали карету, швидкий рух, яскраве сонце, думка про те, що перед ним — нове, вільне і незалежне життя — все це цілком заволоділо його свідомістю.

Трохи згодом його думки відірвалися від захоплюючих картин майбутнього, і він з дитячою цікавістю почав оглядати пасажирів. Він сидів на передній лавці між двома мовчазними пасажирами, один з яких був, певно, фермер, а другий — у чорному вбранні —якийсь чиновник. Нарешті його увагу привернула смуглява з темним волоссям жінка в чорному плащі, без капелюшка, яка сиділа на задній лавці. Вона жваво відповідала на жарти своїх сусідів і двох джентльменів, що сиділи попереду. Кларенсові видно було лише її чорні очі, які зрідка якось здивовано зупинялися на ньому — певно, жінка помітила щире захоплення хлопця. Особливо приємним здався йому її мелодійний голос, в якому почувався чужий акцент. Ніколи ще Кларенс не чув такого приємного голосу, йому вже здавалося, що навіть голос місіс Пейтон, — о, яка зрадлива ти, юність! — поступався перед ним.

Раптом фермер, поблажливо скинувши оком на його гороховий жакет і мідні ґудзики, весело спитав:

— Видно, недавно з плавання, синку?

— Ні, сер, я перетнув усю прерію, — відповів Кларенс, запинаючись.

— Значить, на тобі форма «шхуни прерії»?

Пасажири засміялися, і хлопець зніяковів. Помітивши це, жартівник люб'язно пояснив, що «шхуна прерії» на місцевому жаргоні означає переселенський фургон.

— В Стоктоні я не міг роздобути ніякої іншої одежі, — пояснив Кларенс, не відриваючи погляду від чорних очей на задній лавці. — Люди, мабуть, забули, що в Каліфорнію можуть приїхати діти.

Щирість, з якою Кларенс промовив ці слова, видно, зворушила присутніх, темноволоса жінка шепнула щось своїм супутникам на середній лавці і вони, обернувшись, з цікавістю поглянули на хлопця. Кларенс почервонів і замовк. В цей час карета уповільнила рух — вони піднімалися на гору. Обабіч дороги стояли високі віргінські тополі, з яких подекуди звисали виноградні лози з красивим, яскравочервоним листям.

— Ну й гарні ж, — сказала леді. — От би в зачіску встромити…

Один з кавалерів хотів дістати гілочку через вікно, але це йому не вдалося. У Кларенса промайнула блискуча думка. І коли карета знову піднімалася на гору, кін, за прикладом одного з пасажирів, зіскочив на землю і пішов пішки.

На вершині гори він наздогнав карету. Хлопець розчервонівся, важко дихав, зате в його подряпаних руках була яскравочервона гілочка. Він простяг її одному з пасажирів, чемно сказавши: «Будь ласка, передайте леді».

Кларенс помітив, що на обличчях його сусідів промайнула ледве помітна посмішка. Леді вдячно кивнула Кларенсові головою і кокетливо встромила гілочку в своє блискуче чорне волосся.

Один із сусідів Кларенса, який до цього часу мовчав, сухо промовив, звертаючись до хлопця:

— Якщо тобі, хлопче, й далі так щаститиме, то ти без особливих труднощів придбаєш собі підходящий чоловічий костюм, навіть не доїжджаючи до Сакраменто.

Кларенс не зрозумів цих слів, але помітив, що обидва джентльмени, які досі так весело розмовляли з леді, стали раптом похмурими, а леді, відвернувшись, дивилася у вікно. Він вирішив, що зробив помилку і повівся недосить по-дорослому. «Треба своєю поведінкою довести, що я вже доросла людина», подумав він.

Така нагода трапилася через дві години, коли карета зупинилася біля придорожнього шинку. Кілька пасажирів вилізли з карети і зайшли підкріпитися. Сусіди Кларенса завели нескінченну розмову про переваги і вади супісків та болотистих грунтів біля Сан-Франціско, а пасажири з середньої лавки продовжували розважати леді.

Кларенс вислизнув з карети і, набравши поважного вигляду, ввійшов у бар. Правда, його трохи збентежило те, що ні буфетник, ні відвідувачі не звернули на нього уваги. Він нерішуче постояв трохи, повернувся до карети і, відчинивши двері, ввічливо запитав свого сусіда, схожого на фермера, який був з ним привітніший, ніж інші:

— Не відмовте випити зі мною, сер.

Запанувала тиша. Обидва пасажири з середньої лавки обернулися і здивовано втупилися в хлопця.

— Командор запитує, чи не вип'єте ви з ним по чарочці, — спокійно і нібито цілком серйозно сказав один з пасажирів, звертаючись до сусіда Кларенса.

— Що? О, звичайно! — відповів джентльмен. Його обличчя, яке тільки що виражало здивування, стало раптом серйозним. — Якщо командор запрошує…

— А можливо, ви і ваш сусід теж приєднаєтеся до нас? І ви також, — звернувся Кларенс до пасажира, що весь час мовчав.

— Джентльмени, я не бачу ніяких підстав відмовлятися, — промовив той поважно, звертаючись до супутників. — Не можна нехтувати увагою нашого шановного друга.

— Я давно помітив, що наш командор — людина солідна, — з не меншою серйозністю заявив інший.

Кларенсу не подобалось, що його перший вияв гостинності був зустрінутий церемонно, але, коли запрошені спокійно вийшли з карети, він, трохи наляканий, повів їх в шинок.

Можливо, шинкар і на цей раз не помітив би Кларенса, — його ледве видно було з-за стойки, — якби не швидкий і багатозначний погляд похмурого джентльмена. Зневажлива посмішка одразу зникла з обличчя шинкаря.

— Командор частує, — промовив похмурий джентльмен серйозно, показуючи на Кларенса і з повагою відступаючи назад. — Мені віскі. Командор, я гадаю, враховуючи зміну клімату, обмежиться содовою водою з лимоном.

Кларенс мав намір теж взяти віскі, але посоромився міняти замовлення, зроблене гостем, і, трохи здивований тим, що всі люди, які були в шинку, зібралися навколо нього і його супутників, поспішив сказати:

— Так, так. Мені содової з лимоном, будь ласка.

— Командор має рацію, — сказав, не моргнувши оком, буфетник, звичним рухом витираючи стойку. — Не має значення, що, може, людина протягом всього свого життя пила спиртне, коли вона міняє клімат, то завжди замовляє содову з лимоном.

— Може, й ви не відмовитесь випити з нами, — сказав, повеселішавши, Кларенс.

— Буду вважати за честь, сер.

— Я гадаю, джентльмени, — сказав урочисто один із супутників Кларенса, — що тост може бути один: за здоров'я командора.

Всі урочисто випили. Кларенс був у піднесеному настрої, його щоки пашіли, несподівано для себе разом з іншими випив за своє здоров'я і він. Правда, він був трохи розчарований, що все було занадто урочисто. Невже чоловіки завжди так п'ють? Але тут в його голові промайнула думка: чи не обійдеться все це йому занадто дорого? Проте гаманець він весь час тримав у руці напоготові. Відверто кажучи, розплатитися власними грішми, як це роблять дорослі, було його давньою мрією.

— Скільки з мене? — запитав він підкреслено байдуже.

Шинкар окинув поглядом присутніх.

— Ви, здається, сказали, що частуєте всіх? Отже, з вас, якщо трохи закруглити, двадцять доларів.

У Кларенса завмерло серце. Він уже чув раніше про високі ціни у Каліфорнії, але ж… Двадцять доларів! Половина його капіталу! Героїчним зусиллям волі він опанував себе і злегка тремтячими пальцями відрахував потрібну суму.

Його трохи здивувало те, що джентльмени виявляли не зовсім доречну цікавість і, витягуючи шиї, намагалися заглянути через плече в його гаманець. Правда, один з пасажирів, високий джентльмен, пояснив причину такої уваги з боку присутніх.

— Джентльмени, у командора надзвичайно оригінальний гаманець. Дозвольте, — сказав він чемно, беручи гаманець з рук Кларенса. — Це один з найновіших зразків, подивіться, — і він передав його сусідові, а той передав далі, і гаманець пішов по руках, лише вигуки «новенький!», «останній зразок!» вказували Кларенсу, де він знаходиться.

Нарешті гаманець потрапив до шинкаря, якому також забажалося глянути на нього; після цього йому дуже захотілося власноручно засунути гаманець в бокову кишеню Кларенса, ніби це входило в його обов'язки.

В цей час кучер гукнув: «Рушаймо!». Пасажири поспішно зайняли свої місця, і на цьому пригода скінчилася. Кларенс був трохи здивований тим, що його недавні друзі уже зацікавилися іншим пасажиром, який ділився з ними своїми думками про міські справи в Сан-Франціско. Хлопець зрозумів, що про нього зовсім забули. Смуглява жінка пересіла на інше місце і тепер уже не видно було її обличчя.

Розчарування і пригніченість охопили Кларенса з такою ж силою, з якою ще так недавно підхопила хвиля радості і надії. Вперше в своєму житті він боляче і гостро відчув свою нікчемність і непристосованість до навколишнього життя.

Духота і погойдування карети заколисали хлопця, і він задрімав. Прокинувшись, він побачив, що обох його сусідів уже не було — вони недавно зійшли на якійсь зупинці. Певно, не захотіли будити його, щоб попрощатися. З розмов пасажирів Кларенс дізнався, що високий джентльмен — відомий картяр, а той, другий, схожий на фермера, — колишній капітан корабля, а нині — багатий купець. Тепер Кларенс зрозумів, чому останній цікавився, чи не з плавання, бува, він повертається, а прізвисько «командор» було дане йому, Кларенсу, на догоду капітанові. Кларенс шкодував, що їх уже не було: він збирався розпитати їх про свого кузена в Сакраменто, якого мав скоро побачити.

Кларенс то дрімав, то прокидався, поки нарешті карета прибула в Сакраменто. Було вже темно, але це був один з «поштових» днів, коли в порт заходять кораблі, тому всі крамниці й контори були ще відчинені. Містер Пейтон домовився з кучером, що той довезе його до родича на Джей-стріт — на щастя, Кларенс запам'ятав цю адресу.

Хлопець трохи збентежився, коли карета зупинилася перед великим будинком — чи то банком, чи то солідною конторою. Він виліз з карети, яка, не затримуючись, рушила далі, і, з клуночком в руках, ввійшов у вестибюль. Звернувшись до одного з клерків, він запитав, де можна побачити «містера Джексона Бранта».

Виявилось, що такої людини тут немає і ніколи не було, а банк на цьому місці з давніх-давен. Можливо, хлопець переплутав номер.

Ні, він добре пам'ятав ім'я, номер, вулицю. Стривайте-но! А може, це прізвище клієнта, що дав адресу банка? Клерк, який висловив це припущення, хутко зник у рахунковому відділі, щоб перевірити правильність своєї думки. Кларенс став чекати клерка, серце його билося сильніше. Ось клерк повернувся. В банкових книгах такого прізвища не знайшли. Джексона Бранта тут ніхто не знав.

На якусь мить Кларенсові здалося, що столик, на який він спирався, піддався під його вагою, він схопився за нього обома руками, щоб не впасти. Розчарування було страшне, майбутнє здавалося безнадійним, думка про те, що він ніби навмисне ввів в оману містера Пейтона, ранила його гордість, але прикрішою за все була свідомість, що його самого обдурено.

Кларенс вперше зрозумів, що не безпричинним було те неясне почуття кривди, яке переслідувало його весь час — його навмисно відправлено до мнимого родича, щоб позбутися його раз і назавжди. Це кінцевий етап заздалегідь задуманого підступного плану. Родичі викинули його, самотнього, безпорадного, як викидають непотрібне кошеня або цуценя.

Можливо, на обличчі Кларенса відбилися його переживання, бо клерк, який не спускав з нього очей, запропонував йому сісти, а сам знову зник в таємничих надрах цієї установи.

Скільки часу Кларенс просидів так — йому важко було б сказати, він лише неясно пам'ятав, що клерк повів його в якусь кімнату, а потім через засклені двері в іншу, трохи меншу, в якій за столом сидів чоловік, дуже заглиблений у справи.

Не підводячи голови, промокаючи якийсь папірець, чоловік різко промовив.

— Значить, тебе послали до особи, якої тут немає?.. А з цим ми почекаємо, — обізвався він, коли Кларенс поклав перед ним листа від містера Пейтона, — мені зараз ніколи читати. Ну, що ж, очевидно, ти хочеш повернутись у Стоктон?

— Ні, — ледве чутно промовив Кларенс.

— От тобі й маєш! У тебе тут є знайомі?

— Нікого, тому вони мене сюди й послали, — сказав у розпачі Кларенс, серце його краялось від болю, в очах бриніли сльози.

Людині за столом це, мабуть, здалося смішним.

— Так, скидається на те, — промовив він, усміхнувшись, і не відриваючи погляду від своїх паперів.

— А гроші є? — спитав він.

— Трошки є.

— Скільки?

— Доларів з двадцять, — невпевнено відповів Кларенс.

Чоловік за столом відкрив шухляду і все так само, не підводячи очей, вийняв дві золоті десятидоларові монети.

— Візьми ще мої двадцять, — сказав він і поклав монети на стіл. — Тепер ти зможеш якось викрутитись. Важко буде — заходь знову сюди.

І він рішучим жестом обмокнув перо в чорнило, ніби даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено. Кларенс відсунув гроші.

— Я не жебрак, — сказав він похмуро.

На цей раз чоловік підвів голову і пильно глянув на хлопця.

— Не жебрак, кажеш? А я, по-твоєму, схожий на жебрака?

— Ні, — прошепотів хлопець, зніяковіло дивлячись в суворі очі чоловіка за столом.

— 1 все ж, якби я був на твоєму місці, то взяв би гроші і тільки радів би з такої нагоди.

— Якщо ви дозволите повернути вам потім ці гроші, — сказав Кларенс трохи присоромлений і навіть наляканий тим, що образив людину.

— Гаразд, — сказав чоловік і знову нагнувся над своїми паперами.

Кларенс взяв гроші і поліз в кишеню за своїм гаманцем. Він не брав його в руки з того часу, як шинкар власноручно засунув йому, Кларенсу, в куртку, і зараз його вразило, який гаманець важкий і туго набутий: коли він відкрив його, кілька золотих монет випали і покотилися по підлозі. Чоловік різко обернувся.

— Здається, ти сказав, що в тебе всього двадцять доларів? — зауважив він похмуро.

— Містер Пейтон дав мені сорок, — промовив, червоніючи, збентежений Кларенс. — Двадцять доларів я витратив на напої в шинку, і я… я не знаю, — пробелькотів хлопець, — як решта грошей потрапила в мій гаманець…

— Так, кажеш, двадцять доларів ти витратив на напої? — запитав чоловік і, відклавши набік ручку, відкинувся на спинку крісла, щоб краще розгледіти хлопця.

— Так, тобто… на перехресті Давидсона я… почастував кількох джентльменів, що їхали зі мною в кареті.

— Ти частував усіх пасажирів?

— Ні, сер, всього чотири-п'ять чоловік і шинкаря, але в Каліфорнії такі високі ціни на все… я в цьому переконався.

— Можливо. Але на тобі це особливо не позначилося, — сказав чоловік, глянувши на гаманець.

— Вони попросили у мене гаманець, щоб подивитися на нього, — сказав поспішно Кларенс, — і ось таке трапилося. Хтось випадково поклав свої гроші в мій гаманець.

— Ну, звичайно, — похмуро промовив чоловік.

— Тому так і вийшло, — полегшено зітхнув Кларенс, хоч пильний погляд співбесідника ще трохи бентежив його.

— Тепер я бачу, що мої двадцять доларів тобі не потрібні, — спокійно промовив чоловік.

— Але ж, — несміливо почав Кларенс, — це не мої гроші. Я повинен розшукати тих, кому вони належать, і повернути їх. Можливо, — додав він нерішуче, — я можу залишити ці гроші у вас, а коли я знайду їх власника, тоді я або він сам зайде за ними.

І Кларенс старанно відрахував двадцять доларів, що залишилися від грошей, подарованих йому містером Пейтоном, додав туди тільки що одержані двадцять доларів, а решту — там було сорок доларів — поклав перед співбесідником, який, не зводячи очей з хлопця, підвівся, відчинив двері і покликав:

— Містер Рід.

Увійшов клерк, який привів сюди Кларенса.

— Відкрийте рахунок на ім'я… — він запитливо глянув на Кларенса.

— Кларенс Брант, — підказав хлопець, червоніючи від хвилювання.

— … Кларенса Бранта. Візьміть цей вклад, — сказав чоловік, показуючи на гроші, — і видайте квитанцію.

А коли клерк, так і не зрозумівши, в чому справа, вийшов, чоловік знову глянув на Кларенса і сказав:

— Мабуть-таки з тебе будуть люди.

Сказавши це, він знову повернувся в свій кабінет і зачинив за собою двері.

Нема нічого дивного в тому, що Кларенс, ще кілька хвилин тому гірко розчарований, пригнічений, покинутий напризволяще своїми рідними, без будь-якої надії на майбутнє, виходив з банку в небувалому піднесенні, почуваючи себе дорослою і цілком незалежною людиною. Ще кілька хвилин тому він був безпритульним хлопчиськом, а тепер, залишаючи банк, проходив повз клерка, що пожалів його, уже не як жебрак — не випадково ж директор відкинув цю думку, — а як вкладник, ділова людина, як клієнт, подібно до інших людей, які товпилися тут. Кларенс розмовляв з людиною, чиє ім'я він щойно прочитав на дверях будинку і яке з повагою згадували його супутники. Це був відомий у всій Каліфорнії банкір.

Отож не дивно, що, сповнений радісних мрій і надій, забувши про все, навіть про те, що привело його сюди, і про те, що гроші, покладені в банк, належать, як він гадав, не йому, Кларенс, зсунувши хвацько капелюх набакир, вийшов на вулицю шукати свого щастя.

Через дві години перед банкіром стояв другий відвідувач, що був знайомий нам, схожий на фермера супутник Кларенса, що сидів поруч з ним у кареті. Відвідувач, певно, був тут своєю людиною і користувався пошаною, бо його одразу ж провели в кабінет директора, доповівши про нього, як про капітана Стівенса.

Поговоривши про справи, капітан запитав між іншим:

— Мені листів немає?

Зайнятий банкір показав ручкою на один з ящиків під літерою «С», що стояв в ряду з іншими ящиками з наклеєними на них в алфавітному порядку літерами. Капітан відібрав свою кореспонденцію і затримався, розглядаючи один з листів.

— Слухайте, Карден, ось тут у вас лежать листи, адресовані якомусь Джону Сілзбі. Вони лежали тут і десять тижнів тому, коли я останній раз заходив за листами.

— Ну, то й що?

— Це той чоловік з графства Піке, якого вбили в прерії індійці. Вчора вечірні газети в Сан-Франціско повідомляли деталі вбивства. Певно, ці листи адресовані йому. Марок на конверті немає. Хто їх залишив тут?

Містер Карден покликав клерка. Виявилося, що лист залишив до запитання якийсь Брант Фок'е. Капітан Стівенс усміхнувся.

— Брант так загрався в карти, що про все забув, а потім я чув, що після тієї стрілянини у Енджелса, він подався кудись на південне узбережжя, його давній приятель Кол Джонсон приїхав сьогодні ввечері зі мною в поштовій кареті з Стоктона.

— Ви також приїхали з Стоктона поштовою каретою? — запитав Карден.

— Так, але я доїхав до станції на десятій милі, а звідти сюди — верхи.

— Ви не помітили там кумедного, трохи старомодного хлопчиська, ось такого на зріст, схожого на учня, що втік зі школи?

— Як такого не помітити! Він навіть частував нас у барі.

Карден схопився з місця:

— Значить, він мені не збрехав!

— Ні, звичайно. Ми не відмовились, але потім все влаштували так, що хлопчисько ніяких втрат не потерпів, навіть навпаки. А в чому справа? Що трапилося?

Але містер Карден уже вискочив з кабінету і розмовляв з клерком, який привів до нього хлопця.

— Ви запам'ятали хлопчика Бранта, якого ви приводили до мене?

— Так, сер.

— Куди він пішов?

— Не знаю, сер.

— Ідіть і розшукайте його за всяку ціну. Обійдіть всі найближчі готелі, ресторани, кав'ярні і знайдіть неодмінно. Візьміть ще кого-небудь з собою, якщо почуваєте, що самі не справитеся. Приведіть його сюди негайно!

Було вже близько півночі, коли клерк повернувся. Розшуки виявилися марними. «Корабельна ніч» була в розпалі, в магазинах, конторах, барах, картярських домах — всюди яскраво горіли вогні. На вулицях вешталось багато перехожих, які поспішали назустріч щастю, втіхам, злочинам… І серед важкого монотонного тупоту багатьох людських ніг ніби назавжди потонули дрібні легенькі кроки бездомного хлопчика.