Степовий найда

РОЗДІЛ V

— Кларенс, ти пропустив оте місце: «Тату, тату, залишайся!» — зауважила Сюзі. Випроставшись раптом на колінах місіс Пейтон, вона швидко заговорила: — Я вмію танцювати. І співати. Я можу затанцювати «Гай Джамбурі».

— А що це таке «Гай Джамбурі», серденько?

Танець «Гай Джамбурі», певно, старовинний обрядовий танець африканського походження, як виявилось, полягав у тому, що танцюючі під акомпанемент дитячого сміху роблять три маленькі стрибки праворуч, а потім ліворуч, при цьому підбирають пальцями коротенькі спіднички і перебирають навшпиньки маленькими ніжками, показуючи панчішки й голі коліна. Задихавшись, маленька танцюристка під гучні оплески зупинилася, готова, незважаючи на втому, продовжувати танець.

— Я вмію також і співати, — сказала вона швидко, ніби боялася, що оплески стихнуть. — Я вмію співати. Ой, Кларенс, — голос Сюзі звучав жалібно, — що я вмію співати?

— «Бен Болт», — нагадав Кларенс.

— Гаразд. Ти забув про гарненьку Алісу Бен Болт, — почала Сюзі фальшиво. — Гарненька Аліса з русявим волоссям, що сміється від радості, коли усміхнешся їй, і…, — тут Сюзі, нахмуривши бровенята, знову звернулася до Кларенса — А далі як?

— «Що тремтить від страху, як глянеш похмуро», — підказав Кларенс.

— «Що тремтить від страху, як глянеш похмуро», — повторила за ним Сюзі. — А далі я забула. Але я можу щось заспівати…

Сміх і шепіт серед присутніх затихли. З правого боку раптом залунав густий бас — це неперевершений гравець в покер приєднався до Сюзі, а за ним ще з десяток голосів, і під кінець утворився хор, в якому баси погоничів зливалися з сопрано місіс Пейтон і дитячим дискантом Сюзі. Обличчя людей стали зосереджені, і пісня повторювана знов і знов, підхоплена вітром, неслася над нічним степом, завмирала серед неосяжного таємничого простору, як те вогнище, що яскраво спалахує при пориві вітру і поступово завмирає, коли стає тихо.

Люди замовкли. Настала глибока тиша. Всі стали разходитися на відпочинок. Місіс Пейтон забрала Сюзі в свій фургон. Перед тим вона піднесла дівчинку до Кларенса, щоб він, поцілувавши, побажав їй «на добраніч», що трохи здивувало дітей, які не звикли до таких ніжностей.

Кларенс залишився віч-на-віч з містером Пейтоном.

— Мені здається, я сьогодні бачив індійця, — промовив Кларенс несміливо.

Містер Пейтон нахилився до нього.

— Індійця? Де? — запитав він швидко, але в очах його промайнуло недовір'я; з таким самим недовір'ям містер Пейтон дивився на нього, коли Кларенс розповідав йому про себе і про батька.

На хвилину Кларенс пожалкував, що почав цю розмову, але вперто повторив свої слова. Хлопчик досить точно змалював постать незнайомого, і це розвіяло сумніви містера Пейтона. Містер Пейтон на хвилину вийшов, і повернувся разом з Гаррі й ще одним чоловіком.

— Ти певен, що бачив індійця? — спитав містер Пейтон підбадьорливо.

— Авжеж, сер.

— Так само впевнений, як в тому, що твій батько — полковник Брант і що він помер? — додав Гаррі з неприємним сміхом.

У хлопця на очі навернулися сльози.

— Я ніколи не брешу, — твердо промовив він.

— Я вірю тобі, Кларенс, — спокійно сказав містер Пейтон. — Але чому ти досі мовчав.

— Мені не хотілося говорити про це при Сюзі і при… ній, — сказав Кларенс, запинаючись.

— При кому?

— При місіс Пейтон, сер, — червоніючи, прошепотів Кларенс.

— О! Ви бачите, яка делікатність! — глузливо вигукнув Гаррі.

— Годі! Дай йому спокій! — грубо обірвав містер Пейтон свого помічника. — Хлопець знає, що говорить. Але, — продовжував він, звертаючись до Кларенса, — як трапилося, що індієць тебе не помітив?

— Я сидів дуже тихо, боячись, розбудити Сюзі, — відповів Кларенс, — і, крім того… — Він завагався.

— Що?

— Він більше стежив за тим, що робите ви, — сміливо сказав хлопчик.

— Так воно й є, — втрутився в розмову третій, розвідник, що, певно, мав досвід в таких справах, — індієць знаходився з навітряного боку до Кларенса, а тому навіть його гострий нюх не міг виявити присутності хлопця, це був, певно, дозорний з ар'єргарду, інші пішли вперед, щоб перерізати нам дорогу. Більше ти нічого не бачив?

— Ще раніше я бачив койота, — сказав Кларенс, підбадьорений несподіваною підтримкою.

— Та постривайте! — звернувся розвідник до Гаррі, що заходився від реготу. — Це теж, вірна прикмета. Койот не піде по слідах індійців, він знає, що після них поживи не знайде. Коли ти бачив койота?

— Зараз же після того, як ми злізли з фургона, — відповів Кларенс.

— Все ясно, — промовив чоловік задумливо. — Вони сполохали койота, і він побіг попереду індійців або збоку. Індійці зараз між нами і тим караваном, можливо, вони переслідують його.

Містер Пейтон жестом дав зрозуміти, що при хлопцеві про це говорити не слід. Кларенс був здивований, помітивши цей жест. Після цього чоловіки почали розмовляти пошепки, але Кларенс ясно почув останні слова досвідченого розвідника:

— Це вже нічого не дасть, містер Пейтон. Зніматися зараз з місця — даремно рискувати. Та й звідки ви знаєте, чи не на нас вони гострять зуби. Якби ми не звернули з великого шляху, коли помітили дітей, то, можливо, потрапили б в якусь пастку. Мені здається, що нам просто пощастило. Треба розставити якнайбільше вартових і залишатися на місці до ранку. Перевіряти варту буду я особисто.

Містер Пейтон повернувся і, взявши з собою хлопця, попрямував до іншого фургона.

— Завтра рано-вранці ми вирушаємо і підемо слідом за вашим караваном, а тому тобі пора спати. Ти спатимеш у моєму фургоні. Заважати тобі я не буду, бо, мабуть, усю ніч проведу в сідлі.

Він підвів хлопчика до другого фургона, щільно присунутого до того, в який місіс Пейтон понесла Сюзі.

На превеликий подив, в фургоні Кларенс побачив письмовий стіл, крісло і навіть полицю з книгами. Довга скриня правила за похідне ліжко, на ній була влаштована постіль з білосніжними простирадлами і наволочками — розкіш, від якої Кларенс давно відвик. Ліжко було вистелене м'якими циновками, і, як пояснив містер Пейтон, підтримувалось пружинами, щоб усунути неприємну тряску. Стіни і стеля були не брезентові, як у звичайних переселенських фургонах, а викладені тонкими пластинками фанери, двері засклені, в стіні — вікно для освітлення і вентиляції повітря.

«Невже цьому сильному, здоровому чоловікові, який почуває себе в сідлі, як дома, подобається проводити час в таких умовах, ніби він купець або адвокат? — думав Кларенс. — Може, цей караван торгує з іншими караванами в дорозі чи перевозить товари з міста до міста?»

Але в каравані він не помітив нічого, що можна було б продавати. В фургонах було лише те, що необхідне в дорозі. Може, запитати містера Пейтона, хто він такий, він же питав його, Кларенса? Але на те він і дорослий. Дорослим завжди байдуже до того, що цікавить дітей. А вони чомусь мають право ставити дітям запитання, та ще й так безцеремонно. І порадитися нема з ким!

Залишившись сам, Кларенс ліг на постелі, прикрився простирадлом і став роздивлятися навколо. Яка м'яка приємна постіль! Як не схожа вона на ту грубу підстилку і жорстку ковдру, під якою він спав разом з одним погоничем! Йому подобались чистота, порядок, комфорт нового оточення, але водночас вони якось почали гнітити його, йому здавалось, ніби він зрадив своїх недавніх товаришів, з якими ділив радості і горе, і всі невигоди кочового життя, ніби він втратив незалежність, прийнявши розкіш, яка йому не належала.

І перед ним неясним видінням постав батьківський дім: великі кімнати, високі стелі, сходи, де завжди відчувався протяг, і життя, де всі навколо здавалися чужими, найбільш чужі — батьки, трохи ближчі — слуги, найпривітніша ж — чорна няня, що доглядала його.

Чому містер Пейтон так розпитував його про минуле? Якщо це так важливо для незнайомих людей, то чому ж мати ніколи нічого не розповідала йому про батька? Чому вона не схожа на цю вродливу леді, в якої такий приємний голос і стільки ніжності до… до Сюзі? Чому його, Кларенса, кожний намагається скривдити? До горла підкотився якийсь клубок, але він зробив зусилля над собою, виліз з постелі, підійшов тихенько до вікна і, відкривши його, щоб переконатись, що воно розчиняється, визирнув з фургона. Пригаслі багаття, бліді мерехтливі зірки на небі, невиразні обриси патруля, що пройшов мимо — все це ще більше підкреслювало темряву. Кларенс уже думав про інше. Пригадалися слова містера Пейтона під час першої зустрічі. «Ви дивіться, яке щеня!» Він, певно, не мав на увазі нічого поганого, говорячи так. Кларенс знову заліз у постіль.

Лежачи з розплющеними очима, він думав про те, що не варто ставати розвідником, а краще, як містер Пейтон, мати свій караван і запросити Сюзі… всю родину Сілзбі проїхатися з ним. Завтра вранці він попросить дозволу прийти в цей фургон разом з Сюзі і влаштувати таку гру. Це допоможе йому ввійти в свою роль і бути готовим, коли настане час приступити до обов'язків начальника каравану. А Сюзі, коли виросте і стане леді, допомагатиме йому, з дверей фургона вони будуть видавати провізію людям, які товпитимуться біля фургона, його будуть називати «Білий вождь», індійці зватимуть його «щеням». У нього буде окремий фургон-цирк, в якому він інколи виступатиме. Будуть у нього і гармати для захисту каравану. Ось після запеклого бою, він, збуджений, чорний від порохового диму, поспішає до фургона, Сюзі записує цей випадок в книгу, а місіс Пейтон, яка, звичайно, теж буде з ними, скаже: «Це щастя, що ми знайшли такого, як Кларенс. Я починаю краще його розуміти». В цей час появиться Гаррі (йому теж треба відплатити!) і скаже: «Звичайно, він син полковника Бранта, тут не може бути сумніву», — і попросить у нього пробачення. Прийде також і мати, одягнена в біле бальне плаття, і скаже, як звичайно, байдуже, холодно: «О боже, як він виріс! Шкода, що я так мало піклувалась про нього, коли він був малий…»

Тут його думки почали плутатися, стіна фургона раптом кудись зникла, ось він знову опинився серед безмежного степу, одинокий, всіма покинутий і забутий, навіть Сюзі поділась невідомо куди. В фургоні стало тихо, чути лише, як вітер шумить навкруги. Але що це? У Білого вождя, цього безстрашного героя, що міцно спав, на віях затремтіла сльоза…

Кларенс прокинувся від якогось поштовху, йому здавалося, що він проспав всього кілька хвилин, і він дуже здивувався, побачивши, що сонце піднялося височенько, і його гарячі промені проникають в фургон, де вже було жарко й задушно. В повітрі й на губах був знайомий дух курної дороги. Поскрипували дошки й ресори, до його слуху долинав брязкіт збруї, фургон погойдувався, ясно було, що караван рухається, і раптом — стоп. Певно догнали караван Сілзбі. Через кілька хвилин вони з Сюзі перейдуть туди, і на цьому кінець дивовижним пригодам. Треба вставати. Але вставати не хотілося, і він, як молоде здорове звірятко, переможене ранковою дрімотою, знову скрутився клубочком у м'якій постелі.

Як тихо стало навкруги! Лише здалека доносяться голоси людей, якісь приглушені і квапливі. Кларенс глянув у вікно і побачив, як мимо пробіг, задихаючись, один з погоничів із стривоженим, дивним виразом обличчя; зупинився на якусь мить біля сусіднього фургона і знову помчав назад.

Потім Кларенс ближче почув голоси і приглушений кінський тупіт.

— Тягніть сюди хлопця і спитайте в нього, — нетерпляче промовив один з вершників, Кларенс по голосу одразу ж впізнав Гаррі.

— Почекаємо, поки підійде Пейтон, — тихо промовив другий голос, — це його справа.

— Краще одразу довідатися, — пробурмотів Гаррі.

— Заждіть! — почувся голос містера Пейтона. — Я сам його запитаю.

Кларенс здивовано глянув на двері. Вони відчинилися, і на порозі з'явився містер Пейтон, запорошений і схвильований.

— Скільки фургонів у вашому каравані, Кларенс?

— Три, сер.

— Чи є на них які-небудь прикмети?

— Так, сер, — захвилювався Кларенс. — На одному напис: «Вперед до Каліфорнії!», на другому: «Рий, копай або помирай!»

На якусь мить очі містера Пейтона мало не вискочили з орбіт.

— Скільки всього людей було в каравані? — продовжував містер Пейтон.

— П'ять чоловіків і ще місіс Сілзбі.

— Більше жінок не було?

— Ні.

— Вставай, одягайся і чекай, поки я повернуся, — похмуро сказав містер Пейтон. — Та наберися духу. — Потім додав тихо — Здається, обставини склалися так, що тобі ще раз доведеться показати, що ти справжній мужчина, Кларенс.

Двері зачинилися. Незабаром голоси людей і приглушений кінський тупіт завмерли. Кларенс став одягатися. Ним оволоділо неясне почуття тривоги. Він одягнувся і, затамувавши подих, став чекати; несамовито билося серце, саме так воно билося вчора, коли Кларенс намагався наздогнати зниклий караван. Нарешті він не витримав і відчинив двері.

Навкруги було тихо. Лише з сусіднього фургона долинало веселе щебетання Сюзі, і це якось неприємно вразило Кларенса. Промайнула думка: «Адже те, що трапилось, найбільше стосується саме її», і за мить Кларенс був уже на землі. Оглянувшись навкруги, він помчав до передніх фургонів.

Перше, що йому впало в вічі, була снасть одного з фургонів Сілзбі. Без волів, без дишла, він стояв безпорадно, різко вимальовуючись на фоні сліпучо яскравого неба. Недалеко від нього валявся другий фургон, розбитий, без передніх коліс і осі; він нагадував вола, що впав на коліна під ударом обуха. Трохи віддалік ще тлів третій фургон, чорний, обвуглений, навколо нього товпилися люди — піші і кінні…

В ту мить, коли Кларенс наближався до них, натовп розступився, щоб пропустити двох чоловіків, які щось несли. Хлопець інстинктивно звернув з дороги, але люди помітили його і почали кричати: «Назад!», «Зупинись!», «Заберіть його!» Не звертаючи уваги на окрики, Кларенс кинувся до найближчого фургона, того, в якому він вчора грався з Сюзі. Але чиясь дужа рука схопила його за плече. То був містер Пейтон.

— Це фургон місіс Сілзбі, — побілілими губами прошепотів Кларенс. — А де ж вона?

— Її поки що не знайшли, — сказав містер Пейтон, — і ще одного, всі інші — мертві.