Степовий найда

РОЗДІЛ II

Перше, що вони відчули, було нестримне захоплення: як чудово, вони вільні! Діти мовчки дивилися одне на одного сяючими очима і задихалися від радості. Але це тривало недовго. Сюзі незабаром простягла ручку і вчепилася за куртку Кларенса. Хлопчик зрозумів її і поспішно сказав:

— Вони ще не встигли далеко від'їхати і зупиняться, як тільки побачать, що нас немає.

Діти пішли швидше. Сонце, за яким караван посувався кожного дня, і свіжі сліди на дорозі безпомилково вказували їм напрямок. Чисте свіже повітря без куряви і запаху волів, здавалось, вливало в них свіжі сили.

— А нам зовсім не страшно, правда? — сказала Сюзі.

— Чого ж нам лякатися! — озвався Кларенс. Він промовив це дуже впевнено і суворо, хоч саме в то мить пригадав: адже їх цілими годинами залишали самих у фургоні, і, отже, чого доброго, їх почнуть шукати тільки години через дві, коли стемніє і караван зупиниться на ніч. Хоч вони бігли й не дуже швидко, але, видно, вже були стомлені, чи повітря невистачало — обоє дихали важко. Раптом Кларенс зупинився:

— Он вони!

1 він показав на хмарку куряви далеко-далеко на обрії, на якусь мить в ній промайнув чорний силует фургона, промайнув… І зник. Зникла й хмарка, немов це був міраж. Каравану як не бувало. Знову перед ними стелився безлюдний шлях.

Діти не знали, що ця на перший погляд плоска рівнина насправді була хвилястою, і вони не могли побачити фургон, який десь повз по схилу пагорка. Обоє зовсім розгубилися, хоч кожне з них намагалося це приховати.

Першою не витримала дівчинка: вона сердито розплакалася. Побачивши таку слабість, хлопчик відчув приплив нових сил і чоловічої гордості: він повинен бути її захисником, відповідальність за обох лежить на ньому одному. І нема чого говорити з цим дівчиськом відверто.

— Ну, чого ти ревеш? — сказав він з удаваною суворістю. — Годі-бо, незабаром вони зупиняться і пошлють кого-небудь за нами! Та, напевно, вже й послали.

Але Сюзі з властивою жінкам проникливістю, відчула нещирість в його голосі і почала щосили лупцювати його своїми маленькими кулачками.

— Не послали! Не послали! Ти сам це добре знаєш! Як ти смієш?

Стомившись, вона впала долілиць на суху траву і, вчепившись за неї ручками, заплющила очі.

— Вставай! — сказав хлопчик. Обличчя його зблідло, і виглядало тепер майже зовсім дорослим.

— Відчепись від мене! — сказала Сюзі.

— Ти хочеш, щоб я пішов і залишив тебе саму?

Сюзі крадькома розплющила одне синє очко і зиркнула на нього з-під капора.

— Хо-о-чу!

Кларенс обернувся, удаючи, що хоче йти, насправді ж — щоб подивитися, чи близько вже сонце схилилось до обрію.

— Кларенс!

— Чого тобі?

— Візьми мене!

Вона простягла до нього рученята. Кларенс обережно підняв дівчинку, взяв на руки і поклав її голівку собі на плече.

— Ну, — сказав він весело, — тепер ти поглядай в один бік, а я в другий. Ми їх скоро знайдемо!

Ця думка сподобалася їй. Кларенс побрів, спотикаючись, і через деякий час вона спитала:

— Ти щось бачиш, Кларенс?

— Поки що ні.

— Я теж.

Дівчинка, здавалось, заспокоїлась. Та не минуло й кількох хвилин, як вона важко обвисла у нього на руках. Дівчинка заснула.

Сонце сідало все нижче, ось воно торкнулося лінії обрію і било тепер Кларенсові прямо в вічі, сліпило його, коли він, напружуючи зір, вдивлявся в далечінь. Перед очима, затягаючи обрій, пливли тьмяні й чорні плями, а блискучі кружечки мерехтіли по всій рівнині, наче маленькі сонця. Він заплющив очі і вирішив не розплющувати їх, аж поки не полічить до п'ятдесяти, потім до ста, але картина не мінялася: та ж сама безкрая рівнина, сонячний диск, що, опускаючись, ставав дедалі червонішим, освітлений багряним полум'ям обрій і більш нічого.

Спотикаючись під тягарем своєї ноші, він намагався розважитись, уявляючи собі, як помітять їхню відсутність, йому вчувається жвава розмова: вирішують, де зупинитися на ніч, так буває кожного вечора. Кларенс чує сердитий голос Джека Сілзбі, що зупиняється біля їхнього фургона: «Гей, ви там, вилазьте, та мерщій!» Потім він кричить уже суворіше. Ось він заглядає в порожній фургон. Кларенс бачить на його бородатому запорошеному обличчі роздратування.

— Куди ж поділися діти? — передається від фургона до фургона. Чути лайку, пронизливий, скрипучий голос місіс Сілзбі. Нашвидку й не. дуже охоче споряджається загін на розшуки. Вирушає сам Сілзбі з одним із погоничів. Вони кричать, лаються. Всі ці лайки, звичайно, сиплються на його голову, бо він старший і повинен бути розумнішим. Вони почувають страх за дітей — це цілком можливо, але уява Кларенса ніяк не може намалювати на обличчях цих людей співчуття чи жалю. Можливо, що саме це й підтримувало його гордість, співчуття могло б лише зламати його дух.

Нарешті Кларенс спіткнувся і, щоб не впасти, зупинився. Далі іти він не міг: рясний піт вкривав його обличчя, дихати було важко, підломлювались від утоми ноги, дзвеніло в вухах, в очах витанцьовували червоні кружечки — сонячні диски, схожі на криваві плями. Праворуч від дороги він помітив невеличкий пагорбок, на якому можна було трохи відпочити, та й для спостереження це було зручне місце. Але коли Кларенс підійшов ближче, то побачив, що це тільки густа заросль високої трави, і він опустився в неї з своєю ношею. Хоч звідти нічого не було видно, Сюзі тут було м'яко й затишно і вона заснула, як завжди після обіду; висока трава захищала її від свіжого вітру, що повіяв з заходу. Зовсім знесилений, перемагаючи сон, Кларенс то сидів біля Сюзі в високій траві, то ставав на коліна, спершись на руку, не відводячи пильного погляду з дороги.

Червона куля опускалася все нижче й нижче, і обрій ніби розплавлявся в багряній заграві. Довгі промені розходилися над прерією велетенським віялом, і хлопцеві здавалося, що ці довгі промені теж розшукують заблудлих дітей. Коли один з цих променів ніби затримався на якусь мить над їхньою криївкою, Кларенсові здалося, що промінь вказує Сілзбі і його супутникам шлях.

Хлопець підвівся на ноги і, освітлений останніми променями, випростався на весь зріст.

Аж ось сонце закотилось за обрій. Кларенс опустився на траву. Правда, він знав, що ще з годину буде видно, і саме в цей час обриси предметів стають особливо чіткими.

Вогняний меч, що промайнув між караваном і хлопцем, милосердно опустився в піхви і більше не боліли від напруження стомлені очі.