Степовий найда

РОЗДІЛ IV

Швидка їзда верхи в надійних руках рятівників була для дітей великою радістю, шкода лише, що все це так швидко скінчилося. Шалений галоп розпалених мустангів, нічний вітер, густі сутінки, в яких фургони вимальовувалися на фоні неба у вигляді хатинок з округлими дахами — все це здавалося їм надзвичайно цікавим і чудесним завершенням їх денних пригод. Все пережите протягом дня було забуте з властивою дітям легковажністю. Вони готові були повторити завтра все спочатку, впевнені, що знову все скінчиться так само щасливо, як і сьогодні.

А коли Кларенс несміливо простяг руки до поводів і вершник догадливо передав їх йому в руки, хлопець вперше відчув себе зовсім дорослим.

Але куди більше несподіванок чекало на них попереду. Під'їхавши до каравану, вони побачили, що фургони за всіма правилами військової оборони стояли колом. Спорядження каравану було куди розкішніше і багатше в порівнянні з караваном Сілзбі. Нічого подібного діти ще не бачили. Посередині табору паслося чотири чи п'ять десятків стриножених коней. Уже палали багаття. Біля одного з них було поставлено великий намет, всередині якого виднівся стіл, накритий білою скатертиною. Невже сьогодні якесь свято? Чи, може, це звичайна річ для цих людей і так буває щодня? Кларенс і Сюзі згадали, як вони обідали на голих дошках під відкритим небом, а в дощову погоду під низькою халабудою фургона.

Ось вершники зупинилися, дітей спустили на землю. Проходячи по табору, діти помітили, що один фургон обладнаний під спальню, другий — під кухню. Від здивування вони лише підштовхували одне одного ліктями, але знову сприймали все це по-різному. Обоє були приємно здивовані, але Сюзі, дивуючись всьому новому й небаченому, наче явно сумнівалася: чи так уже потрібне все це? Кларенс, можливо, як більш досвідчений, не вбачав у всьому цьому нічого незвичайного, навпаки, життя в каравані Сілзбі залишалося для нього далеким і не зовсім зрозумілим. Кларенсу шкода було Сюзі — її захоплення здавалося просто смішним.

Вершник, що привіз Кларенса, — очевидно, начальник каравану, — зайшов у намет і вийшов звідти разом з пишно вбраною дамою. Вони на ходу обмінялися кількома словами, певно, мова йшла про дітей. Але Кларенс не вслухався в те, що вони говорили: він був надто захоплений зовнішністю молодої леді…

Мало того, що вона була дуже гарна, але й вбрання її вражало бездоганною чистотою, волосся було старанно зачесане, а прикрашений бантом фартух не поступався в охайності перед сукнею. Вона вибігла наперед і, чарівно посміхаючись, взяла на руки здивовану Сюзі, і Кларенс так зрадів за свою маленьку супутницю, що навіть не помітив, що на нього леді не звернула ніякої уваги.

Бородатий чоловік, розуміючи незручність такого становища, підійшов до леді — це, певно, була його дружина — і шепнув їй щось на вухо, — що саме, Кларенс не чув, але леді, мило надувши губки, сказала:

«Так, але ж це його обов'язок», після чого підійшла до Кларенса і з тією ж чарівною посмішкою поклала свою маленьку білу руку йому на плече.

— Це ти піклувався про маленьку? Вона справжнє янголятко, правда ж?

Кларенс зашарівся від задоволення. Він був дуже радий, що Сюзі так сподобалась цій пишній вродливій жінці.

Леді забрала дівчинку до себе в фургон, і через деякий час Сюзі вийшла звідти вмита, з завитим волоссям, в бантиках, як лялька. Кларенс лишився з чоловіками.

— Ну, хлопчику, ти ж мені ще не сказав, як тебе звуть?

— Кларенс, сер.

— Це тебе Сюзі так зве. А далі як?

— Кларенс Брант.

— Чи ти не родич, бува, полковника Бранта? — неуважно кинув другий.

— Це був мій батько, — відповів хлопець, і обличчя його прояснилося: виходить, хтось із них знав його батька, і він відчув себе вже не таким самотнім.

Чоловіки перезирнулися. Начальник каравану глянув з цікавістю на хлопця і сказав:

— Отже, ти син полковника Бранта з Луїсвілля?

— Так, сер, — відповів хлопчик, невиразно відчувши якусь неприємність. — Але він уже помер, — додав він.

— Он воно як! А коли ж він помер?

— О, давно вже! Я його майже не пам'ятаю. Я був тоді зовсім маленький, — сказав хлопець, ніби виправдуючись.

— То ти, виходить, не пам'ятаєш батька?

— Ні, — промовив Кларенс. Він почав відповідати з впертістю, властивою вразливим дітям, коли їм бракує вміння висловити свої почуття. Він майже нічого не знає про батька, і це викликає якусь підозру у цих людей, йому стало особливо прикро, коли один з чоловіків, який, певно, не зрозумів його або не повірив йому, відвернувся і засміявся.

— А як ти потрапив до каравану Сілзбі? — запитав перший чоловік.

Кларенс, як завчений урок, коротко повторив, що він жив з тіткою в Сен-Джо, що мачуха влаштувала його в караван Сілзбі і, що в Каліфорнії, куди прямував караван, він мав зустрітися з кузеном. Він і сам розумів, що суха й нецікава розповідь буде не на його користь, але що ж поробиш.

Перший із співбесідників, начальник, замислився, потім глянув на засмаглі руки Кларенса. Раптом обличчя його знову освітилося добродушною посмішкою.

— Ти, певно, голодний?

— Так, — ніяково відповів Кларенс. — Але…

— Але що?

— Я хотів би трошки помитися, — промовив він невпевнено, подумавши при цьому про чистий намет, про охайну леді, про бантики в кучерях Сюзі.

— Ну, звичайно, — схвально кивнув головою його співбесідник, якому це, видно, сподобалось. — Ходімо зі мною. — І він привів його в фургон, де замість бляшаного таза і простого мила, до яких Кларенс звик в каравані Сілзбі, хлопчик побачив умивальник з фарфоровою мискою і брусок пахучого мила. Стоячи поруч, чоловік не без задоволення спостерігав, як хлопець миється, від чого Кларенс почував себе не зовсім зручно.

Раптом він знову запитав.

— А ти пам'ятаєш дім свого батька в Луїсвіллі?

— Трошки, сер, адже це було так давно.

Кларенс пам'ятав, що той дім зовсім не був схожий на будинок, в якому він жив в Сен-Джо, але вроджена соромливість не дозволяла йому вдаватися в подробиці. Все ж він сказав, що, на його думку, будинок був великий. Почувши таку скромну відповідь, чоловік подивився на хлопця ще пильніше.

— Отже, твій батько — полковник Гамільтон Брант з Луїсвілля, правда? — ще раз перепитав чомусь чоловік.

— Так, — сумно відповів Кларенс.

— Гаразд, — весело сказав його новий друг, немов бажаючи відігнати якусь нав'язливу думку. — Ходімо вечеряти.

Коли вони ввійшли до намету, Кларенс помітив, що стіл було накрито лише для господаря, його дружини та ще одного чоловіка, якого вони звали просто Гаррі, сам же Гаррі звертався до них не інакше, як «містер Пейтон» і «місіс Пейтон». Усі інші, чоловік дванадцять, розташувалися біля табірного вогнища і, як видно, не скучали там. Якби у хлопця була можливість вибирати, він, звичайно, приєднався б до них — почасти тому, що, як йому здавалося, так зробив би всякий мужчина, а почасти тому, що боявся нових запитань.

Але в цей час Сюзі, що влаштувалася на високому стільці, показала йому на вільне місце поруч з собою.

— Кларенс, — промовила вона раптом, як завжди щиро й безпосередньо, — на вечерю будуть курчата, яєчня з шинкою, гарячі грінки та варення, і місіс Пейтон каже, що мені можна все їсти.

Кларенс відчув себе відповідальним за її поведінку і, помітивши, що Сюзі схопила пухкою ручкою виделку за середину і готова за своєю звичкою встромити її в перший-ліпший шматок на блюді, сказав тихенько:

— Так не можна!

— Можна, можна, серденько моє, — сказала місіс Пейтон, ніжно посміхаючись Сюзі, і кинула докірливий погляд на Кларенса. — Їж все, чого тобі забажається!

— Це ж виделка, — прошепотів збентежений Кларенс, помітивши, що Сюзі має намір поколотити виделкою молоко в чашці.

— А от і ні, Кларенс, це просто розколота ложка, — сказала Сюзі.

Але місіс Пейтон була в такому захопленні, що не помічала цих дрібниць, вона безперестанку підкладала найкращі шматки на тарілку Сюзі, забуваючи про свою власну, і лише зрідка відривалася, щоб відкинути назад кучеряве волосся, що спадало дівчинці на лоб. Містер Пейтон сидів поруч спокійний і задоволений. Раптом погляди чоловіка й жінки зустрілися.

— Вона була б уже така, як ця дівчинка, Джон, — промовила ледве чутно місіс Пейтон.

Джон Пейтон мовчки кивнув головою і, відвернувшись, став дивитися в нічну темряву. Чоловік, якого звали Гаррі, також втупив неуважний погляд в свою тарілку, ніби читаючи молитву.

«Хто це «вона»? — думав Кларенс. — Чому з вій місіс Пейтон скотилися дві сльозинки і впали Сюзі з чашку з молоком?» А Сюзі навіть нічого не сказала. Лише згодом Кларенс дізнався про те, що Пейтони втратили свою єдину дочку. Сюзі, сама того не підозрюючи, викликала в серці місіс Пейтон і смуток і ніжність.

— Я гадаю, що завтра вранці ми доженемо їх караван, якщо вони не знайдуть нас уночі, — сказала, глибоко зітхнувши, місіс Пейтон і сумно глянула на Сюзі. — Може, навіть деякий час ми зможемо їхати разом з ними, — додала вона невпевнено.

Гаррі посміхнувся, а містер Пейтон відповів серйозно:

— Боюсь, що з цього нічого не вийде, коли б ми й хотіли подорожувати в компанії. Крім того, — додав він тихіше, мене турбує те, що до цього часу ніхто не розшукує дітей. Піт і Ганк весь час патрулюють на дорозі.

— Це бездушно! — сказала місіс Пейтон обурено. — Коли б ще йшлося про хлопця — це справа інша, він може й сам подбати про себе, але не потурбуватися про таку крихітку, це — сором!

Вперше Кларенс відчув, як неоднаково ставляться ці люди до нього і до Сюзі, і його дитяче серце стислося від болю. Особливо прикро було чути це від такої ніжної, милої й доброї жінки, перед якою він благоговів. Містер Пейтон, певно, помітив це і поспішив на допомогу:

— Можливо, вони знають краще, ніж ми, в яких надійних руках вона опинилася, — сказав він, весело кивнувши на Кларенса. — Крім того, їх могли збити з пантелику знаки індійців, як це трапилося з нами.

При цих словах Кларенс пригадав індійця, якого він бачив із зарослів. Може, сказати зараз про нього. А як не повірять і почнуть сміятися в її присутності? Він вагався, поки нарешті вирішив сказати про це тільки містеру Пейтону, коли залишиться з ним наодинці. Повечерявши, Кларенс запропонував місіс Пейтон свої послуги — допомогти прибрати з столу та помити посуд — і був дуже радий, коли місіс Пейтон, сміючись, погодилась. Після вечері вони розмістилися перед наметом, навколо великого вогнища. Віддалік, навколо другого вогнища, всі інші члени каравану грали в карти і весело сміялися, але в Кларенса не було вже бажання приєднатися до них. Правда, він все ще непокоївся, що досі нікому не сказав про індійця.

— А Кларенс, — голосно вигукнула Сюзі, коли на якусь мить всі замовкли, — уміє розповідати. Розкажи що-небудь!

Коли зніяковілий Кларенс пояснив, що Сюзі має на увазі вірші, які він знає напам'ять, присутні попросили його що-небудь продекламувати.

— Розкажи про хлопчика, що стояв на палубі, охопленій полум'ям, і говорив: «Хлопчик, о де він», — сказала Сюзі, зручніше примощуючись на колінах у місіс Пейтон. — Це про того хлопчика, — пояснила вона по секрету місіс Пейтон, — батько якого не хотів лишатися з ним на палаючому кораблі, хоч хлопчик говорив: «Залишайся, тату, залишайся!»

Після такого чіткого і, безперечно, зрозумілого тлумачення вірша «Касабіанка». місіс Гіманс Кларенс почав читати. На жаль, почувалося, що хлопець покладається лише на пам'ять. Жести, що супроводили декламацію, були якісь дерев'яні, неживі — так навчив його колись на Заході учитель. Кларенс розповідав, що «полум'я бушує навколо нього», описуючи при цьому рукою правильне коло, він благав свого батька, покійного адмірала Касабіанка, сплескуючи руками перед собою, ніби бажав, щоб йому наділи наручники, усвідомлюючи, що ці рухи не можуть передати правильно те, чого він сам раніше не відчував або не бачив. Розповідаючи про батька, що «лежить і вмирає» чи про «знамено, що майорить угорі» він робив однакові рухи. Але інколи вірш хвилював його уяву, сірі очі спалахували, вогнем, хлоп'ячий голос тремтів, і, можливо, слова плутались. Він захоплювався, тоді йому здавалося, що степ і все навкруги зникає в нічній темряві, а полум'я яскравого вогнища охоплює його і вкриває невмирущою славою, і його опановував незбагненний екстаз, незрозумілий для нього самого, і цей захват, це піднесення передалося слухачам. Коли він, розчервонівшись, замовк, то здивовано помітив, що біля сусіднього вогнища ніхто не грає в карти — всі стовпилися біля намету.