Степовий найда

РОЗДІЛ VIII

Коли Кларенс знову опинився на вулиці, перед банком, йому в голову прийшла одна блискуча, на його думку, ідея: чому б йому тепер, коли він, всіма покинутий, залишився один серед бурхливого моря життя і ні перед ким не відповідає за свої вчинки, — чому б йому тепер не податися на найближчі золоті приїски. Йому, бездомному, знедоленому повернутися до містера Пейтона і Сюзі — про це й мови не може бути. Треба купити деяке спорядження, — він бачив таке у рудокопів, — і, повечерявши, негайно вирушити в дорогу.

Давно вже він мріяв про те, щоб зайти коли-небудь в ресторан і замовити собі те, що бажаєш. Нарешті його мрія здійснилася, він сміливо переступає поріг ресторану. Та коли очі всіх присутніх з цікавістю втупилися в нього, Кларенс (можливо, через його маленький зріст, а може, через матроський костюмчик) зніяковів і, пробурмотівши якесь пробачення, вискочив на вулицю.

Більше він в ресторан не заходив. Підкріпився він в булочній імбирним пряником ї содовою з лимоном, а в найближчій бакалійній крамниці купив кілька оселедців, трохи копченого м'яса і сухарів на дорогу.

Після цього Кларенс подався на розшуки необхідного спорядження. За годину він придбав, нібито за дорученням (щоб уникнути зайвих запитань), сковороду, ковдру, лопату і кирку. Все це він залишив у булочника, де була його штаб-квартира, за винятком високих чобіт, в яких наполовину ховалися його морські штани: йому хотілося взути їх якомога швидше.

Навіть Кларенсу, незважаючи на його недосвідченість, ціна на всі ці речі здалася надто високою. Коли все було куплено, у нього залишилося не більше чотирьох доларів! Але в дитячій уяві Кларенса ці речі, які він придбав за золото, були куди цінніші від золотих монет. Кларенс по-дитячому захоплювався цим магічним перетворенням золота в речі.

Тим часом на людних вулицях він, як це не дивно, починав гостріше відчувати свою самотність, неясний смуток заповзав у його серце, хоч навкруги було так весело. Яскраво світилися вікна барів, де видно було пишно вбраних розкішних жінок; з численних кабаре долинали бурхливі оплески, вигуки, біля дверей кабаре — галасливі п'яні компанії, що, зчиняючи шум, бродили по вулиці і змушували Кларенса боязко тулитися до стін будинків, часом вони жартома запрошували його приєднатися до них. Все це бентежило і хвилювало хлопця.

У товаристві грубих людей він бував і раніше, але в умовах повсякденного життя там було не до розваг, і над ними був контроль.

Ось пролунав у натовпі пістолетний постріл; збуджені обличчя людей, що біжать повз нього, безпорадна постать — людини біля стіни, і знову натовп, серед якого загубилася та самотня постать.

Під час однієї з таких сутичок його притиснули до дверей, які оберталися, і здивований Кларенс раптом опинився в просторому, світлому, крикливо оздобленому залі, переповненому мовчазними зосередженими людьми, які були так заглиблені в свої справи, що шум і галас під самими дверима не заважали їм. У цьому залі в мовчазній тиші, мов зачаровані, сиділи за столами люди, одягнені хто просто, хто багато, а перед ними лежали карти і купки золота й срібла. Чути було тільки стукотіння кульки з слонової кістки, хтось мляво, монотонно і невиразно повторював одні і ті ж слова.

Кларенс зрозумів, де він опинився: це був картярський дім.

Скориставшись з того, що всі були надто зайняті і не звертали на нього уваги, підбадьорений урочистою тишею, Кларенс несміливо наблизився до одного з столиків. На ньому лежало кілька карт, і на кожній з них — купка грошей. Але на карті, проти якої зупинився Кларенс, грошей не було.

Якийсь картяр, що сидів поруч, підвів голову, здивовано зиркнув на хлопця і поклав на вільну карту кілька монет. Захоплений спогляданням залу і картярів, хлопець не помітив, як його сусід виграв на ту карту два чи навіть три рази. Забираючи зі столу свій виграш, сусід глянув на Кларенса і усміхнувся. Хлопець, зніяковівши, перейшов на другий кінець столу, де також була вільна карта. Той же картяр, потягнувшись через стіл, кинув на неї кілька монет своєю лопаткою і виграв знову. Інші картярі також звернули увагу на Кларенса, дехто усміхнувся йому. Хлопець почервонів і попрямував до виходу. Але щасливий картяр схопив його за рукав і всунув йому в руку три золоті монети.

— Це твоя пайка, синку, — сказав він.

— Моя пайка? За що? — запитав Кларенс, запинаючись.

— За те, що ти приніс мені щастя, — відповів чоловік. Кларенс здивовано глянув на нього.

— А мені… мені можна грати на ці гроші? — запитав Кларенс, кинувши оком спочатку на гроші, потім на стіл.

— Ні, ні, — відповів той поспішно, — не роби цього. Ти напевно програєш! Хіба ти не розумієш? Ти приносиш щастя іншим, але не собі. Ховай гроші, голубе, і поганяй додому.

— Вони мені не потрібні! Я не хочу їх! — вигукнув Кларенс, пригадавши недавню історію з гаманцем. Він тепер нікому на світі не довіряв.

— Візьміть! — він повернувся до стола і кинув гроші на першу вільну карту, яка впала йому в вічі. Він і не зчувся, як банківник присунув гроші до себе. Кларенс зітхнув з полегкістю.

— От тобі й маєш! — промовив чоловік з забобонним страхом в голосі, втупившись в хлопця безтямним поглядом. — Що я тобі казав? Негайно забирайся звідси, а то залишиш тут останню сорочку.

Кларенс знову опинився на вулиці. Ним поступово оволодівало неясне, але сильне почуття огиди і страху перед цим бурхливим, завжди неспокійним напівдиким містом. Пригадалася мовчазна безмежна прерія, де повітря завжди таке свіже і чисте, захотілося побачити своїх скромних супутників — погоничів, розвідника Джілдерсліва і навіть Джіма Гукера. Але найбільшим його бажанням було якомога швидше вибратися з цих гамірливих вулиць, сховатися від знавіснілих мешканців цього міста.

Він побіг до булочника, зібрав свої покупки, приладнав десь у підворітті клунок на плечах, і, вислизнувши на менш людну вулицю, подався на околицю міста.

Спочатку він хотів добратися до найближчого рудника в поштовій кареті, але його мізерний капітал не дозволяв цього, і він вирішив, розпитавшись про дорогу, іти пішки.

Через півгодини вогні гомінливого міста і їх відбитки в мілкій каламутній річці залишилися далеко позаду.

Повітря було м'яке і прохолодне, в легенькому серпанку, що огорнув землю, плавав жовтий місяць, в долині, як вартові, стояли при дорозі віргінські тополі і платани.

Пройшовши ще трохи, Кларенс сів під деревом і повечеряв всухом'ятку, а щоб напитися, йому довелося завернути в придорожню таверну, бо ні джерела, ні криниці поблизу ніде не знайшов. В таверні йому доброзичливо запропонували випити чогось міцнішого, але Кларенс відмовився, і на всі запитання відповідав, що доганяє своїх друзів, які поїхали фургоном і чекають на нього в домовленому місці. Недовір'я до людей змушувало його вдаватися до мимовільного обману, і йому це легко вдавалося, бо, дивлячись на цього безтурботного, життєрадісного хлопчика (саме таким він став, залишивши місто), ніхто б не догадався, що пережила ця бездомна, покинута, бідна дитина.

Було вже далеко за північ, коли, стомлений, але сповнений радісних надій, Кларенс звернув з курної дороги і зупинився серед поля, порослого диким вівсом. Тут він чудово виспиться і відпочине, в цьому він був не менш впевнений, ніж подорожній, що переступає поріг готелю. Густий овес, стебла якого сягали по плечі людині, надійно ховав його від людського ока. Кларенс вибрав місце, прим'яв трохи стебла і, поклавши клунок під голову, розстелив ковдру, загорнувся в неї і незабаром заснув.

Прокинувся він разом з сонцем, бадьорий, повний сил і голодний. І все ж з сніданком, який Кларенсу вперше доводилось готувати цілком самостійно, треба було зачекати — не було води, та й місце для вогнища слід вибрати безпечніше.

Кларенс натрапив на таке місце приблизно за милю звідти — на березі наполовину висохлого струмка, поблизу кількох карликових верб. Щоб приготувати свій перший сніданок, йому довелося докласти немало зусиль; найлегше вдалося розпалити вогнище, кава ж вийшла занадто густою, а оселедці і бекон чомусь майже не відрізнялися на смак, певно тому, що жарилися в одній сковороді.

Кларенсу раптом захотілося побачити Сюзі поруч з собою, але він пригадав, як холодно вона попрощалася з ним, і серце його болісно стиснулось.

Та це тривало недовго. Навкруги було стільки нового; все купалося в золотих променях ранкового сонця, ожила широка курна дорога, потяглися фургони, свідомість повної свободи окриляла душу — ось чому Кларенс, поринувши в думки про майбутнє, скоро забув про всі кривди минулого. Взявши на плечі клунок, він бадьоро рушив у дорогу.

Опівдні його наздогнав возом якийсь чоловік. Він попросив у Кларенса сірничка, щоб запалити люльку, в чому той не відмовив. За це чоловік провіз його миль з дванадцять на своєму возі.

Розповідаючи про себе, Кларенс був з цим чоловіком не більш правдивим, ніж з господарем таверни. У всякому разі, візник з жалем попрощався з хлопцем і побажав Кларенсу швидше зустрітися з своїми друзями.

— Та не будь дурнем і більше не згоджуйся тягти на собі їхні бісові кирки та лопати, — додав візник, дивлячись на спорядження хлопця.

Так Кларенс подолав найважчу частину путі: останні шість миль дорога йшла вгору. Зберігши сили, Кларенс пройшов ще досить значну відстань, перш ніж зупинився повечеряти.

І тут йому знову пощастило. Біля струмка, де розташувався Кларенс, зупинився віз, що повертався порожняком, і візник запропонував йому підвезти його речі, а за один долар — і його самого, до Оленячого Млина.

— Либонь розтринькав в Сакраменто гроші, які дав батько тобі на поштову карету, га? Тільки не бреши, хлопче, — додав він суворо, помітивши, що Кларенс здивовано глянув на нього. — Я й сам таким був.

На щастя, слова Кларенса про те, що він стомився і хоче спати, припинили небезпечні розпитування, і хлопець, примостившись на дні воза, скоро й справді міцно заснув.

Коли він прокинувся, то побачив, що вони вже в горах. Оленячий Млин, як виявилося, — це було велике, дуже розкидане селище.

Щоб уникнути зайвих небажаних запитань, Кларенс, як тільки підвода в'їхала в селище, взяв свої речі і на роздоріжжі хутко скочив з воза, кинувши нашвидку візникові: «Прощавайте».

Він уже знав, що до найближчого табору рудокопів звідси п'ять миль і що дорогу вказує довгий дерев'яний водозлив, який тягся туди, то появляючись, то зникаючи, вздовж схилу сусідньої гори.

Сухе прохолодне повітря, благодатний затінок сосен і лаврових дерев, пряні пахощі, що сповнювали повітря, — все це радісно хвилювало Кларенса. Інколи стежка вилася серед незайманого лісу, і при його наближенні зграї сполоханих птахів стрілою кидалися в лісову гущавину. То раптом стежка виводила його на край високої кручі, звідки Кларенс зі страхом дивився на дно глибокої ущелини і з висоти тисячі футів знову бачив той же самий, повитий блакитним серпанком ліс.

Десь опівдні він вийшов на сяк-так прокладену дорогу, певно, головну в цій місцевості, і з подивом помітив, що сама дорога і грунт навколо були яскравочервоного кольору. Все навкруги було червоне: грудки, калюжі і грязюка на дорозі; червоним пилом були вкриті дерева й пеньки. Подекуди цей колір здавався особливо яскравим на фоні білих уламків кварцу десь на схилі гори або прямо на дорозі. Кларенс підняв один з таких шматків кварцу, серце його забилося сильніше: в ньому видно було прожилки блискучої слюди і малесенькі іскорки якогось мінералу, схожого на золото!

Дорога почала спускатися до звивистої річки, що обміліла від посухи та великої кількості рудничних каналів. На березі річки, в якій весело грало сліпуче сонце, а то і просто на пересохлій частині русла були розкидані землянки, химерної форми дерев'яні корита і жолоби; подекуди серед зеленого листя біліли намети. Береги річки були вкриті пеньками та чорними обвугленими місцями — слідами недавніх вогнищ.

Розчарування охопило Кларенса. Картина, що відкрилася перед ним, нічого особливого собою не являла і — що найгірше, — була дуже знайома. Вона нічим не відрізнялася від околиць десятків звичайнісіньких селищ, які йому доводилося бачити в менш романтичній місцевості.

Каламутночервоний струмок, що витікав з жолоба, три-чотири бородатих напівголих чоловіки, що, зігнувшись, копирсалися в воді, як ганчірники в купі сміття, — в усьому цьому не було нічого, що нагадувало б про благородний метал. І все ж Кларенса захопила ця картина, кілька хвилин він ішов так швидко, що, завернувши за ріг, несподівано для себе опинився перед будівлею, для якої важко було підібрати назву. Вона була зроблена з брезенту і з дерева. Крізь відчинені двері всередині приміщення можна було побачити полиці вздовж стін, прилавок, на якому безладно лежали продукти, одяг, залізні товари, та стіл, на якому стояла сулія і кілька брудних склянок. Обабіч дверей, притулившись до стіни, стояли два чоловіки в грубому одязі і курили люльки. Їхні скуйовджені бороди і давно не стрижене волосся так розрослися, що з-під опущених крисів капелюхів було видно лише очі та губи.

Кларенс, який швидко спускався по дорозі, мало не наскочив на них і різко зупинився.

— Обережно, синку, так можна й будинок перекинути, — сказав один з чоловіків, не виймаючи люльки з рота.

— Якщо ти шукаєш матусю, то вона щойно пішла з тіткою Джейн до пастора Дулітла в гості, — ліниво промовив другий, — а тобі звеліла почекати.

— Я… я йду на рудник, — запинаючись, пояснив Кларенс. — Здається, ця дорога веде туди?

Обидва чоловіки вийняли з рота люльки, глянули один на одного, погладили обличчя і, повернувши, як по команді, голови в халупу, гукнули:

— Гей, ви там, а виходьте-но сюди!

На цей оклик з халупи вийшло чоловік з шість таких же самих бородачів з люльками. Вони зручно вмостились навпочіпки, спираючись спинами об дерев'яну стіну і почали безцеремонно розглядати хлопця.

Кларенс зовсім розгубився.

Один з чоловіків вийняв з рота люльку і сказав, не зводячи з хлопця похмурого погляду:

— Даю за нього сто доларів, отак як є.

— Враховуючи те, що при ньому новенький інструмент, — сказав інший, — я даю сто п'ятдесят і ставлю могорич. Я давно вже шукаю чогось подібного, — додав він.

— Джентльмени, — знову почав перший, — якщо взяти його в цілому: юність, рожеві щоки, пушок на них, зважити на те, що він, хоч і зелений, зате ранній, врахувати несподіваність появи, — повірте мені, двісті доларів — цілком підходяща ціна. Так і будемо вважати.

Але Кларенс уже з попереднього досвіду знав, що такій каліфорнійській балаканині не слід вірити. Відступивши на кілька кроків, він повторив уперто:

— Я питаю у вас, чи приведе мене ця дорога на рудник.

— Оце й є рудник, а ці люди — рудокопи, — сказав цілком серйозно перший з них. — Дозвольте познайомити вас: Джім Скромний, Біль Безкозирка, Боб Бридкий, а це Дік Трущобник. З цього боку — Граф з Чатем-стріт, Живий Скелет і я.

— Дозвольте й вас запитати, прекрасний юний сеньйор, — промовив Живий Скелет, високий, кремезний чолов'яга, — звідки прилинули ви до нас на крилах вранішнього зефіру і чиї мармурові палати ви осиротили?

— Я перетнув прерію з караваном містера Пейтона і два дні тому прибув до Стоктона, — сказав Кларенс обурено, вважаючи, що йому тепер немає потреби щось приховувати. — Звідти я поїхав до Сакраменто до свого кузена і довідався, що він там уже не живе. Я не бачу в цьому нічого смішного! От я й вирішив податися на рудник, щоб добувати золото, бо… бо містера Сілзбі, який мав довезти мене сюди і, може, допоміг би розшукати мого кузена, убили індійці.

— Зажди, синку, я допоможу тобі закінчити, — промовив, підводячись, перший рудокоп. — А тебе індійці не вбили лише тому, що ти відстав від каравану разом з маленькою дочкою містера Сілзбі. Пейтон підібрав тебе разом з дівчинкою, яку ти дбайливо доглядав, а через два дні ви набрели на розбиті фургони Сілзбі і на трупи людей.

— Так, сер, — прошепотів вкрай здивований Кларенс.

— А коли ти залишився серед прерії один з маленькою дівчинкою, — продовжував чоловік, взявшись рукою за голову, ніби це допомагало йому пригадати деталі, — то побачив червоношкірого, який стояв недалеко від тебе і стежив за караваном, і ти, причаївшись, нічим себе не зрадив…

— Так, сер, — поспішно сказав Кларенс.

— А містер Пейтон, прийнявши тебе за індійця, що ховається в траві, вистрелив у тебе. А ще… одного разу ти застрелив буйвола, що упав разом з тобою в яр… так-таки сам і упорався з ним?

— Так, сер, — від задоволення Кларенс аж почервонів. — Виходить, ви мене знаєте?

— Виходить, що так, — похмуро промовив чоловік, розгладжуючи вуса. — Справа в тому, що ти вже був тут раніше.

— Раніше? Я? — повторив здивований Кларенс.

— Авжеж, раніше. Вірніше — вчора ввечері. Ти був, правда, трошки вищий і нестрижений. А лаявся куди краще, ніж сьогодні. Віскі ти дудлив, як дорослий, крім того, позичив п'ятдесят доларів, щоб добратися до Сакраменто. Ти їх, звичайно, вже встиг розтринькати. Га?

Кларенс був приголомшений. Або він збожеволів, або ці жорстокі люди дізналися про його історію від когось з його нещирих друзів і тепер знущаються з нього. Він зробив крок уперед, але чоловіки підвелися і швидко оточили його. Важко дихаючи, Кларенс запитав у розпачі:

— Як зветься це місце?

— Люди називають його Проваллям Мертвяка.

Провалля Мертвяка! Якась згадка промайнула в голові Кларенса. А чи не був це Джім Гукер? Він, певно, втік і присвоїв собі його ім'я. Кларенс звернувся майже благально до першого рудокопа:

— Правда, він виший і старший за мене. Обличчя кругле, а очі маленькі. Голос хрипкий і… — Кларенс безнадійно замовк.

— Звичайно, він зовсім на тебе не схожий, — відповів, роздумуючи, рудокоп. — Біда в тому, що ви хоч і різні, але надто багато вас розвелося в цих місцях.

— Я не знаю, хто тут до мене був і що вам наговорили, — сказав Кларенс, втрачаючи надію порозумітися і все ж уперто обходячи мовчанкою непорядний вчинок свого приятеля. — Не знаю, хто у вас був, та це мене й не цікавить. Я Кларенс Брант з Кентукі. Я вирушив з Сен-Джо з караваном містера Сілзбі, зараз прямую на рудник, і ви не маєте права мене затримувати!

Рудокоп, що перший заговорив з Кларенсом, здригнувся, пильно поглянув на Кларенса, обвів очима інших. Джентльмен, якого звали Живим Скелетом, всією своєю кремезною постаттю присунувся до хлопчика. Заглянувши Кларенсу в вічі, він промовив задумливо:

— Справді наче скидається на Брантового виплодка…

— Ти не родич, бува, полковника Гамільтона Бранта з Луїсвілля? — спитав перший рудокоп.

Знову те ж саме запитання! Бідний Кларенс вагався — відповідати чи ні? Знову почнуться розпитування, як тоді у містера Пейтона.

— Так, — промовив хлопець похмуро. — Але він уже помер, ви ж знаєте це.

— Помер… Аякже… Віддав богу душу… — хором заговорили чоловіки.

— Його, звісно, вже нема, — промовив у роздумі Живий Скелет так, ніби намагався показати: мовляв, кому ж, як не йому, про це знати. — Від нього залишилися самі кістки.

— Порохня — більше нічого, — додав Дік Трущобник, хмуро кивнувши головою.

— Не хотів би я зараз доторкнутися до нього, ух, холодний, слизький… — заговорив Граф з Чатем-стріт, який до цього часу мовчав. — А як твоя матуся? Збирається знову заміж? Чи не вона часом послала тебе сюди?

Кларенсу здалося, що Граф з Чатем-стріт після цих слів дістав від когось із своїх друзів доброго стусана.

— Я приїхав в Сакраменто до свого кузена Джексона Бранта, але не знайшов його, — уперто повторив хлопець.

— Джексона Бранта? — перепитав перший рудокоп, багатозначно поглянувши на своїх колег. — Це хто — мати сказала тобі, що він твій кузен?

— Мати, — відповів Кларенс стомлено. — Прощавайте!

— Гей, синку, куди ж ти?

— Шукати золото, — відповів Кларенс. — І ви не можете мені заборонити цього, якщо я буду копати не на вашій ділянці. Я знаю закон.

Він чув, як містер Пейтон говорив про це в Стоктоні. Хлопець побачив, що чоловіки перешіптуються, йому навіть здалося, що вони почали дивитися на нього прихильніше, перестали насміхатися. Перший рудокоп поклав йому на плече руку і сказав:

— Гаразд, ходімо зі мною. Я покажу тобі, де можна копати.

— А як вас звати, — звернувся до нього Кларенс, — бо ви назвали себе просто «я».

— Зви мене Флін, Том Флін.

— І ви покажете мені, де я можу копати для себе?

— Покажу.

— Ви знаєте, — промовив Кларенс з соромливою і водночас трохи самовдоволеною посмішкою, — кажуть, що я приношу щастя…

Чоловік глянув на нього і промовив якось по-новому і дуже серйозно:

— Я вірю тобі.

— Недавно я приніс щастя одному чоловікові в Сакраменто, — сказав він, ідучи поруч з рудокопом.

І він розповів про пригоду в картярському домі. Але цього мало. В несподіваному пориві глибокої і загадкової дитячої симпатії, Кларенс розповів, як щедро він частував пасажирів у придорожньому шинку, як потім виявив золото в гаманці і про свій вклад в банк.

Чи то його зрадила властива йому замкнутість, яка в майбутньому відіграє таку велику роль в його житті, чи то ця людина зуміла завоювати його прихильність, хлопець не міг би відповісти на ці запитання. Але так чи інакше, — поки вони дійшли до місця, Флін уже знав всю історію Кларенса.

І лише в одному хлопець погрішив проти істини: розуміючи, що Джім Гукер підло зрадив його, він змалював його вчинок, як звичайну хлоп'ячу витівку.

Нарешті вони зупинилися на схилі гори. Земля тут, видно, була родюча. Кларенс зняв з плечей лопату, відв'язав сковороду і глянув на Фліна.

— Копай собі тут, де хочеш, — спокійно промовив його супутник, — можеш бути певним, що знайдеш. Набери в сковороду землі і йди до струмка, зачерпни по самі вінця води, а потім роби ось так, — і він почав вертіти в руках сковороду. — Так треба вертіти доти, поки не змиється вся земля і на дні залишиться лише чорний пісок. Те ж саме роби з піском, аж поки не побачиш на дні блискучі крупинки. І не бійся, золота з сковороди не вимиєш, коли б ти навіть хотів це зробити. А тепер я тебе залишаю, нікуди не йди, аж поки я не повернусь.

Рудокоп серйозно кивнув головою, в очах його — це було єдине не заросле щетиною місце на його обличчі — промайнуло щось схоже на посмішку, і він швидко пішов геть.

Кларенс вирішив не гаяти даремно часу. Вибравши місце, де трава була не така густа, він копнув і вивернув одну-дві лопати червоної землі. Наповнивши сковороду, він підняв її на плече, його здивувала незвичайна вага цієї ноші. Він не знав, що й вага і колір пояснювались тим, що в цьому грунті було багато залізної руди.

Спотикаючись, Кларенс добрався з своєю ношею до струмка, вірніше, до відкритого дерев'яного жолобка, і почав робити все точно так, як казав йому Флін. Зануривши сковороду в воду, він побачив, що половину її вмісту вода знесла у вигляді густої червоної рідини. Це дуже сподобалось йому, він захоплено дивився на червону рідину, хлюпався в ній пальцями. Але це тривало недовго. Пополоскавши ще раз-другий, Кларенс побачив на дні чорний пісок. Ще трохи і — він не повірив своїм очам — в піску заблищало кілька крихітних, не більших за шпилькову головку, жовтих крупинок.

Він спробував вилити разом з водою все, що було в сковороді, але — Флін казав правду — пісок, що був легший, вихлюпнувся з водою, а блискучі зернятка ніби прикипіли до рівного дна. Це було золото!

Серце Кларенса несамовито забилося від радості. Ось воно — багатство, незалежність, влада! (І перед його очима постали прекрасні картини…).

Раптом чиясь рука легко опустилася на його плече. Кларенс здригнувся: він був такий схвильований, що й не чув кінського тупоту. Поруч, верхи на коні, сидів Флін, другий кінь був на поводі.

— Умієш їздити верхи? — коротко спитав він.

— Умію, — відповів, запинаючись, Кларенс, — але…

— Але… за дві години з Оленячого Млина вирушає поштова карета. Кидай усе це! Швидше на коня!

— Але ж я тільки що знайшов золото, — схвильовано промовив Кларенс.

— А я тільки що знайшов… твого кузена. Поїхали!

Він підвів коня ближче — прямо на розкидані навколо знаряддя праці, — допоміг хлопцеві сісти, майже піднявши його в сідло другого коня, якого він оперіщив батогом, і за мить обидва вершники галопом помчали вперед.