Степовий найда

РОЗДІЛ Х

Минуло три роки, які не внесли в життя Кларенса особливих змін.

За цей час він переконався, що у Джексона Бранта, або дона Хуана Робінсона (Кларенс і він обходили мовчанням родинні зв'язки, які нібито існували між ними, а після того, як поїхав Флін, і зовсім ігнорували їх) було більше підстав називатися іспанцем, ніж американцем.

Дон Хуан рано переселився в південну Каліфорнію, в свій час він одружився з удовою, багатою мексіканкою, яка незабаром померла бездітною і залишила йому чималу спадщину. Він поступово втратив все, що було в ньому американського. Відлюдник і бібліофіл, він і з великою вибагливістю ставився до своїх земляків. Чим більше Кларенс пізнавав дона Хуана, тим менше розумів, що могло зв'язувати його з Фліном. Та оскільки дон Хуан ніколи більше не починав розмови про Фліна, Кларенс скоро перестав думати про це.

Кларенс швидко призвичаївся до вільного, спокійного життя в гасієнді^[5] Ель Рефюджіо.

Кожний ранок він проводив у сідлі, об'їжджаючи гірські пасовища, де паслися стада його кузена, а день і вечір присвячував книгам, читаючи без будь-якої системи і контролю.

Доброзичливий дон Хуан, правда, спробував додержати нерозважно даної обіцянки — навчити його іспанської мови — і дав Кларенсові кілька уроків. Але за кілька тижнів у кмітливого хлопця був уже чималий запас слів, набутий завдяки випадковим знайомствам з вакеро та різними торговцями, і дон Хуан охоче дав йому і в цьому повну волю.

І, як інколи трапляється, що всупереч здоровій логіці, репутація людини на все життя визначається якимсь дрібним вчинком, так на цей раз становище Кларенса в гасієнді назавжди визначилося красномовним жестом, яким він відхилив прощальний дар Фліна. Вдячний пеон, якому Кларенс кинув даровану йому монету, змалював цю сцену з усіма деталями своєму товаришеві. І скоро нікому не відомий молодий родич дона Хуана був визнаний, як своя людина в домі і природжений ідальго^[6].

Але особливо яскраве і мальовниче відображення знайшла ця пригода у багатій фантазії жіночого населення Ель Рефюджіо.

Виняткова простота і правдивість Кларенса, а також те, що він був чудовим наїзником — все це робило його героєм в очах мешканців гасієнди.

В кінці третього року перебування Кларенса в Ель Рефюджіо дон Хуан переконався, що недосвідчений чотирнадцятилітній хлопець, який любить погуляти, розбирається в господарських справах краще, ніж він сам. Кузен помітив також, що хлопець перечитав мало не всю його бібліотеку, хоч дечого в цих книгах, через свій вік, і не зміг зрозуміти. Дон Хуан переконався також, що, незважаючи на повну самостійність у вчинках, Кларенс завжди залишався порядним і вірним його інтересам, хоч і не виявляв до кузена ніяких ніжних почуттів. Спочатку він був у домі ніби лише веселим, невловимим і не набридливим сонячним променем. Але з часом дону Хуану уже важко було б обійтися без нього.

Тим більшим було здивування Кларенса, коли одного ранку дон Хуан, збентежений, як в день їхньої першої зустрічі, запитав його: чим він хотів би зайнятися. Це було дивно ще й тому, що його опікун, як і більшість далеких від реальної дійсності людей, до цього часу в своїх розмовах завжди обходив майбутнє.

— Що трапилось? Хіба я в чому-небудь провинився? — запитав він раптом з своєю звичайною дитячою прямотою.

— Ні, ні, — поспішно відповів дон Хуан, — але мені здається, що час уже подумати про твоє майбутнє, або принаймні почати готуватися до нього. Тобі треба стати освіченою людиною. Ти підеш учитися до школи. Мені дуже шкода, — сказав він, ніби міркуючи вголос і забувши про присутність Кларенса. — Саме зараз ти вже й мені міг би стати у пригоді, а то становище твоє тут трохи незвичне, якесь смішне, та й вся ця нерозумна історія в минулому… Я маю на увазі, — раптом плутано заговорив дон Хуан, побачивши зблідле обличчя і похмурий погляд хлопця, — я маю на увазі, що смішно було б тримати тебе в твоєму віці дома і не послати до школи, а сам я тебе навчити не зможу. Розумієш?

— Значить, ви вважаєте моє становище тут… смішним? — уперто запитав Кларенс.

— Я вважаю себе смішним, — поспішно заявив дон Хуан. — Ну от, ну от… Годі про це! Завтра ми поїдемо в Сан-Хозе і поговоримо з секретарем єзуїтського коледжу. Це хороша школа і, крім того, недалеко від нашого ранчо.

На цьому розмова закінчилася.

Першою думкою Кларенса було тікати звідси.

Бідний Кларенс, так щиро відданий своєму кузенові, вбачав свій обов'язок у захисті його інтересів і от він раптом чує, що його становище тут «смішне»!

Поринувши в похмурі думки, Кларенс увечері довго скакав по безлюдних горбах, потім провів безсонну ніч у себе в кімнаті і прийшов до висновку, що його кузен мав рацію. Він вступить до школи і буде вчитися старанно — так старанно, що скоро, дуже скоро зможе сам заробляти собі на прожиття.

Прокинувся він задоволений. Щаслива перевага юності в тому, що для неї вирішити і здійснити — це майже одне і те ж.

Другого дня Кларенса було прийнято до коледжу, як учня і пансіонера. Становище дона Хуана і його прихильність до іспанців відіграли тут не останню роль. Але Кларенс не міг не помітити, що директор коледжу, патер Собрієнте, інколи спиняв на ньому замислений погляд і розпитував про його минуле так, як питали його раніше. Це навело Кларенса на підозріння: чи не сказав кузен директорові коледжу чогось такого, що привернуло особливу увагу патера Собрієнте до нового учня?

А взагалі патер був лагідною, освіченою людиною. Кларенсові назавжди запам'яталися його великі руки з м'якими добрими долонями і ще — великі ноги в надзвичайно безформних черевиках з сириці.

Тихі галереї коледжу гнітили Кларенса, інколи траплялося, що в одній з цих галерей, які по-монастирському оточували подвір'я коледжу, Кларенса раптом ніби пригинала до землі вага цієї по-батьківському лагідної руки. Не раз йому й серед ночі вчувалися м'які кроки і важке дихання його наставника з слоноподібними ногами.

Взаємини, що склалися у Кларенса з іншими учнями коледжу, були спочатку досить неприємні. Важко сказати, за що його не любили учні — чи то вони помітили надто прихильне ставлення до нього патера Собрієнто, чи, може, їм не подобалася його манера триматися (адже він жив весь час серед дорослих) чи то просто вважали його за чужого, але скоро від дошкульних слів вони перейшли до фізичних заходів впливу. І тоді виявилося, що цей лагідний і стриманий хлопець уміє грубо, по-сільському пускати в хід кулаки і ноги, ігноруючи при цьому загальновизнані шкільні правила і традиції, про які він не мав ніякого уявлення. При першій же нагоді він відлупцював кількох своїх достойних колег, і хоч робив це не за правилами, наслідки були непогані.

Коли про це стало відомо, одному з старших учнів було доручено провчити молодого «дикуна».

Кларенсу було послано виклик і він прийняв його з готовністю, що здивували і його самого і його супротивника — юнака років вісімнадцяти, значно вищого на зріст і досвідченішого в таких справах, як бійка.

Після першого ж удару обличчя Кларенса залилося кров'ю. Це викликало в ньому несподівано різку зміну, яка дуже збентежила глядачів: наблизившись до ворога, він, як тигр, накинувся на нього і, обхопивши рукою горло, став душити його. Удари сипалися градом, але Кларенс не звертав на них уваги і, на превеликий їх подив, звалив супротивника на землю. Зчинилася тривога. Кілька викликаних на місце бою вчителів насилу розняли руки Кларенса. Він рвався в бій, але його супротивник вже зник. З того часу Кларенса вже більше ніхто не зачіпав…

Про цю пригоду скоро забули, але з учнями Кларенсові так і не вдалося налагодити дружні стосунки, і його мало турбувало те, як вони до нього ставилися — боялися, поважали чи лицемірно догоджали.

У всякому разі, заняття лише виграли завдяки відсутності розваг. Два роки жадібного читання розширили його кругозір, куди й поділися невпевненість, незграбність і апатія новачка.: Гострий розум, що вирізняв його серед інших, і виняткова старанність зумовили надзвичайні успіхи Кларенса в навчанні.

Під кінець першого року навчання він вважався всебічно обдарованим учнем-феноменом. З цього приводу патер Собрієнте мав розмову з доном Хуаном і було вирішено трохи стримувати його в навчанні і заохочувати до розваг, йому було надано більше свободи в порівнянні з іншими. Так, йому дозволялося відвідувати, коли забажається, сусіднє містечко Санта Клара. Гроші, на дрібні витрати у нього завжди були в достатній кількості. Але Кларенс, у якого не було близьких друзів, при його спартанських звичках, почував незрозумілу відразу до грошей. Проте одягався він дуже акуратно, і, завжди стриманий і впевнений у собі, справляв прекрасне враження.

Прогулюючись якось надвечір по Аламеді, тінистій алеї, насадженій колись місіонерами між селищем Сан-Хозе і монастирем Санта Клара, Кларенс побачив, як з монастиря двома рядами вийшли на прогулянку молоді дівчата. Вони йшли йому назустріч.

Для вихованців коледжу такі зустрічі були неабиякою подією, хоч наглядачі, що супроводжували учнів, під час прогулянок, всіляко намагалися уникати такого збігу. Але Кларенс ставився до таких зустрічей з глибокою байдужістю людини, яка в п'ятнадцять років вважає, що пора юності і романтики для неї вже минула. Він майже поминув вихованок монастиря, коли раптом його погляд, сковзнувши по рядах дівчат, зустрівся з знайомими синіми, як фіалки, очима, що дивилися на нього з-під крислатого, кокетливо оздобленого стрічками капелюшка. Це були ті ж самі очі, що колись дивилися на нього з-під полотняного капора — сині очі Сюзі.

Кларенс здригнувся і хотів заговорити з нею, але вона швидко попередила його ледве помітним рухом і багатозначним поглядом в бік двох монахинь, давши зрозуміти, щоб він ішов слідом за нею. Кларенс послухався і пішов позаду на достатній відстані, сам собі дивуючись.

Пройшовши ще трохи, Сюзі, ніби ненароком, впустила на землю носову хусточку і тому змушена була вийти з ряду і повернутися назад. Вона підняла хустинку і, кинувши швидкий погляд на Кларенса, знову побігла на місце.

Колона пішла далі, але коли Кларенс досяг місця, де Сюзі затрималася, він помітив у траві складений трикутником папірець. Було б необачно підняти його зараз, коли вихованки були ще порівняно недалеко. Кларенс пройшов далі, потім повернувся і підняв папірець. На ньому учнівською рукою було наспіх написано олівцем кілька слів: «О шостій годині, під старою грушею, біля південної стіни. Приходь».

Кларенс зрадів і водночас збентежився. Він не розумів, навіщо треба робити таємницю з їхнього побачення. Звичайно, вона учениця, отже, перебуває під наглядом. Але він був певен, що патер Собрієнте міг би легко влаштувати йому зустріч з подругою дитинства, про яку він часто згадував і з якою він пережив у минулому тяжку трагедію. Кларенс користувався повним довір'ям патера Собрієнте і тому вбачав у цьому таємному, хоч і цілком невинному побаченні щось негідне.

Незважаючи на це, в умовлений час він був біля південної стіни монастиря, над якою звисало сучкувате гілля старезної груші. В стіні була ґратчаста хвіртка, якою, певно, вже давно не користувалися.

Цікаво, де ж вона появиться? Серед гілля чи прямо на стіні? Від колишньої Сюзі можна всього сподіватися. Але, на превелике його здивування, він почув, як у замку повертається ключ. Хвіртка несподівано розчинилась, і Сюзі вислизнула з неї.

Схопивши його за руку, вона сказала: «Біжімо, Кларенс» — і не встиг він опам'ятатися, як вона вже помчала вперед.

Вони щодуху бігли по доріжці. Так бігли вони, взявшись за руки, чотири роки тому по прерії слідом за старим переселенським фургоном.

Кларенс глянув на легку, тендітну фігурку, що бігла поруч з ним. Сюзі виросла, стала граціознішою. Одягнута вона була з бездоганним смаком, різні дорогі деталі її вбрання свідчили про те, що вона росте розпещеною дитиною. Але, як і раніше, золотистими хвилями спадало на спину і плечі волосся, ті ж самі були сині очі, маленький капризний ротик, мініатюрні руки й ноги. Кларенс хотів би зупинитися, щоб краще розглянути її, але вона, похитавши головою, сказала, нервово засміявшись:

— Біжімо, Кларенс, біжімо!

І вони побігли ще швидше.

На перехресті вони звернули за ріг і зупинилися, щоб перевести дух.

— Ти не з уроку втекла, Сюзі? — запитав Кларенс з тривогою в голосі.

— Уроки вже майже закінчувалися. Я трошки раніше вибігла, щоб випередити дівчат, — сказала вона, поправляючи волосся і капелюшок, що збився набік. — Ти розумієш, Кларенс, — поблажливо пояснила вона тоном старшої віком, — до мене приїхала мама, вона вже цілий тиждень живе в готелі. Мене відпускають до неї щовечора. Тільки разом зі мною ходять двоє-троє дівчат, і з нами сестра. А сьогодні я вийшла трохи раніше за них, щоб побачити тебе.

— Але… — почав Кларенс.

— Не хвилюйся, все в порядку. Дівчата знають про все, і вони допомогли мені. Вони вийдуть не раніше ніж за півгодини, а про мене скажуть, що я просто побігла вперед. Поки вони дійдуть до готелю, я вже — буду там. Розумієш?

— Розумію, — не зовсім впевнено сказав Кларенс.

— А тим часом ми поїмо морозива. Ходімо. Тут, недалеко від готелю, є чудесна кондитерська. У мене є гроші, — швидко додала Сюзі, помітивши, що він трохи зам'явся.

— Гроші і в мене є, — сказав, злегка почервонівши, Кларенс. — Ходімо!

Вона пустила його руку, розгладила плаття, і вони пішли, не поспішаючи.

— Але, — знову почав Кларенс, намагаючись розповісти своїй супутниці, що він зараз також має деяку силу і становище, — я зараз навчаюся в коледжі. Патер Собрієнте — мій друг, він чимало дозволяє мені такого, чого не дозволяє іншим, я певен, що, коли він дізнається, що ми з тобою друзі дитинства, то домовиться з вашою ігуменею, — а вони, до речі, знайомі, — і ми зможемо бачитися, коли захочемо.

— Який же ти дурненький, — вигукнула Сюзі. — Тепер, коли ми вже…

— Що ми вже?

— … коли ми вже стали дорослими? — і Сюзі метнула синю блискавку з-під крислатого капелюшка. — Ти не можеш собі уявити, які вони суворі, коли йдеться про молодого джентльмена. О Кларенс, коли б вони знали, що ми вдвох з тобою… — багатозначний погляд синіх очей закінчив фразу.

Задоволений і водночас збентежений Кларенс дивився прямо перед собою і почував, що червоніє.

— Ти знаєш, Мері Роджерс, — продовжувала Сюзі, — та, що йшла поруч зі мною, подумала, що ти дорослий іспанець та ще й якийсь вельможа. А, як на твою думку, я виросла? — раптом запитала вона. — Ну, скажи, Кларенс, скажи; — В голосі її зазвучали знайомі йому з дитинства владно-нетерплячі нотки. — Невже я не виросла?

— Звичайно, ще й як виросла!

— А що ти скажеш про моє плаття? Гарненьке? У мене є ще краще, спереду геть усе в мереживі. Та й це не погане. Правда?

Кларенс погодився, що і плаття і його гарненька власниця — чудесні. Він так і сказав про це Сюзі. Після цього дівчина, згадавши раптом, що вони на вулиці в присутності сторонніх, стала серйозною, опустила руки і пішла трохи осторонь від Кларенса.

Так вони дійшли до кондитерської.

— Займи столик в куточку, Кларенс, — сказала Сюзі пошепки, — щоб нас не помітили. Ми замовимо полуничне морозиво, бо лимонне і ванільне тут дуже погане.

Вони сіли в глибині залу, в ніші, схожій на альтанку, нагадуючи пишно вбраних пастуха і пастушку. Настало ніякове мовчання, але продовжувалося воно недовго.

Сюзі поспішила заговорити легко й невимушено:

— Ти собі не уявляєш, який у нас шум піднявся, коли ми дізналися, що нашого вчителя французької мови звільнили. Дівчата з нашого класу вважають, що це страшенно несправедливо.

Оце й усе, що вона могла йому сказати після чотирьох років розлуки.

Кларенс був пригнічений, але, як завжди, сам не знаходив слів.

Нарешті Кларенс щось пригадав. Зробивши над собою зусилля, він промовив, підносячи до рота ложечку:

— Сюзі, ти й зараз любиш млинці так, як і раніше?

— О, звичайно, — відповіла вона, сміючись, — але нам їх не дають.

— А Моз (чорний пойнтер, який завжди гавкав, коли Сюзі співала) і зараз співає з тобою?

— Його вже давно немає, — байдуже сказала Сюзі. — Зате у мене зараз є ньюфаундленд і спанієль, і чорний поні.

Захопившись, вона стала перераховувати все, що належало їй особисто, а потім почала вихваляти своїх названих батьків. Слова «тато», «мама» з незвичайною легкістю злітали з її уст, пам'ять про покійних батька й матір, очевидно, не турбувала її. З її слів стало ясно, що Пейтони дуже багаті, що, крім володінь на півдні, у них є ранчо в Санта Клара і будинок в Сан-Франціско.

У Сюзі, як і в більшості дітей, найсильнішими враженнями були останні. Марно намагався Кларенс захопити її спогадами про минуле.

— А ти пам'ятаєш Джіма Гукера?

— О, він утік зараз же після твого від'їзду! І уяви собі! Недавно ми з татом заходимо в ресторан в Сан-Франціско і кого, ти думаєш, ми бачимо там. До нас підходить Джім Гукер — офіціант! Тато навіть розмовляв з цим. Але я, звичайно, з ним розмовляти не захотіла, — сказала вона, випнувши гарненьке підборіддя. — Ти ж розумієш, офіціант…

Кларенс надумався був розповісти їй про те, як Джім видав себе на руднику за нього, Кларенса, але не зважився, йому не хотілося давати Сюзі новий привід для глузування з Джіма, бо це було йому неприємно.

— Кларенс, — раптом промовила вона таємничим шепотом, показуючи на продавця і його помічників, — мені здається, що ці люди підозрівають нас.

— У чому? — спитав, як завжди точний, Кларенс.

— Не прикидайся дурником! Хіба ти не бачиш, як вони на нас поглядають?

Але Кларенс при всьому своєму бажанні не міг виявити найменших ознак такої цікавості з боку продавця, взагалі ніхто з присутніх не звертав на них уваги! І знову його охопило гнітюче почуття ніяковості, яке отруювало радість зустрічі.

— Ти живеш з батьком? — запитала Сюзі, міняючи тему розмови.

— З кузеном, ти хочеш сказати? Ти ж знаєш, що мій батько помер задовго до того, як ми з тобою познайомилися.

— Це ти так говорив, Кларенс, а тато каже, що це не так.

Але, помітивши, що в широко розкритих очах Кларенса промайнув стривожений вираз, вона швидко додала:

— Ну, значить, це твій кузен.

— Звичайно, кому ж про це й знати, як не мені! — сказав він з усмішкою, проте не зовсім упевнено. Спогади про минуле, про Пейтонів навіяли на нього смуток. — Мене привіз до нього один з його друзів.

І Кларенс коротко розповів Сюзі про свою подорож з Сакраменто, про те, як до Фліна потрапив лист, адресований Сілзбі. Але не встиг він закінчити свою розповідь, як помітив, що Сюзі зовсім не цікавлять всі ці подробиці, не зворушила її і згадка про її покійного батька, про його відношення до невеселих пригод Кларенса.

Підперши рукою кругле підборіддя, вона уважно розглядала його обличчя, удавана скромність не могла погасити в її очах лукавих вогників.

— Знаєш, що я тобі скажу, Кларенс, — промовила вона, коли хлопець закінчив свою розповідь, — попроси свого кузена, нехай купить тобі сомбреро^[7] і оздоблене золотою бахромою серапо^[8]. Тобі було б дуже до лиця. І тоді… тоді ти зміг би роз'їжджати по Аламеді в той час, коли ми виходимо на прогулянку.

— Але я хочу зустрічатися з тобою… у тебе вдома або в монастирі, — жваво заперечив Кларенс. — Патер Собрієнте і мій кузен все це легко зможуть влаштувати.

Сюзі похитала головою з виглядом людини, більш досвідченої в таких справах.

— Ні! Вони не повинні знати про нашу таємницю — ні мама, ні тато, особливо мама. Вони не повинні знати, що ми знову зустрілися після стількох років.

Важко передати, скільки таємничості і глибокодумності було в синіх очах Сюзі, коли вона вимовляла ці слова.

Помовчавши трохи, вона продовжувала:

— Ні! Ми не зможемо більше зустрічатися, якщо тільки нам не допоможе Мері Роджерс. Це моя єдина і найкраща подруга. Вона старша від мене. У неї самої були неприємності, і зараз їй суворо заборонено з ним зустрічатися. З нею ти можеш говорити про Сюзет. Так мене тепер звуть. Мама перехрестила мене в Сюзет-Олександру Пейтон. А тепер, Кларенс, — сказала вона тихо, лякливо озираючись навкруги, — можеш поцілувати мене один раз під капелюшком на прощання.

При цьому вона спритно зсунула крислатий капелюшок наперед, закрившись ним від людей, і підставила Кларенсові свіжу рум'яну щічку.

Сміючись і червоніючи, він двічі доторкнувся до неї губами.

Після цього Сюзі підвелася, легко зітхнувши, обтрусила спідничку, з серйозним виглядом натягла рукавички і промовила: «Проведи мене, тільки до дверей — вони йдуть». З цими словами вона гордо пройшла до виходу мимо зайнятого продавця і офіціантів. Сказавши підкреслено чемно: «До побачення, містер Брант!», вона задріботіла до готелю.

Кларенс затримався на хвилинку, проводжаючи очима струнку і граціозну постать в білому платті з пишною золотою хвилею волосся, що спадало на плечі і спину, і пішов у протилежний бік.

Він повертався додому зовсім збентежений, і це йому самому здавалося безглуздим. Були всі підстави гадати, що зустріч з Сюзі принесе Кларенсові нічим не затьмарену радість. Вона першою впізнала його і, незважаючи на зміни в її становищі, сама призначила побачення.

Його не дуже тривожили її сумніви щодо можливості їх майбутніх зустрічей, не турбували його (на жаль!) і зміни в її характері та поведінці, скоріше вони надавали їй ще більшої привабливості і чарівності.

І все ж з болем у серці Кларенс відчував, що ця зустріч воскресила в ньому давній страх, невиразну тривогу, почуття кривди — все те, що затьмарювало його дитячі роки. А йому ж здавалося, що він поховав їх в Ель Рефюджіо чотири роки тому!

Кілька слів про його батька, що випадково злетіли з уст Сюзі, недовір'я, з яким поставився містер Пейтон до всього, що хлопець свого часу розповідав йому про себе, пробудили в ньому підозріння, чого й слід було чекати від допитливого п'ятнадцятирічного юнака. Можливо, ключ до цієї загадки криється в поведінці його батька?

Пригадуючи цей випадок трохи згодом, Кларенс зрозумів, що це було скоріше передчуттям близького майбутнього, ніж спогадом про минуле.