Степовий найда

РОЗДІЛ III

З заходом сонця над прерією нависла зловісна тиша. Навкруги все принишкло, Кларенс тільки чув тихий подих Сюзі та відчував, як б'ється його власне серце. Тиша була тим більш відчутна, що він звик до одноманітного скрипу коліс протягом цілого дня; навіть нічна тиша часто порушувалася — переселенці неспокійно переверталися на своїх постелях, важко дихали воли. А тут мертва тиша, ніщо й не сколихнеться. Коли б Сюзі не спала, її лепет та й його власний голос порушили б цю гнітючу мовчанку і було б не так сумно, проте він боявся навіть поворухнутися, щоб не розбудити її. Скоро вона й так прокинеться, захоче пити або їсти — що тоді робити. От коли б сподівана допомога нагодилася зараз, поки вона спить. Дитячий розум підказував хлопцеві, що якби йому пощастило повернути її батькам сонною, щоб вона не зазнала ні страху, ні страждань, він почував би себе не таким винним, а вона нічого й не знала б. А що, коли допомога зовсім не надійде?.. Але про це краще й не думати! Вона захоче пити — що ж, може, піде дощ, крім того, випаде роса, яку вони бувало струшували вранці з трави; він зніме сорочку і, як моряк э розбитого корабля, збиратиме в неї росу. Це буде забавно, Сюзі сміятиметься. Сам він, здається, ніколи більше не буде сміятись. Він став такий дорослий-дорослий. Сутеніло дедалі більше.

Певно, зараз заглядає хто-небудь до них у фургон. Але Кларенса хвилювала тепер нова думка. Скоро зовсім стемніє. Він уже відпочив, і дивлячись на останні відблиски призахідного сонця, зрозумів, що треба якось помітити шлях, щоб не блудити завтра. Може збудити Сюзі? Думка про те, що, прокинувшись, вона злякається, і він не зможе заспокоїти її, примусила його залишитись на місці. Але через деякий час він тихенько виповз на дорогу і накреслив на ній сторони світу. Напроти лінії, що показувала на захід, де сіло сонце, Кларенс старанно вивів велику літеру — захід. Цей винахід дуже сподобався хлопцеві. Якби була ще палиця або гілка, щоб встромити в землю, а зверху прив'язати хусточку — тоді шукачам зовсім легко було б знайти їх, на той випадок, коли втома й сон здолають його. Але де в цьому степу знайдеш палицю чи гілку? Кларенс не знав ще тоді, що саме відсутність цих предметів і вдало вибране місце для відпочинку врятує їх від смертельної небезпеки.

Коли на землю спустилася ніч, в прерії знявся вітер, що поривами налітав на рівнину. Вітер посилювався, і скоро степ, над яким недавно панувала мертва тиша, прокинувся, загомонів, повітря над прерією наповнилося немовби жалібним голосінням і стогоном. Кларенсові здавалося, що він чує то далекий приглушений окрик, то тихий шепіт над вухом. Потім раптом знову наставала тиша, і в тій тиші йому вчувався скрип фургона, глухе тупання волів, людські голоси.

Кларенс напружував слух, як недавно напружував зір але нічого розібрати не міг. Шуміло в голові. Його охопило якесь дивне заціпеніння. Раз чи двічі від втоми його голова схилялася на груди.

Раптом він здригнувся. Між ним і обрієм виринула якась постать. Вона рухалася на відстані не більше двадцяти ярдів від нього, і її обриси чітко вимальовувалися на фоні ще світлого неба, від чого відстань до постаті здавалася ще меншою. Це був чоловік розпатланий і надзвичайно химерний, такий образ може намалювати хіба що дитяча уява. Чоловік сидів верхи на поні, що важко дихав і був до смішного малий в порівнянні з вершником. Тоненькі ноги тварини від раптової зупинки глибоко зарилися в пісок. Обоє вони наче відбилися від мандрівного цирку. На вершнику був високий капелюх без крисів і без дна, прикрашений пучком індичих пер, з плечей звисала стара подерта ковдра, яка ледве прикривала його ноги, розмальовані так, ніби на них були натягнуті брудні жовті штани. В одній руці він тримав рушницю, другу приклав козирком до чола, пильно вдивляючись в якусь точку на сході, десь далеко за тим місцем у високій траві, де заховалися діти. Ось поні швидко від'їхав вправо, верхівець не відривав погляду від таємничої точки на обрії. Тепер Кларенс не сумнівався. Розмальоване, вилицювате худе обличчя, великий орлиний ніс, запалі очі і пряме довге волосся! Це був індієць! Справжній індієць, а не витвір фантазії. У хлопця прокинулося неприємне почуття неприязні, настороженості, ворожнечі, але страху він не відчував. Та через хвилину, коли вершник обернувся і подався на захід, у Кларенса пробіг по тілу мороз. І все ж він не розумів, що це промайнула повз нього сама її величність Смерть.

— Мамо! — почувся голос Сюзі. Можливо, що їй інстинктивно передався раптовий страх Кларенса. Вона прокинулася.

— Тссс!

Хлопець обернувся і глянув туди, куди так пильно вдивлявся індієць. Там щось було! Зі сходу в темряві наближався караван. Кларенс не вірив своїм очам! Караван доганяв їх з тилу і рухався досить швидко: очевидно, кінний! Певно, поспішає на ночівлю! Не думалося й не гадалося Кларенсові, що порятунок прийде саме звідти! Так ось що помітило гостре око індійця. Ось чому він так поспішно зник.

Караван швидко просувався вперед. Він був, видно, добре споряджений: п'ять чи шість великих фургонів і кілька вершників з боків. За півгодини він буде тут! Але Кларенс не хотів будити Сюзі, яка вже встигла знову заснути, її безпека була для нього над усе. Він зняв з себе куртку і вкрив дівчинку, намагаючись зручніше вмостити її в трав'яному гнізді. Хлопець знову глянув у бік каравану, який з незрозумілих причин змінив напрям і рухався тепер не по дорозі, яка мала привести його сюди, а завернув ліворуч. Це значить, міркував Кларенс, що через десять хвилин він порівняється з нами і пройде збоку, приблизно за півтори милі. Збудити Сюзі? Але ж з нею він не зможе пройти й половину цієї відстані. Можна, звичайно, побігти самому і повернутися з допомогою, але він нізащо не залишить Сюзі одну, до того ж вночі. Нізащо! Прокинувшись, вона може на смерть перелякатися або забреде в темряві хтозна-куди… Ні! Значить, караван пройде повз них і зникне остання надія на порятунок.

До горла підступив клубок. Але Кларенс опанував себе, правда, він трохи тремтів на вітрі, та воно й не дивно — ніч була прохолодна.

Караван уже майже порівнявся з ним, і Кларенс схопився, вибіг з високої трави і почав розмахувати бриликом, сподіваючись, що його помітять. Але далеко він не відходив, бо, обернувшись, з тривогою помітив, що трав'янисті зарослі, де лежала Сюзі, зовсім зливаються з рівниною. І він не зрушив з місця. Навіть коли б йому пощастило наздогнати караван і повернутися сюди з людьми, як зміг би він розшукати Сюзі серед цього безкрайнього зеленого моря?

Він дивився, як караван минає їх, як силуети фургонів поступово розпливаються в нічній пітьмі. Він продовжував машинально розмахувати брилем, ніби прощаючись з останньою надією на порятунок. Раптом йому здалося, що обриси трьох вершників, які їхали попереду, змінилися. Це вже були не чорні виразно окреслені квадратики, що виділялися на фоні неба. Постаті стали якимись розпливчастими, почали витягуватись і на фоні світлого неба нагадували знаки оклику. Кларенс продовжував махати брилем, а силуети на фоні неба все витягалися, все росли й вужчали. Він зрозумів: троє вершників прямували до нього.

Кларенс підбіг до Сюзі подивитися, чи вона ще спить. Як хотілося йому врятувати її — особливо тепер, коли порятунок так близько! Сюзі спала. Він знову вибіг на дорогу. Верхівці зупинилися. Що вони там роблять? Чому не під'їжджають ближче?

Раптом ніби вогненна стріла відділилася від одного з них. Над головою Кларенса щось продзижчало, наче пурхнув і зник невидимий птах. Це постріл з рушниці! Вони подають йому, Кларенсові, сигнал, як дорослому! В цю хвилину за рушницю він ладен був віддати життя. Але він міг тільки до нестями розмахувати брилем.

Один а вершників відділився і подався наперед. Він наближався. В темряві він здавався страшним велетнем. Раптом той самий вершник владно підняв руку вгору, подаючи іншим знак, мужнім і заспокійливим голосом він скомандував:

— Стійте! Не стріляйте! Це не індієць, це дитина!

За мить він уже був біля Кларенса — гарний, сильний бородатий вершник — і, нагнувшись з сідла, схилився над ним.

— Гей, хлопче! Що це значить? Що ти тут робиш?

— Я відбився від каравану містера Сілзбі, — відповів хлопець, показуючи рукою на захід.

— Відбився? Давно?

— Години три тому. Я думав, що вони повернуться за нами, — сказав Кларенс, ніби виправдуючись перед цією великою й доброю людиною.

— І ти збирався тут чекати на них?

— Авжеж, я й чекав, поки не побачив вас.

— То чого ж ти не побіг прямо до нас, а лишався тут?

Хлопець похнюпив голову. Він розумів, що для цього були серйозні причини, але зараз вони здавалися йому не зовсім переконливими і не заслуговували на те, щоб згадувати про них.

— Добре, що ми вистежували індійців, а то могли б тебе зовсім не помітити, — продовжував вершник, — а могли б і вбити, помітивши. Чого тобі тут стовбичити?

Хлопець мовчав.

— Кларенс, — донісся тихий заспаний голосок із зелених зарослів, — візьми мене.

Це Сюзі прокинулась від рушничного пострілу. Незнайомий швидко повернув голову в той бік, звідки долинав голос.

— Все-таки розбудили, — незадоволено. буркнув Кларенс. — Ось чого я тут стовбичив. Я все одно не доніс би її до вас, а йти зі мною вона не могла — боялася б, та й будити її не хотілося, щоб не злякалася. Але й тут не можна було лишити її саму. Чого доброго, я й не знайшов би потім.

Ось чого! Хай собі лають його, як хочуть, тепер, коли Сюзі в безпеці, йому однаково. Вершники перезирнулися.

— Виходить, — лагідно продовжував перший, — ти не побіг до нас через те, що тут твоя сестричка?

— Вона мені не сестра, — відповів поспішно Кларенс. — Вона просто маленька дівчинка. Маленька дівчинка місіс Сілзбі. Ми їхали в фургоні, потім злізли. Це я винен. Я допоміг їй злізти.

Три вершники щільно оточили хлопця і, схилившись, уважно розглядали його.

— Виходить, старина, — знову серйозно промовив той же вершник, — ти волів краще залишитися тут, сподіваючись врятуватися разом з нею і не пішов на риск, щоб не перелякати її, хоч це для тебе й був єдиний шлях до порятунку.

— Атож, — сказав хлопець, якому вже набридло вислухувати від цих дорослих людей одне і те ж.

— Підійди-но сюди!

Хлопець неохоче виконав наказ. Вершник зсунув йому на потилицю старенький брилик і зазирнув у похилене обличчя. Не відриваючи руки від голови хлопця, він повернув його обличчям до своїх супутників і сказав тихо:

— Ви дивіться, яке щеня, га?

— Будьте певні! — відповіли ті.

В їх голосі Кларенс не відчув ніякої образи, тільки, коли вершник вимовляв слово «щеня», його нижня щелепа злегка випнулася вперед, — наче він жартома натякав на дога. І перш ніж Кларенс встиг подумати: як це розуміти? Образливо це чи ні? — вершник уже виставив наперед ногу в стремені і сказав:

— Стрибай сюди!

— А Сюзі? — спитав хлопець, подаючись назад.

— Подивись, он вона вже подружилась з Філом.

Кларенс обернувся. Сюзі, одягнена в його куртку, вибралася з свого гнізда, капор висів у неї за спиною, світлі кучері спадали на заспане рум'яне личко. Вона привітно і поважно дивилася в обличчя чоловікові, що, низько схилившись з сідла, усміхався, простягаючи до неї руки. Кларенс не вірив своїм очам. Боязка, примхлива й неслухняна Сюзі, ради якої він готовий був піти на які завгодно жертви, щоб тільки, прокинувшись, вона не відчула всього жаху втрати батьків і домівки — ця розважна дівчинка, забувши про все, з такою невимушеністю тягнеться до першого стрічного на руки. Але Кларенс був далекий від того, щоб докоряти їй за невдячність. Навпаки, хлопець щиро радів за неї. Підбадьорюючи Сюзі усмішкою, він весело скочив у сідло попереду незнайомого.