Степовий найда

РОЗДІЛ VI

Наступні дні і тижні проходили для Кларенса, як уві сні. Кілька днів минуло в похмурому мовчанні, бо його і Сюзі тримали окремо. Спочатку він не надавав особливого значення цій дивній обставині, але згодом, коли всі про це забули, він не раз згадував ті дні. Купка каміння на могилі місіс Сілзбі та інших загиблих і простенька церемонія, здавалося, лише розхолодили дітей; часті бурхливі прояви відчаю з боку Сюзі все слабшали і траплялися дедалі рідше, поки якось непомітно не припинилися зовсім.

Ночами Кларенса ще переслідували страшні картини того незабутнього ранку: купи лахміття, розкиданого по землі (він шкодував, що не придивився до них уважніше), печальний вигляд поламаного, покинутого серед степу фургона, що ніби впав на коліна і благав не залишати його напризволяще. В кінці каравану скрипів той фатальний фургон, в якому було знайдено тіло місіс Сілзбі, і кожний під впливом забобонного страху старався обійти його стороною.

Коли нарешті фургон був переданий командуванню одного передового поста, Кларенсові здалося, що порвалася остання нитка, яка зв'язувала його з минулим. Коротке перебування на прикордонному посту принесло дітям нові враження: вродливий молодий офіцер в мундирі і з шаблею — герой, якого Кларенс одразу вирішив наслідувати; несподівана увага і урочистість, з якою приймали Кларенса і Сюзі, як «єдиних, що залишилися: живими», співчутливе ставлення до дітей — все це минуло, як сон.

Незвичайними здавалися їм і зміни ландшафту. Так одного чудового ранку діти не помітили нерухомої темної смуги, що незмінно стояла на обрії, а опівдні караван опинився серед скель і дерев, на березі бурхливої річки. Через кілька днів збоку виріс високий сірий гірський хребет, вершини якого ховалися в хмарах. Діти не сумнівалися, що цей хребет і є та темна смуга на обрії, яку вони бачили здалека. Але дорослі пояснили їм, що це вже другий хребет, не такий високий, а перший — оту саму темну смугу на обрії — вони ось уже третій день ніяк не можуть подолати. Сюзі була переконана, що всі ці зміни відбуваються тоді, коли вона: спить, бо уві сні їй весь час здається, що вони «видираються на щось високе», а Кларенс в дитячому запалі твердив, що вони «зовсім не піднімаються».

Незважаючи на те, що було літо, стало раптом холодно, вночі не можна було обійтися без багаття, а в наметі, де спала Сюзі, горіла пічка. І раптом все змінилося, вони знову опинилися серед випаленої сонцем рівнини, залитої сліпучим сонячним промінням. Як уві сні!

А от люди в каравані здавалися «справжніми», ніби давні знайомі, і значно ближчими, ніж ті, що загинули. От, приміром, містер Пейтон. Діти вже знали, що він хазяїн каравану і такий багатий, що міг би й не їхати в Каліфорнію, коли б йому цього не забажалося; він збирався купити багато землі, якщо йому там сподобається.

Крім того, він ще й юрист і займається політикою (в розумінні Сюзі це означало «поліцією»). На прикордонному посту його називали «сквайр» і «суддя», говорили, що він знає всіх на ім'я, і може заарештувати, кого захоче.

Місіс Пейтон була кволого здоров'я, недавно хворіла, і лікар велів їй провести на свіжому повітрі шість місяців і ніколи не повертатися в місто. Вона збирається прийняти Сюзі за дочку, як тільки містер Пейтон домовиться з родичами дівчинки і дістане потрібні папери.

Гаррі, як виявилося, — брат місіс Пейтон, інакше — містер Генрі Бенхем, був партнером містера Пейтона. А головного розвідника звали Гус Джілдерслів, або «Біла ворона». Всім була відома його спритність і хоробрість, адже це завдяки йому караван уникнув нападу індійців. Крім того, в каравані ще були Біль-погонич і Джім з Техаса — вакеро^[4], який в майстерності верхової їзди не знав собі рівних.

Такими вимальовувалися постаті супутників в свідомості дітей. Всі вони здавалися дітям поважними особами, чудесними людьми. Чи то був звичайний прояв дитячої цікавості, чи, може, на це наштовхнула свідомість того, що тебе не розуміють — важко сказати, але Кларенс особливо захоплювався двома особами, які виявляли до нього найменше прихильності — місіс Пейтон та її братом Гаррі. Боюсь, що, як це часто трапляється з дітьми, а інколи і з дорослими, він менше цінив незмінну привітність містера Пейтона, ніж рідкі прояви уваги з боку Гаррі чи поблажливу ввічливість його сестри. Інколи Кларенс задумувався над цим, і йому ставало нестерпно боляче.

В цей час Кларенс захопився ще одним чоловіком, становище якого в каравані було надто незначним, щоб згадувати його в числі перелічених вище. Він нічим не відрізнявся від інших погоничів — ні зростом, ні поведінкою, ні зовнішністю, і спочатку Кларенс зовсім не звертав на нього уваги. Але виявилося, що цьому хлопцеві тільки шістнадцять років, що він «безнадійний» і його батьки, які живуть в Сен-Джо, упросили містера Пейтона взяти його з собою, щоб вирвати з нездорового середовища і допомогти вийти на вірну путь.

Всього цього Кларенс спочатку не знав, і не тому, що той не був одвертай з Кларенсом, навпаки: він розповів йому згодом, ніби в Сен-Луї забив трьох чоловіків і двох в Сен-Джо і що поліція розшукує його. Було ясно, що передчасне захоплення горілкою, цигарками, жуванням тютюну та грою в карти доповнювалося у цього юнака ще й незвичайним нахилом до перебільшення. Його так і звали «Джім Гукер-Брехун». Всі ці якості Джіма Гукера здавалися Кларенсові загадкою, що викликала то захоплення, то сумнів, але завжди була чимсь незвичайним. Голос у Джіма був хрипкий, обличчя — кругле, і, коли він переставав удавати з себе «безнадійно зіпсованого», воно ставало добродушним.

Минуло лише кілька днів після того, як загинув караван Сілзбі, діти ще не встигли отямитись після нещастя, а Джім уже вразив палку уяву Кларенса. Сидячи верхи на індійському поні, і наполовину сповзаючи з сідла, худорлявий Джім раптом шалено помчав по дорозі, петляючи сюди й туди, став кружляти з туго натягнутим повіддям навколо фургона, в якому сидів Кларенс, хизуючись тим, що тримається в сідлі лише завдяки своїй незвичайній силі й спритності. Кінь, мов несамовитий, носився навколо фургона, а безпорадний верхівець то звисав униз, майже торкаючись землі, то знову ціною надлюдського зусилля (так здавалося Кларенсові) випростувався в сідлі. Кларенс сидів і схвильовано стежив за ним, розкривши рота, а дехто з погоничів посміювався. Раптом з вікна фургона пролунав спокійний голос містера Пейтона:

— Годі, Джім!

Оскаженілий кінь і верхівець одразу ж зникли. А згодом здивований Кларенс знову побачив безстрашного юнака: він спокійно тюпав по курному шляху в кінці каравану на тому самому баскому скакуні, який тепер нічим не відрізнявся від звичайнісінького упряжного коня.

Пізніше Кларенс запитав Джіма, що все це означало.

— Справа в тому, — похмуро відповів Джім, — що ніхто з цих людей не розуміє, що це за кінь. А якщо хто-небудь і знає, то не сміє про це сказати. Не зовсім зручно говорити про те, що у судді є коник мексіканської породи, який, перш ніж потрапити до нього, відправив на той світ двох верхівців і неминуче уб'є ще одного, поки ми доберемось до місця. За тиждень до того, як ми вас зустріли, він наче сказився. Він поніс мене і я, зачепившись однією ногою за стремено, головою вниз, волочився миль зо дві; я лише рукою захищався від каміння. Ох і дісталося ж мені!

— Чому ж ти не випустив стремено? — запитав Кларенс, затамувавши подих.

— О, ти звичайно так і зробив би, — зневажливо промовив Джім, — але в мене не така вдача. Він волочив мене, поки не став спускатися з крутої гори, тут він, так би мовити, опинився нижче мене, одне зусилля — і я знову в сідлі.

І хоч цій розповіді допомагали й жести — Джім переконливо розмахував руками і ногами, описуючи в повітрі параболу стрибка — Кларенсові важко було зрозуміти таку складну операцію, і він несміливо торкнувся тих подробиць, які здавалися йому трохи яснішими.

— Кінь злякався, чи що, містер Гукер?

— Почув індійців, — сказав Джім і зневажливо випустив з куточка рота струмінь тютюнового соку (ефектне досягнення його власного винаходу). — Це, певно, були ті, ваші індійці.

— Але ти ж сказав, що це трапилося за тиждень до того, як…

— Мексіканські коні чують індійців за п'ятдесят, а то й за сто миль, — промовив Джім поважно, — і коли б суддя Пейтон послухав мене тоді і не боявся так дуже, що люди дізнаються про лиху вдачу його коня, він розквитався б з індійцями задовго до того, як вони напали на вас. Але, — додав він зневажливо, — хіба ці люди знають, що таке хоробрість, рішучість? Не знають і знати не будуть, поки тут вештаються між нами жінки і діти. Я б давно покинув цю компанію, якби не одна справа, — додав він таємниче.

Кларенс був такий вражений загадковими словами Джіма, що, забувши про зневажливі натяки на адресу містера Пейтона, зарозуміле ставлення до нього самого і до Сюзі, запитав:

— Що ж це за справа?

Джім, ніби забувши про Кларенса, повільно витягнув з халяви блискучий кривий ніж і так само повільно засунув його назад.

— Треба звести давні рахунки, — продовжував він тихо, хоч близько нікого й не було, хто міг би підслухати їхню розмову, — особисті рахунки, — промовив він зловісно, оглядаючи все навкруги так, ніби за ним стежать. — Їх треба змити кров'ю, поки я живу. В цьому каравані є хтось зайвий: чи то Гус Джілдерслів, чи то Гаррі Бенхем, чи то я, — додав він сумно, але цілком спокійно.

— О, ні! — чемно заперечив Кларенс.

Слова Кларенса не тільки не втихомирили Джіма, а, здавалося, тільки збудили його підозріливість.

— Може, ти думаєш, що я брешу? — сказав він, раптом відступаючи від Кларенса. — Ти думаєш, що коли ти син полковника Бранта, то можеш мені що-небудь зробити? Чи, може, ти думаєш, — Джім став раптом наступати, — що тобі удасться і мене ввести в оману, як ту дівчинку з каравану! І хто його знає, — продовжував він, витанцьовуючи в пилюці й поплескуючи рукою по халяві, — може, ти стежиш за мною і про все доносиш судді.

Твердо переконаний, що Джім виконує один з індійських військових танців, після чого перейде в атаку на нього, Кларенс, приголомшений таким несправедливим обвинуваченням, замовк. На щастя, в цю хвилину почувся владний голос: «Гей, Джім Гукер, де ти там пропав?» і войовничий Джім, як завжди, хутко зник.

А через кілька годин він знову появився біля фургона, в якому сиділи Сюзі і Кларенс. Вираз його обличчя говорив про те, що він уже цілком задовольнився помстою і каявся, волосся спадало на очі, як у справжнього індійця. Діти саме грали в карти, і він великодушно обмежився критичним зауваженням щодо цієї забави. Кларенс раптом подумав, що саме волосся надає Джімові такого лихого вигляду. Чому ж містер Пейтон ще й досі не остриг його? Але тут Кларенс згадав, що ось уже чотири дні намагається наслідувати Джіма, і пробує зачісуватися так само.

Через кілька днів Джім знову ощасливив його відвертою розмовою. Кларенсу було дозволено покататися верхи на одному з випряжених коней. Коли Кларенс опинився в сідлі, до нього під'їхав Джім на своєму мексіканському жеребці, який поводився дуже спокійно і навіть — очевидно, в цьому виявилася його химерна вдача — трохи шкандибав.

— А скажи-но, голубе мій, — промовив Джім похмуро, — скільки ти розраховував заробити, викравши оте дівча?

— Ніскільки, — відповів, посміхаючись, Кларенс.

Було ясно, що Джім починає все більше впливати на Кларенса, і останній вже навіть не ображався, коли той обвинувачував його без всяких підстав.

— Непогано задумано, якщо це тільки не помста, — продовжував Джім похмуро.

— Ні, ні, не помста, — поспішно запевнив його Кларенс.

— В такому разі ти розраховував одержати винагороду в сотню доларів, коли б тобі вдалося добратися з нею до її батьків раніше, ніж їх оскальпували індійці. Не пощастило тобі на цей раз. Але не журись, тобі й так дещо, мабуть, перепаде від місіс Пейтон, якщо вона візьме за дочку це дівча. Слухай, ти, жовторотий, — сказав раптом Джім, наступаючи. Випнувши підборіддя, він зиркнув крізь скуйовджене волосся недобрим поглядом. — Кому не зрозуміло, що вся ця гра — справа твоїх рук.

— Яка гра?

— Що, може, скажеш, це не ти навів індійців на караван Сілзбі? — голос його при цьому не знати чого страшенно захрип, — ти зробив це навмисне, для того, щоб ця сирітка залишилася в тебе на руках і щоб потім підсунути її місіс Пейтон: візьміть, будь ласка, за дочку!

Цього разу Кларенс рішуче заперечив, але Джім тільки зневажливо махнув рукою.

— Ти мені не бреши, — промовив він таємниче. — Мене важко обдурити. Я бачу, ми з тобою одного поля ягоди.

Давши зрозуміти Кларенсу, що йому відомі всі «нечисті справи» останнього, Джім зник, не чекаючи окрику свого безпосереднього начальника, старшого погонича Філа.

Виявилося, що Джім Гукер мав вплив не лише на Кларенса. Незважаючи на те, що місіс Пейтон ревниво оберігала Сюзі і що дівчинка багато часу проводила в товаристві Кларенса і завжди була оточена палкими прихильниками, виявилося, що до маленької Єви потай підбирався демон-спокусник в особі Джіма. То в неї з'явилося кілька чаплиних пер, якими вона стала прикрашати свої кучері, то вона розмалювала собі червоною і жовтою охрою руки й обличчя. Сюзі призналася, що все це — від Джіма.

Саме в цей час Кларенс, який зрозумів, що місіс Пейтон і її братові не до вподоби його дружба з Джімом і що вони, крім того, вважають його відповідальним за знайомство Сюзі з Джімом, — саме в цей час Кларенс встряв в одну з тих дитячих пригод, про які дорослі мають схильність судити занадто суворо, хоч це й не завжди справедливо. Кларенс вважав, що про нього всі забули і згадують лише тоді, коли бажають скривдити (до речі, діти часто так думають). Рано відкривши ту істину, що любов і прихильність зовсім не залежать від заслуг чи характеру людини (а діти починають розуміти це раніше, ніж ми думаємо), він став страшенним пустуном, шибайголовою.

Одного разу пройшла чутка, що недалеко від каравану пасеться стадо буйволв і тому караван зупиниться другого ранку, щоб дати можливість Джілдерсліву, Бенхему і іншим пополювати. Кларенс охоче пристав на пропозицію Джіма нишком вирушити слідом за мисливцями.

Потрібна була сміливість і хитрість, щоб здійснити цей рискований план. Вони домовилися, що після того, як загін мисливців виїде з табору, Кларенс попросить дозволу покататися верхи на одному з запряжних коней, в цьому йому майже ніколи не відмовляли; від'їхавши трохи, він повинен удати, що кінь поніс його, а Джім тим часом пуститься навздогін. Далі вони будуть іти по слідах мисливців, а якщо ті їх помітять, вони пошлються на ту ж саму причину і на те, що ніби заблудилися і не можуть знайти дороги до табору. План був успішно здійснений. Все було передбачено до дрібниць. Виявилося, що Джім, щоб підсилити враження, ніби кінь і справді поніс, підклав під сідло Кларенса кілька колючих реп'яхів, які верхівець помітив лише тоді, коли кінь мало не викинув його з сідла.

Вони мчали, покрикуючи на коней, доки не проминули напіввисохлий струмок і зарослі вільхи на межі табору. За ними ніхто не гнався. Погоничі, певно, розгадали цю витівку і, сподіваючись, що верхівці будуть обережні і не заблудяться, тим більше, що мисливська група була недалеко, тривоги не зчиняли.

Тепер хлопці весело мчали серед степу, хоч вони й не зовсім були впевнені, що мисливці проїхали саме в цьому напрямку. Перед ними відкрилася широка низина, з правого боку вона була вдалині частково затоплена після розливу річки, на притоці якої караван став табором. Ставок цей заступали поодинокі дерева і густий чагарник, а далі знову тяглася безкрая прерія — пасовище дикої худоби.

Хрипким голосом Джім пояснив Кларенсові, що буйволи приходять сюди на водопій. Раптом він зупинився, зліз з коня і почав уважно оглядати землю, що була усипана якимись купками. Джім, показуючи на них пальцями, таємниче промовив: «Буйволячий кізяк». Недосвідченому Кларенсові здалося, що ця рівнина дуже схожа на звичайне пасовище і це відкриття трохи охолодило його героїчні пориви. Все-таки вони зупинилися і зробили огляд своєї зброї і бойового спорядження. На жаль, нічого втішного про зброю сказати не можна було, правда, вона була різноманітна. Обставини втечі примусили Джіма обмежитися старою двостволкою, яку він завжди носив через плече, кривим ножем та допотопної системи шестизарядним револьвером (прозваним за зовнішню схожість «перечницею»), який мав ту особливість, що його барабан обертався сам і він міг стріляти тоді, коли цього зовсім не сподіваєшся. У Кларенса на озброєнні був індійський лук і стріли, які служили йому для вправ, та прихована під сідлом сокирка.

Джім великодушно віддав йому свій револьвер, забравши у Кларенса натомість сокирку. Спочатку Кларенса це цілком влаштовувало, але, побачивши, як войовниче виблискувала його сокирка у Джіма за поясом, він почав шкодувати, що помінявся.

Рушниця, пояснював Джім, до самої середини набита дробом і кулями і стріляти з неї може тільки він, Джім, та й то не без риску — як натякнув він. Бідність озброєння була компенсована оповіданнями Джіма про надзвичайні наслідки, яких досягли «знайомі йому хлопці» з таким самим озброєнням. Він і сам одного разу повалив буйвола, загнавши револьверну кулю через роззявлену пащу прямо «в нутрощі». А один його близький приятель — він зараз сидить у тюрмі за вбивство шерифа — опинився якось серед стада буйволів без коня, в руках лише складаний ніж та аркан. Він не розгубився і, вибравши найбільшого буйвола, скочив йому на кошлату шию, прив'язав себе арканом до рогів і помчав уперед, підганяючи буйвола складаним ножем; при цьому він кілька днів живився сирим м'ясом, яке вирізав шматками з живого тіла буйвола, поки нарешті виснажена тварина, відбившись від стада, знесилена від втрати крові, впала на землю мертва недалеко від табору, до якого приятель Джіма пригнав його.

Треба сказати, що Кларенс слухав розповідь, затамувавши подих. Правда, дещо здавалося йому трохи неймовірним, але в такий чудесний ранок, коли величаво піднімалося над обрієм сонце, п'янило голову свіже повітря, а вони були самі серед прерії, — в такий час дитина готова повірити всьому!

Поверхня землі була порізана тріщинами, подекуди виднілися ями, тому просуватися доводилося обережно, з зупинками. Під час однієї з таких зупинок Кларенс звернув увагу на глухий монотонний шум, що нагадував шум водоспаду. Кожного разу, коли вони уповільнювали свій рух, шум посилювався, нарешті хлопці відчули легке двигтіння землі, яке безпомилково вказувало на близькість водоспаду. Вони задумалися: скидалося на те, що вони заблудилися. Але що за чудо! Шум наближається до них, в той час, як вони стоять на місці. Не гаючи часу, хлопці кинулися до ставка. Поминувши дерева, за якими відкривалася рівнина, Джім захоплено вигукнув:

— Та це ж вони і є!

Спочатку Кларенсові здалося, що величезні темні хвилі перекочуються по всій рівнині. Придивившись пильніше, він зрозумів, що перед ними величезне стадо буйволів, а серед них то тут, то там в хмарі куряви виринали постаті верхівців і спалахували постріли.

Темні хвилі нестримним потоком котилися до ставка, змітаючи все на своєму шляху.

Нічого не розуміючи, він глянув на свого супутника. Але відважний герой і завзятий мисливець від несподіванки не міг отямитися. Він немов прикипів до сідла і розгублено хапався то за сокирку, то за рушницю. Невідомо, скільки б це продовжувалося, коли б стадо, ламаючи з оглушливим тріском чагарники, не посунуло просто на них.

Часу для роздумів не лишалося. Спритний мексіканський коник Джіма, круто повернувшись, помчав щодуху, рятуючи свого господаря. Скромний кінь Кларенса, очевидно за звичкою, в ту ж мить пустився слідом за ним. І за кілька хвилин вірні четвероногі друзі скакали поруч.

— Чому ми звернули на цю дорогу? — крикнув Кларенс, насилу переводячи дух.

— Там, позаду, Пейтон і Джілдерслів, вони можуть нас помітити, — прохрипів у відповідь Джім.

Кларенс подумав, що буйволи значно ближче до них, ніж мисливці, що вони ось-ось доженуть, розтопчуть їх.

— А коли ж ми будемо полювати на них? — знову гукнув Кларенс.

— Ми — на них? — заверещав, мов божевільний, Джім у припадку істеричної відвертості. — Поки що вони полюють на нас!

Знавіснілі від страху, коні мчали попереду розлюченого стада. Вимоїна! Верхівці перестрибують її і вихоплюються трохи вперед, бо буйволам довелося обминати її. Та за кілька хвилин їх наздогнала уже друга частина стада — та, що мчала понад берегом ставка, — і верхівці опинилися всередині стада. Навколо здригалася земля від тупоту копит. Кларенс почував, що він задихається, сліпне від смердючої пилюки, від гарячого дихання тварин.

Туманно, немов крізь сон, побачив він, як Джім замахнувся сокиркою на буйволицю, яка особливо вперто насідала на нього збоку, а коли спускалися в другий ярок, Кларенс помітив, що Джім з розпачливим виглядом звів рушницю.

Кларенс припав до гриви коня. Сліпучий спалах, потім оглушливий постріл — з двох стволів водночас. Джім мало не вилетів із сідла, а рушниця, яка ще димілася, полетіла вбік. Потім кінь і верхівець зникли у хмарі порохового диму і куряви.

Раптом Кларенсів кінь зупинився, і хлопець, перелетівши через його голову, опинився в глибокому вибалку, йому здалося, що він упав на велику подушку з жорсткого покрученого волосся. Насправді це було плече величезного буйвола.

Виявилося, що Джім, розгубившись, випустив обидва заряди навмання і влучив у задню ногу найближчого буйвола, і той з порваними жилами впав у яр прямо перед конем Кларенса.

Приголомшений, але зовсім неушкоджений, Кларенс скотився на землю зі спини тварини, що силкувалася підвестися. Ставши на ноги, хлопець побачив, що кінь його зник, стадо вже промчало мимо і було десь попереду — звідти доносилися вигуки мисливців, які, певно, не помітили, як він упав.

З усіх боків схили були занадто високі й круті, щоб по них можна було видряпатися нагору; шлях до пологого схилу, по якому він потрапив сюди, загороджувала поранена тварина. Кларенс спробував обійти буйвола, але той, зібравши всі свої сили, трохи піднявся, напівобернувшись, втупився в нього очима.

Все це скоїлося так швидко, що Кларенс не встиг навіть перелякатися, він стояв просто схвильований, не знаючи, що робити. Але зараз, коли це кошлате страховище заповнило собою весь яр, відрізавши шлях до порятунку, Кларенса пойняв страх. Сірі очі, налиті кров'ю, вп'ялися в нього, в них відбивалася тупа лють, а великі мокрі ніздрі були так близько, що, коли буйвол люто фиркнув, Кларенс злякано відсахнувся. Яр був вузький і короткий, він нагадував скоріше розколину. Ще кілька кроків — і Кларенс упреться спиною в прямовисну стіну висотою в п'ятнадцять футів! А якби він спробував дряпатися по ній угору, то міг би зірватися і впасти прямо на ці короткі, але страшні роги. Який жах! Як це несправедливо й жорстоко! Він такий маленький у порівнянні з цим страховищем! Сльози бризнули у Кларенса з очей, в душі його заговорила злість проти злої мачухи-долі. Він стиснув кулак і по-дитячому вперто дивився в страшні, налиті кров'ю очі. розлюченої тварини.

Кларенс не знав, що завдяки особливій будові зіниці буйвола відстань до хлопця і сам він здавалися тварині значно більшими, ніж насправді. Саме цьому завдячували своїм життям немало мисливців. Кларенс стояв і міркував, як краще напасти на ворога. А! Револьвер! Шестизарядний! Він же в нього в кишені. Кларенс дістав револьвер, хоч особливої надії на цю зброю він не покладав: занадто вже маленьким здавався револьвер проти грізного ворога.

Кларенс простягнув руку і, виблискуючи очима, натиснув на спуск. Почувся ледве чутний тріск, і ще, і ще раз! І тут не пощастило! Він натиснув щосили — пролунав постріл, за ним другий. Кларенс зробив крок назад.

Кулі, певно, розплющилися на лобі буйвола, не завдавши йому ніякої шкоди. Майже втративши всяку надію на револьвер, він натиснув на спуск ще раз. Постріл. І раптом грізне страховище люто заревло, замотало головою і, повалившись, глибоко загнало лівий ріг в стіну. Буйвол несамовито копирсав стіну рогом, на всі боки градом розліталося каміння.

Кларенс не зразу зрозумів, що трапилося. І, лише коли він побачив, що з лівого ока у тварини юшить кров, йому стало ясно, що останньою кулею він вибив їй око. І хлопця раптом охопило нове почуття, сильніше за недавній страх, — каяття. Що він наробив?

Керуючись єдиним бажанням якомога швидше втекти від цього страшного видовища, а також почуттям інстинкту самозбереження, Кларенс, скориставшись з нагоди, коли напівсліпа, поранена тварина повернулася лівим боком до стіни, прошмигнув повз неї і, дряпаючись по положистому схилу, вибрався з вибалка. Він біг навмання — тільки б не чути цього болісного реву, тільки б не бачити цього залитого кров'ю, повного докору ока!

Раптом Кларенс здалека почув сердитий окрик. Спочатку він нікого не помітив, але, оглянувшись, побачив, що до нього наближаються два вершники, а за ними на поводі — кінь, його кінь. Він врятований! У хлопця з'явилося палке бажання поділитися з ким-небудь пережитим, почути тепле слово… Вершники під'їхали ближче, і хлопець впізнав розвідника Джілдерсліва і Генрі Бенхема. Не помітно було, щоб вони зраділи його врятуванню, навпаки, на їхніх обличчях було написане крайнє роздратування. Знову розчарування, знову невдача. Хлопець зупинився, мовчазний, похмурий.

— Ну, сідай швидше на коня! Чи ти думаєш, що караван ще довго буде затримуватися через твої безглузді витівки? — грубо крикнув Джілдерслів.

Кларенс якусь мить вагався, потім мовчки скочив на коня.

— Треба було поїхати і залишити їх тут, — пробурмотів сердито Бенхем.

В голові хлопця промайнула думка: злізти з коня й залишитися, нехай би їхали собі без нього. Але він ледве встиг подумати про це, як вершники галопом погнали коней, а за ними помчав і його кінь, міцно прив'язаний арканом до сідла Джілдерсліва.

За дві години вони порівнялися з караваном і приєдналися до групи вершників, що супроводили його.

Обличчя містера Пейтона було трохи збентежене, проте він обернувся до Кларенса і привітав його лагідною, вибачливою усмішкою. Серце Кларенса радісно забилося.

— Ну, мій хлопчику, тепер кажи все. Як це сталося?

Кларенс кинув швидкий погляд навкруги і побачив Джіма, що, понуривши голову, їхав позад каравану.

Хлопець схвильовано розповів про те, як він упав у яму прямо на спину пораненого буйвола, як йому вдалося вибратися звідти. Вершники стримано засміялися.

Містер Пейтон пильно подивився на Кларенса.

— Як же буйвол потрапив туди? — спитав він.

— Джім Гукер підстрелив його з рушниці, і він скотився в яр, — несміливо відповів Кларенс.

Ці слова потонули в гучному реготі супутників. Кларенс здригнувся від несподіванки, але досить було йому глянути на Джіма, як він одразу ж забув про власну образу. На обличчі Джіма був вираз безнадійної туги, — Кларенс вперше побачив на цьому обличчі прикрість і зрозумів страшну правду: Джіма згубила його репутація — єдина правдива розповідь, справді цікава пригода в його житті була одностайно сприйнята, як неперевершений зразок брехні.