Степовий найда

РОЗДІЛ І

Сіра похмура рівнина простягається аж до обрію, набираючи вдалині блідоблакитного відтінку; де-не-де на її сірому фоні вирізняються темніші плями, схожі на маленькі озера. Часом зустрічається чорне вигоріле місце, де поряд з купкою попелу можна побачити клапоть газети, стару ганчірку або якусь бляшанку. А далеко попереду, низько над степом — темна смуга, яка ввечері зникає, ніби вростає в землю, а вранці, з першими променями сонця, з'являється знову — завжди на тій самій відстані і висоті.

Весь час посуваєшся вперед і вперед, і починає здаватись, то їдеш невідомо куди, що кожного разу на ніч повертаєшся на старе місце: той самий краєвид, ті ж самі люди навкруги, та сама постіль, і зверху спускається та сама набридла чорна запона. В роті й на губах — смак крейдяної пилюки, на руках — пісок; і нестерпна спека, і пахне худобою.

Таке враження справляла Велика прерія^[1] на двох дітей, що їхали влітку 1852 року в критому, запряженому волами переселенському фургоні, з глибини його зацікавлено позираючи на всі боки.

Ось уже два тижні вони їдуть по цій безкраїй рівнині, і кожного дня — одна і та ж сама картина, яка не викликає у дітей захоплення, але й не набридає їм. Можна йти поруч з фургоном, і тоді нічого не побачиш, крім свого каравану. На брезенті одного з фургонів написано великими чорними літерами: «Вперед, в Каліфорнію», а на другому — «Рий, копай або помирай». Але жоден з цих написів не здавався дітям жартом, можливо тому, що веселощі зовсім не в'язалися з серйозними обличчями людей, які з кожним днем ставали все більш похмурими і пригніченими.

І все ж враження дітей були не зовсім однакові. Старший з них, хлопчик років одинадцяти, видно, не встиг ще звикнути до мандрівного переселенського життя, для дівчинки ж, якій можна було дати років сім, все це стало вже звичним. Їжу тут готували простішу і не таку смачну, люди поводилися незалежно і просто, навіть грубо, — так здавалося хлопчикові. А говорили вони так, що він не завжди навіть розумів, про що йде мова. Спав він, закутавшись у ковдру, не роздягаючись. Ніхто не цікавився, чи він чистий, і, щоб умитися, треба було самому роздобувати десь воду й рушник. Та він був ще малий і не журився; просто це було незвично. Він їв і спав добре, і таке життя здавалось йому веселим і забавним. І лише зрідка в його дитячій свідомості прокидалося неясне почуття, що його скривдили. І хоч він ні з ким про це не говорив, почуття це не залишало його, тихо жевріючи десь в глибині серця.

Для цих людей він був сиротою, якого далека родичка його мачухи просила переправити з Сен-Джо в Сакраменто до іншого родича. Мачуха навіть не проводжала хлопця і доручила цю справу своїй родичці, в якої він останнім часом жив, і було ясно, що вона просто хотіла здихатися хлопця. Здається, він і сам це розумів. На яких умовах ці люди погодилися виконати таке доручення — хлопчик не знав. Він лише пам'ятав, що йому велено поводитись в дорозі якнайкраще, бути корисним, і залюбки, хоч часом і невміло, він брався за всяку роботу. Усі навколо нього працювали і він нічого прикрого в цьому не вбачав. Мандрівне життя нагадувало йому чудесний пікнік, який затягнувся довше, ніж звичайно. Місіс Сілзбі, мати його маленької супутниці і дружина начальника каравану, ні в чому не віддавала переваги своїй дитині перед чужою. Передчасно змарніла, хвороблива, завжди заклопотана, вона не знаходила часу, щоб приголубити дочку, а коли гнівалася, то гримала на обох однаково.

Задній фургон важко скрипів, похитувався і повільно посувався вперед. Ледве переставляючи ноги, повільно брели воли, здіймаючи хмару куряви, що стелилася по обидва боки дороги. Всередині фургона діти гралися в «магазин». Дівчинка вдавала з себе багату й вибагливу покупницю, хлопчик, сидячи за прилавком, — скринькою з-під цвяхів — продавця, торгував усім, що потрапляло під руку, продаючи речі, залежно від обставин, під власною або вигаданою назвою. Покупниця щедро розплачувалася з продавцем сухими бобами і клаптиками паперу, за здачу правили маленькі смужки розірваного папірця. Коли запас товарів вичерпувався, у продаж поверталися продані товари, але під іншою назвою. Незважаючи на такі сприятливі для комерції умови, торгівля йшла мляво.

— Можу запропонувати вам тканину високої якості, подвійної ширини — чотири центи за ярд^[2], — говорив хлопчик, трошки підвівшись і впираючись кінчиками пальців в край прилавка, як це роблять справжні продавці. — Добротна шерсть, гарно переться, — додав він з серйозним виглядом.

— У Джексона я можу купити дешевше, — сказала дівчинка, інтуїтивно виявляючи властиву жінкам схильність торгуватися.

— Ну й добре, — відповів хлопець, — тоді я більше не граюсь.

— Подумаєш! І не треба! — байдуже сказала дівчинка.

Хлопчик раптом перекинув прилавок, згорнута ковдра, яка тільки що являла собою сувій дорогої шерсті, полетіла додолу. Можливо, саме це й навело колишнього продавця на нову думку.

— Слухай! Давай будемо гратися в уцінені товари. Дивись, зараз я складу все на купу і буду продавати за зниженими цінами.

Дівчинка підвела голову. Пропозиція здалася їй сміливою, зухвалою і водночас привабливою.

Але дівчинка сказала лише: «Ні!» — певно, просто за звичкою все заперечувати. Вона підняла ляльку і почала гратися, а хлопчик поліз на передок фургона.

Фургон повільно посувався вперед. Хлопець бачив, як один з погоничів вмостився ззаду переднього фургона, а другий ішов поруч з ним по курній дорозі і, здавалося, на ходу спав.

— Кларенс, — гукнула його дівчинка.

— Що, Сюзі? — обізвався він, не обертаючи голови.

— Ти ким будеш?

— Ким буду? — перепитав Кларенс.

— Коли виростеш, — пояснила Сюзі.

Кларенс завагався. Він твердо вирішив стати морським розбійником, суворим, але справедливим. Та, прочитавши сьогодні вранці в заяложеному «Путівнику по прерії» про форт Ламарі і Кіта Карсона, він прийшов до висновку, що кар'єра розвідника — куди більш приваблива, та й океану для цього_не треба. Все-таки, зважаючи на те, що Сюзі в таких речах, певно, нічого не розуміє, він вирішив не говорити їй про це і відповів, як звичайно відповідають в таких випадках американські хлопчаки:

— Президентом!

Так зручніше: непотрібні складні пояснення, а посада поважна; шановні джентльмени, почувши про таке скромне бажання, не раз гладили його по голові.

— А я буду пасторшею, — сказала Сюзі, — розводитиму курей і прийматиму подарунки. Мені приноситимуть дитячі платтячка, яблука, повидло і… і патоку! І ще дитячі сорочечки! І свинину, коли будуть колоти кабанів…

Вона сіла на дно, повернувшись до Кларенса спиною, з лялькою на колінах. Кларенсу видно було збоку обриси кучерявої голівки, а нижче — повні голі коліна в ямочках, на які вона намагалася натягти коротеньку спідничку.

— А я не вийшла б заміж за президента, — несподівано заявила вона.

— Ти й не змогла б!

— Змогла б, якби захотіла!

— А от і не змогла б!

— Хоч зараз!

— Ні!

— Чому?

Кларенсові важко було пояснити, чому саме, і він вирішив, що краще не відповідати зовсім. Запанувала довга мовчанка.

Було нестерпно душно, дошкуляла курява. Фургон ледве-ледве посувався. Кларенс деякий час пильно вдивлявся в дорогу, що виднілась крізь відкриту тильну частину фургона, потім раптом підвівся і, обминувши Сюзі, поліз до краю і сів, звісивши ноги.

— Я зараз скочу на землю, — сказав він.

— Мама каже — не можна, — промовила Сюзі.

Кларенс, не відповідаючи, стрибнув на дорогу. Не прискорюючи ходи, він спокійно йшов, тримаючись за фургон.

— Кларенс!

Він підвів очі.

— Зніми й мене.

Вона вже натягла на голову капор і, стоячи на краю фургона, простягла рученята, певна, що їй не відмовлять. Кларенсу нічого не лишалося, як швидко підхопити її на льоту, що він і зробив досить спритно. Вони чекали, поки фургон, гойдаючись з боку на бік, ніби на високій хвилі, від'їжджав ярдів за сто від них, а потім, злякавшись, — чи то по-справжньому, чи то вдавано — в захваті кидались доганяти його. Вони повторили це два-три рази. Нарешті ця гра набридла їм, крім того вони втомилися. Взявшись за руки, вони поплелися за фургоном.

Раптом Кларенс вигукнув:

— Сюзі! Глянь!

Задній фургон був уже далеченько від них. І ось між ними і фургоном перебіг через дорогу і зупинився на узбіччі якийсь незвичайний звір. На перший погляд він скидався на собаку — бездомного, здичавілого, голодного. Це була брудна, худа й понура істота. Придивившись, діти помітили, що сірувата шерсть на спині звіра наїжилася, боки вкриті гидкими чорними плямами, а незграбні ноги криві. Ось звір повернув до них голову і діти побачили, що білі зуби його неприємно вищирені.

— На, цю-цю! На! — схвильовано гукнув Кларенс. — Іди сюди!

Сюзі переможно засміялася.

— Це ж не собака, дурненький! Це койот^[3].

Кларенс почервонів. Не раз уже траплялося, що дочка переселенців виявлялася обізнанішою, ніж він. Намагаючись приховати своє збентеження, він швидко промовив:

— А я все-таки його спіймаю, подумаєш — койот!

— Що ти! Він бігає швидше за коня! — сказала дівчинка, похитавши голівкою в капорі.

Але Кларенс побіг за койотом, а Сюзі за ним. Коли до звіра залишалося футів з двадцять, він без найменшого зусилля зробив два-три стрибки вбік і опинився знову на тій же відстані від них, що й раніше. Так повторювалося кілька разів; збуджені й веселі, діти переслідували тварину, яка кожного разу відступала вбік, а не бігла прямо по дорозі. Нарешті вони зрозуміли, що їм не вдасться ні спіймати койота, ні відігнати. Раптом у них промайнула думка; її висловила Сюзі, у якої під страху оченята стали зовсім круглі:

— Кларенс! Він кусається!

Кларенс схопив грудку землі і щосили шпурнув її в койота, влучно поціливши в ногу. Койот клацнув зубами, гавкнув і зник. Кларенс з виглядом переможця повернувся до своєї супутниці. Тим часом Сюзі пильно вдивлялася в протилежний бік, і тільки зараз Кларенс помітив, що, переслідуючи койота, вони далеко відійшли від дороги.

— Кларенс! — сказала Сюзі, нервово засміявшись.

— Що таке?

— А фургона нема!

Кларенс здригнувся. Сюзі сказала правду. Не тільки їхній фургон, але весь караван з волами й погоничами зник, наче їх вихор підхопив або поглинула земля. Не видно було навіть куряви, що, низько стелячись над землею, позначає рух каравану. Перед ними до самого обрію, за який уже ховалося вечірнє сонце, стелилася неозора одноманітна рівнина без будь-яких ознак життя або руху. Величезна ясноблакитна кришталева чаша, заповнена вдень курявою та вогнем, а вночі темрявою та зірками, — яка, досі щільно лягаючи краями на землю, замикала їх всередині кола, цього разу немов піднялася, пропустила караван і знову опустилася, щоб назавжди замкнути в собі двох дітей.