Степовий найда

РОЗДІЛ XI

Коли він повернувся до коледжу, уже сутеніло. В коридорі він зустрів одного з наставників. Ні про що не питаючи, вчитель серйозно, але так лагідно відповів на привітання Кларенса, що той здивувався.

Хлопець одразу ж попрямував до патера Собрієнте, щоб доповісти про своє прибуття. Відчинивши двері, Кларенс побачив у затишному кабінеті настоятеля кількох вихователів, які, як йому здалося, трохи розгубилися, коли він появився на порозі.

Кларенс хотів повернути назад, але патер Собрієнте, обвівши багатозначним поглядом присутніх, закінчив нараду і покликав хлопця до себе.

Зніяковілий і трохи збентежений, з якимсь важким передчуттям, Кларенс почав розповідати про свою зустріч з Сюзі, про те, що він чекає від патера Собрієнте доброї поради і допомоги. Це йому спало на думку викликати Сюзі на побачення, і він визнає за собою цю провину.

Старий зазирнув у його щирі очі, і на його задумливому обличчі з'явилася співчутлива усмішка.

— А я якраз думав про те, щоб відпустити тебе на кілька днів до дона Хуана Робінсона (Кларенса дуже неприємно вразило те, що патер Собрієнте замінив звичайне «твій кузен» повним титулом), але про це ми поговоримо пізніше. Сідай, сину мій. Я зараз вільний. Трохи поговоримо. Отець Педро каже, що ти досяг значних успіхів у перекладі. Це добре, сину мій, дуже добре.

Обличчя Кларенса прояснилося від задоволення. Почуття тривоги почало розвіюватися.

— Ти перекладаєш цілком вільно. Чудесно! Зараз у мене якраз є час, покажи мені свою майстерність. Згода? Я буду ходити по кімнаті і диктувати тобі моєю ламаною англійською мовою, а ти сідай за стіл і будеш відразу перекладати на добірну іспанську мову. Це буде для нас і приємно і корисно.

Хлопець усміхнувся. Добрий патер Собрієнте любив такі педагогічні витівки.

Кларенс сів за стіл, поклав перед собою аркуш паперу і взяв перо. Патер Собрієнте важкими, але безшумними кроками міряв кімнату. Потім добрий патер заклав солідну понюшку табаки, прочистив ніс і, на превеликий подив свого вихованця, почав урочисто і грізно, наче проповідь:

— Сказано, що гріхи батьків падають на їхніх дітей. Деякі легковажні люди в цьому суєтному світі вважають цей закон несправедливим і жорстоким. Сліпі й нерозважливі! Бо хіба ми не знаємо, що засліплена владою марнославна людина, яка рискує накликати кару на себе і вважає це за геройство, рано чи пізно опиниться перед лицем невблаганного правосуддя, і приречені будуть на страждання також близькі його серцю люди, і не зможе він відвернути цю кару від них. Чи допоможе його гордий дух і зарозумілість цим невинним, але ославленим істотам, яких чекає бідність, хвороби, самотність? Уявімо собі, Кларенс…

— Пробачте, сер? — сказав Кларенс, відірвавшись на мить від писання.

— Я хочу сказати, — продовжував патер, тихенько кашлянувши, — уявімо собі батька, людину одчайдушну, свавільну, яка зневажає всі закони, божі і людські, і вірить лише в те, що зветься «честю», людину, яка покладається лише на свою хоробрість і на знання людських слабостей… Уявімо собі чоловіка кровожерного і жорстокого, картяра за професією, що перебуває поза законом і відлучений від церкви, що заради невгамовної пристрасті зрікся своїх друзів і сім'ї — дружини, про яку мав піклуватися, і сина, якого мав виховувати і навчати. Тепер уявімо спадщину, яку він залишив по собі своєму чадові — ганьбу і презирство. Він не передав синові навіть своєї несамовитої вдачі, що було б справедливою відплатою за гріхи батька. Якими повинні бути почуття такого батька!

Він замовк. Добра, м'яка рука патера лягла на плече Кларенса. Старий нагнувся і став нашвидку переглядати написане.

— Добре, дуже добре! А тепер давай спробуємо навпаки, — продовжував він, витираючи рукою спітнілий лоб, — я буду диктувати іспанською мовою, а ти перекладай на англійську. Візьмемо що-небудь на знайому тему розповідного характеру.

Кларенс, якому ця урочиста філософія здалася трохи нудною, охоче погодився і взявся за перо. Отець Собрієнте знову почав ходити туди й сюди по кімнаті.

«В родючій долині Гвадалахари жив собі колись один кабальєро^[9]. Були в нього стада худоби, багато землі. Мав він дружину і сина. Але він був людиною буйної і запальної вдачі, нехтував своїм багатством і родиною, захоплювався небезпечними пригодами, кривавими збройними сутичками. Жив він розпутно, пиячив, грав у карти. Багатство його тануло. Бурхлива вдача відштовхнула від нього сім'ю, сусідів, його дружина померла від ганьби й горя, коли син був ще зовсім маленьким. Через рік батько одружився вдруге. Але його нова дружина була такої ж палкої і непокірної вдачі, як і він. Вони не переставали лаятися, і кінчилося це тим, що батько залишив свою сім'ю і покинув назавжди Сан-Луї… тобто Гвадалахару. В чужих краях він змінив своє прізвище, зблизився з компанією авантюристів і продовжував марнувати життя, поки не вчинив кілька злочинів, що поставили його поза законом… Таким чином, шлях до цивілізованого світу був для нього відрізаний. Покинута ним дружина, мачуха його сина, холодно сприйняла цю новину. Вона заборонила вимовляти в її присутності його ім'я, оголосила його мертвим і, приховуючи від хлопця правду, відправила його до своєї сестри. Але сестрі вдалося таємно зв'язатися з його батьком. І ось, заздалегідь домовившись про це, сестра посилає хлопця нібито до іншого родича, а фактично — до його негідного батька. А той, певно, під впливом докорів сумління…»

— Зупиніться! — закричав раптом Кларенс.

Він кинув перо і, випроставшись на весь зріст, тремтячи, став перед патером Собрієнте.

— Ви хочете розповісти мені щось, патер Собрієнте? — промовив він з зусиллям. — Кажіть прямо, благаю вас. Я все можу перенести, але мені прикро відчувати, що мене оточує якась таємниця. Я вже не дитина і маю право все знати. Те, що ви мені зараз розповідаєте — не вигадка, я це бачу по вашому обличчю, патер Собрієнте. Це історія про… про…

— … про твого батька, Кларенс, — тремтячим голосом сказав священик.

Хлопець зблід і відступив назад.

— Про мого батька! — повторив він. — Живого чи мертвого?

— Коли ти вирушив з Сан-Луї сюди, він був живий, — сказав старий поспішно, схопивши Кларенса за руку. — Це ж він під виглядом твого кузена послав за тобою. Це він протягом трьох років стояв за спиною твого мнимого кузена, дона Хуана, це він послав тебе сюди вчитися. Так, він був живий, але його ім'я і репутація могли пошкодити тобі. А зараз його вже немає. Він помер у Мексіці, розстріляний, як інсургент^[10].

— Помер! — повторив Кларенс, тремтячи всім тілом. — Тільки тепер помер!

— Звістка про повстання в Мексіці і про долю твого батька одержана тільки годину тому, — продовжував патер. — Про участь його у повстанні і про те, під яким іменем він виступав — про це знає лише дон Хуан. Він приховав би це від тебе, як зробив би й покійний, але ми тут вирішили зробити інакше. Я розповів тобі всю правду, може, трохи невдало, але ти простиш мені, сину мій…

Кларенс нервово засміявся, патер відступив від нього на кілька кроків.

— Простити вас! Ким був для мене цей чоловік? — з юнацьким запалом заговорив Кларенс. — Він мене ніколи не любив! Він покинув мене!.. Хто наповнив моє життя обманом? Він ніколи навіть не постарався побачити свого сина, простягти йому батьківську руку…

— Тихше! Тихше! — сказав трохи зляканий служитель церкви і опустив свою велику руку на плече Кларенса, примушуючи його сісти. — Ти сам не знаєш, що говориш! Пригадай, Кларенс, чи не зустрічався тобі серед людей, які по-дружньому ставилися до тебе під час твоїх мандрів, хто-небудь, до кого несвідомо тяглося твоє серце? Пригадай! Ти сам говорив мені про таку людину. Нехай знову заговорить твоє серце, заради… заради покійного.

Лагідно засвітилися очі Кларенса. Ухопившись судорожно за руку свого вчителя, він раптом палко зашепотів:

— Була одна така людина, горда, відчайдушна, якої всі боялися. Це був Флін, той самий Флін, що привіз мене з рудника. Я вважав його щирим другом мого кузена. Цій людині я розповів про себе все, я з ним поділився тим, чим не ділився ні з ким, — ні з людиною, яку вважав своїм кузеном, ні навіть з вами, і мені здається… мені здається, що я нікого так не любив, як його… Я сам не міг цього збагнути, — продовжував він, — мені надзвичайно подобалося, що всі інші його боялися, а я не боявся, і він був такий добрий до мене! Але й він поїхав, покинувши мене, і не сказав ні слова, а я пішов би за ним… — тут Кларенс не витримав і затулив обличчя руками.

— Ні, ні, —сказав патер Собрієнте з лагідною настійливістю. — Це його нерозважлива гордість не дозволила йому сказати тобі, що ти родич людини, якої всі так бояться. Почасти це була для нього і кара, яку він сам на себе наклав. І я певен, що саме в той час, коли він викликав обурення в твоєму дитячому серці, саме в той час ти йому був дорогий, як ніколи. Так, мій бідолашний хлопчику, цей чоловік, з яким випадок звів тебе в Проваллі Мертвяка, який привіз тебе в наші краї і, маючи незрозумілу для мене владу над доном Хуаном, умовив його стати твоїм кузеном, цей Флін, він же Джексон Брант, він же Гамільтон Брант, оголошений поза законом, був твоїм батьком!.. Так, сину мій, поплач, поплач. Твої сльози — сльози любові і прощення — змивають його гріхи…

Уже розвиднялося, коли добрий патер витер останні сльози з прояснілих очей Кларенса.

— А тепер, сину мій, — сказав він, підводячись на ноги, — треба подумати і про живих. Твоя мачуха втратила на тебе всі права. І я далекий від того, щоб радити тобі, як ставитись до неї. Досить того, що ти вже незалежна людина.

Він повернувся і, висунувши одну з шухляд письмового стола, дістав звідти чекову книжку і подав її здивованому Кларенсові.

— Така була його воля, Кларенс, щоб навіть після його смерті тобі не довелося встановлювати своє споріднення з ним, коли треба буде доводити своє право на спадщину. Скориставшись з того, що ти є вкладником в банку містера Кардена, з його згоди твій батько відкладав щомісяця на цей рахунок з року в рік певну суму грошей. Містер Карден приймав вклади з задоволенням. Колись посіяна зернина принесла тобі неждано-негадано багатий урожай. Тепер ти самостійна людина, сам собі господар і можеш вибрати ім'я, яке тобі подобається…

— Я залишаю за собою ім'я свого батька, — просто сказав Кларенс.

— Хай буде так! — промовив патер Собрієнте.

На цьому закінчується повість про дитячі роки Кларенса Бранта. Про те, як він жив незалежно, як допомагали або заважали йому люди, що згадуються на сторінках цієї книги, ви дізнаєтесь з інших повістей.