Століття

21 жовтня 1998 р. 1. Питання методу

Що таке століття? Згадуються слова Жана Жене в передмові до п’єси «Негри»[27] [28]. Там він іронічно запитує: «Хто такий негр?» І додає: «Переш за все — якого він кольору?» Я так само хочу запитати: століття — це скільки років? Сто? Тоді постає питання Босюе[29]: «Що значать сто, тисяча років, якщо їх стирає якась одна мить?» Яка надзвичайна мить стирає ХХ століття? Падіння Берлінського муру? Послідовність основ у ДНК? Запровадження євро?

Навіть якщо нам вдасться сконструювати століття, подати його як об’єкт для осмислення, то чи буде це філософський об’єкт, відкритий для такої особливої волі, як воля до розмислу? Чи не є століття передусім історична цілість?

Дозволимо собі спокуситися коханкою моменту — Історією. Вважають, що вона — вагоме підґрунтя будь-якої політики. Наприклад, можна резонно зауважити: століття починається війною 1914-1918 рр., разом із революцію 1917 року, й завершується розпадом Радянського Союзу та кінцем холодної війни. Коротке, зав’язане в міцний жмут століття (сімдесят п’ять років). Загалом, століття радянське. Ми вибудовуємо його за допомогою добре знайомих, класичних історико-політичних параметрів: війна і революція. Тут війна і революція постають не інакше як «світові». Століття окреслюється, з одного боку, навколо двох світових воєн, з іншого — розгортанням і падінням так званого «комуністичного» проекту як проекту планетарного масштабу.

Інші, правду кажучи, так само захоплені Історією чи тим, що вони називають «пам’яттю», рахують століття зовсім не так. І їх нескладно зрозуміти. Для них століття — це місце настільки апокаліптичних, страхітливих подій, що єдина категорія, здатна передати їхню цілість, є категорія злочину. Злочини сталінського комунізму, злочини нацизму. Отже, в самому серці століття залягає Злочин, що покладає міру всім іншим злочинам: знищення євреїв у Європі. Це прокляте століття. Головні параметри його осмислення — це концентраційні табори, газові камери, бійня, катування, організований державний злочин. Число тут стає внутрішньо властивою оцінкою, позаяк категорія злочину, віднині пов’язана з державою, позначає масове винищення. Підсумок століття відразу ставить питання підрахунку померлих[30]. Чому саме воля до підрахунку? Тому що етичне судження віднаходить тут своє реальне тільки в непосильному надмірі злочину, в рахуванні мільйонів жертв. Підрахунок — це точка, в якій промисловий вимір смерті перетинає потребу судження. Підрахунок — це реальне, яке закладають всередині моральної позиції. Одночасність цього реального і державного злочину має ім’я: тоталітарне століття.

Зазначимо, що воно ще коротше, ніж століття «комуністичне». Починається 1917 року з Леніним (дехто, але це було б надто довго, залюбки розпочав би його від 1793 року та Робесп’єра[31]), досягає зеніту 1936 року разом зі Сталіним, 1942-1945 рр. з Гітлером і в цілому завершується 1976 року зі смертю Мао Цзедуна. Таке століття триває близько шістдесяти років. Це якщо не брати до уваги деяких екзотичних «останніх з могікан», типу Фіделя Кастро, або якихось диявольських та ексцентричних розбуджених примар, як-от «фанатичний» ісламізм.

Отож для тих, хто озирає холодним оком коротке століття з його смертельним шаленством, чи для тих, хто його змінює в пам’яті або в покаянних поминаннях, нічого не лишається, як мислити нашу епоху історично, відштовхуючись від її результату. Нарешті, ХХ століття є століття тріумфу капіталізму і глобального ринку. Щасливе поєднання безмежного Ринку й безупинної Демократії, відкидаючи патології буйної волі, врешті-решт здобуває сенс століття у вигляді примирення або розважливої посередності. Століття проголосить перемогу економіки, у всіх значеннях терміну: Капіталу як економіки нерозважливих пристрастей думки. Це ліберальне століття. Століття, коли парламентаризм та його опора відкривають королівський шлях для дрібних ідейок, — найкоротше з усіх. Розпочавшись у кращому разі після 1970-х (останні роки революційного піднесення), воно триває тридцять років. Хтось скаже: щасливе століття. Століття-купчик.

Як усе це осмислити з філософських позицій? Що на концептуальному рівні сказати про перетин століття тоталітарного, століття радянського й століття ліберального? Нам не допоможе миттєвий вибір якогось типу об’єктивної чи історичної єдності (комуністична епопея, чи радикальне зло, чи тріумфальна демократія...). Адже для нас, філософів, питання не в тому, що відбувалося в столітті, а що воно про себе думало. Що мислили люди цього століття такого, що не повторювало думки попередніх епох? Якими були їхні унікальні думки? Що вони помислили такого, чого раніше не мислили, такого, що навіть було немислимим?

Наш метод буде такий: узяти з продукції століття деякі документи, сліди, що вказують на те, як століття мислило себе. Точніше, як століття мислило своє мислення, як воно визначало свою мислячу особливість у стосунку до історичності своєї думки.

Щоб прояснити цей підхід, дозвольте поставити провокативне сьогодні й навіть заборонене питання: якою була думка нацистів? Що мислили нацисти? Завжди наштовхуємось на спроби одразу зосередитися на тому, що нацисти робили (знищували європейських євреїв у газових камерах), але це аж ніяк не дозволяє наблизитися до того, що ж, роблячи свої чорні справи, вони мислили чи що їм здавалось, ніби вони мислили. Адже брак осмислення того, що мислили нацисти, так само не дозволяє осягнути те, що вони робили, і, як наслідок, зупиняє будь-яку справжню політику заборони повернення тих дій. Наскільки нацистська думка немислима, настільки вона залишається серед нас: немислима, а отже, незнищенна.

Коли ж легковажно твердять, що скоєне нацистами (масове знищення) належить до царини немислимого, то забувають надважливий момент, а саме — нацисти осмислювали і ставились до здійсненого ними з великим переживанням, колосальною рішучістю.

Коли говорять, ніби нацизм — не думка, або, загальніше, стверджують те, що варварство не мислить, то насправді вдаються до прихованої процедури виправдання безневинності. Це одна з форм нинішньої «однодумності», яка насправді знаменує наступ однодумної політики. Політика — це мислення, варварство — немислення, отже, жодна політика не варварська. Мета цього силогізму полягає лише в тому, щоб приховати варварство (проте цілком очевидне) капітало-парламентаризму, що детермінує наше життя сьогодні. Щоб скинути таку полуду з очей, треба довести, за допомогою свідчень століття, що нацизм — це певна політика, певна думка.

Тоді мені закинуть: ви не хочете бачити, що Зло втілюють насамперед нацизм та на додачу сталінізм. Я доводжу, що, навпаки, визначаючи їх як форму думки чи політики, я дістаю засоби для судження, а ви, гіпостазуючи судження, врешті-решт, забезпечуєте їм повернення.

Насправді, моральне рівняння, що ототожнює Зло і нацистське (чи сталінське) «немислиме», — пригасла теологія. Адже ми здавна успадкували теологічне ототожнення Зла з небуттям. Коли фактично Зло існує, коли є онтологічна позитивність Зла, виходить, що його творець — Бог і Злу треба відмовити в будь-якому бутті. Ті, хто заявляє, буцімто нацизм — це не мислення або (на противагу їхній «демократії») це не політика, воліють лише ту думку і ту політику звільнити від відповідальності. Себто приховати таємну й глибинну спорідненість між політичним реальним нацизму і так званою демократичною безневинністю.

Одна з істин століття полягає в тому, що демократичні союзники у війні проти Гітлера майже не переймалися з приводу масових винищень. Із погляду стратегії вони перебували у війні проти німецького експансіонізму, але зовсім не проти нацистського режиму. З погляду тактики (частота нападів, місця бомбардувань, секретні вилазки тощо) жодне з їхніх рішень не мало на меті перешкодити або принаймні зменшити масштаби нищення. До того ж вони дуже скоро й розлого про них дізналися[32]. Так само й сьогодні нашим демократіям, таким гуманітарним, коли йдеться про бомбардування Сербії та Іраку, практично байдуже знищення мільйонів африканців через хворобу СНІД, яку вони в Європі та Сполучених Штатах можуть контролювати і контролюють; але, зважаючи на свою економіку та власність, комерційне право й фінансові пріоритети, чітко зважені й осмислені імперіалістичні резони, вони не допомагають медикаментами африканцям, що помирають. Тільки білим демократам. В обох випадках справжня проблема століття — це поєднання «демократій» і того, що згодом вони визначать як свого Іншого: варварство, за яке вони не несуть відповідальності. Тільки так, а не інакше, щодо цього питання, можна вибудувати деякі істини.

Логіка цих істин передбачає, що їхній суб’єкт або, інакше кажучи, дієву операцію визначають у самій роботі заперечення того чи іншого фрагмента реального. Саме це ми й спробуємо застосувати до століття.

Моя ідея полягає в тому, щоб ми якомога ближче трималися суб’єктивностей століття. Не якоїсь окремої суб’єктивності, а особливої суб’єктивності, що співвідноситься зі століттям як таким. Спробувати перевірити, чи синтагма «ХХ століття», не зважаючи на простий емпіричний обрахунок, має слушність для думки. Ми застосуємо такий метод у максимальній інтеріорності. Йдеться про те, щоб не вирікати свій суд про століття у вигляді об’єктивних даних, а запитати себе, яким чином воно було суб’єктивністю, схопити століття, відштовхуючись від іманентного ладу — як категорії самого століття. Наша увага буде спрямована насамперед на документи, що мають сенс для самих діячів століття. Або документи, для яких слово «століття» (хоч воно тільки розпочинається чи заледве почалося) є одне зі стрижневих.

Отож, можливо, замість того, щоб осуджувати, ми спробуємо розв’язати кілька проблем. Сучасна моральна інфляція змушує на всі лади засуджувати й проклинати століття. Я не прагну його реабілітувати, лише помислити, а отже, показати, наскільки воно мислиме. Передусім нас цікавить не «оцінка» століття перед трибуналом прав людини, настільки посереднього інтелектуально, наскільки посередній юридично й політично заснований американцями Міжнародний трибунал. Ми радше спробуємо виокремити й розгадати кілька загадок.

На завершення цієї лекції я озвучу одну дуже важливу таку загадку.

ХХ століття має особливий зачин. Вважатимемо за його початок два великі десятиліття між 1890-1914 рр. В усіх царинах думки ці роки становлять період надзвичайної винахідливості, поліморфної креативності, яку можна порівняти хіба що з флорентійським Відродженням чи століттям Перикла. Це дивовижний час появи, наснаження й розриву. Згадаймо лишень кілька дат: 1898 року помирає Маларме, тільки-но опублікувавши маніфест сучасного письма «Кинутий жереб ніколи...». 1905 року Айнштайн відкриває спеціальну теорію відносності (якщо його не випередив Пуанкаре) і квантову теорію світла. 1900 року Фройд публікує «Тлумачення сновидінь», подарувавши психоаналітичній революції перший систематичний твір. Там само у Відні 1908 року Шенберґ закладає основи для атональної музики. 1902 року Ленін розробляє сучасну політику, принципи якої виклав у праці «Що робити?». Також на початку століття виходять грандіозні романи Джеймса і Конрада, Пруст пише більшу частину «В пошуках утраченого часу», визріває «Уліс» Джойса. Започаткована Фреґе, Раселом, Гільбертом, молодим Вітґенштайном та іншими математизована логіка та її супутниця, мовленнєва філософія, поширюється й на континенті, й у Великій Британії. Орієнтовно в 1912 році Пікасо і Брак перевертають логіку живопису. В своєму усамітненому шаленстві Гуссерль створює феноменологічний опис. Паралельно такі потужні генії, як Пуанкаре чи Гільберт, продовжуючи традицію Римана, Дедекінда, Кантора, перебудовують увесь стиль математики. Прямо перед війною 1914 року у маленькій Португалії Фернанду Песоа ставить перед поезією геркулесівські завдання. Нещодавно винайдений кінематограф показує світові своїх перших геніїв — Мельєса, Грифіта, Чапліна. Годі перелічити всі дива того невеличкого періоду.

Але відразу потому настала довга трагедія, фарби якої розлила війна 1914-1918 рр., трагедія легковажного використання людського матеріалу. Є дух 30-х років. Він зовсім не безплідний, ми про це ще скажемо. Але він настільки ж потужний і жорстокий, наскільки дух початку століття був винахідливий і витончений. У цій послідовності криється загадка.

Або проблема. Запитаємо: страшні роки 30-х, 40-х, навіть 50-х зі світовими війнами, колоніальними війнами, непрозорими політичними утвореннями, масовими знищеннями, гігантськими та хиткими проектами, перемогами, ціна яких була така висока, що їх можна назвати поразками, чи має усе це стосунок, чи не-стосунок, до такого яскравого, творчого, цивілізованого старту, якими були перші роки століття? Між цими шматками часу — війна 1914 року. Яке значення тієї війни? Вона — результат чи символ?

Скажемо, що немає жодного шансу розв’язати цю проблему, якщо не згадати, що той благословенний період — це також час колоніальних загарбань, європейського домінування по всьому чи майже всьому світу. Отож деінде, десь далеко, але й дуже близько до серця, кожна родина спізнала тяжкі обов’язки й бійню. Ще до початку війни 1914 року Африка була віддана на поталу так званій завойовницькій і добромисній дикості, як висловлювались тоді кілька свідків і художників[33]. Мені моторошно переглядати тлумачний словник Ларуса 1932 року, що залишився від батьків, де в таблиці ієрархій рас, яка подається як щось очевидне, череп негра намальований між черепом горили та європейця.

Після двох-трьох століть транспортування людського м’яса на потреби рабства завоювання перетворило Африку на жахливий спід європейського, капіталістичного й демократичного блиску. Це триває й до сьогодні. Щось у чорній люті 30-х років, у байдужості до смерті є від Великої війни і траншей, але й, як пекельний відголос із колоній, від того, як там ставляться до людської відмінності.

Треба визнати, наше століття було століттям, як казав Мальро, коли політика обернулася на трагедію. Що ж на початку століття, в часи «прекрасної епохи» підготувало такий світогляд? По суті, з якогось моменту століття захопилося ідеєю змінити людину, створити нову людину. Це правда, ідея ця витає серед фашизмів і комунізмів, монументи яких навіть чимось схожі: статуя пролетаря на порозі звільненого світу або зразковий арієць Зиґфрид, що побиває драконів занепаду. Творення нової людини завжди доходить до того, що треба знищити минулу людину. Гостра, непримиренна дискусія точиться навколо того, що є стара людина. Але в усіх випадках проект настільки радикальний, що під час його здійснення вже не зважають на неповторність людських життів — вони лише матеріал. Немовби звуки й форми, що, відірвані від тональної чи фігуративної гармонії, ставали для митців модерного мистецтва матеріалами, призначення яких треба переформулювати. Або як формальні знаки, позбувшись об’єктивної ідеалізації, переносили математичні теорії до механізованого завершення. Проект нової людини в цьому сенсі є проект розриву й заснування, підтримуючи на рівні історії та держави однакову суб’єктивну тональність, що й розриви в науці, мистецтві, сексуальності на початку століття. Отже, можна вважати, що століття було вірне своєму зачину. Віддане безмежно.

Цікаво, сьогодні ці категорії мертві й ніхто більше не має політичного прагнення творити нову людину; навпаки, звідусіль вимагають зберегти стару людину, плюс усі зниклі види тварин, навіть подовжити термін зберігання старої кукурудзи. Але саме сьогодні за допомогою генетичних маніпуляцій готується людська зміна, модифікація виду. Уся різниця в тому, що генетика глибоко аполітична. Можна навіть сказати, що вона дурна або принаймні вона — не думка, а всього лишень техніка. Тож логічно, що засудження прометеївського політичного проекту (нова людина звільненого суспільства) збігається з технічною, а в підсумку й фінансовою можливістю змінити особливості людини. Адже така зміна не відповідає жодному проектові. З газет ми дізнаємося, що це можливо, що ми могли б мати п’ять лап або бути безсмертними. А це просто тому, що ніякого проекту немає. Усе відбувається в автоматизмі речей.

Загалом, ми переживаємо реванш усього, що є найбільш сліпе й об’єктивістське в економічному захопленні технікою, проти всього, що є найбільш суб’єктивне й найбільш вольове в політиці. І навіть певною мірою реванш наукової проблеми проти політичного проекту. Адже так і є: наука — і в цьому її велич — має проблеми, але не має проекту. «Докорінно змінити людину в найглибшому розумінні»[34] — то був революційний проект, без сумніву невдалий; нині це стало науковою або просто технічною проблемою, яку можна розв’язати. Людину змінюють уже зараз або неодмінно можуть зробити це найближчим часом.

Звичайно, можна спитати: і що робити з тим, що хтось може? Але щоб відповісти на це питання, потрібен проект. Проект політичний, грандіозний, епічний, безжальний. Повірте, не беззубі комісії з етики дадуть відповідь на питання «Що робити з тим, що наука може створити нову людину?» А оскільки немає проекту, або настільки, наскільки він ще неокреслений, то єдина відповідь добре відома. Що робити — підкаже вигода, прибуток.

Але, зрештою, до самого кінця століття буде століттям пришестя іншої людинності, радикальної зміни того, що є людина. Й саме в цьому сенсі воно зберігає вірність неймовірним ментальним розривам тих перших років. Тільки от потроху переходимо від рівня проекту до рівня автоматизму прибутку. Проект багато кого вб’є, але й автоматизм не менше — й продовжує вбивати, однак ніхто не може назвати відповідального. Озираючись назад, ми погоджуємося, що століття мало багато злочинів. Додамо, що вони продовжуються, тільки тепер на місце відомих злочинців прийшли злочинці анонімні, як і суспільства, що їх породжують.