Століття

1

Оригінал: We must endure our thoughts all night, until The bright obvious stands motionless in cold (Wallace Stevens, «Man Carrying Thing», in: Transport to Summer, 1947). Цит. за: Бадью А. Тела, язики, истины / Пер. с фр. Н. Козыревой // http://scepsis.net/library/id_1974.html. У іншій лекції, де також натрапляємо на цю поезію, Бадью зазначає: «Філософія — дисципліна, яка приходить після дня пізнання, досвіду, реального життя — на самому початку ночі. Вочевидь, поставлена нами проблема майбутнього філософії таким чином розв’язана. Маємо два варіанти. Перший: почнеться новий день творчих експериментів в царині науки, політики, мистецтва й любові — й у нас буде новий вечір для філософії. Другий варіант: наша цивілізація себе вичерпала й ми можемо уявити лише похмуре майбутнє, майбутнє вічних сутінок. Отже, майбутнє філософії полягатиме в її повільній смерті, повільному помиранні в ночі. Філософія буде зведена до того, що читаємо на початку прекрасного тексту Семюеля Бекета „Компанія“: „В чорноті комусь дається голос“. Голос, у якого немає ні значення, ні слухача». — Бадью А. Загадочное отношение философии и политики / Пер. с фр. Д. Кралечкин. — М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2013. — С. 11-12.

2

Це перевертання Адорно повторює Славой Жижек (неявно покликаючись на Бадью) щодо питання комунізму: «Те саме стосується комунізму — замість очевидного питання „Чи ідея комунізму сьогодні доречна, чи її досі можна застосовувати як інструмент для аналізу та політичної практики?“ нам варто запитати протилежне: „Який вигляд має наша сучасна складна ситуація крізь перспективу комуністичної ідеї?“» Жижек С. Уроки першого десятиріччя (Вступ до книжки «Спершу як трагедія, потім як фарс») / Пер. з англ. А. Кравець, Н. Совсун // Політична критика. — 2011. — № 1. — C. 25.

3

Бадью А. (Воз)вращение самой философии // Бадью А. Манифест философии / Сост. и пер. с фр. В. Лапицкого. — СПб.: Machina, 2003. — C. 145.

4

Бадью А. Манифест философии / Пер. с фр. В. Лапицкого. — СПб.: Machina, 2003. — C. 10.

5

Бадью А. (Воз)вращение самой философии // Бадью А. Манифест философии / Сост. и пер. В. Лапицкого. – СПб.: Machina, 2003. – C. 145. Крім того, Бадью не підтримує сучасну інтелектуальну моду в історіографії на «місця пам’яті». Пам’ять – царина опінії, вона, по суті, конструює та нагромаджує ідеології, як індивідуальні, так і державні: «Будь-яка пам’ять зберігає лише те, що їй приписане часом, долучає минуле згідно зі своїм визначенням теперішнього. В мене немає сумніву, що треба пам’ятати про винищення євреїв чи про боротьбу учасників Опору. Але мені здається, що пам’ять якогось маніяка-неонациста, що вклоняється цій війні, подібна до пам’яті колекціонера — докладно пам’ятаючи про фашистські звірства, він упивається згадками про ті події і прагне їх повторити. Я бачу, як чимала кількість людей знаючих (також істориків) виснували зі своєї пам’яті про часи Окупації та із зібраних документів те, що у Петена було чимало заслуг. З цього очевидно випливає, що за допомогою „пам’яті“ одним махом не вирішити питання. Кожного разу настає момент, коли важливо від власного імені заявити: те, що мало місце, — було, і чинити те, що вимагає теперішня ситуація із можливостями, які вона пропонує». Бадью А. Апостол Павел. Обоснование универсализма / Пер. с фр. О. Головой. — М., СПб.: Университетская книга, 1999. — С. 39.

6

Саме так французькою перекладений платонівський термін «цілокупність часу»; див.: Платон. Держава. Книга шоста, 486b. — К.: Основи, 2000. В українському перекладі цей фрагмент подано так: «... уміння охопити внутрішнім поглядом неосяжну цілість часу й буття». (Пер. Дзвінки Коваль).

7

Щодо зв’язку часу та історії в Бадью, його колишній учень і видатний філософ Кентен Меясу виводить вузлову, хоч і на позір парадоксальну тезу: «є лише історія вічного, тому що лише вічне виходить із події. Інакше кажучи: є історія лише істин, наскільки будь-яка істина чітко вічна й незвідна до якого-небудь релятивізму». Meillassoux О., Histoire et événement chez Alain Badiou. — Intervention au séminaire «Marx au XXe siecle: l’esprit & la lettre» (Paris: 2 fevrier 2008) // http://www.marxau21.fr/index.php?option=com_content&view=article&id=83:histoire-et-evenement-chez-alain-badiou&catid=39:badiou-alain&Itemid=62

8

Див. статтю «Про зв’язок філософії та політики» в цьому виданні.

9

Badiou A., Balmès F. De l’idéologie, Paris, éd. François Maspero, 1976. —P. 67. Там само Бадью й Бальме проголошують ще одну аксіоматичну думку, яка потім буде повторюватися в різних варіаціях: «Народ мислить» (Або: «Маси мислять»): «Наше переконання, зафіксоване в усій історії великих народних бунтів, сконцентроване в такій складній очевидності: маси мислять і, більше того, в загальному історичному русі їхнього неперервного спротиву експлуатації та пригніченню, маси мислять правильно». Ibid. Ця теза матиме далекі наслідки: насамперед у твердженні, що політика — це певна колективна здатність або політика — це думка. Рансьєр по-своєму розвиває цю «маоїстську» тезу мислиннєво-егалітарної здатності на сторінках «Учителя-незнайка. П’ять уроків із розкріпачення розуму»... На сторінках «Століття» відразу ж у першій лекції, де запропоновані різні підходи до століття, Бадью висуває провокативне твердження: нацисти мислять.

10

Див. докладніше: Hallward P., «The Politics of Prescription», in South Atlantic Ouarterly, fall 2005, 104 (4), p. 769-789.

11

Див. переломну працю «Чи можна мислити політику?» (1985): Бадью А. Мета/Политика: Можно ли мислить политику? Краткий трактат по метаполитике / Пер. с фр. Б. Скуратов, К. Голубович. — М.: Логос, 2005. — С. 26-34. Для Бадью особливо важливим є ім’я Шаламова; до нього він повертається в книзі «Етика» (1993), коли радикально переосмислює всю етику, згадуючи особливість людини за Шаламовим: дивовижну «непоступливість» бути жертвою, тобто непоступливість просто бути смертною істотою. «Безсмертним сущим — ось ким показала себе людина в найтяжчих ситуаціях, у які її тільки можна було поставити, винятковим чином відокремлюючись у багатоманітному й хижацькому плині життя. Щоб осягнути щось про людину, треба відштовхуватися саме від цього». Бадью А. Этика. Очерк о сознании Зла / Пер. с фр. В. Лапицкого. — СПб.: Machina, 2006.

12

Ми мали б також окремо зупинитися на інтелектуальних джерелах Бадью, закорінених у новаторській думці двадцятого століття. Зазначимо тільки, що крім математичних теорій, на розробку його філософських концепцій ще замолоду вплинула зустріч із двома теоретиками: Альтюсером і Лаканом (з першим особисто, з другим заочно). Щодо Альтюсера, див. ранню статтю 1967 року: Відновлення діалектичного матеріалізму (Альтюсер). — в кн..: Бадью А. Концепт моделі / Пер. з фр. А. Рєпа. — К.: Ніка-Центр, 2009. — С. 159-188. Щодо Лакана, читаємо в «Столітті»: «Маю особисте свідчення: 1960 року я, студент Вищої нормальної школи, щойно з неабияким захопленням відкрив опубліковані тексти Лакана, коли Альтюсер, на той час відповідальний за філософську програму, доручив мені зробити перед однокурсниками загальну презентацію концептів Лакана, тоді ще зовсім незнаного. Я зробив дві доповіді, що й досі внутрішньо слугують мені дороговказом».

13

Бадью А. Мета/Политика: Можно ли мислить политику? Краткий трактат по метаполитике / Пер. с фр. Б. Скуратов, К. Голубович. — М.: Логос, 2005. — С. 98.

14

Там само. — С. 99.

15

Близький до Бадью в молоді роки Жак Рансьєр теж згадує цю подію, але з погляду політичного питання ідентифікації та суб’єктивації: «Політика для мого покоління трималася на неможливій ідентифікації — на ідентифікації з тілами алжирців, забитих до смерті й кинутих у Сену французькою поліцією від імені французького народу в жовтні 1961 року. Ми не могли ідентифікуватися з цими алжирцями, але могли поставити під сумнів нашу ідентифікацію з „французьким народом“, від імені якого вони були піддані смерті. Отже, ми могли діяти як політичні суб’єкти в проміжку або в зазорі між двома ідентичностями, з котрих не могли взяти собі жодної. У цього процесу суб’єктивації не було власного імені, але, ймовірно, „справжнє“ ім’я він дістав у гаслі 1968 року: „Всі ми — німецькі євреї“». (Рансьер Ж. На краю политического / Пер. с фр. Б. Скуратова. — М.: Праксис, 2006. — С. 104-105.)

16

Бадью А. Родовая идентичность рабочего класса достигла предела насыщения // http://scepsis.net/library/id_1492.html Бруно Бостилс робить цікаве зауваження : «Траєкторію позаду постмаоїзму Бадью можна підсумувати рухом від „служіння народу“ до „служіння істинам“», згадуючи відому тезу Бадью з «Буття та події»: «Отже, філософія перебуває на службі у мистецтва, науки та політики. Чи здатна вона бути на службі любові – більш сумнівно (втім, мистецтво, змішана процедура, підтримує істини любові). У будь-якому разі немає комерційної філософії». (Bosteels B. Post-Maoism: Badiou and Politics // Positions: east asia cultures critiąue. — 2005. — № 13:3. — P. 584.)

17

Бадью А. Meтa/Политика: Можно ли мислить политику? Краткий трактат по метаполитике / Пер. с фр. Б. Скуратов, К. Голубович. — М.: Логос, 2005. — С. 19.

18

Див.: Бадью А. Что такое термидорианец? // Мета/Политика: Можно ли мислить политику? Краткий трактат по метаполитике / Пер. с фр. Б. Скуратов, К. Голубович. — М.: Логос, 2005. — С. 204-217.

19

Щодо розпаду Радянського Союзу, він зазначає: «Кінець цього монстра, державного комунізму, позбавляє життєвих сил, тягне за собою в своєму падінні будь-яку політичну суб’єктивність, що намагається або під знаком революції, або під знаком права поєднати державний примус і емансипативний універсалізм». Бадью А. Тайная катастрофа: Конец государственной истины / Пер. с фр. Т. Анисимовой. — S/Λ’2002. Альманах Российско-французского центра социологии и философии Института социологии РАН. — М.: Институт экспериментальной социологии, СПб.: Алетейя, 2002.

20

Бадью А. Мета/Политика: Можно ли мислить политику? Краткий трактат по метаполитике / Пер. с фр. Б. Скуратов, К. Голубович. — М.: Логос, 2005. — С. 60.

21

Про це докладніше див.: Бадью А. Обстоятельства, 4: Что именует имя Саркози? / Пер. с фр. С. Фокина. — СПб.: Академия исследования культури, 2008.

22

Але також і винайти «велику фікцію»! «Як ми знаємо завдяки Лакану, істина сама перебуває в структурі фікції. Складність, безперечно, в тому, що ми маємо знайти велику фікцію, не маючи її власного імені. В минулому столітті в усіх пристроях фікції, що працювали в політичному полі, було власне ім’я. Для мене наша сьогоднішня проблема. як володіти фікцією без власного імені». Бадью А. Политика: неэкспрессивная диалектика // Бадью А. Загадочное отношение философии и политики / Пер. с фр. Д. Кралечкин. — М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2013. — С. 104-105.

23

Бадью А. Meтa/Политика: Можно ли мислить политику? Краткий трактат по метаполитике / Пер. с фр. Б. Скуратов, К. Голубович. — М.: Логос, 2005. — С. 69.

24

Якщо характерною особливістю ХХ століття, що минуло, Бадью називає «пристрасть реального», то особливістю ХХІ ст. він називає «демократичний матеріалізм», який твердить: «Є лише тіла та мови». Цій доктрині нового століття Бадью протиставляє свою платонівську «матеріалістичну діалектику», що стверджує: «Є лише тіла та мови, якщо тільки є істини». Цю думку Бадью розвиває в праці «Логіка світів».

25

Badiou A. Théorie de la contradiction, Paris, éd. François Maspero, 1975.

26

Цит. за: Bosteels B. Badiou and Politics. London, Durham, 2011. — P. 307.

27

Перелік цитованих творів подаємо в бібліографії. — Прим. пер.

28

«Негри», як і майже всі тексти Жене після романів раннього періоду (тобто після великого дослідження Сартра «Святий Жене, комедіант і мученик»), — важливий документ століття, позаяк зображає зв’язок білих людей Заходу з тим, що можна назвати їхнім чорним історичним несвідомим. П’єса «Ширми» намагається не просто переповісти жахіття колоніальної війни в Алжирі, а й створити театр, що передавав би суб’єктивний стан героїв, — унікальна спроба такого роду, якщо, звісно, не брати до уваги дивовижної та відлюдної «Могили для п’ятисот тисяч солдатів» Ґійота, який перетворює війну на щось на кшталт матеріалістичної поеми, схожої на поему Лукреція.

На мій погляд, літературне зусилля Жене сягає апогею в шедеврі «Полонений закоханий», де він вже не театральними, а прозовими засобами підносить до рівня вічності гострий момент війни палестинців з Ізраїлем, а також — разом із Чорними пантерами — момент нескінченної і прихованої громадянської війни, що зветься Сполученими Штатами.

29

Не думаю, що хтось іще читає Босюе, й зокрема цитовану мною «Надгробну проповідь». А проте — треба віддати належне Філіпу Солерсу, який здавна палко обстоює його мистецтво, — це один з найсильніших мовців у нашій історії. Для тих, хто, крім усього іншого, цікавиться, як-от, сподіваюся, читач цієї книжки, підсумком століть, важливо розглядати Босюе як найпослідовнішого захисника провіденціалістського, а отже, раціонального, хоч воно і перевищує ресурси нашого розуму, бачення людської історії.

30

Вже більше двадцяти років так звані «нові філософи» зводять наслідки століття до такого підрахунку, підпорядковуючи всю думку про політику найбільш регресивному «моральному» підсумовуванню. Нещодавню появу «Чорної книги комунізму» треба розцінювати як абсолютно злощасне історичне опанування такої регресії. Годі дати раду підрахункам, де під словом-валізкою «комунізм» намішані неабияк несхожі й за намірами, й за послідовністю політики, що розтяглися на сімдесят років історії. Якщо йти за методами книги, геть неможливо піддати осмисленню ті грандіозні знищення й даремні втрати життів, які справді супроводжували деякі ті політики. Адже те, що не помислено, залишається. Попри поширене переконання, повторення можна запобігти завдяки думці, а не пам’яті.

31

У річищі розмов про «тоталітарну» ідентичність емансипативних політик, чи політик неліберальних, дехто вирішив копнути аж до самого коріння Французької революції, зокрема, до центрального його епізоду — якобінства. Тож наприкінці 1970-х років ми слухали всілякі нісенітниці про зв’язок Робесп’єр-Сталін, навіть — у перевернутому вигляді — про визвольний геній Вандеї, що в провінції захищалася від «геноциду», який вчинили республіканці. Саме в цьому сенсі ХХ століття, якщо його сутність криється в тоталітарній мерзенності, починається, з погляду деяких екстремістів Реставрації, з Комітету громадського порятунку.

32

Стосовно інформації, яку передавали союзникам щодо знищення та газових камер, можна зокрема звернутися до важливої книги Рудольфа Врба й Алена Бестика «Я звільнився з Аушвиця», яка перекладена з англійської (Rudolf Vrba, avec Alan Bestie, Je me suis évadé d’Auschwitz, Paris, Ramsey, 1998).

Ці дані добре доповнює стаття Сесиль Вінтер «Чому слово „єврей“ перестали вимовляти» (Céile Winter, «Ce qui a fait que le mot juif est devenu imprononçable»). Ця розвідка, з-поміж іншого, коментує, як монтажування фільму Клода Ланцмана «Шоа» уникає деяких фраз Рудольфа Врба.

Фундаментальною працею про нацистський геноцид залишається книга Рауля Гілберґа «Знищення євреїв у Європі» (Raul Hilberg, La Destruction des Juifs d’Europe, 1961, ed. Fayard, 1988).

Загальний огляд проблем, які висувають перед думкою наслідки політики нацизму, а також ревізіонізм, що заперечує газові камери, пропонує колективна праця за редакції Наташі Мішель «Слово на вустах теперішнього. Неґаціонізм: історія чи політика?» (Paroles à la bouche du présent: le négationnisme, histoire ou politiąue?, Éditions Al Dante, 1997).

33

Серед нечастих свідчень митців про століття колоніальної дикості згадаємо, звісно, «Подорож до Конґо» Андре Жида. А також не забудемо пісеньку зі збірки «Мадагаскарських пісень» Мориса Равеля, там, де співається: «Стережіться білих, мешканці ріки». Равель відмовився від Ордену почесного легіону через те, що французький уряд підтримував усі можливі й неможливі маневри в Росії проти більшовицької революції.

34

На першому етапі «культурної революції» деякі лідери, як Лінь Бяо, підтримали заклик «Докорінно змінити людину». Вже скоро помітили, що зміна людських глибин так чи так, через несподівані результати, вимагала залізної диктатури і зведення рахунків, що відзначалось неабиякою жорстокістю. Також ці силувані пологи нової людини згодом були знеславлені як «лівацький» надмір. Лінь Бяо, що дістався самих висот у 1969 р., втратив життя на хвилі спротиву у вересні 1971 р., очевидно, був убитий в урядових коридорах. У Китаї цей епізод залишається під сімома печатями.

35

З поезією Мандельштама 20-х років можна познайомитися в невеличкій збірці «Tristia та інші поезії» (Gallimard, 1982), упорядник і перекладач Франсуа Керель.

36

Ось той вірш про Сталіна:

Було б цікаво порівняти цю російську поезію 30-х років з французькою поезією 1949 року пера Поля Елюара. Ось кілька фрагментів:

Помислити суб’єктивність століття щодо сталінського підвиду роду під назвою «комунізм» означає, загалом, помислити розходження цих двох текстів, не кидаючись поспіхом до висновку, ніби Мандельштам мав рацію, а Елюар помилявся, що, вочевидь, не дає жодного ефекту мислення. Набагато цікавіше відверто розглянути істину висловлювання колишнього сюрреаліста Елюара, а саме — що ім’я «Сталін» насправді означало (для мільйонів пролетарів та інтелектуалів) можливість жити без «зими та печалі» й, зокрема, можливість жити без сумнівів.

37

Тритомні спогади дружини Мандельштама Надії, що вийшли під назвою «Попри всі сподівання» (Nadejda Mandelstam, Contre tout espoir. Souvenirs, trad. du russe par Maya Minoustchine, Paris, Gallimard, 1972, 1974, 1975) — надзвичайно цікавий документ про життя інтелігенції під радянською владою, про етапи, що вели від активізму 20-х років до страхів, мовчанки і «зникнень» 30-х. Наприклад, дізнаємося, що Єжов, один з головних організаторів Терору 1937 р., коли розстрілювали десятки тисяч людей, а висилали сотні тисяч, був витончений інтелектуал, добре знаний в середовищі поетів і письменників. Загалом, прагнення належати до «міцного ядра» дії підштовхувала багатьох членів інтелігенції до виконання поліційних функцій або завдань секретних служб. Це те, що ми також бачимо у Великій Британії, де «комунізм» кембриджських інтелектуалів найбільше проявився в схильності до шпигунства та інфільтрації. Ці траєкторії можна розглядати як перверсивні варіації пристрасті реального.

38

Варто прочитати чи перечитати передмову до «Феноменології духу». Це, безперечно, один з тих спекулятивних текстів ХІХ ст., що в ХХ ст. мав найсильніший відголос. Можна навіть сказати, що цей текст був невчасний для своєї епохи й абсолютно доречний у 1930-х.

39

Я досить ретельно аналізую цю формулу в одній лекційній брошурі серії «Perroquet», що має саме таку назву: «Розбити навпіл історію світу?» (Alain Badiou, Casser en deux l’histoire du monde? Paris, Conferences du Perroquet, n° 37, décembre 1992).

40

Гайдеґґер присвятив поезії незліченну кількість текстів. Без сумніву, найбільш неоднозначні серед них найвагоміші у питанні, що нас цікавить: межові точки століття. Тож радимо звернутися до збірки «Підхід до Гельдерліна» в перекладах Анрі Корбена, Мішеля Деґі, Франсуа Федьє, Жана Льоне (Gallimard, 1979).

41

Від «Начерку про Змія» до «Юної Парки» можна з упевненістю твердити, що змій — один зі звірів Валері, як-от орел — один зі звірів Заратустри. Говорячи про століття, Валері не той мислитель, до якого можемо залишитись байдужими, зовсім навпаки. Змій позначає у своїй емблематиці укус пізнання, пробудження ясної самосвідомості. Зазначимо, що Валері на свій лад порушує велике питання, за яким ми тут ідемо: як напевне дістатися до реального? У найдовершенішій поезії «Надморський цвинтар» він доходить висновку, абсолютно у віталістичному стилі століття, що реальне завжди виламується з рефлексії, ввергається у безпосередність миті, епіфанію тіла:

— Переклав з французької Михайло Москаленко.

42

Героїня п’єси Клоделя «Місто» в третій яві проголошує: «Я — обіцянка, яку годі дотримати». Надзвичайно цікаво зануритись у Клоделя й порівняти з Брехтом, який його дуже цінував. Клодель також під виглядом своєрідного непохитного, мало не середньовічного католицизму доходить до переконання, що ні вчене знання, ні буденна мораль не можуть опанувати реального. Потрібна надзвичайна й безповоротна зустріч, а також неабияка затятість у вірності наслідкам зустрічі. Він також вважає, що індивід завжди є лише нестійкий знак сил і конфліктів, які, власне, через те, що перевищують його, відкривають доступ до величі інтимної трансценденції. Також він вважає гуманізм (на його думку, протестантське жахіття) й лібералізм (так само) гідними осуду нікчемностями.

43

Написана близько п’ятнадцяти років тому, вона називалася «Число та числа» (Alain Badiou, Le Nombre et les nombres, Seuil, 1990).

44

Серед французьких газет, що прагнуть вирватись з консенсусного лібералізму й зберегти якусь інтелектуальну силу століття, треба згадати Le Monde diplomatiąue, з якої вийшла більшість згаданих тут цифр. Межа цього часопису в тому, що, непримиренний до соціальних ситуацій та непомірності економічної несправедливості, він залишається скоріше стриманим щодо власне політичних питань і геть не наважується на те, що, врешті, головне — критику парламентаризму і «демократичної» теми, яка слугує йому ширмою, критику, що передбачає осмислену розробку зовсім іншої концепції й політики, й демократії. Концепції, якщо сказати коротко, яку пропонує «Політична організація» (l’Organisation politique), до якої я маю честь належати.

45

З цього питання відсилаємо до розвідки Домініка Жаніко «Теологічний поворот французької феноменології» (Dominique Janicaud, Le Tournant théologiąue de la phénoménologie, Combas, Éd. de l’Eclat, 1998).

46

Цьому меланхолійному прощанню зі століттям («модерністю») надав форму Жан-Франсуа Ліотар, проголосивши кінець «великих наративів», того, що, на його думку, означало перш за все марксистську політику, кінець «пролетарського наративу». Він зробив це вишукано й глибоко, дошукуючись у тонкощах сучасного мистецтва (в перериванні та ледь примітному), на що оперти втрачену Тотальність, неможливу Велич. Треба читати «Різноголосся» (Jean-François Lyotard, Le Différend, Éd. de Minuit, 1984).

47

Поняття «диз’юнктивного синтезу» перебуває в центрі дельозівської концепції «вітальності» Буття, що тотожне його продуктивній однозначності. Насправді він визначає силу Єдиного [Un], що виражає себе аж у найбільш розбіжних серіях. Я спробував реконструювати все це (й раціонально відмежувати свої позиції) в книзі «Дельоз, шум буття» (Alain Badiou, Deleuze, la clameur de l’être, Hachette, 1997).

48

На цю тему читайте розвідку «Ленін і час» у визначній книзі Сильвена Лазарю «Антропологія імені» (Sylvain Lazarus, Anthropologie du nom, Seuil, 1996).

49

Слова «Інтернаціоналу» («C’est la lutte finale...») в перекладі Миколи Вороного: «Чуєш: сурми заграли! Час розплати настав». — Прим. пер.

50

«Історія російської революції» Троцького — чудова книга, в цьому їй не відмовиш. Вона впевнено врівноважує епічне розуміння «повстання мас» (вислів є в самій книзі) та марксистський аналіз.

51

Переклад з німецької Володимира Митрофанова за виданням: Брехт Б. Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити: п’єса. — К.: Дніпро, 1978. — Прим. пер.

52

Творчість Ериха Марії Ремарка позначає різні драми століття — від великої класики про війну 1914 року («На Західному фронті без змін») до фігур блукання, дії та нещасної любові в міжвоєнну епоху («Три товариша»).

53

Через стислість і бідність історії Сполучених Штатів, до того ж нинішньої імперії-гегемона, деякі епізоди, політична вага яких незаперечна, становлять предмет нищівних досліджень та сильних художніх формалізацій. Звичайно, це випадок війни Півночі та Півдня й, загальніше, питання Півдня. Це також випадок послідовності переслідування, спрямованого насамперед проти інтелектуалів та художників, наприкінці 40-х і на початку 50-х років під виглядом антикомунізму. Комісію з так званої антиамериканської діяльності очолив сенатор Маккарті, ось чому той період називають «маккартизмом». Напруження було таке, що від кожного вимагали «стукати» на інших. Тих, кому доводилось доносити, щоб не бути запідозреними й зберегти своє місце, було немало й деколи це були відомі особи. Найбільш обговорюваним випадком, безперечно, був випадок великого кінорежисера Еліа Казана. Перед Комісією проходили незліченні актори, сценаристи, режисери. Американське мистецтво й, зокрема, кінематограф буквально нашпиговані алюзіями на той період.

54

Переклала з німецької Катерина Міщенко. Переклад здійснено принагідно до цього видання. — Прим. пер.

55

Альтюсер, який дуже рано зацікався думкою Лакана, безпосередньо пов’язав марксистський концепт ідеології з уявним ефектом несвідомих формацій у психоаналізі. Зрештою, він перетворив інстанцію «суб’єкта», те, що він називає «інтерпеляцією в суб’єкта», на рушій ефективності ідеологій та їхніх матеріальних апаратів. На цю тему див. статтю «Ідеологія та ідеологічні апарати держави».

Маю особисте свідчення: 1960 року я, студент Вищої нормальної школи, щойно з неабияким захопленням відкрив опубліковані тексти Лакана, коли Альтюсер, на той час відповідальний за філософську програму, доручив мені зробити перед однокурсниками загальну презентацію концептів Лакана, тоді ще зовсім незнаного. Я зробив дві доповіді, що й досі внутрішньо слугують мені дороговказом.

56

Беручи до уваги схильність нинішніх французьких істориків до моралізаторства, ба навіть, як показала книга Франсуа Фюре про комунізм, кокетства, з яким вони намагаються бути не чим іншим, як ліберальними пропагандистами, за інтелектуально переконливим аналізом сталінського періоду СРСР, безперечно, треба звернутися до англосаксонських та американських дослідників. Утім, за точку відліку, чим була постать «батька народів», можна взяти дуже пізнавальний збірник документів, який впорядкувала й прокоментувала Лілі Марку: «Сталін очима мешканців Кремля» (Lilly Marcou, Les Staline vus par les hôtes du Kremlin, Julliard, coll. «Archives», 1979).

Що стосується, зокрема, сибірського ГУЛАГу, не може бути нічого кращого, ніж «Колимські оповідання» Шаламова. Ці оповідання, без жодного сумніву, шедевр століття. Вони набагато вищі за неповороткі побудови Солженіцина, який відтоді перейшов на слов’янофільські й дещо антисемітські позиції (що очевидно всім, окрім деяких наших ренегатів серед колишніх маоїстів).

57

Чудова невелика книжка з цього питання — «Московські процеси» П’єра Бруе (Pierre Broué, Les Procés de Moscou, Julliard, 1964); видана в дуже добрій (але більше не чинній) серії «Архіви», до якої, між іншим, належить книжка Лілі Марку, про яку ми згадували в попередній примітці. Прочитати всі книжки цієї серії означає якнайкраще дізнатися про важливі моменти світової історії.

58

Варто перечитати дуже інтенсивний уривок з «Феноменології духу», присвячений Терору:

«Якщо загальна воля вважає реальні дії уряду за злочин, що його уряд скоїв проти неї, уряд натомість не має нічого визначеного та зовнішнього, завдяки чому можна було б довести провину волі, протиставленої йому, бо проти уряду як актуальна загальна воля стоїть лише нереальна чиста воля, намір. Отже, перебування під підозрою стає на місце провини, або ж означає провину та її наслідки, і зовнішня реакція на цю реальність, що полягає в простому внутрішньому наміру,. — це нещадне знищення цього сутнього Я, в якого вже нічого не можна відібрати, крім його власного буття». (Переклав з німецької Петро Таращук за видням: Геґель. Феноменологія духу. — К.: Основи, 2004. — С. 406-407.)

59

Насправді вислів належить П. Ласалю й наведений в листі до Маркса від 24 червня 1852 р. Сталін міг знати його з книжки Леніна «Що робити?», вирвавши фразу з контексту. — Прим. пер.

60

Стосовно питань, пов’язаних з Французькою революцією, висвітлених у антидіалектичній перспективі, треба звернутися до розвідки Сильвена Лазарю «Категорія революції у Французькій революції» («La catégorie de Révolution dans la Révolution française», in Sylvain Lazarus, Anthropologie du nom, op. cit.).

61

Лист Ежену Лефебюру від 27 травня 1867 р.: «Я творив свої твори цілком зі стирання, і кожна істина, яку я відкривав, народжувалася з утрати враження, що, набігши на мить, нищилось й дозволяло мені, дякуючи вивільненим отим враженням тіням, глибоко зануритись у відчуття Абсолютної Темряви. Руйнація була моєю Беатриче» [La destruction fut ma Béatrice] (Mallarmé S. Œuvres, I. Gallimard, Bibliothèąue de la Pléiade, Paris, 1998, p. 717). — Прим. пер.

62

Цит. за: Малевич К. Поэзия, 1906 — сер. 1920-х годов // Собр. соч. в 5 т. — Т. 5. — М.: Гилея, 2004. — С. 441.

63

Коли йдеться про культурну революцію, геть забуту або перебріхану журналістами, треба звернутися до тогочасних безсторонніх і виважених джерел самої події. Це дозволить зробити книга Жана Есмейна «Культурна революція» (Jean Esmein, La Révolution culturelle, Seuil, 1970), яка дає загальне уявлення про перші роки (роки повної загальної освіти) того, що китайці в ті часи називали Великою Пролетарською Культурною Революцією.

64

Головний натхненник антимаоїстського китаєзнавства, до речі, досить талановита людина, Симон Лейс, чиї «Нові шати президента Мао» (Simon Leys, Les Habis neufs du président Mao, Champ libre) в 1971 році, в часи надзвичайної інтелектуальної популярності Культурної революції, вибухнули немов іконоборча бомба. Те, що Симона Лейса уславлювали як безстрашного піонера ренегатського й контрреволюційного духу, безперечно, віддає належне сміливості опінії, яку він мав, чим не могли похвалитися його прихильники, всі як один розкаяні маоїсти, — ані в часи, коли «всі» були маоїстами й вони також, ані сьогодні, коли ті ж самі «всі» складаються лише з розкаяних, — але це не може переконувати в чеснотах його книг. Нехай читач сам їх читає й оцінює.

65

Див.: Freud Sigmund, Cinq psychanalyses, traduit de l’allemand par Marie Bonaparte et Rudolph M. Lrewenstein, PUF, 1999. Див. також: Le Petit Hans, in Œuvres complétes, t. IX: 1908-1909, PUF, 1998; Le Président Schreber, traduit de l’allemand par Pierre Cotet et René Lainé, PUF, 2001; L’Homme aux loups, PUF, 1990.

66

Тут і далі переклади творів Сен-Жон Перса — Михайла Москаленка за виданням: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. — К.: Юніверс, 2000. — Прим. пер.

67

Стосовно зустрічі Гайдеґґера і Целана й, ширше, місця, яке посідає Целан для питань сучасної філософії, відсилаємо до незамінної книги Філіпа Лаку-Лабарта «Поезія як досвід» (Philippe Lacoue-Labarthes, La Poésie comme expérience, Christian Bourgois, 1986).

68

Утім, треба згадати поета, який порушує це закривання, а саме Геннадія Айґі, чуваського поета, який пише російською і чуваською мовами. Близький у поетичних формах, мабуть, до одного Целана, він постає цілковито з іншого досвіду, але вписується в те, що підбиває підсумок століттю в осмисленні мовних можливостей. Антуан Вітез, який знав усіх великих поетів на землі, любив називати Айґі «Маларме з Волги». На почин читайте збірку «Айґі», впорядковану Леоном Робелем, у відомій серії «Поети сьогодні» (Aїgus, Seghers, 1993).

69

Переклав з німецької Петро Рихло. Переклад здійснено принагідно до цього видання. — Прим. пер.

70

У стислому вигляді ідеї Наташі Мішель викладені у важливій книзі «Замислений письменник» (Natacha Michel, L’Écrivain pensif, Verdier, 1998).

71

«Звідки зітхає серце»; мотет — жанр вокальної багатоголосої музики. — Прим. пер.

72

1995 року мільйони людей, демонструючи небачену солідарність, виступили проти ініційованої президентом Ж. Шираком реформи системи соціального страхування, внаслідок чого Ширак мусив відступити і втратив парламентську більшість. — Прим. пер.

73

Цього рядка «Інтернаціоналу» Ежена Потьє в класичному перекладі Миколи Вороного немає. — Прим. пер.

74

З питання, що з цього випливає стосовно поняття суб’єкта, сущого, детермінованого логікою, яка є не його центр, а швидше побічний наслідок, канонічними залишаються дві статті Жака-Алена Мілера. Перша називається «Шов» [La suture], друга — «Матриця» [Matrice].

75

Je est un autre — граматично неправильна фраза, де дієслово «бути» належить займеннику не першого роду, а третього (він, вона, воно). — Прим. пер.

76

Щодо «Нестямної любові» Бретона див. другий розділ. — Прим. пер.

77

Уречевлення, матеріалізація, відчуження. — Прим. пер.

78

На тему імен та їхніх видозмін у думці століття важливу працю написав Ж.-К. Мільнер; сама назва вже вказує на доречність щодо питання, яке нас тут займає: «Нез’ясовані імена» (Jean-Claude Milner, Les Noms indistincts, Seuil, 1983).

79

Школа «Анналів», ініціатором якої виступив Марк Блок, розвивала теорію «довгого часу», маніфестом якої була велика книга Фернана Броделя «Середземномор’я й середземноморський світ за часів Філіпа ІІ» (Fernand Braudel, La Méditerranée et le monde méditerranéen à l’époque de Philippe II, Armand Colin, 1949). Гадати, ніби праці Фюре продовжують цю школу, було б принаймні так само дивно, як вважати творчість Габермаса, що цілковито підпадає під вплив юридизму, за продовження Франкфуртської школи, а отже, негативної діалектики Адорно.

80

Переконливий захист геґелівського мотиву пропонує Мішель Анрі в «Сутності маніфестування» (Michel Henry, L’Essence de la manifestation, PUF, 1963).

81

Точніше, у «Дитячій „хворобі“ лівизни в комунізмі» (1920) Ленін пише: «Усім відомо, що маси поділені на класи <...> що класами керують зазвичай і в більшості випадків, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії; що політичні партії у вигляді загального правила керуються більш чи менш стійкими групами найбільш авторитетних, впливових, досвідчених, обраних на найвідповідальніші посади осіб, яких називають вождями. Все це абетка. Все це просто й ясно». — Прим. пер.

82

Зокрема, з Кристіаном Жамбе я веду полеміку, чи є антидіалектика століття теорією Двійки, чи, може, вона скоріше є теорією Одного, але парадоксального Одного, про яке розмірковували деякі неоплатоніки, відтак іранські мислителі шиїтського ісламу. З цього приводу звертаємось до книги Жамбе «Велике воскресіння Аламуту» (Christian Jambet, La Grande Résurrection d’Alamût, Verdier, 1990).

83

Мао присвятив діалектиці дві непересічні розвідки: «Щодо суперечності» та «До питання про правильне розв’язання суперечностей всередині народу». Перший текст (написаний 1937 року) дуже сподобався Брехтові, який цитує його в «Робочому щоденнику» на початку 50-х. У середині 60-х його тонко використовує Альтюсер у відомій статті «Суперечність і наддетермінація». Я також коментую обидва тексти в книжці «Теорія суперечності», що з’явилася в середині 70-х років (Alain Badiou, Theorie de la contradiction. Paris: Maspero, 1976). Прикметною ознакою часу було повне й безповоротне зникнення цих робіт з усіх книгарень, коли їх упровадили в деяких навчальних програмах.

84

Тут і далі поезію Фернанду Песоа з португальської переклала Катерина Терещенко (Burshtina Pick). Переклад здійснено принагідно до цього видання. — Прим. пер.

85

З німецької переклала Катерина Міщенко. Переклад здійснено принагідно до цього видання. — Прим. пер.

86

Що стосується теоретичної функції гетеронімів у поезії Песоа й зв’язків між поезією і метафізикою, що вможливлює ця «техніка», треба звернутися до чи не єдиного «доки» з цих питань — Жудит Бальзо. Поки не вийшло друком її велике дослідження «Песоа, метафізичний подорожній», можна читати, наприклад, у збірці присвяченого Песоа колоквіуму в Серизі (Christian Bourgeois, 2000) статтю «Гетерономія: політична онтологія без метафізики».

87

З німецької переклав Леонід Череватенко. — Прим. пер.

88

З німецької переклала Катерина Міщенко. Переклад здійснено принагідно до цього видання. — Прим. пер.

89

Стаття Романа Якобсона має назву «Граматична структура поезії Бертольда Брехта Wir sind sie». Наведений уривок друкували як самостійний вірш.

Додамо ще й таке. Близько тридцяти років тому твори Якобсона й Бенвеніста були широко розповсюджені під всепереможним стягом мовного формалізму. Прийде час, коли вони знову здобудуть популярність, адже, не зважаючи на те, що хибно називають «структуралізмом», який відкрив їм шлях до стрімкої кар’єри, ці твори залишаються чільними у ХХ столітті. Те саме можна сказати й про антропологічні праці Моса й Дюмезиля, розмисли Койре про науку чи Марка Блока та Мозеса Фінлі, присвячені історії. Згадаємо тут тільки кілька великих постатей.

90

Сексуальність як вектор розпаду Я, «привласненого» й долученого до космічних сил, — головна тема в літературній творчості Д. Г. Ловренса. Можна за бажання перечитати «Коханця леді Чатерлей», але ще краще, відзначаючи логіку злиття в метафізичних і міфологічних емблемах, звернутись до роману «Пернатий змій (Кетцалькоатль)».

Найбільш довершений приклад ролі алкоголю в доланні звичних меж «я», безперечно, поданий у «В підніжжі вулкану» Малколма Лаврі.

Що стосується слабоумства як «початкового» розширення Я, воно чудово відображене в персонажі Бенджі з «Галасу й шаленства» Фолкнера.

91

У червні 2008 року Наталі Меніґон було звільнено після понад 20 років ув’язнення. — Прим. пер.

92

Музична творчість Антона Веберна виблискує, наче діамант, у самому серці століття. В ньому вона є найприкметнішою концентрацією всього того, що мобілізувало віднімальний підхід реального [l’approche soustractive du réel]. Елементарна, хоч і нескінченно складна, в підвішеному стані, хоч і повна сюрпризів, майже нечутна на слух, хоч і дивовижно різноманітна у своїх звукових ефектах, вона пропонує для тиші настільки тонкі, наскільки й ледь вловимі оздоби. Безсумнівно, так вона показує: занадто віддаляючись від деструкції, ми неодмінно й віддаляємось від будь-якої політики, але на користь якогось містицизму без нащадків. Парадокс Веберна в тому, що, починаючи з 50-х, він виступав за обов’язковий зразок певної програми, програми серійної музики, яку, здавалось би, структури його творчості виправдовували, але відчутні наслідки його творів, щось на кшталт загадкової молитви, яка їх пожвавлювала, були геть від цієї програми далекі.

Під час звільнення Відня Веберна випадково вбив американський солдат. Трохи більше двох тисячоліть тому так само випадково під час захоплення Сиракуз римський солдат убив Архімеда, ще одного (математичного) генія без прямих послідовників.

93

Загалом. — Прим. пер.

94

Сонет Маларме «Le vierge, le vivace et le bel aujourd’hui» у перекладі Михайла Москаленка звучить так: «Незайманий, палкий, з пишнотою пір’їн». — Прим. пер.

95

Серед сучасних філософів найадекватніше осмислює тему любові в її зв’язку не так зі статтю, як з плоттю, безперечно, Жан-Люк Нансі. Втім, з особливою точністю й незворушністю, притаманною його стилю, він ставить чимало запитань стосовно нашого кінця століття. Пропонуємо, більше не гаючи часу, звернутись до його збірки «Скінченна думка» (Jean-Luc Nancy, Une pensée finie, Galilée, 1990).

96

Цілий зріз творчості Жака Дерида обертається не тільки навколо доленосного сенсу, якого він надає відмінності (з цього приводу добре відомий його вагомий внесок у 60-ті роки — читайте або перечитайте «Письмо та відмінність» [Jacques Derrida, L’Écriture et la différence, Seuil, 1967]), а й чимдалі, то настійливіше — так що навіть можна запідозрити деякі «релігійні» потенції в нинішньому лабіринті його думки — навколо теми не-зв’язку [dis-connexion] між відмінністю та інакшістю (Іншим), пункту, в якому найпершим бесідником є Левінас.

97

Це підсумок певного XVIII століття (разом із Наполеоном), що переживає сексуальний винахід Жінки, яким Ґете завершує свого «Фауста-ІІ»:

— Переклав з німецької Микола Лукаш.

98

Переклав з французької Михайло Москаленко. — Прим. пер.

99

Переклав з французької Михайло Москаленко. — Прим. пер.

100

Згадаємо у цій лінії думки (яка у Рансьєра дублює і робить більш нюансованою археологічно-робітничу лінію, але таки лишається вкоріненою в ХІХ століття) насамперед публікацію матеріалів дуже важливого семінару під його головуванням, що мав таку ж назву, що й збірка, яка вийшла потім: «Політика поетів» (La Politiąue des poètes, Albin Michel, 1992). Згадаємо також невеличку книжку, цього разу присвячену прозі: «Мовчазне слово» (Jacques Ranciere, La Parole muette, Hachette, 1998).

101

Вірш «Очі Ельзи» (1942). — Прим. пер.

102

Жан Борей, який дуже рано покинув цей світ, майстерно досліджував на стику суспільних ефектів та літературних творів великі архетипи так званого мистецького дискурсу. «Художник-цар» (Jean Borreil, L’artisteroi: essais sur les représentations, Aubier, 1990) — назва книги, що об’єднує його ідеї.

103

Дослідження всього того, чому століття завдячує театрові, та незліченних, часто ледь вловних зв’язків, що поєднують це мистецтво з різноманітними інтелектуальними утвореннями століття, зразковим чином здійснює у книгах і статтях Франсуа Реньо. Отже, почніть з його «Глядача» (Franęois Regnault, Le Spectateur, Beba/Nanterre Amandier/ Théâtre national de Chaillot, 1986). Тож, щоб пересвідчитися, що аксіоми Реньо дозволяють по-новому осмислити історію театру, читайте «Нечувану доктрину: десять лекцій про французький класичний театр» (François Regnault, La Doctrine inouїe: dix leçons sur le théâtre classique français, Hatier, 1996).

104

У книзі «Дельоз. Шум буття» (Alain Badiou, Deleuze. La clameur de l’Étre, Paris, éd. Hachette, 1997) Бадью послідовно доводить центральність теми «однозначності буття» для всього філософського проекту Дельоза. — Прим. пер.

105

Я свідомо вживаю слово «буття», адже без вагань вписую себе в «західну» онтологічну традицію. Не слід забувати, що це рішення як таке було переоцінене в рефлексії Франсуа Ларюеля. Для нього на заваді до реального стоїть філософське рішення перетворити буття на центральний концепт. Доступ до реального гарантує радше (у цьому випадку, до речі, несподівано) «наука», те, що Ларюель називає «бачення-в-Єдиному». Такий підхід, що призупиняє філософське рішення, називатиметься не-філософією. Щодо подробиць, що, як завжди, вартують уваги, читайте «Філософію та не-філософію» (François Laruelle, Philosopie et non-philosophie, Liège-Bruxelles, Pierre Mardaga, 1989).

106

Безперечно, незле завершити цей легкий дотик до століття прочитанням головної статті Ґеделя «What is Cantor’s Continuum Hypothesis?» Повторюся: те, що «структуралістські» роздуми наситили цих авторів, сьогодні не означає, що ми можемо уявити собі філософію без вивчення канонічних текстів Кантора, Фреґе і Ґеделя. А також великих філософських текстів Жана Каває, Альбера Лотмана і Жана-Тусена Дезанті, для яких вирішальну роль відіграє математика.

107

Щодо питання Бога, відсилаю до першого розділу мого «Короткого трактату перехідної онтології» (Alain Badiou, Court traité d’ontologie transitoire, Seuil, 1998), що називається «Бог помер» [Dieu est mort]. Німецькі перекладачі винесли цю назву в заголовок усієї книги — «Gott ist tot». Що стосується смерті Людини, пропоную звернутися до моєї книги «Етика. Нарис про усвідомлення Зла» (Alain Badiou, Étiąue. Essai sur la conscience du Mal, Hachette, 1993, Nous, 2003). У ній я розглядаю дискурс прав людини. Загалом, якщо згадати давнє анархістське гасло, максима має бути такою: «Ні бога, ні людини».

108

В «Обставинах-2» (Alain Badiou, Circonstances 2. Irak, foulard, Allemagne/France, Paris, Lignes & Manifeste, 2004) я пропоную злиття Німеччини та Франції для того, щоб народилася нова сила, що скасувала б їхні початкові складники й підкорила б собі повільну та безладну європейську конструкцію.

109

Точна цитата мовою оригіналу: «...из всех ценных капиталов, имеющихся в мире, самим денним и самим решающим капиталом являются люди, кадри», — промова 4 травня 1935 р. у Кремлівському палаці перед випускниками військових академій. — Прим. пер.

110

Колективна монографія, опублікована свого часу під такою назвою, зібрала чимало молодих (чи менш молодих) карликів, спраглих публічно задушити великі інтелектуальні постаті 60-х років ХХ століття, як вже намагалися це зробити в занудливому опусі «Думка 68» (Luc Ferry, Alain Renaut, La Pensée 68, Gallimard, 1985) майбутній бонза Рено та майбутній міністр Фері.

111

У книзі «Вірогідність» (Guy Lardreau, La Véracité, Verdier, 1993) Ґі Лардро безнадійно намагається заснувати чуттєву (чи матеріалістичну) мораль на почутті, впровадженому стражданням іншого. На цій стадії він ще «новий філософ», навіть ідеолог гуманітарних втручань. Однак ми можемо стверджувати, що він ним не є насправді.

112

У розмові беруть участь Бруно Бостилс, Пітер Голвард, Елі Дюринґ. Париж, 2 липня 2002 р. Вперше опубліковано в вид-ні: Angelaki, august 2003, vol. 8, n. 2. Публікуємо з дозволу авторів. — Прим. пер.

113

Див.: Hallward, Peter. Badiou: A Subject to Truth. — Minneapolis: University of Minnesota, 2003. — Ch. 13.

114

Badiou, Alain. Circonstances 2, Irak, foulard, Allemagne/France. — Paris, Léo Scheer, 2004.

115

Badiou, Alain. Petit manuel d’inesthetique, Paris, Seuil, 1998.

116

Див.: Badiou, Alain, «Du cinéma comme emblème démocratiąue», in Critiąue, № 692-693 (Jan. 2005), pp. 4-13.

117

Щодо детальнішого розгляду Культурної революції, див.: Badiou, Alain. La Révolution culturelle: la dernière révolution? Paris, le Perroquet, 2002.

118

Бадью тут має на увазі Паскаля, Русо, Маларме та Лакана. Див. його «Генеалогію діалектики» в кн. «Чи можна мислити політику?» (Badiou, Alain. Peut-on penser la politiąue? Paris, Seuil, pp. 84-91.).

119

Forrester, Viviane, L’Horreur économiąue. Paris, Fayard, 1996.

120

Hallward, Peter. Absolutely Postcolonial: Writing between the Singular and the Specific. — Manchester: Manchester UP, 2001.

121

Дякуємо за дозвіл публікації видавництву Éditions Lignes та його директору Мішелю Сюрья. — Прим. пер. Цей текст написаний із кількох джерел і реорганізовує матеріали, які раніше готувалися з різними цілями. Основна частина тексту ґрунтується на лекції, прочитаної в Страсбурзі на початку 1991 року в рамках семінару, організованого Жаном-Жаком Форте і Жоржем Леєнберґером. Есей був опублікований разом із іншими виступами семінару в книжці «Політика й сучасність» (Paris, Osiris, 1992). Однак, прагнучи викласти аргумент змістовніше, я додав деякі короткі тези з виступу на колоквіумі про Луї Альтюсера, який за ініціативи Сильвена Лазарю відбувся в Університеті Париж-VIII весною 1991 року. Відтак я сформулював щодо цієї сукупності деякі ідеї про право, походження яких також розмаїте. Насправді вони народилися з тексту, який замовили Жан-Кристоф Баї та Жан-Люк Нансі для першого числа журналу «Alea», що, зрештою, не був опублікований. Але я переробив його для невеличкого есею «Про неясну катастрофу», опубліковану окремою книжкою 1991 року. Попри все, головна думка ще не була оприлюднена й, подана цілісно, як мені видається, зачіпає найістотніше: помислити зв’язок філософії та політики в акті «зняття шва», суворо дотримуючись переконання, що політика як така є місцем незалежної від філософії думки.

122

Див.: La Fiction du politiąue, Paris, Christian Bourgois, 1990.

123

Про цю зустріч варто прочитати тлумачення, яке запропонував Лаку-Лабарт у кн.: La Poésie comme expérience, Christian Bourgeois, 1986. Я виклав своє бачення в книзі «Маніфест філософії» (Le Seuil, 1989).

124

Maurice Blanchot, La Communauté inavouable, Éd. de Minuit, 1984.

125

Jean-Luc Nancy, La Communauté désœvrée, Christian Bourgeois, 1990.

126

Giorgio Agamben, La Communauté qui vient, Le Seuil, 1991.

127

До повного осягнення цього пункту широким загалом ще далеко. Ми завдячуємо Сильвену Лазарю більшою частиною категорійної розробки, що дозволяє розглядати політику як іманентну думку, або як думку в інтеріорності, не змішуючи її з «політичною філософією». Завдяки йому ми знаємо, що є сингулярна думка Сен-Жуста, думка, що належить ефективній модальності політики й аж ніяк не тотожна «русоїстським» джерелам. Схожим чином ми можемо помислити думку Леніна як цілком іншу, ніж послідовність марксизму. Хоч учення Лазарю дотепер не дуже поширене, навіть не «написане», неможливо на тривалий період часу уникнути того, хто заклав основи — розробивши категорії для їхньої ідентифікації — політики як місця сингулярної думки в одному плані, хоч вона геть не зводиться до них, що й мистецтво та наука, і нетранзитивної до філософії. Нагадаємо тут наявні праці Лазарю: Peut-on penser la politiąue en intériorité?, Éd. des Conférences du Perroquet, 1986; La Catégorie de révolution dans la révolution française, ibid., 1989; Lénine et le Temps, ibid., 1990; L’Anthropologie du Nom, Paris, Éditions du Seuil, 1996.

128

Напруження, «відрив», внутрішньо властивий процедурі політичної думки, як і будь-якій іншій родовій процедурі, між думкою і думкою думки — одна з фундаментальних тез у праці Сильвена Лазарю «Антропологія імені» (див. попередню примітку).

129

Числовість родової процедури — це «шифрування» її зв’язку з диспозицією порожнечі (онтологічна фігура), Єдиного (фігура підрахунку і події) та нескінченності (фігура тотальної ситуації та істини). Кожен тип родової процедури приймає особливу числовість. У тексті «Що таке любов?» можна побачити числовість любовної процедури: одиниця, двійка, нескінченність. Тут ми не можемо розвинути це, але я вкажу, що числовість політичної процедури така: Нескінченне-1 (ситуація), Нескінченне-2 (держава), порядкове число (подієво фіксує надмір Нескінченного-2 над Нескінченним-1) і Одиниця (це число рівності). Зазначимо, що політика починається там, де закінчується любов, а любов починається там, де закінчується політика.

130

Кожен тип родової процедури приймає особливе неназване. Так, притаманне любові неназване — це сексуальна насолода; неназване політики — колектив; неназване поеми — мова; неназване математики — зв’язність [consistance].

131

Хай там як, за філософією можна визнати здатність «непрямого обслуговування» родових процедур загалом і політики зокрема. Проголошуючи «наявне буття» істин, філософія організує думку, що повертає уми людей до їхнього існування і показує умови, на основі яких думка може бути сучасною своєму часу, не відмовляючись від вічності. Філософія в жодному разі не є політикою, але вона є пропагандою для політики настільки, наскільки вона позначає її ефективність як не-часову цінність часу.

132

Категорія катастрофи загалом була формально подана в тексті під назвою «(Пере)повернення самої філософії» [Див.: Бадью А. Манифест философии / пер. с фр. В. Лапицкого. — СПб.: Machina, 2003. — 143-171]. У цій статті екстаз (місця), сакральність (імені), терор (обов’язку-бути) розглядаються в термінах особливого підходу істиннісної процедури: політики.

133

Непередбачуваний і послідовницький вимір політики, по суті, її рідкісність, є вирішальним наслідком того, що вона існує лише як думка або як зв’язок конфігурації зі своєю думкою. Це основна теза теорії Лазарю. 1984 року в «Теорії суб’єкта» я дав властиво філософську версію цього пункту: «Будь-який суб’єкт — політичний. Ось чому так небагато суб’єктів, так небагато політики». Сьогодні я б не стверджував, що «будь-який суб’єкт — політичний»; адже це ще максима шва. Я б радше сказав: «Будь-який суб’єкт висновується через родову процедуру, а отже, залежить від події. Звідси випливає, що суб’єкт — рідкісний».

134

Онтологія держави викладена (під іменем становища ситуації) в книзі «Буття та подія» (медитація 7, 8, 9). Держава (в її політико-історичному значенні) проаналізована як приклад цієї фігури буття. Головна ідея в тому, що становище ситуації (її репрезентація) є надмірністю над ситуацією (над її презентацією). Тут «надмірність» — чіткий концепт.

135

Особливість Канторового винаходу, який лякав його самого, не в тому, що він математизував нескінченність, а в тому, що він плюралізував її, а отже, унерівнив. Те, що є різні нескінченності (й це виходить за межі «діалектичної» опозиції між дискретним і континуальним), вочевидь передбачає, що можливо дати смисл рівності двох нескінченних. Власне, в цьому вся рушійна сила плюралізації: дві нескінченні множини — рівні (тобто мають однакову силу), якщо між ними є взаємнооднозначна відповідність. Вони нерівні, якщо такої відповідності немає. Зазначимо, що рівність відсилає, через свій доказ, до існування, а нерівність — до заперечення існування. Звідки також вирішальна функція доказу через суперечність. Адже немає конструктивного шляху, щоб довести неіснування. Спершу треба передбачати існування і вже виводити з неї суперечність. Цей зв’язок між рівністю, існуванням і доказом через суперечність утворює матрицю, що криється в будь-якій філософській думці емансипації: щоб показати, що ворожа філософії політика — абсурдна, треба спершу припустити, що вона має рівність, і тоді показати, що це веде до формальної суперечності. Немає кращого способу зробити це, як постулювати, що рівність — не програма, а аксіома. На цьому дуже талановито наголосив Жак Рансьєр у праці «Учитель-незнайко» [Див.: Рансьєр Ж. Учитель-незнайко. П’ять уроків із розкріпачення розуму / Пер. з фр. А. Рєпа. — К.: Ніка-Центр, 2013. -168 с.].

136

З цього приводу необхідна дискусія з Жаном-Клодом Мільнером. У «Нерозбірливих іменах» (Les Noms indistincts, Paris, Le Seuil, 1985) він дуже тонко доводить, що політика, по суті, обертається довкола слова «свобода» в його вимірі реального («неприборкана» свобода революцій), уявного (залежна від зв’язків, що склеюють «політичний світогляд») і символічного (формальні свободи). Безперечно, Мільнер надає перевагу твердо відстоювати останню на відміну від «випадку» першої та «ницості» другої. Однак останнім часом Мільнер, здається, відживлює тему можливого взаємозв’язку між думкою та бунтом, тим боком, що, торкаючись нескінченного, не може бути підкорений лише символічному. І це передбачає вихід за межі омонімів свободи. Хіба не під знаком рівності максимум бунту аксіоматично узгоджується з максимумом думки? В останній праці «Засвідчення» (Constat, Paris, Verdier, 1992) Мільнер, доходячи до замкненого на собі песимізму, не дозволяє розв’язати цю дилему. Дискусія триватиме.

137

Щодо «родового» як предиката істини повне опрацювання концепту здійснено в праці «Буття та подія».

138

Це питання відіграє чільну роль у нинішніх роздумах Жана-Люка Нансі; я хотів би згадати його чудовий текст під назвою «Серце речей» в кн.: Une pensée finie, Paris, Galilée, 1990. Близькість між ним і тим, що я називаю родовим, неймовірна у таких виразах, як «Нерозрізненість речі [Le ąuelconąue de la chose] утворює її найхарактернішу афірмацію»; або: «в серці речей немає мови». З іншого боку, я не можу погодитися ані з подієвістю речі («подія — це посідання-місця тут-буття серця речей»), що стирає («структуралізує») випадковість обставини, ані з ученням про сенс, до якого ця «онтологізація» події неминуче призводить (відповідно: «Щойно є річ, вона та її надходження підлягають сенсові»). Як на мене, подія не може (не без герменевтичного поглинання) бути «надходженням у присутність речі». Ця логіка залишається Геґелевою логікою історичності присутності. Сутність події — це чисте зникання, й річ як істина виявляє себе перед нескінченністю як нонсенс.

139

Лаку-Лабарт обстоює тезу, згідно з якою нацизм був гуманізмом, у кн.: La fiction du politiąue, op. cit.

140

Дякуємо за дозвіл публікації видавництву Éditions Lignes та його директору Мішелю Сюрья. — Прим. пер.

141

Тема ідеї з’являється в моїх творах не одразу. Вона вже, без сумніву, присутня наприкінці вісімдесятих років, відтоді, як у «Маніфесті філософії» я характеризую свій підхід як «платонізм множинного», який вимагає новітнього переосмислення того, що таке Ідея. Таке переосмислення в праці «Логіки світів» набуває імперативної форми: «істинне життя» помислене як життя, яке ми живемо згідно з Ідеєю, на противагу максими нинішнього демократичного матеріалізму, який нам наказує жити без Ідеї. Я уважніше розглядаю логіку ідеї в «Другому маніфесті філософії», де ввожу поняття ідеації, тобто операційної, чи активної, цінності ідеї. Все це підкріплено різнобічною боротьбою за відживлення переосмислення Платона. Наприклад, мій дворічний семінар «Для сьогоднішнього дня: Платон!», мій проект фільму «Життя Платона» і мій повний переклад (який я називаю «гіперперекладом») платонівської «Республіки», названої «Про спільне» та поділеної на дев’ять розділів, які я сподіваюся завершити та опублікувати 2010 року.

142

Див.: Rafael Behr, «A Denunciation of the „Rat Man“», Observer, 1 March 2009. — Прим. пер.

143

Рідкісне існування політики під виглядом послідовностей, яким властиве іманентне переривання, дуже добре виражене Сильвеном Лазарю в книжці «Антропологія імені» (Paris, Seuil, 1996). Він називає ці послідовності «історичними модусами політики», визначені типом зв’язку між політикою та її осмисленням. Моє філософське опрацювання того, що є істиннісною процедурою, на позір дуже відрізняється (концепти події та родової процедури [généricité] повністю відсутні в думці Лазарю). У «Логіках світів» я пояснив, чому мій філософський проект, хай там як, але зіставний із підходом Лазарю, який пропонує осмислювати політику, виходячи із самої політики. Зазначимо, що для нього, вочевидь, питання датування модусів дуже важливе.

144

Цей аспект рішення, вибору, волі (the Will), коли ідея охоплює індивідуальну участь, дедалі частіше присутній у роботах Пітера Голварда. Прикметно, що всі його твори тепер характеризує постійне посилання на французьку та таїтянську революції, в яких ці категорії виявили себе найбільш яскраво.

145

У моїй «Теорії суб’єкта», опублікованій 1982 року, пара суб’єктивації та суб’єктивного процесу відіграє фундаментальну роль. Це додаткове підтвердження моєї траєкторії, на якій наголошує Бруно Бостилс у своїх текстах (включно з його англійським перекладом «Теорії суб’єкта» та блискучим коментарем до нього), що я потроху повертаюся до деяких діалектичних інтуїцій тієї книги.

146

Славой Жижек, імовірно, єдиний мислитель сьогодні, який водночас якнайтісніше тримається інтелектуального доробку Лакана і послідовно та енергійно підтримує повернення ідеї комунізму. Це тому, що його справжній учитель — Геґель, якому він дає абсолютно нову інтерпретацію, оскільки перестав підкорювати її темі Тотальності. Зазначимо, що є два способи врятувати сьогодні ідею комунізму в філософії: або полишити Геґеля, зрештою, не без жалю й ціною частого перегляду його текстів (так роблю я), або запропонувати іншого, невідомого Геґеля, як це робить Жижек, спираючись на Лакана (який завжди був, як запевняє Жижек, видатним геґельянцем — спершу відкрито, потім приховано).

147

Жити «як Суб’єкт» можна розглядати в двох сенсах. Перший подібний до «жити як Безсмертний», максима перекладена з Аристотеля. «Як» означає «ніби він був». Другий — топологічний: інкорпорація насправді означає, що індивід живе «в» тілі-суб’єкті істини. Ці нюанси висвітлені теорією тіла-істини, якою завершуються «Логіки світів»; це вирішальний висновок, але, маю визнати, він ще дещо стислий і важкий.

148

Власне, щоб краще зрозуміти затерте слово «ідеологія», найпростіше залишатися якомога ближче до його походження: «ідеологічне» те, що має справу з Ідеєю.

149

Те, що історія є історією держави, — це теза, введена в поле політичних розмислів Сильвеном Лазарю, але він досі не оприлюднив усіх своїх досліджень. Тут знову ж таки треба сказати, що мій онто-філософський концепт держави, який я запропонував у середині 1980-х років, позначений інакшим (математичним) походженням та інакшою (метаполітичною) долею. Однак щодо визначального пункту наша сумісність зберігається: жодна істиннісна процедура не може в самій своїй суті бути змішана з історичними діями держави.

150

«Безіменні», «ті, хто без своєї частки» і, врешті-решт, організуюча функція робітників «без документів» у всіх нинішніх політичних діях — все це частина негативної чи заперечної презентації людської території емансипативих політик. Зокрема у філософському полі Жак Рансьєр, розпочавши з глибокого вивчення цих тем у ХІХ столітті, довів демократичну вагу неналежності до панівної класифікації. Ця ідея насправді бере початок принаймні з «Рукописів 1844 р.» Маркса, який визначає пролетаріат як родове людство, тих, хто не володіє жодною власністю, якою буржуазія визначає Людину (прийнятну, нормальну або, як сказали б сьогодні, «вписану в рамки»). Ця ідея становить основу Рансьєрової спроби врятувати слово «демократія», як бачимо в книжці «Ненависть до демократії». Я не впевнений, що так легко можна врятувати це слово, або в будь-якому разі я переконаний, що перехід через ідею комунізму неминучий. Дискусія розпочалася й триватиме.

151

Тексти Мао Цзедуна про Сталіна були зібрані в невеличкій книжці «Мао Цзедун і побудова соціалізму» з чітким підзаголовком «Радянська модель чи китайський шлях», переклад і впорядкування Ху Ші-Хсі (Paris, Seuil, 1975). Керуючись ідеєю вічності Істинного, я подав свій коментар до цих текстів у передмові до «Логік світів».

152

Щодо трьох етапів ідеї комунізму, зокрема другого етапу, протягом якого ідея комунізму намагалася бути відверто політичною (в розумінні програми, партії та держави), вкажемо на заключні розділи моїх «Обставин-4» під назвою «Що собою називає ім’я Саркозі?»

153

За останні три десятиліття відбулися численні й захопливі експериментації з новими політичними формами. Згадаймо принаймні рух «Солідарність» у Польщі в 1980-1981 рр.; перший етап революції в Ірані, «Політичну організацію» в Франції, сапатистів у Мексиці, маоїстів у Непалі... Усіх тут я перерахувати не зможу.

154

Опубліковано у вид-ні Les Lettres Françaises (février 2014, N° 112. — P. 11); публікуємо з дозволу редакції. — Прим. пер.