Стріляй, як дівчисько

Шість

Часи, коли я була підлеглою Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й працювала на федеральному аеродромі Моффетт у Кремнієвій долині, розпочали найщасливішу частину моєї кар’єри. Я хвилювалася, що літати на місії в Штатах після двох строків в Афганістані буде нудно, однак помилялася. Польоти з цим підрозділом дали мені все, на що я тільки могла сподіватися як пілот-рятувальник.

Я була одним з трьох пілотів, призначених в елітний підрозділ оперативної авіагрупи у справах боротьби з наркотиками під назвою «Сокіл». У перший робочий день я зайшла в розташування своєї нової команди, і першим, кого я побачила, був огрядний хлопець, який зосереджено — здавалося, ніби він ось-ось відкусить собі язика — бив по клавіатурі; здалеку це виглядало, наче спроба щось надрукувати. Він підняв очі, і на його обличчі засяяла широченна усмішка — така, до речі, як і моя. То був Стів Барт, мій друзяка з Кандагара, що любив сигари.

— Отакої, хай йому трясця! Тільки погляньте, хто в нас тут! Як справи? — спитав Стів, підводячись, щоб обійняти мене й поплескати по плечах.

Я видихнула з неймовірним полегшенням, бо знову опинилася серед своїх. Я привіталася з іншими двома пілотами, з якими теж потоваришувала в Афганістані. Вузол у моїх грудях послабшав: я знайшла свій дім.

Один з тих двох пілотів виявився моїм новим босом. Фінн був командиром «Сокола», і саме він значною мірою посприяв тому, щоб я взагалі з’явилася в Каліфорнії. В Афганістані ми стали добрими друзями, і, зрештою, саме йому я маю завдячувати своєю роботою. Фінн — ідеальний американський пілот і добрий хлопець із Середнього Заходу. Закінчив Академію повітряних сил, одружився з учителькою. Він завжди нагадував мені Ендлера з «Гри Ендлера», тільки дорослого. Фінн поводився тихо й не був здорованем, проте час від часу, коли йому щось допікало, на волю проривалася його гаряча ірландська кров. Не здивуюся, якщо одного дня він стане сенатором «каштанового» штату Огайо.

Третім пілотом команди «Сокіл» був Дейв. Згодом ми з Дейвом стали близькими друзями, і я завжди могла покластися на його лояльність і справедливі судження. Ми мали певні розбіжності щодо тактики, але Дейв був хорошим пілотом і чудовим товаришем.

Останнім, з ким я того ранку привіталася, був чоловік, якого я мусила замінити, — ще один хороший приятель з Кандагара. Він тепло привітав мене й попросив пройтися з ним до будинку адміністрації. Йому запропонували роботу в Колумбії, і він якраз закінчував свої справи в нашому підрозділі, тож на нас обох чекала робота з паперами. Проте йому хотілося поговорити зі мною віч-на-віч.

— Я просто хотів ознайомити тебе зі справами, бо знаю, з чим ти зіткнулася в «Нью-Йорку», — почав він загадковим тоном. — Дев’яносто дев’ять відсотків товаришів по службі неймовірно раді, що ти працюватимеш у підрозділі. У тебе чудова репутація серед рятувальників. Кажуть, ти добрий пілот і гакер місій.

Гакер місій — це той, хто рішуче береться за виконання завдання, добровільно погоджується на складні польоти, зосереджується на кар’єрі й без вагань іде в бій, коли починають літати кулі. То був чудовий комплімент для пілота, і я так його й сприйняла, однак завмерла в чеканні неминучого «але».

— Але один з тутешніх проти того, щоб узяти тебе, — провадив він, — бо вважає, що в наших екіпажах не місце жінкам. Переконувати його в протилежному — марна річ. Я вагався, чи говорити тобі, але, на мою думку, ти маєш це знати. Він, гадаю, скаже тобі це в очі, якщо ти його спитаєш. Його звати Дуґ Шеррі. Він колишній пілот Армії.

Як виявилось, я вже була знайома з Дуґом, і ця новина мене анітрішечки не вразила. Взагалі він справді був поважним і досить порядним чоловіком, а не банальним шовіністом. Іншими словами, погана думка про жінок у нього склалася не через власні комплекси, та й висловлював її він негостро. Можливо, йому колись трапилася посередня дівчина-солдат, через яку він і почав так думати про жінок, однак цього було недосить, щоб мене залякати. Я чекала можливості показати йому, на що здатна.

Я знала, що насамперед Дуґ — добрий пілот. Отож подумала: коли він побачить, що я цінний член команди, то, можливо, його ставлення до мене зміниться. Але я все одно подякувала другові за інформацію: приємно знати, що він доклав зусиль, аби мене взяли на роботу. А от із Дуґом треба було поводитися надзвичайно обережно.

Уникати його точно не вийшло б: він завжди крутився десь поблизу. Дуґ завжди ходив з непідпаленим і огидно вологим недокурком сигари в роті, наче щойно зійшов зі сцени «Героїв Гоґана»[6]. Цю сигару він час від часу пересував в інший кутик рота й кидав масні жарти. Постійні приниження були його звичною справою. «Цей хлопець — неприторенний мудак», — казав він, на ходу вигадуючи нові слова. Отакий був субчик. Однак, попри всі наші розбіжності, можу сказати, що його в підрозділі поважали. Без нього все було б геть інакше.

І, звісно, я перетнулася з ним у перший же день, коли бігала з документами.

— Привіт, Дуґу! — вигукнула я, приховуючи дискомфорт за радісним обличчям.

— Ем-Джей, — кивнув він мені. — Ласкаво прошу в Моффетт. Не обісрися.

Насправді, це було навіть більше, ніж я від нього чекала. Зрештою, порада серйозна. Не обісрися. Я переконала себе, що це висловлювання було свідченням щирого хвилювання за мій успіх і добробут. Мабуть.

Тільки-но я приїхала в Каліфорнію, як слід було негайно братися до роботи в команді «Сокіл». Я відразу ж долучилася до так званих антинаркотичних операцій — польотів на безліч місій. На ліквідації марихуани ми витягали з національних заповідників величезні сітки, де було повно цього зілля. Ми також літали на підтримку місцевих силовиків чи правоохоронних органів, а інколи навіть приземлялися в школах, щоб показати дітям, що не вживати наркотики може бути круто. Ми жартома називали ці місії «Обійми, а не курни». Думаю, до когось із тих дітей ми таки достукались, але більшість із них хотіла знати тільки те, чи маємо ми зброю і чи вбивали вже когось.

Одним зі стрільців (з ним я полюбляла літати найбільше) був Тіджі Джонс (Ті-Джей) — досвідчений навідник і цінний член нашої ескадрильї. Ті-Джей походив звідкись із Вірджинських островів. Він мав м’язисте тіло воїна й манеру вправного стрільця на пенсії, який живе хорошим життям десь у прибережному будиночку.

Ті з нас, хто влітку 2008 року літав у Сто двадцять дев’ятій ескадрильї, завжди пам’ятатимуть цей час. Того літа кількість операцій була просто неймовірна. Ми перестрибували з одного на інше, а почалося все зі спланованої операції групи у справах боротьби з наркотиками під назвою ЛОККШТН (локалізація організованих культиваторів канабісу шляхом технік насичення). Це була надмасштабна кампанія за участю кількох організацій, унаслідок якої заарештували тридцять шість осіб і вилучили канабісу на один цілий і чотири десяті мільйона доларів. Нам треба було літати в Юкайю — у самісіньке серце марихуанової спільноти. Місцеві не приховували свого презирства, бо знали, що після наших візитів їхні запаси зменшуються, а ціни зростають.

Одного разу ми сиділи на траві позаду припаркованого вертольота й просто відпочивали між місіями, поки паливозаправник готував машину до нового злету, аж раптом почули гучний затяжний автогудок. Я повернула голову й побачила вантажівку, повну гіпі, що показували нам середні пальці та трусили кулаками. Я гигикнула й похитала головою. Як і переважна більшість моїх колег, я ніколи раніше не пробувала траву, бо нас регулярно перевіряли на наркотики. Усі ми знали, що то був би неймовірно ідіотський спосіб закінчити кар’єру і змити всі свої старання в унітаз.

Працювати на операції ЛОККШТН було надзвичайно цікаво, хоч і виснажливо. Ми проводили в повітрі максимально дозволену кількість часу й зовсім мало відпочивали. Іноді командир навіть дозволяв подовжувати робочий день, однак керівництво не дуже охоче йшло на це. Якби раптом щось сталося, слідча комісія перегризла б йому горлянку за те, що дозволив працювати понаднормово. Але ми були професіоналами, і кожен з нас уже побував у багатьох складних і суворих ситуаціях. Ми просто стали ще ближчими одне для одного й тішилися цим. Холодне пиво й неймовірний товариський дух наприкінці дня зменшували втому і стишували страшний біль у спині — наслідок дванадцятигодинного сидіння у вертольоті, що раз по раз вібрує й трясеться.

Під кінець двомісячної операції ми всі нетерпляче чекали на майбутню відпустку, яку більшість із нас планувала провести вдома. У Каліфорнії тоді тривав один з найгірших сезонів лісових пожеж, тож відпустку відклали і нас відправили допомагати місцевим вогнеборцям захищати ліси та будинки від нищівного полум’я. Ми мали боротися за ті ж ліси, з яких нещодавно визбирували марихуану.

Літати через такі скажені пожежі було надзвичайно тяжко — майже як крізь страшну бурю. Дим був такий густий, що покладатися на зір було годі. Щоб бачити одне одного в задушливому чаді, екіпажі техобслуговування пофарбували наші камуфльовані вертольоти в яскраво-рожевий і неоново-помаранчевий кольори. Це було незвичайне видовище — дивитися на наші «міцні горішки», військові вертольоти, пофарбовані в цукерково-рожеві смужки аж до кінчиків заправних штанг, і на метровий рожевий напис «В-94» на нашому животі й хвості (позначення позивного «Веселун-94»).

Для великих операцій на кшталт ЛОККШТН і боротьби з лісовими пожежами ми розширювали основний склад екіпажу «Сокола» людьми з інших екіпажів ескадрильї. У моєму екіпажі були Ріс Гант, мій командир судна й начальник оперативного управління нашої ескадрильї, заступник її командира. Стів був нашим бортмеханіком, а Метт Раймер — наддосвідченим стрільцем. Метт мав позивний «Синій» — як у фільмі «Старе загартування», де казали: «Ти наш хлопець, Синій!» То був добродушний і розумний чолов’яга, який завжди всім усміхався.

Учотирьох ми літали на місії ЛОККШТН і трималися команди й тоді, коли нас відрядили на боротьбу з лісовими пожежами. Як виявилося, місцеві сердилися на нас і на цих місіях, хоч тепер ми намагалися врятувати їхні врожаї, не кажучи вже про домівки.

Боротьба з лісовими пожежами відбувалася так: вогнеборці на землі казали нам, куди треба вилити воду. Зазвичай це означало, що нам доведеться пролетіти крізь дим і трохи просмажити собі дупи, щоб вилити воду перед самісінькою зоною активної пожежі й завадити вогню поширюватися далі. Воду нам треба було шукати самим, тож ми мали дозвіл «черпати» з будь-якого джерела, яке нам трапиться дорогою. Цими джерелами часто були водойми на приватних територіях, звідки місцеві брали воду для поливання (так, ви правильно здогадалися) конопляних полів.

Ріс був чудовим командиром. Замість робити все самотужки, він знав, що має молодого другого пілота, який прагне нового досвіду. Одного дня він доручив мені керувати вертольотом, коли ми наповнювали резервуар водою. Уявляю собі, як він нервувався. Резервуаром була парашутоподібна неоново-помаранчева посудина на сімсот п’ятдесят літрів, яка чіплялася вантажним гаком до живота вертольота.

Я підвела вертоліт до водойми і слухала, як хвостовики вигукують: «Шість метрів… Чотири… Три… Два, один… пішло… чекай… чекай… так, злітаємо». У цю мить я повільно починала піднімати вертоліт — резервуар відкривався і набирав воду, поки ми помалу злітали. Це досить делікатна операція. Двигуни перевантажені, бо треба підняти велику кількість додаткової ваги, а на більшій висоті це може спричинити реальну катастрофу. Якщо ситуація стає критичною або зменшується потужність, обидва пілоти готові смикнути перемикач, який відкриває низ резервуара й випускає з нього всю воду. Ріс пам’ятав про це й обережно тримав важелі керування, поки я «занурювалась», як ми це називали.

— Що то, в біса, за чувак? «На дванадцятій годині»[7], — гукнув Стів, тоді коли я, зосередившись, намагалась ідеально рівно тримати вертоліт і повільно підійматися, не торкаючись води.

Якби я трішки просунулась уперед, то мала б скоригувати рух і відлетіти назад, інакше хвіст опустився б нижче від носа. Не триматись ідеально рівно було надзвичайно небезпечно. Я глянула вперед і побачила злого бородатого чоловіка середнього віку на квадроциклі, який кричав нам щось із невеликого пагорба, що здіймався над водою метрів на три. Він опинився з нами майже на одному рівні, тож кабіну наповнило передчуття невиразної тривоги. Він гнівався: очевидно, ми або конфісковували його «траву», або забирали його воду якраз під час посухи. Так чи так, а ситуація була не з найкращих. Він міг щось кинути в нас і теоретично поцілити в гвинт, тоді ми б просто потонули в цій шестиметровій гівняній ямі, намагаючись урятувати його будинок. Дідько! Він міг би вистрелити в нас, а ми навіть не змогли б захиститися.

— Усе гаразд. Готово, — сказав мені Синій по оперативному зв’язку.

Повторювати двічі не доводилося. То була музика для моїх вух, бо я не могла дочекатися, коли вже зможу якнайдалі відлетіти від цього ненормального.

— Рухаюся вперед, — мовила я, повільно штовхнувши ручку керування й пересунувши ручку «крок-газ» ліворуч, щоб додати двигунам потужності зрушити вертоліт з місця та полетіти.

На жаль, ненормальний опинився просто на лінії злету. Довкола були дерева, тож злетіти інакше було годі. Ми мали прослизнути просто над ним, а це небезпечно.

— От лайно! Вода витекла, — повідомив нам Синій зі смішком.

Я швидко глянула на Ріса. Його обличчя промовляло: «Ой-йой!» Я подивилася вниз. Мабуть, хтось випадково смикнув за перемикач випускання води, бо чоловік на квадроциклі потрапив під сімсотп’ятдесятилітровий душ.

— Ха! Отак тобі, гівнюче! — прокричав Стів і разом із Синім гучно розсміявся.

Ріс кинув оком униз, на ручку «крок-газ», яку уважно оберігав, і випадково клацнув перемикач великим пальцем, коли ми набирали висоту.

— Ем… — заговорив він. — Так, летімо. Знайдемо іншу водойму.

Ми всі добряче насміялися й почали шукати інше джерело. Я спокійно полетіла далі, не почуваючись винною. Тому чоловікові треба було трохи охолонути.

Коли ми знову набрали резервуар води, то повернулись у вир подій. Ми трималися досить високо, щоб вогонь не діставав до вертольота, але коли дванадцять годин поспіль підсмажуєшся, ніби маршмелоу на вогнищі, то хоч-не-хоч перегріваєшся. Ми були обережні й не підлітали надто близько, однак часом переоцінювали свої можливості. Того дня ми летіли на мінімально безпечній висоті, прямуючи до точки, яку вибрали для нас вогнеборці. Раптом ми побачили, що на пагорбі зліва від нас горить велике дерево. Не знаю, чи це вогонь випалив усе кругом нього, чи воно завжди було вищим за інші дерева, але двадцятиметрове дерево, щонайменше на дев’ять метрів вище за решту довколишніх дерев, було геть охоплене полум’ям.

Облітаючи з правого боку, ми наблизилися до нього трохи більше, ніж можна, і я відчула, як у потилиці запекло, ніби я сильно обгоріла на сонці. Дивно було, що Синій, який сидів за мною, нічого не сказав, проте секунди за три голосно закашлявся.

— Так, це було надто близько, — вигукнув він. — Я вдихнув стільки жару, що з хвилину не зможу ні дихати, ні говорити. Думав, у мене забороло на шоломі розтопиться!

Ріс кинув на мене очима — ми й далі летіли прямо. Ми не звикли літати поруч з вогнем, не знали, як це позначиться на вертольоті й екіпажі. Ми зосереджувалися на тому, щоб літати досить високо над вогнем.

— Не робімо так більше, — сказав він.

Під кінець кожного дня від нас тхнуло, як від завзятих курців, і всі ми потерпали від перегрівання. По дорозі від вертольота до мотелю ми зазвичай мовчали, бо половина команди просто спала на ходу. Часом ми заходили кудись і брали з собою їжу, але нам хотілось одного — піти в душ і гарно виспатися.

Днів через три після початку гасіння пожеж нам стало набагато веселіше. Ми ставали професіоналами вогнеборства. Ми й гадки не мали, скільки часу там проведемо, тож треба було брати від цієї науки якнайбільше. Досить швидко ми почали розрізняти на вигляд і на запах диму зони лісу, бо дерева горіли по-різному.

— Ого! — вигукнула я одного ранку, щойно ми залетіли в першу хмару диму. — Ну й мерзотний запах! Сподіваюся, ми летимо не над звалищем.

— Хоч би внизу не було тварин, — додав Ріс. — А то щось трохи пахне скунсами.

— Клас, — докинув Стів. — Оце точно допоможе мені з тим дівчам за стійкою реєстрації.

— Не сумнівайся, Стіве, — сказала я зі сміхом. — У тебе не виходить її звабити саме через запах диму. Нехай це тебе втішає.

Я ніколи не могла втриматися й по-доброму не покепкувати зі Стіва.

Усі зареготали. Забувши того дня про інтелект, ми пускали одне одному шпильки й навіть почали глузувати з інших пілотів на нашій частоті, коли вони раніше за нас витратили пальне і мали повертатися на аеродром для дозаправляння. Це було просто безглуздя: відомо, що витрати пального не залежать від рівня вмінь пілота. Однак ті кпини довели, які треба мати залізні нерви, щоб протриматися на пустих паливних баках. Ми й самі трохи переоцінювали можливості: наш вертоліт теж раз по раз летів майже без пального. Нарешті веселий день закінчився, і настав час повертатися в мотель. По дорозі додому Синій показав на дешевий ресторан, і ми всі, попри втому, радо погодилися щось перекусити.

Під час тієї вечері я почала відчувати, що ми, мабуть, перегрілися. Усі гиготіли отим неконтрольованим сміхом, який буває, коли забагато часу провести чи попрацювати на сонці. Ми проковтнули вечерю й замовили ще трохи їжі, зиркаючи на солодкі пироги, що лежали під склом. Не пам’ятаю, хто це запропонував, але ми почали писати повідомлення іншим екіпажам і запрошувати всіх приїхати й долучитися до вечірки. Вечір був надто хороший, щоб так просто закінчити його.

Кінець кінцем Ріс вирішив, що кумедно буде написати командирові нашої ескадрильї. Ніхто ніби й не втямив, що вже десята вечора і це не найкраща ідея. Ми почали кепкувати з нього так само, як жартували поміж собою цілий день. Потім він надіслав нам відповідь, від якої ми тут-таки протверезіли.

Почувши сигнал текстового повідомлення, я глянула на телефон. Від того, що я прочитала, вечеря відразу ж підступила мені до горла. Я перезирнулася з Рісом, який сидів навпроти, і ми зрозуміли, що отримали однакові повідомлення.

«Ви що, накурилися? — було написано в повідомленні. — Гадаю, треба буде перевірити вас усіх, коли повернетеся».

Ми нажахано дивились одне на одного секунди зо три, поки Ріс не пхекнув і не розсміявся так, що ледь не впав зі стільця. Мене також розсмішило це нісенітне припущення. Але вже через кілька секунд я перестала сміятися. Господи, ми ж справді накурилися! Мабуть, пожежа, яку ми цілий день приборкували, була на конопляному полі, до того ж на чималому.

Ми сказали про це Синьому і Стіву, а вони недовірливо похитали головами. Ніхто з нас не знав напевно, що таке бути накуреним, і не міг сказати точно, тож ми переглядалися, сміючись і водночас панікуючи.

— От чорт, — пробурмотіла я, — у Стіва очі червоні!

— У Стіва завжди очі червоні, — відповів Синій.

Він, звісно, мав рацію, і ми всі ще раз гарненько посміялися. Того вечора все було набагато кумеднішим, ніж завжди.

Зрештою, ми так і не здавали сечу на аналізи, але, думаю, знали, що це було. Я просто зраділа, що нарешті спробувала, і не могла мати для цього кращої компанії, ніж екіпаж «Веселуна-94».

На щастя, лісові пожежі незабаром припинились. Отже, можна було сподіватися на жадану відпустку. Але влітку 2008 року для нас ще були справи. Ураган «Айк» уже доходив до Г’юстона (штат Техас), тож наш екіпаж мобілізували летіти туди й забирати з дахів тих, хто був занадто впертий і не евакуювався раніше. Керівництво країни не хотіло ще однієї «Катріни», і ми приготувалися до відрядження.

Деякі з екіпажів приземлялися на дороги й забирали на борт переляканих замерзлих людей, але ми здебільшого просто когось розшукували — літали в гівняну погоду й виглядали, чи, бува, не сигналізує нам хтось. У нас працювало навіть кілька ПРів, які патрулювали вулиці, виглядаючи тих, кому потрібна була допомога. Ширилися чутки, що ПРи привласнили пожежний автомобіль, у якому хтось лишив ключі в замку запалювання, однак мене там не було і я того не бачила. Але, знаючи цих хлопців, я зроду б не подумала, що вони на таке здатні.

Після цієї місії нам дали щось на кшталт відпустки. Майбутні кілька місяців ми час від часу літали на поодинокі місії, проте основним нашим завданням були підготовчі тренування перед відрядженням навесні до Афганістану. Коли наблизився час мого наступного розгортання, я пригадала все, через що ми пройшли того літа. Я зблизилася з командою «Сокіл» і провела сотні годин у вертольоті й поза ним із Рісом, Фінном, Стівом та іншими хлопцями.

Я й гадки не мала, з ким мене зведе доля в Афганістані. У своєму підрозділі я довіряла всім, але дуже сподівалася, що бортмеханіком у мене буде Стів. Я знала, що він один з найкращих, і на бойовищі нікому б не довірилася більше за нього. Я відчувала, що це розгортання сильно відрізнятиметься від попереднього, хоч з ким я опинюся в екіпажі. І мала рацію.