Стріляй, як дівчисько

Два

Наступного семестру я була готова повернутися в коледж, але вирішила не перебиратись, як раніше, у студмістечко, а їздити з маминого дому. Єгер емоційно відновив мене, і я могла знову зустрітися віч-на-віч із довколишнім світом. До своїх побратимів-кадетів корпусу підготовки офіцерів запасу я повернулася вже іншою людиною. Той рік, мій третій рік навчання, був сповнений помилок. Я йшла на божевільні ризики чи то з рішучості вбити себе, чи з відчуття, що жоден мій учинок не відіграє особливої ролі.

На зборах у Новому Орлеані я дуріла разом із друзями-кадетами, стрибаючи між балконами тридцятого поверху готелю, і ледь не впала. У мене був синець на лівому біцепсі завбільшки з м’яч для софтболу, але я встигла вхопитися за поручні. Я купила спортбайк і промчала на ньому через весь Остін так, ніби вкрала його. Іноді вечорами я брала участь у нелегальних перегонах у закинутому аеропорту. Через кілька місяців після повернення до коледжу я навіть відмовилася від того, щоб чекати із сексом до заміжжя.

Я закохалася в кадета на ім’я Джек, хоч тепер розумію, що то насправді було не кохання. Просто я відчайдушно намагалася втекти від себе, зупинити емоційну кровотечу, заглушити біль від утрати батька. Протягом четвертого року навчання я все ще була з Джеком, і, коли навчання добігало кінця, тиск на кандидатів із КПОЗ тільки посилився. Відбір на підготовку пілотів відбувається так: кожного кадета оцінюють за різними параметрами (місце в рейтингу кадетів, середній бал, фізична підготовка і т. д.) за весь час їхнього навчання в Корпусі (Корпус підготовки офіцерів запасу, або Корпус кадетів). Бали четвертокурсників нашого КПОЗ порівнюють із балами інших четвертокурсників-кадетів КПОЗ у різних коледжах по всій країні. Кожен з кадетів протягом передостаннього семестру вибирає «категорію». Однак Повітряні сили приймають рівно стільки людей, скільки їм треба для підготовки пілотів, а решта кадетів має обрати інший напрям — наприклад, розвідку, органи правопорядку, технічне обслуговування літаків тощо. До речі, тільки близько двадцяти відсотків офіцерів Повітряних сил стають пілотами.

За всі роки навчання в КПОЗ на тесті з фізичної підготовки я постійно набирала близько чотирьохсот двадцяти п’яти балів з п’ятисот. Я, приміром, могла показати найвищий результат у віджиманні, однак набрати максимум балів на спринті мені не вдавалося. Коли нарешті настав наш день категоризації й перевірки рівня фізичної підготовки, або РФП, — іншими словами, єдиного РФП, на який спиралися, зараховуючи пілотів на підготовку, — я пошкодила на спринті коліно й здобула найгірший результат за всі роки — близько двохсот вісімдесяти балів. Я відчула неймовірне розчарування, але з огляду на те, що мала найкращий рейтинг у класі (я тоді служила заступником командира, віце-командиром авіаційного відділення — мене вибрав наш кадетський командир авіаційного відділення), вважала, що шанс у мене ще є. І помилялася.

Коли надійшли результати й назвали імена тих, кого обрали на підготовку пілотів, я опинилася поза грою. Майбутні пілоти мали вийти вперед і отримати величезні картонні крила, пофарбовані в срібний колір. Я намагалася усміхатись, фотографувати друзів, поводитися так, ніби мій світ щойно не розсипався на друзки. Я щиро раділа за них, тож начепила на обличчя усмішку. Звісно ж, під цією усмішкою я була геть спустошена, але вже планувала свій подальший крок.

Дехто з розчарованих того ж дня забрав документи з Корпусу й пішов працювати над планом Б, одначе я не збиралася сходити з омріяного шляху.

Дістати місце пілота через Корпус мені не вдалося, але я знала, що до авіапідготовки мене можуть привести ще кілька шляхів. Знала я й те, що йти ними буде неймовірно важко, бо більшість місць займають випускники Корпусу чи Академії Повітряних сил, які вибороли їх на категоризації. Для решти з нас (а це трохи більше за п’ятдесят тисяч кандидатів, тобто інших офіцерів Повітряних сил) зоставалося тільки декілька місць на рік. Їх давали як «пряник», і то лише найкращі з перших могли вхопити цю неймовірно рідкісну пташку.

Я стояла перед вибором — знайти собі іншу мрію або піти в іншу сферу військової справи, сподіваючись коли-небудь досягти своєї мети. Вирішивши випробувати долю й ризикнути, я подивилася на список можливих напрямів, що лежав переді мною. Котрий з них одного дня зробить мене найкращим пілотом? Я вибрала технічне обслуговування й ремонт літаків: це давало мені можливість дізнатися більше про літальні апарати. Я подумала: коли (саме коли, а не якщо) потраплю на авіапідготовку, то матиму перевагу над однокласниками, бо в мене буде досвід роботи з різною авіаційною технікою.

Коли мене зарахували, я була в екстазі. На перше після завершення тренувань завдання я мала летіти в Японію, щоб працювати з F-16. Кращого завдання й уявити годі. От тільки була одна проблема: я планувала вийти за Джека, а в нього лишався ще рік навчання в університеті Техасу.

Для мене це відрядження в Японію здавалося ідеальним в усьому, крім того, що мій майбутній чоловік і я перший рік шлюбу житимемо на різних континентах. Але, подумала я, ми ж кохаємо одне одного. Кохання все може перебороти, чи не так? Тож відразу після мого випуску ми одружились і я дістала звання офіцера Повітряних сил США. Я вдягла велику білу бальну сукню, і ми відсвяткували не дуже бучне весілля. Це мав бути перший червоний прапорець, який сигналізував би про те, що я своїми вчинками суперечу сама собі. Медовий місяць ми з Джеком провели в круїзі по Карибському морю, а потім я, двадцятитрирічна, рушила сама в невідому синю далечінь — починати кар’єру своєї мрії. Щоправда, ще не керувати літаками, але я вже уявляла себе в кріслі пілота.

У січні 2000 року я звітувала на підготовці офіцерів з ремонту авіаційної техніки на Шепардській базі Повітряних сил у місті Вічита-Фоллс (штат Техас). Я була зеленим другим лейтенантом Повітряних сил і нещодавно вийшла заміж. Мій план був простий: я вивчу все, що тільки зможу, і стану найкращою з однокласників, тож у Повітряних сил не буде іншого вибору і вони пошлють мене на авіапідготовку.

Мій клас складався приблизно з десятка таких самих, як я, офіцерів. Усі ми нещодавно закінчили різноманітні заклади — від КПОЗ до Академії повітряних сил. Ніхто з нас не знав, що робити з новими «шпалами» на наших плечах — так ми називали брусочки золотого кольору, які скидалися на відрізки шпали. Ми всі, другі лейтенанти, сподівалися, що тут, на самому початку дорослого життя, ухвалили правильне рішення.

У перший день занять я зайшла в будинок — знервована, але щаслива. Я неквапливо йшла коридором у пошуках аудиторії, і мені здавалося, ніби це знову перший шкільний день. Я знала, що пробуду тут три довгі місяці й вивчатиму основи технічного обслуговування та ремонту авіатехніки разом з людьми, яких сьогодні побачу вперше в житті. Я інтроверт, завжди була такою, і мені не надто комфортно перебувати в кімнаті, де повно галасливих незнайомців. Я зайняла найнепримітніше місце в дальньому куточку й тихенько сиділа, вбираючи в себе весь довколишній шум. Тоді глибоко вдихнула й нагадала собі, що в аудиторіях просиджу лише кілька місяців, і вже в квітні буду на першій у своєму житті базі, розташованій на півночі Японії.

Я сиділа там і прислухалася до гомону офіцерів. Один голос чітко вирізнявся на тлі інших. Я швидко зрозуміла, що від горланя в першому ряду слід триматися якнайдалі. Це був хлопець, який кожної миті міг полізти в бійку. На його поголеній голові красувалося багато великих шрамів, і він, звісно ж, ними пишався. Пізніше я дізнаюся, що це наслідки хокейних матчів і бійок у барах. Кінан Зеркель, який разом з родиною, переважно з братами, виріс у дикій тундрі Аляски, був високий, смаглявий, м’язистий, ставний мудак. У його кришталево-голубих очах ніколи не згасало бажання щось утнути. Коли він говорив, то, без сумніву, когось ображав. З найпершої зустрічі ми зненавиділи одне одного. Здавалось, я й руки не можу підняти, щоб не почути його саркастичного коментаря. Хоч і сама була не краща — повертала послугу, коли тільки могла.

Наш інструктор, здається, з першого дня став на мій бік. Наступні кілька тижнів капітан Рендал постійно сперечався з Кінаном, намагаючись боронити свій авторитет. Але в Кінана боротьба з усіма формами авторитету, очевидно, була закладена на рівні ДНК, тож Рендалові спроби контролювати його тільки погіршували становище. Згодом я дізналася, що Кінана ледь не вигнали з Академії повітряних сил перед самісіньким випуском, бо він порушив комендантську годину й закрутив веремію. Тепер я згадую все, що мені відомо про нього, і не сумніваюся: якби не Повітряні сили, його б, зрештою, вбили у вуличній бійці чи кинули за ґрати. Вступ до Академії й випуск із неї, напевно, врятували йому життя.

Бажання Кінана стати пілотом Повітряних сил виникло тоді, коли він літав на «Сесснах» та гідропланах у просторих синіх небесах Аляски. І хоч з першого погляду між нами виникла неприязнь, ми побачили одне в одному ту саму потаємну мрію. Я відчувала з ним певну спорідненість, дарма що намагалася його уникати. Приблизно наприкінці третього місяця нашого навчання капітан Рендал зайшов у кімнату в розпалі однієї з наших знаменитих суперечок.

— Як скажеш, крихітко, — під’юджував мене Кінан.

Він ніколи не проминав можливості презирливо назвати мене «крихіткою» чи «милою». У ту мить терпець капітанові Рендалу урвався, і він накинувся на хлопця.

— Лейтенанте Зеркель!

— Я ж вам казав… Звіть мене Зерк, — поволі промовив Кінан, і наші однокласники загиготіли.

Проте капітанові Рендалу було невесело.

— Лейтенанте, це дискримінація за статевою ознакою, я вас більше не попереджатиму. Зустрінемося в моєму кабінеті після уроку.

Коли того дня Кінан прийшов до його кабінету, капітан простяг йому письмову догану. Догана — серйозна штука: якщо до Кінанової справи ще додасться щось негативне, уся його кар’єра полетить котові під хвіст. Про те, що сталося, він розповів у класі, і ми всі по-своєму посміялися.

— Знатимеш, як не поважати мене, — сказала я, підморгуючи.

— О, то він тобі потрібен, щоб постояти за себе? — пожартував Кінан.

Я штовхнула його в руку.

— Ай! Це насильство! Ти маєш дістати догану, — саркастично зреагував він.

Коли навчання закінчилося, ми всі розійшлися своїми дорогами. Свіженьких офіцерів Повітряних сил з ремонту авіаційної техніки розкидало на чотири сторони світу. Декого з нас відіслали назад у Сполучені Штати, декого — у Європу, а Кінана, за збігом обставин, закріпили за ВПС США в зоні Тихого океану — як і мене.

Курс дав нам знання про логістику, її проблеми, контроль інструментів і приладів, форми й системи повітряних суден, а також іншу інформацію, яку ми почерпнули з книжок. Тепер наше навчання на дев’яносто дев’ять відсотків відбуватиметься на роботі, під наставництвом досвідчених сержантів старшого сержантськогоскладу, закріплених за нашими рейсами.

Ніхто з нас насправді не хотів підтримувати зв’язок одне з одним, але, думаю, всі ми сподівались у прийдешні місяці й роки перетнутися десь у «реальних» Повітряних силах. Тому, звісно, я дуже здивувалася, коли досить скоро після завершення навчання мені зателефонував Кінан, з яким я не розмовляла, відколи ми поїхали з Техасу. Я відразу ж подумала, що йому щось треба. Очевидно, капітан Рендал записав те, що вважав дискримінацією за статевою ознакою, в особову справу Кінана. І хоч мене це тішило, я знала, що він не заслуговує на такі неприємності.

Кінан, може, й був горланем, але і я, і наші однокласники знали: він стане дуже хорошим пілотом. Під маскою недоумка ховався сильний, відданий, хоробрий, непохитний у своїй чесності чоловік, який прагнув літати так само, як я. З усіх моїх знайомих у Повітряних силах йому я першому довірила б прикривати тил, а це вже про щось свідчить. Якщо я коли-небудь устряну в бійку в барі, то сподіваюся побачити обличчя Кінана Зеркеля. І знов-таки, якщо Кінан стане учасником бійки, то він, найпевніше, її й розпочне.

Я спитала Кінана, чим можу допомогти, і він попросив написати йому офіційний лист підтримки. Звісно, я напишу, сказала я, і допоможу знайти решту наших однокласників. Ми об’єдналися й сказали босові капітана Рендала все, що ми думаємо. Нас майже не слухали, але той запис із особової справи Кінана успішно зник.

Дивно, але цей міні-бій проти бюрократії зблизив нас, зробив друзями. Ми домоглися анулювання неприємного запису, і між нами з’явилася взаємна повага. Кінана відрядили працювати до Кореї, мене — до Японії, тож тримати зв’язок було досить просто. Наше навчання завершилося, але Кінана Зеркеля я бачила не востаннє.

На початку квітня я сіла на довгий рейс до Японії, радіючи, що почалося доросле життя. Правда, я трохи побоювалася того, що воно приготувало для мене. Я була заміжня, однак мене з чоловіком розділяли океани й континенти. Я працювала, щоб досягти своєї мрії, перебуваючи в такому кар’єрному полі, де домінували чоловіки. Тут було повно людей, які ставилися до мене так, ніби мені серед них не місце. Більшість уважала, що я виконуватиму роботу погано, одначе в мене все виходило. Мені доводилося починати все спочатку й здобувати довіру щоразу, як я опинялася в новій команді. На тому етапі моєї кар’єри це відбувалося раз чи два на півроку.

Проте я мала найкращого друга, Єгера, що летів зі мною, сидячи в клітці, у вантажному відсіку літака. У ветклініці мені дали слабке заспокійливе, з яким більшу частину дороги він міг проспати, і перед злетом він охоче з’їв цей «чарівний гот-дог». Нам треба було пересидіти ніч в аеропорту Токіо, і мені страшенно не подобалося, що я не можу випустити його з клітки. Я спала, просунувши пальці крізь ґрати й пестячи його. Його рожевий ніс — для вівчарок це рідкість, у них зазвичай носи чорні — я ніжно називала маленьким свинячим рильцем. Було неймовірно мило спостерігати, як Єгер спокійно спить у клітці, поклавши голову на свою іграшку — маленьку свинку. Я прокинулася від охання й ахання японців довкола. Усі питали, чи можна сфотографуватися з тим лагідним велетнем, що у мене в клітці. Очевидно, такі великі собаки в Японії трапляються рідко.

Мій чоловік, який досі був кадетом і навчався в університеті Техасу останній рік, ще не працював, тож я зі своєї крихітної зарплати мала оплачувати і свої рахунки в Японії, і чоловікові рахунки в Остіні. То була тяжка зима. Часом я не могла собі дозволити навіть увімкнути обігрівач, а тому багато ночей просиділа в ліжку у двох парах штанів і шкарпеток за читанням інструкцій до літальних апаратів. Однак мені не було самотньо: я завжди могла пригорнутися до великого пухнастого Єгера, щоб зігрітися.

Моїм першим завданням на базі в Японії було керувати ланкою спеціалістів-ремонтників. У Повітряних силах персонал має багато рівнів організації: найменшу групу зазвичай називають ланкою, а найбільшу — крилом. Кожне крило поділяється на групи, групи — на ескадрильї, а ескадрильї — на ланки. Залежно від обсягу роботи, яку повинна виконати ланка, кількість людей у її складі може коливатися від десятка до кількох сотень.

Спеціалісти-ремонтники працюють у підсобних майстернях — там відбувається весь «закулісний» ремонт, коли літальний апарат прибирають з аеродрому. Більшість ремонтних робіт проводять саме ланки спеціалістів-ремонтників (авіа-ПММ, двигуни, радіоелектронне обладнання), але до швидкого ремонту вдаються просто на аеродромі. «Аеродромом» я називаю доріжку для рулювання, ангари й паркомісця літаків, а також будівлі, в яких живе технічний персонал і пілоти. Більшу частину, якщо не всіх, новеньких офіцерів спочатку «обкатують» у цих підсобних майстернях і аж тоді посилають на аеродром.

Люди, які працюють на аеродромі, живуть і дихають за його розкладом. Працювати на аеродромі означає швидко розвернути літальний апарат, підготувати його до польоту й переконатися, що летіти на ньому безпечно. Часто для цього треба відпрацьовувати чотирнадцятигодинні зміни під крижаним снігом, що його навсібіч розвіює вітер. Я мала відпрацювати в майстернях шість місяців, перш ніж зароблю собі місце на аеродромі. І хоч я розумію, що це все звучить не надто привабливо, мені хотілося бути саме на аеродромі, в епіцентрі всього дійства, — вчитися й долати випробування щодня.

Першого тижня в Японії, готуючись звітувати своєму першому командирові, майорові Джонсону, я зробила геть усе, що наказали інструктори КПОЗ. Попрасувала синю форму, схожу на такий собі синтетичний діловий костюм. Тоді на піджак, симетрично до значка з іменем, гордо почепила «навчальну» стрічку, яка означала, що я пройшла весь курс; начистила взуття, зібрала й туго заколола волосся. Я повідомила про своє прибуття, сіла прямо, наче кілок проковтнула, на стілець біля його дверей і стала терпляче чекати, коли мене покличуть.

— Дженнінґз… Ходи сюди, — гукнув він.

Я несміливо зайшла в двері й зупинилася за півметра від столу. Коли я завченим рухом вітала його, то ледь стримувала усмішку. Я була в захваті від того, що моя кар’єра почалася, що я зустрілася зі своїм першим командиром і що він наступні двадцять років, без сумніву, буде мені за ментора. Я не могла дочекатися, коли вже почну перебирати від нього досвід.

У кабінеті майора Джонсона стояв присмерк, пахло мускусом і сигарами. Майор сидів, але в ньому все одно вгадувалася солідна фігура й грубуваті манери. На зріст він був близько двох метрів і нагадував мені снігову людину, тільки безволосу. Його поголена потилиця і скроні, коротко підстрижене волосся на маківці — стандартна стрижка військових — демонстрували велику голову, яка добре пасувала до його кремезного тіла.

— Сер, лейтенант Дженнінґз, згідно з наказом, звітує!

Мене вчили, що козиряти треба, доки не дістанеш відповіді. Я зосередила погляд на уявній точці попереду, але бачила, як майор Джонсон оглядає мене згори донизу, оцінюючи, як чітко я дотримуюся військових правил.

— Дідько, — сказав він собі під носа. — Лейтенанте, щойно місячний цикл стане на заваді вашій роботі, вас буде звільнено. Тепер геть звідси.

Він навіть не відкозиряв мені. Просто перевів очі на комп’ютер, зігнорувавши мене, і не сказав більше жодного слова. Я заціпеніло стояла, все ще віддаючи честь, шокована почутим. Потім, усупереч тому, чого мене навчали, я повільно опустила руку й повернулася кругом. Фактично, на його думку, я навіть не заслуговувала на вітання у відповідь, і моя присутність у його ескадрильї не віщувала нічого доброго. Я й гадки не мала, чому він так мене не поважає, хоч ми щойно зустрілися. Ідучи з його кабінету, я обдумувала можливі причини такого ставлення. Мене перевіряють? Я маю йому протистояти?

Я вирішила зачекати кілька днів і придивитися до нього. Виявилося, що мої страхи були небезпідставні. Про якийсь особливий урок тут не йшлося. Він просто був козлом і ненавидів жінок. Мені ж доводилося високо тримати голову, загартовуватись і вчитися знаходити спільну мову з людьми, які відкрито зневажали все, чого я намагалася досягти. Це не вперше я мала прикусити язика. І, очевидно, не востаннє. Правду кажучи, я багато чого навчилася за той короткий період роботи з ним, бо, хай там що, від лідерів, яких не хочеться наслідувати, усе одно можна перейняти чимало.

Я переконана: життєвий успіх майже не залежить від ситуацій, у яких ви опиняєтеся. Найбільше важить ваша реакція на них. Замість скавуліти й качатися по підлозі, я вирішила спрямувати розчарування, яке відчувала в такі моменти, на досягнення ідеалу абсолютно в усьому. І одне з улюблених місць, де я намагалася це робити, був полігон.

Щоб носити службову зброю, треба здобути право, а для цього слід просто зробити крок уперед, до цілі, і стріляти. Залежно від того, скільки разів ти влучаєш у серединку, ти або не здобуваєш право, або здобуваєш (часом навіть разом зі статусом експерта). Протягом усієї кар’єри, виходячи на полігон, я завжди показувала результат на рівні експерта. Байдуже, чи з легкої вогнепальної зброї, чи з нарізної, — стріляти для мене завжди було природно.

Після інциденту в кабінеті майора Джонсона в мене з’явився шанс трохи випустити пару на полігоні в Місаві. Я знову все зробила на експертному рівні, і один з тамтешніх інструкторів дав мені «п’ять», щоб привітати з успіхом.

— Надзвичайно, Дженнінґз. Стріляєш, як дівчисько.

Я спантеличилася. Він висловив мені комплімент чи принизив мене? Мені й тут доведеться мати справу з цим гівном?

Побачивши вираз мого обличчя, він швидко продовжив думку. І те, що він сказав, залишиться зі мною на всю мою кар’єру. Я згадуватиму ці слова щоразу, як братиму в руки зброю.

— Ні, серйозно, — провадив він. — Жінки фізіологічно схильні бути чудовими стрільцями. Річ у тонусі їхніх м’язів, центрі ваги, гнучкості, диханні, частоті серцебиття і, на мою думку, в психології.

— У психології? — перепитала я, зачарована його словами.

— Так, серйозно, — мовив він. — Бачиш, у тому, як ти стріляєш, досить велику роль відіграє его. Коли спускається курок, один з ключів до точності влучання — правильний стан розуму. Якщо ти забагато вимагаєш від себе, то починаєш стискати зброю надто сильно і саботуєш сама себе. Чимало хлопців дають своєму его забагато волі, гадаючи, буцім вони несправжні чоловіки, бо не вміють стріляти. А дівчата приходять сюди повеселитися. Коли мені вдається, я намагаюся вчити своїх хлопців стріляти, як дівчисько. Знаєш, під час Другої світової радянська армія дуже успішно використовувала жінок-снайперок.

Він іще раз усміхнувся й тут-таки відвернувся; я стояла мовчки. У жінки є фізичні переваги в бою? Того вечора я прийшла додому й пошукала більше інформації. Як з’ясувалося, він мав рацію. Я дізналася, що жінки загалом навіть з перевантаженнями дають собі раду краще за більшість чоловіків. Термін «перевантаження» вживають на позначення прискорення з вектором униз, коли бойові пілоти виконують круті повороти або різко набирають висоту. Це те саме, що ви відчуваєте в животі в найнижчій точці американських гірок: ваша вага немовби збільшується в кілька разів, і здається, ніби вас притискає до сидіння. У людей, у яких верхня частина тулуба сильніша за нижню, через перевантаження кров відпливає від мозку, що може призвести до непритомності. Тим, у кого сила зосереджена в нижній частині тулуба та животі (як у більшості жінок), легше побороти млість: треба лише напружити ноги й живіт, щоб завадити крові відпливати від мозку.

Якщо це діє й у військовій справі, очевидно, тут усе також базується на гендерних стереотипах (коли вирішують, кому що робити), то чому не всі бойові пілоти і снайпери — жінки? Це, ясна річ, малоймовірно; але дослідження допомогло мені зрозуміти, наскільки абсурдно перешкоджати жінці щось робити, навіть не оцінивши особисто, чи є в неї потрібні навички. Хай йому чорт, я пишалася, що стріляю, як дівчисько, і сподівалася одного дня літати, як дівчисько. Я буду найкращим пілотом у Повітряних силах.

Після тих шести місяців роботи за кулісами, у майстерні, під керівництвом майора Джонсона, мене послали на аеродром, де темп був набагато швидшим, а працювати доводилося більше. Я була не проти гарувати, однак через це лишалося обмаль часу на фізичні вправи. Раз по раз я боролася на пробіжках з давньою травмою коліна, але дозвілля зазвичай проводила вдома з Єгером.

На аеродромі я нарешті знайшла лідера, якого варто було наслідувати, хоч через дивний вибрик долі — типова для військових ситуація — рангом я була вища за нього. Старший майстер-сержант (СМС) Метт Мак-Кейб був приписаний до моєї ланки сержантом старшого сержантського складу, а отже, мав найвище звання з усіх, хто перебував під моїм командуванням. Офіцери Повітряних сил протягом усієї своєї кар’єри роблять то те, то се, щоб мати більший досвід, але сержанти старшого сержантського складу й інші добровольці зазвичай довго працюють на одному місці, набуваючи більших знань та експертності в конкретній сфері. Сержант Мак-Кейб працював тут уже кілька років і став для мене невичерпним джерелом інформації та уроків лідерства.

Не знаю, як це в нього виходило, але він був найорганізованіший сержант Повітряних сил з усіх, кого я зустрічала. Уніформа в нього завжди була чиста й свіжа. Якимось дивом наприкінці чотирнадцятигодинної зміни, впродовж якої ми всі тренувалися носити хімзахист і протигаз, він примудрявся виглядати так, ніби щойно вийшов з душу. Він дуже пишався тим, що круг нього всі ходять струнко, і коли я взяла стерно влади у свої руки, його ланка вже показувала надзвичайно добрі результати.

Одного дня, на початку роботи на аеродромі, я напучувала групу механіків, які перебували під моїм командуванням. Сержант Мак-Кейб стояв поруч, руки в боки. Він був набагато вищий, тож просто нависав наді мною. Я й не пам’ятаю, що казала, але він кивав на підтримку, коли я розкладала все по поличках. Потім він пішов зі мною в мій кабінет і спитав, чи є в мене хвилинка, щоб поговорити. Я вже майже відмовилася, бо мала справи, але він схопив мене за плече й проштовхнув у двері кабінету:

— Ні. Поговорити треба зараз.

Він зачинив за собою двері й почав розповідати мені про лідерство, абсолютно дохідливо пояснюючи, чому мої щойно сказані ланці слова геть протилежні тому, що я маю робити. Я була шокована.

— Чому ти нічого не сказав при них? — спитала я.

— Бо це негативно позначилося б на твоєму авторитеті. Я не збираюся демонструвати при них неповагу до тебе… На людях я буду з тобою погоджуватись, але надалі краще питай моєї думки, перш ніж просрати ланку, яку я створював багато місяців.

Офіцери приходитимуть у ланку й ітимуть з неї, але старший майстер-сержант Мак-Кейб працюватиме тут іще кілька років, аж поки дістане нове призначення. Це востаннє я так помилюся — проґавлю справжнього лідера ланки і не зважу на неймовірний підручний ресурс: роки його досвіду і його бажання мене вчити, а не протистояти мені.

Кажуть, на кожного жахливого офіцера у світі є сержант, у якого не склалося з Повітряними силами. Що ж, старший майстер-сержант Мак-Кейб дуже серйозно поставився до перетворення мене на хорошого офіцера, і я досі вважаю його одним зі своїх найліпших військових менторів.

Тепер, коли я вже цілком призвичаїлася до нової роботи в Японії, настав час почати готуватися до здобуття посади пілота — крім виконання поточної роботи. Щоб на мене взагалі звернули увагу, потрібна була підтримка всього найвищого керівництва. До того ж мою кандидатуру мала одностайно запропонувати база. Мені довелося зробити все можливе, щоб бути гідною конкуренткою.

У серпні 2001 року я на кілька місяців повернулася в Штати на тимчасову службу на Кіртлендській базі Повітряних сил в Альбукерке (штат Нью-Мексико). Я подала заявку на курс дослідження аварій літаків і вступила на нього, сподіваючись, що так для найвищого керівництва виглядатиму офіційно ще краще. Курс тривав лише шість тижнів, але, якби раптом на базі стався якийсь інцидент із літаком, у мене була б неймовірна перевага.

11 вересня 2001 року, через кілька тижнів після початку програми, я звично прокинулась і почала вдягатися на заняття. Новини завжди йшли у мене фоном, однак почуте того ранку буквально прибило мене до землі. Якийсь літак зіткнувся з вежею Всесвітнього торгового центру, і з хмарочоса, наче з труби, валував дим. Я приклеїлася до телевізора; репортери обмірковували, що ж там трапилося. Механічна проблема? Помилка диспетчерів? Я була певна: хоч що там сталося, ми обговорюватимемо це в класі.

Коли я встала, щоб вимкнути телевізор, то з жахом побачила в прямому ефірі, як другий літак налетів на другу вежу. Це не була випадковість. Я зрозуміла, що на нас напали, і в животі все перевернулося. Коли того дня я приїхала на заняття, Кіртленд був зачинений і довкола нього кружляли армійські «Гаммери». Авіаційні школи зачинили по всій країні. Повітряні шляхи для невійськових польотів ненадовго закрили. Наша країна вже ніколи не буде такою, якою була.

На жаль, я запланувала отримати свідоцтво пілота-аматора в отаких неймовірно мінливих умовах. У ті роки першим кроком у пілотних навчаннях уважалися польоти на Т-3, але через певні механічні проблеми літати на них було годі. Хоч як скажено це звучить, посилати кандидатів у пілоти на здобуття свідоцтв стало тимчасовим заходом, поки не ухвалять якогось іншого прийнятного рішення. Тож тепер, коли я знову була в Сполучених Штатах, мені хотілося перейти цей критично важливий рубікон. Усю відпустку я планувала витратити саме на це й вирішила, що поїду в Остін. Кілька тижнів ходитиму на заняття, щоб навчитися літати, а решту часу проводитиму з родиною й чоловіком. Я знала: якщо я самостійно здобуду ліцензію, то стану набагато цікавішим кандидатом; це один з небагатьох кроків, за який мали б платити Повітряні сили, а от знайти гроші самотужки було непросто.

За кілька років перед тим, навчаючись іще в коледжі, я витратила всі заощадження на новісінький мотоцикл «Ямага FZR600». Я замінила глушник на вихлопну систему «Йошимура» з вуглетканини, яка повсякчас створювала відчуття, ніби я лечу на реактивному літаку. Цей мотоцикл був для мене, наче дитина, але, поки я працювала в Японії, мала тримати його на складі. Я розуміла, що треба ухвалювати розумні рішення, тож твердо постановила продати мотоцикл, щоб заплатити за ліцензію. Моє серце розкраялося, хоч то була тільки одна жертва з багатьох заради досягнення своїх мрій. Я твердо вірила: вона того варта.

Наприкінці вересня 2001 року я записалася на курс пілотів-аматорів у Джорджтауні (штат Техас), що за тридцять хвилин від Остіна, і, коли уряд знову відкрив авіашколи по всій країні, почала навчання. Моя цивільна авіаційна підготовка проходила, мов ураган: я вчилася вдень і вночі, проводила в літаку максимально можливу кількість часу. Зрештою я здобула ліцензію за два з половиною тижні, побивши рекорд школи. Приблизно через три дні після початку підготовки для мене настав час самостійно летіти по маршруту. «По маршруту» означало, що ви приземляєтеся не в тому аеропорту, з якого злітали. Для пілота-початківця це дуже серйозно.

Я була готова. Я планувала вилетіти з Джорджтауна, попрямувати до Вейко, потім до Колледж-Стейшена (Техаський університет А&М) і повернутися назад у Джорджтаун. На цьому етапі, на третій день навчання, я дуже мало знала про польоти. Фактично мені було відомо, що треба брати до уваги напрям вітру, аби скеровувати літак, і що для того, щоб дістатися кінцевого пункту, слід якийсь час тримати певний напрям. Ось і все. Я майже нічого не знала про інші інструменти навігації. Я не літала наосліп, але пам’ятаю, як раділа й водночас боялася за себе, бо була майже зовсім необізнана.

Перед вильотом я все перевірила і злетіла з маленького аеродрому в Джорджтауні (штат Техас). Я скоріше була збуджена, ніж знервована: нарешті я самостійно піднімаюся в повітря! Я роками мріяла про цю мить.

Частину шляху, що лежала між Джорджтауном і Вейко, я пролетіла без інцидентів. Згідно з інструкцією, я зв’язалася з Г’юстоном, і контролер роздратовано відповів, що вони мене бачили. Я знала, що повітряний простір Г’юстона — це щось скажене, тож мені було трохи ніяково, що я їх потривожила. Але на відтинку шляху від Вейко до Колледж-Стейшена погода почала погіршуватися. Хмари спускалися нижче й нижче, і мій маршрут теж, бо я ще не мала права літати в хмарах. Однак мені думалося, що все буде гаразд, адже я педантично коригувала курс залежно від вітру й лишалася на маршруті. А потім Національна гвардія ледве не посадила мене на землю.

На півдорозі до Колледж-Стейшена я щось помітила краєчком ока. Коли повернулася подивитися, що відбувається, раптом з’явилися два вертольоти «Чорних яструбів», прилаштувавшись справа і зліва від мене. Г’юстон поінформував по радіо, що я прямую просто до Техаського університету А&М, а там сьогодні футбол. Після одинадцятого вересня літальним апаратам заборонили наближатися до великих скупчень людей. Я мусила негайно скоригувати курс.

Серце в мене страшенно калатало, проте я підкорилась і швидко зрозуміла, що скоро зійду з курсу. Треба буде коригувати маршрут, а я не зможу цього зробити, бо лечу сама, дуже близько до землі, у складних погодних умовах, маючи за плечима лише вісім годин польотів. Я розвернулася, помахала гелікоптерам і швидко обдумала можливі варіанти. Мені, певно, годилося летіти назад до Вейко, але я вже була на півдорозі до Колледж-Стейшена, тож могло не вистачити пального. Та й погода гіршала. На це теж слід було зважити.

Подумки я квапливо, методом наукового тику прорахувала маршрут, який досить далеко обходитиме стадіон. Потім неохоче викликала по радіо диспетчерів Г’юстона.

— Так, Сессна, сім-шість, листопад… Говоріть, — сказав диспетчер, зітхаючи.

— Г’юстон, сім-шість, листопад… ем… Візьміть до уваги… Ну… Я пілот-учень, уперше самостійно лечу по маршруту, і та корекція збила мене з курсу. Погода гіршає, я тепер не певна на сто відсотків, що знайду Колледж-Стейшен.

На щастя, старший майстер-сержант Мак-Кейб пояснив мені, що просити про допомогу — ознака сильної людини. Я запам’ятала: визнати, що тобі щось не під силу, — це добре.

У напруженій тиші, що запала по моїх словах, можна було відчути, як змістилися пріоритети в Г’юстонській диспетчерській: для диспетчера, який щойно дратувався через мене, я раптом стала найважливішим об’єктом.

— Кхм, вас зрозумів, Сессна, сім-шість, листопад. Надішліть сигнал один-два-сім-шість і сигнал розпізнавання.

Це був спосіб знайти мене на радарі. Я клацнула перемикачем і блимнула на екрані диспетчера; він підтвердив, що бачить, де я.

— Гаразд, Сессна, візьміть лівіше на п’ять градусів і прямуйте по один-три-нуль. Зв’яжіться зі мною через п’ятнадцять хвилин. Я дам свіжу інформацію щодо погоди.

Заспокоєна тим, що хтось може вказати мені напрям, я видихнула, хоч і не знала, що весь цей час тамувала дух. Я просто розслаблюся й дотримуватимуся його вказівок, а через п’ятнадцять хвилин зв’яжуся з ним і сподіватимуся на краще.

Одначе не так сталося, як гадалося.

— СЕССНА, СІМ-ШІСТЬ, ЛИСТОПАД, Г’ЮСТОН… ВИ ТАМ? — нетиповий, майже панічний тон диспетчера до смерті налякав мене й вивів з короткочасного розслаблення.

— Так! Г’юстон, Сессна, сім-шість, листопад… Чую вас добре.

— Сессна, ви зникли з мого радара… — зітхнув диспетчер. — Мабуть, ваш передавач несправний. Наберіть знову код і надішліть сигнал розпізнавання.

Але всі наші спроби розв’язати проблему не допомогли: передавач так і не працював стабільно. Ми обоє поволі почали розуміти ситуацію. Я зникла з його радара й могла покластися тільки на себе.

— Що ви бачите довкола? — спитав він.

— Ну, я бозна-де… Корів?

Він реготнув.

— Іще щось?

— Я лечу так низько, що вже скоро читатиму дороговкази, але поки ще ні. Більше нічого не бачу.

Я глибоко вдихнула. Я впораюсь. Я знала, що впораюсь.

— Зі мною буде все гаразд, — запевнила я його. — Я знаю, що можу все знайти. І певна, що невдовзі побачу місто.

Диспетчер безсило відповів:

— Ну, ви йшли хорошим курсом, коли я востаннє бачив вас на радарі. Тримайтеся. Я зателефоную на аеродром і скажу, щоб виглядали вас. Хай щастить.

Скажу вам під секретом: слова «хай щастить» — останнє, що хочеться почути від авіадиспетчера. У такій справі це взагалі ні до чого.

Я цілковито належала сама собі. Я перехопила штурвал і зосереджено насупила брови. У такі моменти страх ніколи не був для мене частиною рівняння. Навпаки, з якоїсь причини мій фокус звужується, стає наче точка лазерної указки. І тільки після інциденту я дозволяю собі цей адреналіновий потік страху. Того дня, тієї миті й у тому літальному апараті я вперше опинилася в ситуації, коли треба було так зосередитися. На кону стояли життя і смерть.

Кожний помітний наземний орієнтир я звіряла з картою, що лежала поруч, і рівно дихала, а хмари спускалися нижче й нижче. Я шукала способів посадити літальний апарат, коли в мене закінчиться пальне, але, на жаль, лише після двох днів інструктажу я ще не знала, як користуватися всяким навігаційним приладдям, що опинилося в моєму розпорядженні. Однак приблизно через двадцять хвилин я нарешті помітила аеродромний маяк крізь імлу чимраз нижчих хмар. Це було найпрекрасніше видовище, яке я бачила в житті.

Я полегшено відітхнула і попросила по радіо дозволу на посадку. І тільки тоді, коли шасі мого літака торкнулися посадкової смуги, я дозволила собі відчути всю вагу нещодавніх подій. Я зупинилася й попросила заправити літак. Потім вилізла з нього, впала коліньми на цемент і почала сміятися та цілувати землю. Буде що розповісти інструкторові, коли говоритиму з ним.

Раптом я відчула страшенний голод, тож вирішила перекусити. Це був найсмачніший клаб-сандвіч з усіх, що я їла в житті. Потім я зателефонувала в школу й переповіла історію інструкторові.

— Найми авто і вертайся сюди, — сказав він.

Інструктор запевнив, що завтра приїде по літак. Але щось у мені заворушилося. Я хотіла закінчити почате.

— Ні. Я цілком можу долетіти назад. Я мушу долетіти назад, бо, може, більше й не наважуся залізти в літак, — відповіла я.

Було чути, як він вагається.

— Ти переконана? — спитав він скептично.

Я знала, що треба робити. Моє місце було в літакові.

— Так, якщо ви не проти. Тут кажуть, що хмари вже розсіюються.

— Гаразд, якщо ти цього хочеш… Я певен, що ти впораєшся.

Його віра в мої сили підтримала мій дух. Я поклала слухавку й обійшла довкола свого літака. Потім залізла в нього, завела двигун і рушила на злітну смугу. Мене огорнуло відчуття неймовірної свободи. У ту мить, коли шасі знову відірвалися від землі, я вже знала, що знайшла справжнє покликання. Мені навіть не було страшно — я відчувала тільки піднесення. Через багато років, коли згадуватиму цей момент, я думатиму тільки про те, що мене, певно, паралізувало б від страху, якби я тоді знала все, що знаю тепер, усе, що могло статися не так. Але тоді я просто радісно злітала до хмар.

Хмари й досі були важкі, однак гірше ніби не ставало. Хоч після історії під хмарами й потреби летіти якнайнижче до землі я занервувалася, бо погода могла знову зіпсуватись. Коли я побачила в хмарах проріз, то попрямувала до нього, виконала різкий підйом і проскочила через цю невелику прогалину, щоб глянути, що відбувається нагорі.

Над тією сірістю, що тисла на мене, було яскраве чисте синє небо. Коли я пробилася крізь хмари й подивилась униз, мені здалося, що піді мною розстелили білу пухнасту вовняну ковдру. Це було приголомшливо, мені аж дух забило.

Через недосвідченість я не розуміла того, що це був надто небезпечний — і навіть незаконний — маневр. Летіти понад хмарами — неймовірно безглузде рішення. Я дізналася погоду в Колледж-Стейшені, проте й гадки не мала, яка насправді була ситуація в Джорджтауні. Якби над домашнім аеродромом висіли хмари, я застрягла б у них, адже не могла покладатися на радіопередавач. Я ще не навчилася проривати хмарність і, мабуть, розбилася б. Але того дня мені дуже пощастило: у хмарах навколо домашнього аеропорту утворився великий просвіток. Я приземлилася без проблем і радісно переповіла все інструкторові.

Коли я дійшла до частини, де злетіла понад хмарами, він сказав:

— Ні, ти цього не робила.

— Робила! І це було прекрасно, — відповіла я йому, широко усміхаючись.

— Ти мене не розумієш. Ні. Ти не робила нічого дурного й незаконного. Якщо хочеш здобути ліцензію, ти не робила цього, — суворо мовив він.

Моя радість на обличчі відразу ж погасла.

— О! Так. Я кажу, це було б круто, — додала я, сором’язливо усміхаючись.

Він попестив мене по голові, і серце моє стислося від згадки про тата. Може, це він розсунув хмари над Джорджтауном. Мені хочеться так думати.

Коли я отримала ліцензію, настав час знову сідати в літак і прямувати через океан у Японію. Цього разу Джек, мій чоловік, полетів зі мною. У той рік, який ми прожили нарізно, він закінчував навчання в коледжі. Я пишалася ним і водночас заздрила, бо його взяли на авіапідготовку просто з КПОЗ. А що він був моїм чоловіком, то його на рік закріпили за моєю частиною в Японії, поки він чекав, коли розпочнеться авіаційне навчання в Оклахомі. Це називалося «статус-резерв» і означало, що він контактуватиме з пілотами в моїй частині і що до нього ставитимуться так само, як до них. Я нетерпляче чекала на початок нашого спільного життя після року нарізного існування. Нарешті — в одній країні, обоє на шляху до своїх мрій.

Але дуже швидко стало очевидно, що я зробила велику помилку. Тільки-но ми почали зустрічатися, мене намагалися відмовити одружуватися з ним майже всі мої знайомі. І його родина теж. Я зійшлася з ним невдовзі після батькової смерті, і мій емоційний стан укупі з тим, що він був першим хлопцем, з яким я спала, просто затьмарив мені розум. Я була молода й думала, що закохана; мені здавалося, ніби я протистою цілому світові. Ніхто не вірив у нас, проте я вірила — ми вірили. Це було навіть романтично. Тепер, згадуючи все, я думаю, що то були просто наївні дурощі.

Коли ми приїхали в Японію і почали жити разом, мій оптимізм дуже швидко згас. Усі рідні мали щодо нього рацію, а тут, у Японії, мене перестали поважати, бо я взяла з ним шлюб. Було чимало бойових пілотів, які перестерігали мене, однак я цього не розуміла. Я призвичаїлася до думки, що життя складне. Я так вирішила, але воно було моє, і я мала так жити.

Одного вечора, місяців через вісім після чоловікового приїзду до Японії, я читала в ліжку. З якоїсь причини ми почали сперечатися щодо правил Повітряних сил. Джек уважав, ніби вони не всі хороші, і наполягав, що на деякі з них можна просто не зважати.

— Чудово. Сподіваюся, з таким підходом ти ніколи не станеш командиром, — різко відповіла я й утупилася в книжку.

Тоді, наче бик перед ривком, Джек схилився наді мною зі стиснутими кулаками й витріщився, немовби чекав, поки я насмілюся знову заговорити. Мене охопила паніка. Він частенько втрачав самовладання, але цього разу все здавалося інакшим. Неквапом, уникаючи його погляду, я вислизнула з ліжка. Я вирішила спакувати валізу (вже не вперше) і піти переночувати в подружки, що жила неподалік.

Та щойно я почала повільно відходити від чоловіка, як опинилася на підлозі. Мені знадобилася хвилина, аби зрозуміти, що сталося. Шокована, я звела очі вгору й помалу збагнула: він ударив мене в спину — і я полетіла на шафу. Потім, відскочивши від неї, приземлилася на дупу. Нізащо не забуду тієї миті, коли розгублено дивилася на нього з підлоги.

Ні, мені не було страшно. Правду кажучи, я збиралася добряче поквитатися з ним, однак то була просто емоційна зрада нереальних масштабів. Виявляється, він зневажав мене, думаючи, ніби до мене можна ставитися отак?

Тоді я взяла намір розлучитися, і він одразу побачив це в моїх очах. Джек упав на коліна, почав плакати й вибачатися. Я підвелася й притисла його голову собі до грудей. Ми обоє знали, що нашому шлюбові кінець. Він усе життя потерпав від свого темпераменту. Якось Джек сказав мені, що через свою запальність боїться одружуватись і що він не вартий мене.

Наступні кілька днів ми пережили багато болісних розмов, але мені все вже було зрозуміло. Я не повторюватиму маминих помилок і не чекатиму, поки ситуація дійде краю. Джек ридав і благав не йти від нього, і це здивувало мене. Я завжди відчувала, що він ставиться до мене так, ніби ненавидить.

Я швидко втямила: його надзвичайно турбує те, чи скажу я комусь, що він мене вдарив. Йому було соромно за себе, і він, очевидно, боявся, що це зашкодить його кар’єрі. Ми мали жити в Японії ще кілька місяців і, щиро кажучи, я не знала, з якого боку підійти до нашого розлучення в чужій країні. Я не хотіла звертатися до юридичних послуг частини, тож погодилася дозволити йому пожити зі мною, аж поки ми повернемось у Штати. Одначе від тієї ночі ми більше ніколи не були справжнім подружжям.

Якщо чесно, після того інциденту я відчула неабияке полегшення. Звісно ж, я була спустошена, але в певному розумінні це розчистило мені шлях. Я нарешті змогла зосередитися на своїй меті. Часу сумувати не було. Я мала повертатися до роботи.

На той час я вже зібрала весь пакет документів, потрібний для того, щоб скласти іспит на пілота, і не могла дочекатися співбесіди з командирами. Я знала, що маю високі шанси стати найпершим кандидатом від бази, і дуже на це сподівалась. І справді, командир моєї ескадрильї дав мені позитивну характеристику.

А потім була зустріч із командиром бригади — слід було переконати його зробити те саме, і я нетерпляче чекала нагоди поговорити з ним про свої прагнення. Зрештою, він теж був пілот F-16. Наша співбесіда пройшла напрочуд добре, проте наприкінці він сказав, що не може поставити найвищий бал. Мені аж дух захопило. Я намагалася не показувати емоцій, але в душі панікувала. Уся моя тяжка праця знову зводилася нінащо. Де я схибила? Що я зробила не так?

— Але чому, сер? Хто ваш головний кандидат, якщо не я? Хіба хтось у групі взагалі здатний до авіапідготовки? — спитала я, ледь стримуючись.

— Ні. Ви були приголомшливим активом цієї групи. Просто ваш чоловік тут, статус-резерв, так?

Цього не може бути. Я мовчки кивнула. Усі на роботі вважали, що ми досі разом. Джек залишився до кінця року, хоч ми обоє знали, що розлучимося. Таким був наслідок моєї спроби зберегти Джекові репутацію й не казати нікому, що він зробив.

— І як же це все буде, якщо ви обоє станете пілотами? Хто доглядатиме ваших дітей? Ану ж вас обох пошлють у бій? Якщо він захоче досягти успіху в Повітряних силах, йому знадобиться сильна підтримка вдома. Хіба ви не хочете бути йому за добру дружину?

На серці похололо. Його взагалі не обходило, що ми незабаром розлучимося. Це все його не обходило. Він не мав права вирішувати за мою родину, за будь-чию родину.

Приголомшена, я нічого не змогла відповісти йому. Я повернулася в свій кабінет, щоб зібрати докупи думки. Старший майстер-сержант Мак-Кейб побачив мене і спитав, як усе минуло. Я втупилась у стіл і монотонно розповіла йому свою історію, не вірячи, що це справді сталося. Він замовк, і його щоки почали червоніти. От чорт! Я вже це бачила. Він зараз дасть мені прочухана і скаже, що я мушу краще боронитися. Стиснувши зуби, я приготувалася, що мене сваритимуть. Але, замість лаятись, він устав зі стільця і жестом попросив іти за ним.

— Ходімо, — кинув він.

Я рушила слідом просто до командира нашої ескадрильї. Мак-Кейб стукнув у двері, і командир запросив нас увійти.

— Що сталося, Метте?

— Розкажи йому все, чим поділилася зі мною, — мовив він.

Я переповіла історію командирові ескадрильї, і вони зі старшим майстром-сержантом Мак-Кейбом мовчки перезирнувся. Командир ескадрильї наказав мені йти у мій кабінет і чекати на його дзвінок. Не знаю, що він зробив, але я певна: на якомусь етапі розмови з командиром бригади, тобто зі своїм босом, з його уст злетіли слова «скарга головному інспекторові». Я півгодини просиділа в кабінеті сама, силкуючись звикнути до думки, що ще рік намагатимуся стати першою. Потім у мої двері постукали. Я прокашлялась і спробувала зосередитися, однак не могла приховати відвертого шоку, коли в дверях з’явився командир бригади — повнополковник (протилежне до «напівполковник», як ми називали підполковників) в авіаспорядженні й шоломом у руці.

— Лейтенанте Дженнінґз, не знаю, про що я думав. Звісно ж, ви дістанете мою відзнаку. Я не повинен був зважати на кар’єру вашого чоловіка. Ви мій найкращий офіцер, і ви отримаєте найкращі рекомендації. Можете переходити до співбесіди з «Королем крила». Сподіваюся, ви потрапите туди, куди хотіли. Ви на це заслуговуєте.

Не знаю, чи говорив він це зі страху перед покаранням за свою поведінку, чи справді так думав, але мені неабияк полегшало. Я не була в сраці. Мені засвітилося зелене світло до останнього бар’єру — співбесіди з командиром авіаційного крила, дядьком з найвищою на всій базі посадою. Якщо все мине добре, я матиму шанси дістати найліпші рекомендації від усього крила, а то й від усіх Повітряних сил у зоні Тихого океану.

Співбесіда з командиром крила пройшла дуже добре, однак з його кабінету я вийшла під іще один удар нижче пояса. Він прочистив горло і глянув мені в очі.

— Ем-Джей, ти найперший претендент, проте тобі лише двадцять п’ять. У тебе попереду ще багато років. На цій базі є інша кандидатка, уже критичного віку. Я рекомендую її.

Моє серце завмерло. Я знала, що на базі є чоловіки й жінки, які хочуть потрапити на авіапідготовку, і могла зрозуміти його мотиви. Так, я не погоджувалася з його рішенням, але принаймні це не було особисте.

— А чи буде вона такою конкуренткою, як я?

Він не відповів. Було очевидно, що він уже все вирішив.

Я знала, що топових рекомендацій не досить, щоб потрапити на навчання. Якщо ти другий, то взагалі не маєш шансів бути обраним, бо навіть першим доводилося сутужно. Там зберуться найкращі з кожної бази, а їх майже сімдесят по всьому світу, і вони змагатимуться за кілька місць. Навіть першим майже неможливо досягти мети.

Однак це все було неважливо. Певна річ, я не зможу змінити його рішення і мені доведеться з цим жити. Я сконцентрувалася, щоб подолати довгий шлях до свого кабінету, і змирилася, що мені доведеться ще один рік гарувати, намагаючись стати першою.

Згодом мене пошлють на Вайтменську базу Повітряних сил у Ноб-Ностері (штат Міссурі), де я командуватиму солдатами, які працюватимуть на стелс-бомбардувальнику В-2. Я заприсяглася, що стану найліпшим офіцером молодшого складу з усіх, кого бачила та база.

У квітні 2002 року я приїхала в Міссурі — працювати з професійною командою спеціалістів з техобслуговування, які відповідали за стелс-бомбардувальники В-2. Я знала, що це буде кілька складних років, бо за програмою весь час уважно стежили.

Перед від’їздом з Японії я запропонувала Джекові два варіанти: або розлучитися швидко і покінчити з цим, або зачекати, поки мине його авіапідготовка. Я досі вважала його за друга й не хотіла, щоб він погано зарекомендував себе на підготовці. Мені це було нескладно: у кожному разі ми житимемо нарізно і я зосереджуся на роботі. Я не поспішала зустрічатися ще з кимось і дійшла висновку: це найменше, що я можу зробити; він досі дуже побивався через нашу сварку, але я вже все вирішила. Джек попросив зачекати до завершення його авіапідготовки, тож я, готова до самостійного життя, призвичаювалася до нових обов’язків у Вайтмені, а він закінчував авіапідготовку в Оклахомі.

У Вайтмені я почала працювати як віл і швидко здобула собі лідерство серед тих, хто технічно обслуговував літаки. Мене раптом призначили виконувати найкращу роботу з усіх, на які я могла сподіватися на своїй посаді. Я стала командиром ланки виробництва — на всякій іншій базі це означало б просто підтримувати нормальний стан фюзеляжу та ремонтувати його. Але з малопомітним фюзеляжем В-2 багато мороки, тож у Вайтмені близько вісімдесяти п’яти відсотків усіх робіт з В-2 виконує ланка виробництва. Це була дуже престижна робота, яка передбачала ще й інструктаж відвідувачів — конгресменів, генералів та адміралів. Також треба було брати участь у ключових розмовах про те, чи можна задіяти цей апарат у конкретних військових діях. Моя ланка складалася більш ніж з двох сотень рядових військових і тридцяти семи цивільних.

Коли потужний літак В-2 вилетів на своє перше бойове завдання, на «Операцію звільнення Іраку», то перші кілька тижнів викликав у всіх тільки шок і хвилювання. У Вайтмені не могло бути ідеальнішого часу відповідати за технічне обслуговування стелс-технологій. Який слушний момент уписати цю роботу собі в резюме! Я була переконана, що цього року подам заявку на авіапідготовку.

Через кілька місяців, коли процес подання заявки почався наново, я почала викреслювати зі списку деякі пункти. Наприклад, щороку слід було проходити виснажливі обстеження для медичної карти пілота.

До списку обстежень входило й гінекологічне. А що авіаційні лікарі гінекологами не були, то кожного року я проходила потрібні обстеження й здавала аналізи у свого військового акушера-гінеколога, додаючи результати в документацію. Попередні чотири рази, коли я проходила обстеження для карти (двічі в КПОЗ і двічі в Японії), це не викликало ніяких проблем. Але тут, у Вайтмені, авіаційний лікар чомусь вирішив, що так більше не може бути.

Того року за мою медичну карту пілота відповідав доктор Адамс — один з багатьох лікарів на цій базі. Він ретельно мене оглянув. У своєму прагненні переконатися, що в мене немає «пухлин», він обмацав мої груди набагато уважніше, ніж треба.

— Гаразд, кладіть ноги на підпірки, — скомандував він.

— Що? Ні, ви не розумієте, — запротестувала я. — Мене зовсім нещодавно обстежували. Я віддала папери медсестрі, щоб ви могли їх переглянути.

— Ні, це ви не розумієте, — сердито мовив він. — Ви тут не командуєте. Ви не вирішуєте, як усе відбуватиметься. Я не підпишу документів про обстеження, якого не проводив, і якщо ви хочете бути пілотом, то покладете свої ноги на підпірки. Негайно!

Я відчула, як від моїх щік відпливає кров, і зрозуміла, що зараз виблюю. Він був звичайним терапевтом, а не гінекологом. Я спробувала пояснити йому, що з усіх представників протилежної статі голою мене бачив тільки мій чоловік, і що в мене були тільки гінекологи-жінки, і що я не вважаю це за потрібне.

— Будь ласка, сер… Можна просто взяти результати дослідження, яке я проходила минулого тижня?

Він глянув на мене так, ніби я щойно дала йому ляпаса. Потім запустився його комплекс Бога.

— Ні, але я можу завернути вашу заявку з причини психологічної нестабільності, — гаркнув він. — Ви не зможете стати пілотом, не пройшовши звичайного обстеження. Якщо через п’ять секунд ваших ніг не буде на підпірках, то прощайтеся зі своїм пілотним майбутнім.

Я лягла на спину, поклала ноги на підпірки і зі страху перед обстеженням заплакала, мимоволі звівши коліна. Мені було досить неприємно, коли мене обстежувала жінка, але чоловік? Мене там не торкався жоден чоловік, крім того, за якого я вийшла заміж. Я прикусила губу і спробувала бути стійкішою. Він лікар. Він знає, що робить. Він постійно це робить. Скоро все закінчиться.

Доктор Адамс натяг рукавички.

— Не думаю, що вам це сподобається, — гигикнув він.

Те, що було потім, не можна назвати гінекологічним обстеженням. Я лежала і плакала так сильно, що не могла навіть дихати, а він агресивно і брутально проводив свій «огляд», ніби намагався принизити мене, зробити боляче, продемонструвати свою владу.

Я й досі не можу описати емоцій, які відчувала в ту жахливу мить, хоч багато разів про це згадувала. Він був лікарем, начальником і мав повну владу над моїм майбутнім. Того дня я зрозуміла, що моральні ґрати можуть бути такими ж тісними, як і фізичні.

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною, але не думала, що можу його зупинити. Приголомшена, я просто дивилася в стелю, по моєму обличчю текли сльози. Я молилася, щоб ці тортури закінчилися чимшвидше. Якби я знала, що він так учинить, то ніколи б йому не дозволила, однак я не мала змоги перервати все. Безперечно, це були найгірші кілька хвилин у моєму житті. Закінчивши, він зняв рукавички і вийшов з кабінету, навіть не глянувши на мене.

— Одягайтеся. Ми завершили, — кинув він через плече.

Я вдяглася, досі схлипуючи, нажахана, що провалила якийсь психологічний тест. Коли я вийшла з медкорпусу, то не могла стримати сліз. Я хвилювалася, боячись зіпсувати собі медичну карту, але чітко розуміла: чоловік щойно використав свою владу і майже зґвалтував мене.

Він усе одно заріже мені карту? Я забагато плакала? Я могла щось зробити? Чи треба комусь сказати? Я була шокована. У ту мить ззаду підбігла сержантка, гукнувши мене. Я була така настрахана, що здригнулася, затулившись рукою, щоб захиститись.

Вона завмерла і з широко розплющеними очима відступила крок назад.

— Капітане Дженнінґз, командир медбригади хоче бачити вас у своєму кабінеті, — тихо мовила вона. — Ви можете піти зі мною?

Здивована, я пішла за нею в кабінет полковника. Мені було неважливо, що він мені скаже, але я страшенно боялася знову перетнутися з доктором Адамсом. Командир медбригади хоче сказати мені, що я провалила обстеження? Мені треба буде пройти психологічний тест? Я тремтіла й досі плакала, коли спробувала козирнути йому. Він устав і підійшов до мене.

— Усе гаразд? — доброзичливо спитав полковник, стривожено насупивши брови. — Сідайте.

— Так, — сказала я, думаючи, чому він стурбований і чому сталося так, що я сиджу тут після тієї жахливої історії.

Я геть не була готова говорити про це, а надто з ним.

— Ну, все видається інакшим, — похитав він головою. — Я щойно говорив з доктором Адамсом. Після вашого візиту він одразу ж прийшов до мене й розповів, що сталося. Ви подаватимете позов?

Мені запаморочилося в голові. Той лікар уже визнав, що зробив? Я вийшла з кімнати обстеження лише п’ять хвилин тому, усе відбулося так швидко. Перш ніж я спромоглася відповісти йому, до кабінету зайшов командир моєї бригади.

Командир сів з нами, і ми втрьох обміркували можливі варіанти. Мені було страшенно ніяково обговорювати це з двома старими чоловіками, яких я ледве знала. Якщо я хочу, то можу подати позов, а якщо ні, вони «розберуться» з цим самотужки. Я заплакала. Потім з відразою слухала, як промовляю слова, ніби списані з якогось телефільму.

— Якщо я подам позов, то муситиму бачити його? — схлипнула я. — Треба буде розповісти повній кімнаті людей, що трапилося?

Я тремтіла з жаху, показуючи себе такою слабкою, що не можу за себе постояти, але все одно сказала «ні». Я не подаватиму позову. Коли вони пообіцяють, що більше не дозволять йому такого зробити і покарають його «у власний спосіб», я лишу це на їхній розсуд. Я довірилася їм.

— Думаю, це найкращий варіант. І не хвилюйтеся… Він не заріже вам медкарти, — заспокоїв мене мій командир.

Визнаю, мені полегшало, коли я це почула. Замість лютувати, боротися з цим монстром, ламати йому кар’єру, частина мене просто розслабилась: я пройшла медобстеження, і можу далі здійснювати свою мрію стати пілотом. Я просто хотіла забути про все.

Спитавши дозволу, я вийшла без подальших обговорень. Наступні кілька днів я вдавала хвору й просиділа вдома. Безперестанку плакала, не могла ні спати, ні їсти, прокручувала цей жах у голові знову й знову… Я розуміла: треба з кимось поговорити, але не могла допустити, щоб хтось знав, що я дозволила статися такій страшній історії. Я б не пережила жалю на чиємусь обличчі, тож звернулася до свого найліпшого друга.

У ті жахливі дні я багато часу провела в обіймах з Єгером, гладячи його довгу білу м’яку шерсть. Він нюхав мене своїм солодким рожевим носом, а я обливала його слізьми й розповідала все, що мені було страшно сказати людям. Він тихо слухав, і його добрі очі ніби промовляли: «Я не розумію твоїх слів, але обіцяю, що все буде добре… І якщо я коли-небудь побачу того нікчему, то відкушу йому яйця». З усіх хлопців я довірилася тільки йому.

Після кількох днів самоізоляції я збагнула: настав час вийти з кімнати й рушити у світ, проте ледь могла зібратися на силі.

Коли я нарешті повернулася до роботи, мій командир ескадрильї, майор Баш, багатозначно подивився на мене. Він, очевидно, усе знав. Спитав, чи в мене все гаразд, і я просто вибачилася за свою тимчасову відсутність на роботі.

— Не хвилюйся. Можеш узяти ще відгул, якщо треба.

Найбільше, чого я хотіла, — далі плакати вдома. Мені слід було покинути це в минулому, і найкраще, що я могла зробити, — старанно працювати як офіцер з технічного обслуговування. Я усвідомлювала: цього разу мені доведеться ще затятіше битися за перше місце, хоч і не була вже певна, що досі хочу бути пілотом.

Через кілька місяців мене обрали офіцером року в молодшому офіцерському складі оперативної групи. Настав час вирішувати. Це значно підвищувало мої шанси вибороти перше місце на базі, однак за кілька тижнів закінчувався мій контракт із Повітряними силами. Я могла або податися на авіапідготовку, або взагалі піти з Повітряних сил.

Для мене це не було просте рішення. Після того приниження моя довіра до Повітряних сил підупала, проте я розуміла, що маю шанс здобути перше місце і дуже швидко повернутися на шлях до своєї мети. Я також знала, що кинути Повітряні сили не означатиме кинути мрію, бо завжди можна податися в авіацію Національної гвардії. Я вагалася. Мій командир ескадрильї, майор Баш, наполегливо вмовляв мене залишитись. Мені було приємно, що людина, яку я поважаю, так мене цінує.

На бенкеті з нагоди присудження нагород, де я мала отримати й свою, усі нагороджувані були врочисто вдягнені й групами зібралися довкола відповідальних командирів. Я сиділа за бенкетним столом і базікала з майором Башем, аж раптом краєчком ока помітила таке, що привернуло мою увагу. У залі сидів доктор Адамс, убраний як на весілля, разом з босом.

— Твою дивізію! — сплюнув майор Баш.

Я це подумала, а майор Баш висловив. Доктора Адамса вибрали офіцером року серед молодшого офіцерського складу від медичної групи. Я змагатимуся з ним за нагороду на рівні крила.

У мене відвисла щелепа, і я розгублено глянула на майора Баша — на його обличчі був той самий вираз. У ту мить він збагнув, що я вже все вирішила.

Я не промовила й слова.

— Розумію, — сказав майор Баш. — Я допоможу з паперами.

Не знаю, хто того вечора виграв нагороду, але не я і не він. Мені було гидко від того, що командування доктора Адамса вступилося за нього й навіть винагородило. Не сумніваюся, що за так звану чесність. Я намагалася не звинувачувати в цьому всі Повітряні сили.

Було складно. Це через загальну культуру Повітряних сил доктор Адамс вирішив, що може так зі мною повестися. І він, безперечно, мав рацію. Міг — і зробив. І ніхто його за це не покарав.

За кілька тижнів я покинула Повітряні сили. Доктор Адамс, наскільки мені відомо, залишився.