Стріляй, як дівчисько

Сім

Подорож в Афганістан 2009 року була схожа на попередню, але цього разу я вже була досвідченим пілотом. Я приїхала з друзями, і вже знала, на що йду. Єдиним, кого ще лишалося привернути на свій бік, був Дуґ Шеррі, однак за це я не дуже хвилювалася: дехто завжди робитиме упереджені висновки про інших через стать або расу. Нарешті, змирившись з усім, я заспокоїлася. Я не могла змінити людей. Вони могли змінитися лише самі.

По дорозі до Кандагара нам довелося затриматися на авіабазі Раштайн у Німеччині, тож треба було десь приткнутися на день-два, поки ми чекали на транспорт. Дехто з нас вирішив податися на екскурсію в місцеві броварні. Нам пощастило: ми продегустувати пиво й переглянули фільм про історію пивоварства. Одне слово, чудово провели час у спробах перекласти німецький закадровий текст. У найближчі кілька місяців ми не вип’ємо жодного келиха пива.

Прилетівши в Кандагар, ми зустрілися з ескадрильєю, яку мали замінити. Вони розповіли про теперішні умови й деякі особливості території. Більшість із нас уже була в Афганістані, але відтоді минуло півтора року й дещо неминуче змінилося. З’явилися нові процедури отримання пального й нові місця висадження пацієнтів та розгортань у передових районах.

Особисто в мене на кону стояло набагато більше. Коли мене мобілізували з Нью-Йорка, інформація про можливу небезпеку була в мене ніби між іншим. Я раділа з того, що не боюся померти. Ви можете подумати, що тепер, коли я стала досвідченішою, мені було комфортніше. Але це розгортання мене лякало.

Я відчувала страх — не за себе. Просто я неймовірно зблизилася зі своїми каліфорнійськими товаришами по зброї. Думка про те, що я можу когось із них утратити, жахала мене. Я оглядала кімнату, бачила друзів і уявляла їхніх дітей, братів, сестер, батьків, чоловіків і жінок. Я б не хотіла, щоб хтось із моїх товаришів опинився в небезпеці, але нічого не могла змінити. Сидячи на першому інструктажі й слухаючи доповідь про стан справ, я згадала, як уперше потрапила під обстріл.

Під час розгортання 2007 року я, ще молодий другий пілот, щойно повернулася з першої ротації в ТК, де ми втратили того ______________ сержанта-спецпризначенця, якому куля влучила в руку і пробила груди. Мене закріпили за новим екіпажем, і я літала з тим, кого, серед інших, уважала за приклад для наслідування в Нью-Йорку, — з Ей-Джеєм Вайнеберґом. Ей-Джей зазвичай був вищий за всіх сантиметрів на п’ятнадцять, але завдяки своїй скромній, тихій вдачі виглядав не так уже й загрозливо. Він завжди був поряд, і це довершувало його чудові лідерські якості.

Тієї ночі ми везли з бази передового розгортання в Кандагар голландського офіцера розвідки з пошкодженою щиколоткою. Я дивилася крізь окуляри нічного бачення на лінію гірського хребта, що йшла приблизно на тому ж рівні, що й наш маршрут, і думала: добре, що ми летимо так низько. Місяць світив досить яскраво, і якби хтось спостерігав за нами, то міг би помітити наш силует проти неба. А вже за мить я почула приглушений удар і побачила спалах світла з боку Ей-Джеєвих дверей, який на півсекунди осяяв у кабіні пілотів геть усе.

— Гей! Комусь пофоткати захотілося? — гаркнув Ей-Джей у мікрофон. — Вимкніть своє довбане світло!

Я мовчки сиділа й гадала, що це в біса було. Потім мені в навушники полинув потік емоційної голландської. Секунд через тридцять, після тривожної жестикуляції між стрільцем і нашим пацієнтом, до нас дійшло: він каже, що це був вибух РПГ. Звучало так, ніби не про нас; і хоч адреналін сильно вдарив мені в голову, я насправді не боялася. Ей-Джей швидко зманеврував, і ми прожогом помчали додому.

Минуло два роки, і я, оточена цього разу бойовими братами й сестрами, знала: тепер ставки вищі. Я зроблю будь-що, полечу будь-куди, тільки б моїм товаришам не загрожувала небезпека. Я глянула на Стіва, і він кивнув мені. Мабуть, думав про те саме.

Після зустрічі з нами захотів поговорити Мет Венте — один зі старших пілотів. Він прийшов до нас із регулярних військ, де був зразковим пілотом і випускником збройної школи. Збройна школа — майже те саме, що знаменита школа «Топ Ґан» у військовому флоті. Мет був кмітливий, дотепний і кумедний. Одне слово, чудовий хлопець, з яким усі хотіли літати. Він був схожий на Вінса Вона, тільки нижчий, симпатичніший і з виголеною потилицею та скронями. В екіпажах Мета часто ставили разом з Дуґом Шеррі. Мет мав надприродну здібність жартувати, показуючи Дуґові його місце й водночас не сердячи того. Він не міг не подобатись і просто ідеально врівноважував набагато жорсткішого Дуґа.

Метові треба було обміркувати з нами важливу тему — позивний. Кожна нова ескадрилья завжди обирала новий позивний. Наприклад, нью-йоркський підрозділ був відомий як «Янкі». Тому по радіо можна було почути «Янкі один-вісім прибуває по пальне». Ми ще нічого собі не придумали, тож спитали, чи є в нього пропозиції. Він запропонував «Педро». Я подумала, що цей позивний звучить якось дивно. Чому «Педро»? Бо Каліфорнія межує з Мексикою? Це якось пов’язано з фільмом «Наполеон Динаміт»?

Пізніше мені стало соромно: я мала знати це ім’я з історії рятувальних операцій. То був натяк на рятувальні вертольоти HH-43 у В’єтнамі в 1960-х, які використовували позивний «Педро». У в’єтнамських пілотів HH-43 була неймовірно багата історія, сповнена хоробрих учинків, не кажучи вже про зразкову репутацію. Мати позивний «Педро» почесно. Він щодня нагадував би нам про величезну відповідальність рятувальників.

Технічно це було моє перше розгортання в складі каліфорнійського підрозділу, але я цього не відчувала. Пригадую, як 2007 року, працюючи разом із Тридцять третьою рятувальною ескадрильєю неподалік від Каденської авіабази в Японії, я з величезною радістю зголосилася взяти участь у місії, у якій треба було працювати пліч-о-пліч із каліфорнійським підрозділом. Розвідка повідомила, що на північному заході Пакистану бачили Усаму бен Ладена. Наші планували масштабну операцію, щоб упіймати його.

Ми прилетіли на Баграмську авіабазу в Кабул, столицю Афганістану, щоб забрати обладнання й підготувати місію. Мій підрозділ відповідав за медичну евакуацію, а каліфорнійський — за пошуково-рятувальні операції в бойових умовах, але не це було важливо. На тій місії обидва наші підрозділи мали одне завдання — пошуково-рятувальні операції.

Ми завчасно розташувалися на позиціях у Богом забутому місці неподалік від Джелалабада, що на південному сході країни, поряд з пакистанським кордоном. Наші екіпажі, як і каліфорнійські, мали бути готові піднятися, щойно запахне смаленим і почнуться проблеми. Наші спецпризначенці збиралися вдарити вночі. Я стояла поряд з тентом командування, обдумувала події і сподівалася, що ми завдамо Аль-Каїді серйозних утрат. Я сиділа на квадроциклі й слухала, як під тентом сміються і грають у карти каліфорнійці, аж раптом краєчком ока помітила якийсь рух.

Повернувшись, я побачила дві зелені крапочки завбільшки з двадцятип’ятицентову монету, що сунули в повітрі й завмерла. То був один з командирів спецпризначенців, що потайки йшов повз камені в окулярах нічного бачення. За ним тягся шлейф з інших зелених крапочок. Люди не видавали ані звуку. Видовище моторошне й водночас прекрасне. Вони проминули, жодного разу не глянувши в мій бік.

Хлопці прямували в пустелю, мовчазні й сильні, ніби вітер. Я повернулася до тенту — вивчати звіти розвідки, сподіваючись, що більше ніколи їх не побачу. Якби побачила, це означало б тільки одне: щось пішло не так і мені треба летіти на порятунок.

Тієї ночі нас не викликали, але й бен Ладена ми не зловили. Операція дала мені змогу побути з каліфорнійськими друзями. Я відчула, що роблю свій внесок у дії наших військових сил. Можливість рятувати людей дарувала неймовірне відчуття самореалізації. І хоч тоді ми не досягли успіху, я знала: кінець кінцем нам усе вдасться.

Під час мого першого розгортання дворічної давнини більшість часу я провела в Кандагарі або на передовій, у ТК. Цього разу нас теж посилали то в Кандагар, то в ТК, але половину часу ми провели в Кемп-Бастіоні — у самісінькому серці долини річки Гільменд. Це було значно небезпечніше за все, що ми пройшли у 2007-му.

Річка Гільменд — одне з головних джерел зрошення в південному Афганістані. У 1950–1960 роках Америка на розвиток цієї області витратила понад вісім мільйонів доларів, використавши також греблю Гувера й ресурси «Теннессі Веллі Авториті». Сьогодні наявність інфраструктури для зрошення цієї території робить її ідеальною для вирощування опіумного маку, з якого виготовляють героїн, тож Талібан завзято захищає її кордони. За даними 2015 року, майже третина всіх військових утрат в Афганістані припадає саме на провінцію Гільменд.

Після кількох тижнів у Кандагарі екіпажі почали ротацію в Бастіоні. Потрапивши в першу хвилю ротації, я була щаслива. Це означало готовність знову долучитися до активних дій, без яких я нудьгувала. Звісно, мені не подобалося, коли в мене стріляли, однак такий тип польотів був значно ліпший за контрольовані рутинні польоти в Штатах. Різниця приблизно така ж, як між водієм спортивної машини й шофером автобуса. Неважливо, наскільки тобі подобається сам процес керування автомобілем; просто ти потребуєш чогось іншого — такого, що їздить досить швидко.

Бастіон був чимось схожий на Таринкот: там немає тонн адміністративного непотребу, але бракує комфортних кандагарських умов. А ще Бастіон вигідно вирізнявся тим, що цього разу нас було досить і ми могли розділитися на дві зміни по дванадцять годин. Якусь частину часу між місіями ми витрачали на відеоігри і просто розслаблялися, однак темп у Бастіоні був такий інтенсивний, що довго не відпочинеш. Здебільшого ми розплановували місії або готувалися до вильоту, запихаючи сяку-таку їжу з коричневим соусом собі в горлянки й водночас пильнуючи, щоб не пропустити сигналу місії медичної евакуації.

Облаштуватися в Бастіоні було геть нескладно. Тутешнє життя мало відрізнялося від тих місць, де я вже побувала, — пил, погана їжа, тенти, каміння, довгі зміни.

Ми спали під великими тентами разом з кількома десятками інших людей. На жаль, цього разу мені не дозволили мешкати з моїм екіпажем, бо я була жінка. У цьому, звісно ж, не було нічого страшного, хіба що кілька разів мені не вдалося поїхати разом з хлопцями на роботу. Однак, з другого боку, розгортання, коли я жила з чоловіками, а не тільки з жінками, не були для мене проблемними. Зрештою, якщо підлітки-дівчата й підлітки-хлопці можуть спати в одній спортзалі під час акцій протесту, то дорослі чоловіки й жінки, професіонали, здатні поспати під одним гігантським тентом з кількома десятками колег по ескадрильї і не робити з того великої проблеми.

Якось у липні 2009 року я була на зміні, спостерігала, як ПРи грають у «Гейло», і чекала своєї черги, аж раптом почула звук на дев’ятій лінії. Я зірвалася з місця й зиркнула на групу розвідки — пересвідчитися, чи ми зараз злітатимемо. Потім відразу помчала до вантажівки. У Кандагарі і ТК до вертольота ми могли добігти, але в Бастіоні було надто далеко до злітної смуги. Радіосигнал «готовність номер один» змусив караван старих пікапів та гольфмобілів мчати до літаків і гелікоптерів, здіймаючи хмари пилу.

Через кілька секунд, заводячи вантажівку, я почула по радіо «готовність номер один». Місія починалася. Наших данських друзів притисли біля річки, звідки треба було забрати поранених. Я вирулила на дорогу й зачекала, поки мій екіпаж заскочить усередину, вигукуючи «ї-і-і-хо!» Переконавшись, що нікого не забули, ми рушили в запилену післяполудневу спеку, готові до порятунку людей.

Коли ми дісталися злітної смуги, я вистрибнула з вантажівки й побігла до вертольота. Я знала, що Дуґ знавісніє: він завжди говорив нам не бігати. Але, коли ми прямували на місію, адреналін завжди зашкалював, тож більшість із нас бігла підтюпцем. Один з бортмеханіків, що біг поруч зі мною, трохи випередив мене. Я також прискорила темп. Він усміхнувся, зиркнув на мене й по-спринтерському помчав далі. Тоді я взяла максимальну швидкість і перегнала його. У цю ж мить до мене долинуло Дуґове «поволі їдеш — більше в’їдеш!»

І ледве я відчула, що біля моїх ніг уже весь світ, як на цементованому майданчику простісінько біля вертольота мені під ноги потрапив камінець. Ніби у вповільненому кадрі нога мені вивернулася й злетіла над головою, а контрольний список наче вибухнув. Усі папірці розлетілися довкола.

Мій бортмеханік мчав слідом, але швидко зреагував і перестрибнув через мене, наче бігун-олімпієць.

— У тебе все гаразд, — спитав він, сміючись.

— От лайно! — вигукнула я, поспіхом збираючи контрольний список.

Я підвела очі й побачила, як Дуґ іде до вертольота, хитаючи головою. Щоразу, роблячи якусь дурницю, я помічала, що Дуґ на мене дивиться.

Дуґ і Мет мали летіти в головному вертольоті попереду нас, і я на мить замислилася, чи почуваються вони в нашій команді так само безпечно, як я в їхній. Я не була Дуґовою улюбленицею, проте знала: якщо треба, він кинеться за мене під кулі. Сподіваюся, він розумів, що я зробила б заради нього те саме.

Я зосередилась. Ми готувалися до злету. На нас чекала робота, тож ми обговорили пункти контрольного списку. Ми знали, що все буде так само, як і в інших місіях, але й усвідомлювали: імовірність сідати в гарячій зоні тут, у Гільменді, вдвічі більша. Разом з другим вертольотом ми вилетіли на південь, випробували зброю і попрямували до макових полів. Минуло трохи часу, і ми зв’язалися по радіо з чоловіком із данським акцентом. Він зорієнтував нас щодо місця, де чекали травмовані.

Поглянувши вниз, ми побачили одноповерхові, вкриті брудом будинки з невипаленої цегли і метрів за сорок п’ять від них річку, що текла з півночі на південь. Між будинками й річкою наші союзники пустили зелений дим. Ми підлітали до поля, тоді як другий вертоліт кружляв угорі. Ми пронеслися над будинками, щоб сісти на порослій травою ділянці. Від носа вертольота до річки лишалося метрів з п’ятнадцять. Метрів за три від землі ми почули чотири послідовні вибухи. Годі було зрозуміти, чи це стріляють у ворога наші союзники, чи ворожі міномети цілять у наш бік, але я схрестила пальці, сподіваючись, що постріли лунають з боку хороших хлопців.

Ми приземлилися й вислали вперед ПРів, щоб якнайшвидше забрати пацієнтів. Я чула, як данські солдати знервовано перемовляються по радіо. Навіть не знаючи їхньої мови, я добре розуміла, про що вони говорять. Нас атакували. Данці усвідомлювали, що повинні прикривати нас: ми ж мали забрати їхніх друзів. Я звела очі до неба, шукаючи другого вертольота. Коли я його розгледіла, то побачила, як з кулеметів п’ятдесятого калібру на тих, хто намагався знешкодити нас, лився несамовитий потік куль.

Літальний апарат США, щоб застосувати зброю, мусить мати чіткі дані про те, що вогонь з іншого боку — ворожий, і бачити другий вертоліт, намагаючись стріляти так, щоб уникнути жертв серед цивільних. Якщо вони вже стріляли в когось за нами, то ті на це, безперечно, заслуговували.

Нам дуже хотілося якнайскоріше забрати пораненого й полетіти звідти геть. Ми чекали дуже довго, а пацієнта все не було. Наші ПРи з’явилися приблизно через дві хвилини. Вони швидко йшли з ношами в руках. Коли вони занесли пораненого у вертоліт, я викликала Мета й Дуґа — повідомити, що ми зараз злітатимемо. У цій фазі польоту ми були найвразливіші й наш побратим мав прикривати нас. Ідеально розпланувати це в часі — справжнє мистецтво. В ідеальних умовах вертоліт на землі попереджає другий вертоліт за тридцять секунд, щоб той підготувався, але інколи ці тридцять секунд обертаються на десять. Ми більше не могли чекати: треба було злітати негайно, тож другий вертоліт мав зробити крутий віраж і обстрілювати ворога так сильно, щоб той не міг підняти голови. Якщо підтримувальний вертоліт зробить усе правильно і нам пощастить, ворог навіть не помітить, що ми злетіли.

Ми знялися в повітря й попрямували до річки. Я чула, як торохкотіла зброя нашого побратима зі швидкістю приблизно чотирнадцять пострілів за секунду. Ми повернули ліворуч і полетіли на північ уздовж річки, поки головний вертоліт не випередив нас і ми не опинилися за ним. Мет і Дуґ щойно врятували наші дупи, але ми постійно підстраховували одне одного, не чекаючи подяки. Ми просто робили свою справу, інколи чотири-п’ять разів на день.

Кожна місія була найважливіша, кожне життя — найдорожче. Ми радо загинули б одне за одного. Девіз нашої місії «Ми робимо це, щоб інші могли жити» прикрашав стіни, пов’язки, футболки й капелюхи. Однак під час того розгортання нам випали завдання, які, на жаль, нікого не втішили.

У червні 2009 року по дев’ятій лінії викликали допомогу для морського піхотинця на ім’я Двайєр у південній частині долини річки Гільменд. Щоб дістатися до Двайєра, треба було перелетіти вкрай небезпечні ділянки долини. Наш шлях пролягав через Лашкаргах і Марджу. Проте проблема була не в небезпеці.

Очевидно, юний піхотинець необачно повівся з лубрикантом, яким ми змащували зброю, хоч то був також і засіб для чищення зброї від іржі та нагару. Якщо трохи цієї суміші потрапить на руки, то нічого страшного не станеться. А от від очей, рота та інших чутливих частин тіла її краще тримати якнайдалі.

Ця ситуація могла б видатися смішною, якби чотирнадцятьом людям на двох вертольотах не треба було ризикувати життям, щоб евакуювати цього хлопця. Безпечних місій немає. Здіймаючись у повітря й перелітаючи через сітку, ми потрапляли на потенційну територію ворожого вогню. На щастя, під час цієї місії нічого страшного не сталось, і ми доправили потерпілого туди, де йому надали медичну допомогу. Я певна, що після цієї історії він зробив відповідні висновки. Сподіваюся, серйозних ушкоджень він не зазнав.

Крім ТОЦу, на базі був загальний оперативний штаб, куди ми ходили (один раз на зміну) послухати інструктаж про стан американських, британських і данських місій у зоні бойових дій. Це була добра нагода познайомитися з тими, кого ми підтримували, і дістати інформацію про роботу їхніх служб медичної евакуації. Крім санітарних вертольотів «Чорний яструб», там були британські «Шинуки» та інші. Ми нашорошували вуха, щоб почути, чи не згадає хтось «Педро», бо хотіли впевнитися, що працюємо якнайкраще. На цих зустрічах можна було обміркувати й те, що під час операцій ми зробили не так, або інші проблемні питання життя бази.

Одного дня британський сержант-майор підійшов до нашого старшини Реда і спитав, чи не затісно солдатам США в їхніх казармах. Він служив у другій британській стрілецькій тактичній бригаді — підрозділі, для якого те літо було особливо тяжким, бо вони втратили багато хороших солдатів.

— Реде, можна тебе на хвильку? Я знаю, що ви спите одне в одного на голові. Як ти знаєш, у нас є місце, ну і… Мої хлопці проголосували й хотіли б запросити твоїх хлопців ночувати з нами.

Ред не знав, що на це відповісти. Він розумів: то було емоційно складне рішення. Фактично вони визнавали, що їхні товариші не повернуться. Ред не міг повірити, що британці зазнали аж таких утрат.

— Дуже дякую. Це для нас честь, — похмуро відказав Ред.

Сержант-майор із серйозним виглядом кивнув і повернувся до роботи. Наша готовність летіти куди завгодно, тільки б забрати потерпілих, створила «Педро» добру репутацію — наземні сили, що їх ми підтримували, поважали й цінували нас. Таке ставлення для рятувальної ескадрильї — найліпший комплімент.

Ми здружилися і з данцями. У Данії про одну з місій Мета Венте з позивним «Педро» навіть зняли документальний фільм під назвою «Броненосець». Данські спецпризначенці, яким ми допомагали, чудово працювали місяців десять, аж до літа 2009 року. У червні того року вони опинилися в одній наджорстокій перестрілці й зазнали значних утрат. Увесь підрозділ дуже засмутився, бо солдати бачили, які травми дістали їхні друзі. Проте невдовзі все змінилося на краще.

Мет і Дуґ разом зі своїм вертольотом-побратимом, де був екіпаж з японської Кадени, під шквальним вогнем прилетіли до них і забрали поранених. Данці зрозуміли, що вони не самотні, і це додало їм такої сили, що геть змінило хід сутички з повстанцями, яких удалося перемогти. Коли данці відступали, їхній командир ухопив радіо наземного диспетчера й сказав у мікрофон: «Педро, ви сьогодні надихнули моїх вікінгів і додали їм хоробрості. Дякую».

Це були чи не найкрутіші слова з усіх, що ми чули.

Через кілька днів один з хлопців, який брав участь у цьому бою, надіслав нам вірш про ті події. У перекладі він звучить так:

Нас це так зворушило, що неофіційним гаслом ескадрильї стало «Fortis Incito», що в перекладі з латинської означає «Надихай на хоробрість». Відтоді ми були готові літати на всі місії так, щоб «надихати на хоробрість» піхотинців.

Після кількох тижнів у Бастіоні наш екіпаж мав повернутися назад у Кандагар і зробити невеличку перерву. Ми й далі літатимемо на місії медичної евакуації. І в нас так само стрілятимуть, але це буде два-три польоти за зміну проти чотирьох-п’яти в Бастіоні. До того ж у Кандагарі ворог менш організований. Я чекала цієї перерви, хоч і скучала за Бастіоном. Мені повсякчас хотілося бути у вирі подій і відчувати в собі адреналін. Щоразу, коли нам доводилося летіти звідти, мені здавалося, ніби ми кидаємо напризволяще чудових людей, яких щодня підтримували. Але час настав. Треба було вантажитись у вертольоти й рушати назад у Кандагар.

Ми облаштувалися в Кандагарі й уже назавтра сиділи, чекаючи на сигнал тривоги. На перезмінці я пішла до вертольота, щоб, як звичайно, ввімкнути двигуни й перевірити радіо. Якесь шосте чуття, що завжди чудово вловлювало всіляке лайно, змусило мене глянути через праве плече вгору. Я побачила, що до мене прямує якийсь високопосадовець, але не могла зрозуміти, хто саме. Обличчя ніби було знайоме, але нормально розгледіти його крізь натовп підлабузників мені не вдалось. Я взялася до своїх справ — запустила навігаційну систему, поклацала радіо. Через кілька хвилин я побачила, що генерал і його оточення йдуть до мене. Клас. Я вимкнула все й почала вилазити з вертольота.

— Лейтенанте Дженнінґз.

Цей знайомий гаркавий голос я впізнала б будь-де. Уже багато років я була капітаном, і тільки одна людина могла називати мене лейтенантом. Чоловік вивищувався над усіма, наче вежа. Можу заприсягтися, що майже помітила, як він зневажливо дивиться на мене. То був майор Джонсон — мій перший командир з Японії, який змусив мене стояти в кабінеті й козиряти, відмовившись натомість одкозиряти у відповідь.

Тепер він уже був полковником. До цього престижного рангу доходив далеко не кожен офіцер, але я не здивувалася, що він — один з небагатьох. Він завжди мав схильність приписувати собі все добре, що зробили інші, і наступати на горло тим, хто стояв на його шляху. Я трохи здивувалася, що проти нього досі не порушили справи за дискримінацію, однак, гадаю, йому просто не довелося працювати з величезною кількістю жінок.

— Вітаю, — просто відповіла я.

Я не хотіла називати його «сер». І не думала, що він може якось зашкодити мені тепер. У Гвардії ми не так серйозно ставилися до рангів. Тут для нас більше важила компетенція і взаємодовіра. Очевидно, полковник Джонсон тільки недавно став командиром групи технічного обслуговування в Кандагарі. Я була неймовірно щаслива, що ми перебували на ротації і от-от мали вирушити назад у Бастіон, щонайдалі від таких людей, як Джонсон.

— Вітаю? Оце й усе, що ти мені скажеш? — Він розвернувся до оточення. — Лейтенант Дженнінґз завжди хотіла стати пілотом, але ж ви знаєте, як непросто здобути це місце, коли служиш у регулярних військах. Я завжди знав, що вона впорається, проте мав поводитися твердо, щоб загартувати її. — Він знову глянув на мене з моторошною посмішкою, якої я раніше не бачила. — Усім цим вона зобов’язана мені.

— Ага. Рада вас бачити. Але треба бігти… Виклик…

Я пройшла повз нього зі спорядженням у руках, прямуючи в бік ТОЦу. Відтоді я жодного разу не стикалася з ним, але певна: він досі думає, ніби я багато чим завдячую йому. І має рацію. Саме полковник Джонсон підбив мене потрапити на підготовку пілотів і довести самій собі, що він помилявся, скептично оцінюючи мої можливості.

У моєму житті траплялися трагедії й тріумфи. Я знала і любов, і втрати, і силу, і слабкість. Від тієї маленької наляканої дівчинки, що сиділа на каміні й нажахано дивилася, як б’ють її сестру, я пройшла великий шлях. Усе, що я пережила, таки навчило мене чогось і згодом дійде до кульмінації — до найбільшого життєвого випробування. Я перевірю свій максимум. Усі мої знайомі пілоти губитимуться у здогадках, як вони діяли б у такій ситуації. Правду кажучи, я вважаю, що можу назвати себе щасливицею. Але тоді я ще цього не відала.