Стріляй, як дівчисько

Чотири

У січні 2006 року я спакувала речі й зібралася в школу виживання. Думки про школу викликали в мені дивну суміш страху й запалу, бо то була одна з найкращих шкіл Міністерства оборони. Вона, безперечно, мала велику популярність. Частенько люди ледь не б’ються за місце саме в цій школі. Кожний пілот Повітряних сил повинен закінчити її, якщо хоче опинитися в бойовому складі й мати надію потрапити коли-небудь у зону бойових дій. Її легко можна назвати одним з найскладніших і найстрашніших у військовій справі курсів, хоч і не такою тяжкою, як широковідомі виснажливі школи на кшталт полку рейнджерів або підготовки морських котиків.

Я знала, що школа виживання — важливий крок на шляху до мрії, бо сподівалася стати справжнім воїном. Це була неймовірна можливість і заразом одне з найскладніших у моєму житті випробувань. Я нервувалася й водночас раділа.

Найдужче мене лякала невідомість. Більшість людей не любить розповідати, що відбувається в школі виживання, і на це є вагомі підстави. Наші воїни мають підготуватися, зокрема, й до того, що опиняться в ізоляції на території ворога. Тому дуже важливо, щоб майбутні учні школи виживання не уявляли собі, на що вони йдуть. У полоні найстрашніше те, що ви нічого не знаєте про свою подальшу долю. Навчальний план школи виживання складено так, щоб якнайточніше відтворити цю ситуацію, тож відчуття дезорієнтації важить дуже багато.[3]

Коли я приїхала на Фейрчайлдську базу Повітряних сил у Спокані (штат Вашингтон), мені було страшно. Я вже знала, що на мене, як на другого за рейтингом пілота у класі з близько сімдесяти осіб, під час підготовки чекають неабиякі труднощі. Коли групу поділять навпіл, я відповідатиму за одну з ланок.

Як завжди, все почалося з лекцій, де я всотувала так багато знань, як тільки могла. Суть цієї фази полягала не в конкуренції і не в тому, щоб «скласти» її, наче іспит. На цьому етапі пілотського конвеєра вже складно було вилетіти з підготовки. Звісно, декого відраховували. Є багато людей, які не можуть існувати в такому середовищі, де їх повсякчас випробовують на стійкість, де вони живуть просто неба і де їх переслідують погані хлопці. Ці люди самі вибувають з гри. Вони не усвідомлюють усієї значущості цього рідкісного шансу відшліфувати й удосконалити навички воїна-бійця. І світла в кінці тунелю теж не помічають. Однак це добре: жоден з нас не хотів би літати під одним крилом з людьми, які не витримають такого стресу.

Коли лекційна частина цього етапу підготовки лишилася позаду, настав час прямувати в ліси тихоокеанського Північного Заходу. Перші кілька днів там у нас однаково буде щось на кшталт лекторію. Просто тепер ми морозитимемо дупи надворі, а не протиратимемо штани в аудиторії.

Стояв морозний лютневий ранок, коли ми рушили до лісу, маючи при собі тільки те, що змогли запхати в рюкзаки. На землі лежало сантиметрів тридцять снігу. Я спостерігала, як мій віддих обертається на пару. Коли ми приїхали до підніжжя першої гори, нас поділили на групи по сім-вісім осіб. У моїй групі опинилися люди різного віку й статі, з різними вміннями, тож я знала: ми будемо сильною командою. Одним з членів моєї команди був тридцятирічний технік-сержант, завзятий курець. Я розуміла, що за ним треба наглядати, але потай раділа, що не сама тягтиму всю групу в тих складних переходах, які на нас чекали попереду.

Коли ми вибралися з машин, інструктори роздали предмети, що їх ми використовуватимо в перший день. Мої однокласники і я вишикувалися в шеренгу від автобуса й передавали речі по ланцюжку. Те, що вже не було кому передавати, ставало твоїм до першого табору. Коли хтось простяг мені тепле миленьке кроленятко, я вирішила, що мені пощастило. Це, мабуть, наш талісман! Інструктор попередив, щоб я не давала йому імені, однак, тільки-но він це сказав, як я відразу придумала йому ім’я. Не могла нічого вдіяти — воно просто з’явилося нізвідки. Так само було з Деном Ейкройдом[4] і Зефірною Людиною. Наш талісман зватиметься Баґз.

Ми йшли схилом угору до першого табору, і Баґз тицьнувся носом мені в плече. Коли ми дісталися призначеного місця, мені геть не хотілося відпускати його. Але, коли інструктор опустив друге кроленятко на землю, я зробила так само. Коли він почав розповідати, що нам треба буде вбивати й білувати тварин, яких ми ловитимемо, я подивилася на Баґза. О Господи! Оце так школа! І що я собі думала?! Звісно ж, він не був нашим талісманом. Ми з’їмо його.

Після довгого опису найлюдяніших способів убити тварину (я майже нічого не почула, охоплена нападом безмовної паніки) інструктор підняв друге кроленятко за задню лапу й ударив його великою палицею по карку. Слово честі, це геть не було схоже на дуже людяний спосіб. Кроленятко не померло, але зойкнуло так, що я пам’ятатиму довіку. Це був найстрашніший звук з усіх, які я чула. З другого удару інструкторові вдалося його вбити, але ми всі вже були тяжко вражені.

Баґз, який помітно тремтів, підскочив до мене й тицьнувся мордочкою в мою щиколотку. Я звела очі, повні неприхованих сліз, на інструктора.

— Ось чому ми не даємо їм імен, — сказав він, усміхнувшись. — Не бери його на руки.

Решту підготовки я час від часу згадувала Баґза і те, яким він був милим. Мені б не хотілося цього визнавати, але після кількох днів голоднечі той кролик на смак був просто божественним. Однак цей епізод і справді дав мені змогу відчути, які складні рішення доведеться мені ухвалювати в ролі лідера, щоб моя команда таки вижила.

У перші дні в школі інструктори показали нам, як будувати собі захисток, розпалювати вогонь, ловити й білувати тварин, а також навчили інших хитрощів, потрібних для порятунку свого життя. А от на практику дали зовсім мало часу. Через кілька днів після прибуття кожній команді видали компас із мапою й повідомили: ми на ворожій території. Нам слід знайти шлях до певної «точки посадки», де нас можуть урятувати. На перший раз вони зробили нам послугу й не приставили інструкторів, які мали імітувати ворогів. Просто ще не настав час. Спочатку нам годилося призвичаїтися до орієнтації на місцевості й виживання. Але ми всі знали, що фаза виходу з території, коли інструктори фактично переслідуватимуть нас і намагатимуться «вбити», вже не за горами.

Ми відповідали за навігацію по черзі. У ті перші кілька днів у лісах я вивчила один з найважливіших уроків лідерства, а саме: відповідати за щось у таких випадках не означає все вирішувати самотужки. Для певного рішення слід обрати потрібну людину. Наприклад, за пастки повинен відповідати той, хто найкраще з групи вміє полювати.

Деякі з членів моєї групи просто жахливо давали собі раду з навігацією, однак вони, як і всі ми, приїхали сюди вчитися. Важливо було те, що, коли вони пробували себе в навігації, ми вчилися на їхніх помилках. Зокрема, на якомусь відтинку шляху один молодий лейтенант вирішив, що швидше буде перейти через величезні пагорби, а не обійти їх. Я показала йому, що лінії, які позначають на карті підйом, пролягають дуже близько одна до одної, проте він уважав, що ми впораємося. Я глянула на завзятого курця-сержанта й побачила, як на його обличчі відбився той самий розпач, що й на моєму. Ми обоє сумнівалися, але тоді відповідальним був лейтенант, а не ми.

Ми рушили на гору; інструктор несхвально похитав головою. Молодий офіцер вивчить свій урок у складний спосіб, поставивши свою групу в дуже скрутне становище. Хлопець-спецпризначенець був, безперечно, добре підготований до такого сходження, однак чудово розумів, що решті з нас знадобиться допомога.

Коли ми почали підніматися, мені здалося, що рюкзак з кожним кроком важчає. І хоч спершу він здавався не таким уже й важким (близько двадцяти двох кілограмів), тепер я зрозуміла, що могла б обійтися й без половини всього спорядження, яке в ньому лежало. Схід на гору ставав дедалі крутішим, і вже незабаром ми просто дерлися рачки, допомагаючи собі руками. Приблизно на двох третинах дороги схил покрутішав приблизно до сімдесяти градусів. Я чіплялася пальцями за мерзлу землю, і вони страшенно боліли. Я чула, як хлопці-спецпризначенці пособляють нашому курцеві нести рюкзак, але хотіла впоратися самотужки. Під крижами пекло, і я відчувала, як слабшає ліве коліно. Біль у прооперованому коліні з кожним кроком ставав щораз нестерпнішим. Пагорб зробився таким крутим, що ми вже не йшли, а лізли на гору. Мій опущений лоб був за кілька сантиметрів від землі, і я глибоко вдихнула; попри мороз, по обличчю стікав піт. Я рушила далі, відмовившись зупинятися. Просто зроби ще крок. У всіх є сила на ще один крок. Гаразд, тепер іще один…

— Гей… У тебе все гаразд? Давай рюкзак! — почула я голос перед собою.

Це був хлопець з моєї групи, але я відмахнулася від нього і ступила крок уперед. Коли я наблизилася до вершечка, де була вже більшість групи, він почав наполягати дужче. Я не збиралася пасувати. Коли всім стало зрозуміло, що я хочу добутися туди сама, мене почали підбадьорювати. Здавалося, що кожної миті тіло може мене зрадити, однак упертість нарешті допомогла мені вибратися на гору. Я перекотилася на спину й лягла на рюкзак, до якого мені вже було байдуже. Лівого коліна я не відчувала, але розуміла: це справжня розкіш. Хлопець-спецпризначенець присів поруч.

— Молодчина. Це була одна з найнеймовірніших речей, що я бачив у житті, — сказав він, киваючи головою на підтвердження своїх слів. — Хвилин із тридцять тому видавалося, ніби ти вже й руки опустила. Ніби ти залізла сюди тільки завдяки впертості. Не знаю, як ти це зробила, але було круто, капітане.

Я усміхнулась, але нічого не відповіла. Просто дивилася на довколишній краєвид, і груди мені переповнювалися гордістю й страшенною втомою. Тут, на горі, було дуже красиво, хоч блискучі зірочки, такі собі феєрверки серед мальовничих пейзажів, могли означати й те, що я ось-ось знепритомнію. Команда почала перепаковувати спорядження: сходження завершилось, і ми мали все нести далі. Жодного дня, щоб відновити сили, в мене було. Ми мусили дістатися до призначеного місця.

Коли я зібрала свої речі, моя гордість швидко почала танути. Я зрозуміла, що накоїла.

Упертість і прагнення довести, що я обійдуся без сторонньої допомоги, коштували нам дорогоцінного часу. Це стало найважливішим уроком, який я вивчила в школі виживання. Інколи варто забути про власне его й робити те, що найкраще для групи. Хлопці без проблем допомагали один одному, і було навіть смішно, що я так натужувалася. Далі я старатимуся не повторювати цієї помилки.

Коли група майже добулася до призначеного місця, ми поділилися на дві команди. Почалася фаза «виходу з території». Одягнені в чорне інструктори ховалися в лісі, готові накинутися на нас, тільки-но ми схибимо й викажемо себе. Мій партнер і я мовчки сунули через ліс, раз по раз зупиняючись і прислухаючись, перетинаючи дороги в стратегічних точках і замітаючи сліди. Ми подивилися на карту й перешепнулися, визначаючи найліпший можливий шлях уздовж відкритого поля. Почувши праворуч від себе голоси, ми відразу ж лягли на землю. І тоді я відчула, ніби моє коліно тріснуло. Щось було не так: мене скорчило від пекельного болю. Я поворушила ногою, щоб перевірити, чи все гаразд. Точно, щось було геть не так.

Якби я вважала це за тренування, то, мабуть, надіслала б сигнал перерви й попросила про медичну допомогу. Але я так поринула в сценарій, що й далі мовчала. Приблизно через п’ятнадцять хвилин я відчула, як мою ногу щось шкребе. А потім хтось стукнув мене по черевику. Я вирішила, що нас беруть у полон, однак замість ворожого солдата по моїй нозі, рюкзаку й голові швидко біг якийсь гризун. З подиву я неголосно зойкнула.

Невдовзі з’явився інструктор, що тихенько підкрався до нас.

— Добра робота, Дженнінґз, — сказав він, сміючись. — Коли я побачив, як по твоїй нозі біжить білка, то був певен, що ти закричиш. А тепер НА КОЛІНА, АМЕРИКАНСЬКИЙ САЛАБОНЕ!

Я спробувала стати навколішки й закласти руки за голову, але біль був занадто сильний.

Інструктор швидко облишив роль і почав оглядати мою травму. Стояла холоднеча, і я мала на собі багато одягу, навіть велосипедні шорти, тож зняла штани, щоб можна було легше оглянути коліно. Колінна чашечка змістилася сантиметрів на п’ять. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що вона не на місці.

— О-ох, це, мабуть, погано, — сказав інструктор.

Він зателефонував медикам. Мене понесли до дороги, яку ми щойно перетнули, і поклали в машину швидкої.

Медики припустили, що операція на сухожиллі, яке надто міцно тримало колінну чашечку, спричинила в суглобі нестабільність. Хірург забагато відрізав, а я замало часу відновлювалася. Разом це послабило моє коліно, і я не змогла витримати стрес, пов’язаний зі сходженням на гору. Тепер мене, звісно, виженуть зі школи (хоч я вже майже закінчила підготовку) і дозволять повернутися тільки після інтенсивного курсу відновлення. Мене відіслали додому. Знову.

Інструктори, які їхали зі мною в швидкій, пояснили все зі співчутливим виразом на обличчях. Вони попередили, що більшість людей з моєю проблемою ніколи не закінчує школу виживання. Мені треба буде починати все знову, а повертатися сюди набагато складніше, бо я вже знаю, що на мене чекає.

Я загонисто глянула на них. Мені було байдуже до більшості. Я не належала до неї і запевнила їх, що повернуся. Вони перезирнулися й не повірили мені. А дарма. Вони й гадки не мали, з ким мають справу.

У кар’єрі я мала певні переваги, бо отримала крила. Замість негайно дискваліфікувати мене, Повітряні сили просто доклали зусиль, щоб мені поліпшало. Мене на чотири місяці послали на інтенсивну фізіотерапію у Мазе-Ракер в Алабаму. Я служитиму в навчальній ескадрильї на адміністративній посаді і, якщо зможу, літатиму, щоб не втрачати навичок, але моїм основним завданням буде лікування. Мене записали на курс виживання на червень, через чотири місяці. Це мій останній шанс.

На щастя, я ще не виїхала з квартири, тож подовжила оренду на чотири місяці, аж поки закінчу реабілітацію. Я штурмувала фізіотерапію з наполегливістю, яка межувала з одержимістю. Якщо терапевт просив повторити вправу десять разів, я повторювала п’ятнадцять. Якщо просив стояти навприсядки (коли ти сидиш, ніби на стільці, притуливши спину до стіни) хвилину, я витримувала дев’яносто секунд. Коли час у клініці фізіотерапії спливав, я працювала далі вдома. На реабілітацію я витрачала близько чотирьох годин на день. Я ніби стала персонажем «Роккі-4», і школа виживання була моїм здоровезним росіянином.

У червні я повернулася до школи, більше збуджена, ніж налякана. Я знала, що цього разу все пройду: моє тіло нарешті було таким же сильним і добре підготованим, як розум. І справді, другий раунд у школі був успішним: я закінчила підготовку без оказій. Ну, якщо не вважати оказіями те, коли ти помираєш з голоду або тебе переслідують і мордують.

Того літа я поїхала з Фейрчайлда, переконана, що впораюся з будь-яким випробуванням, коли нарешті опинюся в зоні бойових дій за сім морів звідси. Навички, що їх я здобула в школі виживання, справді змінили моє життя, і в наступні місяці я дякуватиму курсові та інструкторам за здатність зберігати холодний розум у всіх халепах, у які невдовзі вскочу, літаючи в зонах бойових дій.

Фінальна фаза підготовки, після якої ти стаєш повноцінним бойовим пілотом, проходила на Кіртлендській базі Повітряних сил у Нью-Мексико — вдруге для мене в Альбукерке. Я не була тут із часів навчання на курсі визначення несправностей літального апарата й подій одинадцятого вересня.

Протягом останньої фази нас ознайомлять із чудовим вертольотом HH-60G «Пейв Гоук». Літати на UH-1 «Г’юї» в Мазе-Ракері було ніби водити маслкар — ніяких сучасних технологічних зручностей. Залізти в «Пейв Гоук», або в «шістдесятий», як ми його називали, було наче прослизнути на сидіння «Феррарі». Різноманітні системи, радіопередавачі, інші пристрої — на перший погляд здавалося, що всього аж забагато, але, зрештою, це стане для нас другою натурою.

На щастя для мене, швидко стало зрозуміло, що я вмію робити кілька справ одночасно. Я могла керувати навігацією, переглядати контрольні списки, перемикати потрібні ручки і бути єдиною, хто почув слабенький радіосигнал крізь фоновий шум у шоломофонах. Є багато досліджень, що доводять: жінкам це зазвичай удається краще за чоловіків, і у сфері, де домінували чоловіки, я радо хапалася за кожну перевагу.

Місії, які ми «виконували» на гелікоптері «Пейв Гоук», були складнішими за все, що ми робили досі, а від різноманіття зброї перехоплювало дух. Ми мали розкидати інфрачервоні маркери, помічаючи ними позиції наших «постраждалих», виявити танк чи щось таке, що симулювало «поганого хлопця», а потім ставали учасниками напрочуд коротких сценаріїв зі швидкою розв’язкою. Зауважу, що з позицій «ворога» нас завжди активно обстрілювали.

Ідея була така: або ми, або вертоліт-побратим мали поливати вогнем «поганих хлопців», які намагаються дістатися потерпілого раніше за нас. Від тріскотіння скорострільної міні-гармати просто в мене за дверима у моєму тілі завжди закипала кров. Я не могла дочекатися, коли повернуся додому й почну літати на реальні місії.

У січні 2007 року я відзвітувала своїй частині в Нью- Йорку. На той час утрати в Афганістані були вже досить великими, і Національна гвардія Повітряних сил мала послати свої вертольоти для порятунку поранених на бойовищі в найгарячішу точку — Кандагар. У Гвардії Нью-Йорка було повно міцних вогнеборців і копів, готових служити, і я була однією з них. День розгортання став відомий через два місяці, і мене обійняв захват. Мені кортіло вже кинутися в бій. А тоді сказали, що цю службу я, найімовірніше, перебуду вдома, бо геть новенька. Я була приголомшена.

Однак потім вони побачили, як я літаю. Гадаю, в мене була певна перевага над тими пілотами, які зазвичай виходять з підготовки. Я провела кілька складних років у регулярних військах, і всі особисті та професійні випробування, через які я пройшла, навчили мене спокійно поводитися під тиском обставин, розвинули самовладання і зробили досвідченою. У більшості пілотів-новачків цього немає.

Я просто була сором’язлива, як на тридцятиоднорічну жінку. Але кінець кінцем я опинилася там, де й мала бути. Уся ланка командування погодилася: я готова йти в бій. Звісно, мені бракує досвіду, проте вони таки візьмуть мене з собою.

У день, коли мені дали наказ на виліт у район виконання бойового завдання, я зателефонувала додому, щоб розповісти мамі. Я аж тремтіла від щастя. Коли вона взяла слухавку, ми кілька хвилин потеревенили про те-се, а потім я поділилася з нею новинами. На другому кінці зависла довга тиша, та я, замість вимагати відповіді, просто чекала.

Нарешті мама сказала, що пишається мною й водночас боїться за мене.

— Хотіла б я, щоб Девід був тут. Я б розповіла йому новини, — тихо сказала мама. — Він би так пишався тобою, Ем-Джей.

Я кивнула й закліпала, щоб стримати сльози. Звісно ж, я думала про те саме; мені страшенно хотілося промовити: «Можеш передати слухавку Девідові?» Частина мене досі потребувала присутності тата, щоб він лише сказав, що зі мною все буде добре, ба навіть не просто добре, а чудово. Я збиралася летіти в пащу котові, як сказав би Девід — ветеран В’єтнаму. Перед відрядженням у невідомість мені б придалися поради бувалого в бувальцях ветерана.

Але тато й так завжди був зі мною; я знала, що він там, нагорі, кричить Єгерові «апорт!» і дивиться на мене. Вони були в моєму серці, коли я в Балтиморі сіла на літак, що мав домчати мене в мою першу справжню зону бойових дій. Я чула Девідів голос, коли востаннє подивилася через плече на американську землю.

«Завдай їм гарту, Горошинко».