Стріляй, як дівчисько

Дев’ять

Коли ми повернулися в Кандагар, я пішла до ТОЦу з усім спорядженням, крім, звісно, прапора та інших речей, які лишила у вертольоті. Мене вибіг зустріти начвир (начальник виробництва), що відповідає на аеродромі за дії ремонтників. З досвіду роботи офіцером техобслуговування я пам’ятала, що ці хлопці люблять усі літальні апарати як класичну автівку, яку завжди тримаєш доглянутою під брезентом. Вони знали особливості кожного вертольота, і «сто вісімнадцятий», що його ми недавно покинули в пустелі продірявленим і просяклим пальним, був одним з найкращих.

Привітавшись із начвиром, я сказала:

— Мені так шкода «сто вісімнадцятий» і всієї вашої, хлопці, роботи з вітровим склом.

На якусь мить він спантеличився. У нього навіть відвисла щелепа. Потім він опанував себе і мрійно обійняв мене разом з усім спорядженням.

— Ти, бляха, жартуєш? Я дуже радий тебе бачити. З вами все гаразд?

Я ще остаточно не зрозуміла, що з нами, зрештою, сталося. Звісно ж, ми були важливіші за покинутий вертоліт, але з якоїсь причини мій мозок і досі поривався в бій, тож, поки не мине ця ейфорія, я не зможу оцінити, як близько ми були до смерті чи полону.

Начвир рушив зі мною до ТОЦу, допомагаючи нести частину спорядження. Коли я звела очі, то побачила, що до мене прямує хтось із керівництва. На щастя, то був не полковник Джонсон, проте з кількості людей довкола можна було зробити висновок, що це все одно хтось поважний. Коли він підійшов ближче, я побачила зірочки на його уніформі й зрозуміла: це командир бази.

— Капітане! — прокричав він, підступивши до мене. — Ви Ем-Джей?

— Так, сер, — відповіла я.

Слово честі, мені геть не хотілося тоді робити цього. Можна мені принаймні скинути спорядження і змити з дірок у руці пальне?

Він простяг праву руку й інтенсивно потрусив угору-вниз мою, щасливий, що йому не доведеться писати листа моїм рідним.

— Я думав, що вас підстрелили. Це ваша кров? — спитав він. — Де саме ви вхопили кулю?

Він засипав мене питаннями, трясучи мою руку, побиту шрапнеллю.

Я перевернула руку, яку він так і не відпускав, щоб показати рани на передпліччі.

— Отут ушкодження найсильніші, але…

Він миттю відсмикнув руку, ніби обпікся.

— Емм, вони здебільшого поверхневі. Не так уже й боляче, — незграбно закінчила я.

Вираз великомученика на його обличчі розсмішив мене.

Я не могла не гигикнути, хоч відразу ж стримала сміх: енергійно трясти руку пораненого пілота на очах усього оточення — чудова вистава.

— Що ж, принаймні кров у вас скипається добре, — засміявся він.

Запала незручна мовчанка. Усе йшло не за його планом. Я спробувала трохи зняти напругу.

— Ні. Я припалила рани сигарою, яку саме тоді курила, — пожартувала я.

Усі зареготали, однак у тому сміху вчувалося, що ніхто з присутніх не певен, чи я пожартувала. Я рушила далі до ТОЦу, щоб відзвітувати про політ.

Зазвичай на звітування не допускають нікого, крім екіпажу, тож команда може спокійно описати все, зокрема й невдачі. Але, коли я зайшла в ТОЦ, стало очевидно, що цього разу все буде інакше.

Зазвичай у ТОЦі, приміщенні шість на дванадцять метрів, одночасно перебуває не більше від п’яти-десяти осіб. Того дня я з подивом побачила, що там товклося близько п’ятдесяти людей, які хотіли почути, що з нами сталося п’ятьма годинами раніше. Ріс розчистив мені шлях і міцно обійняв. Він якось сказав, що я йому наче молодша сестра, і з виразу його обличчя було видно: це серйозно.

— Бляха, я дуже радий тебе бачити, — мовив він.

Думаю, я вперше й востаннє почула від нього слово на Б.

Кілька секунд я міркувала про те, як сильно це все позначилося на нашому командирові. Люди, за яких він відповідав, опинилися в такій страшній небезпеці. Я обміряла оком кімнату, подивилася на начальство, розвідників, капелана та інших людей, з якими не була знайома. Я думала, як вони сприймуть наші слова про те, що все пішло не так. Аудиторія ж досить різношерста. Я помітила також уніформи «Кайови», сподіваючись, що то пілоти, які мене витягли з пекла, і в мене буде нагода їм подякувати. Але часу перевірити, чи справді це вони, не було — ми відразу ж перейшли до звіту.

Кімната була заповнена людьми, тож довелося стояти. Правда, мене трохи здивувало, що ніхто не запропонував виснаженому екіпажеві сісти на вільні місця. Я глянула на закривавлену уніформу, суху але пропахлу пальним, вирішивши, що люди витріщаються на мене саме через це. Джордж, як керівник польоту, прокашлявся й заговорив.

— Політ почався без проблем. Ми дістали від розвідки інформацію по радіо про наявну небезпеку і про те, що до нас долучаться «Кайови».

Фактично це був звичайнісінький звіт. Він нічим не відрізнявся від інших, крім певних нюансів і великої кількості народу. Я почала непокоїтися, думаючи, що в деяких наших рішеннях можна засумніватися, хоч і вважала, що в той момент ми ухвалили найкращі з рішень. Звісно, нас можна звинуватити в тому, що повертатися вдруге було не варто.

Хтось може сказати, що ми мали дочекатися А-10, але там, унизу, було троє поранених американців, які потребували невідкладної допомоги. Ми мали всі підстави думати, що ворогові просто пощастило влучити в мене. Ніхто й слова не мовив про те, що «Педро-16» відмовився входити в небезпечну зону.

Коли Джордж і командир «Педро-16» дійшли до того, як ми опинилися в пастці, втрутився другий пілот і почав говорити таке, що я не збиралася просто так пускати повз вуха.

— Потім ми приземлилися, щоб забрати вас, — сказав він, прокашлюючись.

— Хвилиночку, — перебила його я.

П’ятдесят облич повернулися до мене. Приблизно п’ятеро людей уже знали, що я зараз скажу, і, судячи з їхнього виразу, їм аж полегшало від того, що хтось таки змусить «Педро-16» пояснити свою гівняну поведінку.

Ну ж бо, Ем-Джей. Учисть їм.

— Хлопці, чому ви не забирали нас так довго? — відверто спитала я. — Ви зливали пальне? Я гадала, що ви сядете поруч, щойно ми вимкнемося.

Пілот вирячився на мене й не міг повірити своїм вухам. Тиша, яка запала в кімнаті, приголомшувала.

— Ви не так уже й довго були на землі, — відрізав він. — Отже, в ту мить…

— Ні, — перебила я його. — Ми були на землі хвилин із двадцять!

— Певен, що вам так тільки здалося, Ем-Джей. — Він гиготнув так, наче розмовляв з дитиною. — Насправді це тривало менше.

— Розвідко… Як довго ми були на землі?

Хлопці й дівчата з розвідки чули наші перемовини по радіо й записували геть усе.

— Ем, вісімнадцять хвилин, капітане, — боязко відповів командир розвідки, не бажаючи встрявати в суперечку.

— Вісімнадцять хвилин, — впевнено кивнула я. — Гаразд, то що ви робили вісімнадцять хвилин?

Вісімнадцять хвилин — це достобіса довго, коли ти сидиш під обстрілом на землі, а над тобою кружляє вертоліт, відмовляючись приземлитися.

— Я не знаю, — сказав він.

Я подивилася на пілотів «Кайови» — вони штурхали один одного ліктями й хитали головами. Правда була в тому, — ми всі це знали, — що нам і досі довелося б чекати там, якби не екіпаж «Кайови». Тільки коли вони приземлилися, показавши «Педро-16», що це безпечно, і перебравши керування операцією на себе, той нарешті був змушений якось зреагувати.

— Гаразд, тож у цей момент приземлилися «Кайови», — провадила я, втішена, що домоглася свого, і готова звітувати далі.

— Правильно, — сказав Джордж із задоволеною усмішкою на обличчі.

Потім ми дійшли до того місця, коли я почала стріляти. Я відчувала, що чітко визначила позицію ворога, бо впевнено бачила точку обстрілу, але не мала зв’язку з пілотами «Кайови». Я могла б поставити в скрутне становище інший літальний апарат, якби він опинився на лінії вогню. Правду кажучи, рішення було неідеальне, і мені мало б дістатися на горіхи. Пілот «Педро-16» самовдоволено посміхнувся, бо знав, що зараз буде, і радів з того, що цього разу перепаде мені.

Але Джордж просто проминув те, що я стріляла, і запитав, чи є в аудиторії ще питання. Я не могла в це повірити. Звіт майже закінчився, і я вже ось-ось мала вийти сухою з води. Потім один з армійців підняв руку.

— А хто стріляв з мого шасі? — запитав він.

Лайно! Тепер я точно матиму величезні проблеми. Бажання захистити Стіва й інших затуманило мій розум, і, мабуть, тепер мене за це дискваліфікують. Ось тобі й маєш кар’єру пілота!

Я глибоко вдихнула й смиренно підняла руку десь до рівня вуха.

— Емм, то була я.

— Бляха, п’ятірка! Це було круто! — відповів він, усміхаючись. — У нас закінчилися патрони, і коли я побачив той спалах, то вже подумав, що ми звідти не виберемося. Ти змусила їх пригнутись, і ми змогли злетіти. Класна робота!

— Дякую, — сказала я й подивилася на Ріса, намагаючись угадати, чи будуть у мене проблеми.

Він прочитав мої думки й заспокійливо усміхнувся. Усі погодилися з тим, що я мусила натиснути на спусковий гачок. Хвала небесам, що я на нього натисла.

Капелан ступив крок уперед і оголосив: «Якщо комусь із вас треба «з Кимось поговорити», то я готовий». Ми перезирнулися й ледь не засміялися. Ні, дякуємо. Особливо тепер, коли ми стоїмо перед п’ятдесятьма людьми й від утоми не можемо навіть звести рук.

Після звіту до мене підійшов Ріс і оглянув мою руку. З виразу його очей я бачила, що він хвилювався сильніше за всіх. Відчуття було таке, ніби він ось-ось розридається. Ріс тоді був командиром ескадрильї і відповідав за нас усіх.

— Ем-Джей, ти маєш піти обстежитися, — мовив він без емоцій.

Я не сказала йому, що насправді найдужче мені боліла спина. Щось у ній змістилося, коли ми сідали, і я мала погане передчуття, що ще про це згадаю.

Я вийшла з ТОЦу. Коли двері зачинялись, я почула, як Ріс наказує відвезти мене до шпиталю. Було близько п’ятої вечора, а на вулиці й досі стояла шалена спека. Та мені було байдуже: я ж у Кандагарі. Я знала, що мені неймовірно пощастило, що стою тут, а не їду з мішком на голові в якійсь вантажівці талібів до їхньої бази десь у Марджі. Я почула, як за мною відчинилися й зачинилися двері ТОЦу, і повернулася. Позаду стояв Дуґ Шеррі. Він дивився повз мене на доріжку для рулювання, стискаючи зубами недокурок сигари.

Я чекала на його реакцію: чи він і далі мене ігноруватиме, як раніше, чи почне розказувати, скільки всього я зробила неправильно.

— Привіт, Дуґу, — мовила я, приготувавшись до будь-якого розвитку подій.

Минуло секунд із двадцять, перш ніж він зирнув на мене. Тоді оглянув своє взуття, пхнув камінчик, трохи поворушив ним і, ніби щось вирішивши, звів очі на мене.

— Хороша робота, мала.

Мене ніби по голові вдарили. Інші члени його команди покинули ТОЦ відразу ж за ним, і він рушив з ними до воріт, прямуючи в їдальню. Уже і їхній слід прохолов, а я досі стояла там, приголомшена. Це була найвища оцінка моїх здібностей з усіх, на які я могла сподіватися. Таке визнання від пілота його калібру, зважаючи на нашу складну історію взаємин, означало для мене більше, ніж усі медалі, що їх у майбутньому пришпилять мені до грудей.

Трохи побурчавши, я погодилася, щоб мене відвезли до шпиталю. Мені зробили рентген, дістали кілька шматочків шрапнелі й промили рани сольовим розчином. За годину я вже була в ТОЦі, готова до роботи. Тільки-но стало зрозуміло, що сьогодні нас уже не випустять літати, ми з екіпажем вирушили до прикрашеної різдвяними вогниками вишки. Нам не хотілося відпочивати. Дещо треба було закінчити.

Ми сиділи там, спостерігаючи, як заходить сонце, нюхали відстійник і по черзі брали запальничку, підкурюючи сигари. Я витягла ту, яку весь час зберігала в рятувальному жилеті. Мені здалося, що це найкращий привід для святкування з усіх можливих. Хтозна, чи буде в мене ще такий шанс?

Ми всі посміялися з очевидної небезпеки курити сигари в просяклому пальним одязі на дерев’яній вишці, але в той момент більшість із нас почувалася майже непереможною. Я б сказала, куленепробивною, хоч то, звісно, була неправда.

— Гей, Стіве, закладаюся, навіть тобі перепаде, якщо розповіси цю історію в барі, — пожартував один з хлопців.

Ми ледве не надсадили животи від сміху, і нам це допомогло більше, ніж усякі слова капелана. Шок іще не минув, однак ми були неймовірно щасливі з того, що лишилися живі, зібралися разом і кепкуємо зі Стіва. Я сумую, згадуючи ті дні, коли літала зі своєю бойовою родиною. Від цього спогаду мені стає на серці найтяжче.

Пізніше, того вечора, ПРи полетіли за своїм товаришем, якого ми лишили з конвоєм. Ніхто з нас не мав наміру йти в ліжко, не дізнавшись напевно, що він у безпеці. Ми готові були зачекати. Джордж попрямував до біотуалету. Я чистила гвинтівку в тій частині ТОЦу, де стоять шафки екіпажів, неподалік від біотуалетів, коли почула шум.

— От чорт!

Пластикові двері різко прочинились, а за ними й задні двері ТОЦу, з яких вилетів схвильований Джордж.

— У тебе все гаразд? — спитала я.

Тепер, коли адреналін трохи відступив, я дещо хвилювалася про всіх. В емоційному плані нас ніби кидало від відбійника до відбійника, тож мені було цікаво, що ж так вразило Джорджа.

— У мене теж влучила куля! — сказав він.

— Маєш на увазі — в жилет?

Коли ми повернулися на Кандагарську базу й оглянули спорядження, Джордж помітив, що шрапнель частково поцілила в його броню, застрягши в рятувальному жилеті й пошкодивши сигнальну ракету. Якби та вистрелила, то додала б нам зайву проблему. Ми тихо подякували провидінню, що все обійшлося.

— НІ! — сказав він. — Я щойно дістав шматочок зі стегна!

На щастя, шрапнель увійшла не надто глибоко і крові витекло небагато, але діставати з тіла частину кулі однаково досить неприємно. Рану треба буде перевірити про всяк випадок, але з Джорджем, здається, все добре.

Я знала, що він відчував. Я вже дістала п’ять шматочків кінчиком ножа, і впродовж наступних кількох днів витягну ще близько десяти, коли вони повилізають на поверхню шкіри. Я намагалася робити це, коли ніхто мене не бачив, бо людей від такого починало нудити. Але не могла припинити шукати, чекаючи, що ось-ось знайдеться ще щось. Ворожий метал у тілі дратував.

Ще до світанку ПРи привезли свого побратима цілим і здоровим. Ми повернулися до звичних справ. Ріс, як наш командир, докладав неабияких зусиль, щоб вивести на бойовище канадців і скинути на наш покинутий вертоліт щось таке, що знищило б усе засекречене обладнання на борту, але марно. На каналі «Хижака»[8] ми вже бачили, як вантажівка талібів везе частини вертольота, і я розуміла: коли Ріс дивився на це, то почувався так, ніби зазнав поразки. Він зробив усе можливе, щоб вертоліт не потрапив до рук ворога, однак тепер мусив спостерігати на екрані, як його потроху розтягають у різні боки. Відчуття було жахливе. Ніхто не хотів, щоб наше обладнання потрапило у ворожі руки. Частину того обладнання ми мали забрати з собою, коли рятувались, але нам довелося летіти впорожні. Та й, правду кажучи, тоді ми не думали про це.

У наступні дні наземні й повітряні сили намагалися витягти наш вертоліт з ворожої території. Команда відновлення придумала пригнати туди великий вертоліт «Шинук» із подвійними гвинтами, який міг би забрати нашу важку «пташку» на вантажній системі підвіски. Для надійності до операції добровільно долучилося кілька людей із техобслуговування.

Якщо чесно, то я дуже чекала на прискіпливу оцінку ушкоджень. Кількість виведених з ладу систем і дірок у фюзеляжі точно могла б претендувати на якийсь рекорд. На жаль, ми ніколи не знатимемо цього напевно.

Щоб причепити «сто вісімнадцятий» до системи, треба було відпиляти гвинти. Згідно з інструкцією, можна було відпилювати по одній лопаті, обертаючи кожну з них до носа вертольота. Однак наші хлопці знали: вони на ворожій території, і, ясна річ, хотіли зробити все якнайшвидше. Тож хутко відпилювали лопаті, не обертаючи їх до носа. Раптом кілька іскорок розтопленого металу впало на вкриту калюжами пального підлогу вантажного відсіку. Вертоліт відразу ж спалахнув.

Хлопці з техобслуговування шоковано дивилися на охоплений вогнем вертоліт. Перш ніж полум’я поглинуло геть усе, один з них простяг руку в кабіну пілотів і дістав мою сумку — саме ту, з прапором, яку я брала з собою на кожну місію. Я довіку буду вдячна йому за це. Коли він повертав її мені, трохи обвуглену й розтоплену по краєчках, я обхопила його руками і стисла так сильно, як тільки могла. Він був моїм героєм.

Наприкінці того розгортання, коли прибула наша зміна, один з молодих пілотів зупинив мене по дорозі до ТОЦу.

— Привіт… який у вас був позивний? Ми намагаємося придумати якийсь собі.

— «Педро». Ми були «Педро».

Я так цим пишалася. Ми завжди будемо «Педро».

— «Педро»? Чому, ви хіба біля Мексики?

Я просто засміялася й пішла геть. Він потім усе зрозуміє.

Пізніше я дізналася, що наступна ескадрилья зберегла наш позивний. Очевидно, ми створили йому певну репутацію серед американських та міжнародних наземних військ. Коли хтось зазнавав поранення на бойовищі, звернутися можна було багато куди. Але, чуючи по радіо позивний «Педро», поранені знали: ми витягнемо їх за всяку ціну.

Станом на 2015 рік, по шести роках, традиція живе: кожна наступна ескадрилья й далі використовує позивний «Педро». На тому розгортанні ми заслужили собі право називатися «Педро», і я нарешті відчула, що тепер з чистим сумлінням можу ходити тими самими коридорами, що й герої, яких так шанувала.

Дорога назад у Штати була веселішою, ніж я могла уявити. Ми зупинилися на Дієґо-Ґарсії — острівному рифі у формі підкови посеред Індійського океану з маленькою військовою частиною. Нам нічого не треба було робити — тільки пити й радіти, що ми досі живі.

Пообідня година почалася досить тривіально. Дехто з нас випив по одному-два коктейлі. Але все пішло шкереберть, коли один зі стрільців почав демонструвати всім те, що сам називав «голими обіймами стрільця». Тебе хтось обіймав і через плече невиразно промовляв: «Я люблю тебе», поки ти не поплескаєш його по руці й не скажеш: «Я теж тебе люблю». Потім до тебе доходило, що в нього труси опущені аж до щиколоток. Неважко здогадатися, як швидко така історія могла обернутися на щось погане, але там, на Дієґо-Ґарсії, хтось ніби відкрив запобіжний клапан і випустив усім пару. Ми любили одне одного. Любили по-справжньому. І щойно пережили чи не найшаленіше розгортання.

День потроху минав, а ми вдивлялися в океанську далечінь. Нас, трохи сп’янілих, збиралося дедалі більше. На піску вже стояло близько двадцяти людей, що пробували воду великими пальцями ніг. Почувши за плечима якесь гиготіння, я глянула праворуч уздовж пляжу й побачила те, що запам’ятається мені на все життя. Метрів за три від мене біг до води Дуґ Шеррі, в білих трусах-боксерах, з недокурком сигари між зубами.

Чотири місяці ми, вкриті піском і брудом, були в самісінькому серці пустелі, і намір стрибнути в Індійський океан раптом зробився найкращою ідею з усіх, що тільки можна придумати. Ми тут-таки роздяглися й стрибнули у воду слідом за Дуґом. Океан був теплий і приємний, мені не хотілося вилазити з води. Те плавання, яке я пам’ятатиму завжди, зміцнило нас і фізично, й емоційно.

Після короткого тропічного перепочинку на Дієґо-Ґарсії настав час повертатися в реальне життя. В Америці реальність відразу ж приголомшила. Декого з нас навіть аж занадто. Повернутися до родини після війни й зануритися в повсякденне банальне життя (сплата рахунків, заповнення форм на повернення податків) часом досить складно.

Комусь після повернення додому буває тяжко дізнатися, що без нього нічого не змінилося. Діти грали в спортивні ігри, ходили до школи, знайомилися з новими друзями. Подружжя заправляли автівки, їхали по харчі, базікали по телефону, тим часом як ми обмінювалися пострілами з навченим, цілеспрямованим ворогом і рятували молодих чоловіків та жінок без рук чи ніг, які спливали кров’ю в задній частині нашого вертольота.

У цьому ніхто не винен, але знову стати частиною монотонного світу якось навіть нереально. Треба поринути глибоко в себе й клацнути перемикачем режиму виживання. Декому з нас це вдається краще за інших.

По поверненні я взяла невеличку відпустку й навідала в Остіні маму. Я адаптувалася нормально, але іноді прокидалася посеред ночі, вкрита холодним потом. Мені не снилося, що в мене стріляють. Найскладніше було відновитися після екстремальних рятувальних місій і змиритися з тим, що ми не змогли врятувати всіх. Хоч, правду кажучи, найчастіше ми таки встигали врятувати поранених. Одначе, коли я згадую місії, на думку чомусь спадають саме ті, кого ми втратили. Чи зробила я все від мене залежне? Чи могла дістатися до них швидше?

Незабаром мене почали дратувати люди, які, приміром, скаржилися на довге чекання рахунку в ресторані. Мені більше не подобалися фільми жахів і стрічки про війну. Перший фільм, який я переглянула, повернувшись додому, — «Грім у тропіках». Це неймовірно весела картина, але вона починається сценою, де знімають кіно про війну у В’єтнамі й героєві випускають кишки. Довелося вийти з кінотеатру. Це було надто правдиво, і я просто не могла з цього сміятися. У реальному житті траплялися й набагато страшніші речі, але, спостерігаючи за цим на екрані, я знов почувалася винною через те, що тішуся кіно, а хтось більше ніколи не побачить дорогої людини. Я не могла дивитися, як для розваги й сміху використовують кадри з кров’ю.

Коли я знову опинилася вдома, оточена монотонністю буденного життя, то почала напружено боротися з нудьгою. Здавалося, що моя відвічна залежність від адреналіну скоро мене вб’є. Планка смертельно небезпечного в мозку змістилася до рівня «потрапити під обстріл на ворожій території», тож я почала шукати можливостей полоскотати собі нерви всюди, де тільки могла. Я зауважила, що стала їздити мотоциклом швидше й різкіше завертати. Я захопилася скайдайвінгом. Того кайфу, на який я підсіла, не могло дати ніщо інше. Це було просто кумедно. Я зрозуміла, що коли й далі набиратиму обертів, то, зрештою, зайду надто далеко. Треба було щось змінювати.

Навесні 2010 року мене відрядили на підвищення кваліфікації командирів екіпажу на Кіртлендську базу Повітряних сил в Альбукерке. Як завжди, я добре себе зарекомендувала на тренуваннях, тож пройшла курс швидше. Однак, повернувшись в ескадрилью як командир екіпажу, я зіткнулася з холодною реальністю. Я була добрим пілотом, але тут повною мірою відчула тягар нового клопоту. Як командир, я відповідатиму за літальний апарат, де є люди. Від моїх рішень залежатимуть життя і смерть потерпілих та екіпажу. Я маю показати найвищий клас — і фізично, як пілот, і психологічно, як лідер. Це мій обов’язок перед екіпажем.

З досвіду знаю, що всі, хто бував на війні за обгородженою дротом територією, бачили справжні бойові дії. Повернувшись додому, вони переживають посттравматичний стрес. Важко сказати, чи кожен відчуває потім певний «розлад». Я не психолог. Можу лише зазначити, що мої друзі по ескадрильї часто ділилися зі мною своїми переживаннями — домашніми проблемами, постійними нічними кошмарами та іншим. Мені завжди говорили, що звернутися в цій ситуації по допомогу означає зруйнувати собі кар’єру. Проте серед нас було стільки таких людей (і я поміж них), що мені подумалося: коли я бодай наполовину той лідер, яким хочу бути, то маю показати приклад і звернутися по допомогу перша.

На жаль, замість наслідувати мій приклад, товариші почали цікавитися, що мені сказав терапевт. Вони думали, ніби є якийсь чарівний рецепт, що може допомогти забути пережите. Ніби я розповім цей секрет після власної терапії.

— Гей, а можеш її спитати, що означає, коли повсякчас сниться кошмар, у якому тебе в супермаркеті переслідує тигр? — спитав друг, коли ми базікали в коридорі.

У всіх нас були проблеми, просто ми по-різному з ними боролися. Коли я бачу звіти, де стверджують, буцім посттравматичний синдром у жінок трапляється частіше, ніж у чоловіків, у мене немає жодного сумніву: ці дані необ’єктивні, бо ми скоріше визнаємо, що нам потрібна допомога. І хіба це не позитивна риса?

Через кілька місяців після повернення додому я поінформувала ланку командування, що не хочу працювати повний день. Станом на травень 2010 року я вже не буду пілотом «Тім Гоука». Я хотіла переїхати додому, в Остін, і стати «традиційним» гвардійцем. Я приїжджатиму в Каліфорнію на тренування, але це будуть короткочасні поїздки, а не повномасштабна робота.

Фінн вирішив, що я з’їхала з глузду. Більшість знайомих пілотів бажали опинитися на моєму місці над усе на світі. Він був переконаний, що я шкодуватиму про такий крок. Хоч ми з ним і близькі друзі, він усе одно не знає мене так добре, як я сама. Настав час змін. От тільки як сказати про це Стіву?

— Що-о-о-о-о? Чому? — спитав Стів, коли я виповіла йому свої наміри.

— Не знаю. Я скучила за Остіном і просто відчуваю, що вже час щось змінити. Я ніколи не хотіла працювати тут двадцять років, ти ж знаєш, — мовила я. — Я люблю цю роботу, але погодься: середовище тут гівняне. Нам усім треба приховувати душевні рани від місцевого лікаря: ми боїмося, що нас дискваліфікують, якщо розкажемо про свої нічні кошмари. Тебе від цього не нудить?

Він знизав плечима. Його обличчя було незворушне.

— Крім того, мені вже несила щодня ходити на роботу й дивитися на твою потворну пику, — додала я з усмішкою.

Я певна: він був розчарований. Проте, звісно ж, відповів мені чимось таким самим образливим. Потім ми, як завжди, стиснули одне одного в обіймах і розпрощались. Я знала, що ми ще побачимось і що зостанемося друзями, куди б хто з нас не переїхав. Знала, що, коли ми не говоритимемо місяцями чи навіть роками, все одно, зустрівшись, легко налагодимо контакт. Я, може, й покидала «Тім Гоук», але сподівалася, що дехто з моїх братів і сестер назавжди залишиться частиною моєї родини.

Через кілька тижнів після розмови зі Стівом я переїхала в Остін. Настав час подумати про подальші сторінки своєї життєвої історії. Мені було тридцять чотири роки, жодних зобов’язань перед кимось, тільки спроби зрозуміти, ким я хочу бути, коли вже виросла. Я могла спробувати опанувати безліч цивільних професій! Могла купити будинок, щось посадити й не боятися, що мені накажуть кудись переїхати. Це був неймовірний час, і ось-ось усе мало змінитися на краще.

Я повернулася додому в розпалі пекельно гарячого техаського літа 2010 року. Приблизно за тиждень мені закортіло зустрітися з друзями дитинства, тож я вмовилася з деким із них піти кудись випити. Мені не дуже хотілося йти в нудний провінційний бар у маленькому техаському містечку Леандер, але я звідти родом. То мій дім. І хоч я почувалася так, наче втекла з маленького містечка, у якому виросла і дуже багато досягла, проте ніколи не думала, ніби занадто крута для Леандера.

Задушливого серпневого вечора я припаркувала під невеличким торговим центром свій пурпуровий «Додж Челенджер», подарунок самій собі на честь повернення, і роззирнулася, шукаючи вивіски. Побачивши її, я була прикро вражена.

Це був звичайний занедбаний дешевий бар, однак я дуже хотіла зустрітися з друзями, тож вистрибнула з автівки й зайшла всередину. Було близько сьомої вечора, тому своїх я знайшла досить швидко: о такій порі в барі сиділо близько десятка людей.

Після обіймів і радісних привітань ми швидко перейшли до довгої, але приємної розмови про події в нашому житті. Хтось прохопився, що спілкується з Брендоном Геґаром, головним барабанщиком нашої групи зі старшої школи, і що він незабаром приєднається до нас. Звісно ж, я пам’ятала Брендона: у старшій школі ми вчилися в одному класі. Я навіть не забула, як усі дівчата в групі впадали коло нього. Він просто був милий, смішний і популярний.

Я стояла біля барної стійки й замовляла напої, коли прочинилися двері. Я озирнулася через ліве плече — подивитися, хто прийшов. У бар заходив високий красивий чоловік. Я швидко повернула голову до бармена, щоб ніхто не подумав, ніби я задивилася на прибульця.

Це мав бути Брендон, але він став набагато крутіший. Близько метра вісімдесяти на зріст, кілограмів із вісімдесят завважки — він добряче виріс із того хлопчика, якого я пам’ятала зі старшої школи. Підстрижене «канадкою» світло-каштанове волосся й акуратна борода зробили його одночасно схожим на Джошуа Джексона та Девіда Бекгема.

— Ще одне пиво, будь ласка, — попросила я, дивлячись, як Брендон неквапно іде до моїх друзів і всіх обіймає.

Я повернулася назад до столу з повними кухлями пива, і наші погляди зустрілись. Його кришталево-сині очі змусили моє серце затремтіти.

Що, в біса, зі мною не так? Я що, досі в старшій школі?

— Привіт, — дурнувато сказала я, хоч такі штуки в мені ніколи добре не виходили, а практики, звісно ж, бракувало. — Ти Брендон, так? Як справи?

Ми продовжили розмову з напоями в руках, а всі інші ніби повільно розчинилися довкола. Достобіса приємно знову стати нормальною людиною, смакувати пиво і спокійно теревенити, але цього разу додалося й щось більше. Зізнаюсь, я випила кілька «ірландських автомобільних бомб», однак — просто неймовірно! — це не завадило мені відчути, що я зустріла свою другу половинку.

Він, звичайно ж, спитав мене, що я робила, відколи закінчила школу. Я страшенно боялася цієї теми, але розуміла: ми все одно її не оминемо. З досвіду мені було відомо: у цей момент станеться щось одне — я скажу йому, що працювала пілотом, і він або злякається і збайдужіє до мене, або відчує цікавість і почне зі мною говорити про скорострільність, кінські сили двигунів і дозвіл стріляти на ураження. Проте не могла нічого вдіяти з собою. Мені здавалося, що я чи то обертаюся на чувака-друзяку, чи то просто роблюся «надто сильною», як на жінку, а чоловік поруч перестає почуватися чоловіком, бо в нього не така серйозна робота, як у мене, чи щось там іще.

Я спустила очі в келих і спробувала втішитись останніми митями розмови з цим смішним і водночас чудовим чоловіком, перш ніж дізнаюся, який він обере варіант. Зрештою, уникати питань уже було несила, і я розповіла йому про свою роботу. Його прекрасні сині очі розширилися.

— Серйозно? Це ж фантастично! — вигукнув він.

Гаразд, тепер час засипати мене технічними питаннями. На моє щастя, він здивував мене інакшою поведінкою.

— Бляха, як круто!

Моє обличчя розпливлося в усмішці. Господи, та що я взагалі собі думала?! Є й третій варіант!

Наступного вечора було наше перше побачення, і відтоді ми більше не розлучалися. Всупереч усьому, у що я вірила раніше, виявилося, що споріднені душі справді існують, і що я знайшла свою. Я не боялася закохатись у нього. Мене не злякало навіть те, що в нього троє дітей від попереднього шлюбу. Мені було також байдуже, що його колишня дружина досить вередлива. Мене взагалі не лякали ніякі перешкоди — я збиралася вийти за цього чоловіка заміж.

Як з’ясувалося, його діти були просто чудові, і я швидко полюбила їх. І, на моє повне щастя, його тато нагадав мені мого й прийняв у родину зі щирими обіймами. Я не могла вийти з дива, що в Брендона досі нікого немає. Минулого року дружина його зрадила, і — неймовірне щастя! — там, де вона втратила, я знайшла. Деякі люди не помічають хорошого просто перед очима. Я часу дарма не гаяла й швидко забрала його собі, почуваючись більшою щасливицею, ніж тоді, коли вижила під обстрілами в Афганістані. Ми зійшлися наприкінці серпня, а вже на Різдво були заручені.

Упродовж тих місяців, що ми зустрічались, я літала в Каліфорнію і назад, працюючи пілотом на півставки. Але навіть за таких умов викладатися доводилося на всі сто. З моїм коліном усе було гаразд, а ось спина постійно боліла. На щастя, через оте тяжке відновлення після операції на коліні мені дозволили складати нормативи на біговій доріжці, а не на асфальті: без хряща я не могла добре бігати по твердій поверхні.

Як на лихо, травма спини, якої я зазнала в тій катастрофі, не загоїлась. Я боялася, що мені заборонять літати, і не показувала її нікому з лікарів, тож мені щоразу гіршало.

Попри ці всі проблеми, в жовтні 2010 року я разом з командою вирушила у своє перше відрядження в ролі командира екіпажу на тижневу підготовку. З домашньої бази на Моффеттському федеральному аеродромі неподалік від Сан-Хосе ми прилетіли на армійську базу, що називалася Форт-Гантер-Ліґґет. У Гантер-Ліґґеті просто неймовірний стрілецький полігон. Це було найкраще місце для тренувань, де ми могли практикуватися, нападаючи на «позиції ворога», обстрілюючи їх і водночас рятуючи «постраждалих». Я раділа, допоки не сталася пригода під час одного з останніх польотів наприкінці тренувань.

Я летіла з Фінном — моїм другом, який узяв мене на роботу і на той час був командиром «Тім Гоука». Ми приземлялися, щоб забрати «пацієнта». Коли шасі торкнулися землі, я почула різкий тріск і побачила, як вітрове скло вкрилося павутинням.

Я покліпала очима й трохи потрусила головою, а коли знову звела очі, зі склом усе було гаразд. Я подивилася на свою руку й ногу, але крові не побачила. Я перевела погляд на Фінна, а він утупився в мене.

— Гей… Усе добре?

— Так. Усе добре, — відповіла я дещо швидше, ніж зазвичай.

Я трохи збентежилась, але нічого страшного. Хоч усе видавалося таким реальним. Це був мій перший справжній флешбек, який дуже відрізнявся від поганого спогаду. Я знову пережила ту саму мить, коли ворожа куля пробила переді мною скло, і чомусь цей флешбек зробився навіть страшнішим за той колишній реальний випадок.

Завершивши підготовку, ми повернулися в Моффетт у Каліфорнію. Коли я несла спорядження в роздягальню екіпажу, то почула, що хтось кличе мене. Це був Фінн. Він мав для мене погані новини. Як з’ясувалось, я вчасно не склала фізичних нормативів через те, що літала сюди з Остіна, а згодом була на тренуванні.

Наступного ранку я мала летіти в Остін. Попри психологічне й фізичне виснаження від підготовки, я мусила негайно скласти ті нормативи. Однак, не попередивши медиків, я не могла взяти в них звільнення від стандартних нормативів, яке треба було показати інспекторові. Тоді я спитала, чи можна мені скласти нормативи через кілька тижнів, коли я знову буду тут, але почула у відповідь рішуче «ні». Я не хотіла псувати життя своєму керівництву, тож мені довелося складати нормативи стандартним способом. Зрештою, що страшного могло статися?

Події розвивалися блискавично. Посеред забігу на два з половиною кілометри моє коліно вибухнуло різким болем. Я відразу ж зупинилася, хоч пам’ятала, що біжу на час, і обережно поставила ногу на землю. Відчуття начебто було нормальне, тож я спробувала бігти знову. Але де там! Мій забіг скінчився. Коліно страшенно набрякло, й інспектор відвіз мене до медичної групи на обстеження.

— Ви ж маєте звільнення, чому ви бігали на асфальті? — спитали мене.

Я лише похитала головою, бо розумного пояснення в мене не було.

По дорозі від медичної групи я наткнулася на лікарку, яка працювала безпосередньо в ескадрильї і мала право вирішувати, хто може літати, а кого відрахувати з пілотського складу.

— Пусте, — сказала вона.

Мені треба було тільки зробити МРТ коліна, а тоді вона дозволить мені літати. Я полетіла додому, пішла до хірурга-ортопеда, який також насварив мене за те, що я бігала на асфальті, зробила МРТ і наступного місяця повернулася в Моффетт, сподіваючись дістати дозвіл. Зрештою, я ж зробила все, що мені звеліли, чи не так?

— От дідько, Ем-Джей, — заговорила лікарка. — Я не можу дозволити тобі літати з таким коліном!

— ЩО? Ви сказали, що дозволите, як я зроблю МРТ. З коліном уже все гаразд, у чому проблема?

Вона глянула на мене так, ніби я з’їхала з глузду.

— Я мала на увазі, що результати МРТ мають бути хороші. Ти знаєш, що в тебе немає хряща в коліні?

Я байдуже кивнула, намагаючись затамувати лють.

Та ти просто геній. Може, іншим разом вони мені повірять, коли я скажу, що звільнена, і перестануть поводитися так, ніби я, бігаючи на вулиці, просто не хочу зіпсувати собі зачіску?

Вона відмовилася видати мені дозвіл літати. Розчарована, я повернулася в Остін і вже чимраз менше вірила в те, що зможу подолати бюрократію.

У наступні кілька місяців суперечка між мною і моєю ланкою командування, лікаркою та її ланкою командування досягла апогею. Вони ухвалили найбезглуздіше рішення з усіх, що я чула коли-будь. Вони дозволять мені літати, але я мушу скласти випробування, яке вони самі й вигадали. При повному спорядженні мені треба було відбігти на п’ятсот з гаком метрів від літального апарата. Згідно з легендою, вертоліт з боєприпасами загорівся, і я мала довести, що здатна відбігти на безпечну відстань.

— Ви знущаєтеся? — кинула я у відповідь. — Хіба я не довела в Афганістані, що можу відбігти від ушкодженого вертольота?

Мій реальний досвід не мав такого значення, як їхня симуляція. Це дуже типово для військової справи. Невже їм байдуже? Вони ж просять мене знову пошкодити собі коліно! Чи настане нарешті та мить, коли повторні травми коліна й приховувана травма спини надовго (а може, й назавжди) виведуть мене з ладу? Їхнє безглузде випробування стало для мене останньою краплею. Очевидно, вони не хотіли глянути на це ширше, а я не збиралася знову травмуватись, щоб їм полегшало й вони дозволили мені літати.

Часом, коли доля волає до тебе, треба дослухатися. Тепер, коли я зустріла Брендона й пізнала справжнє щастя, думка про те, що мене відрахують зі складу пілотів, раптом перестала здаватися кінцем світу. Може, варто завершити цю частину мого життя й почати нову? Майже кожен, із ким я літала, приховував якусь хворобу або травму, але мене ці забавки вже почали втомлювати. Настав час просто пустити все на самоплив.

Не так я уявляла собі закінчення кар’єри. Я думала про святкування й фінальні польоти. У мене такої можливості не буде. Хоч як дивно звучить це для людини, яка все життя мріяла бути пілотом, моя пілотська кар’єра завершилася без зайвого галасу.

Я розуміла: з цим покінчено, але відчувала, що в мені ще вирує бойовий дух. Тож, перш ніж відлетіти в Остін, я почала шукати інших способів, якими зможу прислужитися своїй країні, а також місць, де мені придадуться навички, відшліфовувані роками в кріслі пілота. Я дізналася, що є посада, яка вимагає вміння ухвалювати залізні рішення на бойовищі, добре відчувати перебіг воєнних дій і чітко розуміти унікальну мову спілкування по радіо. Я була в захваті, адже могла бути офіцером спеціальної тактики й відповідати за розгортання наземних військ у передових районах, організовувати їм підтримку з повітря і працювати над тим, щоб не було проблем зі зв’язком, які могли б призвести до втрат військових або цивільних. Це була робота просто для мене.

Щоправда, був один виняток: я не мала права навіть подати заявку. Жінкам не можна було обіймати цієї посади через застаріле правило в книжці під назвою «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій», спрямованої на те, щоб тримати жінок якнайдалі від бойовища. Про ці правила я нічого не знала, і глибокі шрами на моїй правій руці й нозі теж, тому посміялася, коли згадала всі бачені бої й усіх жінок, яких евакуювала безпосередньо з бойовища в Афганістані. Це здалося мені несправедливим, але я вирішила: хай буде гірше для Повітряних сил! Їхні безглузді й застарілі правила оцінювання кваліфікованості означали, що вони ось-ось утратять загартованого в реальних боях воїна.