Стріляй, як дівчисько

Один

Коли я подивилася на трибуни й побачила батьків, тато помахав мені рукою так, ніби говорив: «Лишилося сімдесят п’ять хвилин, еге ж?» Я зиркнула на поле — на іншому його кінці члени моєї команди розбивали противника вщент. Коли ти — воротарка футбольної команди висококласної школи, то не сподівайся, що братимеш активну участь у грі.

Стояв чудовий техаський осінній день, і небо над головою було синє-синє. Десь далеко я почула гуркіт, але на небі не було ні хмаринки, тож я знала, що це має бути один із літаків F-16, що летять із Берґстромської бази Повітряних сил в Остіні. Я вигнула шию, щоб хоч одним оком глянути на прекрасну «пташку». Он вона. Я стежила очима за тим, як вона дугою летіла в небі. Це було так чудово, що я не могла відірвати погляду… БАМ.

М’яч відскочив від мого лоба, і тут одночасно відбулися дві важливі події: по-перше, я стала запасною воротаркою, а по-друге — запам’ятала важливий урок: треба зосереджуватися на тому, що робиш. Мріяти — це добре, але якщо ти тільки те й робиш, що заздриш людям, які вже проживають твою мрію, то ніколи не зможеш досягти її. Нехай це буде велика мрія, однак треба добряче попрацювати, щоб вона здійснилася.

Коли після гри ми йшли до автівки, тато скуйовдив мені волосся.

— Не журися, Горошинко, — м’яко сказав він зі своєю сильно протяжною алабамською вимовою. — Принаймні гол вони тобі не забили. Ти все одно вже стала маестро в тенісі.

Його слова, як завжди, були приємними, але від них мені легше не стало.

Мій тато був лише сантиметрів на п’ятнадцять вищий за мої метр шістдесят п’ять, проте мав міцні руки, огруддя й живіт. Його сивувате волосся завжди було акуратно зачесане назад; тата рідко хто міг побачити без густих вусів. Він був кимось середнім між Джорджем Клуні, Бертом Рейнольдсом і Фоґорном Леґорном. Я любила його всім серцем. Девід не був моїм біологічним батьком, але виховував мене з десяти років.

Мій «справжній» батько, жорстокий расист і нікчема, на той час, хвала небесам, уже давно не жив із нами. Після жахливого шлюбу з моїм біологічним батьком мама знайшла свого принца Чармінґа в подобі балакучого ковбоя, який міг сміятися, аж поки йому почервоніє обличчя й перехопить дух. Мій вітчим показав мені, що таке справжня любов. Я не була його дитиною, але він любив мене, як рідну, — не тому, що мусив, а тому, що так йому хотілося.

У моїй родині всі знали, що я мрію бути льотчиком-винищувачем. Я казала про це ще тоді, як була маленькою дівчинкою. Я знала це з того часу, як уперше подивилася «Зоряні війни». Я хотіла бути Ганом Соло й летіти на «Тисячолітньому соколі» через астероїдне поле. Девід, ветеран В’єтнаму, розповів мені, що означає служити своїй країні незалежно від того, чоловік ти чи жінка. Він ніколи не відмовляв мене від цих амбіцій, не говорив, що дівчата не керують літаками в бою, хоч тоді ще жодна жінка не була льотчиком-винищувачем.

Він завжди казав: «Горошинко, я переконаний: якщо ти чогось хочеш, то зробиш це». Девід навчив мене, що дух війни не належить тільки чоловікам. Йому ніколи не треба було багато слів; він просто ставився до мене так, як до рідного сина, мого названого брата Джеремі. Він зроду не говорив, що я найсильніша дівчинка чи найхоробріша «жінка» з усіх, кого він зустрічав. Для нього я завжди була просто сильна і просто хоробра. На мене чекало велике випробування, і він пишався мною вже за те, що я зроблю спробу. Таким був Девід. Хай там що, він завжди стояв на моєму боці. Аж раптом його не стало.

Мій перший спогад — спогад чотирирічної дівчинки: я бачу, як мій біологічний батько штовхає маму просто в скляні двері. Моя десятирічна сестра намагається захистити маму і б’є його ззаду, щоб він відчепився від неї, а я просто сиджу біля каміна й безпорадно дивлюсь, як він бігає за нею круглим цокольним поверхом нашого крихітного двоповерхового будиночка у Ферфілді (штат Коннектикут).

Елейн стрілою мчить через арку в їдальню, оббігаючи стіл та стільці, і крізь двері, що прочиняються в обидва боки, — на кухню, а він наступає їй на п’яти. Вона зробила щонайменше одне таке коло, аж поки він ухопив її за волосся. Батько підняв сестру за горло сантиметрів на тридцять над підлогою і притис до стіни в їдальні, а мама волала, що він завдає дитині болю й просила відпустити. Я міцно притисла коліна до грудей, щосили намагаючись уявити, що нічого не відбувається і це не моє життя.

Не знаю, чи в ту мить, а чи пізніше я усвідомила, що більше ніколи — ніколи — не опинюся в такій пастці: слабкою, нездатною захистити від лиха тих, кого люблю. Однак я точно знаю, що над усе на світі ненавиджу страх.

Моя мама, Ґрейс, виросла у Джексонвіллі (штат Флорида), і в її родині теж процвітала жорстокість. Думаю, саме тому вона так довго мирилася з вибриками мого біологічного батька: просто не знала, що можна жити інакше. З якоїсь причини сама вважала, що заслуговує на жорстоке ставлення, і навіть досі вона, найімовірніше, готова повірити у щось найгірше про себе.

Коли мамі було сімнадцять років, вона гадала, що батько врятує її від жорстокої родини, але натомість знову опинилася в добре знайомому кошмарі. Єдине, що її тішило, — діти: ми із сестрою були центром її всесвіту. У мене з Елейн було лише п’ять років різниці, проте ми виросли у двох дуже різних світах. Попри батькові вибухи люті, Елейн усе одно була татковою донечкою, а я була ближчою до мами. Ця прірва між нами не зникла й досі: ми зовсім по-різному бачимо світ. Гадаю, мені пощастило: коли мама витягла нас, мені було сім років, а сестрі — вже чотирнадцять.

Я вважаю, що багато в чому досягла успіху в житті саме тому, що мамі вистачило хоробрості забрати нас від біологічного батька. Правду кажучи, це сталося лише тоді, коли він її зрадив і ненадовго пішов від нас, — отак мама нарешті спромоглася врятуватися від монстра. І хоч я була ще семиліткою, вона довірилася мені, коли батько зателефонував і спробував переконати її повернутися.

Він сказав їй, що хоче, аби вона взяла мене й сестру і переїхала назад до нього, щоб ми всі знову були разом, і що перед тим, як застрелити, він накриє нас ковдрою, а потім уб’є й себе. Ми, врешті-решт, зможемо бути щасливою родиною — у раю.

Незабаром після того телефонного дзвінка ми сіли на літак до Техасу. Моя сестра-підліток учинила істерику через те, що мала покинути всіх друзів, але, якби мама повернулася до батька, я ніколи б не стала тим, ким є сьогодні. Найпевніше, я б була вже мертва або сиділа у в’язниці, бо відплатила б батькові за все. Кожного разу, коли хтось називає мене хороброю, я думаю: «Матері його ковінька! Пілотувати вертоліт під обстрілом в Афганістані не так страшно, як згадувати ту маленьку дівчинку…»

Коли мені влучив у голову той футбольний м’яч, я вже вирішила, що стану бойовим пілотом. Але в шістнадцять років я й гадки не мала, на якому складному шляху опинюся. Хіба що була переконана: щоб досягти своєї мети, я маю бути найкращою з перших. І поставила собі завдання все робити найліпше. Наступні роки я грала в теніс, футбол, волейбол, баскетбол, була легкоатлеткою, членом групи підтримки, грала в оркестрі. Оркестр для нашої школи був досить значущим: він раз по раз змагався за найвищі нагороди штату; я теж завжди любила змагатись, і хоч воротаря з мене не вийшло, мені подобалося наполегливо працювати й завзято грати.

Виявилося, що одним із моїх найважливіших шкільних рішень (на початку дев’ятого класу) була спроба балотуватися на посаду президента школи. Після перемоги я почувалася неймовірно щасливою, бо мені вдалося заприятелювати зі спонсором нашого класу, моряком — містером Дьюї. Він був одним із тих, хто від самого початку підтримував мої мрії. Містер Дьюї повторював ті самі слова про мої вроджені лідерські якості й хоробрість, що їх говорили мої батьки. Решту шкільних років він був моїм навчителем і провідником. Коли надійшла моя остання шкільна осінь і треба було думати про рекомендаційні листи в коледжі, я, природно, звернулася до містера Дьюї. Я знала: він, як ветеран, пишатиметься тим, що я подаюся на стипендію з підготовки офіцерів резерву. Я ніколи не говорила йому про свою мрію стати бойовим пілотом, тому, з огляду на його досвід, хотіла почути, що він скаже з цього приводу.

Через кілька днів після прохання про рекомендацію я навідалася до нього в клас, щоб забрати листа. Коли я зайшла, пузатий, із зачесаним ріденьким волоссям, містер Дьюї сидів за столом і заклеював конверт.

— Добридень, містере Дьюї, — бадьоро привіталася я.

Мовчанка.

Містер Дьюї завжди був дружній і доброзичливий, але того дня він навіть не глянув на мене, коли простягав мені заклеєний конверт.

— Ось. Успіху, — гаркнув він.

Потім узяв ручку і став робити позначки на якихось паперах, не зважаючи на мене.

«Щось із ним не так», — подумала я. Може, захворів хтось із рідних?

— Ем… Дякую. Не можу навіть описати, наскільки для мене це важливо…

Я майже вже запитала, чи все в нього гаразд, але, коли містер Дьюї раптово відвернувся, вирішила, що він хоче побути на самоті.

І обережно вийшла, стурбована його дивною поведінкою.

Я ступала пустим коридором повз ряди порожніх шафок і дивилася на конверт у руці. Тільки тоді в мене з’явилися підозри. «Чому він заклеїв його і не дав мені прочитати?», — подумала я. У нас завжди були дуже відверті стосунки. Такий учинок був дивним. Я уважно роздивилася листа і спробувала прочитати щось крізь конверт, але не розгледіла жодного слова. Лише помітила, що він забув підписати форму, додану до листа. Я знала: надсилати лист непідписаним не можна, тож вирішила, що це дає мені підстави розкрити конверт.

Те, що я прочитала, мене вразило. Лист містера Дьюї можна було назвати чим завгодно, тільки не рекомендацією. Це був нищівний опис того, наскільки мало в мене лідерських якостей, дисципліни й мотивації. Усе суперечило словам, які він постійно повторював мені останні кілька років.

Я не звикла плакати, але як тут не втратити самовладання?.. Контролювати себе мені й справді було складно. Круто розвернувшись, я вихором помчала в його клас вимагати пояснень, чому він збрехав про мене в одному з найважливіших листів у моєму житті.

Я взагалі не думала, як він може зреагувати. Просто зненацька розчинила двері й налякала його: він досі сидів за столом і оцінював роботи. Я влетіла в кімнату з розкритим конвертом у руці; двері за мною грюкнули.

— Що за чортівня, містере Дьюї?

Коли я побачила його погляд, моя лють одразу ж обернулася на відчай. Замість провини чи сорому, яких я сподівалася, — його все-таки піймали на потай зробленій нечесній справі, — він дивився на мене з неприхованою відразою.

— Стежте за своїми словами, юна леді. Як ви посміли розкрити конверт?! — презирливо мовив він. — Як звати вашого рекрутера? Я зателефоную йому й повідомлю, що ви зробили.

— Як я посміла? Ви знущаєтеся? Це отакої ви насправді про мене думки?! — спромоглася прошипіти я, розчавлена його зрадою.

Його тон трохи пом’якшав, але презирство лишилося.

— Військовий флот — не для тебе, Мері. Що ти хочеш довести? Це не іграшки. Націю повинні захищати сильні люди, там немає місця жінкам, — говорив він і рішуче хитав головою. — Ти ще зробиш щось величне. Може, одного дня станеш гендиректоркою власної компанії! Повір мені. Одного дня ти мені подякуєш.

Це був єдиний раз у житті, коли з мого язика не злетіло жодного гострого слівця. Я була шокована. Через багато років я згадуватиму цю історію й розумітиму, що то був за вибрик. Містер Дьюї просто був одним із тих чоловіків, яких я згодом зустріла дуже багато, одним із тих американців, які щиро вірили, що мають захистити мене (і національну армію) від лиха, позбавивши можливості служити. Однак тієї миті, уперше відчувши себе скривдженою, я була спустошена. Зневірена, я тихо повернулась і вийшла з класу.

Протягом року, поки готувалася до служби у військовому флоті, я налагодила з рекрутером міцний зв’язок, тож відразу зателефонувала йому з платного телефону в кафетерії. Я кидала монети в телефон, а руки в мене тремтіли. Коли злість минула, я відчула, як мої очі наповнилися непролитими слізьми. Я міцно стисла слухавку, намагаючись змусити руку не тремтіти й набрати його номер.

Я розповіла йому цю історію, і він якийсь час мовчав. Потім я почула, як він повільно видихає.

— Ем-Джей, буду чесним. Ти маєш до цього звикати, — сказав він.

Він сказав, що містер Дьюї — може, й перша, але точно не остання людина, яка спробує мене зупинити.

Того дня я подорослішала. Шлях, що переді мною лежав, буде нелегким.

Добре. Ніколи не хотіла, щоб усе давалося просто.

Попри ту прикрість, я була щаслива, що вступила до Техаського університету в Остіні. Історія з містером Дьюї трохи зменшила мої амбіції щодо військового флоту, і я пішла в КПОЗ — корпус підготовки офіцерів запасу Повітряних сил. Було неймовірно приємно опинитися в групі зі ста п’ятдесяти підлітків, трохи схожих на мене: з усіх нас кепкували в старших класах, бо ми не курили трави, усі потай уявляли себе Меверіком із фільму «Найкращий стрілець» і хотіли служити своїй країні. Я знала, що знайшла свій дім.

Сидячи на лекціях зі стандартних предметів, як усі студенти університету, я думала тільки про Повітряні сили. На лекції з біології я дрібними літерами списала в куточках конспекту весь Кодекс поведінки військовослужбовців США, які потрапили в полон. Я й сьогодні можу повторити його дослівно.

Стаття 1. Я, американець, воюю в складі сил, що боронять мою країну і наш спосіб життя. Я готовий віддати життя за їхній захист.

Стаття 2. Я ніколи не здамся в полон із власної волі. Працюючи в команді, я ніколи не покину напризволяще членів моєї команди, поки вони матимуть можливість протистояти.

Стаття 3. Якщо мене візьмуть у полон, я й далі боротимуся всіма можливими способами. Я докладу всіх зусиль, щоб утекти самому й допомогти втекти іншим. Я не прийму від ворога особливих послуг, а також не погоджуся звільнитися на його умовах.

Стаття 4. Якщо я стану військовополоненим, то всіляко підтримуватиму своїх полонених друзів. Я не братиму участі ні в чому, що може зашкодити моїм товаришам, і не надам ворогові жодної шкідливої для них інформації. Якщо я старший рангом, то візьму командування на себе. Якщо ні — підкорятимуся законним наказам людини, призначеної моїм керівником, і всіма можливими способами підтримуватиму її.

Стаття 5. Якщо я стану військовополоненим і мене допитуватимуть, я буду змушений назвати своє ім’я, звання, особистий номер і дату народження. Поки змога, я уникатиму відповіді на всі інші питання. Я не висловлюватиму нелояльності до своєї країни та її союзників ні усно, ні письмово і не заподію їм ніякої шкоди.

Стаття 6. Я ніколи не забуду, що я — американець, борюся за свободу, відповідальний за свої вчинки і відданий принципам, які зробили мою країну вільною. Я віритиму в Бога і в Сполучені Штати Америки.

Я швидко стала експертом в усьому, що стосувалося стройової підготовки й службових формальностей. Стройові огляди, схожі на ті, що проходять у військових корпусах, маршування під барабани — це все скидалося на відшліфований танець часів, коли я, старшокласниця, була членом марш-оркестру. Мені дуже подобалося почуватися частиною чогось значно більшого за саму себе.

Ішов 1995 рік, і хоч до воєн в Афганістані й Іраку лишалося ще багато літ, я морально готувалася до того, що ми неминуче втягнемося в новий конфлікт. Я знала, що хочу стати пілотом, і для мене найважливіше було жити так, щоб не сумніватися: я служу з честю. Я хотіла, щоб батьки пишалися мною, хотіла, якщо трапиться така нагода, врятувати когось, крім себе самої, і зробити для світу щось істотне.

Я відразу ж накинула оком на організацію КПОЗ, що називалася «Повітряна спільнота імені Арнольда»[1] (ПСА). Це щось на кшталт військового братства, яке, очевидно, приймало до своїх лав тільки найліпших кадетів. І хоч у групі була тільки одна дівчина, я знала, що зможу пробитися. Між злими, часом досить дошкульними жартами старших і нескінченними опитуваннями кадетів про основи військової справи готуватися до вступу було досить складно, від цього постраждав мій середній бал. Але я пережила восьмитижневу процедуру вступу і пробилася в ПСА — на той час це було моє найбільше досягнення.

Того семестру, коли я намагалася вступити в ПСА, я вперше в житті відчула, що довела собі, скільки всього можу витримати. Упродовж наступних років зі мною багато чого станеться, але той семестр дав мені віру: якщо я переживу ці пекельні місяці, то зможу витримати геть усе. Тому другий рік навчання в коледжі був для мене просто приємною прогулянкою.

Улітку 1997 року, після закінчення другого курсу, я поїхала на польову підготовку — фактично у навчальний табір для кандидатів в офіцери Повітряних сил. Я розумію, що це видаватиметься дивним, але польова підготовка — мій особистий Діснейленд.

Польова підготовка схожа на навчальний табір добровольців, проте забирає менше часу. Тут учать основ лідерства, а не ламають волю і творять армії, як показують у фільмах. Це був обряд ініціації, обов’язковий для всіх кадетів, що закінчують другий курс. Пройти підготовку можна тільки влітку, однак я була дуже рада лишити позаду техаську задуху й попрямувати до Нової Англії.

У червні того року я вирушила на базу Повітряних сил у Довері (штат Массачусетс). Сотні прибулих туди кадетів розділили на загони по кілька десятків осіб у кожному. Ми жили в казармах, завжди готові до перевірки. Щодня нас будили вдосвіта спеціальні гучні сигнали і ще гучніші голоси інструкторів. На польовій підготовці складних моментів не бракувало, але, якщо чесно, найгіршим для мене було споживання їжі. Я зазвичай їм повільно, тож мені непросто вкинути вміст мого підноса в рот менш ніж за сім хвилин. За цей час треба ще й випити щонайменше кілька склянок води. Тебе не відпускали, якщо не вип’єш. Під кінець кожного дня ми всі дуже виснажувалися від щохвилинних фізичних і моральних випробувань. Тож упасти на тверде, наче камінь, ліжко під тихі приємні звуки відбою було справжнім полегшенням. Для більшості кадетів це видавалося тортурами. Але деякі з нас почувалися, наче вдома.

Через кілька днів після початку тренувань нас нарешті послали на навчальну смугу перешкод. Я ледве стримувала радість: цієї миті я чекала від самого приїзду. Ніхто з нас до прибуття на місце не знав, як виглядатиме смуга, проте всі, мабуть, уявляли собі найгірше. Я полегшено відзначила, що на перших кількох перешкодах доведеться напружитись, але подолати їх буде досить легко. Треба просто проповзти під колючим дротом, перестрибнути через колоди і пролізти по вантажній сітці. Я була, мов дитина в кондитерській крамниці. Нарешті я відчула, що прийшла у військову справу.

Я подолала три перші перешкоди, проте на четвертій на мене чекав сюрприз. Перешкода була схожа на величезну драбину, яку неначе збудував п’яний велетень. За щаблі правили шматки дерева шістдесят на сто вісімдесят сантиметрів, прибиті під невеликим кутом до телефонних стовпів. Виглядало страшно, але круто, і я не могла дочекатися своєї черги. Однак коли ми вишикувалися, інструктори стройової підготовки шокували новиною, що жінкам не обов’язково проходити це випробування. Я вперто похитала головою й відразу ж ступила крок уперед. На цій планеті не було сили, яка завадила б мені подолати цю перешкоду. Я наблизилася до неї — очі зіщулені, увага зосереджена на драбині.

Спочатку було легко: просто стоїш на одній дошці, стегном спираєшся на другу і тягнешся до третьої. Однією рукою відштовхуєшся від дошки на рівні стегна, другою — підтягуєшся вгору й переступаєш на ту дошку, що була на рівні стегна. Але що ближче до верху, то далі одна від одної дошки. Мої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту не надто ідеально підходили для цього завдання, і, долізши до передостанньої дошки, я вже не могла з позиції стоячи дотягтися до верхньої. На мить я зупинилася й подумала. Щоб ухопитися за найвищу дошку, доведеться стрибати. Це був єдиний спосіб. Тож я стрибнула.

Я встигла. Я вхопилася за найвищу дошку й підняла ноги на дошку на рівні стегна. Нарешті я змогла перекинути ногу через верхню дошку і вилізти на самий вершечок. Потім я, посидівши лише хвильку, роззирнулася навколо. Вигляд зверху був прекрасний. Унизу скаженіло щось із тридцять кадетів мого загону. Здивований інструктор бойової підготовки ігнорував гучні крики й дивився на мене так, ніби промовляв: «Якого дідька ти це робиш? Негайно спускайся!» Я засміялась і, притиснувшись животом до дерева, рушила назад. Сходити долу було страшно: я не відчувала дощок під ногами і мала щоразу відпускати руки, щоб ступити нижче, але була така щаслива, що майже не помічала цього.

Натхненна вітаннями й адреналіном, задоволена з того, що ткнула свою «хоробрість» інструкторові під носа, я перейшла до наступної перешкоди. Запросто. Це була велика колода, сантиметрів шістдесят завширшки й завтовшки, закріплена дерев’яними скобами приблизно на рівні плеча. Для «налаштування» перешкоди інструктори мали прокотити колоду на десять-двадцять сантиметрів у бік кадета. Добігши до колоди, кадет стрибав на неї й переставляв ноги — колода починала котитися назад, і кадет міг вільно зістрибнути з іншого боку. Я знову зголосилася йти першою — дуже хотілося, щоб ореол переможниці й далі був зі мною. Я щодуху помчала вперед і стрибнула на колоду. Однак інструктор не повернув її у вихідну позицію — і, замість покотитися в протилежний бік, колода покотилася на мене.

Моє коліно стукнулось об колоду з таким звуком, наче хто кухонним молотком відбивав стейк. Я впала, вдарившись спиною об землю. На мить я звела очі на синє небо, яким милувалася ще кілька секунд тому, але сильний біль у нозі й спині змусив мене забути про все. Товариство відчуло, що мені дуже боляче. Загін відразу ж обступив мене, й інструкторові стройової підготовки довелося пробиватися крізь натовп. Потім він викликав допомогу по радіо. Моя нога набрякла, і мішкуваті штани-карго почали тиснути.

Інструктор помітив припухлість, дістав кишеньковий ніж, розрізав холошу якраз над коліном і голосно зітхнув. Тоді ще раз увімкнув мікрофон і повідомив нову інформацію санітарам. Потім почав обережно розшнуровувати мені черевики, одначе біль був такий нестерпний, що інструктор просто розрізав шнурівки і стяг черевик. Медики занесли мене в санітарну карету, інструктор пішов за ними. Він стояв навколішки, тримаючи мене за руку, поки машина підстрибувала на вибоїнах. Я стисла зуби, щоб не заплакати.

Я почувалася воїном, тому не хотіла, щоб із моїх очей текли сльози. Але потім усе довкола почало ніби сяяти, а тоді раптом звузилося до маленького кружальця. Інструктор почав смикати мою руку, намагаючись говорити зі мною.

— Гей… ГЕЙ. Як тебе звати? Звідкіля ти?

Мені здавалося, що ось-ось виблюю, але я спромоглася прогарчати:

— Кадет Дженнінґз, Остін, Техас, сержанте-інструкторе!

Він гигикнув.

— Облиш це, Дженнінґз. З тобою все буде добре, але не втрачай тями. Ти хочеш бути пілотом, так?

Я була шокована. Звідки він знає? Гадаю, більшість із нас цього хотіла.

— Так… Чому питаєте?

— Ти ж знаєш, що, коли знепритомнієш, то це потрапить у твою справу й тобі не дозволять літати? Тому, якщо тобі боляче, просто кричи, трясця тобі в бік, і поплач уже нарешті. Це краще, ніж зомліти.

Виявилося, що зіткнення колоди з моїм коліном спричинило тріщину всієї колінної чашечки. На щастя, вона трималася купи. Однак не можна нехтувати таку травму. Треба дати суглобові спокій. Мама й тато, які забирали мене з аеропорту, трималися за руки і з жалем в очах дивилися, як я їду до них в інвалідному візку поруч супровідника авіалінії. Я вирушила на базу, щоб показати всім, яка я сильна, а тепер не могла навіть самотужки прилетіти додому. Я тоді ще не знала, що наступного року повернуся на підготовку й закінчу її в складі десяти відсотків найкращих кадетів свого класу; однак робити все мені доведеться з ушкодженим коліном. Ця травма дошкулятиме мені все життя.

Коли я їхала проходом аеропорту до багажної зони, тато скуйовдив мені волосся.

— Горошинко, не сумуй. Ти вразлива, я знаю. Та ми все одно любимо тебе, сонечко.

Моє коронне гормональне підліткове ставлення до оточення завжди нагадувало про себе найменш слушної миті. Замість дозволити себе втішити, я відвела очі.

— Дуже це мені допоможе, — пробурчала я.

З незрозумілої для мене причини я завжди поводилася з вітчимом досить грубо. Девід був неймовірний, і я любила його всім серцем, але постановила собі ніколи цього перед ним не виявляти. Може, я просто не була готова довіритися ще одному батькові.

Коли я постаршала й таки захотіла сказати, що люблю його, то вже наламала стільки дров, що вирішила зачекати до якоїсь особливої події. Я уявляла, як він віддає мене заміж і перед тим, як пройти до вівтаря, я повернуся до нього, поцілую в щоку і нарешті скажу, що люблю його. Я уявляла собі це набагато частіше, ніж можу зізнатися.

Але тієї осені в мене був останній шанс, і я ним не скористалась. Увечері 5 жовтня 1997 року я була вдома у батьків — трохи прала, потім, як кожна нормальна студентка коледжу, ладнала вечерю. Я навчалася на третьому курсі й уже майже цілком відновилася після травми коліна. Воно вже ніколи не буде здоровим, проте більше не боліло так сильно.

Після вечері я допомогла прибрати на кухні, і ми всі розслабилися. Потім Девід сказав, що в нього щось для мене є, що цього року я рано отримаю різдвяний подарунок. Це було дуже на нього не схоже. З широкою усмішкою він простяг мені коробку, і я, плюхнувшись на диван, відкрила її. Мобільний телефон! Неймовірна річ, як на пізні дев’яності, — я не могла повірити своїм очам.

— Хоч за це я заслуговую на твої обійми! — сказав Девід, розвівши руки, щоб мене обійняти.

Але я не могла відірватися від телефону і, обійшовши Девіда, рушила в кімнату. Я вже вносила в телефон усі номери, які знала, і хотіла тільки одного — погратися з новою іграшкою.

— Я люблю тебе, Горошинко, — крикнув він мені навздогінці.

— Так, я знаю. Дякую, — сказала я.

Тоді я востаннє бачила його живим.

Наступного ранку сорокадев’ятирічний життєрадісний щасливий Девід пішов на роботу. Я прокинулася трохи пізніше й поїхала на навчання в Остін на дев’яту ранку. Близько десятої мені в істериці зателефонувала секретарка з маминого офісу. Вона кричала, що Девід мертвий, а з мамою відбувається щось ненормальне. Здається, секретарка не розуміла: вона не просто говорить мені, що помер чоловік моєї мами. Вона повідомляє, що помер мій батько.

— Що… що ви сказали? — мені довелося повторити запитання п’ять разів.

Я розуміла, що тієї миті дуже потрібна мамі, але сприймати будь-яку іншу інформацію мій мозок відмовлявся. Секретарка сказала, що моя мама скрутилася калачиком під столом, кричить, плаче і ніхто не може до неї підійти. Я стрибнула в машину й помчала так, наче то був кінець світу, ігноруючи червоне світло й летячи на магістралі аварійною смугою.

Правду кажучи, не пам’ятаю, що було, коли я приїхала. Замість допомогти, я заціпеніла, мов зомбі. Я навіть не пам’ятаю, як ми того дня поїхали з офісу. Пам’ятаю лише, що не плакала. Не дивилася нікому в очі, ні з ким не говорила. Я їздила в аеропорт і забирала родичів, які вдавали, ніби їм не байдуже, однак сама — ні пари з вуст. Моє обличчя було незворушним; ніхто б не здогадався, що я ледве тримаюся здорового глузду.

Девід працював у компанії «Праксайр», яка постачала природний газ. Його колеги розповіли, що він перевіряв рівень газу в одній з цистерн за допомогою прив’язаного на довгу мотузку ліхтарика. Нам сказали, що це стандартна процедура — опустити ліхтарик у цистерну й виміряти, скільки мотузки на це піде. Так перевіряють рівень рідини. Очевидно, він послизнувся, коли піднімався чи спускався драбиною. Якимось чином шнур ліхтарика обмотався довкола його шиї, і він випадково повісився. Коли його знайшли колеги, то обрізали мотузку і зробили штучне дихання, але було занадто пізно. І хоч усі ми мали здогадки, як саме він упав, нічого певного ніхто з нас ніколи не дізнається. Для мене світ дуже швидко став потворним і несправедливим.

Я раптом зневірилася в щасті. Воно надто швидкоплинне, тимчасове. Мине майже п’ятнадцять років, поки я дозволю собі знову бути щасливою.

З дитинства я обожнювала один вірш — «Висотний політ» Джона Ґілеспі Маґі-молодшого. Для мене він завжди уособлював радість польоту, аркуш із ним багато років провисів пришпиленим до стіни в моїй кімнаті. Одначе після того, що сталося, вірш назавжди став згадкою про тата. Я сподівалася, що він — у кращому від нашого світі.

По Девідовій смерті нікому не вдавалося пробитися до мене. Я облишила навчання й переїхала додому, щоб допомагати мамі, але не думаю, що особливо допомагала. Два роки, які лишилися до закінчення університету, здавалися мені неосяжним проміжком, і я щосили намагалася згадати, навіщо й далі пхатися до своєї мети, коли життя просто відриває від мене все, чого я прагну, лишаючи натомість тільки біль. Потім, через два тижні після Девідової смерті, якраз у розпалі мого свята жалю до себе, мені зателефонували. Подруга приятеля, яка не відала про мою трагедію, розповіла, що в притулку неподалік з’явилася біла німецька вівчарка. Вона знала, що я вже багато місяців хотіла такого собаку, і з радістю сказала, що він зовсім поруч. Я відразу все покинула й рушила в притулок — до собаки.

Коли я приїхала, працівники притулку похитали головою й вибачилися, заявивши, що я тільки змарнувала час на дорогу. Вони поінформували мене, що ту вічарку годі приручити і що мені треба пошукати іншого пса. Собака був агресивний і хворів на дирофіляріоз, але я все одно почала вмовляти їх дозволити мені його побачити і поспіхом розповіла працівникові про батька. Ледь не плачучи, я сказала йому, що новина про цього собаку поліпшила мені настрій — уперше з дня його смерті. Чоловік співчутливо простяг мені трохи собачої їжі, щоб я могла дати її вівчарці через сітку. А тоді провів у вологий цементований коридор, де стояли клітки із собаками.

— Він сьомий у цьому ряду, з правого боку. Але май на увазі, що завтра його присплять.

Коли я проходила повз клітки, собаки зайшлися гавкотом. Я не зважала на цей шум і ступала далі, проте, коли дійшла до сьомої клітки й заглянула всередину, білої вівчарки не побачила. Натомість побачила собаку коричневого кольору, який аж світив ребрами й дивився сумними очима; його ліве вухо було ушкоджене. Цей собака, на відміну від інших, не гавкав. Він навіть не дивився на мене, проте я знала напевно, що він відчуває.

Я сіла поруч із його кліткою і почала з ним розмовляти, однак собака не зрушив із місця в глибині клітки. Його сусіди вже затихли, але він так і не поворухнувся. Несподівано для себе (ще й тому, що мені було геть байдуже, постраждаю чи ні) я відчинила дверцята й залізла до нього в клітку. Фактично це був клапоть цементованої підлоги — сантиметрів дев’яносто завширшки і метрів зо три з половиною завдовжки, обгороджений сіткою-рабицею.

Я вмостилася якнайзручніше, спершись спиною на один бік клітки й закинувши ноги на протилежний. З усього було видно, що знайомство може затягтися. Я жбурнула собаці трохи їжі, але вона його не зацікавила. Тож я відкинула голову на сітку й почала розповідати йому про батька. Про те, як я його обожнювала і як сердилася на Бога, що він забрав його в мене, коли жахливі люди, як-от мій біологічний батько, досі ще дихають.

— Я навіть не вірю, що Бог є, — сказала я собаці.

Голова мені опустилась — і з очей потекли сльози, що їх я стримувала, відколи дізналася про Девідову смерть. Я плакала й плакала, і собака в кінці клітки нарешті заворушився. Він наблизився до мене й почав їсти те, що я йому жбурнула. Урешті він підповз досить близько і почав їсти просто з моєї руки.

У ту саму мить усі собаки знову почали голосно гавкати. Мій пес, очевидно, трохи знервувався й почав тремтіти. Трохи схвильована, я вперше поглянула йому в очі. Гавкіт нестямних собак досяг рівня крещендо, і німецька вівчарка кинулася на мене. Я зойкнула й затулила обличчя руками, готуючись до найгіршого, але відчула тільки дотик його шерсті до затилля долонь.

Я розплющила очі й побачила, що цей прекрасний брудний слабкий собака поставив одну передню лапу з правого боку від мене, а другу — з лівого. Він боронив мене. Собака тремтів, проте був готовий убити кожного, хто спробує мені зашкодити.

Я простягла руку, щоб його погладити, і він здригнувся від мого дотику, але з місця не зрушив. Я погладила рукою його бік і під шаром бруду побачила біле хутро. Це змусило мене замислитись: а чи є десь там, під шаром цього всього, страждання? Я знову почала плакати, бо знала, що знайшла свого собаку. Працівник, через якого всі собаки й почали гавкати, зайшов перевірити, як у мене справи. Коли він підступив до нашої клітки, побачене його шокувало. Він відчинив двері й допоміг мені вилізти, час від часу позираючи на собаку, що без упину гарчав. Коли клітка за мною зачинилась, я глянула наглядачеві в очі.

— Ви не вб’єте мого собаку, — твердо сказала я. — Скільки мені заплатити і де підписатись?

Я назвала улюбленця Єгером (вимовляється як прізвище Чака Єгера). «Єгер» із німецької — бойовий пілот, мисливець, стрілець. Я знайшла свого собаку й закохалася в нього, але наступні шість тижнів для нас обох були дуже болісні. Єгера слід було вилікувати від дирофіляріозу, а це означало, що йому треба щодня вживати арсен. Кожної днини я відвідувала його — просто сиділа й обіймала свого Єгера, поки він очунював.

Здоров’я Єгера помалу поліпшувалось, і на той час він уже став моїм постійним супутником. Наступні дев’ять років мене завжди вкриватиме біла шерсть, однак я нізащо б не проміняла проведеного з Єгером часу на щось інше. Я зустріла свою рідну душу в собачій подобі.

Єгер допоміг мені знову вийти у світ і повірити, що добрим людям таки інколи щастить. Я повернулася в університет разом із ним, переконана, що можу сама визначати своє майбутнє. Девід не хотів би, щоб після цього нещасного випадку я зовсім зневірилася. Тепер Єгер допомагав мені зміцніти душевно й продовжити шлях до здійснення своєї мрії.

Наступного літа я повернуся на польову підготовку, і цього разу все здаватиметься геть інакшим. Відчувалося, ніби у світі вицвіли всі кольори, і я все сприймаю в меншому обсязі. Навчання більше не захоплювало мене так сильно, і мені дуже складно було радіти своєму новому досвідові. Того літа щовечора я слухала, як сигнал відбою лине з гучномовців понад табором. Він більше не заспокоював мене, а від слів я щоразу плакала.