Стріляй, як дівчисько

Вісім

У липні 2009 року, приблизно на середині мого п’ятимісячного розгортання, дорогою на ранковий інструктаж я почула знайомий голос. Цей соковитий карибський акцент я впізнала б де завгодно. Зайшовши за ріг будинку, я побачила широкі плечі й усмішку Тіджі Джонса (Ті-Джея) — мого друзяки з Каліфорнії. Наш командир, підполковник Ріс Гант, почав виголошувати промову й вітати наших новоприбулих товаришів. Ті-Джей зі своєю знаковою самовдоволеною усмішкою баламута стояв поруч з полковником Гантом. По другий бік від полковника стояв незнайомий мені чоловік, лише сантиметрів на п’ять від мене вищий і трохи старший. Довкола нього відчувалася атмосфера безтурботності, що ніби врівноважувала весь неспокій у кімнаті.

На половині кожного розгортання частина людей завжди їде додому, а на зміну їм приїжджають інші, яких спершу не забрали. Я вже попрощалася зі стрільцем і командиром повітряного судна, тож мені кортіло побачити свою нову команду. Звісно ж, я сподівалася залишитися зі Стівом, але могло статися й інакше. Керівництво міняло команди з помаху руки. Щодо мене, то я не хотіла літати ні з ким, крім Стіва. Разом ми все робили вдвічі швидше. Попрацювавши в Каліфорнії на наркомісіях, ми фактично навчилися читати думки одне одного.

Полковник Гант глянув на мене.

— Ем-Джей і Стіве, Тіджі — ваш новий стрілець.

ТАК! Це буде просто чудово. Ті-Джей — першокласний стрілець. А хто ж сидітиме в кріслі поруч зі мною?

— Прошу всіх привітати нового майора нашої ескадрильї Джорджа Дону. Він уперше в Афганістані й приїхав до нас із регулярних військ. Ем-Джей, піклуйся про нього гарненько.

Я зміряла оком нового командира й кивнула йому. Він не надто тривожився, як на новоприбулого в Афганістан. Джордж усміхнувся, і довкола його очей проступили зморшки, що з’являються від постійного перебування на сонці. Він стояв прямо, наче аршин проковтнув, волосся було підстрижене, як і в усіх інших, — виголені скроні й потилиця, короткий чуб на маківці. Проте він видавався таким собі хлопцем-гавайцем, серфером. Джордж Дона. Ми чули про нього. Ніхто з нас із ним не літав, але репутацію в регулярних військах він мав славетну. Тільки-но Джорджеві випадала нагода зняти з себе костюм пілота, він одразу перевдягався у свою природну уніформу — капці й пляжні шорти. Я подумала, що він і Ті-Джей добре почуватимуться в нашій кандагарській «команді вишки».

Коли інструктаж закінчився, усі скупчилися довкола новоприбулих.

— Тіджі! — гукнула я.

Він схопив мене за руку й підтяг до себе, щоб стукнутися плечима. Правда, я стукнулася в його плече лобом.

— Вітаємо на борту, Джордже. Ти літатимеш із хлопцями надзвичайно високого рівня, — промовив Дуґ, не виймаючи з рота незапаленої сигари.

Була лише сьома ранку. Невже він спав із цією штукою в роті?

Джордж безперестанку усміхався, тож я не могла сказати, чи дійшов до нього сенс коментаря про хлопців. Я була певна, що Шеррі не мав на меті мене вколоти, але його слова ще раз нагадали мені: я для нього — ніхто. Він ніколи не втрачав можливості показати (навмисно чи ні), що не вважає мене частиною команди.

Пізніше, того дня, коли ми новою командою йшли до «Пейв Гоука», Джордж потрапив під перехресний вогонь наших жартів.

— Ти ж раніше не літав з Ем-Джей, — жартома поінформував його Стів. — Будь ласка, не оцінюй увесь екіпаж «Пейв Гоука» лише з огляду на одну слабку ланку.

А тоді, ніби з наказу, відступив убік, щоб мій кулак до нього не дотягся. Стів уже мав гіркий досвід.

Ті-Джей зневажливо махнув рукою.

— Ти певен, Стіве? Я чув, що на «Гоуку» слабка ланка — це бортмеханік.

— Стули пельку і йди змащуй стволи, стрільцю, — відказав зі сміхом Стів.

Джордж усміхався й кивав, але говорив мало. Він, очевидно, вирішив змовчати. Гадаю, Джордж хотів подивитися, що станеться з цією самовпевненістю в небі. Ми показали себе. Щойно ми зняли «пташку» в повітря й перелетіли через огорожу Кандагара, усі сіли трохи пряміше й пильніше почали роздивлятися довкола. За кілька днів цей екіпаж став для мене чи не найкращим з усіх. Стів, Ті-Джей, Джордж і я. Ми всі працювали в єдиному ритмі, довіряючи інтуїції одне одного. Це була справжнісінька командна робота.

Добре, що екіпаж зміг так швидко зміцніти. І вже через два тижні після приїзду Джорджа я пробуду з ними найдовший день свого життя.

Відразу пополудні 29 липня 2009 року я сиділа в лівому кріслі пілота в нашому «Пейв Гоуку» — «Педро-15» («Педро один-п’ять»). Моя команда щойно вийшла на зміну, тож я перевіряла роботу радіо й проганяла головні двигуни. На сухісінькій доріжці для рулювання стояли ряди інших вертольотів. Спека дошкуляла не тільки екіпажеві. Літальному апаратові вона могла завдати ще більшої шкоди — зменшити потужність двигунів, через що ми б летіли повільніше. У такій гарячіні ми літали без дверей пілотів: так можна було провітрювати вертоліт і бачити землю, опинившись у хмарі пилу.

Я зігнулася, щоб налаштувати навігаційну систему на супутники «джи-пі-ес». Коли я знову підняла голову, то побачила, що до мене через бетонований майданчик біжать Джордж і решта екіпажу.

Добігши до вертольота, Джордж жбурнув мені через сидіння папірець. Я притисла той аркуш рукою в рукавичці до пульта керування, щоб його не підхопив вітер. Поки Джордж залазив у кабіну й пристібався, я розгорнула папірець і виставила зазначені в ньому координати. Стів і Ті-Джей стрибнули на свої місця й наділи шоломи, тож ми вже майже були готові злітати.

— Увімкнути батарею і ДСУ, — прочитав контрольний список через інтерком Стів.

Я вже ввімкнула це все, тож ми були на крок попереду.

— Увімкнути селектори пального, двигун номер один, двигун номер два.

Мої пальці знаходили перемикачі ще до того, як Стів закінчував читати пункт.

Я почула, як Ті-Джей позаду мене відкриває патронну коробку, вставляє стрічку в кулемет для стрільби через двері вертольота і з ляскотом збиває кришку. Вони зі Стівом прив’язалися витяжним шнуром, тож могли легко пересуватися кабіною і, якщо доведеться, безпечно висіти за дверима під час польоту. Я інстинктивно потяглася рукою назад і торкнулася гвинтівки, перевіряючи, чи справді вона на місці, тобто за моїм сидінням.

У формулярі місії було сказано, що ми маємо врятувати трьох американських солдатів, які перебувають у критичному стані. Вони супроводжували конвой і приблизно за двадцять п’ять хвилин дороги до Кандагара натрапили на засідку, озброєну саморобними бомбами, тобто якраз у межах «ідеальної години» лету, коли медики майже гарантовано можуть урятувати пораненого.

Ми взяли на борт іще трьох ПРів, і наш вертоліт був готовий злітати. Низькі й м’язисті, вони, з причепленим до ременів бронекомплекту спорядженням і прикріпленими до грудей короткоствольними карабінами GUA-5, скидалися на персонажів «Джі-Ай-Джо». З усіх героїв війни ПРів оспівують найменше. Удома мало хто чув про спецпризначенців Повітряних сил, але кожен піхотинець знає про них. ПРи не тільки ухвалюють медичні рішення, а й стають за головних у наземному бою.

Сьогодні я впізнала одного з них, техніка-сержанта _________________. Я вже літала раніше з цим чоловіком. Він був міцний, наче кремінь, і керував командою ПРів. Солдати, яких ми мали врятувати, й гадки не мали, як їм пощастило з ним.

Щойно ПРи пристебнулися, ми знялися в повітря. Повідомивши про зліт по радіо, ми перемахнули в пиловому вихорі через огорожу. Ми пролетіли над цивільним аеропортом Кандагара. Попри те що довкола точилася війна, там можна було побачити афганців та афганок у костюмах, світло-синіх паранджах та довгій одежі, які ступали на рухливі доріжки. Щойно ми проминули гладеньку бруківку, перед нашими очима постали всипані камінням пагорби.

Коли ми пролетіли над пагорбами й попрямували на північ, ландшафт почав зеленішати — приємна зміна після того коричневого сухого пилу, який вкриває більшу частину центрального Кандагара, зокрема й нашу базу. Але на третьому розгортанні я помітила й ваду цього красивого ландшафту. У Гільменді, в Бастіоні, росли макові поля, а тут, у Кандагарі, — гранатові сади й лози винограду, які обвивали високі стіни з глинобитної цегли. Звісно, це скидалося на ідилію, поки з пейзажу не виринав чолов’яга в дешевому камуфляжі й тюрбані з гранатометом, націленим на твій вертоліт.

Попереду я побачила скупчення будиночків — ще один елемент ландшафту, що його я з досвідом почала уникати.

— Праворуч на тридцять, — сказала я.

Джордж підтвердив, що почув мене, і, різко повернувши, змінив напрям на тридцять градусів управо від курсу. Він літав довше за мене, проте в нього не було его, яке б заважало йому дослухатися до моїх слів. Ми з ним від самого початку знайшли спільну мову, і я відчувала величезну відповідальність перед ним як перед досвідченим ветераном. Я маю допомагати йому ухвалювати рішення — він покладатиметься на мене, тож я не збиралася його підводити.

За нами мчав, також відхилившись від курсу, побратим «Педро-16»; обидва вертольоти летіли низько й швидко. На «Педро-16», як і на нашому, перебувало кілька ПРів і чотири члени екіпажу. Якби один вертоліт збили, другий міг би врятувати його команду й людей, що потребували допомоги. Цього разу головним був «Педро-15», а «Педро-16» підстраховував нас, летячи позаду й прикриваючи кулеметами з дверей, поки ми забиратимемо потерпілих.

— Ціль ліквідовано, кінець…

Два армійські вертольоти, підтримуючи з повітря конвой, який ускочив у халепу, повідомляли по радіо, що перестрілка там, куди ми прямували, припинилася. Принаймні на цю мить. То були OH-58 «Кайова» — спритні гелікоптери на двох пілотів з величезним всевидющим оком камери спостереження на гвинтах, до того ж непогано озброєні: над одним шасі стояв РПГ, а над другим — великокаліберний кулемет. Здавалося, «Кайови» досить далеко відкинули талібів, і ми могли забрати потерпілих, майже не боячись потрапити під обстріл.

Я звернулася по радіо до «Шамуса-34» (до однієї з «Кайов»).

— «Шамус три-чотири», «Педро» прийняв.

У відповідь — тиша. Через перешкоди пробився побратим:

— «Педро один-п’ять», ви чули? «Шамус три-чотири» повідомив, що загрози для конвою зараз немає, але на півдні досі можуть бути вороги.

Звісно, ми чули. Тому й відповіли «Кайові» Я розгубилася, однак до мене швидко дійшло: нашої відповіді ніхто не чув.

Джордж глянув на мене, закотивши очі під лоба. Наші генератори перешкод, які ми поставили, щоб заважати ворожому зв’язку, час від часу робили наш вертоліт німим і глухим. Можливо, просто щось поламалося, але ми перевіряли радіо перед вильотом. Так чи так, а тепер уся комунікація мала відбуватися через побратима, хоч, коли летиш на ворожу територію, грати в телефон не дуже зручно.

Приймач ФМ захрипів напруженим голосом:

— Я… заберіть… звідси… потерпілих… зараз…

Навіть через поламаний прилад було чути, що солдат наляканий.

— Фокс-Майк загнувся, — сказала я, і це означало, що сьогодні на радіостанцію ФМ покладатися не можна.

— Ага, зв’язок у дупі, — кивнув Джордж, промовивши те, про що я думала.

Не встигла я поремствувати на радіо, як наш вертоліт перелетів через гірський хребет, і ми побачили внизу, в долині, розбитий конвой, що стояв, наче гладіатори на римській арені. З висоти низка жовтувато-коричневих вантажівок армії США скидалася на іграшковий поїзд, який не може далі їхати через розбурханий вулкан попереду. Стрільці Талібану, сховавшись у селищі на південь звідси, накрили вогнем увесь загін.

— Контакт, — сказав Джордж. — Бачу їх унизу на третій годині.

— Прийнято, контакт, — підтвердив Стів.

— «Педро один-шість». Один-п’ять сліпо. Ми йдемо праворуч два-сім-нуль, приземляємося на північ від конвою, — промовив Джордж.

Він говорив побратимові, що ми розвертаємося вправо, чолом на захід.

Джордж навіть не знав, чи чує його побратим, але термін «сліпо» означав, що він продовжить комунікацію, якщо «Педро-16» нас чує. Він збирався облетіти територію по підковуватій траєкторії й приземлитися справа від конвою — так, щоб ворожі сили на півдні були з боку наших лівих дверей. Тож озброєні вантажівки опиняться між нами й супротивником. ПРи й потерпілі матимуть прикриття, поки ми завантажуватимемо вертоліт. Ми спустимося низько, щоб двоє з трьох ПРів могли вистрибнути. Потім знову наберемо обертів і піднімемося над лінією гірського хребта, щоб ПРам не треба було перекрикувати гуркіт гвинтів під час роботи з потерпілими. Коли вони все приготують, то зв’яжуться по внутрішньому радіо з третім ПРом, який буде в нас на борту, і ми повернемося назад.

План видавався добрим. Упевненість Джорджа, який пробув у цій недружній країні лише кілька тижнів, мене й далі вражала.

Відтак він зробив щось геть неймовірне.

По-нормальному вертоліт іде на зниження плавно, під кутом сорок п’ять градусів, поступово зменшуючи швидкість. Однак по-нормальному — це прогнозовано, а що таліби ладні були перестріляти нас, то бути прогнозованими означало легко померти. Натомість Джордж на повній швидкості помчав до останньої вантажівки в конвої. Відчуття були майже такі ж, як під час авторотації. Правду кажучи, мені тоді перехопило дух. Я цілковито йому довіряла, але ми тільки недавно почали літати разом, тож я механічно простягла руки до панелі керування, готова підстрахувати його, якщо виникне реальна загроза зіткнення з землею.

— Джордже? — спитала я, коли терпіти вже стало майже несила.

— Під контролем… — прочитав мої думки він.

І в нього справді все було під контролем. За дванадцять метрів до зіткнення він різко задер ніс вертольота, і швидкість майже відразу впала. Він пролетів повз конвой з відхиленими назад гвинтами, наче сокіл, що тріпоче крильми, аби сісти на верхівку дерева. Я зроду не бачила такого. Коли вертоліт виходить з-під контролю, це відчуваєш усім тілом, але Джордж ніколи й близько не підійшов до цієї межі. Він не корчив із себе мачо, як наслідувачі пілотів-винищувачів, що їх я зустрічала в авіашколі. Джордж знав потенціал вертольота й послуговувався цими знаннями, щоб зробити все можливе. Він літав так само, як це намагалася робити я, — скоріше використовував машину як продовження тіла, а не як транспортний засіб, у якому сидів.

ПРи один за одним вистрибнули з вертольота й побігли до конвою. Технік-сержант ____________, той, з яким я раніше літала, лишився на борту. І слава Богу, що лишився, бо справи наші ось-ось мали піти зовсім не так, як ми планували.

Я почула стукіт, схожий на удари бейсбольної битки, а тоді вітрове скло вертольота луснуло просто в мене перед очима. Крізь сітку розтрісканого скла було видно пустельні пагорби Кандагара, що простяглися на багато кілометрів. Однак я бачила лише ідеально круглу маленьку дірочку посередині вітрового скла, крізь яку свистіло розпечене пустельне повітря.

Права рука стала тепла й волога, але я знехтувала це. Я думала тільки про розбите вітрове скло. Воно було геть нове: ремонтники тільки вчора його замінили. Ми зі старшинами жартували, що їм варто було б просто вибити старе скло, а не дотримуватися інструкції й ретельно розбирати його по шматочках. А тепер уся їхня робота пішла собаці під хвіст.

Може, цього разу вони його таки виб’ють?

Я глянула на нажахане обличчя Джорджа, і це відразу повернуло мене до тями. У нього ворушилися губи, і я розуміла, що вся команда щось кричить мені через інтерком, але в ту мить чула тільки гучне жалібне виття двигуна й глибокий заспокійливий гуркіт гвинтових лопатей.

Я простежила за поглядом Джорджа й побачила, як по моїй оголеній руці та нозі тече кров. На якусь мить я відчула дивне полегшення, що зав’язала рукави довкола пояса, щоб не перегрітися. Тепер мені не доведеться латати дірку від кулі в рукаві уніформи.

Звідки в мене два поранення, якщо в склі тільки одна дірка?

Опануй себе, — сказала я собі, швидко оцінивши свій стан.

— Мене поранили, але… Я можу летіти, — промовила я, переконана, що кажу правду. — Мене поранили, проте зі мною все гаразд!

— Точно? — прокричали чотири голоси мені в навушники.

Джордж підняв вертоліт у повітря й вивів за межі досяжності гвинтівок, а тим часом ______________, головний ПР, протисся над пультом керування, щоб оглянути мої рани. З усією своєю вагою та медичним обладнанням він ледь умістився в цій тисняві.

Моє праве передпліччя й стегно були вкриті цяточками від шрапнелі, наче їх присипали перцем. Рани на руці виявилися неглибокими. Ран на нозі я не бачила, але пляма крові розпливалась, і це мене непокоїло. Спочатку вона була як грейпфрут, потім більшала й більшала, аж поки зробилась як баскетбольний м’яч. Проте через кілька хвилин пляма перестала збільшуватись, і я полегшено зітхнула. У мене раніше не стріляли, однак я перевезла стільки поранених, що могла відрізнити серйозне ушкодження від легенького. Нема підстав припиняти місію.

Ті-Джей позаду мене якраз це й робив.

— Повторюю… «Педро один-п’ять», другий пілот поранений… Ми ПНБ…

Повертаємося на базу!

Я його не звинувачувала, бо вся була заляпана кров’ю, але повертатися на базу не хотіла.

— Стрільцю, зачекай, — сказала я.

Я могла відчути його погляд, не розвертаючись. Хлопці недовірливо дивилися на мене. Навіть Джордж трохи зблід — це було видно й по його темній гавайській шкірі.

— Хлопці, чесно, клянуся! — підняла я руку над головою й помахала туди-сюди. — Вона абсолютно вільно рухається, а кров з ноги вже не тече. У нас три солдати категорії А там унизу. Отож до справи.

Як-не-як, ми ж мали «надихати їх на хоробрість», чи не так? Категорія А означала, що ситуація критична, проте я не могла допустити, щоб вони спливли кров’ю. На цій війні ми вже втратили досить солдатів, і я знала, що ніколи собі не пробачу, якщо зараз полечу назад у Кандагар.

Не сперечався зі мною тільки Стів. Ми з ним стільки разів літали вкупі на наркомісії в Каліфорнії, що він добре затямив: коли я кажу, що зі мною все гаразд, то так і є. Він розумів, що я ніколи не наражатиму екіпаж на небезпеку через якусь бравуру.

По хвилі мовчанки Джордж заговорив до хлопців позаду.

— Ви як, згодні повернутися?

Усі дали ствердну відповідь, тож він знову почав розвертати вертоліт у бік конвою. Втрутився Стів і сказав, що слід увімкнути перемикач потужності. Цей перемикач у разі потреби давав додаткову потужність, але користувалися ним тільки в надзвичайній ситуації, бо через необережне поводження можна було просто спалити двигун. Я клацнула перемикачем, і ми попрямували до конвою.

Якраз вчасно. По радіо почувся знайомий голос.

— «Педро один-п’ять», Охоронець готовий до завантаження.

То був один з наших ПРів, які лишилися на землі. Вони й гадки не мали, що нас підстрелено.

Ми цього не знали, але ПРи розділилися біля конвою й утратили між собою зв’язок. Генератори перешкод заглушили і їхнє внутрішнє радіо, тож контакт із пораненими встановив тільки один ПР. Він викликав нас, сподіваючись, що другий ПР побачить, як ми приземляємось, і прибіжить сам.

— Зрозумів. Скажи їм, що ми прибуваємо, — сказав Джордж головному ПРові.

Потім захрипіли навушники:

— «Педро один-п’ять», один-шість зігнутий ствол.

Зігнутий ствол. Чорт, у них несправна зброя. Наш вертоліт-побратим повідомляв, що в них поламалася зброя і вони зможуть підтримувати нас тільки з одного боку «пташки». Гіршим, ніж повертатися на бойовище після того, як тебе підстрелили, може бути тільки одне — якщо повітряна підтримка не може збройно захистити тебе. Що ще може піти не так?

— Прийнято. Обмін.

Джордж холоднокровно запропонував нам помінятися ролями.

Згідно з протоколом, якщо підтримувальному вертольотові заподіяно шкоду, другий вертоліт має його замінити. Ми прикриватимемо «Педро-16» своїми двома кулеметами, а вони спустяться й заберуть поранених і ПРів.

— Відмова. Немає потужності, — прийшла швидка й трохи нервова відповідь від командування «Педро-16». — Ми надто важкі. Ми не можемо.

Джордж і я мовчки перезирнулися. Гадаю, наше радіо знову запрацювало: екіпаж іншого вертольота чітко зрозумів, що нам треба, аби вони спустилися замість нас, але відмовився.

Справді, для «Педро-16» три пацієнти і два ПРи було забагато, бо ще ж є екіпаж, одначе якщо захотіти, то кожну непрогнозовану проблему можна розв’язати. Усі можливі варіанти виринули в моїй голові самі собою. Для них найпростіше було б злити трохи пального, забрати людей, а потім змінити маршрут і дістатися найближчого заправного пункту. Це легко зреалізувати, але потрібне чітке рішення пілота «Педро-16».

«Він злякався», — подумала я. Джордж кивнув, ніби й справді міг читати мої думки. Він теж мовчав. Ми не хотіли сіяти паніку серед решти екіпажу, але наша мовчанка промовляла більше за слова. Усі чули голос пілота. Кожен, хто служив в Афганістані, бачив, як люди втрачають мужність. Дороги назад після цього не було.

— Ви що, розігруєте мене? — майже зірвався на крик хтось у задній частині вертольота.

Тепер ми мали діяти, а «Педро-16» лишався нагорі й прикривав нас тільки половиною зброї. Принаймні «Кайови» були напоготові й снували довкола конвою. У них під животами ще зосталася приблизно половина ракет, тож ми мали додаткове прикриття.

Джордж швидко потяг ручку керування до себе й убік. Він збирався виконати той самий маневр, від якого зупинялося серце, і приземлитися поруч з конвоєм, але цього разу перед ним стояв тяжкий вибір. Він міг сісти на те ж місце, зробившись для ворога прогнозованим, або приземлитися в іншому, нерозвіданому, місці, ризикуючи потрапити на міну або на якийсь саморобний вибуховий пристрій (СВП). Нам, власне, й треба було евакуювати пораненого з конвою, що наткнувся на такий пристрій, а отже, лишалася ймовірність того, що там є щось іще. Джордж вирішив, що ліпше буде приземлитися в тій самій точці. Мені просто не пощастило, що постріл гвинтівки поцілив мою руку й стегно, однак ми незабаром дізнаємося, що відтоді ворог націлив на зону приземлення стрічкові кулемети.

Щойно шасі торкнулися землі, в нас полетіли важкі кулі. Вони гатили по вертольоту, відбиваючи рівний ритм. Я більше здогадувалася, ніж чула, як у нас одна по одній врізаються великі кулі. У мене всередині все тремтіло. Кулі влучили в хвіст і повільно почали повзти вперед: ворог пересував важкий кулемет, а наш восьмитонний вертоліт хитало, ніби маленький човен в океані. Ряд броньованих вантажівок трохи захищав нас від вогню. Ворог стріляв із висоти.

ПР, з яким не було зв’язку, очевидно, побачив, яким вогняним дощем нас поливають, і подумав: «Та до біса… Я не збираюся зловити кулю, біжучи до вертольота, що навіть не злетить». А коли один з ПРів і поранені дісталися вертольота, він так і лишився з конвоєм. Ми, не покладаючи рук, налагоджували системи, що ось-ось могли відмовити, і приймали поранених, тому ніхто на борту навіть не спитав, де той ПР.

Коли у хвості є несправність, через інтерком чути сирену аварійної сигналізації. Хвіст у нас був розтрощений ущент, і те, що ми намагалися сказати одне одному, заглушували звуки сирени. Усе відбувалося так швидко, що нікому навіть не спало на думку вимкнути сирену перемикачем, хоч ми були на землі не більш як п’ятнадцять секунд.

Через сирену в інтеркомі кілька цих украй важливих секунд ми не могли розмовляти. Однак зі своєї виграшної позиції — з лівого боку вертольота, найближче до конвою — я бачила через плече, що поранених і досі заносять. Отже, злітати ще зарано, ми могли когось поранити чи вбити. Я подала Джорджеві знак рукою, щоб він лишався на землі, поки я не побачу, що поранені на борту й у безпеці.

У Джорджа були сталеві нерви. Я вже не кажу про те, як він довіряв своєму другому пілотові, хоч майже нічого про мене не знав. Хіба тільки те, що я маю досвід і пройшла ту саму підготовку, що й він. Коли вертоліт хитає від пострілів, слабший пілот міг би запанікувати й поспіхом зірватися з місця. Тоді б поранені й солдати, які їх занесли у вертоліт, постраждали, а то й загинули.

Вертоліт-побратим і дві «Кайови» не могли нам допомогти. Ворог, безперечно, планував цю атаку і сподівався розбити рятувальний вертоліт. Повстанці заховалися на височині з націленою на посадковий майданчик зброєю. Вони так замаскували свої позиції, що ті, хто нас прикривав, не могли визначити, звідки в нас летять кулі. Ми не могли відстрілюватись, і наша підтримка теж. Покладатися можна було тільки на себе.

Ті-Джей теж не міг збагнути, де засів ворог. Та й навряд чи йому б удалося стріляти, поки тривала евакуація. До того ж його зброя була прилаштована так, щоб стріляти вниз, а не вгору. Тож він мав просто сидіти поряд зі своїм «п’ятдесятим калібром», чекати й терпіти обстріл, поки в ліві двері заносили поранених.

Коли я побачила, що все готове, то показала Джорджеві великий палець. З двох пілотів у вертольоті один завжди ніби «зовні», а другий — «усередині». Джордж мав оглядати територію й вести вертоліт назад, у шпиталь Кандагарського аеродрому, а я зосередилася на системах.

Екіпажі досить часто погіршують собі ситуацію тим, що в екстремальних обставинах поспіхом клацають не ті перемикачі. Пілоти нерідко випадково вимикають робочий двигун замість того, що загорівся. Я, згідно з протоколом, називала Стіву всі перемикачі, які клацала (перемикач ізолювання гідравліки та ін.). Стів уголос підтверджував кожну мою дію, а його руки міцно обхопили зброю. Він намагався стримувати поганих хлопців, аж поки ми вилетимо з зони приземлення (ЗП). Стів на мене навіть не дивився, бо цілком довіряв мені, знаючи, що я зроблю все правильно, і вистежував, звідки в нас летять кулі.

Нам ледь вистачало потужності летіти, проте, завдяки Стіву, ми тимчасово її збільшили. Він знав, що ми потрапимо під обстріл, коли повернемося туди. У ту мить його рішення врятувало наші життя. Якби він не подумав про це, ми сьогодні були б мертвою плямою в пустелі.

У нашій роботі немає гіршого відчуття, ніж лишити позаду пораненого чи ПРа. Зазвичай у такій ситуації ми б розвернулися й полетіли їх шукати. Проте обставини ускладнювались, і наш вертоліт міг розраховувати лише на одне приземлення.

Джордж вів вертоліт низько й швидко, тож ворогові було складніше взяти нас на приціл проти неба, — ще одне геніальне пілотське рішення. Але через кілька секунд після злету — якраз тоді, коли __________ раптом зрозумів, що з якоїсь причини на борту немає третього ПРа — Стів сказав таке, від чого в мене похолола кров.

— У нас тут пальне…

Із запаху я зрозуміла: він має на увазі, що пальне потрапляє в кабіну. Я моментально перевела погляд на паливомір, щоб дізнатися, чи швидко воно витікає. Перший бак з лівого боку вертольота не просто протікав: він уже був геть порожній. Та й другий не дуже від нього відставав.

На обох баках була міцнюща броня, тож кулемет талібів поцілив, певно, в тоненький паливопровід. Кожен з баків живив окремий реактивний двигун «Пейв Гоука», і тепер один з них працював на рештках пального. З такою вагою на борту ми не зможемо втриматися в повітрі, маючи лише один робочий двигун. У моїй голові за мить склався логічний ряд подій. Було зрозуміло, що кожної миті ми можемо запалати й упасти на землю.

Я інстинктивно перевела селектор пального на поперечну подачу. Це подарувало нам кілька хвилин, бо в лівий бак потекло пальне з правого. «Пташка» летіла. Ми не врізалися в землю. Поки що. Слава Богу. Перспектива розбитися посеред пустелі була реальною. Але перед моїми очима не промайнуло все моє життя, як то часто буває в критичні миті. Я чомусь уявила команду, що ремонтуватиме вертоліт. Вони повантажать його на «Шинук» і відтягнуть у Кандагар, а потім голова слідчої комісії скаже: «О, дивіться! Принаймні другий пілот перемкнув перший селектор на поперечну подачу».

Не встигла я полегшено видихнути, як мій погляд упав на паливомір. Стрілка правого бака, з якого тепер живилися обидва двигуни, опускалася до нуля надто швидко.

Лишився тільки один варіант.

— Треба сідати.

— Так, ми ПНБ, — відповів Джордж.

Не дивно, що він, зосередившись на керуванні й місцевості, не розумів: наша проблема значно більша за слабкий запах пального в кабіні. Він не знав про порожні баки. Ми ПНБ — поверталися на базу. Інакше кажучи, еммм, так, а що, в біса, ми ще мали робити?

— До Кандагара ми не долетимо, — констатувала я так чітко і спокійно, як тільки могла. — У нас витік пального.

На Джорджевому обличчі зблиснула тривога.

— Слід або приземлятися там… — я показала на голу пляму піску праворуч від нас, — або ми розіб’ємось… отам.

Я показала на інший гірський кряж за вісім кілометрів від нас.

Джордж не сумнівався в жодному моєму слові. Не гаючи ні секунди, він показав рукою на скелю, де збирався посадити вертоліт. Там? Рішення було правильне. Під камінням закласти міни складніше, ніж під піском. Наше випробування ще не закінчилось, і поки що додому ми не летіли. Не можна було відвертати увагу Джорджа, бо він мав посадити вертоліт на обране місце. Тож, коли він пірнув униз до гір, у кабіні повисла моторошна тиша.

Усі підготувалися. Тепер лишалося триматися міцніше й чекати катастрофи. Лівою рукою я потяглася вгору до дверей, а скривавлену праву поклала на пульт керування і глибоко вдихнула.

У ручках керування не працювала гідравліка, і, коли Джордж спрямував вертоліт донизу, я відчувала напругу навіть через сидіння. Це ніби їхати автофургоном, у якому несправний гідропідсилювач керма. Ми торкнулися землі набагато швидше, ніж зазвичай, і наша «пташка» аж затріщала від удару. Я відчула, як десь посередині спини щось різко хруснуло, проте біль не міг мене зупинити. Принаймні не сьогодні. Ми приземлилися. Це було досить тверде приземлення, але не катастрофа. Нічого страшного ні з ким не сталося. Ми вижили. Джордж був надзвичайним пілотом і виконав свою роботу. Тепер вийти наперед мали ПРи.

Треба було стерегтися талібів і якось, у дідька, вибратися звідси.

Мої руки швидко пересувалися пультом керування, смикали за ручки й клацали перемикачами — точнісінько так, як нас навчили. Я вимкнула газ і перекрила подачу пального. Команда все робила злагоджено, швидко і спокійно, як, зрештою, вже сотні разів перед тим.

У моїй голові, крім контрольного списку, мимоволі прокручувався сценарій, про який я намагалася не думати. І то не був сценарій фільму жахів. Ми опинилися в реальності, де всюди розкидано СВП, охорони периметра немає, а довкола — гори та бійці Талібану. Я знала, що битимуся до загину. Це набагато краще, ніж попастися в полон і маршувати ворожою територією з мішком на голові.

Я потяглася до гвинтівки, схопила її і вислизнула з вертольота на всипаний камінням майданчик. Мене тричі мобілізували в Афганістан, і я безліч разів літала в зону воєнних дій, але на ворожу територію за огорожею я ступила вперше.

Обернувшись плечима до вертольота, я попрямувала до хвоста й нарешті добре роздивилася поранених, яких ми врятували. В одного солдата (очевидно, найстаршого), який тримав руку на черезплічнику, був такий байдужий вираз обличчя, ніби йому вже нічого не загрожувало. А от хлопець поруч з ним, навпаки, видавався переляканим. Через бандажі на грудях і ногах він не міг рухатися. Напевно, у нього була травма хребта. На щастя, він міг ворушити рукою, тож попросив:

— Подайте мені зброю.

Ті-Джей простяг пораненому його особисту зброю, і, попри всю небезпеку ситуації, ми усміхнулися. Ще один воїн на нашому боці.

Третя поранена була зовсім молодою. Не знаю, які вона мала травми, але її аж трусило, хоч буяло надспекотне афганське літо. Вона сиділа нерухомо, проте очі її метушливо бігали по кабіні й горах. Я нахилилася ближче.

— Гей… гей, поглянь на мене, — сказала я їй, зазирнувши просто в очі. — Щойно в Афганістані підбили наш рятувальний вертоліт. Усі літальні апарати в радіусі ста кілометрів знялися в повітря, щоб урятувати нас. Тож заспокойся. Ми скоро виберемося звідси.

Я встала й повернулася до Ті-Джея, закотивши очі під лоба.

Він кивнув на знак згоди.

— Саме тому не можна дозволяти жінкам працювати в конвоях, — тихо сказав він.

Заплямована власною кров’ю й пальним я сердито зиркнула на нього, але він не помітив.

— Ти, бляха, знущаєшся?

На якусь мить Ті-Джей спантеличився, а потім до нього дійшло.

— Ой, та мова ж не про тебе, Ем-Джей! Ти крута… — пробурмотів він, затинаючись.

Я повернулася до відсіку. У мене не було часу міркувати над словами Ті-Джея щодо начебто моєї винятковості. Він не міг усвідомити, що жінки в одностроях мають такі ж здібності, як і чоловіки.

Наприклад, пілот «Педро-16» — чоловік. Але згадка про те, що в нього не витримали нерви, ще не згасла в моїй пам’яті. До речі, де, в біса, їх носить? Чому вони не приземлилися поруч і не забрали нас? Попри залиту кров’ю руку, я готова битися далі. Готовність битися залежить не від статі, а від характеру конкретної особи.

Відкинувши ці думки, я зупинилася перед відчиненими дверцятами відсіку. Жоден з поранених не мав броні, проте вона була на мені, тож я стала між ними й горами. _____________ став поруч. Він пильно вдивлявся в гори за хвостом вертольота, прикриваючи сектор «від шостої до дев’ятої години». Я взяла на себе сектор «від дев’ятої до дванадцятої». Було приємно стояти пліч-о-пліч із таким спецпризначенцем, як _______________. Я робила все, що мала робити, і відчувала це своїм єством. Упродовж останньої години мене підстрелили таліби, мій вертоліт продірявили кулі і мені довелося екстрено приземлитися на ворожій території. Я можу це зробити. Я не боюся. У ту мить я не помінялася б місцем ні з ким у світі, бо знала: цю роботу найкраще виконаю саме я.

Однак тут і справді було небезпечно. Ми стояли довкола просяклого пальним вертольота, що не міг більше літати, а Ті-Джей знов і знов передавав наші координати по аварійному радіоканалу.

— Мейдей. Мейдей… «Педро один-п’ять», потрібна евакуація.

Наш вертоліт-побратим з несправною зброєю лишався високо в небі й зовсім не виявляв бажання приземлитися.

— Мейдей. Мейдей… «Педро один-п’ять», потрібна евакуація, — знову сказав Ті-Джей.

Я подумала про те, що вертольоти літають у парі, щоб у разі аварії один міг допомогти другому. «Педро-16» уже відмовився взяти на борт наших поранених через страх перевантаження. Тепер ми просили їх підняти ще більшу вагу. Тому й не дивно, що вони не хотіли спускатися.

Однак Ті-Джей і далі кричав у радіо.

— МЕЙДЕЙ! «Педро один-шість», бляха, спускайтесь і заберіть нас!

А потім почалася справжня перестрілка.

Пізніше я читала у звітах, що довкола нас було близько ста п’ятдесяти талібів. Вони мали чіткий план: вивести з ладу конвой, поранити солдата, приманити вертоліт рятувальників і збити його. Цьому планові годилося б запобігти, але ми були тут, і нас щохвилини могли розстріляти. Певна річ, оті всі ворожі сили, з якими ми стикнулися біля конвою, мали намір закінчити свою роботу, тобто вбити або взяти в полон кожного з нас. Ліворуч від вертольота об каміння під нашими ногами зі свистом ударялися кулі.

— Задраймо люки з цього боку. Забагато вогню на нас, — скрикнув ____________, кивнувши головою в інший бік, а тоді усміхнено додав: — Безпечніше йти через кабіну. Не хочеться знову вхопити кулю.

Я усміхнулась у відповідь і закинула ногу в кабіну. Точніше, спробувала це зробити. Біда з тим одягом! Прив’язані до талії рукави розв’язалися, верх костюма опустився, і я зачепилася за нього ногою. На півсекунди ми зустрілись очима, і я просто розсміялася, бо ситуація була геть абсурдна. _____________ гиготів, коли незграбно взяв мій костюм за те місце, що нижче від спини, і штовхнув мене у відсік.

Потім штовхнув іще раз, і я майже прокотилася по підлозі, вбираючи в себе пальне з калюж. Він заліз услід за мною. Тепер ми обоє іржали, як ідіоти. Ті-Джей, тримаючи оборону в передній частині «пташки», обернувся подивитися, чи не з’їхали ми з глузду. Може, злегка й з’їхали, бо аж заходилися реготом. Однак нам треба було трохи розслабитися.

Бійці Талібану напосіли на наш вертоліт. Довкола дзижчали кулі. Вони летіли зусібіч, а ми ще не зробили жодного пострілу. Згідно з правилами, нам треба було знати точне місце обстрілу. Може, нам і полегшало б трохи, якби ми постріляли по горах, але тоді ми витратили б набої, які знадобляться, коли таліби прийдуть по нас. Не знаючи достеменно, звідки йде ворожий вогонь, тиснути на спусковий гачок безглуздо: можна зашкодити цивільним, які, не дай Боже, з’являться на цій території. З вертольотів у повітрі теж годі побачити, звідки стріляють, бо в горах дуже багато скель і печер, які ідеально прикривають ворога.

Раптом захрипіло радіо на аварійному каналі. То озвалась одна з «Кайов»

— «Педро один-п’ять», «Шамус три-чотири». «Педро один-п’ять», увага! Ми ПНБ для дозаправляння й перезаряджання.

Хай їм чорт — вони теж нас кидають?! Без прикриття з повітря таліби переб’ють нашу маленьку команду за лічені хвилини. Тільки ракети «Кайови» тримали ворога на відстані. Пілот «Кайови» це знав напевно, бо його подальші слова були просто безумством.

— Якщо ви можете ворушити дупами, то швидко збирайтеся. Ми пролетимо повз вас і підхопимо на шасі.

Я подивилася на згорбленого над радіостанцією Ті-Джея, щоб переконатися, що мені не вчулося. На шасі? Це Афганістан, а не Голлівуд. «Кайови» не приземляються на бойовищі й не перевозять пілотів на шасі. У них немає додаткових сидінь, і їм не вистачить потужності на додаткову вагу, особливо в таку спеку. Але, може, їхня вага стала менша, бо в них поменшало пального й набоїв?.. А як же наші пацієнти?

— Відмова. Нас забагато. Маємо трьох поранених.

— Прийнято, «Педро один-п’ять», — сказав пілот «Кайови». — «Педро один-шість» приземлиться й забере ПРів та поранених.

Нарешті. Наш вертоліт-побратим таки спуститься. Спочатку «Кайови» заберуть екіпаж на шасі, а решта людей полетить на «Педро-16». Це може спрацювати.

— Першим на вихід екіпаж, — сказав _____________. — Ем-Джей, ви зі стрільцем стрибаєте на першу «Кайову».

— Нізащо, — запротестувала я.

Я не хотіла кидати інших. Потім прикусила язика. ___________________ був головним у ПРів. Технічно нами командував Джордж, але він ніколи не піддав би сумніву накази _________. Тактичне керівництво лягло на плечі _____________, щойно ми почали працювати як наземні війська. Не можна було сперечатися з його рішеннями просто тому, що я не бажала евакуюватися першою.

Хоч як мені не хотілося кидати команду, я ледве не заверещала з радості, помітивши, що два армійські вертольоти підлітають ближче, щоб забрати нас. Це було найпрекрасніше з того, що я бачила в житті. Я повернулася до ____________ і почала відстібати від рятувального жилета магазини з патронами й воду. Тепер йому вони були потрібніші.

— Це не круто, чуваче, — сказала я. — Я хочу лишитися тут, з вами, аж поки з’явиться шанс вибратися всім.

Ми з Джорджем перезирнулись. Я бачила, що й він відчуває те саме, але на землі головними ставали ПРи, тож заради спільної справи я мала слухатися їхніх наказів.

____________ засміявся, беручи мою амуніцію.

— Побачимося в Кандагарі, — мовив він.

Я проковтнула свою гордість і повернулася до армійського вертольота. Один магазин про всяк випадок я лишила собі: ану ж нам з «Кайовою» доведеться ще раз незаплановано «приземлитися»? Інший ПР пристебнув мені до пояса витяжний шнур, щоб я могла причепитися до шасі «Кайови». Мандрівочка буде хистка.

Попри рани, я не відчувала болю. Очевидно, завдяки адреналіну. Разом з Ті-Джеєм ми побігли до «Кайови». Коли Ті-Джей показав, на який бік вертольота планує стрибати, я кивнула.

У ту мить я про це не згадала, однак лишила там дещо зі своїх речей, зокрема прапор. Уперше я йшла в бій без чарівного амулета, але нам з Ті-Джеєм треба було летіти впорожні. І хоч ми кинули наш рідний вертоліт, я була рада, що сідаю на новий. Ми зігнулися під лопатями робочого гвинта й посунулися до протилежних шасі, щоб не збити «пташці» баланс. Я поставила праву ногу на шасі й перекинула ліву, щоб сісти на металеву підвіску, яка йде від фюзеляжу до ракетного блока, а потім прихилилася спиною до вертольота й зачепила гвинтівку за гондолу двигуна.

Перш ніж ми злетіли, я кинула очима на нашу поламану «пташку». ПРи винесли назовні двох із трьох поранених і готувалися повантажити їх на борт побратима. «Педро-16» щойно приземлився метрів за дев’яносто від них — на відстані, яку треба йти під кулями по розпеченому камінню майже цілу вічність. Я зауважила двох ПРів і трьох поранених, а потім — хай йому грець! — Стіва, який тримав ноші з одного кінця, хоч його мала забрати інша «Кайова».

Я знала Стіва досить добре й усе зрозуміла: він побачив, що ПРи не зможуть самостійно перенести двох поранених туди, де приземлився «Педро-16». Тому й узявся допомагати ПРам під прицільним вогнем бійців Талібану. Я лютувала, що він наражає себе на небезпеку, але водночас пишалася ним. Гордість і нерви. А ще я заздрила, що він, на відміну від мене, таки переконав ПРів дозволити йому лишитися.

Я обв’язала витяжний шнур довкола підвіски ракетного блока й пристебнула другий кінець до пояса, а тоді двічі ляснула по фюзеляжу, даючи пілотам команду на старт. Проте вони вже почали підніматися. Навіть безстрашні пілоти таких вертольотів не хотіли там лишатися ні на мить. Я почула, що гвинти запрацювали інакше: їм було важко нести зайвих двох людей, на яких «Кайова» не розрахована. Я відчула, як вертоліт легшає. Це означало, що ми зараз злетимо.

Потім за один момент я наче знову пережила всі свої різдвяні свята. Мою увагу привернув крихітний спалах світла метрів за шістдесят позаду розбитого вертольота. Я дивилася трохи нижче від цівки гвинтівки, зачепленої за ракетний блок, і побачила спочатку один, а потім другий спалах світла з дула таліба.

Нарешті. Стріляють звідти! Мені хотілося переможно закричати. Це означало, що я знаю, куди стріляти. Я розуміла, що Ті-Джей крізь фюзеляж не міг бачити цих спалахів. Поки вертоліт піднімався, мені вдалося випустити з десяток куль. Сумніваюся, що вони когось убили або принаймні поцілили. Я могла сподіватися лише на те, що трохи відігнала ворога, аби ми могли спокійно злетіти. Якщо я зняла куряву, то є шанс, що й інші зможуть побачити, куди я лучила, і націлять туди власну зброю.

Однак у мене не було радіозв’язку з пілотом «Кайови», тож після кількох пострілів я збагнула: більше стріляти не можна. Зрештою, ось-ось мала підлетіти інша «Кайова». Я не мала вибору: треба було берегти набої.

Потім мені сяйнула думка, від якої всередині все стерпло. Те, що я нарешті змогла побачити спалахи від пострілів, означало, що таліби помітили нашу спробу евакуації й вирішили вийти з засідки, щоб покінчити з рештою команди рятувальників, які лишилися на землі.

Двадцять хвилин польоту до найближчої передової оперативної бази здалися мені годинами. Я відчайдушно чіплялася за ракетний блок, а вітер майже здирав з мене одяг. Але найгіршим було те, що я не знала, чи вибралися звідти Стів і ПРи. «Педро-16» пронісся повз нас через кілька секунд, і я не встигла розгледіти, чи є на борту мої бойові товариші.

Поки я дивилася на землю, різкий вітер вирвав з моєї кишені сонцезахисні окуляри. Прив’язана до вертольота, я вдихала гаряче пустельне повітря на швидкості сто тридцять вузлів і спостерігала за тим, як вони здіймаються у височінь. Раптом мої «Оаклі», кружляючи, полетіли донизу, на афганську землю, і я засміялася, уявивши десятирічного кандагарського козяра, який носитиме їх, коли пастиме кіз.

Через двадцять хвилин вертольоти «Кайова» перелетіли через колючий дріт ПОБу «Фронтенак». Вони мали висадити нас, після чого, швиденько заправившись і набравши боєприпасів, помчати назад до конвою. Тепер я безперестанку думала про тих, кого покинула. Я відстібнулася й стрибнула ще до того, як полози торкнулися землі. Соромно сказати, але я навіть не повернулася відкозиряти хоробрим пілотам «Кайови», які щойно нас урятували, бо дуже хотіла довідатися про долю Стіва та інших.

Я рушила до бази, майже не помічаючи нажаханих очей солдатів, що товклися довкола. Уявляю, який у мене був вигляд: просяклий пальним бронежилет, засохла кров на руці й нозі, авіакостюм, зав’язаний рукавами довкола талії, гвинтівка напоготові, а на голові — шолом. Я вже була по цей бік дроту, але й досі відчувала в крові адреналін.

Дорогу мені перейшов якийсь солдат із квадратною щелепою.

— Геть! Мені треба в ТОЦ, — скомандувала я.

Я прямувала в тактично-оперативний центр, позначений сигнальними флагштоками, де можна було по супутниковому зв’язку й радіо дізнатися, чи вижила наша команда.

Солдат, що стояв переді мною, розкривав комплект першої меддопомоги. Потім я побачила сині латексні рукавички — очевидно, «Кайова» передала по радіо, що везе на полозах пораненого пілота. Я проігнорувала його й рушила вперед. Заскочений зненацька, медик ступив крок назад і спотикнувся. Тільки в цю мить я помітила коло себе Ті-Джея. Невже він ішов поруч від самого приземлення?

— Капітане… Капітане, сер, мені треба оглянути ваші рани. Я не можу відпустити вас, поки не подивлюся, — наполягав медик.

Пустивши повз вуха його «сер», я йшла далі, але медик не відставав від мене й Ті-Джея. Не сповільнюючи ходи, я перекинула гвинтівку в ліву руку й показала йому праву.

— Бачиш? Усе гаразд. Трохи шрапнелі, але вона маленька, я зможу дістати її потім.

— Гаразд, — сердито впирався він, — проте я хочу оглянути й ногу.

Роздратована, я зупинилась. Подивившись йому в очі, я спустила штани просто посеред двору. За нашим незграбним танцем спостерігали близько десятка солдатів, однак я не була певна, що до того моменту під бронею й шоломом вони розпізнали в мені жінку. Тепер вони витріщалися відкрито — на мої труси «Гелло Кітті».

Ті-Джей ступив крок до найближчого солдата і майже прибив його поглядом до землі.

— НА ЩО ТИ, бляха, вирячився?

Усі чоловіки, вийшовши з заціпеніння, знову швиденько взялися до своєї роботи. Медик скористався з можливості оглянути мою ногу й опустився на коліна.

— Гаразд… кров уже не йде. Ви вільні… мадам.

Утішений тим, що наді мною не нависає смертельна небезпека, він дозволив мені йти далі, але не припинив своїх танцювальних маневрів поруч, дістаючи на ходу якісь пігулки.

— Знеболювальне й антибіотики, — сказав він і всунув мені таблетки.

— Е ні. Без стимулянтів. Якщо команда не вибралась, я лечу по них назад.

— Розумію, мадам, але хоч ковтніть антибіотик. У вашій руці й нозі сторонній матеріал. Ви ж не знаєте, що було в тій кулі.

Логічно. Я схопила пігулку, яку він мені простяг, і відразу ж проковтнула.

Він боязко потер своє колюче підборіддя, сором’язливо й водночас переможно усміхнувся, а тоді показав іще одну пігулку.

— Узагалі, оце антибіотик.

Я ледь не вдарила його, бо не потребувала анестетиків. Рани вже не боліли. Мене турбувала доля інших. Якщо вони не дісталися до бази, я маю бути в стані бойової готовності, щоб повернутися й забрати їх. Звісно ж, до їхніх послуг були й інші команди, і мені дозволили б вилетіти знову тільки після звіту, але в той момент я про це не думала. Якби було треба, я б викрала одну з вантажівок і повернулася назад.

Я потяглася до фанерних дверей ТОЦу і рвучко смикнула їх. Вони з грюкотом зачинилися за мною й Ті-Джеєм. На нас глянуло кілька пар очей, але всі відразу ж повернулися до роботи: зрештою, обстріляно конвой і збито рятувальний вертоліт. Такі речі важливіші за відвідувачів.

— Чим можу допомогти, мадам? — спитав найближчий до дверей солдат, не відриваючи очей від монітора.

— Я лише на хвильку, солдате. Я «Педро один-п’ять», мені треба знати, що з моїми пораненими й рештою екіпажу.

Усі водночас подивилися на нас із Ті-Джеєм. Ніхто не промовив ані слова, і я з жахом відчула: вони знають щось таке, чого не знаю я. Вони чули наші заклики про допомогу по радіо, коли нас атакував Талібан?

Двері знову рипнули — за нами зайшов Джордж. Він прилетів другою «Кайовою». На його обличчі проступала тривога, як і в мене.

— Агов, Стів і наші ПРи нормально вибралися звідти? — запитав Джордж.

Капітан, чия уніформа видавалась аж надто чистою, встав із-за свого фанерного столу.

— Усі вибрались успішно, — сказав він.

Три чудові слова.

Я не могла дочекатися, коли зможу обійняти Стіва й добряче зацідити йому.