Стріляй, як дівчисько

Пролог

Я визирнула у вікно на темні тіні акул, що рухалися просто під поверхнею моря. Труснула головою і зусиллям волі зосередилася на своєму терміновому завданні — перевірити спорядження, запам’ятати, де на дверях перемикач аварійного спуску, повторити рухи, якими відстібають паски та сигнальний лінь, перевірити, щоб крихітний балон із киснем на жилеті був заряджений. Якщо нас раптом потягне на дно, у балоні вистачить повітря секунд на тридцять. Я добре знала, чого сподіватися в разі аварійного приводнення, бо пройшла курс тренування на тренажері, на якому відпрацьовують методи покидання кабіни літака, що впав у воду: вас пристібають у макеті труського вертольота, потім він падає в басейн і перевертається. Але тут, посеред океану, поруч не було інструкторів, що могли б допомогти. І на тренуванні не було акул.

Моє літо було повне захопливих місій: погасити пожежу в Каліфорнії, вивезти марихуану з величезних заповідників на заході країни, надати допомогу після урагану в Техасі. Але врочистим фіналом того виснажливого літа мала стати місія, яка мені подобалася найменше, — довгострокова рятувальна операція на воді. На вантажному шляху посеред Тихого океану постраждав рибалка, тож мене й мою команду послали забрати його й перевезти в безпечне місце.

Я чітко пам’ятаю, як багато років тому, у першому відрядженні в складі Повітряних сил, переглядала в кінотеатрі «Ідеальний шторм» — тодішню кіноновинку. Коли команда на рятувальному вертольоті зрозуміла, що не зможе заправитися від літака-заправника й дістатися суші, я зіщулилась і ледь дивилася на екран. Коли вони впали в океан, я подумала: «Ох… Я дуже хочу бути пілотом, але нізащо не потраплю в таку ситуацію. Треба бути геть скаженим, щоб полетіти вертольотом на середину океану!»

Однак минуло вісім років, і ось вона я. Лечу таким же вертольотом, як бачила в тому фільмі. Лечу над океаном, не маю можливості дозаправитись і шукаю вільного від акул місця, щоб посадити вертоліт на воду. Отака доля.

У перші дні жовтня 2008 року ми прибули на позицію в Сан-Дієго — іншими словами, на майданчик, з якого мав початися наш політ на корабель тривалістю щонайменше десять годин. Тож треба було чотири рази дозаправитися в повітрі від С-130, щоб добратися туди й назад. Це мав бути найдовший політ за всю мою кар’єру, і я знала, що нерви (і сечовий міхур) у мене напружаться до краю. То була перша місія, коли я мала летіти аж на середину океану, хоч мене, правду кажучи, взагалі дратували польоти над водою. Але це була моя робота, тож я зусиллям волі зосередилася на підготовці.

Ми вилетіли із Сан-Дієго вранці, проте на зворотну дорогу підготували окуляри нічного бачення. Напередодні ввечері ми спланували місію і знали, що вчетверте дістанемося танкера, коли надворі буде вже ніч. Ми прихопили із собою сандвічі й воду, але я сумнівалася, що в тій ситуації взагалі зможу їсти. До того ж я знала, що мені треба майже зневоднити себе, щоб не вдаватися до вигадливого танцю зі спробами помочитися в гелікоптері. Хлопцям просто слід мати напохваті порожню пляшку, моя ж історія дещо складніша.

Крізь хмари ми летіли на висоті кілька сотень метрів над рівнем моря, але прогнози впевнено обіцяли, що далі небо розчиститься, — це були хороші новини. Чисте небо означало б, що ми точно зможемо піднятися на потрібну висоту й дозаправитися від С-130, який супроводжуватиме нас.

Коли ми «намочили ноги», тобто вилетіли за лінію берега у відкритий океан і помахали суші рукою, то пройшлися відповідними контрольними списками. Вони тільки посилили мою тривогу.

З якоїсь причини приводнення в стилі «Ідеального шторму» передбачало те, чого я найбільше боялася з усього, що ми могли робити як виконавці пошуково-рятувальних дій у бойових умовах, і я мала щоразу переборювати цей страх, коли «мочила ноги». Це могло бути тренування над озером чи реальна рятувальна операція на воді, але я завжди мала глибоко вдихати, коли звіряла все з контрольним списком операцій. Я знала, що не лише мені лячно, однак решта команди більше нервувалася через чотири дозаправляння в повітрі.

Правду кажучи, дозаправляння в повітрі — моє улюблене завдання, хоч і добряча шарпанина нервів. Мета така: треба дотягтися кінчиком заправної штанги до горловини шланга на С-130. Штанга — це металева трубка, яка виходить праворуч із нижньої частини повітряного судна, приблизно на відстані два з половиною метри від диска тягового гвинта. Горловина шланга, подібна до брандспойта, яким користуються пожежники, має металеві кільця завширшки близько сорока п’яти сантиметрів і схожі на парашути стабілізатори.

Тренуючись дозаправлятися, ми працюємо за тим самим сценарієм. Спочатку налагоджуємо радіозв’язок із С-130 і тримаємо стабільний курс. Вони йдуть на зближення — зменшують швидкість і летять попереду вище від нас. Ми реагуємо — збільшуємо оберти, набираємо швидкість і висоту. Зазвичай це досить легко, бо в нас порожній бак, а отже, менша вага вертольота. Коли ми тренувалися це робити з повним баком, було дещо складніше. Тренуватися «на одному моторі» (тобто з обмеженими потужностями — так, ніби один двигун перестав працювати) теж весело. С-130 має летіти нижче, а не вище від літака, тоді як вам треба знизити висоту і влучити заправною штангою просто в горловину шланга. Є тільки одна спроба: у реальній ситуації на другу просто не вистачить технічних ресурсів. Тобто все треба робити з першого разу, ще й так, щоб не осоромитися.

Того дня, коли ми летіли на корабель, перше дозаправлення відбулося приблизно через три години польоту. Ще через три години я вдруге зістикувалась із С-130. Дозаправлення вертольота може виснажувати і фізично, і морально, тож зазвичай пілоти роблять це по черзі. Коли я сіла за кермо, Фінн, другий пілот, зв’язався із заправником по радіо і бортмеханік (або БМ) вигукнув, що бачить С-130 попереду вище від нас.

— Набирайте висоту, — сказав він.

Я обережно штовхнула ручку «крок-газ», збільшуючи потужність, і трохи опустила ніс вертольота, щоб підтримати швидкість. Звично глибоко вдихнула і поворушила всіма пальцями, аби вони не були такими напруженими. Я не раз помічала: найгірший учинок у точному маневрі на кшталт такого, як роблю я, — це надто міцно тримати штурвал.

Набираючи висоту, я кожні кілька секунд озиралася через плече, аж поки побачила С-130.

— Так, він підлітає справа, — вигукнув БМ, який відстежував наближення заправника в десятих частках кілометра. — П’ятсот метрів… чотириста… триста… двісті… Ти маєш його бачити.

Я глянула через теплицю — так ми називали віконечко зверху.

— Бачу. Підіймаюся вище й повертаю правіше, — озвалася я.

Мої очі ніби приклеїлися до заправника.

Я зайняла позицію зліва позаду літака, і вони випустили шланг. Ми пробігли контрольним списком дозаправляння, і я зманеврувала на позицію просто за горловиною. Тепер ми летимо в щільному строю, дуже близько до іншого літака, так близько, що інколи подаємо сигнали ліхтариками чи просто рукою через ілюмінатори. Але члени команди, які перебувають у хвостовій частині літака, так звані хвостовики, зазвичай на цьому етапі маневру поводяться дуже тихо.

Я закріпила положення, орієнтуючись на шланг, і ще раз глибоко вдихнула; інтерком був увімкнений, і я тихо підспівувала, як завжди перед ривком. Поступово збільшила потужність, трохи підняла ніс, і влучила точно посередині горловини, досить сильно, щоб штанга не випала; потім продовжила рух угору й ліворуч, поки не опинилася на заправній позиції і в наш бак не потекло пальне.

— Хай тобі грець, Ем-Джей! Я з жодним пілотом не захочу більше заправлятися, — сказав стрілець.

Я вдячно усміхнулася. Коли заправляння завершується, усі відчувають полегшення: тепер пального вистачить іще на три години, отож можна трохи розслабитися.

Для членів команди, що сидять у хвості, дозаправляння — нервова процедура: вони не можуть контролювати, що відбувається з повітряним судном спереду, а його іноді трусить, коли ми намагаємося потрапити в потрібну точку не більш ніж за десять метрів від нас на швидкості близько двохсот кілометрів за годину. Деякі пілоти силкуються зробити все хутчіш і в останню мить роблять різкі корекційні рухи чи приділяють корекції занадто багато уваги. Тихе підспівування завжди допомагає мені відпружуватись і не вимагати від себе чогось більшого. І це завжди працює, мов на помах чарівної палички.

Кожного разу, коли ми летимо на рятувальну місію через океан, мені голова репається, щойно шуканий корабель нарешті матеріалізується з безмежного синього океанського простору. Мені аж дух перехоплює. Не видно нічого, крім темного неба, а потім зненацька виринає наша ціль. У певному розумінні це завжди здається мені просто удачею.

С-130, від якого ми заправлялися, був неподалік і кружляв над головою. Вони вже скинули парашутистів-рятувальників — інакше кажучи, ПРів, що мали спуститися з парашутами на корабель і допомогти потерпілим. Ми прибули якраз тоді, коли вертоліт-побратим забрав потерпілого і двох ПРів. Вони закінчили, а ми знизилися, підняли з корабля лебідкою ще двох ПРів і полетіли назад.

Тепер треба було дістатися додому. Тішачись завершенням цієї довгої місії, ми знову набрали висоту для третього дозаправлення. Там, посеред безмежного синього океану, тільки починало сідати сонце. Досить скоро ми надінемо окуляри нічного бачення, тож четверте дозаправлення стане справжнім випробуванням.

Ми без проблем виконали всі маневри і приєдналися до горловини, але, коли почали переглядати контрольний список дозаправляння, бортмеханік помітив, що пальне не тече. Нічого страшного. Таке може статися з мільйона всяких причин. Фінн, який сидів тоді за штурвалом, трохи потряс його на той випадок, якщо клапан чомусь не відкрився. Але марно. Фінн вирішив від’єднатись і спробувати ще раз. Безрезультатно. Ми поміняли положення й спробували інший шланг. Пальне не тече. Недобре.

Ми знову від’єдналися, відлетіли на оглядову позицію й почали обговорювати, що нам робити далі. Фінн разом із БМом переглянули контрольні списки й спробували виявити негаразди, перебравши всі можливі варіанти. Ми знову приєдналися, однак пальне не текло. Коли стрілка паливоміра стала опускатися до нуля, ми всі збагнули жорстоку реальність. У моїх очах відбився найбільший страх. Нам треба було посадити нашу «пташку» на воду посеред крижаного океану, перш ніж настане ніч.

Я намагалася бути незворушною, але не могла думати ні про що інше, як про те, що у місії в «Ідеальному штормі», коли вертоліт із хоробрими чоловіками сів на воду, жоден із них не врятувався. Я відчайдушно сподівалася, що ми зможемо знайти інший вихід.

Фінн, досвідченіший пілот, ніж я, заговорив про стратегію. Ми спробуємо повернутися назад, ближче до корабля, і, поки він літатиме над водою, всі вистрибнемо. Фінн також думав, що, мабуть, зможе спуститися аж до самого корабля, якщо вистачить часу. Потім відлетить убік, посадить вертоліт на воду і спробує самостійно вилізти з гелікоптера, що вже тонутиме. Я почала дякувати Всесвітові, що в нас на борту є ПРи. Ми перевірили спорядження і з тривогою переглянулися.

— Гаразд. Отже, це наш план. У когось є інші ідеї, поки я не переказав його заправникові? — спитав Фінн.

Відповіддю на його питання було кілька секунд тиші. Можу точно сказати, що цей план нікому з нас не подобався, але кращих пропозицій не було. Ми знервовано зиркали одне на одного, кожен напружував мізки в пошуках нешаблонних ідей. Потім заговорив БМ.

— Гей, а чому б на хвильку не ввійти в піке з нульовим перевантаженням? Може, рештки пального вдарять по кришці бака і щось там розтрусять?

Ми перезирнулися. Звучало дещо скажено, але, може, це спрацювало б? Усі ладні були випробувати що завгодно, тільки б не спускатись у темну холодну безодню. Ми кивнули одне одному, і Фінн почав крутий підйом. На піку він наліг на ручку «крок-газ», щоб якнайбільше зменшити потужність, і перекинув «пташку» носом униз. Ми всі знялися над сидіннями — нас тримали тільки паски безпеки, а незакріплені пристрої розлетілися по всьому вертольоту. Коли ми опинилися в нижній точці маневру, у мене всередині все опустилося, — але, на щастя, вдалося вирівнятися без особливих проблем.

Якби, зрештою, нам таки довелося приводнюватися, витрачений на цей маневр час не пішов би на користь, однак ми знали: це варто було спробувати. Настала пора ще раз приєднатися до заправника й подивитися, чи спрацювало. Думаю, всі тоді затамували віддих.

Ми з першого разу влучили в горловину й набрали висоти до заправної позиції. На С-130 уже знали про наші проблеми (бо ми стільки разів приєднували штангу!), тож через ілюмінатор вантажного люка на нас дивилося багато напружених облич. Я клацнула перемикачем, щоб запустити подачу пального, і ми всі втупилися в сенсор. Минула мить — нічого. Потім стрілка смикнулась і почала рухатися.

— Потік пального встановлено! — вигукнула я під гучні радісні крики.

Я налаштувала мікрофон і потішила команду заправника хорошими новинами. У їхніх голосах чулося полегшення: з потенційної повітряної пошукової підтримки вони знову обернулися на простий заправник. Я напружено видихнула й засміялася. Решта команди зробила те саме.

Під час ремонту ніколи не з’ясують, що трапилося, але я маю подякувати своєму БМові, який урятував нас від моря. Він запропонував нестандартний вихід, бо добре розумівся на системі, а не тому, що вичитав можливість розв’язання проблеми в якомусь контрольному спискові. І не востаннє під час цієї місії глибокі знання БМа фактично врятують мені життя.

Учетверте ми заправилися в окулярах нічного бачення без жодної проблеми, і настрій на борту поліпшився. Тієї ночі, коли ми дісталися землі й побачили аеродром Сан-Дієго, вогні посадкової смуги й доріжки для рулювання внизу справили враження, ніби ми сідаємо просто на ковдру із зірок. Ми всі розуміли, що сталося з нами, і в наших жартах учувалося неймовірне полегшення.

Коли ми знизилися, моє щастя почало розсіюватися.

О Господи, як же хотілося в туалет!