Стріляй, як дівчисько

Три

Кілька останніх тижнів своєї кар’єри в Повітряних силах я подавала заявки на підготовку в різні частини авіації Національної гвардії по всіх куточках країни. Мій майже колишній чоловік Джек завершив свою пілотну підготовку, тож одночасно я почала оформлювати документи на розлучення. Коли він поштою отримав папери, то зателефонував мені з бази в Літтл-Року (штат Арканзас) і йому вистачило нахабства прикинутися здивованим.

— Але ж я понад рік тебе не бив! — сказав він.

Неймовірно. Тобто, він що, серйозно? Ми не жили разом півтора року. Я інколи бачила його на церемоніях, де він одного разу отримав крила, але фактично ми разом не були. Гадаю, він зміг переконати себе, що я не погоджуся на це. Однак я знала: лишитися в цьому шлюбі означало зневажити власну матір і всі жертви, на які вона пішла, щоб забрати мене якнайдалі від біологічного батька. Мати знайшла своє щастя після першого шлюбу. Може, і я коли-небудь знайду. Попри скептицизм Джека, я переконала його, що хочу розлучитися.

У березні 2004 року мені зателефонували з авіації Національної гвардії в Нью-Йорку і запропонували місце пілота в пошуково-рятувальних діях у бойових умовах — літати на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук». Я була в захваті. Водночас мені запропонували й місце пілота штурмовика А-10 в іншому підрозділі Нацгвардії. Я не могла в це повірити. Я завжди хотіла літати на А-10. А-10, прудкий апарат для атаки з невеликої висоти, імпонував мені більше за інші літаки. Він був спроектований і збудований для неймовірної тридцятиміліметрової гармати, розміщеної під кутом до центру носа. Ця зброя може під час пострілу розвертати літак. Нарешті, після всіх перешкод і негараздів, це сталося. Я — пілот.

Це був легкий вибір. Я зателефонувала підполковникові Майку Нойєсу в Нью-Йорк — поки я подавала заявку, він зробився для мене кимось на кшталт ментора — і подякувала йому за надану можливість, сказавши, що погоджуюся літати на А-10.

— Чому? — запитав мене підполковник Нойєс.

Питання трохи вибило мене з колії. Мені здавалося, що будь-хто на моєму місці вибрав би А-10, а не вертоліт.

— Ну, — відповіла я, — я завжди хотіла літати на А-10.

— Ага, а чому? Що тобі подобається в А-10?

А що в А-10 могло не подобатись? У нього взагалі не було шансів переконати мене, що А-10 — не найкращий літак з усіх.

— Мене захоплює те, в яких умовах ним треба керувати. Він літає дуже низько, підтримуючи наземні батальйони; неймовірно маневрений, а від звуку гармати в мене по спині мурашня бігає. На ньому пілот так глибоко поринає в гущу подій, як узагалі можливо для пілота.

— Щира правда, — сказав підполковник, — але те, про що ти говориш, можна знайти й у нас. І ось найважливіше: ми — платформа пошуку й порятунку в бойових умовах. Як пілот А-10, ти весь час стирчатимеш на тренуваннях. Може, коли-небудь тебе й випустять на бойовище, де ти нарешті виявиш свої вміння, але з нами ти будеш увесь час працювати у справжніх місіях. Ти літатимеш у зоні аеродрому і будь-якої днини можеш дістати виклик на рятувальну місію. Ми рятуємо на воді… гасимо пожежі… підтримуємо місцевих правоохоронців. А ще беремо участь у війнах, допомагаючи наземним батальйонам. Зможеш робити таке на А-10?

Мені по тілу побігли мурахи. У моїй душі наче хтось клацнув перемикачем — і засяяло світло. Він мав рацію. Усе, чого я шукала, було просто тут, переді мною. Я не могла в це повірити, однак вирішила відмовитися літати на А-10 і переїхати в Нью-Йорк.

Моє життя змінилося на краще. Я знову була незаміжня, їздила новим мотоциклом («Ямага R6» із вихлопною системою «Йошимура», звісно), закінчувала службу на попередній посаді і збиралася втілювати в життя свою мрію. Я була надзвичайно щаслива, бо починала нову кар’єру.

Ледве стримуючи хвилювання, я набрала номер свого давнього друга-ворога Кінана Зеркеля, маючи намір розповісти йому про свою нову роботу. Він узяв трубку на другому гудку, і голос його звучав так само збуджено, як мій.

— Ем-Джей! Я такий радий, що ти зателефонувала! Маю новини! — сказав він.

— Цур, я перша!

Він зараз помиратиме зо сміху!

— Гаразд, катай.

— Я ДІСТАЛА МІСЦЕ ПІЛОТА! — прокричала я, стрибаючи.

— Я ТЕЖ! — відповів він.

— Та ну? Серйозно? Це ж чудово! Але я буду в Нацгвардії.

— Круто. Я теж, — відповів Зерк.

— Ого, це дивно. Я літатиму на рятувальних гелікоптерах… — почала я, думаючи про ймовірність того, що шанс, який випадає раз на життя, ми здобули одночасно.

— От лайно. І я! — сказав він.

Тепер він просто сміється з мене, так?

— З ким? — спитав він.

— З «Нью-Йорком». А ти?

— Ет, халепа! А я вже зрадів. Я літатиму з «Аляскою».

HH-60G «Пейв Гоук» були єдиними літальними апаратами, якими користувалися для пошуку й порятунку в бойових умовах. На них літали тільки три підрозділи авіації Національної гвардії — «Нью-Йорк», «Аляска» і «Каліфорнія». Тепер я, звісно, розумію, що це все було логічно. Ми обоє відмінно служили й були переконані, що, зрештою, опинимося на підготовці пілотів. Ми обоє подавали заявки щороку протягом служби. Коли наші контракти закінчилися, ми обоє покинули службу й зацікавилися Нацгвардією. А от те, що ми обрали однаковий літальний апарат, справді було неймовірно. Для нього це був природний вибір: він родом з Аляски. Але те, що ми з Зерком станемо членами однієї авіаційно-рятувальної спільноти, було для мене просто щасливим збігом обставин. Ми нарешті перетнулися, пообіцяли одне одному скоро побачитися знов і попрощалися. Ось-ось мала початися наступна сторінка мого життя.

У березні 2004 року я знову переїхала додому, де чекала на жовтневий початок підготовки пілотів. Кілька місяців я прожила в Остіні. Удень я плавала в «Бартон-Спринґз», а ближче до ночі мчала спортбайком на підробітки барменом на Шосту вулицю. І просто тішилася життям. Проте безтурботне життя швидко скінчилось, і настав час продовжувати кар’єру в Нью-Йорку.

У травні того року мені зателефонували й повідомили, що нью-йоркська частина може знайти мені там роботу, щоб я могла звикати до нового місця, поки чекаю на початок підготовки пілотів. Для мене було ідеальним варіантом чекати на нього в Остіні, але я боялася, що вони ніколи не пошлють мене на підготовку, якщо я їм це скажу. Отак мені офіційно запропонували місце — і я офіційно погодилася, але в них лишалося багато варіантів, кого з кандидатів відрядити на базу підготовки пілотів і коли. Вони могли передумати кожної миті. Я знала, що вони планували невдовзі послати мене на вісімнадцятимісячну підготовку на базу Повітряних сил у Коламбусі (штат Міссісіпі), проте відчувала, що маю довести їм: «Нью-Йорк» — мій новий дім, і я зроблю все, щоб стати членом їхньої родини.

Тож я звільнилася з роботи, спакувала речі в автівку, причепила трейлер з мотоциклом і рушила в дорогу. Найгірше було те, що мені довелося лишити з мамою мого собаку Єгера. Якщо все буде добре, я проживу в Нью-Йорку кілька місяців, а тоді почнеться підготовка пілотів. Під час підготовки я житиму в гуртожитку і майже кожні шість місяців переїжджатиму на нове місце. Я розуміла: для собаки це не зовсім ідеальні умови, тому, поки триватиме підготовка, ним опікуватиметься мама. Я збиралася навідувати його так часто, як тільки зможу, однак знала, що страшенно сумуватиму за ним.

Дорога з Остіна до Нью-Йорка забирає зо три дні. Через кілька годин я під’їхала до автомагістралі I-40. Знак сповіщав: Нью-Йорк — праворуч, Лос-Анджелес — ліворуч. Нью-Йорк або Лос-Анджелес.

Усі мої речі лежали в машині, і здавалося, що вперше в житті в мене немає ніяких зобов’язань. Я могла повернути ліворуч і прожити зовсім інше життя. Звісно ж, мої мрії чекали на мене у Нью-Йорку, але те, що я маю вибір, було справжнім полегшенням. Після більш ніж чотирьох років у Повітряних силах, де мені повсякчас казали, що робити, і чотирьох таких самих спустошливих років у деспотичному шлюбі я нарешті відчула: моє життя в моїх руках.

Я не могла не усміхнутися, коли крутонула кермо й повернула праворуч. Від цього моменту я контролюватиму своє життя. Годі! Я не робитиму щось тільки тому, що від мене цього чекають. Я більше нікому не дозволю ставитися до мене, як до нікчеми. Я більше нікому не дозволю переконати мене, що з моїм тілом можна робити будь-що проти моєї волі. Я справді вільна.

Виявилося, що моє життя в Нью-Йорку стало ще неймовірнішим, ніж в Остіні. Тут я заробляла четверту частину своєї остінської платні й витрачала на життя втричі більше, але мені було байдуже. Я в Нью-Йорку. Мої мрії жити в цьому місті розбилися, коли я зрозуміла, що моя частина розташована аж на Лонг-Айленді. Тож я почала добирати собі доступне житло трохи ближче до місця майбутньої роботи. Вибір був невеликий, проте я знала: треба шукати далі — і щось неодмінно знайдеться.

Приблизно на середині мого списку з десятка квартир та міні-готелів я вхопила джек-пот. Хтось відремонтував стару залізничну ремонтну будку розміром чотири на чотири метри. У ній була одна кімната і крихітна вбиральня з туалетом та душем. Квартиру доповнювали раковина й маленький холодильник на зразок тих, що стоять у гуртожитках. І це все могло бути моїм за класну ціну — тисяча двісті доларів на місяць. Без шафи, без телевізора, з одним вікном, без сусідів — будинок моєї мрії. Коли хазяїн показав мені повітку, яка стояла поруч, і повідомив, що я можу ставити туди мотоцикл (якщо вміститься), я вирішила — беру.

Я збудувала пандус, щоб ставити мотоцикл у повітку, поклала футон так, щоб він міг правити і за диван, і за ліжко, і перевернула кошик для білизни догори дном, перетворивши його на кавовий столик. Я мала все, що треба, і відчувала неймовірну радість.

Я влаштувалася на нічну роботу барменом у місцевому ресторані «Новий Місяць» в Іст-Квоґу. Персонал називав мене Остін. Це був барбекю-ресторан. На думку покупців, я додавала йому техаського колориту. Хазяї були чудові, а от відвідувачі — не такі, як я сподівалася. Наші клієнти дуже відрізнялися від «вихованців» трастових фондів, з якими я мала справу в Гемптонсі: найпевніше, то були люди, що тяжко працювали задля щастя багатіїв Лонг-Айленду.

На дозвіллі я здебільшого або видиралася на гори Катскіллу, або сиділа на даху повітки, у якій стояв мій мотоцикл. Смакувала віскі з пластикової склянки та сигару, слухала рев музики крізь відчинене вікно своєї залізничної будки й скучала за своїм собакою.

До початку підготовки лишалося ще кілька тижнів, тому я майже не перетиналася з екіпажами літаків. Я ще не була членом жодного з них. Але невдовзі після приїзду в Нью-Йорк мені пощастило працювати барменом на святкуванні виходу на пенсію одного з моїх героїв — підполковника Дейва Руволи.

Він виходив на пенсію раніше, ніж мені випав шанс політати з ним. Дейв Рувола був людиною-горилою і виявив себе справжнім героєм у тому, що всі знають як «Ідеальний шторм», цебто в реальній катастрофі, що лягла в основу фільму.

Після невдалої через погіршення погоди спроби врятувати корабель Дейв і його другий пілот Ґрахам Башор опинилися в найтяжчій ситуації з усіх можливих. Команда, що лишилася без пального, але хотіла повернутися на базу, мала дозаправитися від літака С-130 у розпалі одного з найгірших штормів в історії.

Дейв, у якого не було змоги ввіткнути заправну штангу в маленький круглий отвір на С-130, мав ухвалити одне з найскладніших рішень: або повторювати спроби і, найімовірніше, розбитися, коли вимкнуться двигуни, або використати рештки пального й виконати контрольоване приводнення на поверхню океану. Однак зробити це в окулярах нічного бачення серед більш ніж двадцятиметрових хвиль було дуже важко.

Намагаючись урятувати свою команду й ризикуючи опинитися на дні океану, Дейв наказав своїм людям стрибати з парашутами, а сам силкувався тримати вертоліт рівно. Раніше Рувола був парашутистом-рятувальником, або ПРом. Одне з багатьох умінь ПРа — бути плавцем і рятувати людей під час шторму. Він знав, що в нього найбільше шансів вибратися з вертольота, що тоне у воді. Після кількох годин у крижаній стихії він зумів знайти двох людей зі своєї команди серед чорного, як смола, шторму, прив’язати їх до себе й допливти до найближчого корабля берегової охорони. Четвертий член команди, Ґрахам Башор, також дістався корабля. На жаль, п’ятого ПРа, Ріка Сміта, так і не знайшли. Після стрибка з вертольота він, мабуть, опинився в западині хвилі й просто не зміг виборсатися нагору. Але напевно про це ніхто ніколи не дізнається.

Рувола — той тип героя, про якого читаєш або якого бачиш у телевізорі. А зустрітися з ним, коли він танцює YMCA на святкуванні власного виходу на пенсію, поки ти розносиш мохіто, — річ неуявленна. Якраз спілкування з такими неймовірними людьми і вплинуло на мене. Я пригадуватиму його приклад пізніше, коли сама зіткнуся з труднощами й випробовуватиму межі своїх можливостей.

Приблизно за місяць до свого від’їзду на підготовку я заходила в місцеву пральню з кошиком для білизни, коли задзвонив телефон. То була мама. Вона плакала так ревно, аж я насилу розуміла, про що вона говорить.

— Мамо? У тебе все добре? У Єгера все добре?

— Вибач, сонечко, — невиразно простогнала вона. — Він помер.

Я випустила кошик з рук на паркувальному майданчику, сіла й розридалася. Я не мала покидати його, хоч і знала, що в Нью-Йорку йому буде страшенно погано. Я не могла повірити, що його більше немає і що я не обіймала й не тримала його, коли він помирав. Очевидно, його пошрамоване і збільшене серце нарешті здалось, і він заснув навіки.

Моє серце було розбите. Не стало мого найкращого друга. Я ніби наново переживала горе від утрати тата, але Єгер принаймні точно знав, як сильно я його любила. Після татової смерті я запам’ятала ту науку.

У жовтні 2004 року, переживаючи втрату Єгера, я спакувала всі речі зі своєї будки, лишила деякі з них у сховищі, загнала свій R6 у трейлер і рушила в бік першої зупинки в системі підготовки — до бази Повітряних сил у Коламбусі. Місяці, прожиті в Нью-Йорку перед підготовкою пілотів, дали зрозуміти мені: я ще не заслуговую ходити тими ж коридорами, що й такі пілоти, як Дейв Рувола. Тепер я їхала до Коламбуса (штат Міссісіпі), щоб розпочати підготовку, сповнена рішучості заслужити місце поміж своїх героїв.

Діставшись Коламбуса й проїжджаючи через головні ворота, я майже відчувала, як серце вистрибує мені з грудей. Нарешті я тут. Потрапила в останню мить. Мені було двадцять вісім років. До віку, коли мене б уже не взяли, лишалося кілька місяців. Я глибоко вдихнула й заходилася шукати дороговкази до гуртожитку. Я поставила свою обклеєну стикерами з зображенням техаського лонгорну жовтогарячу «Гонду-Елемент» на паркувальному майданчику біля нової кімнати. Гуртожитки на цій базі більше скидалися на маленькі квартирки з 1970-х, у них було легше сховатися від інших людей, ніж у звичайних гуртожитках. Двері кімнат прочинялися в кімнату, а не в коридор. Як у мотелях.

Навантажена мішками для сміття, повними моїх речей, я штовхнула ногою двері й зазирнула всередину. Крихітне помешкання було лише трохи більше за мою нью-йоркську будку, пофарбоване жовтувато-коричневою фарбою, з огидним килимом на підлозі. Але я аж нетямилася зі щастя бути тут, тож радо ночувала б і в спальнику на паркувальному майданчику. Я кинула речі на ліжко й плюхнулася поруч, оглядаючи кімнату, яка наступні шість місяців буде моїм домом. У коридорі пройшли кілька хлопців, моїх сусідів; вони сміялись, і я насилу стримала бажання вихопитися й познайомитися з колегами-пілотами. Я приїхала сюди не знайомитися. До того ж мій попередній досвід спілкування з військовими чоловіками був аж ніяк не позитивний. Це згодом зміниться, коли я літатиму й братиму участь у боях разом з найліпшими в моєму житті чоловіками та жінками, але в той момент я сиділа тихенько й трималася якнайдалі від людей.

Перш ніж бодай підійти до літаків, ми мали просидіти кілька тижнів на лекціях, однак навіть там перевіряли нашу стійкість духу.

Моє перше справжнє випробування відбулося першого ж тижня на базі, коли ми вивчали вступ до основ виживання. Наш інструктор мав поважний вигляд — результат упевненості, що з’являється в того, хто навчив сотні людей виживати у складних умовах.

— Капітане Дженнінґз, чи не могли б ви допомогти мені?

Я поглянула на нього й нервово ковтнула. Мені не подобалося, коли мене вирізняли з-поміж інших, але вийшла вперед і подивилася на сорок своїх однокласників, силкуючись надати своєму обличчю хороброго виразу. Тільки тоді я зрозуміла, що була єдиною жінкою в кімнаті.

Я стояла перед усіма, а інструктор вів далі:

— Отже, ви катапультувалися з літального апарата й чекаєте на порятунок. Ніхто не приходить, ви вже третій день там самі. Капітане Дженнінґз, можете засунути руку в цю склянку й дістати те, що в ній?

Він підняв склянку вище від моїх очей.

Я відчула щось слизьке й відразу зрозуміла: то жирний черв’як, понад сантиметр завтовшки. Не проблема. Я можу це зробити. І тільки-но моє обличчя засвідчило, що я міцний горішок, як п’ятнадцятисантиметровий черв’як обкрутився довкола мого пальця. На моє розчарування, я скрикнула й упустила черв’яка на підлогу. Клас засміявся, інструктор почав пояснювати, що я не вижила б через свої американські пуританські погляди на їжу.

Не минуло й п’яти секунд, як я нахилилася, підняла черв’яка, потерла між долонями і закинула в рота, наче перехилила віскі.

— Ммм… Є ще щось смачненьке?

Клас вибухнув сміхом і криками підтримав мене.

Коли я повернулася на своє місце, то помітила, що один із моїх однокласників трохи позеленів. Я поплескала його по спині і з лагідною усмішкою сказала:

— Не хвилюйся. Певна, що не всім доведеться це робити.

Він вдячно поглянув на мене.

Інструктор щосили намагався гнути свою лінію, розчарований, що я виявилася не такою легкою здобиччю, як він думав. Але, маю визнати, він усе одно зробив з цього висновок.

— І ось вам приклад того, про що я хотів розповісти, — провадив він. — Не судіть про книжку з обкладинки. Часом найцінніша у вашій команді людина зовсім не схожа на супермена. Ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, якими сильними стають люди в екстремальних ситуаціях.

Наступні кілька місяців тренувань ми переживали одні з найцікавіших і найскладніших моментів нашого життя. Наприклад, Т-37 «Твіт», яким нам довелося літати на першому етапі тренувань, був літаком з кріслом-катапультою, і ми мали навчитися безпечно приземлятися після катапультування. Нас у буквальному розумінні прив’язували тридцятиметровою мотузкою до вантажівки, чіпляли до відкритого парашута й давали газу, аж поки ми здіймалися в повітря, наче повітряні змії. Потім нас відчіпляли від вантажівки і ми мали безпечно приземлитися. Це називали ПП, тобто приземлення з парашутом. Перед тим ми відпрацьовували це на землі, плигаючи з різних рівнів спортивної «стінки», однак спроби стрибнути з тридцяти метрів зі справжнім парашутом таки лоскотали нерви.

Після уроків я найчастіше їхала на початок злітно-посадкової смуги й сиділа на капоті автівки, слухаючи радіовиклики учнів з групи, що вже були в повітрі. Я купила радіо, яке ловило їхні сигнали, щоб звикати і до способу висловлювань, і до частоти сеансів зв’язку. Сонце помалу заходило, а я сиділа там і, як ми казали, «літала на стільці», досі не вірячи, що я на підготовці пілотів. Я подумки пролітала все те, що пролітали вони, і уявляла, як крок за кроком сама перевіряю швидкість польоту, зменшую оберти, опускаю закрилки і пробігаю очима пункти контрольного списку, які одного дня стануть моїм другим я.

Протягом тренувань ми тяжко працювали й добре відпочивали. Я доволі невиразно пригадую тодішній Геловін у Новому Орлеані, але знаю, що ми фантастично провели час. Одначе, хоч як весело нам було, ми знали: якщо перебрати міру у вечір перед навчанням, то буде геть кепсько, і, як одна зі старших, я майже не припускалася такої помилки. Час від часу хтось приходив на заняття, посинівши, з червоними очима й разючим запахом віскі, але здебільшого ми поводилися досить розумно. Ми знали, яка тонка волосинка між нами та нашою мрією і що нам уже неймовірно пощастило бути тут. Ніхто не хотів ризикувати заради дурощів, тож усі ми старанно піклувалися одне про одного, коли пили-гуляли.

Після тижнів лекцій і симуляторів нарешті настав час аеродрому. Я пам’ятаю, що на цьому етапі підготовки в мене чи не найбільше в житті очі лізли на лоба й паморочилось у голові. Від першого польоту на реактивному літаку мені просто знесло дах. Зліт був такий, ніби я сиджу на контрольованому вибуху й ракетою мчу у виділену частину повітря. Безумовно, мені добряче полоскотало нерви, коли я робила це самотужки. Виконувати акробатичні трюки на швидкості близько чотирьохсот кілометрів за годину — це наче підібратися ближче до раю. Важко визначити достеменно, що мені найбільше подобалося в польотах на потужному «Твіті». Я обожнювала кожну мить. Гадаю, виокремити можна відпрацювання методів виходу зі штопора.

У цій фазі підготовки ми спеціально вводили літак у штопор. Уявіть, що ви вчитеся гальмувати машину на льоду. Звісно ж, у повітрі рівень небезпеки експоненційно зростає. Цей маневр ніколи не виконують самостійно — тільки з інструктором. Навчитися виводити літак зі штопора означає засвоїти відразу кілька речей.

По-перше, ви вчитеся виходити зі штопора. По-друге, дізнаєтеся, як розпізнати застережливі сигнали звалювання, усвідомлюєте, як це відчувається всередині літака, щоб уникнути самого штопора. Що вищий кут атаки (кут крила відносно вітру), то менший коефіцієнт аеродинаміки повітряного потоку. У критичній точці весь потік просто зникає з-під крила; пілоти називають це звалюванням. З вини учнів, що звалювали літальні апарати під час повільних поворотів, які доводиться робити перед приземленням, сталося забагато смертей, тож навчання виходу зі штопора набуло надважливого значення. І, нарешті, ви вчитеся технік контролю над літаком і починаєте на практиці розуміти всі його можливості.

На навчаннях ми спочатку з неймовірною швидкістю злітали на велику висоту. Я уважно стежила за альтиметром — на висоті близько семи тисяч п’ятисот метрів літак уже починало ковбасити. Я спрямувала його носом угору, і ми почали втрачати швидкість; сигнали про близьке звалювання йшли без упину. Ніс літака був піднятий на шістдесят градусів, у вітровому склі видніло саме небо, швидкість зменшилася з трьохсот двадцяти кілометрів за годину приблизно до вісімдесяти, і я ось-ось мала втратити весь повітряний потік з-під крил. Свідомо.

За допомогою штурвала я задирала ніс і намагалася триматися на тому ж рівні — літак почав тремтіти й підійматися вище й вище. Я боролася зі звалюванням так довго, як тільки могла. Нарешті фізика взяла гору й ліве крило «впало». Почався штопор, і ми стрімголов помчали вниз до землі. П’ятдесят метрів за секунду — і ми під гладким склом ліхтаря кабіни екіпажу[2]. Із землі, мабуть, здавалося, ніби літак — це фігурист, який обертається й летить з хмари головою донизу.

Коли на дезорієнтувальній швидкості довкола замерехтіли сині й зелені лінії горизонту, я, рівномірно дихаючи, зосередилася на панелі інструментів.

Я потягла на себе ручки корекції газу й одночасно поставила в нейтральну позицію стерно й елерони. Потім різко смикнула до межі ручку керування на себе, втиснувши педаль повороту в підлогу в протилежному від нашого розкручування напрямі. Після чергового повороту я відштовхнула ручку керування до межі, захоплюючись неймовірною слухняністю цього прекрасного літака.

Коли я вийшла з глибокого піке й стабілізувала швидкість, літак вирівнявся. Мій інструктор і я знову приємно прогулювалися на висоті чотири тисячі п’ятсот метрів з середньою швидкістю сто вісімдесят вузлів. Радість наповнила мені груди. Здавалося, ніби я ось-ось закричу.

Із широченною усмішкою на все обличчя я подивилася на інструктора.

Він розтис кулаки.

— Нічого собі, — прокричав він у навушники. — Це був найкращий вихід зі штопора з усіх, що я бачив…

Моя усмішка стала ще ширшою.

— У виконанні дівчиська.

Трясця…

Підготовка пілотів передбачала не тільки адреналінові фігури найвищого пілотажу. Траплялися й неприємні миті. У нас був ранковий інструктаж: ми по черзі розповідали класові про погоду, розклад та інші важливі речі. Це не тільки нудно, але й страшенно нервово: інструктори критикували нас, а інші учні сиділи, дивилися й уважно слухали. Більшість учнів у класі щойно закінчила КПОЗ чи Академію. Це були ще дуже зелені другі лейтенанти. Я служила у війську вже п’ять років, тож носила на плечах капітанські нашивки.

Мене, як ученицю з найвищим рейтингом, призначили лідером класу. Я щосили намагалася придумати спосіб зменшити напругу на ранкових інструктажах без шкоди для навчання. Дехто запропонував улаштовувати конкурс «слово дня». Хитрість полягала в тому, щоб ужити якесь слово під час ранкового інструктажу, але так, щоб не викликати в інструкторів підозри.

Кілька тижнів це працювало, однак дуже швидко приїлося. Того дня вже на попередньому інструктажі я знала, що маю говорити, і відчувала, що мушу трохи підняти планку, до якої тяглася б і решта. Я дивилася на втомлених учнів, а мій мозок гарячково працював. Коли хтось спитав, яке сьогодні буде слово дня, я швидко відповіла:

— Як щодо слова «обвислий»?

Мої однокласники загиготіли.

— Закладімося, що я зможу, — додала я.

Один зі старших хлопців, який навчався на пілота КС-135 Повітряних сил Національної гвардії, зрозумів, що я говорю серйозно, і швидко захитав головою.

— Ні. Ні, не закладатимемося.

Інші учні були сміливіші й з превеликою радістю побилися зі мною об заклад.

Я, як у пілот Гвардії, мала величезну перевагу перед рештою класу. Кандидати в пілоти, що перебували на дійсній службі, усе ще змагалися за рейтинг у класі. Наприкінці підготовки школа давала найліпшому учневі можливість першим вибрати літак з доступних літальних апаратів. Наприклад, якби був тільки один F-16, найкращий кандидат міг би обрати його, і тоді з нашого класу ніхто більше не став би пілотом F-16.

Однак у Гвардії все було інакше. Мій підрозділ літав на вертольотах HH-60, і я точно знала, що врешті-решт літатиму: мені не треба було змагатися за бажаний літальний апарат. Я, як справжній воїн, однаково хотіла битися й закінчити підготовку зразковою ученицею, дарма що готова була завдати гарту інструкторам, щоб усі в класі хоч на кілька хвилин відпружилися. Інструктори зайшли один за одним, чекаючи на мій інструктаж. Однокласники нашорошили вуха, гублячись у здогадках, чи насмілюся я.

— Доброго ранку. Інструкції для екіпажу на вівторок 29 березня такі, — почала я. — Погода хороша, небо чисте, видимість добра, обвислий вітер близько п’яти вузлів від два-сім-нуль…

Кілька моїх однокласників, хоч як старалися, не змогли стримати усмішки, й інструктори почали переглядатися. Я закінчила інструктаж, і всі розійшлись у своїх справах. Я не могла повірити, що все так легко минулося.

— Дженнінґз. У мій офіс. Негайно, — прогримів над головами голос командира моєї ланки.

Лайно!

Я опинилися на слизькому, але це було того варте. Слово честі, командир моєї ланки знав, що мусить дати мені прочухана, але кутики його губ усе одно трішечки усміхалися. Зрештою він «покарав» мене тим, що я мала проводити інструктаж щодня до кінця тижня, однак після служби в Повітряних силах, де я день у день звітувала конгресменам та генералам про В-2, це для мене майже не було покаранням: я не мала проблем з публічними промовами. У кожному разі то була невисока ціна за можливість показати своєму класові, що розважатися можна й у стресовому стані. Правду кажучи, я дійшла висновку: коли в нас виходило позбутися стресу, наші результати значно кращали.

Добрим прикладом для цього став той кандидат у пілоти КС-135, який сказав мені не клеїти дурня на інструктажах. Після одного особливо паскудного контрольного польоту він повернувся в клас і швиргонув контрольний список через усю кімнату. Двоє наших швидко підстрибнули й затягли його в аудиторію, поки інструктор не побачив, як йому зриває дах. В аудиторії він так шибонув ногою по стільці, що мені здалося, ніби той зараз вилетить з прикрученої до підлоги рамки. Політ, очевидно, минув не дуже добре.

— Я не можу! — волав він, а його щоки яскраво червоніли. — Я не отримаю крил.

— Усе в тебе буде гаразд, — сказав йому інший наш однокласник, намагаючись заспокоїти. — Певен, Ем-Джей може поговорити з командиром, і в тебе буде ще шанс.

Якщо чесно, я не могла змусити себе погодитися. Я бачила, що цей учень дотягує тільки до мінімальної стандартної планки, проте найменший стрес вибиває його з колії. Я співчувала йому, але розуміла: одного дня йому доведеться заправляти літак у зоні бойових дій. Як він упорається зі стресом, коли знатиме, що під час заправляння F-16 над Іраком його може поцілити ракета класу «земля-повітря»? Хто тоді додасть йому впевненості в собі й скаже, що все в нього буде гаразд?

На щастя, мені не довелося вирішувати — боротися за нього чи ні. Невдовзі він покинув навчання, і я збагнула: для польотів потрібні бойовий дух та сталеві нерви, а не ті характеристики, що залежать від гендеру чи якогось іншого демографічного показника. Деякі люди просто не мають рис, які дають змогу робити те, чого від нас вимагають і що дехто з нас мріяв робити все своє життя.

Звісно ж, я багато разів сумнівалася, чи подужаю це все. Миті, коли ти питаєш себе, чи варте воно того або чи вартий ти того, виникають завжди. Одні з нас можуть здолати ці випробування, інші — ні. Тоді я й не уявляла, які випробування на мене чекають, але кожне з них щораз сильніше зміцнювало мою впевненість. А тим часом найкращий період мого життя тривав.

Під кінець фази Т-37 я справді була на висоті. Звісно ж, я припускалася купи помилок. Наприклад, на першому контрольному польоті я заробила «гачок». Це означало, що я провалила політ. Помилка була дурна, однак я навчилася й іншим разом усе зробила добре. Тепер мені вже не треба було сидіти й слухати перемовини по радіо, щоб підготуватися до етапу, коли я сама братиму в усьому участь, тож більшість вечірніх годин я проводила за навчанням.

Щовечора я робила перерву й виходила пробігтися довкола аеродрому, підбадьорюючи себе червоними й зеленими вогниками на літаках, що злітали й сідали під час нічних тренувань. Але травма коліна, яка кілька років тому обмежила мої можливості на тренуваннях у КПОЗ, досі мені дошкуляла. Під час моїх вечірніх пробіжок біль незмінно дужчав, однак я, мов дурепа, завзято ігнорувала його.

Зрештою, за два тижні до закінчення фази Т-37, дійшло до того, що я не могла навіть залізти в літак. Я пішла на обстеження й почула погані новини: біль викликає не травма. Фактично це був рецидив: сухожилля тримали колінну чашечку надто туго, тож хрящ постійно ніби хотів відірватися. Це й спричинило хронічний біль у коліні. Те, що я зламала його в коледжі на курсі з перешкодами, тільки погіршило ситуацію. Але нічого не вдієш. Мені сказали, що доведеться лягти на операцію — щоб трохи вивільнити колінну чашечку і не відчувати болю під час руху.

Я сердилася на себе, що нехтувала біль, і далі бігала вечорами. Я зустрілася з командиром ланки, щоб обговорити, як мені ліпше вчинити. До кінця курсу лишалося вже зовсім мало часу, тому ми вирішили: найкраще не зупинятися й завершити підготовку. Просто треба буде забиратися в літак з боку інструктора, щоб ставати на підпірку, яка допомагає залізати в кабіну, здоровою ногою. Альтернатива — пропустити мінімум шість тижнів і потім повернутися з затертими в голові знаннями, втративши свіжість відчуттів. Я вибрала перший варіант і закінчила цю фазу навчання, щодня кульгаючи в шерензі.

Операцію мені зробили в Коламбусі. А вже через три тижні мене послали на наступну фазу підготовки. З бази Повітряних сил у Коламбусі я поїхала продовжувати навчання у Форт-Ракер (штат Алабама). Пілоти ніжно називають цю місцину Мазе-Ракер. Ця фаза підготовки була схожа на Т-37: усе почалося повільно, навчання йшло в аудиторіях. Потім, коли ми нарешті дісталися того етапу, що відбувається на аеродромі, нам геть забило памороки.

Мені треба було одночасно займатися фізичними вправами для відновлення коліна й вивчати новий літальний апарат, одначе я — вперта, як ніколи — зробила перерву в реабілітації, щоб зосередитися на тренуваннях. Тоді це здавалося правильним рішенням, але досить скоро воно ще дасться взнаки.

У Форт-Ракері я мала навчитися літати на потужному UH-1 «Г’юї». Я не могла дочекатися, коли мене пустять до нього. Класичні маслкари серед гелікоптерів, «Г’юї», побували у В’єтнамі. Залатані діри від куль на фюзеляжах протвережували й нагадували нам, навіщо ми всі тут зібралися. Саме протягом навчання на «Г’юї» до мене почало доходити, що я тут не для того, щоб утілювати свої мрії, а для того, щоб служити своїй країні. Я літатиму поруч з Дейвами Руволами всього світу, намагаючись рятувати людські життя. Попри ентузіазм, я сприймала це дуже серйозно. Я старалася всотати в себе кожну найменшу частинку знань і умінь, які мали мої інструктори.

Під час академічної фази у Форт-Ракері в мене трапився інцидент з одним із цивільних інструкторів. Він став принизливим нагадуванням про те, скільки ще всього я не знаю. Якось інструктор сказав щось таке, з чим я не погодилась. Очевидно, мені, учениці, годилося дослухатися до інструктора, але я повелася нешанобливо й почала сперечатися з ним — як потім виявилося, надто запекло. Я піддалася емоціям, що під час навчання з’являлися в кожного з нас. Після нашої суперечки я зрозуміла свою помилку й написала інструкторові листа. Це було недвозначне вибачення, бо мені справді було соромно, що я виявила таку неповагу до нього. Листа я передала по дорозі на інше заняття.

Згодом, того ж таки дня, біля аудиторії з’явився інструктор нашого класу капітан Ренді Воас. Капітан Воас був неймовірний. Він літав на гелікоптерах сил спеціального призначення під час якогось маловідомого в нашій країні «інциденту», і в ньому ідеально поєднувалися характер козла і справжня турбота про учнів. Гадаю, дружина і двоє маленьких донечок зробили цього суворого чоловіка людяним. Він — справді один з найліпших інструкторів за весь період мого навчання.

Коли капітан Воас прийшов, то просто відчинив двері класу і показав на мене. Я підстрибнула й вийшла до нього в коридор, знервована тим, що мене так висмикують. Він тримав у руці мого листа. Я була впевнена, що зіпсувала все тим листом, визнавши фактично неповагу до інструктора. О Господи!

— БАЧИШ ЦЕ? — прогарчав він.

Ковток.

— Так, сер, — смиренно відповіла я.

— ЦЕ щойно ВРЯТУВАЛО твій ЗАД. Ми говорили, що робити з тобою після тієї суперечки з містером Джеффрісом, і дійшли думки, що тебе треба вигнати з підготовки. Це був би кінець твоєї мрії, Дженнінґз, але смирення й відвертість цього листа схилили групу до іншого. Ти маєш іще один шанс, тож НЕ ПРОҐАВ ЙОГО!

Він розвернувся й роздратовано вийшов.

Коли він віддалився, я відчула, що починаю тремтіти. Я не могла повірити, якою була дурепою, близькою до відрахування з підготовки після всього, через що пройшла, аби опинитися тут. Приголомшена, я повернулася в клас геть іншою ученицею. Відтоді я набагато більше слухала й поважала своїх інструкторів.

Коли у Форт-Ракері почалися аеродромні тренування на «Г’юї», я почувалася на сьомому небі. У моєму житті мало було чогось такого небезпечного, як навігаційне навчання на низьких висотах в окулярах нічного бачення, і я обожнювала кожну мить цього навчання. Після двадцяти хвилин польоту ми мали не більш ніж за тридцять секунд приземлитися в призначеній зоні, а тим часом тут і там з’являлися симульовані ворожі сили, що намагалися зітнутись із нами в бою. Це було надзвичайно приголомшливо й неймовірно. Я палко прагнула ввібрати кожну краплину знань. На цьому етапі навчання я була така щаслива, якою тільки могла себе уявити.

Тут я також дізналася, що таке «авторотація». Інколи ти, учень, летиш, думаючи про щось своє, аж тут інструктор простягає руку і просто вимикає двигун. Ненатренованому оку може здатися, що це призведе простісінько до катастрофи. Спочатку все так і відчувається. Технічно двигун просто працює на малих обертах, і в разі потреби його можна знову ввімкнути, але слід діяти так, наче ти втратив двигун. Це й називають авторотацією. Тяговий гвинт відразу ж сповільнюється — і здається, що у вертольота щойно розкрився гальмівний парашут. Це ніби ви мчите трасою зі швидкістю двісті кілометрів за годину і раптом у вас лопають усі чотири шини. Учень відпускає ручку «крок-газ» (горизонтальна ручка з лівого боку, яка регулює потужність) — і літальний апарат починає падати, немов камінь. Усе добре: ця запасна енергія знадобиться вам, щоб не розбитися.

Коли ви різко розвернете гелікоптер до вітру (під час цього маневру не можна розвертатися занадто довго, бо це пришвидшує падіння), вам слід знову взяти літальний апарат під контроль, щоб приземлитися в призначеному місці. Відчуття таке, ніби ви на спині розлюченого, охопленого панічним страхом бика і вам якось треба його приборкати, щоб проїхати на ньому через спеціальні ворота, перш ніж він скине вас.

З наближенням до землі слід насамперед задерти ніс угору, щоб зменшити швидкість повітряного потоку, а потім, не чекаючи, поки вертоліт упаде на хвіст, вирівняти його й акуратно посадити. Він ковзає по посадковій смузі, немов по лижні, у повітря летять іскри, а ви повільно зупиняєтесь і, широко усміхнувшись, дивитеся на інструктора, щасливі, що досі живі. Потім він дивиться на вас і, хитаючи головою, записує все, що ви зробили неправильно. Це один з найкращих і воднораз найгірших моментів навчання.

Після кожного польоту ви готуєте виснажливий звіт. На цьому етапі екіпаж обговорює кожний момент — від інструктажу перед польотом до інспекції літального апарата після нього. Нас оцінювали за багатьма параметрами. Деякі були конкретні — наприклад, здатність ширяти в межах трьох метрів або тримати швидкість повітряного потоку плюс-мінус п’ять вузлів. Інші, як-от психологічна зорієнтованість на ситуацію або судження, були ситуативними враженнями інструктора. Я досить добре показувала себе на підготовці пілотів, але, звісно ж, зробила кілька помилок. Проти конструктивної критики нічого не мала, однак «гачків» за польоти (оцінка «U» — «unsatisfactory», тобто «незадовільно», що фактично означало провалений тест) дістала небагато.

Моїм головним інструктором був містер Едмундс, і, власне, завдяки йому я стала набагато кращим пілотом, ніж могла б бути. Пілот «Г’юї» ери В’єтнамської війни містер Едмундс відав про гелікоптери найбільше за всіх. Він був суворий, але справедливий, і я нічого не прагнула так сильно, як його визнання. Я від самого початку розуміла, як мені пощастило, що мене приписали саме до нього. Сподіваюся, згодом він пишатиметься моєю кар’єрою.

Але я пам’ятаю один день підготовки, коли мною не варто було пишатися. Я мала досить складний політ — здавалося, на моє взагалі нічого не виходить. Це був не мій день, однак якщо ти пілот, то не маєш права розслаблятися під час польоту. У реальній ситуації ніхто не поспівчуває, що тобі випав такий день.

Після польоту ми повернулися до нашого паркувального місця, зависли над ним і приземлилися. Коли замовкли гвинти, я зняла навушники й подивилася ліворуч через панель керування, щоб оцінити реакцію свого інструктора. Його худорлява статура й густі білі вуса не подавали жодного знаку, що він думає про політ, але його мовчання було дуже промовистим. Я дивилася, як його рука клацає перемикачі верхньої панелі на стелі кабіни пілотів, аж раптом він склав пальці у формі літери «U» і вдав, що його рука падає вниз і злітає вгору, немовби прив’язана до амортизаційного троса. Отак він повідомив, що я загачкувала політ, і, якби мене не огорнув сум, усе видавалося б досить смішним. Я глибоко вдихнула й відстібнула пасок безпеки. «Сьогодні буде веселий аналіз», — подумала я.

Пізніше, повертаючись після всього з похнюпленою головою, я наткнулася на когось і відлетіла від поштовху. Розлючена, я підвела очі.

— Хе-хе… От чорт! Як справи, Ем-Джей?

Це був, трясця його матері, Кінан Зеркель. Я обхопила його руками, а він підняв мене й покрутив у повітрі.

— Зерку! Господи, як приємно тебе бачити! У мене був гівняний день, і я з радістю випила б.

Він щойно приїхав з фази Т-37, яку проходив в Оклахомі, і я до нестями зраділа, що в нас так збіглися графіки. Наші фази навчання на «Г’юї» перетнуться на кілька місяців. Ми домовилися зустрітись і трохи розслабитися, а що я на кілька тижнів випереджала його в засвоєнні програми, то пообіцяла віддати йому і його однокласникам усі свої «шпаргалки», тобто нотатки й підказки. Було справді втішно бачити обличчя друга серед цього суцільного стресу й конкуренції. Я не могла повірити, що він тут. Це все одно що знову вчитися технічного обслуговування, тільки тепер ми були друзі.

Коли наступного тижня ми з Зерком зустрілись, я розповіла йому майже все, що знала.

— Я б порадила тобі попрацювати з таким інструктором, як містер Едмундс, — сказала я за пивом. — Я чимало навчилася в нього.

Однак не всі інструктори могли дати так багато, як містер Едмундс, і чи не найменше з усіх міг навчити інструктор капітан Джонс. З ним я виконувала польоти так добре, що навіть містер Едмундс оцінив би, але капітан Джонс щоразу мене гачкував. І я сушила собі голову, намагаючись зрозуміти, що я роблю не так і як мені стати кращим пілотом. Проте він ніколи чітко не казав, що саме мені треба підтягти.

Після кожного польоту я перечитувала записи з тренування. І щоразу капітан Джонс зауважував, що я провалила один суб’єктивний критерій — судження. Після третього польоту з ним, який я загачкувала, мені урвався терпець. За весь час навчання в мене було тільки чотири гачки: один із містером Едмундсом і три з капітаном Джонсом — за судження і психологічну зорієнтованість на ситуацію. Урешті-решт я пішла порадитися до начальника оперативного управління. З ним я також літала, і він знав мене як доброго пілота.

Начальник оперативного управління запевнив мене, що розбереться, і попросив капітана Джонса приєднатися до нас. Він дуже швидко з’ясував справжню причину. Капітан Джонс сказав, що я йому просто не подобаюся. Його релігія не визнавала розлучень, і він був переконаний, що я маю піклуватися про свого чоловіка, а не сидіти тут. Він також уважав, що жінки не повинні літати. Я була шокована. І не лише його словами, а й тим, що він отак запросто говорив це в присутності начальника. Тепер його кар’єрі кінець, це точно. Або принаймні його роботі інструктора, чи не так?

Ні. Мої припущення не підтвердилися. Йому не оголосили жодної догани, принаймні я не в курсі. Він і далі працював інструктором, літав з моїми хлопцями-однокласниками. Єдине, що змінилося, — мене запевнили, що нас ніколи більше не поставлять у парі. Однак після того інциденту з містером Джеффрісом, коли мене ледь не вигнали з підготовки, я не збиралася розхитувати човна.

Згадуючи це, я трохи шкодую, що не зняла тоді більшого галасу. Проте я знала: час був неслушний. Пізніше, коли я вже мала потужніше право голосу, у мене з’явилося набагато більше можливостей щось змінити, але я просто схилила у вдячності голову, що капітанові Джонсу не вдалося зрізати мене за гендерною ознакою.

Ближче до кінця підготовки капітан Воас поплескав мене по плечу і сказав:

— Отак, Дженнінґз. Ти, зрештою, втерла носа всім. Я тобою пишаюся.

Я доклала всіх зусиль, щоб він не побачив, як мені на очі наверталися сльози. Ці слова були б іще кращими, якби їх промовив мій тато; то був момент, якого я сподівалася й довго чекала. Капітан Воас цього не знав, але насправді для мене це означало навіть більше, ніж просто отримати крила. Через багато років я довідалася, що капітан Воас загинув в Афганістані (він літав на V-22 «Оспрей»), і відразу ж подумала про його дружину та дітей. Того дня світ утратив неймовірного чоловіка.

Ґрегем Басхор, другий пілот з місії «Ідеальний шторм», погодився приїхати в Мазе-Ракер і провести ритуал нашого випуску в січні 2006 року. То була неймовірна честь. Отримати перед ним нагороду за видатні академічні досягнення — просто вишенька на торті. Гадаю, я здобула б і відзнаку за польоти, якби не ті три гачки, що їх мені поставив капітан Джонс. Та це було неважливо. Усе бажане я вже мала. Крила прикололи мені до грудей, і це означало, що я перемогла. Коли я виходила з ангару, то послала йому рукою поцілунок. Світ був коло моїх ніг.

Того вечора я влаштувала у своїй квартирі велику вечірку для всього класу. Я не могла повірити, що нарешті стала пілотом Повітряних сил. Усім нам скоро доведеться поїхати на навчання з виживання, тож, поки ми не попрямували до пекла, хотілося відсвяткувати. Школа виживання в екстремальних умовах і полоні жахала більшість моїх однокласників. Усі ми чули історії, як люди знемагали від голоду в лісах або як з них вибивали дух підставні вороги на «допитах», однак я з радістю чекала на початок цього навчання. Мені кортіло потрапити туди й навчитися всього, що зробить мене ще кращим пілотом.

На вечірку я збиралась у фантастичному настрої. Я стрибнула у вузькі джинси, одягла шовковий топ без рукавів, узула шкіряні мотоциклетні черевики й почала робити шоти з «Джелло». Як виявилося, моє славетне барменське минуле знадобилося протягом усієї підготовки пілотів. Прийшли мої однокласники, а також наші наступники, готові святкувати. Коли двері з гуркотом прочинилися, мені навіть не треба було зводити очі, щоб дізнатися, хто прийшов. Зерк ніколи не стукав у двері. Він без поспіху зайшов у квартиру і дав мені «п’ять». Отепер вечірку справді можна було починати.

Через кілька годин мені захотілося перепочити від галасливих веселощів. Я вийшла на балкон на третьому поверсі й задивилася на підвішені до даху різдвяні вогники. На вулиці відчувалася прохолода; я стояла й поглядала на зірки. У сорочці-безрукавці в січні було зимно навіть в Алабамі. За якийсь час двері прочинились, і на балкон неквапно вийшов Зерк. За ним волочився шлейф із музики. Він зачинив за собою двері й став поруч. Йому не треба було питати, чому я тут. Зерк досить добре знав мене, щоб зрозуміти: я люблю хороші вечірки, але все одно лишаюся цілковитим інтровертом і завжди потребую тихого місця для відновлення сил.

Ми трохи погомоніли про те, як мені втішно їхати в школу виживання, а потім в Альбукерке на кількамісячне навчання на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук» — третю й останню частину підготовки пілотів. Я закінчила фазу Ракера, однак у мене не буде кваліфікації пілота-рятувальника, доки не пройду навчання на Кіртлендській базі Повітряних сил в Альбукерке (штат Нью-Мексико). У Зерка попереду було ще кілька місяців, проте незабаром і він приїде в Альбукерке.

Думаю, що на мене подіяли і алкоголь, і полегшення від того, що я нарешті отримала крила, і самотність після шлюбу з непутящим чоловіком, але, коли Зерк однією рукою обійняв мене за плечі, намагаючись зігріти в прохолодну ніч, відчуття були геть інакші, ніж десятки разів, коли ми обіймалися раніше. Я вловила, що й він став дихати по-іншому. Ми одночасно повернулися обличчями одне до одного. Я дивилася на нього — його великі, сильні руки міцно тримали мене. Я почувалася в безпеці. А дарма, бо Зерк був наче злий вовк із казок. Однак я нічого не могла вдіяти. Мені подобалося бути в його обіймах.

Він подивися вниз, на мене. Я звела голову й зазирнула в його великі темні очі.

— Пишаюся тобою, мала, — тихо сказав він.

Він краще за всіх знав, через що мені довелося пройти, щоб опинитися тут. Я звела підборіддя, і він нахилився, щоб поцілувати мене. Між нами наче пройшов заряд струму. Я гадала, що він добре цілується, і мала рацію. Поцілунок швидко став пристраснішим, і Зерк підняв мене й посадив на поручень балкона. Він прекрасно знав, що я адреналіновий наркоман, бо обожнюю висоту, тож цим рухом майже довів мене до краю в прямому й переносному розумінні. Я обхопила його ногами так, що ми притулились одне до одного.

Ураз і я, і він ніби подумали про те саме. Ми були надто близькі, щоб це все не мало значення, але не настільки, щоб між нами сталося щось серйозне. Нас, без сумніву, вабило одне до одного. Але нічого більшого в нас ніколи не могло бути. Ніхто з нас, одружених з крилами пілотів, не пожертвував би своєю кар’єрою. Отож ми розімкнули обійми, засміялись і я зістрибнула з поручня.

— Ого, — сказав він.

— Так, ого, — погодилася я. — Тож, ем, принести тобі щось випити?

— Авжеж, — мовив він.

Думаю, він був радий, що я перша щось сказала.

Ми повернулися до гостей і решту вечора раз по раз усміхалися всім, а про той поцілунок більше ніколи не згадували.