Стріляй, як дівчисько

Десять

Удома в Остіні я влаштувалася консультантом у медичний заклад. Я щойно вийшла заміж за Брендона, і ми купили прекрасний будинок з двадцятьма арами землі. Проте я ніяк не могла змиритися з закінченням кар’єри пілота. Я силкувалася покинути думки про неї в минулому, обернувши їх просто на спогади. Одначе, як виявилося, ненадовго. Погано приховуючи спробу налагодити зі мною зв’язок (це мене неймовірно втішило), до мене звернулася моя найстарша пасербиця, якій тоді було дванадцять років, сказавши, що в майбутньому хоче стати морпіхом. Я ледь не підстрибнула до небес від думки, що це та мета, яка втримає її від юнацьких проблем — так само, як моя мета втримала колись мене. Я пожартувала, що коли вона хоче бути морпіхом, то їй варто почати віджиматися від підлоги. І ми обидві, зайнявши відповідну позицію, заходилися з реготом віджиматися.

Через кілька тижнів вона прибігла до мене в сльозах.

— Чому ти запевнила мене, що я можу бути морпіхом? — спитала вона.

Дівчинка, очевидно, думала, що я з неї насміхалася.

Я не могла второпати, що вона має на увазі.

— Мама сказала мені, що я не можу бути морпіхом, бо це робота для хлопчиків.

То була остання крапля. З мене досить. Я все життя терпіла тих, хто ставився до мене так, щоб показати, ніби служити своїй країні — це робота для хлопчиків, хоч насправді вся проблема була в їхніх власних комплексах чи звичайнісінькому невігластві.

Я не могла повірити, що через двадцять п’ять років ця маленька дівчинка опиниться в тому ж світі, у якому і я. І відразу ж згадала про неймовірний вплив на мене тата. Він ніколи не поводився так, наче моя мрія про пілотську кар’єру не для дівчат. Мені було соромно, що пасербиця не мала такої ж підтримки, тож я вирішила це змінити.

Глибоко вдихнувши, я швидко обмізкувала варіанти відповіді. Було складно, але я не хотіла, щоб дитина бачила, що я не схвалюю поведінку її матері. Такий конфлікт нічого доброго б не дав. Крім того, я відчувала, що дівчата заслуговують на найліпші ролі в суспільстві, і хотіла, щоб моя маленька родичка почувалася так само, як і я колись завдяки Девідові, щоб вона сказала собі: «Я зможу досягти багато чого, якщо досить наполегливо працюватиму».

— Ну, твоя мама помиляється. Я знаю багато жінок-морпіхів.

Її обличчя запроменіло від радості.

— Круто! — вигукнула вона. — Піду пограю на «Ікс-боксі».

Якби вона тільки знала, скільки їй доведеться грати на «Ікс-боксі», коли стане морпіхом!

Побачивши її втішене обличчя, я зрозуміла, як маю діяти далі. Так, я виконувала власну роботу якнайкраще, але цього було недосить. І мій живий приклад того, на що здатна жінка, також дехто не вважав за аргумент. Я мала знайти сильніший спосіб впливу, щоб переконати скептиків. Я вже це робила. Я писала й говорила про все, але нічого не змінювалося. Нічого й не може змінитися, поки ми не почнемо боротися трохи завзятіше. А ось у боротьбі я вже й справді мала великий досвід.

Якби я побачила таке в кіно, то не повірила б, але це правда: та розмова відбулася слушної миті, і вже наступного дня, 24 липня 2012 року, я дістала шанс якось на це вплинути. Зі Спілки громадянських свобод США зателефонувала жінка на ім’я Арієла Міґдал — адвокат команди, яка опікувалася правами жінок у цій організації. Вони збиралися порушити судову справу, і Арієла запропонувала мені стати позивачем від імені жінок, що колись служили у війську. Хтось назвав їм моє ім’я як взірець того, на що жінка здатна в бою, і розповів, що мені відмовили в спробі стати офіцером спеціальної тактики лише через мою стать.

Я, не вагаючись, погодилася взяти участь у процесі. Я розуміла, що довкола справи здійметься галас у медіа і знайдуться, можливо, велемовні опоненти, зокрема й ті, з ким я служила. Більш ніж імовірно, що мою власну історію служби змішають із брудом, а мене саму спробують дискредитувати. Але я думала тільки про засмучене обличчя своєї пасербиці, про те, яка вона була збентежена, коли вперше зіткнулася з дискримінацією. Я згадала свого шкільного вчителя містера Дьюї і те, якою зрадженою почувалася, коли зрозуміла, що він оцінював тільки мою стать. Я мусила показати дитині, що не конче мовчки терпіти зневажливе ставлення до себе. Навіть якщо все піде не так, я не збираюся сидіти склавши руки.

У наступні кілька тижнів я зустрілася з іншими позивачками й повправлялась у спілкуванні з медіа. Я зателефонувала у свою каліфорнійську ескадрилью й розповіла про все заздалегідь, щоб вони не дивувалися, коли дізнаються про це з новин. Мета Венте призначили командиром, і я радо вхопилася за можливість поговорити з ним.

— Привіт, Ем-Джей! У тебе в Остіні все гаразд? — спитав він.

— Так. Їм собі смажене на рожні м’ясо, позиваюся до Міністерства оборони, слухаю музику… усе як завжди.

— Хе-хе, так… — почав він і замовк, а потім до нього дійшло, що він не вловив жарту. — Стоп, що?

Я вдихнула й видихнула, щоб заспокоїти нерви. Я не боялася проблем, але мене жахало, що жінки й чоловіки, з якими ми разом стікали кров’ю в Афганістані, не зрозуміють мене або ще гірше — відмежуються від мене.

— Ну, річ ось у чому.

Я розказала йому про судовий позов і причини, з яких я співпрацюю зі Спілкою. Він не зронив ані слова. Просто мовчки слухав. Заговорив тільки тоді, коли я сама перестала заповнювати словами незручні паузи.

— Але я не розумію. Хіба ми колись заважали тобі щось робити? Ти ж була з нами там, у тому всьому лайні… Ближче до краю цієї прірви й не підійдеш.

— Ні! — мовила я, розуміючи, що він не збирався мене ображати, але виходило так, що ніби я сама його образила. — Річ не у вас. Річ не в тому, як ставилися до мене, і не в правилах підрозділу. Річ навіть не в повітряних боях. Ти знав, що жінкам фактично заборонено брати участь у наземному бою?

Він на мить замислився.

— Ну, ні… так… я не знав, — сказав він. — Гадаю, я ніколи раніше про це не думав.

Отож. І я теж. Та й навіщо? У нашому світі жінки й чоловіки вже працюють пліч-о-пліч, тому для більшості з нас це взагалі не проблема.

Я намагалася запевнити його, що від підрозділу відчувала тільки підтримку, що мені просто треба так учинити. Він завершив розмову в типовій для себе манері:

— Що ж, я жив колись із хлопцем, який переміг у «Дивовижних перегонах», тож, гадаю, ти будеш другою знаменитістю серед моїх знайомих.

Я усміхнулася, хоч мені аж клубок застряг у горлі від його щирого розуміння. Мені хотілося вірити, що й більшість думає так само. Я поклала слухавку і, сумуючи за воїнським духом товариства, продовжила готуватися до галасу в ЗМІ.

Через чотири місяці після нашої першої телефонної розмови, 27 листопада 2012 року, ми подали проти Міністерства оборони позов під назвою «Геґар та співавтори проти Панетти». Прес-конференція, яку ми того дня провели в Сан-Франциско, стала початком кількарічних дебатів і бурхливої уваги медіа до них.

Коли ми запалили цей сірник, одночасно спалахнула така кількість дискусій, що складно навіть пригадати всі. Одна за одну безглуздіші. Наприклад, про те, чи можуть цивільні, зокрема Спілка громадянських свобод, диктувати військовим такі речі. Мене це з багатьох причин дуже насмішило.

По-перше, «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій» самі по собі були написані для цивільних. Їх 1994 року запровадив тодішній міністр оборони Вільям Перрі у відповідь на галас, який здійнявся після того, як жінкам дозволили брати участь у бойових діях. Ще тоді пророкували, що для Повітряних сил скоро настане судна година, що надто емоційні жінки зруйнують усе своїми місячними, дітьми, грудним молоком.

Відтоді жінки показували себе якнайкраще в усіх військових сферах. Їх нагороджували медалями, вони діставали посади командирів. Жінки були стійкими та незламними в полоні, служили інструкторами й робили те саме, що й їхні колеги-чоловіки. Американський спосіб життя не зруйнувався, передбачення не справдилося.

Та й одна з основних засад, які відрізняють нас від військових диктатур, полягає в тому, що саме цивільні завжди вказували військовим, як діяти. Це один з базових принципів нашої історії та Конституції.

Звичайно, правила, що забороняли жінкам працювати в бойових умовах, були досить незручними для військової справи. Вони зв’язували руки командирам у реальних бойових ситуаціях. Жінки не просто не могли боротися за певні посади — їх навіть годі було «приписати» до підрозділу, який брав участь у наземних боях. Правила настільки не збігалися з реальними потребами, що всі старалися якось обійти їх. Жінок «прикріпляли» до цих підрозділів, а невдовзі заміняли, щоб їхній статус і далі залишався «тимчасовим».

Але є чимало причин, з яких на передовій мають бути жінки. І це найважливіше. Вони найкраще можуть виконувати конкретну роботу. Наприклад, бути головним снайпером підрозділу, проводити огляд відвідувачок на нарадах з воєначальниками тощо. Отже, жінки на передовій украй потрібні, і командирам постійно доводиться шукати способів, щоб їх туди привезти.

Найбільше згуртовують і готують до воєнних невигод спільні тренування. Роки, впродовж яких я літала зі своїм екіпажем, і спільні тренування лише зміцнили нас як команду. Ми відповідали тим самим стандартам, долали ті самі перешкоди. Так виник зв’язок, завдяки якому ми беззастережно довіряли одне одному життя. У наземних військах усе було інакше. «Прикріплені» жінки не тренувалися разом з побратимами, а отже, не мали можливості завоювати їхню довіру. Фактично вони відразу були приречені на провал.

Ми позивалися не для того, щоб примусити військових до чогось. Ми позивалися, щоб командири могли обирати найліпші з команд і тренувати їх без огляду на гендерні особливості. І хоч що скажуть ті, хто вважає загрозливою саму ідею сильних жінок-воїнів, реальність така, що переважна більшість учасників воєн підтримує такі зміни.

Чоловіки, які ухвалюють рішення на передовій, служачи в бойових умовах разом з жінками й бачачи, на що вони здатні, хочуть цих змін. Я ще не зустрічала жодного чоловіка, який, маючи досвід спільної з жінками служби, виступав би проти цього. Досвід супротивників новації переважно обмежується тим, що вони уявляють, як на війну потрапляє їхня сестра чи дружина й не може пристосуватися до бойових умов. Але, очевидно, кожна з них зовсім не схожа на тих жінок, які багато років тренувалися в бойових умовах.

Мій досвід підказує: змінити погляд, який базується на вигадках, зазвичай найскладніше. Переконання таких чоловіків ґрунтується на забобонах і не має нічого спільного з реальністю. Деяким чоловікам геть байдуже, про що свідчать факти і чого саме досягла жінка. Ніщо у світі не здатне зрушити їх з тепленького місця. Тому я розуміла, що нам слід готуватися до довгої, затяжної битви.

Проте вранці 23 січня 2013 року, коли я була у своєму офісі, мені несподівано зателефонував Мет Венте — командир моєї ескадрильї, який підтримав мене в цьому позові. Я працювала за столом, тож стишила голос, щоб не заважати іншим.

— Дозволь привітати тебе, Ем-Джей! — вигукнув він.

— З чим? — прошепотіла я, не відриваючись від роботи.

Я й гадки не мала, про що йдеться.

— Ти це зробила! — прокричав він мені у вухо.

Потім Мет повідомив, що міністр Панетта щойно скасував неконституційну заборону під час історичної прес-конференції, спільної з Генштабом. Почасти й через наш позов. Але найприємнішим було те, що він зробив це у відповідь на прохання, яке одностайно підписав увесь Генштаб. З передової просочилися розмови, і генерали чітко й однозначно зрозуміли своїх командирів. Ця заборона шкодила військовій справі. Усе! Річ була не в політкоректності. Просто вже давно наспів час скасувати цю дискримінаційну норму.

— УУУ-РААААА! — застрибавши, скрикнула я.

Офісні працівники довкола мене підвели голови й аж роти пороззявляли.

— Дивовижно! — вигукнула я.

Мет не міг повірити, що я цього не знала, і був дуже радий, що саме він розповів мені новини. Попереду на нас чекав іще нерівний бій — треба було переконати всіх не повертатися до політики дискримінації. Але перший крок уже зроблено, і він успішний.

До скасування цього правила жінки не мали права претендувати на так звані бойові посади. Щоб дістати таку можливість, жінка повинна була довести, що для неї можна зробити виняток. Тепер раптом усе змінилося. Слідом за цією постановою міністр доручив відповідним відділам протягом трьох років дослідити, які посади треба лишити «закритими» — якщо взагалі треба. Кожен відділ мав надати істотні докази й оформити спеціальні запити, якщо хотів «закрити» для жінок певні посади. Жінкам з усієї країни раптом стали доступними тисячі військових вакансій, про які вони роками навіть мріяти не могли.

Але раділа я недовго. Почали ширитися чутки, що політики погрожують знову легалізувати заборони. Я сподівалася, що це лише принада для виборців, проте була насторожі. Ми зайшли надто далеко. Я знала, що моє завдання — вплинути на цей діалог у національному масштабі й випередити політиків.

Одна з моїх подруг, яка також чимало зробила для того, щоб бойові посади стали для жінок «відкритими», запропонувала мені й іще кільком жінкам об’єднатись і створити організацію під назвою «Ініціатива інтеграції в бій» зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Я відразу ж погодилася. За партнера ми обрали надійну асоціацію «Жінки в міжнародній безпеці» і разом почали працювати над тим, щоб наші національні лідери не передумали, а військове керівництво віддало накази про повну інтеграцію без винятків.

Нас було дуже багато, і всі чудово робили свою справу. Я була неймовірно щаслива почуватися краплею в морі того прогресу. Кілька разів я їздила у Вашингтон і виголошувала промови по всій країні разом з такими людьми, як Шошана Джонсон (перша військовополонена афроамериканка) і полковник Марта Мак-Саллі (одна з перших бойових пілотів-жінок і перша жінка, яка командувала бойовою ескадрильєю, а тепер — представниця Аризони). Жінки й чоловіки, з якими я зустрічалась і працювала, викликали в мене повагу, хоч і змушували трохи нервуватись. Я познайомилася з представниками ООН, які говорили про резолюцію Радбезу, що мала на меті збільшити кількість жінок у війську в усьому світі. Вони посилалися на наукові дослідження, що підтверджували, як сильно жінки впливають на миротворчі місії і як неухильно дотримуються правил збройного конфлікту. То були особливі дні, і мене просто переповнював захват від того, що я беру в цьому всьому участь.

У червні 2013 року я організувала «День штурму висоти». Для цього знадобилося кілька тижнів, але нам усе вдалося. Близько десятка жінок з «Ініціативи інтеграції в бій» цілий день зустрічалися з конгресменами, сенаторами та іншими членами Комісії Палати представників у військових справах і Комітету Сенату в справах оборони. Того дня раз по раз точилися гарячі дискусії навколо складних питань, безпосередньо пов’язаних з нашою справою.

На одній із зустрічей член Палати представників, літній чоловік, прохопився, ніби через збільшення частки жінок і без того високий рівень сексуального насильства в армії зросте ще більше. Я згадала про наругу над собою з боку лікаря Адамса. Цей політик і гадки не мав, про що говорить. Річ була не в тому, скільки жінок опиниться на бойовищі. Над чоловіками й жінками глумилися незалежно від того, де вони перебували. Ці абсурдні тези остаточно мене роздратували, і я вирішила присадити цього сенатора.

— Ви колись учиняли над кимось сексуальну наругу? — спитала я.

— Ні, звісно ж, ні! — збентежився він.

— Не вчиняли, бо не було такої можливості? Ви ніколи не лишалися наодинці з жінкою на ізольованій території? — спитала я.

— Ні, певна річ, не через це, — відповів він зніяковіло.

— Зрозуміло, — сказала я. — Ви не робили цього лише тому, що зростали не там, де до жінки або й до чоловіка ставляться як до об’єкта експлуатації. Вас не вчили, що ви можете робити все, що вам заманеться.

Я замовкла, розмірковуючи, говорити далі чи ні. «Тепер або ніколи», — подумала я.

— У цивілізованому суспільстві так ставитися до людини неприйнятно, і це проблема, яку ми маємо сьогодні у війську. Питання не в тому, щоб потенційні жертви не могли лишитися наодинці в ізольованому просторі з потенційним злочинцем. Питання в тому, як змінити культуру злочинності в нашому суспільстві.

Я зупинилася, відчуваючи, що він не має охоти мені заперечувати. Деякі люди думають, що як у війни гидке обличчя, то й культура така ж. Але і я, і багато моїх бойових товаришів та товаришок довели: сильний воїн не конче стає соціопатом.

Байдуже, хто ти — чоловік чи жінка. Ми були лише гвинтиками в машині й не мали права висловлюватися чи сперечатись. І на жаль, для декого результат цієї мовчанки виявився трагічним.

Політик учинив мудро: він, або гідно сприйнявши мою відповідь, або просто бажаючи уникнути ще одного такого виступу, повів мову про те, що його ще турбує. Я уважно слухала та кивала, не подаючи й знаку, що ця розмова і спогади про наругу наді мною дещо розхвилювали мене. Перш ніж відповісти на ще одне його запитання, я глибоко вдихнула. Це було надто важливо для багатьох людей, щоб узяти й підняти білий прапор капітуляції.

Підсумовуючи, можна з певністю твердити: проведений у Вашингтоні й у теле- та радіоефірі час був того вартий. Нарешті крига скресла, і сенатори почали використовувати ті тези, які я придумала й поширила в медіа. Для мене було за честь представляти жінок, що воюють, спливаючи кров’ю на бойовищі. Бачити своє ім’я в списках на кшталт «125 впливових жінок 2012 року» в журналі «Ньюзвік» або «100 лідерів світу 2013 року» у виданні «Форейн полісі» видавалося чимось нереальним. Потрапити в один ряд із людьми рівня Малали Юсуфзай і Папи Франциска було більше визнанням впливу всіх жінок-військовиків, ніж моїх особистих заслуг. Я не проминала жодної нагоди розповісти світові про неймовірні речі, які робили ці жінки.

Але те, що я відверто говорила на таку складну тему, мало й свою ціну. Ця тема ніби висвітлювала найгірше в людях, чия крихка віра в ідею гендерних ролей у суспільстві не витримувала випробувань інтелектуальними дебатами. Коли я на святковій вечері, яку влаштував у Вашингтоні журнал «Форейн полісі» з нагоди оприлюднення списку ста впливових людей, стояла в черзі по своє пальто, літній чоловік позаду спитав мене про мою причетність до цієї події. Мені довелося розповісти йому, що я одна зі списку й пояснила, чому моє ім’я внесено туди. Тоді він почав переконувати мене, що жінкам не місце на бойовищі.

— Юна леді, чому ви не можете просто довірити боротьбу чоловікам? Який ваш внесок у військову справу? — спитав він.

Я усміхнулась іронічності його слів, згадавши, скільки всього бачила й робила. Ми жили в іншому світі, ніж той, у якому служив цей колишній морпіх. З поваги до його віку й досвіду я спробувала ввічливо завершити розмову, бо саме забрала своє пальто. Мій чоловік, Брендон, щойно вийшов з убиральні, але не міг не помітити розгубленого виразу на моєму обличчі.

— Гей, що сталося? — спитав він стривожено.

— Та нічого. Просто оцей джентльмен пояснює мені, чому жінкам не можна перебувати на бойовищі, — сказала я, усміхнувшись своєму доброму чоловікові, який завжди підтримував мене.

Брендон здивовано звів брови й допоміг мені вдягти пальто. Потім повернувся до джентльмена й чемно кивнув.

— Зрозуміло. Що ж, бажаю успіху, сер, — сказав він.

Засміявшись, ми попрямували до виходу. На жаль, незнайомця така відповідь не задовольнила, і він рушив за нами, привертаючи увагу інших людей своїми коментарями.

Ми проминули ескалатор в іншому кінці коридору й вирішили збігти сходами, щоб залишити нашого переслідувача далеко позаду. Навіть високі підбори й вечірнє вбрання не можуть затримати дівчисько, яке тікає від «ворога».

Попри часом негативну реакцію оточення на порушену тему, я й далі виступала з цього приводу. Жінки вже беруть участь у військових діях, дозволено їм це чи ні. І поводяться дуже хоробро. Але вони й досі не їздять на навчання разом з братами по зброї, сумніваються у власній здатності виконувати ту ж роботу, що й їхні товариші по службі чоловічої статі, не обіймають високих посад, пов’язаних із наглядом за бойовими операціями, і належно не пошановані, як ветерани війни, після повернення додому (навіть ті, що в складі Ради ветеранів війни).

Не кожен чоловік має військові навички й бойовий дух. І, звичайно ж, не кожна жінка. Але всі, хто має такі навички, повинні йти за своїм покликанням. Хтось має талант до музики або образотворчого мистецтва. Хтось — до педагогічної роботи. Є люди, що рятують життя за допомогою науки. Моє покликання — бути льотчиком і битися за свою країну в повітрі. Я змогла зреалізувати його, і саме тому прожила повноцінне, прекрасне життя.

Люди повсякчас боятимуться змін. Завжди будуть ті, хто протестуватиме й висловлюватиме свої страхи. Так було, коли ми боролися з расовою дискримінацією і коли «відкривали» бойовище для жінок.

Однак історія візьме своє. Час покаже недалекоглядність таких людей та безглуздість їхніх аргументів, і жінки, які без усіляких заборон хоробро служитимуть своїй країні, доведуть, що ті люди помилялися.