Стріляй, як дівчисько

П’ять

Коли у квітні 2007 року я з’явилася на базі своєї ескадрильї в Нью-Йорку, на мені вперше в житті був жовтувато-коричневий костюм пілота. Без звичного оливкового я почувалася досить дивно. Ми кинули речі на квадратний піддон два на два метри, який ніби чекав, коли його піднімуть і повантажать у С-130. На наступні кілька місяців я взяла з собою лише туристичне спорядження, яке носитиму через весь Киргизстан і Афганістан.

Я страшенно раділа, що лечу на бойове завдання зі своєю частиною, але йти в бій з ледь знайомими мені людьми трохи побоювалась. Одначе, кинувши багаж на піддон, я вже відчувала, що готова. Я щойно закінчила курс орієнтації на місцевості — за сорок п’ять днів замість дев’яноста — і потрапила просто на передбойову підготовку, яка проходила на нашій базі на Лонг-Айленді й біля неї.

На передбойовій підготовці ми мали пригадати ті навички, що не стали нам у пригоді в Штатах, але знадобляться тут, в Афганістані. Наприклад, ми тренувалася робити так звані «пилові посадки». Коли вертоліт сідає на поверхню, вкриту пилом і піском, довкола літального апарата утворюється хмара пилу, що засліплює команду якраз у ту мить, коли треба вже приземлятися. Це страшенно небезпечно; практикувати таке критично важливе вміння — один зі способів підготуватися до умов, які чекають на нас в Афганістані. Я любила тренуватись, оцінки в мене були високі, але в такому поспіху мені не вистачило часу на знайомство з сестрами й братами по зброї, перш ніж ми вирушимо на війну.

Початком дороги до Афганістану став автобус із бази до комерційного аеропорту. Потім ми зробили короткий переліт з Нью-Йорка в Балтимор, де стрибнули в літак до Франкфурта (Німеччина) і попрямували до кінцевого пункту — Манаса (Киргизстан).

Коли ми після комфортного комерційного літака опинилися в шумливому й холодному вантажному відсіку С-130, наш настрій помітно змінився. Усі поринули у власні думки, мало хто розмовляв поміж собою. Я трохи поговорила про те-се з новою ескадрильєю, але здебільшого всі, хто був на борту, ховалися за навушниками, спали, дивилися фільми на айпадах або писали листи рідним. Досвідчені бойові ветерани сиділи зі скляними очима й виглядали так, ніби вже втомилися, проте я ледь стримувала хвилювання. Щоб нікому не показувати, як мені забиває памороки від того, що я нарешті братиму участь у бою, і не видавати в собі новачка, я зосередила думки на щоденнику.

Час у Манасі ми провели типово — так само, як і всі інші, хто бував на базі в Киргизстані. Це точка, через яку ти просто маєш пройти, коли прямуєш на афганське бойовище. Ми пробули там кілька днів — спали на двоярусних ліжках, давилися їжею, намагалися розслабитись і прикинутися, що не збираємося на війну. Коли я побачила, як супервоїни-ПРи співають у караоке, то була приголомшена. У певному розумінні це їх олюднювало. Ці хлопці були щонайкращими, щонайжорстокішими, і, крім того, як я скоро дізнаюся, ще й просто чудовими.

ПРи — унікальна група людей. Мені подобається описувати їх як суміш _____________, «котиків», «рейнджерів», рятувальників берегової охорони і військових медиків. Вони — особливий підрозділ Повітряних сил; їх навчають непомильно орієнтуватися будь-де — у морі, пустелі й горах, перемагати ворога, який хоче взяти в полон самотнього бійця (наприклад, підстреленого на ворожій території пілота), подавати цьому бійцеві медичну допомогу, витягаючи з осиного гнізда. ПРи стрибають із парашутами з літаків, спускаються на мотузці з вертольотів і щодня роблять іще сотні неймовірних речей.

У рятувальній місії в Кандагарі ми літатимемо зі звичайними медиками, а не з ПРами. Проте наші ПРи братимуть участь у суміжній місії. Вони допомагатимуть ескадрильї, яка виконує пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій. Тож ми постійно бачитимемо їх. Досить скоро нагорі вирішать, що літати з медиками надто небезпечно, і ми літатимемо з командою ПРів. Однак на цьому завданні ми мали змиритися й просто дивитись, як вони проходять повз нас, прямуючи в сусідню будівлю.

Хлопцям, з якими літатимуть наші ПРи, дуже пощастило. І хоч необізнана людина зовсім не відрізняє медичну евакуацію від пошуково-рятувальної операції в умовах бойових дій, відмінність між ними колосальна.

Пошуково-рятувальна операція в умовах бойових дій відбувається тоді, коли хорошого хлопця підбито, поранено й покинуто. Зазвичай ідеться про збитий літальний апарат або про пілота, який катапультувався. Людина опиняється на ворожій території, ізольована, без прикриття й підмоги, а ворог намагається її вбити. Ми повинні летіти туди зі зброєю напоготові, знайти потерпілого, захистити його, забрати й довезти живим до шпиталю.

А медична евакуація — це коли в людини травма і її треба доправити в шпиталь, хоч доступ до неї теж ускладнений: наприклад, вона перебуває на базі або під конвоєм. Пошуково-рятувальні операції, звісно, цікавіші за медичну евакуацію, але я знала, що ми літатимемо частіше, тож була щаслива.

Єдиним «ікс-фактором» було — беремо ми з собою наших ПРів чи ні. А так зазвичай екіпаж складався з командира повітряного судна (КПС), тобто головного пілота, і другого пілота (ДП). Обидва пілоти досить кваліфіковані й можуть керувати вертольотом по черзі, однак відповідає за все й ухвалює основні рішення командир. Здебільшого КПС керує вертольотом, а ДП відповідає за навігацію, але, якщо не надто «гаряче», КПС може передати керування ДП. Усі три рази перебування в зоні бойових дій я була ДП. У 2010 році мене підвищать до КПС, проте я піду з Повітряних сил раніше, ніж знову вилечу на бойовище.

У задній частині літального апарата можна побачити повітряного стрільця (ПС) і бортмеханіка (БМ). Тепер розмежування змінилось і обидві професії злилися в одну. У 2007–2009 роках, коли я виконувала бойові завдання, хвостовики, як ми їх називали, сиділи біля ілюмінаторів по боках і дивилися поверх своїх вертолітних кулеметів. БМ був експертом у роботі систем: він допомагав пілотам з контрольними списками, ухвалював рішення, коли в системах щось ламалося, тощо. ПС був експертом у зброї: він переважно опікувався зброєю й пособляв БМові, якщо той потребував допомоги.

Це стандартний екіпаж, коли не брати до уваги медика й команди з двох-трьох ПРів (керівник і один-два звичайні ПРи). Виходило так, що ми літали різним складом. Одначе, щоб розвинути ритм, ми намагалися якнайчастіше триматись однієї команди. Літаючи з тими самими людьми, ви швидше переглядаєте контрольні списки, співчуваєте одне одному, налагоджуючи між собою зв’язок. Люди, що не звикли літати разом, також добре працюватимуть — усі ми це знаємо, — але міцний командний дух важливіший, особливо на бойовищі. Мені страшенно кортіло дізнатися, з ким я літатиму і коли вже нарешті опинюся поруч талановитих, досвідчених авіаторів на літальному апараті, у який безмежно закохалася.

HH-60G «Пейв Гоук» — справжній мистецький витвір. Модифікований з транспортного літака UH-60 «Блекгоук», «шістдесятий» мав удосконалену радіоелектроніку, яка давала нам можливість літати в негоду й уночі. Хай там що, це ідеальні умови для рятувальної операції. Ми можемо користуватися зі своєї переваги над ворогом і діяти в таких умовах, у яких нас складно помітити. Крім радіоелектроніки, пошуково-рятувальним платформам доводилося виконувати тривалі польоти, коли треба було патрулювати територію пошуку або перетинати океан. «Пейв Гоук» має запасні баки з пальним, завдяки яким можливий час польоту збільшується приблизно до чотирьох годин, а ще шланг для дозаправляння, тож літати можна, аж поки опуститися на землю не змусить утома. Це неймовірний інструмент, і я ледь могла дочекатися, коли почну на ньому рятувати людські життя.

Ми влетіли в небо Кандагара, і наш літак С-130 погасив вогні, щоб не виявити себе перед ворожими силами, які могли чатувати на цій території. Приземлившись, літак максимально хутко й безпечно висадив нас. Ми знали, що це стандартне приземлення, і більшість з нас чекала на нього, але відчувалося, ніби воно раптом розвіяло нашу мужність. Ми усвідомлювали, що зараз уперше зробимося вразливими до ворожого вогню і що це тільки початок. Ласкаво просимо до Афганістану.

Коли ми вийшли з літака, я озирнулась. Усе вкривав пил — здавалося, що вже за мить після приземлення він проліз у всі пори. Ми, певна річ, утомилися з дороги. Оформлення на базі минуло досить швидко, і вже скоро ми зібрали речі й почали виходити звідти. Нас оточували однострої різних країн і незнайомі мови, але від цього мені було навіть комфортніше: так я відчувала, що ми справді частина певної коаліції. Усі смертельно хотіли потрапити в кімнати відпочинку, ледве не мліючи, проте часу на сон не було.

Кинувши речі в бараках, ми зустрілися з людьми, яких мали замінити. Цей підрозділ здійснював тут медичну евакуацію близько шести місяців, і хоч бойові завдання Повітряних сил зазвичай коротші за завдання армії, я все одно бачила, що ці чоловіки та жінки страшенно виснажені. Безперервні польоти й постійний стан бойової готовості зробили свою справу: у їхніх очах була втома, тож ми чудово розуміли, що на нас чекає. Годі й казати, що вся частина дуже хотіла почати польоти. Інструктаж нас надзвичайно надихнув. Що швидше ми почнемо місію, то швидше наші попередники повернуться додому, побачать дорогих людей і вип’ють чогось прохолодного.

На місці нас швидко ввели в курс справи, розповівши трохи теорії й улаштувавши ознайомлювальні польоти. У медичній евакуації треба повсякчас «сидіти насторожі» — це означає, що кожні дванадцять годин, коли приходить зміна, новий екіпаж складає в літальний апарат усі інструменти і робить щось на кшталт гнізда довкола кожного сидіння. Там лежить усе, що може швидко знадобитися (контрольні списки, обладнання). Я зазвичай приносила стандартний набір для виживання, сигнальну ракету й аптечку, але в жилеті були ще деякі речі: екстремальний ніж, яким можна розбити скло й перерізати паски безпеки, тичковий ніж, захалявний ніж (ну, люблю я ножі, що тут скажеш), ключ від наручників, додатковий запас води, набої, ліхтарики зі змінними червоною та ультрафіолетовою лінзами і маленька металева капсула з однією сигарою.

Сигара була моєю обіцянкою собі, що я виберуся з цієї країни живою. Я планувала викурити її після фінальної місії — перед відльотом додому. Останнім нестандартним предметом з тих, що я носила при собі, був згорнутий американський прапор. Я склала його трикутником завдовжки близько двадцяти сантиметрів і тримала в пакеті зі струнним замком, щоб уберегти від пилу. Я мала намір брати прапор з собою на кожну місію.

Під час перезміни другий пілот вмикав живлення літального апарата (не гвинти, а тільки радіоелектронні засоби), щоб налаштувати навігаційні системи, перевірити радіо і зробити решту потрібних приготувань. Потім, коли літак був готовий, ми вибиралися з нього й ішли в тактично-оперативний центр (ТОЦ), де діставали добові зведення, тобто всю найновішу інформацію щодо загроз та інші секретні дані. Робити все в такому порядку треба було на той випадок, якщо лайно потрапить на вентилятор, — на інструктажах це ще називають «падінням місії». Хоч що станеться протягом перебування в Центрі, на своїй зміні ми маємо бути готові летіти негайно.

Типова медична евакуація з Кандагара відбувається так. Екіпаж відпочиває — у Центрі чи десь неподалік (зазвичай щойно прилетівши з іншої місії). Інколи в нас бувало аж п’ять місій за одну зміну, тож ми неймовірно цінували короткі хвилини перепочинку. Ми могли читати, грати на «Ікс-боксі», щось жувати. Але ми завжди були готові злетіти на сигнал тривоги. Відповідальний за розвідку сидить біля комп’ютера, що подає сигнал тривоги, тільки-но на екрані з’являться слова «Лінія 9». «Лінія 9» — це список інформації, яку ми дістаємо, коли на нас «падає» місія. Переважно там містяться відомості про місце перебування, природу ушкоджень пацієнта та ймовірну ворожу активність. Часом ці місії бувають фальстартами, і їх скасовують, перш ніж ми здіймаємося в небо. Але найчастіше, почувши сигнал тривоги, ми відразу вилітаємо.

Щойно він лунає, відеоігри стають на паузу, розмови припиняються й усі голови в ТОЦі повертаються до розвідника біля комп’ютера в німому чеканні: що станеться далі. Розвідник зводить очі на командира повітряного судна або керівника групи ПРів і киває, промовляючи щось на кшталт: «Наш вихід». Потім усі потягнуться до портативного радіо й виголосять: «Готовність номер один! Готовність номер один!»

«Готовність номер один» означає, що ми маємо дозвіл злітати, тому всі беруться до виконання своїх обов’язків. Якби ми натомість почули «Готовність номер два», то мали б запустити гвинти й чекати, поки нам дозволять злітати. Після оголошення по радіо кімната буквально вибухає жвавими рухами: усі прямують до своїх робочих місць. Технічний працівник біжить перевіряти несправності й допомагати вертольотові виїхати на майданчик, ПРи хапають додаткове спорядження на випадок нестандартної травми потерпілого, а другий пілот і хвостовики мчать запускати двигуни. Тим часом командир повітряного судна дізнається від розвідника максимум можливої інформації.

Коли командир і ПРи дійдуть до вертольота, гвинти вже мають крутитися зі швидкістю шістдесят обертів за хвилину, а решта екіпажу мусить чекати на них, щоб пристебнути паски й безперешкодно виїхати на злітну смугу. Командир повітряного судна якнайдокладніше розповідає екіпажеві про місію. Потім вертоліт злітає.

Другий літальний апарат, відомий як вертоліт-побратим, одночасно проходить ті самі етапи, бо на медичні евакуації завжди літає два вертольоти. Так ми певні: якщо одного з нас зіб’ють, другий вертоліт завжди зможе підібрати екіпаж збитого вертольота. Це називають «самопошук і порятунок». Другий літальний апарат може замінити перший, але командир повітряного судна летить на головному вертольоті (його називають чільним), відповідає за два і керує діями обох «пташок».

На певній території за огорожею хвостовики роблять тестові постріли короткими чергами, щоб переконатися, що ми готові. Нікому не хочеться виявити, що зброя «загнулася», тобто не працює в разі справжньої загрози. Потім другий пілот інформує командира про обхід усіх відомих проблемних точок, уникнення паралельних шляхів та інших тактичних перешкод. Ми стараємось обминати «шляхи сполучення» на кшталт доріг, річок тощо, бо це мінімізує нашу видимість для ворога, який може нас підстрелити або сповістити комусь про нашу позицію.

Більшість місій медичної евакуації триває від тридцяти до шістдесяти хвилин, а пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій і навіть цивільні пошуково-рятувальні операції часто тягнуться кілька годин. Однак через бойовище ми літали швидко, і на це була причина. Якщо ми надто довго летіли до когось, шанси вижити в потерпілого зменшувалися.

Зазвичай ми добиралися до «точки ураження», тобто до фактичного місця, де перебував травмований. Це чи не найнебезпечніші місії, бо в «точках ураження» — найвища загроза. Проте інколи нас посилали на бази передового розгортання — перевезти пацієнтів або забрати когось, хто травмувався на базі.

Діставшись до місця перебування пацієнта, ми оцінюємо ситуацію для приземлення. Потім наземна група «пускає дим», тобто кидає димову гранату. Так ми визначаємо, що під нами — саме ті, з ким ми говоримо по радіо, що нас не дурять і ми не потрапимо просто в засідку. Це також дає їм змогу зорієнтувати нас, де краще приземлитися. З руху диму ми встановлюємо напрям вітру, тож можемо посадити вертоліт з якнайменшими зусиллями — за вітром, а не проти нього.

Один вертоліт сідає, а другий прикриває його з повітря. ПРи вистрибують і біжать до пацієнта, а тим часом вертоліт знову злітає, щоб люди на землі могли почути одне одного. Коли ПРи повідомляють по радіо, що вони готові, ми ще раз спускаємося, щоб забрати їх і пацієнта. Після цього швиденько летимо до шпиталю третього ступеня, розташованого в Кандагарі. Коли прибуваємо в шпиталь, нас на посадковому майданчику зазвичай уже чекає машина швидкої, яка й забирає пацієнта.

Якщо нас тут-таки не викликають на наступне завдання, то, перш ніж знову виїхати на майданчик, ми їдемо заправлятися. Потім прямуємо в ТОЦ — відзвітувати розвідникові про місію й обговорити, що було добре, а що — погано і що ми іншим разом можемо зробити краще. Завершується все тим, що перервану гру на «Ікс-боксі» знімають з паузи.

Коли ми прибули в Кандагар, нас послали на кілька порівняно простих місій, щоб ми спробували себе в цій справі. Потім, у травні 2007 року, через кілька тижнів після прибуття, мені й моєму екіпажеві дали завдання розгорнутися в передовому районі, на маленькій голландській базі біля містечка Таринкот. Розгортання в передовому районі передбачає кількатижневу підтримку конкретної команди. Це була ротація, через яку рано чи пізно проходили всі екіпажі, але ніхто не чекав на неї так сильно, як я. Я хотіла бурхливої діяльності, а Таринкот був у самісінькому епіцентрі гарячої зони. У ТК, як ми називали це місто, працювали спецпризначенці «Альфи». Природа й зона їхньої місії були такі небезпечні, що вони конче потребували екіпажу медичних рятувальників.

Проблема полягала в тому, що ми могли собі дозволити послати туди тільки одну команду, тож сидіти напоготові треба було двадцять чотири години на добу, а не зміни по дванадцять годин, як у Кандагарі й більшості інших місць. Технічно ми відпочивали за графіком, але це означало, що, тільки-но нас викликають на місію, годинник починає свій відлік. Ми могли вилетіти будь-коли протягом наступних дванадцяти годин, однак потім мали йти відпочивати, а база викликала на завдання когось іншого. Проте, якщо нікого більше немає, відпочинок екіпажу почнеться, коли він повернеться з місії. Тож якщо ви вилетіли на завдання, приміром, опівдні, то не можете достеменно знати, чи літатимете тільки до півночі, а чи опівночі з’явиться наступне завдання. Фактично ми завжди були напоготові. Така робота виснажувала, але це була найперша з причин, через які я взагалі пішла у військо.

Перебування в ТК мало й перевагу: літати доводилося рідше, та й узагалі там надзвичайно зручно. На місцевій крихітній «базі» майже всі були операторами, на відміну від бази в Кандагарі, переповненої не операторами, а «нерами». «Нери» — це зневажлива назва людей, які не беруть безпосередньої участі в місіях чи операціях і відповідають за другорядні питання на зразок «чи наділи ви світловідбивний пояс?» Цей захід безпеки оператори, цебто ті, хто бере безпосередню участь в операціях, часто нехтують, бо він робить людину помітною для ворога. Я не кажу, що оператори не поважають людей, які стоять за їхніми спинами. Більшу частину їх ми вважаємо за цінних членів команди. Але, якщо людина виявляє цілковите нерозуміння, як її дії впливають на тих з нас, хто перебуває на передових позиціях, ми називаємо її «нером». Гадаю, навіть у Кандагарі люди наражаються на страшну небезпеку: завжди є ймовірність, що на когось наїде вантажівка з провізією.

У ТК був шпиталь з маленьким внутрішнім двориком. Шеститижнева ротація в ТК мала багато негативного, проте були й позитивні моменти: їжа, вкритий піском волейбольний майданчик і відчуття, що ти справді на передовій. Літати там теж було неймовірно добре — на території між ТК і Кандагаром простягалося плато з глибокою ущелиною. Ми пірнали до гирла річки, що текла з височини, і ніби на лижах долали весь шлях донизу. Ми вдавали, що просто намагаємося якнайменше виказувати свою присутність, але насправді такі польоти викликали в нас неприховане захоплення. Треба було робити віражі вліво-вправо, відштовхуючись нижнім гвинтом від стін, наче сноубордист на гафпайпі.

Базу на ТК оточували високі стіни з колючим дротом. Уночі можна було прокинутися від звуків РСЗО (реактивні системи залпового вогню), що стріляли по бойовиках на атакувальних позиціях. Крім шпиталю, на базі працювала передова хірургічна бригада (ПХБ). Якщо мені не було чого робити й геть не хотілося спати (наприклад, відразу після місії), я йшла до ПХБ й питала, чи не треба їм чимось допомогти.

У ТК ми тяжко працювали й добре відпочивали. Між турнірами з волейболу та барбекю з грилями, що нагрівалися від дизпалива, ми засмагали, дулися в карти й тренувалися. Коли я не допомагала в шпиталі, то проводила час у спортзалі, милуючись тим, як довкола мене хлопці з «Альфи» тягають гирі, і намагаючись не спотикнутися на біговій доріжці, коли хтось із них знімав сорочку.

Перший екіпаж, з яким я працювала на бойовищі, — це команда моєї мрії. Командиром нашого повітряного судна був Курт Ґрін, нью-йоркський вогнеборець із чудовою репутацією та сталевими нервами. На ранніх військових місіях Курт став мені за ідеального ментора. Наш бортмеханік Метт Інфанте був досить молодим, але вже загартованим хлопцем з головою на плечах. Я відразу ж довірилася їм обом. Молодик Тор Расмусен, який тільки нещодавно прийшов зі світу літаків, був чудовим медиком і хутко призвичаївся до швидкого та небезпечного вертолітного світу. Ми вчотирьох відразу ж знайшли спільну мову.

З останнім членом екіпажу, Річардом, склалося не так добре. Річард частково виглядав, ніби бувалий нью-йоркський коп, ким він, до речі, й був, — блідо-біла шкіра, розкішні вуса, яскраво-червоний ніс, великий живіт. Першого тижня в Кандагарі він відверто сказав мені, що не хотів би бачити мене в складі екіпажу.

— Нічого особистого. Просто жінка нездатна відповідати за себе в маневрі відхилення.

Мені стало цікаво, як би з цією всією зайвою вагою впорався він, коли б нам довелося тікати від полону.

— Гаразд, — різко відповіла я. — Зараз з’ясуємо.

Я відклала зброю й лягла, прибравши позицію для віджимання.

— Просто зараз… змагання з віджимання, — сказала я вже з землі. — Подивимося, хто переможе.

Протягом усієї кар’єри цей спосіб завжди допомагав мені спростувати хибні уявлення щодо моїх фізичних здібностей. Я робила так десятки разів, і кожне таке змагання вигравала. Тут річ не в тому, що я можу віджатися більше разів, ніж усі чоловіки, з якими літаю. Це навряд. Але чомусь такі припущення зазвичай висловлювали не сильні, накачані хлопці, які могли б довести, що я слабша, а чоловіки з досить посередньою фізичною силою. Вони, як усякий інший задирака, були такі невпевнені в собі, що їм просто кортіло знайти когось, хто, на їхню думку, був слабший за них, і влаштувати йому солодке життя. Я ніколи не програвала в цих змаганнях з віджимань. Якщо буде треба, я віджиматимусь, аж поки відпадуть руки.

— Ану його… — пирхнув Річард і пішов геть.

Він поводився так, ніби я не була варта того, щоб витрачати на мене сили. Однак усі розуміли: він просто боявся програти. Це не востаннє ми зіткнемося лобами, але досить скоро настане день, коли він змусить мене заплатити за своє приниження.

Його раптова причіпка нагадала мені важливий урок. На пам’ять мені спали черв’як, якого я з’їла на підготовці пілотів, і порада інструктора ніколи не робити висновку про члена команди на підставі його зовнішності. Це фактично урок лідерства для «чайників». Я була вправним стрільцем і дослідила територію довкола з завзятістю студента-медика, який вивчає анатомію. Я трохи володіла мовою і знала, як знайти воду. Я знала, що буду цінним членом команди, коли раптом нам доведеться битися на землі, але Річарда в цьому не переконаєш. За роки тренувань я запам’ятала ще одне: безглуздо вимагати до себе поваги. На неї треба заслужити.

Я помітила, що під час нашої розмови ніхто не став на мій захист, зокрема й командир, яким я так захоплювалася. Я вирішила, що й справді маю все робити самотужки. Курт теж був новеньким в ескадрильї: його щойно перевели з підрозділу в Каліфорнії. Я припустила, що Куртові було геть незручно відразу ж завести собі ворога. Важко сказати, що більше роздратувало мене — показний Річардів сексизм чи те, що всі змовчали.

На третій день у Таринкоті, близько десятої ранку, я виходила з душової казарми, аж раптом затріщало радіо: «Готовність номер один!» Я побігла — по жорстві в капцях.

У нас було чимало фальстартів, коли ми, готові летіти, сідали у вертоліт і запускали гвинти, але, зрештою, лишалися на землі. Однак не цього разу — американський _____________ солдат спіймав кулю в руку, тож треба прибирати шасі. Я була захоплена тим, що вперше лечу на реальний «порятунок», хоч це лише травма руки. Оббігаючи ніс вертольота й стрибаючи на своє місце, я вигукнула: «Вуу-ху!» Я вбила координати в «джи-пі-ес». Волосся в мене досі було мокре, і з-під шолома на важку броню стікали краплі води. Усе кругом було вже вкрите товстим шаром пилу. Курт підняв вертоліт у повітря, ми перелетіли через огорожу й помчали на ворожу територію.

Ми були в повітрі щось із півгодини, коли по радіо надійшов запит на кров. Ми летіли невеликими зиґзаґами, щоб ворог не міг до кінця зрозуміти, куди саме ми прямуємо. Це був тактично правильний спосіб, але, почувши запит на кров, ми відразу ж пожалкували, що не викинули книгу правил у вікно і не помчали простісінько до пацієнта. Якщо пацієнт потребував крові, то його стан був гірший, ніж ми думали. Ще п’ять хвилин — і ми дісталися б до нього. Повертатися по кров означало змарнувати забагато часу.

Другий пілот злісно зиркнув на мене, коли я відповіла на повідомлення.

— Просто пустіть дим — ми будемо за п’ять хвилин.

У повітря здійнявся стовп яскраво-зеленого диму, що позначав зону приземлення, і ми сіли проти вітру.

____________ солдат ледь зміг дочекатися, коли осяде пил від гвинтів, і побіг на борт відразу ж за пацієнтом, якого несли на ношах. Медик пізніше розповів мені, що той солдат неначе промовляв очима: «Тільки скажи, що мій товариш не може летіти зі мною, і я чинитиму фізичний опір». Ми взагалі не мали наміру нікого забирати з пацієнтом, але ніхто не сперечався. Густобородий сержант на ношах слабко дихав, половина його камуфляжної уніформи була відрізана. Він мав аж ніяк не травму руки.

Куля зайшла поряд з лінією засмаги, ближче до плеча, але, зрикошетивши, пробила огруддя. Саме заради отаких чоловіків я прилетіла в цю забуту Богом країну: вони хоробро билися з ворогом і завжди пам’ятали, що вертольоти рятувальників готові злетіти на сингал тривоги й урятувати їхнє життя.

За кілька хвилин ми забрали їх і знялися в повітря, а від каміння довкола зони приземлення під нами відстрибували кулі. Тор, наш медик, негайно взявся до роботи; другий ______________ солдат дивився на все з незворушним виразом на обличчі.

— Цей хлопець — код синій, — почула я по радіо.

Тор повідомив екіпажеві, що в пораненого немає пульсу, тому він, найпевніше, не виживе. Я ввела координати ТК, і ми полетіли найпрямішим зі шляхів, витискаючи з двигунів максимальну потужність. Ми вчинили проти всіх правил і повідомили вертоліт-побратим, що маємо його покинути. Усі літальні апарати трохи різняться між собою. В одних двигуни потужніші, в інших — слабші. Того дня ми були на потужнішому вертольоті й наші партнери не встигли б за нами. І хоч імовірність того, що ми втратимо цього бійця, була велика, а розділятися було дуже небезпечно, ніхто б не зміг потім спокійно спати вночі, якби ми не зробили все можливе, щоб урятувати йому життя.

Перевіривши маршрут, інструменти й системи вертольота, я глянула у вантажний відсік позаду мене. Тор осідлав пацієнта, щоб зробити йому штучне дихання. Поранений солдат був молодий, років, певно, до тридцяти. Його густої бороди, яку спецпризначенці навмисно запускають, щоб не вирізнятися з-поміж афганських солдатів, ще не торкнулася сивина, сильно засмагле обличчя здавалося блідим.

— У нього знову з’явився пульс! — почула я через інтерком, але до найближчого медичного закладу було ще майже п’ятнадцять хвилин польоту, дарма що ми мчали на максимально можливій швидкості.

Через десять хвилин Тор знову заходився робити штучне дихання й продовжував, поки ми не приземлилися. Швидка, яка була на базі, терміново повезла сержанта на операцію. Пізніше ми дізналися, що він утратив багато крові, бо, коли хірург розітнув йому грудну клітку, рана не кривавилася.

Я дуже хотіла, щоб сержант вижив, і знала, що решта екіпажу думає так само. Цей хлопець заслуговував на те, щоб повернутися додому, до родини, яка, безперечно, чекає на нього.

Мій перший пацієнт став моєю першою втратою. Він лишив на підлозі гелікоптера калюжу крові. Після того, як ми вимкнули двигуни й підготували вертоліт до наступного вильоту, я попрямувала через внутрішній дворик, повз казарми, їдальню, спортзалу і ТОЦ, у шпиталь за сотню метрів, щоб дізнатися те, що я вже й так відчувала: ми втратили його. Я знала б це, навіть якби не бачила, що він утратив стільки крові. Втрату, здається, можна відчути на дотик: вона тяжіла наді мною в запиленому, розпеченому повітрі.

З боку вулиці на фанерних дверях ЦХБ був намальований знак підрозділу. Я різко смикнула їх — і всередині заворушилися противаги, що зачиняють двері, щоб у приміщення не залітали мухи. Я розуміла: за наявних ресурсів хірурги зробили все можливе.

Коли я відчинила двері, перша ж медсестра, яка побачила мене, відразу спустила очі долу. Вона знала, чому я прийшла, і їй не хотілося говорити мені прикрі новини.

— Як минула операція? — спитала я тремтливим голосом.

— Ви нічого не могли вдіяти, — сказала вона співчутливо. — Йому пошкодило аорту. Його могли підстрелити просто на східцях ЦХБ, і все одно ми б його не врятували.

Я й досі не знаю, чи вона намагалася мене заспокоїти, а чи це була правда. Так чи так, а я не могла не прокручувати цієї ситуації, знов і знов з болем думаючи про те, де в нашій спробі порятунку можна було заощадити кілька секунд. Ану ж одна-дві дорогоцінні хвилини врятували б йому життя?

Ідучи до казарм, я побачила одного з хлопців «Альфи», який стояв навколішки перед меморіальною стіною, де були педантично виведені фарбою імена всіх, кого вони втратили. Хлопець мав сухі очі та незворушне обличчя. Він мовчки писав ім’я мого пацієнта на стіні поруч з іншими; другий у цей час опускав прапор.

Того ж вечора, повертаючись після двадцятихвилинного напихання їжею за вечерею до себе в кімнату, я зупинилася перед меморіальною стіною й віддала шану; солдат «Альфи» грав на волинці пісню відбою. Її слова, від яких мої очі завжди повнилися слізьми, бо нагадували про тата, мали тепер для мене ще глибше значення. День минув, пішло і сонце, з неба, з озера, від гір. Усе добре, відпочиньте. Бог близький. Я пропустила ці рядки просто крізь себе.

Сонце сідало, і вперше в житті я сумнівалася, що справді зможу виконувати свою роботу. Десь у США маленька восьмирічна дівчинка щойно втратила свого двадцятивосьмирічного татка-героя. Її життя ніколи не буде таким, як раніше, а вона навіть іще не знає цього.

Того дня я виросла як пілот. Я більше ніколи не хотіла брати участі в місіях.

Ротація в ТК була нелегка. Навіть коли ми думали, ніби зробили щось добре, усе дуже швидко могло змінитися. Однієї ночі нас викликали на завдання й приставили ескорт з двох «Апачів». Це був недобрий знак: ми вирушали на особливо небезпечну територію. Того разу ми попрямували в самісіньке серце зони «поганих хлопців», щоб забрати трирічного хлопчика з недружнього поселення. Розвідка повідомила, що трирічний хлопчик потребує невідкладної медичної допомоги, бо вдихнув випари від саморобної амонійно-селітрової бомби, яку виготовив його батько, і зазнав хімічних опіків.

Ми сідали, і я уважно оглянула місто крізь окуляри нічного бачення. Приблизно за п’ятдесят метрів від нас почали з’являтись і купчитися люди. Вони показували на нас і жестикулювали. Невеличкий натовп різко сунув уперед і раптом обернувся на групу з тридцяти людей, які бігли в наш бік. Це було недобре. Я повідомила про все нагору «Апачам» і почала придивлятися, чи є в когось із групи зброя. Як близько ми можемо їх підпустити, перш ніж доведеться злітати?

Коли вони опинилися метрів за двадцять п’ять від нас, Курт трішечки підняв ручку «крок-газ», готовий збільшити оберти гвинта й витягти нас. У ту ж мить два чудові бойові вертольоти, що були з нами, пролетіли на висоті чотирьох-п’яти метрів від землі, просто перед нашим носом. Сигнал для щораз більшого натовпу був чіткий… Ближче не підходьте. Люди кричали до хрипоти, зціпенівши й махаючи в наш бік кулаками, але ми змогли забрати пацієнта та безпечно злетіти. Вони хіба не розуміють, що ми намагаємося врятувати їхню дитину?

Батько хлопчика заліз у вертоліт разом із сином, проте з нами не розмовляв. Він просто зиркав на нас своїми темними, оточеними зморшками очима, ніби чекаючи, що ми от-от спробуємо вбити і його, і сина. Маленький хлопчик швидко підкорив наші серця. Ми бачили, що йому боляче і він геть наляканий. Звук вертольота, певно, був найгучнішим і найстрашнішим з усього, що він чув у своєму житті, а тут іще Тор наганяв холоду, перевіряючи його життєві показники. Саме тоді наш медик назавжди завоював мою прихильність.

Я ніколи не помічала цього, але Тор увесь час носив у жилеті крихітного плюшевого ведмедика — якраз на такі випадки. Коли він дістав його з кишені й підняв руку хлопчика, щоб покласти ведмедика йому на груди, страх у малого геть зник. Перш ніж він торкнувся носом ведмедика, на його обличчі промайнула усмішка. Це був один з тих моментів, які нагадують нам, навіщо ми робимо свою справу.

Коли ми доправили його на базу, у шпиталь, я не могла не думати про нього. Я раз по раз навідувала маленьке янголятко, як, зрештою, й інших своїх пацієнтів. Хотіла подивитися, як його справи. З кожним днем його вигляд кращав. На третій день я прийшла побачити хлопця, однак його вже не було. Я засмутилася, що ми не побачились, але водночас відчула величезну радість від того, що він вилікувався і зміг повернутися додому. Одна з медсестер, з якою ми були знайомі, підійшла до мене. Я усміхалася, позираючи на його порожнє ліжечко.

— Мені дуже шкода. Гадаю, для його маленьких легенів це було занадто.

Йому не стало ліпше — він захворів на пневмонію й помер уночі. Я пішла звідти, силкуючись переконати себе, що все гаразд. Він помер тихо. Але, хоч як мені це уявляється, я й досі плачу за тим гарним хлопчиком — жертвою жахливої війни.

Досить скоро нас замінив інший екіпаж — на шеститижневу ротацію, і ми полетіли в Кандагар. Нам страшенно не подобалося повертатися під мікроскоп генералітету та інших «нерів», однак перебування на Кандагарському аеродромі (КАД) мало свої переваги. Ми знову працювали змінами по дванадцять годин і мали дванадцятигодинні перерви, під час яких можна було добряче виспатися (якщо тільки в когось із восьми співмешканців не вмикався чортів будильник). Пристойна чашка кави в канадця Тіма Гортонса нам також була за щастя.

Помешкання в КАДі були чимось схожі на трейлери подвійної ширини. У кімнатах з цементованою підлогою стояли чотири двоповерхові ліжка й вісім шаф з ДСП. Кожна шафа мала по дві шухляди. Вікон не було. Але трохи нашої фантазії — і ці вбогі кімнати ставали досить затишними.

Я купила за сто доларів чудовий афганський килим, постелила його на цемент, повісила простирадло, щоб мати трохи приватного простору, і почепила над головою кілька різдвяних ліхтариків, аби підсвічувати собі й не заважати тим, хто працює в іншу зміну. Я замовляла їжу в інтернеті, і мені надсилали поштою харчі, які можна було довго зберігати. Наприклад, молочний порошок, що його я розводила й додавала в кашу, принесену з їдальні. У їдальні завжди був тільки сік, газованка та вода. І, як не дивно, молоко нагадувало мені про дім, за яким я сумувала найбільше.

А ще в КАДі було весело — завдяки товариським людям. Тут я особливо тісно зблизилася з армійськими колегами. Ми часто літали ескортом з неозброєними хлопцями на санітарних вертольотах. Це екіпажі, чия основна місія — медична евакуація, їх залучають, щоб наші зусилля були результативнішими. Червоний Хрест висунув вимогу, щоб ніхто з нас не мав зброї, але нашим ворогам це було байдуже. Вони ладні були вбити і того, хто намагався врятувати життя (часто-густо афганське), і того, хто в них стріляє. Мені поміж місіями дуже подобалося спілкуватися з санітарами. Їхня тактика неймовірно відрізнялася від нашої, і я відчувала, що розуміння того, як вони літають, а отже, здатність передбачати дії під час місії, зробило мене кращим пілотом.

Коли ми були на зміні й чекали в ТОЦі, то мали довжелезний список варіантів, де себе прилаштувати, щоб збавити час між завданнями. Я, звичайно ж, відігравала належну кількість годин на «Ікс-боксі», однак мені більше подобалося перевіряти спорядження й чистити зброю. Це був ритуал. На початку кожної зміни я йшла до шафки й пересвідчувалася, що все лежить точно там, де має лежати. Проте на одній зі змін на мене чекав сюрприз. Боєприпаси суворо контролювали, і на те були причини. Після кожного користування зброєю треба було звітувати перед командною ланкою. Під пильною увагою був кожний набій. Того дня я ошелешено дивилася всередину шафки, аж поки усвідомила, що сталося. У мене не вистачало магазина дев’ятиміліметрових набоїв. Це неможливо! Ніхто не поводився зі спорядженням так обережно, як я.

Я перевернула всю шафку догори дриґом, шукаючи магазин і відмовляючись визнати те, що його немає. Я перетрусила кожну кишеню, вивернула кожну сумку й у розпачі провела пальцями по краях шафки. Я шукала майже двадцять хвилин. Потім почула за спиною гиготіння, від якого в мене волосся на потилиці стало дибки.

— Щось загубила?

То був Річард — чоловік, який сказав, що не хоче зі мною літати, бо я жінка. Він спирався на шафки з протилежного боку кімнати і їв «Дінь-Дон»[5]. Річард похитав головою, коротко усміхнувшись, і пішов геть. Я нутром відчула, що це він забрав магазин, і в мене немає шансів його знайти. Тільки-но по радіо пролунало повідомлення про готовність номер один, я відразу ж кинулась у Центр і опинилася на злітній смузі; серце калатало, у животі корчило. Зазвичай, підходячи до вертольотів, я згадувала, навіщо я тут, щоб не з’їхати з глузду, одначе цього разу все було інакше. Я й досі лютувала. Потім звела очі й побачила світло в ТОЦі армії, тож вирішила навідати їх. Мені б не завадило побачити дружні обличчя. На жаль, я вже знала з досвіду, що в моїй ескадрильї ніхто не стане на мій бік у змаганні з Річардом.

Мені пощастило: кілька моїх знайомих пілотів якраз сиділи там і радісно привітали мене. У той складний момент було справді приємно відчувати, що до мене ставляться так, як я на те заслуговую. Я пробула з ними близько години, і злість потроху почала згасати. Тоді один з них відвів мене вбік і запитав, що сталося. Він був певен, що зі мною щось не так. Я нічого не змогла з собою вдіяти і щиро розповіла йому всю історію; якась частина мене була певна: він донесе на мене за загублені боєприпаси.

— Яка різниця, що думає цей старий пердун? — спитав він.

— Ні, тут усе складніше. Мені добряче перепаде за загублені боєприпаси, — відповіла я. — Думаю, мені краще повідомити, що я їх загубила, і покінчити з цим.

— О, то ось що тебе турбує! Я маю запасний магазин. Візьми, — сказав він і, не вагаючись, простяг його мені.

Я стояла й дивилася на свій порятунок, що лежав у мене в долоні. Я вичавила з себе «дякую» і кинула на товариша очима.

— Усе гаразд, — засміявся він з мого недовірливого виразу. — Я дістану ще.

Я не могла в це повірити. В армії все було геть інакше. До мене дійшло, наскільки безглузді правила в Повітряних силах. Я відчула, як вузол у грудях слабшає, і обхопила побратима руками, а він просто зареготав і поплескав мене по плечах. Мені відразу ж стало легше. Відтоді я пильнуватиму свої боєприпаси. Носитиму їх за собою, хоч би куди пішла.

Я повернулася у свій ТОЦ і поклала запасний магазин у жилет, що висів у моїй шафці. А тоді знову захвилювалася. Мені важко було прикинутися, ніби я не губила магазин; своєю чесністю я пишалася найбільше. Але за кілька хвилин я почула, як Річард «стукає» на мене, і не встигла я й розвернутись, як у кімнату разом з Річардом улетів мій командир.

— Дженнінґз, — гаркнув він. — Ти можеш відзвітувати за боєприпаси?

Я побачила, як очі в Річарда стають квадратними.

— Так, сер, можу, — сказала я.

— Брехня, — сказав Річард.

— Покажи, — скомандував командир.

У його голосі вчувалася втома. Гадаю, він уже мав клопіт з такими витівками, і в нього були цікавіші справи.

— Прошу.

Я махнула рукою майже як Ванна Вайт у бік жилета, що висів у шафці. Він перерахував і повернувся до Річарда.

— У неї все гаразд. Іще щось?

Річард просто мовчки шугонув з кімнати. Командир похитав головою і рушив назад до свого столу.

— Ем, сер? — сказала я йому навздогінці.

Він розвернувся.

— Це все, що мені було треба, Ем-Джей.

— Так, але я маю сказати… — почала я, однак він підняв руку й урвав мене.

З виразу його обличчя було зрозуміло: він добре знає, що сталося.

— Ні, серйозно, не треба нічого казати. У вас усе на місці. Саме в цьому мені й треба було пересвідчитися. Тримайтеся, Ем-Джей. Ви чудово виконуєте свою роботу.

За наступні тижні цей інцидент обріс силою-силенною пліток, які були ще огидніші за сам інцидент. Один приятель розповів мені, що Річард запевняє всіх, буцім я загубила магазин за огорожею. Мовляв, це інформація з надійного джерела.

Коли товариш-пілот переповів мені цю плітку, я не зовсім була певна, що правильно зрозуміла. Тобто Річард стверджує, ніби я загубила магазин, коли перебувала за периметром? Приятель ніяково похитав головою й пояснив: «Річард натякає, що ти опустилася навколішки й «обслуговувала» одного з пілотів, а тоді, мабуть, у розпалі пристрасті якраз і загубила магазин».

У моєму животі все перевернулося. Відчуття було таке, ніби мене зараз знудить. З часу перебування в Кандагарі я намагалася не зважати на всякі дурниці. Я навіть не фліртувала ні з ким, щоб ніхто отак про мене не пліткував. Досі я поводилася бездоганно, і тепер цей бовдур неславить мене перед цілою ескадрильєю просто за те, що я зруйнувала його план і що він сам після всього видається ідіотом. Я не могла в це повірити.

У казармах я розповіла про це подрузі в спільній душовій кімнаті. Одна з дівчат підслухала нашу розмову й утрутилася.

— Але я не розумію, у чому проблема. Коли це неправда, що тобі до того?

Я просто похитала головою. Ця дівчина дотримувалась інших стандартів поведінки і уособлювала все, чого я намагалась уникати. Ясна річ, їй годі зрозуміти мене.

Я спробувала пояснити, що мене хвилює не брехня про статевий акт. Проблема в тому, що Річард і решта не бачать у мені сильного, компетентного, натренованого пілота, який заслуговує на їхню повагу. Йому треба було об’єктивувати мене і якось виокремити через мою стать — просто тому, що в нас із ним різна анатомія. Йому треба було бачити мене в ролі прислужниці, його прислужниці і його колег-чоловіків; і найгірше, що вони підтримали б це. Я більше не могла вдавати, ніби він єдиний так уважає тільки тому, що в нього вистачило дурості сказати про це вголос. Плітка стала відома й мені, тож із мене посміялося багато чоловіків.

Я лютувала, вирішивши, що не терпітиму такого ставлення. Я не вимагатиму поваги. Я заслужила цю повагу, дідько б їх узяв. Було очевидно, що я ніколи не стану повноцінним членом цього підрозділу. Одна половина хлопців була тут просто чудова, і я б залюбки ще політала з ними. Але друга половина, яка визначала власну мужність роботою, не могла визнати того, що я працювала незгірш за них. Зрештою, якщо саме завдяки роботі вони почувалися чоловіками, а жінка виконувала її так само добре або навіть краще, то що їм до того?

Наступні кілька тижнів я дедалі більше часу проводила на самоті. То була цілком добровільна ізоляція. Я відмежувалася від людей, що мене оточували, бо не знала, хто з них насправді мені друг. Я стала б під кулі за кожного з цих хлопців, але багато хто з них навряд чи боронив би мене. Вони просто хотіли, щоб я зникла.

Поряд з ТОЦом стояли кілька вантажних контейнерів, схожих на складські, — ми зберігали там усяке спорядження й провіант. На даху одного з них хтось спорудив вишку, до якої вели хисткі сходи. Там нечасто бували люди, передусім через запах «гівностоку», що проходив неподалік. Туди стікалися всі нечистоти з бази, і ми щодня жартували про чарівний аромат Кандагара. Якийсь розумник додумався розмістити аеродром якраз із підвітряного боку «гівностоку». Але, правду кажучи, цей запах мені подобався більше за сморід чоловічого шовінізму, яким тхнуло від деяких колег-пілотів.

Різдвяні вогники на вишці випромінювали різнобарвне м’яке світло, і я зазвичай упивалася там самотністю, дивилася, як сідає сонце, і курила добру сигару. Час від часу хтось піднімався до мене й починав розмову, але говорити мені в ті дні не надто хотілося.

Приблизно на середині служби, в один з найтяжчих періодів, я, спершись на огорожу, дивилася на нічний аеродром, коли на сходах почулися кроки важких чобіт. Я не знала, хто йде, та й мені було байдуже.

— Що за чорт? — почувся незнайомий голос, і я повернулася, щоб глянути на нове обличчя.

— Привіт, — сказала я, не відрекомендувавшись і не подавши руки.

За останні кілька місяців я перестала довіряти людям.

Незнайомець ніби й не помітив цього.

— Привіт! Я Стів.

Я потисла його простягнуту руку.

— Ем-Джей.

— Радий познайомитися, — мовив він, а тоді спитав, оглядаючись довкола: А це що за чорт?

Я не могла не засміятися. Наступні хвилин двадцять ми з ним розмірковували про славну вишку й чарівний аромат «гівностоку». Потім я розповіла йому, як тут і що, а він трохи розказав про себе.

Стів приїхав сюди у складі каліфорнійського підрозділу: у Кандагарі вони мали замінити нас. Ми й далі відповідатимемо за медичну евакуацію, а вони — за пошуково-рятувальні операції. Я тоді ще цього не знала, але Стів Барт, бортмеханік з Орегону, який служив у сто двадцять дев’ятій рятувальній ескадрильї Національної гвардії Повітряних сил Каліфорнії, кінець кінцем стане одним з моїх найближчих друзів.

Незабаром до Стіва підійшли інші з його підрозділу, і вже за кілька хвилин я відчула, як у мене поліпшується настрій. Ці хлопці відразу прийняли мене й були дуже раді почути всі секретики, які я їм виказувала: де, наприклад, найкраща кава або як замовляти сигари. За якийсь час ми вже всі разом сміялися. Нам було добре.

Потім захрипіло моє радіо, і я помчала до приступок, на ходу зриваючи його з пояса. Пробігаючи повз Стіва, я віддала йому сигару.

— Готовність номер один, — почула я різкі звуки з усіх радіо на території, коли бігла до вертольота.

— Не засмучуйся! — гукнув мені навздогінці Стів і підняв мою сигару, салютуючи.

Подумки я відразу налаштувалася до місії, але, коли бігла до вертольота, щоб розкрутити гвинти й приготуватися до наступної подорожі за огорожу, мої кроки були жвавішими. Я відчувала, що знайшла нових друзів, і не могла дочекатися, коли знову побачуся з ними.

Через кілька тижнів моє перше добре враження про цих хлопців підтвердилося. Було четверте липня, і їм хотілося святкувати. Частина хлопців, обмотавшись марлями й еластичними бинтами, удавали легкопоранених. Вони промаршували аеродромом, б’ючи в саморобний барабан, і, на подив наших союзників-британців, увійшли в британський ангар.

Каліфорнійський командир підійшов до очільниці британців, жартома дав їй легенького ляпаса рукавичкою і викликав їх на водяну битву за незалежність колоніальних країн та народів. За зброю правили гігантський водяний пістолет і повітряна кулька війни. Як увесь мій підрозділ, я дивилася на все збоку. І поки всі незадоволено бурчали, я спостерігала за тими хлопцями й дівчатами величезними очима, мріючи й собі стати членом їхньої команди.

Кілька наступних місяців я багато часу провела неподалік від свого ТОЦу, в будівлі, де базувалися пошуково-рятувальні групи, разом з новими друзями з Каліфорнії. Ми ходили в їдальню, грали в баскетбол, тренувалися в спортзалі й змагалися в «Гейло». Ці фантастичні чоловіки й жінки поводилися абсолютно невимушено, проте, якщо доходило до чогось важливого, у них завжди була чітка позиція. Вони були добродушно-веселими й водночас дотримувалися найвищих стандартів. Їх було легко розсмішити, усі ставилися одне до одного так, ніби вони — родина. Я знала, що в моєму підрозділі на мене ображаються за спілкування з ними, але, слово честі, мені було байдуже.

Через кілька тижнів, коли мій підрозділ мав повертатися додому, в усіх на думці були насамперед родина, чизбургери, пиво й чисте повітря, однак, правду кажучи, я не дуже поривалася в Штати зі своїм підрозділом. Кількох людей я вважала друзями, проте з іншими були проблеми.

Випадково я почула, що в одного з пілотів з підрозділу, який повинен нас замінити, от-от має народити дружина. Я шукала можливості й далі вдосконалювати свої навички бойового пілота і з величезною охотою затрималася б тут, серед нових каліфорнійських друзів, тож вирішила приєднатися до цього підрозділу. Я відслужу другий строк в Афганістані, навіть не повертаючись додому.

Мій підрозділ вирішив, що я з’їхала з глузду, проте я радо помахала їм рукою, коли вони сідали в літак. Якби треба було лишитися з цими людьми, я ніколи б добровільно не погодилась, а от познайомитися з новим тимчасовим підрозділом дуже хотілося. Я не сподівалася, що вони будуть такими ж крутими, як мої каліфорнійці, хоч знала: вони не можуть бути такими ж поганими, як дехто з тих, з ким я прилетіла з Нью-Йорка.

Мені пощастило: у моєму новому підрозділі, тридцять третій рятувальній ескадрильї з Кадени (Японія), було повно чудових хлопців та дівчат. Я справді була щаслива літати з ними. Деякі з них раніше були в Кандагарі: тих, що служать у регулярних військах, відряджали туди значно частіше, ніж нас, гвардійців.

Мене відразу ж прикріпили до екіпажу з бувалим бортмеханіком і стрільцем, але з недосвідченим командиром — молодим хлопцем на ім’я Майк, якого готували до збройної школи. Збройна школа була нашою версією школи підготовки винищувачів — там навчалися тільки найкращі з кращих. Я нетерпляче чекала, щоб чогось навчитися в нього.

Як виявилося, польоти з цим хлопцем нічого мене не навчили. Майк робив різкі рухи і звалював літальний апарат в агресивні кути (позиція вертольота відносно землі), часто наражаючи свій екіпаж на небезпеку.

Я багато разів висловлювала йому свою думку: якщо ми потрапимо в хоч трохи небезпечну ситуацію, то не зможемо вийти з тих позицій, у які він нас заводить. Він, звісно ж, безмежно радів, що бере участь в операціях на бойовищі, але в мене за плечима було досить налітаних годин, і я вже засвоїла важливий урок: цим не треба надміру захоплюватися. Він мав навчитися поважати своє оточення й пам’ятати, що за кожним каменем може ховатися ворог.

Одного спекотного серпневого дня 2007 року я летіла з Майком. Ми вже були на підступах до Баграмської авіабази. Я була за штурвалом, однак зменшити швидкість для того, щоб не випередити чільний літальний апарат, мені не вдавалось. Я вирішила, що найбезпечніше буде «зайти на друге коло». У нас кажуть: «Другі кола — безплатні». Це означає, що будь-хто може вільно заходити на друге коло, якщо відчуває небезпеку. На захист Майка можу сказати, що заходити на друге коло над аеродромом — дурниця. Так можна зіпсувати весь повітряний трафік, до того ж заслужити погану репутацію в диспетчерів. Але послати себе й екіпаж просто в кратер — ще гірше.

Щойно я почала заходити на друге коло, Майк вирвав у мене штурвал. Він різко смикнув вертоліт уліво, і ми проскочили просто за чільним вертольотом, ледь не зачепивши заправною штангою його нижнього гвинта. Побачивши це, я раптом подумала: ми зараз розіб’ємося. Через скажений зиґзаґ ми добряче зменшили швидкість і не мали більше йти на друге коло, однак навряд чи воно було того варте. Весь екіпаж зойкнув, мабуть, приготувавшись померти.

Я почала дихати тільки тоді, коли з’ясувалося, що ми все-таки зможемо приземлитися безпечно. Радіо незвично мовчало. Ніхто не сказав ані слова. Як другий пілот, я була відповідальна за вимкнення двигунів і систем вертольота.

Але, замість переглянути пункти контрольного списку, я просто відстібнулася й вистрибнула з вертольота так швидко, як тільки могла. Майк зрозумів натяк і сам переглянув контрольний список. Я ж просто пішла геть із шоломом у руці.

Мені пощастило: на аеродромі був іще один екіпаж, який чекав на інший вертоліт і бачив усе. Слава Богу. А то ніхто б не повірив мені, якби я розповіла, що сталося. Це видавалося б нісенітницею.

— Що то була за чортівня? У вас усе гаразд? — спитав командир і офіцер, який відповідав за безпеку польотів ескадрильї, зупинивши мене на аеродромі.

Моє обличчя було бліде. Я просто похитала головою й пішла геть. Командир рушив за мною, тож я мала описати пригоду якнайдокладніше. Я сказала йому, що більше ніколи не сяду в літальний апарат із цим ковбоєм, бо не хочу померти.

Командир зрозумів усе, вибачився, що мені довелося таке пережити, і миттю прикріпив до нового екіпажу. Здавалося, він відчував себе відповідальним за те, що не може контролювати Майка, який, схоже, був ніби золотим хлопчиком, ставлеником котрогось високопосадовця з ланки командування. Я дізналася, що такі випадки у військовій справі непоодинокі. Ультрамаскулінних чоловіків, що літають так само, як і живуть, — надто різко, швидко, бездумно, — раз по раз зображають ідеальними бійцями. Натомість вони часто підводять усю місію, бо їхні команди не можуть знати, як у критичній ситуації поведуться такі товариші.

Через кілька років я зі страшенним сумом дізналася, що літак в Афганістані, який пілотував Майк, потрапив під ворожий обстріл і розбився. Він загинув разом з більшістю екіпажу; двоє врятованих сильно постраждали.

Це сталося 2007 року, приблизно наприкінці мого розгортання. Я йшла від вертольота в ТОЦ: моя зміна закінчилась, і я несла в руках своє спорядження, коли почула знайомий голос. Що за трясця, не може бути! Я зупинилася й озирнулась.

— ЗЕРКУ!?

Я не могла повірити, і він, судячи з виразу його обличчя, теж. Повітряні сили — маленький світ, а світ рятувальників іще менший, тож перетинатися в ньому зі знайомими не дивина. Але тут, посеред розпеченої афганської пустелі!.. Здавалося, ніби це доля знов і знов зводить нас разом. Я була неймовірно щаслива його бачити.

— Твою дивізію! Як справи, Ем-Джей?

Я кинула спорядження й швидко обійняла Кінана. Я знала, що разом ми пробудемо недовго, бо літаємо на різні місії. Чимало часу я проведу в ТК, однак зустріти його справді було приємно. Я непохитно трималася свого правила не залицятися до хлопців, з якими літаю, і, хоч інколи шкодувала (особливо поруч із Зерком), це йшло мені на користь. Задля Зерка я теж не порушу свого правила, дарма що спокуса велика. Час від часу я бачитимуся з ним, але завжди мимохідь, під час радіоефірів чи інструктажів.

Крім того, я мала краще пізнати новий екіпаж, до якого мене прикріпили. Мені вже полегшало: здавалося, що в цьому складі я почуватимуся набагато краще. Я з радістю довідалася, що мій новий командир повітряного судна — один з найдосвідченіших пілотів. Він служив заступником командира, і я відчувала: літати з ним буде набагато безпечніше. Досить скоро він дасть мені один з найкращих уроків за всю мою кар’єру. На його нещастя, своїм же коштом.

Одного дня, через кілька місяців після початку мого першого розгортання, ми вилітали на місію — як завжди зі звичним відчуттям терміновості, але з суворим дотриманням протоколу. Мій КПС сидів за штурвалом і виводив нас на злітну смугу, коли ТОЦ повідомив оновлені координати місця призначення. Я помітила, що на злітній смузі припарковано пожежний автомобіль, однак це не можна було назвати рідкісним випадком. Указавши йому на це й почувши ствердну відповідь, я перевела погляд на навігаційну систему, щоб оновити координати. Коли двоє пілотів працюють у парі, вони зазвичай керують вертольотом і системами по черзі. Якщо руки одного з пілотів на ручках керування, він піднімає голову і стежить за тим, що відбувається довкола літального апарата. Другий час від часу опускає голову, щоб приділити увагу навігації, скоригувати радіопараметри й перевірити системи вертольота.

За мить пролунав гучний стук, і я відчула, як вертоліт хитнуло вправо. Ми врізалися у вантажівку гвинтами. Технічно все сталося не з моєї вини, бо він був командиром судна і керував ним, однак я назавжди запам’ятаю це як свій найбільший пілотський прорахунок. Я не мала покладатися на його досвідченість і думати, що його не слід підстраховувати. Я підвела його, вважаючи, що йому не потрібна моя допомога. Я мусила зачекати, коли ми успішно оминемо вантажівку, і тільки тоді заводити координати. Тоді я вивчила надважливий урок про людську схильність до помилок. Ніхто від них не вбезпечений. Я думала, що виявляю повагу до командира, довіряючи йому обхід вантажівки, а насправді то була й моя невдача.

Я досі шкодую про цей інцидент, але переконана: завдяки цьому важливому уроку я змогла уникнути багатьох більших катастроф. Час мого розгортання вже добігав кінця. Того року моя місія завершувалася. Обов’язкове розслідування, через яке я мала пройти, перш ніж мене знову випустять у небо, забрало б більше часу, ніж мені лишалося. Тож через кілька днів я попрощалася з базою й вирушила додому.

Попереду в мене було кілька тижнів відпустки, і я вирішила провести трохи часу в Остіні — бачити своїх нью-йоркських «друзів» я не бажала. Люди, що привели мене в нью-йоркський підрозділ, уже всі або вийшли на пенсію, або померли, і я не знала, хто там зостався. У більшості з них, звісно ж, немає проблем з тим, що я жінка, але водночас вони не заступилися за мене й не поклали край дискримінації, від якої я потерпала в Кандагарі. Багато хто з них уже зіграв свою роль в одному з найгірших періодів моєї кар’єри — той більшу, той меншу. Так, вони послали мене на підготовку пілотів, тому я мала віддячити їм, однак мені не дуже хотілося повертатись і віддавати борг.

Через кілька днів після мого повернення в Остін задзвонив телефон. Висвітився код Каліфорнії, і я похапцем відповіла, сподіваючись, що це мої нові друзі з Кандагара. І справді, то був каліфорнійський підрозділ. Ба більше, вони мали для мене чудові новини.

Знаючи, як мені некомфортно в моєму підрозділі, вони знайшли мені роботу в Каліфорнійській оперативній авіагрупі у справах боротьби з наркотиками — складникові підрозділу Національної гвардії Повітряних сил. Я стану членом Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й літатиму на ліквідацію марихуани.

Мені неймовірно хотілося туди, але я вагалась, бо досі частково відчувала, ніби заборгувала «Нью-Йорку», — попри все, через що вони змусили мене пройти. Потім командир розповів мені, що того року вони відрядили Курта, з яким я літала в Афганістані, у Нью-Йорк, тож він хоче мати іншого другого пілота. Я не могла повірити у своє щастя.

У голові відразу ж промайнули картинки, як я дегустую вино й катаюся на серфі. Уже за кілька тижнів після того дзвінка я спакувала свої речі в автівку й рушила в дорогу. Цього разу на перехрестях я повертала лише на захід.