Стрімка могила

Квай/Прорив

Слід оприлюднити справу

У царській залі.

Виклад має бути правдивим. Небезпека.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

101

Новину про смерть Керрі, яку Страйк передав їй у телефонній розмові, Робін прийняла дуже важко. Наступного дня обох детективів поодинці допитала поліція. Страйк, який показав правоохоронцям відео з чоловіком у балаклаві, мав ще одну розмову з поліцією пополудні.

Протягом наступної доби Страйк та Робін майже не бачилися. Страйк делегував партнерці завдання зв’язатися з дітьми Волтера Фернсбі та Маріон Гакслі, щоб спитати їхньої думки про нещодавній вступ батька одних та матері інших до лав УГЦ, і якщо вони не проти — домовитися про інтерв’ю. Страйк зробив це, бо розумів, що Робін не можна сидіти без діла, але наполіг, що працювати вона має з дому, щоб, бува, не стикнутися з представниками УГЦ біля офісу. Сам він тим часом сконцентрувався на новій клієнтці, яка змінила братів Франків. То була чергова дружина, яка підозрювала в невірності свого заможного чоловіка.

У четвер Страйк організував збори усієї команди за винятком Шаха, який у Норвічі виглядав Емілі Пірбрайт. Зустрілися не в офісі, а у підземній залі «Летючого коня» з червоним килимом, де Страйк уже проводив збори (тоді — щоб сховатися від Літтлджона) і яку він тепер орендував на кілька годин. На Денмарк-стріт не знайшли нікого, хто намагався б стежити за офісом, але Страйк не хотів турбувати слюсаря, який саме встановлював замок із захистом від відмичок на двері, що виходили надвір. Власник будівлі та орендар із другого поверху на це погодилися, і хоч жоден не знав, чому Страйк раптом так захопився питанням безпеки, детектив узяв усі витрати на себе, і це їх влаштовувало. Протягом першої половини зборів підрядники розпитували Робін, яку побачили вперше, відколи вона повернулася. Цікавили їх насамперед надприродні аспекти побаченого нею на Чапмен-Фарм. Почалося жваве обговорення того, як саме облаштовували ту чи іншу ілюзію, участі в якому не брала тільки Пат. Скоро потому, як Барклей припустив, що з’ява Дайю в підвалі — це, мабуть, варіація класичного вікторіанського ілюзіону «Привид Пеппера», Страйк сказав:

— Ну добре, досить, нам ще роботу робити.

Він боявся, що доброго гумору Робін на довге обговорення цієї теми не вистачить. Під очима в неї були синці, усмішка ставала чимдалі більш силуваною.

— Знаю, що ми поки нічого не виявили, — провадив Страйк, — але я хочу, щоб ви уважно видивлялися, чи не стежить хтось за офісом, і за можливості зробили фото. Маю відчуття, що УГЦ вийшла на полювання.

— Про нашого гостя з пістолетом щось відомо? — спитав Барклей.

— Ні, — відповів Страйк, — але я передав відео поліції. З новим замком на вуличних дверях цьому типу, хто б він не був, не вдасться так легко потрапити всередину.

— Що йому було треба? — спитала Мідж.

— Папку зі справою УГЦ, — припустив Барклей.

— Можливо, — сказав Страйк. — Але менше з тим, маю добру новину. Зранку дзвонили з поліції: обом Франкам висунуть обвинувачення за сталкерство і замах на викрадення.

Всі заплескали в долоні. Робін приєдналася до аплодисментів із затримкою, просто бажаючи здаватися бадьорою, як всі.

— Файно, — сказав Барклей.

— Сподіваюся, ці довбні сядуть надовго, — кровожерно сказала Мідж. — А не викрутяться знову, бо, бачте, — вона зобразила фальцет, — «Я не зможу бачити свого соціального працівника!»

Барклей та Страйк зареготали. Робін силувано всміхнулася.

— Думаю, цього разу вже не відкараскаються, — сказав Страйк. — У приміщенні, де вони планували її тримати, знайшли дуже сумнівні предмети.

— Які, напр… — почав Барклей, але Страйк, переймаючись, що Робін не сподобаються згадки про секс-іграшки та кляпи, сказав:

— До іншої справи: нове щодо Коханчика. Вчора дзвонив клієнт, просить зосередитися на минулому нашого об’єкта.

— Та ми перевіряли, — закотила очі Мідж. — Він чистий!

— Нам платять, щоб ми пошукали ще і знайшли компромат, — відказав Страйк, — тож настав час посмикати рідних, друзів та сусідів. Ви двоє, — сказав він Барклею та Мідж, — придумайте якесь путяще прикриття, обговоріть його зі мною чи з Робін, і ми відповідним чином розпишемо графіки.

Страйк викреслив Коханчика зі своїх пунктів до обговорення і перейшов до наступного питання.

— Щодо нової клієнтки: вчора ввечері, коли вже стемніло, її чоловік заїхав на Гемпстед-Гіт.

— Мабуть, не по краєвиди, — сказала Мідж.

Знаючи, що Гемпстед-Гіт — популярна місцина для гей-круїзінґу, Страйк був схильний із нею погодитися.

— Але він там нікого не зняв. Можливо, сполохали — там, де він вийшов із машини, тоді вешталася підліткова банда. Пробував там зо десять хвилин, але якщо це його звичне дозвілля, ми скоро зможемо дати дружині бажану інформацію.

— Добре, — приєдналася до розмови Пат, — бо мені зранку знову дзвонив той крикетчик, питав, коли ми його візьмемо.

— Хай його Маккейби беруть, — байдуже відповів Страйк. — Нащо нам те мудило. Та й людей у нас бракує, поки не знайдемо заміну Літтлджону.

Він викреслив «Гемпстед» зі списку.

— І тут ми переходимо до «Паттерсон Інкорпорейтед».

— То вже тепер «Обісратерсон Інкорпорейтед», — зауважив Барклей. — Йому обвинувачення висунули, бачили вже?

— Так, — відповів Страйк. — Хто б знав, що не треба ставити незаконні жучки в офісі провідного адвоката. Сподіваюся, тюремне меню буде Паттерсону до смаку. Власне, я вже отримав три резюме від людей, які намагаються врятуватися з тієї кораблетрощі. Спитаю в Шаха, чи варто призначати комусь із них інтерв’ю. Радо обійдуся без щастя працювати з Навабі, бо то повний нуль в плані стеження. Однак себе вона прорекламувала в тому дусі, що ідеально підійде для інфільтрації в клініку Джова.

— Звідки вона, бляха, знає, що ми хочемо туди потрапити? — спитав Барклей.

— Бо сама там побувала, коли над справою УГЦ ще працював Паттерсон, і це пояснює, чому Літтлджон вважав, ніби має що мені запропонувати. Вочевидь, вона йому розповіла про те, що там бачила.

— Тепер із Літтлджона вже нічого не витягнеш, — зауважила Мідж.

— Знаю, — відповів Страйк, викреслюючи зі списку пункт «Паттерсон», — але тим важливіше відправити до клініки жінку… це повинна бути жінка, — Навабі обмовилася, що клієнтура там складається з жінок на дев’яносто відсотків. Не думаю, що ти підійдеш, Мідж, — додав Страйк, бо підрядниця вже розтулила рота, — нам треба хтось…

— Я себе і не пропоную, — відказала Мідж. — Хотіла сказати, що ми взагалі-то маємо ідеальну кандидатку.

— Робін не може, вона вже…

— Страйку, та я знаю, я ж не довбана ідіотка. Таша!

— Таша, — повторив Страйк.

— Таша. Вона ж саме потрібного типажу, хіба ні? Актриса, має гроші. Наразі її п’єсу вже не ставлять. Вона нам допоможе, це не питання. Вона страшенно вдячна за…

— Тобто ти з нею спілкуєшся, так? — спитав Страйк.

Барклей та Робін взяли кожен свою каву і синхронно почали її пити.

— Так, — відповіла Мідж. — Вона більше не клієнтка. Тобто це не проблема. Так?

Страйк перехопив погляд Пат.

— Ні, — відповів він. — Це не проблема.

102

Збори завершилися. Пат повернулася до офісу разом із Барклеєм, який мав здати чеки, а Мідж пішла питати в Таші Майо, чи не проти та провести тиждень в ексклюзивній клініці доктора Енді Джова за гроші агенції.

— Не хочеш кави? — спитав Страйк у Робін.

— Хочу, — відповіла вона, хоч щойно випила дві чашки.

Вони прогулялися до «Бару Італія» на Фліт-стріт через дорогу він джазового клубу Ронні Скотта, куди Страйк волів ходити замість «Старбакса». Поки він купував напої, Робін сиділа за круглим металевим столиком, розглядала перехожих за вікном і хотіла бути на їхньому місці.

— Як ти? — спитав Страйк, поставивши каву на столик і сівши. Він чудово розумів, якою буде відповідь, але іншого початку для розмови не вигадав. Робін відпила зі своєї чашки, а тоді відповіла:

— Весь час думаю про її доньок.

— Так, — відповів Страйк. — Розумію.

На мить чи дві вони задивилися на машину, що проїхала за вікном, а тоді Страйк почав:

— Слухай…

— Тільки не кажи, що це сталося не через нас.

— Скажу, бо це сталося не через нас.

— Страйку…

— Вона сама це зробила. Вона прийняла це рішення.

— Так, — через нас.

— Ми ставили питання. Така робота.

— Раян точно так само сказав. «Така робота».

— І він правий, — відповів Страйк. — Чи мені приємно, що таке сталося? Ні, звісно. Але ми не накидали їй петлю на шию. Вона зробила це сама.

У Робін, яка протягом останніх двох днів багато плакала, вже скінчилися сльози. Страшного тягаря провини, який вона носила, відколи почула від Страйка про те, що мати двох дітей знайшли повішеною в гаражі, його слова не полегшили. Перед очима стояв малюнок на дверцятах холодильника в кухні Керрі Кертіс Вудз, де трималися за руки дві принцеси: «Ми з мамою».

— Ми розпитували її, — нагадав Страйк, — бо семирічна дівчинка, про яку вона мала піклуватися, зникла невідомо куди. Невже ти вважаєш, що Керрі мала просто жити собі життя і більше ніколи не відповідати на жодні питання?

— їй вже вистачило питань від поліції і під час дізнання. Все скінчилося, лишилося позаду, вона знайшла щастя і сім’ю, аж тут прийшли ми і знову все розкопали… Таке відчуття, що вони зробили мене однією з них, — тихо додала Робін.

— Про що ти?

— Я стала рознощицею церковної зарази. Я принесла Керрі вірус, і цього разу вона не пережила хвороби.

— З усією повагою, — сказав Страйк, — це хрінь собача. Ну його, те очевидне, нащо його помічати, так? Якби Керрі хотіла вкоротити собі віку через те, що їй заподіяла церква, це б сталося за останні два десятки років. Справа була не у церкві. Існувало щось іще, чому вона не хотіла дивитися в обличчя, що не хотіла відкривати людям, і ми тут ні до чого.

— Але…

— Я хочу знати, — сказав Страйк, — хто їй дзвонив того ранку перед нашим приїздом. Поліція питала тебе про дзвінок на її мобільний із номера, який не впізнав її чоловік?

— Так, — з готовністю відповіла Робін. — То міг бути хто завгодно. Може, помилилися.

— От тільки коли ми пішли, вона передзвонила.

— О, — сказала Робін. — Мені цього не казали.

— Мені теж не казали. Я сам прочитав догори ногами у нотатках хлопа, який мене розпитував. Після розмови зі мною Рейні теж хтось подзвонив, і він почав збирати таблетки. Я не перевіряв, чи хтось йому дзвонив до мого візиту, але складається враження, що церква попереджає їх про нас і вимагає, щоб після розмови з нами вони звітували.

— Тоді виходить, що УГЦ знала про нашу поїздку до Шері того дня.

— Можливо, вони побачили на фейсбуці, що вона повернулася з відпустки, і дзвонили сказати їй, щоб погодилася на зустріч із нами. У мене склалося враження, що вона не дуже здивувалася, коли ми себе назвали. Запанікувала — так. Але не здивувалася.

Робін не відповіла. Страйк дивився, як вона п’є свою каву. Сьогодні вона зібрала волосся у хвіст. Дорога стрижка, яку Робін зробила перед походом на храму на Руперт-Корт, вже відросла, і до перукарні вона поки не дійшла.

— Що ти хочеш робити? — спитав Страйк, спостерігаючи за нею.

— В сенсі? — спитала Робін.

— Не хочеш взяти ще трохи вихідних?

— Ні, — відповіла Робін. Останнє, чого вона хотіла, — це мати більше часу на почуття провини через Керрі та тривогу через звинувачення у знущанні над дитиною.

— Ти в стані поговорити про справу?

— Так, звісно.

— Щось дізналася від дітей Волтера Фернсбі чи Маріон Гакслі?

— Небагато, — відповіла Робін, змушуючи себе зосередитись. — Поговорила зі старшою донькою Маріон Гакслі, і — коротко кажучи — це точно не Маріон повернулася на ферму після багатьох років відсутності. Поки був живий її чоловік, вона майже не виїздила з Барнслі. Коли Маріон зникла, сім’я перевірила комп’ютер, яким вона користувалася на роботі, і виявилося, що вона безперервно дивилася відео з Вейсом. Рідні думають, що вона тоді вже сходила на зібрання. Тепер вони отримують від Маріон листи, написані ніби кимось іншим, де вона висловлює бажання продати поховальний бізнес і передати всі прибутки церкві.

— А Волтер?

— Я змогла зв’язатися тільки з його сином, Руфусом. Він працює в Інституті інженерів-будівельників. Щойно я заговорила про Волтера, він кинув слухавку.

— Може, він теж отримав листа у дусі «все продай, я хочу все віддати церкві», як і донька Маріон?

— Можливо.

— Я вчора ввечері дещо знайшов, коли Гемпстед-Гіт поїхав додому.

Страйк дістав телефон, набрав кілька слів, а тоді передав Робін, яка побачила фотографію високого чоловіка з видовженою щелепою і сріблясто-сивим волоссям, який стояв на сцені, розкинувши руки. Робін спершу не зрозуміла, що чого це фото, а тоді прочитала підпис: «Джо Джексон з УГЦ на Конференції про зміну клімату, 2015».

— О, — сказала вона, — це Джо з полароїдів?

— Цілком можливо. Він тепер мешкає в центрі у Сан-Франциско. За віком підходить. Тепер не дуже схожий на людину, яка могла зробити татуювання з черепом, але в світі повно людей, які жалкують про зроблені в юності тату. Мій однокласник в Корнволлі набив на шиї ім’я своєї першої дівчини, а вона його кинула, щойно це побачила.

Робін не усміхнулася. Натомість вона тихо сказала:

— Мені здається, що цього разу ми зіткнулися з тим, чого не подужаємо. У них все схоплене, причому просто геніально, от чесно. Не диво, що люди самознищуються чи мовчать, навіть коли виберуться. Вони або займалися сексом з малолітніми, або брали участь у знущанні, або дивилися, як хтось у муках помирає в них на очах. Люди, які там лишаються, або такі налякані чи розчавлені, що навіть не думають про втечу, або, як Бекка і оцей… — вона кивнула на Страйків телефон, — увірували. Вони знаходять аб’юзу раціональні причини, навіть коли самі постраждали від нього. Готова битись об заклад на що завгодно, що якби ми пішли до Джо Джексона і спитали, чи колись його примушували надягнути маску свині й содомізувати розумово неповноцінного чоловіка, він все заперечуватиме, і не тому, що наляканий. Він тепер, мабуть, на високому щаблі в церковній ієрархії, якщо виступає на таких конференціях. Він просто відгородився від цієї частини мозку. Я бачила, як Бекка дає свідчення… вона чудово знає, що бреше, і навіть бровою не веде. Для неї все це виправдана необхідність. Вона вважає себе героїнею, яка наближає світ до Лотосового Шляху.

— То нам треба здатися? — спитав Страйк. — А Вілл Еденсор нехай гниє собі там?

— Я цього не пропоную, але…

У Страйка задзвонив мобільний.

— Так, Пат, що у вас?

Робін почула шорсткий голос Пат, але слів не розбирала.

— Зрозуміло, ми вертаємося. П’ять хвилин.

І Страйк поклав слухавку з дивним виразом на обличчі.

— Що ж, я тепер радий, що ти не хочеш кинути Вілла Еденсора гнити в УГЦ, — сказав він до Робін.

— Чому?

— Тому що, — відповів Страйк, — він щойно прийшов до нас в офіс.

103

Робін зайшла до офісу першою, Страйк — слідом за нею. Вілл Еденсор сидів на дивані перед столом Пат у синьому спортивному костюмі, брудному і з дірками на колінах. Він здався Робін іще худішим, ніж коли вона востаннє його бачила, — хоча, можливо, вона просто знову звикла до вигляду людей, які харчуються нормально. Біля ніг Вілла стояв пластиковий пакет з чимсь великим і твердим, а на колінах сиділа маленька Цін, теж у синьому костюмчику. Вона їла шоколадне печиво з виразом блаженства на обличчі.

Побачивши Робін, Вілл став червоним, мов рак.

— Привіт, Вілле, — сказала вона.

Вілл втупився у підлогу. Червоними в нього були навіть вуха.

— Дитині треба нормально поїсти, — сказала Пат таким тоном, наче в цьому були винні Страйк та Робін. — А в нас тільки печиво.

— Слушна думка, — погодився Страйк і дістав гаманець, — ви нам не купите піци, Пат?

Пат взяла у Страйка банкноти, накинула плащ і вийшла. Робін викотила з-за комп’ютерного столу її стілець і сіла неподалік від Вілла та Цін. Страйк, розуміючи, що бовваніє над усіма, дістав з-за шафи один зі складаних пластикових стільців. Вілл сидів зігнувшись, обіймаючи доньку, шалено червоніючи і не піднімаючи очей. Цін, яка жувала печиво, здавалася найрозслабленішою людиною з усіх присутніх.

— Рада тебе знову бачити, Вілле, — сказала Робін. — Привіт, Цін, — додала вона з усмішкою.

— Ще! — зажадала дитина, простягнувши руки до печива у Пат на столі.

Робін дістала дві шоколадні палички і простягнула їй. Вілл так само сидів скручений, ніби йому було боляче, і обіймав Цін за поперек. Страйк, який не знав, що коли Вілл востаннє бачив Робін, він був голий і мастурбував (з її слів йому здалося, що вони обоє були вдягнені, коли Вілл зацідив їй кулаком в обличчя), вирішив, що Вілл так ніяковіє через те, що вдарив її.

— Як ви вибралися? — спитала Робін у Вілла, поки Цін радісно жувала печиво.

Вона не забула про те, що Вілл зробив їй в кімнаті усамітнення, але наразі це здавалося неважливим у порівнянні з дивовижним фактом його втечі з Чапмен-Фарм.

— Переліз паркан у сліпій зоні, — промимрив він. — Як ти.

— Вночі?

— Ні, бо треба було забрати Цін.

Він змусив себе підняти очі на Робін, але не витримав її погляду і говорив до ніжки столу Пат.

— Я повинен дізнатися, де Лін, — з відчаєм сказав він.

— Ми її шукаємо, — запевнила Робін.

— Чому?

— Тому що, — відповіла Робін, поки Страйк не бовкнув щось нетактовне про роль Лін у дискредитації церкви, — нам не байдуже. Я була поруч із нею, коли стався викидень, пам’ятаєш?

— А, так, — відповів Вілл. — Я забув… у церкви є центри у Бірмінґемі та Ґлазґо, ви ж знаєте, — додав він.

— Знаємо, — сказала Робін. — Але підозрюємо, що вона в клініці доктора Джова біля Лондона.

— А в нього є клініка? — наївно спитав Вілл. — Я думав, що він просто лікар церкви.

— Ні, в решті світу він теж лікар, — відповіла Робін.

— Лін його не любить. Навряд чи їй подобається у нього в клініці, — пробурмотів він.

Він підняв очі на Робін і знову втупився у підлогу.

— Вас найняв мій батько, так?

Робін і Страйк перезирнулися. Останній, радий, що Робін перейняла ініціативу, тільки знизав плечима.

— Так, — відповіла Робін.

— Не кажіть йому, що я пішов звідти, — із затятістю й відчаєм попросив Вілл, глянувши на Робін спідлоба. — Добре? Якщо скажете батькові, я піду просто зараз. Я сюди прийшов тільки тому, що мушу знайти Лін, а далі я до в’язниці.

— Чому ти зібрався до в’язниці? — спитала Робін.

— Через усе, що наробив. Не хочу про це говорити. Якщо з Лін та Цін все буде добре, я не проти, я на це заслужив. Але не смійте казати батькові! Коли мене арештують, він про все дізнається, але мене триматимуть під вартою, і можна буде з ним не говорити. Та й по мене все одно прийде Утоплена пророчиця, коли я все розкажу, і буде вже байдуже. Але Лін, мабуть, отримає якесь житло від держави, так? Адже вона з дитиною. Бо в мене грошей нема, — похнюплено додав він.

— Упевнена, що все якось складеться, — сказала Робін.

Скляні двері прочинилися, і ввійшла Пат з чотирма коробками піци.

— Швидко ви, — сказав Страйк.

— Туди іти два кроки, — відказала Пат, ставлячи коробки на стіл, — а ще я подзвонила онуці. У неї є одяг для твоєї дитинки, — сказала вона Віллові. — Її меншій щойно виповнилося три роки. Вона все принесе.

— Чекай, — аж забувся від подиву Страйк, — ти що…

— Так, я прабабця, — сухо відповіла Пат. — У нас в сім’ї народжують рано. Так найкраще, поки ще сили є.

Вона повісила плащ та сумку на гачки і пішла до кухоньки по тарілки. Маленька Цін, яка чудово проводила час, з цікавістю дивилася на коробки з піцою, від яких так смачно пахло, але губи Вілла безгучно заворушилися, і Робін впізнала слова мантри «Lokah Samastah Sukhino Bhavantu».

— Мені треба переговорити з Робін, — сказав Страйк Віллові, сконфужений цим мовчазним співом. — Не проти трохи посидіти тут із Пат?

Вілл кивнув, не припиняючи ворушити губами. Страйк і Робін підвелися, і Страйк кивком показав партнерці, що найкраще буде поговорити на сходовому майданчику.

— Йому з дитиною краще лишитися тут, — сказав Страйк, причинивши по собі скляні двері. — Можуть зайняти мою квартиру, а я поставлю розкладачку в офісі. Думаю, заселять їх в найближчий готель не варто, бо це дуже близько до Руперт-Корт, і ще думаю, що йому потрібен хтось поруч, раптом почне марити Утопленою пророчицею.

— Добре, — тихо відповіла Робін, — але не кажи йому, що ми повинні все розповісти серу Коліну.

— Еденсор — клієнт. Ми повинні йому сказати.

— Та я розумію, — відповіла Робін, — а от Віллові цього знати не треба.

— А ти не думаєш, що як ми скажемо йому, що його батько вже знає про дитину, то…

— Мені не здається, що він боїться реакції батька на Цін. Як на мене, він більше переймається, що сер Колін не дасть йому сісти у в’язницю.

Страйк ошелешено подивився на неї.

— Він явно відчуває провину за те, що робив там, а в’язниця — це ніби друга Чапмен-Фарм, розумієш? — спитала Робін. — Там не так страшно, як у зовнішньому світі.

— А що, власне, він там такого кримінального наробив? — спитав Страйк.

— Можливо, річ лише в тому, що він спав із неповнолітньою Лін, — із сумнівом відповіла Робін. — Але я боюся його розпитувати, тим паче у присутності Цін. Він може засмутитися чи втекти.

— Ти розумієш, що його втеча з ферми — це повністю твоя заслуга?

— Мені так не здається, — відповіла Робін. — Він зробив це через зникнення Лін. Коли я з’явилася, він уже сумнівався.

— Але саме ти підштовхнула його сумніви до краю. І, мабуть, він пішов досить рано, щоб його доньку не встигли там покалічити. Мені здається, що ти врятувала два життя.

Робін підняла на нього очі.

— Страйку, я розумію, чому ти це кажеш, але…

— Кажу, бо це правда. Така робота. Інша її сторона.

Але Робін його слова мало втішили. Несподіваної втечі Вілла Еденсора було недосить, щоб стерти з її уяви двох доньок Керрі, які оплакують маму.

Вони повернулися до офісу. Вілл та Цін саме ласували піцою. Вілл накинувся на їжу, ніби вовк, а Цін була просто в нірвані.

— То як ти це зробив, Вілле? — спитала Робін, знову сідаючи. — Як ти вибрався?

Вілл проковтнув великий шматок піци і відповів:

— Украв із кабінету Мадзу двадцять фунтів. Пішов до класу, коли там була Шона. Сказав їй, що Цін хоче бачити доктор Джов. Шона повірила. Побіг через поле. Переліз паркан у сліпій зоні, як ти. Спіймав попутку, водійка довезла мене до Норвіча.

Робін, яка чудово розуміла, наскільки складно було здійснити кожен з етапів цього плану, сказала:

— Це просто неймовірно. А тоді попутками доїхав до Лондона?

— Так, — відповів Вілл.

— Але яким чином ти знайшов наш офіс?

Не випускаючи з обіймів дитину на колінах, Вілл ногою підштовхнув до Робін свій пакет. Робін нахилилася і дістала з нього їхній пластиковий камінь.

— Ой, — сказала вона, — тобто це ти його забрав… але він був порожній. Там не було листів.

— Знаю, — відповів Вілл, жуючи піцу, — але я розібрався. Після отого… після кімнати усамітнення… — він знову втупився у підлогу, — я вночі вислизнув з гуртожитку і пішов дивитися, що там у лісі, бо Лін казала, що бачила тебе з ліхтариком, і я вирішив, що ти розслідувачка. Я знайшов камінь, зазирнув усередину, побачив на папері відтиски, бо ти писала на верхніх аркушах, і зрозумів, що все правильно, ти справді писала про події на Чапмен-Фарм. Коли ти пішла, Вів’єн усім розказувала, як у Норвічі ти відповіла на звертання «Робін», а Тайо казав, що за парканом у сліпій зоні на тебе чекав якийсь здоровило. Тож я поґуґлив слова «Робін» і «детектив» у бібліотеці в Норвічі… доїхав до Лондона… а тоді…

— Дідько лисий, — мовив Страйк, — нам казали, що ти розумний, але це вражає.

Вілл не глянув на Страйка і тільки насупився у відповідь на його слова. Робін вирішила, що він просто здогадався, що про інтелект свого сина детективам розповів сер Колін.

— Води, — сказала Пат, бо Цін запхала до рота забагато піци і вдавилася.

Робін підійшла до Пат біля раковини, щоб допомогти їй наповнити склянки.

— Можете зайняти увагу Цін, — пошепки спитала Робін в офісної менеджерки, ховаючи звук голосу за шумом води, — поки ми зі Страйком поговоримо з Віллом у кабінеті? Можливо, він не захоче відверто говорити при ній.

— Запросто, — відповіла Пат гарчанням, яке було в неї за шепіт. — Ще раз, як її звати?

— Цін.

— Це що ще за ім’я?

— Китайське.

— Гм… щоб ти знала, мою правнучку назвали Таніша. Це санскрит, — додала Пат, закотивши очі.

Коли вони з Робін принесли воду, Пат хрипко сказала:

— Цін, ану дивись, яка штука.

Вона дістала зі столу стосик яскраво-помаранчевих липких папірців.

— Дивись, вони отак відклеюються, — провадила Пат. — А отак клеються.

Зачарована дівчинка злізла з колін Вілла, але не хотіла відпускати його ногу. Робін бачила інших дітей на Чапмен-Фарм і пораділа, що хоч Цін знає, що їй безпечно з батьком.

— Якщо хочеш, можеш із ними погратися, — сказала Пат.

Дівчинка несміло почереберяла до Пат, яка простягнула їй папірці й почала шукати маркери. Страйк та Робін знову перезирнулися, і Страйк із піцою в руках підвівся.

— Вілле, не проти поки пройти туди? — спитав він.

Двері між кабінетом і приймальнею лишили відчиненими, щоб Цін бачила батька. Пластиковий стілець Страйк прихопив із собою.

Робін встигла забути, що в кабінеті на стіні висять фотографії, пов’язані зі справою УГЦ. Побачивши їх. Вілл уклякнув.

— Навіщо вам це все? — спитав він тоном обвинувачення і, на жах Робін, позадкував. — Це Утоплена пророчиця, — сказав він, показуючи на малюнки Міста Митарств, і тепер в його голосі забриніла паніка. — Але нащо ви її так намалювали?

— Ми її не малювали, — відказав Страйк, швидко підходячи закривати стулки дошки, але Вілл раптом промовив:

— А це Кевін!

— Так, — відповів Страйк. Передумавши закривати дошку, він відступив убік, щоб Вілл краще бачив. — Ти знав Кевіна?

— Зовсім недовго… він пішов, коли я тільки… а що?

Вілл зробив кілька кроків у бік дошки. Фотографія Кевіна, яку Страйк узяв із газетного архіву, мала під собою заголовок: «На думку поліції, убивство Кевіна Пірбрайта пов’язане з наркотиками».

— Кевін вчинив самогубство, — повільно промовив Вілл. — Чому вони пишуть, що…

— Його застрелив хтось інший, — пояснив Страйк.

— Ні, він вчинив самогубство, — заперечив Вілл із тінню категоричності, яку Робін пам’ятала за їхньою першою розмовою на городі. — Він укоротив собі віку, бо був чистий духом і нездатний жити в матеріалістичному світі.

— На місці злочину не було пістолета, — відповів Страйк. — Його застрелила інша людина.

— Ні… це неможливо…

— Це сталося, — сказав Страйк.

Вілл супився. А тоді…

— Демони-свині! — раптом сказав він, показуючи на полароїди. Страйк і Робін перезирнулися. — Кевін казав, що вони з’являються, коли на фермі надто багато нечистих духом.

— Це не демони, — сказав Страйк.

— Звісно, — трохи роздратовано відповів Вілл. — Це я розумію. Це люди у масках. Але саме так мені їх описував Кевін. Голі і з головами свиней.

— Вілле, а він казав, де бачив їх? — спитала Робін.

— У сараї, — відповів Вілл. — Вони з сестрою побачили їх крізь щілину. Я не хочу, щоб вона на мене дивилася, — додав він тремким голосом, і Робін, зрозумівши, що це про Утоплену пророчицю, підійшла до дошки і закрила її.

— Може, присядемо? — запропонував Страйк.

Вілл сів, але дивився на детективів, які теж сіли, сторожко.

Було чути, як у приймальні Цін щось щебече до Пат.

— Вілле, ти казав, що вчинив щось кримінальне, — почав Страйк.

— Я про це розповім поліції, коли знайдемо Лін.

— Добре, — погодився Страйк, — але оскільки ми…

— Я про це не розповідатиму, — знову почервонів Вілл. — Ви не поліція, ви мене не змусите.

— Ніхто тебе ні до чого не примусить, — втрутилася Робін, кинувши застережливий погляд на партнера, чия манера спілкування (навіть коли він намагався виявити співчуття) була загрозливіша, ніж він усвідомлював сам. — Вілле, ми хочемо того самого, що й ти: знайти Лін і переконатися, що з Цін усе буде гаразд.

— Але ви робите значно більше, — заперечив Вілл, нервово тицьнувши пальцем у бік закритої дошки. — Ви хочете повалити УГЦ, так? Не вийде. Ніколи в житті не вийде. Ви лізете у речі, яких не розумієте. Я знаю, що вона прийде по мене, коли я все розкажу поліції. Але я мушу ризикнути. Нехай я сам помру, але хочу, щоб Лін і Цін були у безпеці.

— Ти говориш про Утоплену пророчицю? — спитала Робін.

— Так, — відказав Вілл. — І вам теж слід її стерегтися. Вона захищає церкву.

— Ми поки не чіпатимемо УГЦ, — збрехала Робін. — Усе, що ти бачиш на дошці… ми просто збирали матеріал, щоб натиснути на Вейсів, щоб твої рідні могли з тобою побачитися.

— Але я не хочу їх бачити!

— Не хочеш, я знаю, — відповіла Робін. — Я просто кажу, що займатися цією частиною розслідування… — вона показала на дошку —…більше немає потреби, бо ти покинув ферму.

— Але Лін ви знайдете?

— Так, обов’язково.

— А що, як вона померла? — раптом жахнувся Вілл. — Було стільки крові…

— Я упевнена, що ми її знайдемо, — сказала Робін.

— Якщо вона померла, то це мені покарання, — заявив Вілл, — за те, що я заподіяв м… мамі.

Він заридав.

Робін викотила стілець з-за столу і під’їхала ближче до Вілла, але не торкалася його. Вона здогадалася, що він прочитав газетний некролог матері в інтернет-кафе у Норвічі. Мовчки вона чекала, коли Вілл перестане схлипувати.

— Вілле, — почала вона, коли вирішила, що він у стані сприйняти її слова, — ми питаємо, що ти зробив кримінального, лише тому, що хочемо знати, чи церква має на тебе щось, що може оприлюднити раніше, ніж ти сам підеш у поліцію. Якщо вони так вчинять, тебе можуть арештувати до того, ніж ми знайдемо Лін, розумієш? І тоді Цін забере опіка.

Сповнений захвату від того, як спритно Робін повернула це інтерв’ю, Страйк проковтнув абсолютно недоречну усмішку.

— О, — підняв заплакане брудне обличчя Вілл. — Це так. Власне… вони не можуть це оприлюднити, бо виставлять себе у поганому світлі. Це або речі, які робили ми всі, або такі, про які я мав доповісти поліції. Там коїться багато жахливого, справді жахливого. Я не розумів цього, поки не народилася Цін.

— Але ж ти особисто нікого не скривдив?

— Скривдив, — сумно відповів Вілл. — Лін. І… про це я розповім не вам, а поліції. Коли ми витягнемо Лін, я все розповім поліції.

У Пат задзвонив мобільний, і вони почули її голос:

— Стій на розі, я підійду і заберу. — Вона з’явилася у дверях: — Хтось має приглянути за Цін. Це Кайлі, привезла їй одяг.

— Швидко вона… — почав був Страйк, але Пат уже пішла. Цін забігла до кабінету, шукаючи батька, і попросилася в туалет. Поки Вілл та Цін повернулася із вбиральні на сходах, прийшла Пат із двома пакетами дитячого одягу і сердитим виглядом.

— Такі цікаві, сил нема, — поскаржилася вона, ставлячи пакети на стіл.

— Хто? — спитала Робін, а Пат тим часом дістала комбінезончик, незграбно стала навколішки і приклала його до зчудованої Цін.

— Та мої, — відповіла Пат. — Так хочуть знати, в якому офісі я працюю. Це моя онука приїздила. Зустрілася з нею на розі. Знати, що ми робимо, їй не треба.

— Ти нікому з них не сказала, що тут працюєш?

— Я ж підписала договір про нерозголошення!

— А як Кайлі…

— Речі привіз її хлопець, а вона тут неподалік працює в «ТК Махх». Я їй сказала, що справа термінова. Так, панянко, — звернулася вона до Цін, — час вас переодягти в чистеньке. Сам зробиш, — спитала вона у Вілла, — чи краще я?

— Я сам, — відповів Вілл і взяв комбінезончик, але трохи розгубився, не знаючи, як його надягати.

— Робін допоможе, — сказала Пат. — Можна на два слова? — спитала вона у Страйка.

— А це не може…

— Ні, — відповіла вона.

Тож Страйк пішов із Пат до кабінету, і вона зачинила двері, за якими лишилися Вілл, Цін та Робін.

— Де вони житимуть? — спитала Пат у Страйка.

— Тут, — відповів Страйк, — ми з Робін це вже обговорили. У квартирі нагорі.

— Що за дурниця. Їм потрібен нагляд. Хай краще поживуть у мене.

— Ми не можемо нав’язувати…

— Ви нічого не нав’язуєте, я сама пропоную. Кімната в нас є, мій Денніс буде не проти. Дивитиметься за ними, поки я буду на роботі. Для дитини є сад, я візьму в онук іграшки для неї. Їм потрібна опіка, — додала Пат, і з її дошкульного погляду Страйк зрозумів, що його здібним до опіки вона не вважає. — Хлопець зовсім некривдний, — сказала вона так, ніби Страйк це заперечував. — Просто збіса наївний. Я про них подбаю, поки він не буде готовий побачитися з батьком.

104

— Це просто неймовірно люб’язно з боку Пат, — сказала Робін наступного дня, коли вони зі Страйком їхали в його «БМВ» на зустріч із сером Коліном у нього вдома, в Темз-Діттоні. — Знаєш, я б їй підвищила зарплатню.

— Так, добре, — зітхнув Страйк, опускаючи вікно, щоб покурити.

— Як відреагував сер Колін, коли ти сказав йому, що Вілл покинув ферму?

— Гм-м… коротко кажучи, це був шок, — відповів Страйк, який напередодні ввечері подзвонив клієнту і повідомив новину, — але тоді я пояснив, що Вілл не хоче його бачити, і це відчутно охолодило святковий настрій. Я не казав, що Вілл намірився сісти у в’язницю і що він чекає на прихід Утопленої пророчиці, коли розповість про все поліції. Подумав, що про таке краще поговорити особисто.

— Мабуть, це слушно, — погодилася Робін. — Слухай, поки не забула, — я попросила Мідж вийти на вечірнє стеження у Гемпстед-Гіті замість мене, якщо ти не проти. Маю справи ввечері.

— Без проблем, — відповів Страйк. Оскільки Робін не уточнила, які справи має, він вирішив, що йдеться Мерфі. Вечеря вдома чи щось гірше — може, вони будуть разом дивитися житло?

Робін, рада, що Страйк не розпитує її про вечірні плани, бо вони б йому точно не сподобалися, провадила:

— Також маю новину по справі, але оскільки Вілл вийшов звідти, це може бути вже неважливо.

— Кажи.

— Я замовила видані книжки Волтера Фернсбі, і одну з них доставили, поки я вчора була на роботі.

— І що, цікава?

— Не можу сказати, бо прочитала тільки присвяту: «Моїй Розі».

— А! — озвався Страйк.

— Я вже знала, що його доньку звати Розалінда, але не здогадалася, — сказала Робін. — А тоді згадала іще дещо. Коли нам усім сказали написати рідним і повідомити, що ми лишаємося на Чапмен-Фарм, то питали, хто з них буде проти. Волтер сказав, що це не сподобається його сину, але донька зрозуміє.

— Справді?

— Тож я пошукала в інтернеті Розалінду Фернсбі. Знайшла, що з 2010 по 2013 рік вона мешкала з батьком у Вест-Кландоні, але після цього жодних слідів… і свідоцтва про смерть немає, — додала вона. — Я перевірила.

— Вест-Кландон? Це де?

— Під Ґілфордом, — відповіла Робін. — Але будинок вже продали.

— Ти казала, що дзвонила її брату, і він кинув слухавку, так?

— Щойно я згадала його батька, так. Я пробувала дзвонити на стаціонарний телефон їхній матері, але вона не відповіла. Але тепер це не має значення, так? Сер Колін, мабуть, не платитиме за це.

— Справу ще не закрито. Він досі хоче знайти Лін. До речі, про це — ти отримала листа від Таші Майо?

— Так, отримала, — відповіла Робін. — Це фантастична новина.

Таша Майо не лише погодилася на тиждень лягти в клініку доктора Джова, а й виявила чималий ентузіазм, і — якщо тільки нічого не трапилася — вже повинна була поїхати до Боремвуда. У відповідь на її лист, адресований клініці, доктор Джов особисто подзвонив всього за пів години, по телефону вислухав довгу історію її уявних недуг, діагностував невідкладну потребу в лікуванні та призначив мінімум тиждень стаціонару.

— Я б ніколи не подумала, що вона так захопиться, — сказала Робін.

— Зовнішність оманлива, — відповів Страйк. — Ти б бачила, як вона пішла на Франків… але мушу сказати, що не радий її стосункам із Мідж.

— Думаєш, вони…

— Певен, що вони, — відповів Страйк, — і вважаю кепською ідеєю спати з клієнтами.

— Але вона більше не клієнтка.

Запала коротка пауза. Страйк вважав, що Робін не знає, якими проблемами його зв’язок із Біжу Воткінс загрожував агенції, і сподівався, що й не дізнається. Він гадки не мав, що учора ввечері Ільза по телефону виклала Робін історію в усіх подробицях. Їхня спільна подруга (яка розсердилася, коли дізналася, що Робін покинула Чапмен-Фарм, а їй ніхто не сказав) розповіла Робін усе, що знала із саги про Страйка та Біжу. Тож Робін непогано собі уявляла, чому Страйк так близько до серця приймає сексуальні стосунки підрядників з людьми, які можуть зробити їх жертвами пліток.

— До речі, — сказав Страйк, якому хотілося запропонувати іншу тему для розмови, — в Еденсора є ще один мотив і далі шукати компромат на церкву, навіть якщо він цього ще не розуміє.

— Який?

— Вночі його сторінку на «Вікіпедії» теж трохи покращили.

— От чорт, серйозно?

— Модус операнді той самий, що і з родиною Ґрейвзів. Батько-аб’юзер мучив Вілла, сім’я проблемна тощо.

— Може, Еденсор вирішить, що краще звернутися до адвокатів, ніж доручати нам повалити церкву.

— Може, — погодився Страйк, — але я маю контраргументи. — Які?

— Для початку спитаю, чи він хоче, щоб Вілл почав марити Утопленою пророчицею і вкоротив собі віку?

— Він може заперечити, що психотерапія тут буде ефективніша за спробу розкрити таємницю смерті Дайю. Власне, там же ніхто, крім нас, і не бачить жодних таємниць, так?

— Бо всі, крім нас, довбані ідіоти.

— Поліція, берегова охорона, свідки і коронер? Всі — довбані ідіоти? — розвеселилася Робін.

— Ти сама сказала, що УГЦ все сходить з рук, бо всі думають, що вони дивні, але безпечні. Дуже багато людей, навіть розумних… власне, в першу чергу розумні люди… вважають, що як дивак — то некривдний і безпечний. «Дивна людина, не можна, щоб мої упередження перешкоджали справедливій думці про неї». І виходить, що вони себе надто осмикують, а тоді маємо! Дитина зникає без сліду, історія всратися яка дивна, але всі затуляють очі рясами і містичною маячнею, ніхто не хоче здатися упередженим, і всі такі: «Ой, ну дивно йти купатися в Північному морі о п’ятій ранку, але для таких людей то, мабуть, норма. То вони святкують фазу місяця чи що».

На цю промову Робін не відповіла нічого, почасти тому, що не хотіла озвучувати свою чесну думку: що її партнер теж упереджений, тільки у протилежному напрямку: упереджений проти альтернативних стилів життя, бо значна частина його важкого і хаотичного дитинства минула у сквотах і комунах. Інша причина мовчання Робін полягала у тому, що вона помітила: щось не так. Мовчанка затягнулася на цілу хвилину, а тоді Страйк помітив, що вона раз у раз піднімає очі на дзеркало заднього огляду.

— Щось сталося?

— Я… це, мабуть, вже параноя.

— А в чім річ?

— Тільки не озирайся, — сказала Робін, — але за нами, здається, хвіст.

— Хто? — спитав Страйк, теж глянувши у дзеркало.

— Червоний «воксґолл корса» за «маздою»… але, може, то просто трапилися однакові машини.

— Про що ти?

— Коли ми виїжджали з гаража в Лондоні, за нами був червоний «корса». А оцей, — додала Робін, дивлячись у дзеркало, — вже кілька миль їде за нами через одну машину. Тобі номери видно?

— Ні, — відповів Страйк, вглядаючись у бічне дзеркало. За кермом був товстий чоловік у сонячних окулярах.

— Дивно.

— Що саме?

— Там є друга людина, доросла, але чомусь на задньому сидінні… спробуй пришвидшитись. Обжени отой «поло».

Робін так і зробила. Страйк спостерігав за «корсою» у бічному дзеркалі. Машина обігнала «мазду» і прилаштувалася за «поло».

— Може, просто збіг? — припустила Робін.

— Поживемо — побачимо, — відповів Страйк, не зводячи очей з автомобіля-переслідувача.

105

— Це вже таки параноя, — сказала Робін.

Вона звернула на А309, що вела в бік Темз-Діттона, але червоний «воксґолл корса» поїхав далі А307 і зник з очей.

— Не певен, — відповів Страйк, розглядаючи фото «корси», які непомітно зробив у бічному дзеркалі. — Можливо, вони просто хотіли переконатися, що ми їдемо до Еденсорів.

— І ми це підтвердили, коли звернули, — стривожено погодилася Робін. — Може, вони думають, що Вілл та Цін оселилися в сера Коліна?

— Цілком може бути, — сказав Страйк. — Треба попередити його, щоб остерігався цієї машини.

Будинок, в якому сер Колін та леді Еденсор виростили трьох синів, стояв на березі Темзи край приміського села. Фасад був оздоблений без претензій, та коли сер Колін повів детективів у задню частину будинку, стало зрозуміло, що особняк великий. Анфілада просторих кімнат зі зручними меблями закінчилася сучасною кухнею-їдальнею зі скляними стінами, за якими збігав до ріки газон на пологому схилі.

У кухні мовчки чекали старші брати Вілла: чорнявий насуплений Джеймс стояв біля дорогої на вигляд кава-машини, а молодший і білявіший Ед сидів за великим столом, поставивши свою тростину до стіни поруч. Робін відчула в кімнаті напругу. Несхоже було, що брати сильно зраділи втечі Вілла з УГЦ, а ще вони не привіталися ні словом, ні жестом. Судячи зі скутої атмосфери, перед їхнім приїздом тут сталася сварка. Сер Колін сказав непереконливо бадьорим тоном:

— Джеймс та Ед захотіли приєднатися, щоб теж почути всі новини. Прошу, сідайте, — додав він, показуючи на стіл, за яким вже сидів Ед. — Кави?

— Не відмовимося, — відповів Страйк.

Приготувавши п’ять чашок кави, сер Колін приєднався до них за столом, але Джеймс так і лишився стояти.

— Отже, Вілл поки що оселився у вашої офісної менеджер-ки, — почав сер Колін.

— Так, у Пат, — відповів Страйк. — Я вважаю, що це вдала ідея. Він далеко від храму на Руперт-Корт.

— Я повинен дати їй грошей за харчування і помешкання, поки він… поки він там.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав Страйк. — Я їй перекажу.

— Може, я передам йому якісь його речі?

— Я б не радив, — відповів Страйк. — Як я вже казав по телефону, він погрожує втекти, якщо ми вам скажемо, що він на волі.

— Тоді, може, я б передав через вас додаткові кошти, щоб він купив собі одяг, але не знав, чиї це гроші? Не хочу, щоб він ходив у тому церковному костюмі.

— Добре, — сказав Страйк.

— Ви казали, що є інші новини, які ви хочете повідомити особисто.

— Так і є, — відповів Страйк і переповів Еденсорам всі подробиці вчорашньої розмови з Віллом. Коли Страйк закінчив, запала недовга тиша. Тоді заговорив Ед:

— Тобто у підсумку він хоче, щоб ви знайшли ту дівчину, Лін, а тоді планує здатися поліції?

— Саме так, — відповів Страйк.

— Але ви не знаєте, що такого він накоїв, що його мають арештувати?

— Можливо, йдеться тільки про сексуальні стосунки з неповнолітньою Лін, — сказала Робін.

— Я поговорив із адвокатами, — сказав сер Колін, — і вони вважають, що якщо Вілл переймається тільки через розбещення неповнолітньої — а наразі нам невідомо, щоб він скоїв щось іще — можна добитися імунітету від переслідування, якщо він готовий свідчити проти церкви, а Лін не висуне обвинувачень. Пом’якшувальні обставини, примус і так далі… Рентони вважають, що є висока ймовірність отримати імунітет.

— Все не так просто, — мовила Робін. — Як уже казав Кормо-ран, Вілл вважає, що Утоплена пророчиця по нього прийде, якщо він…

— Але ж він готовий говорити, так? — спитав Ед. — Коли знайдуть ту дівчину, Лін?

— Так, але лише тому, що…

— То наймемо йому психотерапевта і чітко пояснимо, що не треба сідати за ґрати, що можливий імунітет…

Робін, якій на першій зустрічі Ед сподобався, тепер образилася і розсердилася на його зверхній тон. Він ніби вирішив, що вона вигадує зайві труднощі у простому, на його погляд, питанні. Вона сама не планувала висувати проти Вілла обвинувачення за напад на неї, але спогад про те, як він наступав на неї у «кімнаті усамітнення» з пенісом у руці, був із тих спогадів про Чапмен-Фарм, від яких вона нескоро звільниться. Еденсори зараз не розуміли ані того, що Вілл пережив сам, ані того, що він заподіяв іншим; Робін співчувала Віллові, але найбільше її непокоїла доля Лін.

— Проблема у тому, — сказала вона, — що Вілл щиро хоче сісти за ґрати. Він звик до неволі і мучиться провиною. Якщо запропонувати йому психотерапію, він відмовиться.

— Сміливе припущення, — підняв брови Ед. — Йому ще нічого не пропонували. І ви суперечите власним словам: щойно казали, що він боїться візиту Утопленої пророчиці, якщо заговорить. Як же він відсидить термін, якщо… що там Утоплена пророчиця робить людям? Проклинає? Убиває?

— Ви просите Робін пояснити ірраціональне, — втрутився Страйк, дозволивши собі говорити з усім нетерпінням, яке так ретельно приховувала його партнерка. — Вілл вважає себе таким собі камікадзе. Переконатися, що Цін у безпеці з матір’ю, тоді зізнатися в усіх гріхах і або сісти, або його знищить Пророчиця.

— І ви думаєте, що ми дозволимо йому втілити цей план у життя?

— Зовсім ні, — відповіла Робін поперед Страйка. — Ми просто кажемо, що зараз Вілл потребує дуже обережного поводження. Він має почуватися в безпеці і відчувати, що контролює ситуацію, і якщо дізнається, що ми розповіли про нього рідним, може просто втекти. Якщо ми тільки зможемо знайти Лін…

— Тобто — «якщо»? — подав голос Джеймс біля кава-машини. — Тато сказав, що ви знаєте, де вона.

— Ми вважаємо, що вона у клініці Джова в Боремвуді, — відповів Страйк, — і вже відправили туди свою людину… але ми не можемо точно знати, що вона там, поки не потрапимо всередину.

— Тобто ми знову будемо панькатися з Віллом, і він отримає те, що хоче, як завжди, так? — спитав Джеймс. — На твоєму місці, — сказав він, звертаючись до батькової потилиці, — я б пішов просто до будинку цієї Пат і сказав йому, що він наробив уже достатньо біди, і час братися за розум.

Після цього він знов увімкнув кава-машину. Піднісши голос над гуркотом, Страйк сказав:

— Якщо ваш батько так вчинить, ризик для Вілла може бути більший, ніж ви уявляєте… і я не маю на увазі тільки його ментальне здоров я. У понеділок людина в масці і з пістолетом намагалася вдертися до нас в офіс, і ми підозрюємо, що її цікавила справа УГЦ, сказав Страйк. На обличчях всіх трьох Еденсорів з явився шокований вираз. Тепер церкві відомо, що на їхній фермі шістнадцять тижнів потай знаходилася приватна розслідувачка. Перед втечею Вілл мав розмову з Робін наодинці, тобто УГЦ може вважати, що він розповів їй про все, за що нині відчуває провину. Крім того, Вілл забрав із собою онуку Вейса. Не схоже, щоб Вейс сильно любив Лін чи Цін, але він достатньо цінує рідну кров і всіх дітей зі свого роду тримає на фермі, тож не думаю, що зникнення Цін його потішило. Ба більше, якщо ми зможемо передати Лін, що її донька вже не на фермі, дуже може бути, що вона теж піде. А Лін виросла у церкві і знає достобіса більше про тамтешні оборудки, ніж Вілл.

Коротко кажучи, Вілл тримає руку на віці скриньки Пандори, в якій крім іншого ще ховається компромат на відомого романіста, який, виявляється, навідується на Чапмен-Фарм, щоб спати з юними дівчатами, і на актрису, яка фінансує небезпечну організацію, яка знущається з людей. Наскільки нам наразі відомо, церква не знає місцеперебування Вілла, але якщо до нього почнуть навідуватися родичі чи він сам завітає до родинних адвокатів, ситуація може змінитися. Ми вважаємо, що сьогодні вранці за нами був хвіст…

— Ми не маємо повної певності, — додала Робін, бо сер Колін перемінився в обличчі.

— …і це була червона машина «воксґолл корса», — провадив Страйк так, наче вона його не перебивала. — Я б радив пильнувати, чи це авто не з’явиться біля вас. Цілком може бути, що УГЦ стежить і за нами, і за вами.

Запала недовга перелякана пауза.

— Ви звернулися до поліції щодо непроханого гостя у масці? — спитав сер Колін.

— Звісно, — відповів Страйк, — але вони поки нічого не дізналися. Ця людина була гарно замаскована, навіть у балаклаві, і вдягнена у чорне — і цей опис збігається із єдиною вказівкою на убивцю Кевіна Пірбрайта.

— Боже милий, — промовив Ед.

Джеймс, який налив собі кави, не пропонуючи її більше нікому, підійшов до столу.

— Тобто потенційно Вілл наразив нас усіх на небезпеку? І мою дружину та дітей?

— Як на мене, це вже занадто, — відповів Страйк.

— Ах, як на вас?

— Досі вони не нападали на родичів колишніх членів церкви, хіба що…

— В інтернеті, — сказав сер Колін. — Я бачив свою сторінку на «Вікіпедії». Мені загалом байдуже…

— Тобі, може, і так, — голосно сказав Джеймс, — а мені до біса небайдуже! І що ви пропонуєте робити з цією халепою? — кивнув Джеймс Страйку. — Десять років ховати Вілла, поки мій батько самотужки фінансує справу проти цілої церкви?

З цієї репліки Страйк виснував, що сер Колін поділився зі старшим сином сумнівами щодо розслідування лінії Дайю.

— Ні, — почав він, але Ед не дав йому окреслити курс дій:

— А я вважаю…

— Та відвали ти зі своєю клятою психотерапією! — зашипів Джеймс. — Якщо вони стежать за людьми і вбивають…

— Я хотів сказав, — не здався Ед, — що якщо та дівчина, Лін, готова дати свідчення проти церкви…

— Вона донька Вейса, на біса їй…

— Та курва, звідки тобі знати?

— Я знаю достатньо, щоб не хотіти зв’язуватися з нею…

— Наш обов’язок — подбати про… — почав сер Колін.

— Нема в нас такого обов’язку! — закричав Джеймс. — Мені чхати на неї і на її кляту дитину. Цей малий гівнюк притягнув у наше життя Джонатана Вейса і його людей замість мами — яка була б жива, якби не довбана УГЦ, і як на мене, і Вілл, і Лін, і їхнє кляте поріддя хай самі хоч втопляться у…

Джеймс махнув чашкою у бік далекої річки, і цівка чорної і дуже гарячої рідини плеснула Робін на груди.

— …як їхня довбана пророчиця!

Робін голосно зойкнула від болю.

— Агов! — гаркнув Страйк, схопившись на ноги.

Ед і собі спробував підвестися, але травмована нога не дала.

— Джеймсе! — сказав сер Колін, а Робін відтягнула розпечену тканину від шкіри і гарячково шукала, чим би охолодитися. Ед із другої спроби підвівся і закричав на старшого брата, спершись на стільницю обома руками:

— Ти собі придумав цю довбану фантазію — але коли її знайшли, вона була вже неоперабельна, вона з’явилася задовго до того, як Вілл пішов у довбану церкву! Хочеш знайти винуватого — ось він я! Вона не перевірялася, бо п’ять місяців сиділа біля мене у довбаній лікарні!

Брати горлали один на одного так, що інших не стало чути, а Робін тим часом схопила шматок паперового рушника і опустила під холодну воду з крану, а тоді притиснула до шкіри під сорочкою, щоб не так пекло.

— Замовкніть! Ану мовчати! — закричав сер Колін, підводячись — Міс Еллакотт, мені так прикро… ви не сильно…

— Все гаразд, усе добре, — запевнила Робін, яка розвернулася до всіх спиною, бо не хотіла витирати груди на очах у чотирьох чоловіків.

Джеймс, який, вочевидь, не зрозумів, що чорна пляма на кремовій сорочці Робін — його провина, почав знову:

— Моя думка така, що…

— Вибачатися будеш? — загарчав Страйк.

— Та хто ти такий, щоб казати мені…

— Ти щойно облив мою партнерку гарячою кавою!

— Що?

— Я в нормі, — збрехала Робін.

Промокнувши опік холодними серветками, вона викинула жмуток у смітник і повернулася за стіл. Мокра сорочка липнула до шкіри. Взявши зі спинки стільця куртку, Робін надягнула її, мовчки розмірковуючи про те, що вже двоє братів Еденсорів завдали їй ушкоджень. Хай тепер Ед зробить хет-трік і дасть їй по голові своєю тростиною, чи що.

— Вибачте, — сказав дуже здивований Джеймс. — Мені дуже… я в жодному разі не хотів…

— Вілл теж не хотів, але зробив, — сказала Робін, вважаючи, що коли її вже обварили, з цього варто отримати зиск. — Він утнув безвідповідальну дурницю і знає про це, але він не хотів нікому нашкодити.

— Я хочу, щоб Лін знайшли, — тихо сказав сер Колін, не даючи Джеймсу розкрити рота. — І більше не хочу чути жодного слова на цю тему, Джеймсе. Я хочу, щоб її знайшли. А після цього…

Він подивився на Страйка.

— Я готовий профінансувати ще три місяці розслідування смерті Дайю Вейс. Якщо ви доведете, що вона сталася за підозрілих обставин і що дівчинка не божество, на яке її перетворили, це може допомогти Віллу… але якщо за три місяці ви нічого не знайдете, ми це облишимо. Тим часом подякуйте від мене вашій офісній менеджерці, яка дбає про Вілла, і… ми пильнуватимемо, чи не з’явиться червона «воксґолл корса».

106

— Факт той, — сказала Робін, — що «корси» немає.

У дзеркало заднього огляду на шляху до Лондона вона поглядала частіше, ніж зазвичай, і була певна, що за ними ніхто не їде.

— Може, подзвониш Еденсору і скажеш, що це була фальшива тривога?

— Водій «корси» міг здогадатися, що ми його засікли, — заперечив Страйк. — Я так само вважаю, що Еденсори повинні пильнувати… Хімчистку сорочки можеш записати на рахунок агенції, — додав він. Також — але про це він не хотів говорити — тепер в салоні «БМВ» сильно пахло кавою.

— Це ніяк не відчистити, — відповіла Робін, — плюс бухгалтер все одно цього не дозволить.

— Тоді вистав рахунок клієн…

— Вона стара, а коли була нова, я її купила дешево. Мені все одно.

— А мені ні, — відповів Страйк. — Чмо косоруке.

Робін могла б нагадати, як Страйк мало не зламав їй носа, коли вона втрутилася, щоб він не побив підозрюваного, але вирішила цього не робити.

Вони розійшлися біля гаража, де Страйк тримав машину. Оскільки свої плани на вечір Робін так і не уточнила, Страйк остаточно вирішив, що вони пов’язані з Мерфі, і рушив до офісу в паскудному настрої, який пояснив собі ледь завуальованим обвинуваченням, що агенція видурює у сера Коліна гроші, з вуст Джеймса Еденсора. Робін тим часом пішла одразу на Оксфорд-стріт, купила там нову дешеву сорочку, перевдягнулася в туалеті універмагу і попшикала на себе з тестера у парфумерному відділі, щоб не смердіти кавою. Часу зайти додому перед зустріччю з Прюденс вона не мала. Робін подзвонила терапевтці напередодні, і Прюденс, яка мала йти до дантиста, запропонувала зустрітися в італійському ресторані біля його кабінету. В метро на «Кенсінґтон-Гай-стріт» Робін їхала накручена. За нею і раніше бували хвости, а коли Страйк не заспокоївся щодо «корси», яка не з’явилася на зворотному шляху до Лондона, Робін геть розхвилювалася. Був момент, коли їй здалося, що міцний чолов’яга з густими бровами стежить за нею, та коли Робін спробувала пропустити його повз себе, чоловік просто пішов собі, щось мимрячи під ніс.

Діставшись «Іль Портіко», Робін зраділа, що ресторан менший і затишніший, ніж вона собі уявляла, адже локація була фешенебельна. Її повсякденне вбрання тут було цілком до речі, хай навіть Прюденс, яка вже сиділа за столиком, мала значно елегантніший вигляд у темно-синій сукні.

— Ще не відійшла анестезія, — сказала Прюденс, показуючи на ліву щоку після того, як підвелася і розцілувала Робін. — Пити страшнувато, раптом усе виллється… Робін, ти так схудла! — додала вона, сідаючи.

— В УГЦ кепсько годують, — відповіла Робін, сідаючи навпроти. — Тобі в зубного робили щось страшне?

— Мали просто замінити стару пломбу, але знайшли ще іншу проблему, — відповіла Прюденс, обмацуючи щоку. — Ти тут раніше бувала?

— Ще ні.

— Найкраща паста в Лондоні, — сказала Прюденс і передала Робін меню. — Щось питимеш?

— Я не за кермом, — відповіла Робін, — тож візьму просекко.

Прюденс попросила принести вино, поки Робін вивчала меню, чудово розуміючи, що зараз добрий гумор Прюденс може зникнути. Коли обидві замовили страви, вона сказала:

— Ти, мабуть, здивована, що я подзвонила.

— Насправді, — відповіла Прюденс, усміхнувшись, — не дуже. У мене зі слів Корма склалося враження, що за емоційний інтелект у вашому партнерстві відповідаєш ти.

— Зрозуміло, — сторожко відповіла Робін. — Тож… ти вирішила, що я пропоную зустріч, щоб спробувати помирити тебе зі Страйком?

— А це не так?

— Боюся, що ні, — відповіла Робін. — Я тут, щоб поговорити про Флору Брюстер.

Усмішка покинула обличчя Прюденс. Як і очікувала Робін, вона не тільки засмутилася, а й розсердилася.

— Тобто він послав тебе…

— Він мене не посилав. Я тут цілковито з власної ініціативи. Може, він навіть розлютиться, коли дізнається, що я зробила.

— Але він вирахував, хто…

— Так, — відповіла Робін. — Він знає, що Місто Митарств — це Флора. Ми насправді навіть посварилися з цього приводу. Він вважає, що Флора повинна дати свідчення проти УГЦ, а не малювати картинки з побаченим там, а я сказала, що ті малюнки, можливо, допомагають їй осягнути пережите. Я сказала, що з нею там, мабуть, сталися жахливі речі. Зрештою Страйк погодився не чіпати її і не намагатися розробляти той напрям.

— Розумію, — повагом відповіла Прюденс. — Що ж, дякую за…

— Але тепер я іншої думки.

— Що?

— Я іншої думки, — повторила Робін. — І саме тому попросила зустрітися зі мною. Я хочу поговорити з Флорою.

Як Робін і думала, тепер Прюденс відверто розсердилася.

— Робін, тобі не можна цього робити. Просто не можна. Ти уявляєш, в яке становище це поставить мене? Адже Корм зумів здогадатися, хто вона, лише тому…

— Він уже знав, що Флора побувала у церкві. Він мав дати, знав, чому вона пішла — знав усе. І саме тому зумів вирахувати, хто ховається за Містом Митарств, коли ти подзвонила йому й обвинуватила у надокучанні клієнтці.

— Не має значення, що ви знали раніше. Робін, з усією повагою…

— Так само з усією повагою, Прюденс, ти мала вибір, казати нам чи ні, що хтось із твоїх клієнтів був в УГЦ. Також ти мала вибір дзвонити Страйку з обвинуваченнями чи не дзвонити. Саме ти допомогла йому вирахувати її. Ти маєш зрозуміти, що він просто зробив свою роботу.

Офіціант приніс Робін келих просекко, і вона зробила великий ковток.

— Я тут через те, що людина, яку нас найняли витягнути з УГЦ, вчора вийшла сама, але вона в жахливому стані і, можливо, у небезпеці. Мова не лише про самогубство, — додала вона, бо Прюденс почала щось відповідати. — Ми вважаємо, що принагідно церква відіграє активнішу роль у смерті таких людей.

— Що доводить, — із жаром прошепотіла Прюденс, — що ви не уявляєте, з чим маєте справу. Люди, які виходить з УГЦ, часто марять. Вони вважають, що церква чи Утоплена пророчиця переслідують їх і, можливо, хочуть убити, але все це просто параноїд…

— У понеділок до нашого офісу намагалася потрапити озброєна людина в масці. Є запис камери. Минулого року колишнього вірянина вбили пострілом у голову. Ми точно знаємо, що вони стежили за матір’ю двох дітей, яка повісилася після дзвінка з невідомого номера.

Удруге за день Робін побачила, який ефект така інформація справляє на людину, яка в своєму звичайному житті не стикається із загрозою фізичної розправи.

Офіціант поставив на стіл між двома жінками антипасто. Страшенно голодна Робін потягнулася по парму.

— Я не зроблю нічого, що поставило б під загрозу добробут моєї клієнтки, — тихо сказала Прюденс. — Тож якщо ти прийшла сюди по… не знаю… знайомство чи конфіденційні відомості про неї…

— Можливо, підсвідомо ти хочеш, щоб вона дала свідчення, — сказала Робін і побачила, як обличчя Прюденс заливає червона барва. — Саме тому ти так багато розповіла.

— А може, це ти підсвідомо вмовила Корма не зустрічатися зі мною, щоб самій…

— Щоб самій постати в його очах героїнею? Якщо ми перейшли до дешевих образ, то я можу сказати, що серед вторинних мотивів, які спонукали тебе розповісти нам про клієнтку з УГЦ, було бажання більше зблизитися з братом.

Не даючи Прюденс почати виголошувати, безсумнівно, дуже запальну промову, яка дозрівала за її карими очима, Робін продовжила:

— На Чапмен-Фарм є один хлопчик. Його звати Джейкоб. Прізвища не знаю — має бути Вейс чи Пірбрайт, але його народження ніхто не реєстрував…

І Робін розповіла про те, як протягом десяти годин наглядала за Джейкобом. Вона описала його судоми, утруднене дихання, атрофовані кінцівки, його зворушливу боротьбу за життя попри голод і занедбаність.

— Хтось повинен притягнути їх до відповідальності, — сказала Робін. — Хтось, кому повірять — і це має бути не одна людина. Я не можу це зробити сама, — мене компрометує завдання, з яким я туди потрапила. Але якщо двоє чи троє розумних людей виступлять разом і розкажуть про те, що там діється, що зробили з ними і свідками чого вони були, — тоді, я впевнена, інші теж заговорять, і це буде ніби снігова куля.

— Ти хочеш, щоб Флора підтвердила свідчення родича вашого клієнта?

— А він підтвердить її свідчення, — відповіла Робін. — Також є шанс, що ми матимемо ще двох свідків, якщо зможемо їх витягнути. Ці люди хочуть покинути церкву.

Прюденс зробила великий ковток червоного вина, але половина вилилася з кутика її вуст.

— Чорт!

Вона витерла пляму серветкою. Робін дивилася на неї без співчуття. Прюденс може дозволити собі і хімчистку, і нову сукню, якщо захоче.

— Послухай, — сказала Прюденс, відкладаючи серветку у винних плямах і знову стишуючи голос, — ти не розумієш: Флора у дуже неблагополучному стані.

— Можливо, свідчення їй допоможуть.

— Це неймовірно поверхневий коментар.

— Я кажу з власного досвіду, — відповіла Робін. — У мене розвинулися агорафобія і клінічна депресія, коли у дев’ятнадцять років мене зґвалтували, придушили й покинули, думаючи, що я мертва. Коли я дала свідчення, це був крок до зцілення. Я не кажу, що це було легко, і не стверджую, що допомогло тільки це, але це справді допомогло.

— Це жахливо, — сказала ошелешена Прюденс. — Вибач, я не знала…

— Я б воліла, щоб ти і не дізнавалася, — прямо відказала Робін. — Мені ця тема не приносить радості, плюс в контексті таких розмов люди часто думають, що я користуюся цим для власної вигоди.

— Я в жодному разі не…

— Я знаю, що ти такого не думаєш, але більшість людей не хоче слухати про такі речі, бо їм від цього ніяково, а дехто взагалі вважає, що говорити про це непристойно. Я просто намагаюся сказати, що дуже розумію Флору і її небажання назавжди визначатися за найгіршим, що було в її житті, — але насправді цей досвід уже її визначає. Відчуття сили і самооцінка повернулися до мене, коли ґвалтівника посадили. Я не кажу, що це було легко, — це був кошмар… це було дуже важко, іноді мені просто не хотілося жити, але воно допомогло, нехай не в процесі, а потім, коли я зрозуміла, що завдяки мені він вже нікому такого не заподіє.

Видно було, що Прюденс розривають суперечливі почуття.

— Послухай, Робін, — сказала вона, — я, звісно, дуже розумію твоє бажання притягнути церкву до відповідальності, але я не можу сказати те, що хотіла б, бо йдеться про обов’язок зберігати конфіденційність… який, — додала вона, — як ти вже сказала, я, можливо, порушила, коли розповіла Корму, що серед моїх клієнтів є екс-член УГЦ.

— Я не стверджувала, що ти порушила…

— Добре, тоді це говорить моє нечисте сумління! — з раптовим жаром відповіла Прюденс. — Може, коли ви з Кормом пішли, мені було соромно, що я бовкнула зайве! Може, я і справді думала, чи не було причиною саме те, про що ти казала: моє бажання зблизитися з ним, приєднатися до розслідування.

— Ого, — сказала Робін. — Ти, мабуть, справді класна терапевтка.

— Що? — спантеличено спитала Прюденс.

— Це дуже чесно, — пояснила Робін. — Я ходила на терапію. Правду кажучи, мені сподобалася тільки одна фахівчиня. Багато хто поводиться… зверхньо.

Вона пригубила просекко, а тоді сказала:

— Ти неправа, якщо думаєш, що я хочу бути героїнею в очах Корма. Я тут, бо вирішила, що він сам би все спартолив через свої особисті моменти.

— Що ти маєш на увазі? — напружилася Прюденс.

— У нього велика претензія до багатих людей, які не самі заробили свої гроші. Він невисокої думки про Флору, бо вона не працює, бо — як він це розуміє — сидить удома і малює пережите замість піти до поліції. Я боялася, що якби ти відбивалася від нього так само, як від мене, він би і на тебе накинувся за… ти знаєш, за що.

— За те, що беру батькові гроші?

— Береш чи ні — мене це не стосується, — відповіла Робін. — Але я не хочу, щоб ви посварилися, бо те, що казала раніше, правда. Я дійсно думаю, що ти саме та, кого він потребує.

Офіціант прийшов забрати тарілку з антипасто, до яких доторкнулася лише Робін. Обличчя Прюденс трохи розслабилося, і Робін вирішила користуватися цим.

— Дозволь мені з власного досвіду життя на Чапмен-Фарм назвати фактори, через які Флора, мабуть, боїться давати свідчення. По-перше, — сказала вона, рахуючи на пальцях, — це секс. Я дуже їй співчуваю. Я вже казала Страйку, що її фактично п’ять років ґвалтували. По-друге, секс там не захищений, тому можливо, що в неї на фермі були діти.

Робін помітила в очах Прюденс ледь видимий вогник, але прикинулася, що нічого не бачить.

— По-третє, вона могла брати участь у справді осудних речах і боїться переслідування. Мені добре відомо, що на Чапмен-Фарм важко уникнути примусового залучення до злочинних дій.

Тепер рука Прюденс несвідомим жестом піднялася до обличчя, і вона поправила волосся, хоч у цьому не було потреби.

— І нарешті, — закінчила Робін, боячись, що зараз завалить усе інтерв’ю, але вирішивши, що це треба сказати, — ти як її терапевт могла порадити обережність щодо свідчень чи звернення у поліції, бо вона психологічно не готова до наслідків, особливо якщо буде єдиним свідком.

— Що ж, — сказала Прюденс, — мушу відповісти компліментом на комплімент. Ти у своїй галузі теж профі.

Тепер офіціант приніс основі страви. Робін, яка була дуже голодна і не могла стримуватися, скуштувала свої тальятелле з рагу й аж застогнала від задоволення.

— О Боже, ти була права.

Прюденс досі здавалася напруженою і стривоженою. Вона почала їсти спагетті та якийсь час мовчала. Нарешті Робін, з’ївши половину своєї страви, сказала:

— Прюденс, клянуся, що не казала б цього, якби це не була правда. Ми вважаємо, що в церкві Флора стала свідком серйозного злочину. Справді серйозного.

— Якого?

— Якщо вона сама тобі не розповіла, то й мені не слід.

Прюденс відклала ложку та виделку. Вирішивши, що треба дати їй самій сказати, Робін продовжила їсти.

Нарешті терапевтка тихо промовила:

— Є щось, про що вона мені не розповідає. Вона оминає цю тему. Іноді наближається до неї, а тоді відступає. Це щось пов’язане з Утопленою пророчицею.

— Так, — кивнула Робін, — пов’язане.

— Робін…

Здавалося, що Прюденс прийняла рішення. Вона пошепки заговорила:

— У Флори морбідне ожиріння. Вона займається селфхармом. Має проблеми з алкоголем. Приймає стільки антидепресантів, що іноді не знає, який сьогодні день.

— Вона намагається відгородитися від чогось жахливого, — сказала Робін. — Вона бачила таке, чого більшість із нас не побачить ніколи. В кращому разі це було випадкове убивство. У гіршому — сплановане.

— Що?!

— Сьогодні я тільки хотіла сказати тобі, — мовила Робін, — тільки хотіла попросити, щоб ти врахувала, скільки добра вона може зробити, якщо дасть свідчення. Ми впевнені, що вона може отримати імунітет від судового переслідування. Флора і родич нашого клієнта були молодими і вразливими, а я засвідчу, якими методами церква добивається мовчання та покори. Річ у тім, — провадила Робін, — що коли мене зґвалтували, я була розумною дівчинкою з пристойної сім’ї і з постійним хлопцем. Інші дві дівчини, які пережили його дії, були… інші. Це не повинно було мати значення, але мало. Одна з них повністю розгубилася на допиті. Іншу виставили такою розпусною, що вона буцімто сама погодилася на секс із ним, — і лише тому, що якось надягла пухнасті кайданки і мала секс із випадковим знайомим з нічного клубу. Флора освічена, багата. Ніхто не зможе виставити її шукачкою легких грошей.

— Робін, є інші способи її дискредитувати.

— Але якщо родич нашого клієнта дасть свідчення, вона матиме підтримку. Проблема у тому, що решта двоє свідків прожили у церкві майже все життя. Одній максимум шістнадцять. Їм буде важко зорієнтуватися у зовнішньому світі, якщо нам вдасться їх витягнути. Там немає ні годинників, ні календарів, немає за що зачепитися — і я вже уявляю, як юристи церкви розчавлять їх, якщо поруч не буде людей, яким легше повірять. Прюденс, прошу, подумай про це, — сказала Робін. — Флора здатна звільнити тисячі людей. Я б не просила, якби не була певна, що від цього залежить багато життів.

107

Поки Робін була у Кенсінґтоні, Страйк повернувся до офісу на Денмарк-стріт і з’їв другу за останні два тижні китайську страву, цього разу взяту у самовиносі. Останні п’ять кілограмів, які йому лишалося скинути до цільової ваги, сходили дуже неохоче, і хоч він підозрював, що повернення до готових страв і пабної їжі якось пов’язане з цим фактом, опиратися спокусі курки в кисло-солодкому соусі та смаженого рису сьогодні було несила. Він вечеряв в офісі, а не в квартирі нагорі, бо хотів проглянути резюме двох детективів і, може, призначити інтерв’ю. Також Страйк хотів перебрати справу УГЦ, маючи перед очима дошку з фотографіями та нотатками, пов’язаними з церквою. Він сидів, їв і дивився на дошку, сподіваючись, що підсвідомість виконає один з отих стрибків, що все пояснюють, коли задзвонив мобільний.

— Привіт, — сказала Мідж. — Щойно дзвонила Таша. Вона заселилася в палату і їй вже зробили клізму з холодним зеленим чаєм.

Страйк поспіхом ковтнув курку в кисло-солодкому соусі, яку жував.

— Ісусе Христе, нащо було…

— Вона мусила, — так розпорядився доктор Джов. Каже, що не так воно і противно. Виявляється…

— Можна без подробиць? Я їм. Що вона каже про заклад, крім того, що там пхають трубки в сраку?

— Щось у дусі лігва лиходія з фільмів про Бонда, — відповіла Мідж. — Все чорне, димне скло… але як тобі таке — Таша думає, що вже знає, де тримають нашу дівчину.

— Уже? — перепитав Страйк, відсуваючи тарілку і підхоплюючи ручку.

— Так. Там є флігель із табличкою «Тільки для персоналу». Одна жінка, що там не вперше, здивувалася і сказала Таші, що пів року тому жила в тому флігелі, тобто він був для гостей. Таша вже бачила, як медсестра несла туди тацю з їжею. Це трохи дивно — хіба що у них там масажистка захворіла.

— Звучить цікаво, — сказав Страйк.

— Таша каже, що поки не хоче сильно пхати всюди носа, вона ж тільки заїхала. Завтра у неї цілий день розписаний під процедури, а ввечері вона спробує погуляти навколо флігеля і позазирати у вікна.

— Добре, але нагадай їй, щоб була дуже, дуже обережна. Якщо є хоч найменша небезпека, що її викриють, нехай одразу йде. Не можна, щоб…

— Ти все це вже розписав їй у листі на сорок із гаком сторінок, — нагадала Мідж. — Вона все знає.

— Краще б це і справді було так, бо якщо вона оступиться, — наслідки будуть не тільки за її рахунок.

Коли Мідж поклала слухавку, Страйк повернувся до свого самовиносу, тепер трохи роздратований, бо дуже незручно було покладатися на чужу людину за таких обставин. Доївши, він підвівся і визирнув на вулицю крізь зімкнуті жалюзі.

Внизу через вулицю стояв під аркою дверей високий, спортивної статури чорношкірий чоловік. Він мав короткі дреди і був у джинсах і стьобаній куртці, але найпримітнішою його рисою, яку Страйк помітив, коли вони трохи раніше розминулися на Денмарк-стріт, були світло-зелені очі.

Клацнувши телефоном кілька фото цього чоловіка, Страйк запнув жалюзі, прибрав коробки, вимив посуд та столове начиння, а тоді повернувся до столу читати резюме потенційних підрядників, що повтікали з контори Паттерсона. На резюме Дена Джарвіса Шах лишив власне резюме: «Працював із ним, він мудило».

Довіряючи думці Шаха, Страйк порвав резюме і кинув до смітника, а тоді взяв інше, підписане «Кім Кокран».

Телефон задзвонив удруге. Побачивши, що це Робін, він негайно взяв слухавку.

— Ти ж наче мала плани на вечір?

— Так, тому і дзвоню. Я щойно вечеряла з Прюденс. Із твоєю сестрою Прюденс, — додала Робін, коли Страйк ніяк не прокоментував почуте.

— Що вона хотіла? — підозріливо спитав Страйк. — Щось через тебе передати? Щоб я не чіпав Брюстер?

— Рівно навпаки. Повечеряти її запросила я — не щоб вас помирити, я в твоє особисте життя не лізу — а щоб поговорити з нею про Флору. Прюденс каже, що знає, що Флора приховує щось із побаченого на Чапмен-Фарм, і ця подія пов’язана з Утопленою пророчицею. Виявляється, вона іноді підходить до цієї теми на терапії, але щоразу відступає. І, власне, я…

Робін не могла зрозуміти, чи здається мовчання Страйка зловісним, бо вона крокувала до Кенсінґтон-Гай-стріт, затуливши одне вухо, щоб не заважав гуркіт машин.

— …я натиснула на Прюденс і попросила не заважати, якщо Флора звернеться до поліції чи погодиться дати свідчення проти церкви у суді. Я їм сказала, що можна добитися імунітету від судового переслідування. Сказала, що Флорі може бути корисно нарешті випустити це із себе. Також я спитала, чи готова Прюденс допомогти людині щойно з церкви, бо вона вже знає, що УГЦ робить з людьми. Мабуть, безпечніше, щоб Вілл не ходив до неї, бо раптом УГЦ його шукає, але вони можуть поговорити по відеозв’язку. Якщо він знатиме, що Прюденс твоя сестра і ніяк не пов’язана з його сім’єю, він, може, згодиться на розмову з нею. І якщо ми влаштуємо розмову Флорі та Віллу, це теж може мати терапевтичний ефект. Може, вони стануть сміливішими, як гадаєш?

Єдиною відповіддю Страйка було мовчання.

— Ти мене чуєш? — спитала Робін, підвищивши голос, бо повз неї саме торохтів двоповерховий автобус.

— А що сталося, — спитав Страйк, — з тим фактом, що я безсердечне зле мудило і повинен негайно облишити Брюстер, щоб вона собі далі малювала картиночки для «Пінтереста»?

— Сталося те, — відповіла Робін, — що я почула, як Вілл чекає, що по нього прийде Утоплена пророчиця. А ще я весь час думаю про Джейкоба. Ми просто зобов’язані знайти свідків, які дадуть свідчення проти церкви. Мабуть, я пристала на твою точку зору. Така це робота.

Вона майже дісталася метро. Коли Страйк не відповів, вона відійшла з дороги і стала під стінкою, тримаючи телефон біля вуха.

— Злишся, що я поговорила з Прюденс за твоєю спиною, так? Я просто вирішила, що буде легше, якщо в результаті вона зненавидить мене, а не тебе. Я їй чітко сказала, що роблю це з власної ініціативи. Вона знає, що ти не просив мене про це.

— Я не злюся, — відповів Страйк. — Якщо ти отримаєш результат, то чорт забирай, це буде перший проблиск за довгий час. Якщо Брюстер дасть свідчення про те, що сталося з Дейрдре Догерті, може, ми нарешті заженемо туди поліцію, навіть якщо Вілл так само буде готовий віддатися на поталу Утопленій пророчиці. Де ти?

— У Кенсінґтоні, — відповіла Робін, яка відчула величезне полегшення, коли Страйк сказав, що не злиться.

— Червоної «корси» поблизу не бачиш?

— Ні, — відповіла Робін. — Але раніше здалося, що за мною іде якесь бурмило…

— Що?

— Не хвилюйся, мені просто здалося. Я відійшла вбік, а він просто пройшов повз, ще щось буркотів собі під ніс.

Сердито насупившись, Страйк підвівся і знову визирнув на Денмарк-стріт. Зеленоокий досі був на місці й тепер говорив по телефону.

— Може, зрозумів, що ти його помітила. У нас тут внизу вже якийсь час тиняється якийсь тип із дредами… а, чекай, він саме йде, — додав Страйк, бо об’єкт його спостереження договорив і попростував у бік Чарінґ-Кросс-Роуд.

— Думаєш, він стежив за офісом?

— Саме так, але якщо мета була зробити це непомітно, то свою роботу він зробив хріново. Хоча, — додав Страйк, знову відпускаючи жалюзі, — метою цілком може бути показати нам, що за нами стежать. Налякати хочуть. Опиши мені свого бурмила.

— Лисуватий, за п’ятдесят… я чесно не думаю, що він за мною стежив, от правда. Я просто перенервувала. Але послухай: поки я пила каву з Прюденс, сталося дещо цікаве. Мені подзвонив Руфус Фернсбі, син Волтера. Той, що кинув слухавку, коли я намагалася з ним поговорити два дні тому.

— І що хотів?

— Запрошував завтра заїхати до нього в офіс.

— Нащо?

— Не уявляю. Голос був напружений. Він тільки сказав, що якщо маю бажання поговорити про його батька, то можу заїхати до нього за чверть перша, і він мене прийме… а ти чого мовчиш?

— Просто це дуже дивно, — сказав Страйк. — Що мало статися, щоб він передумав?

— Гадки не маю.

Знову запала пауза, і Робін подумала про те, що страшенно втомилася, а ще треба якось дістатися додому. Вирвавшись із Чапмен-Фарм, вона весь час хотіла і боялася спати, бо снилися їй жахіття.

— Я думала, що ти розсердишся через Прюденс, а новині про Руфуса зрадієш, — сказала вона Страйку.

— Та я, може, ще зрадію, — відповів Страйк. — Просто такий кульбіт видається мені дивним. Ну добре, я підтасую графіки, щоб ти завтра могла з’їздити на розмову до нього. Ти зараз додому?

— Так, — відповіла Робін.

— Тоді пильнуй, чи не йтиме за тобою твій бурмило чи високий чорношкірий тип із зеленими очима.

Робін пообіцяла пильнувати і поклала слухавку.

Страйк дістав свій вейп, вдихнув пару, а тоді знову взяв до рук резюме Кім Кокран. Як і Мідж, Кокран раніше служила в поліції і пропрацювала у Паттерсона всього пів року, перш ніж скандал із жучками потопив його бізнес. Страйк саме думав про те, що з нею варто провести інтерв’ю, аж тут задзвонив стаціонарний телефон у приймальні.

«Шарлотта», — негайно вирішив він, а тоді здригнувся, згадавши, що Шарлотта мертва.

Він підвівся, підійшов до столу Пат і відповів:

— Корморан Страйк.

— Ой, — промовив жіночий голос. — Я тільки хотіла лишити повідомлення, не думала, що хтось…

— Хто це?

— Амелія Крайтон, — відповіла Шарлоттина сестра.

— А, — сказав Страйк, гірко шкодуючи, що завдав собі клопоту, знявши слухавку, — Амелія.

На мить він замовк, не знаходячи доречних слів. Вони не бачили одне одного багато років, а коли бачилися, то не любили одне одного.

— Співчуваю… мені дуже шкода, — сказав Страйк.

— Дякую, — відповіла вона. — Я дзвоню сказати, що за тиждень повертаюся і хотіла б побачитися з тобою, якщо це можливо.

«Можливо, — подумав Страйк, — але небажано».

— Правду кажучи, я наразі дуже завантажений. Зручно буде, якщо я передзвоню, як матиму чисту годину?

— Так, — холодно відповіла вона, — гаразд.

Вона продиктувала номер свого мобільного і поклала слухавку, лишивши Страйка дратуватися і нервувати. Якщо він знав Шарлотту, вона мусила лишити по собі якусь брудну бомбу, доручивши сестрі честь передати її: лист, записку, якийсь пункт у заповіті, створений, щоб мучити його та утискати, щоб прозвучати останнім і вічним «пішов ти».

Страйк повернувся до кабінету й забрав справу УГЦ та резюме Кім Кокран, а тоді вийшов крізь скляні двері, замкнувши їх за собою. Здавалося, що дзвінок Амелії забруднив його офіс, впустивши привид Шарлотти, яка тепер мстиво дивилася на нього з тіней і питала, чи він, безсердечний, повернеться до роботи, знову (як вона це сприймала) повернувшись до неї спиною.

108

Прибувши до будівлі Ґрейт-Джордж-Стріт-Один наступного дня о дванадцятій тридцять, Робін виявила, що дарма уявляла собі Інститут інженерів-будівельників якоюсь спорудою в дусі бруталізму, де функціональність переважає на елегантністю. Руфус Фернсбі працював у гігантському едвардіанському будинку, велич якого вражала.

Коли Робін назвала ім’я того, до кого прийшла, їй вказали на вистелені багряним килимом сходи, які в поєднанні з білими стінами трохи нагадали їй інтер’єр садиби на Чапмен-Фарм. Вона проминула олійні портрети визначних інженерів і вітраж із гербом, який підтримували журавель і бобер, та девізом «Scientia et Ingenio»[16], і нарешті опинилася у видовженому залі з вільним плануванням, де за рядами столів зігнулися працівники, і тільки двоє чоловіків стояли і палко сперечалися про щось.

Інтуїтивний здогад із тих, що не мають раціонального пояснення, підказав Робін, що вищий, сердитіший і ексцентричніший на вигляд із цих двох — це Руфус Фернсбі. Можливо, цей чоловік просто справляв враження людини, яка кидає слухавку, почувши ім’я батька, яким вона незадоволена. Вочевидь, суперечка між ним та нижчим на зріст чоловіком виникла через питання про те, мав чи не мав такий собі Баннерман переслати певний електронний лист.

— Ніхто не каже, що Ґрірсону не треба було відправляти копію, — з жаром казав він, — річ не в тім. Йдеться про встановлений алгоритм упертої…

Нижчий на зріст чоловік, побачивши Робін і шлях до втечі у ній, сказав:

— Вам чимось допомогти?

— …відмови виконувати усталену процедуру, що підвищує ризик непорозумінь, бо навіть я міг не помітити…

— Я шукаю Руфуса Фернсбі.

Як вона і боялася, вищий чоловік перервав свій монолог і сердито сказав:

— Я Фернсбі.

— Я Робін Еллакотт. Ми розмовляли…

— А тут ви що робите? Ви мали чекати в атріумі.

— На рецепції мені сказали йти сюди.

— Ясно, дарма, — мовив Руфус.

Високий, худорлявий, вбраний у лайкрову футболку і робочі штани, він був обвітрений і жилавий, як запеклий бігун чи велосипедист, а на обличчі мав вельми дивне, на погляд Робін, поєднання бороди-ширми з відсутністю вусів.

— Щасти вам, — пробурмотів до Робін нижчий чоловік, відходячи.

— Я збирався зустрітися з вами у кафетерії, — роздратовано заявив Руфус, ніби чекав, що Робін мусила це знати і взагалі-то вже замовити їжу. Він глянув на годинник. Робін вирішила, що він хоче побачити, що вона прийшла зарано, але оскільки вона була саме вчасно, Руфус сказав:

— Що ж, ходімо… ні, стоп! — вигукнув він, і Робін уклякнула на місці, не розуміючи, що цього разу зробила не так. Але виявилося, що Руфус просто забув, що має в руці папери. Відійшовши покласти їх на стіл, він повернувся до неї і покрокував із кімнати так швидко, що Робін мало не бігла, щоб встигати за ним.

— Будівля дуже красива, — сказала вона, намагаючись підлеститись. Руфус вирішив, що це зауваження не варте його уваги. Кафетерій на першому поверсі виявився значно люксовішим, ніж Робін бачила свого часу в офісах, де працювала тимчасовою секретаркою. Біля столів були чорні шкіряні дивани, під стелею — гладенькі світильники, на стінах — репродукції картин експресіоністів. Вони рушили до черги біля прилавку, і Робін зробила ще одну спробу сподобатися (хоч боялася, що і вона приречена на поразку):

— Здається, варто було вчитися на інженерку. Он які умови.

— Про що ви? — підозріливо спитав Руфус.

— Кафетерій дуже симпатичний, — пояснила Робін.

— А.

Руфус роззирнувся так, наче ніколи не замислювався про те, гарно тут чи ні.

— Ну, мабуть, так, — неохоче погодився він. У Робін склалося враження, що він волів би знайти якийсь недолік.

Відколи Руфус погодився на зустріч із нею, Робін знала, що до основного питання — чи не Розалінда Фернсбі та оголена дівчина в масці свині — слід підійти дуже тактовно. Вона не хотіла уявляти, як би реагували її власні брати, якби їм показали подібне фото з Робін. Познайомившись тепер із Руфусом, вона боялася, що коли він побачить фото з її телефону, станеться виверження вулкану. Тож вона вирішила почати з другого важливого питання: чи не може Волтер бути людиною, в якій Дзян упізнав того, хто вже раніше бував на фермі.

Купивши сендвічі, вони влаштувалися за столом у кутку.

— Що ж, я дуже вдячна, що ви погодилися зі мною зустрітися, Руфусе, — почала Робін.

— Я подзвонив лише тому, що бажаю знати, що відбувається, — суворо відказав Руфус. — Тиждень тому мені подзвонила жінка з поліції… принаймні вона так сказала. Вона питала контактні дані моєї сестри.

— І ви їх надали?

— У мене їх немає. Ми не розмовляємо вже багато років. Між нами немає нічого спільного.

Це він заявив із якоюсь войовничою гордістю.

— Потім вона сказала мені, що такі собі Робін Еллакотт і Корморан Страйк можуть вийти зі мною на контакт, бо шукають компромат на мою сім’ю. Я, звісно, почав розпитувати, але вона сказала, що не може ділитися подробицями, бо це частина розслідування. Вона лишила мені номер, за яким я маю подзвонити, якщо ви зі мною зв’яжетеся. Тож коли ви подзвонили… самі розумієте, — безапеляційним тоном повідомив Руфус. — Я подзвонив за наданим номером і спитав констебля поліції Кертіс. Чоловік, який прийняв дзвінок, засміявся. А тоді з’єднав з тією жінкою. Мені це здалося підозрілим. Я спитав номер її жетона та відділок. У відповідь — мовчанка. А тоді вона поклала трубку.

— Ця перевірка — розумний хід із вашого боку, — зауважила Робін.

— Ну звісно, я перевірив, — відповів Руфус із виглядом потішеного самолюбства. — Якщо інженер не перевіряє, то ризики значно більші, ніж кепський огляд у якомусь тупому науковому журналі.

— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки? — спитала Робін, опускаючи руку в сумку.

— А чого я маю бути проти? — дражливо озвався Фернсбі.

Робін, яка дізналася з архівів в інтернету, що він одружений, мовчки поспівчувала його жінці й дістала ручку.

— Ця констебль Кертіс… так звана… лишила вам номер стаціонарного телефону чи номер мобільного?

— Мобільного.

— Він у вас ще є?

— Так.

— Я можу його дізнатися?

— Я повинен про це подумати, — відповів Руфус, підтверджуючи враження Робін, що ця людина вбачає владу в інформації. — Я вирішив вам подзвонити, тому що ви хоча б не брехали, хто ви є. Я подивився в інтернеті, — додав він, — але щось ви не дуже схожа на свої фото.

З його тону Робін зрозуміла, що він чекав, що в житті вона виглядає гірше. Чимдалі сильніше співчуваючи його дружині, вона сказала:

— Я останнім часом сильно схудла. Власне, ми з партнером…

— Мова про Коморана Страйка?

— Корморана Страйка, — виправила Робін, вирішивши показати Руфусу, що не тільки він тут педант.

— Не як острів біля Індонезії?

— Не як острів біля Індонезії, — терпляче відповіла Робін. — Ми розслідуємо діяльність Універсальної гуманітарної церкви.

— Навіщо?

— Нас для цього найняли.

— Газета?

— Ні, — відповіла Робін.

— Я не певен, що хочу з вами говорити, не знаючи, хто вам платить.

— Родич нашого клієнта потрапив до цієї церкви, — пояснила Робін, вирішивши не уточнювати, зважаючи на прискіпливість Руфуса, що цей родич церкву вже покинув.

— А до чого тут мій батько?

— Ви ж знаєте, що він наразі…

— На Чапмен-Фарм? Так. Він написав мені ідіотського листа, каже, що повернувся.

— Повернувся? Що ви маєте на увазі? — уточнила Робін, у якої пришвидшився пульс.

— Маю на увазі, що він там уже бував, хіба не ясно?

— Справді? Коли?

— Провів там десять днів у 1995 році, — відповів Руфус із дріб’язковою, проте корисною точністю, — і, здається, тиждень у 2007.

— Чому так недовго? Розумієте, мого клієнта цікавить, чому люди вступають до церкви і чому покидають її, — лицемірно додала вона.

— Вперше він покинув церкву, бо моя мати погрожувала йому судом. Вдруге — бо захворіла моя сестра Розі.

Приховуючи гостру цікавість до цих відповідей, Робін спитала:

— Ви знаєте, чому він вступив туди у 1995 році?

— Засновник, Вейс, виступав в Університеті Сассексу, де мій батько тоді працював. Батько прийшов нібито з міркувань академічного інтересу, — пирхнув Руфус, — і купився. Покинув посаду і вирішив присвятити себе духовному життю.

— Тобто просто все покинув?

— «Все покинув»? У якому сенсі?

— Тобто це було несподівано?

— Ну, — злегка насупився Руфус, — на це питання важко дати відповідь. Мої батьки саме розлучалися. Також можна стверджувати, що мій батько переживав так звану кризу середнього віку.

На роботі він не отримав очікуваного підвищення і вважав, що його не цінують. Він насправді має дуже важкий характер. Ніде й ніколи не ладнав з колегами. Він весь час сперечається і поведений на рангах і титулах. І це насправді жалюгідно.

— І справді, — погодилася Робін. — Отже, ваша мати погрожувала йому судом, змушуючи піти з церкви?

— Вона не змушувала піти його особисто, — відповів Руфус. — Він ще взяв на ферму нас із Розі.

— Скільки вам було років? — спитала Робін, чиє серце закалатало ще швидше.

— По п’ятнадцять. Ми двійнята. Це був період літніх канікул. Батько збрехав нам, сказавши, що запрошує нас на тижневий заміський відпочинок. Ми не хотіли його ображати, тому поїхали.

І під кінець того тижня він відправив матері листа, написаного церковною мовою, де повідомляв, що ми утрьох вступили до УГЦ і не повернемося. Мати добилася екстреного судового рішення і пригрозила йому поліцією. Зрештою ми тікали серед ночі, бо мій батько вліз у якусь дику домовленість із Вейсом і боявся сказати йому, що угода не відбудеться.

— Що це була за домовленість?

— Він хотів продати наш будинок і віддати всі гроші церкві.

— Розумію, — мовила Робін, яка ледь торкнулася свого сенд-віча, бо весь час робила нотатки. — Наскільки я розумію, ви з сестрою раді були поїхати?

— Я — так, але сестру це обурило.

— Справді?

— Так, — знову пирхнув Руфус, — бо вона по вуха закохалася в Джонатана Вейса. Він мав наступного дня відвезти її до центру у Бірмінґемі.

— Її перевели? — здивувалася Робін. — Всього за тиждень?

— Ні, ні, — нетерпляче відповів Руфус, ніби Робін була винятково недотепною ученицею. — Це був тільки привід. Щоб вона була сама. У п’ятнадцять років вона була досить гарненька і розвинена. Але товстувата, — додав він, випрямляючись, щоб краще було видно прес. — Більшість дівчат на фермі упадали за Вейсом. Одна навіть вчепилася Розі в обличчя — але це зам’яли, бо Вейс хотів, щоби здавалося, що всі живуть у гармонії. У Розі досі є шрам під лівим оком.

Здавалося, що Руфус зовсім не вважає це прикрим, а навпаки, тішиться.

— Ви часом не пам’ятаєте дату, коли поїхали з ферми? — спитала Робін.

— Двадцять восьме липня.

— Звідки така точність? — здивувалася Робін.

Як вона й очікувала, Руфус зовсім не образився, а тільки зрадів нагоді ще раз продемонструвати свої дедуктивні здібності.

— Бо наступного ранку втопилася дитина з ферми. Ми потім прочитали в газетах.

— Як саме ви покинули ферму? — спитала Робін.

— У батьковій машині. Він випросив назад ключі, сказав, що хоче перевірити, чи не здох акумулятор.

— Коли ви покидали ферму, ви не помітили нічого незвичайного?

— Наприклад?

— Може, хтось не спав, коли мав спати? Чи, — додала вона, подумавши про Джордана Рейні, — хтось спав глибше, ніж мав би?

— Не уявляю, звідки б я знав про таке, — відповів Руфус. — Ні, ми не бачили нічого незвичайного.

— Ви чи ваша сестра потім ще поверталися на Чапмен-Фарм?

— Я — точно ні. І наскільки мені відомо, Розі теж ні.

— Але ваш батько повертався на Чапмен-Фарм у 2007 році, так?

— Вірно, — відповів Руфус таким тоном, ніби Робін нарешті проявила такий-сякий інтелект, назвавши згаданий кілька хвилин тому факт. — Він змінив університет, але знову лаявся з колегами і почувався зневаженим, тож знову звільнився і повернувся до УГЦ.

Робін швидко підрахувала в голові роки і вирішила, що під час другої появи Волтера на Чапмен-Фарм Дзян був уже підлітком, а отже, достатньо дорослим, щоб його запам’ятати.

— А чому він так швидко покинув церкву вдруге?

— Розі захворіла на менінгіт.

— О, як прикро, — сказала Робін.

— Та вона не померла, — відповів Руфус, — але матері знову довелося його шукати, щоб повідомити про це.

— Це все дуже корисна інформація, — сказала Робін.

— Не розумію, з якого дива, — відповів Руфус. — Як на мене, в тому місці мала побувати і потім вийти вже купа людей. Не думаю, що наша історія якась унікальна.

Вирішивши не сперечатися, Робін спитала:

— А ви не знаєте хоч приблизно, де Розі тепер? Хоч у якому місці? Чи не змінила вона прізвище після заміжжя?

— Заміж вона не вийшла, — відповів Руфус, — але тепер її звати Бгакта Даша.

— Даруйте, як?

— Вона тепер індуїстка. Може, вже навіть в Індії, — знову пирхнув Руфус. — Вона вся у батька: поведена на своїх дурницях. Бікрам-йога, пахощі.

— А ваша мати не може знати, де вона? — спитала Робін.

— Може, — відповів Руфус, — але вона нині в Канаді, поїхала до сестри.

— А, — сказала Робін. Тепер стало зрозуміло, чому місіс Фернсбі не відповідала на дзвінки.

— Що є, — сказав Руфус, глянувши на годинник. — Це, власне, все, що я міг вам повідомити, і в мене ще повно роботи…

— Останнє питання, якщо ваша ласка, — мовила Робін, і в неї знову закалатало серце, коли вона дістала з сумки телефон. — Ви не пригадуєте, щоб у когось на фермі був фотоапарат, полароїд?

— Ні. Там не можна було користуватися такими речами. На щастя, я лишив свій нінтендо у батька в машині, — із вдоволеним усміхом повідомив Руфус. — Розі свій намагалася пронести туди, і його конфіскували. Мабуть, там десь і валяється.

— Це питання може прозвучати дивно, — почала Робін, — але чи Розі колись карали на фермі?

— Карали? Не знаю про таке, — відповів Руфус.

— І вона справді засмутилася, що має покинути ферму? Не зраділа?

— Засмутилася, я ж вам уже сказав.

— І… це навіть дивніше питання, я знаю… вона колись згадувала, що надягала маску свині?

— Маску свині? — повторив Руфус, суплячись. — Ні.

— Я б хотіла показати вам фотографію, — сказала Робін і негайно подумала, що це неправда. — Вона… може стривожити, особливо родича, але я хотіла б спитати, чи не впізнаєте ви Розі у чорнявій дівчині.

Вона відкрила одне фото з серії у масках свиней, де чорнява дівчина сиділа сама, гола і з широко розведеними ногами, і підсунула телефон до Руфуса.

Його реакція була миттєвою.

— Що?.. Ви… це огидно! — сказав він так голосно, що на них почали обертатися. — Це точно не моя сестра!

— Містере Фернсбі, я…

— Я на вас адвокатів нацькую! — загуркотів він, підхоплюючись на ноги. — Адвокатів!

109

— І тоді він вилетів кулею, — завершила оповідь Робін за сорок хвилин. Тепер вона сиділа поруч зі Страйком у його припаркованому «БМВ», з якого він вів спостереження за чоловіком, якого агенція нарекла Гемпстедом.

— Гм-м, — сказав Страйк, який тримав стаканчики з кавою, купленою Робін по дорозі. — Він сказився через те, що то справді його сестра, чи злякався, що ми на цьому наполягатимемо?

— Судячи з його реакції, можливо і те, і те, але якщо це була не Розі…

— То нащо йому дзвонила ця псевдополіціянтка і попереджала, що не треба з нами розмовляти?

— Саме так, — відповіла Робін.

Вона подзвонила Страйкові одразу, як вийшла з Інституту інженерів-будівельників, і він попросив зустрітися з ним на Дорсет-стріт за кілька станцій метро. Страйк цілий ранок сидів у припаркованій машині і споглядав вхід до офісу, де працював Гемпстед: це була, мабуть, марна справа, бо підозрілу активність той провадив тільки поночі.

Страйк пригубив каву і сказав:

— Щось це мені не подобається.

— Вибач, я купила те, що ти…

— Та я не про каву. Я про ці загадкові дзвінки усім, до кого ми приходимо поговорити. І мені не подобається, що за нами їздить та червона «корса», і хлоп, який стояв вчора під офісом, не подобається, і що за тобою в метро ходив якийсь тип.

— Кажу тобі, він не за мною ходив. Я просто запараноїла.

— Зате я точно не параноїв, коли до нашого офісу намагався вдертися озброєний пістолетом тип. Чого не можу сказати про Кевіна Пірбрайта, коли він зрозумів, що зараз отримає кулю в лоба.

Страйк дістав із кишені мобільний і дав Робін. Опустивши очі на екран, вона побачила те саме привабливе фото Джонатана Вейса, що й на величезній рекламі на будівлі біля її квартири. Підпис під ним повідомляв:

Цікавитесь Універсальною гуманітарною церквою?

Приходьте на СУПЕР СЛУЖБУ з Татом Джеєм в «Олімпії» у п’ятницю, 12 серпня 2016 року!

— Сьогодні в «Олімпії» не буде людини, яка б цікавилася Універсальною гуманітарною церквою більше за мене, — сказав Страйк.

— Тобі не можна туди!

Робін негайно застидалася власної паніки і вирішила, що Страйк вважатиме її ідіоткою, але сама думка про те, щоб увійти кудись, де головує Тато Джей, повертала її у спогади, які Робін ретельно придушувала, відколи вирвалася з Чапмен-Фарм, хоч вони все одно мало не щоночі спливали у снах.

Неадекватну реакцію Робін Страйк зрозумів краще, ніж вона собі уявляла. Колись давно, коли вибух машини в Афганістані відірвав йому пів ноги, певні враження, певні звуки, навіть певні людські обличчя викликали примітивну реакцію, яку він вчився опановувати кілька років. Пережити найгірше йому допоміг своєрідний чорний гумор, жарти, якими він обмінювався з утаємниченими, і саме тому Страйк сказав:

— Типова реакція матеріалістки. Я от вважаю, що дуже швидко стану чистим духом.

— Не можна, — відповіла Робін, стараючись здаватися раціональною, а не ніби вона бореться з нав’язливим образом Джонатана Вейса, коли він наступав на неї у павичево-синій кімнаті й називав Артемідою. — Тебе впізнають!

— Було б збіса непогано. Це і є моя мета.

— Що?

— Вони знають, що ми провадимо щодо них розслідування, ми знаємо, що вони знають, вони знають, що ми знаємо, що вони знають. Досить прикидатися дурниками. Час глянути Вейсові у вічі.

— Страйку, якщо ти їм скажеш бодай щось із того, що мені розповіли люди з Чапмен-Фарм, у тих людей будуть дуже, дуже великі проблеми!

— Ти про Емілі?

— І про Лін, яка насправді досі в неволі, і про Шону, і навіть про Дзяна, хоч він мені не дуже подобається. Ти зв’язуєшся із…

— Із силами, яких не розумію?

— Це не смішно!

— Це навіть і близько не смішно, — серйозно відповів Страйк. — Як я вже сказав, мені не подобається ця ситуація, а ще я не забув, що на відкритому рахунку одне справжнє убивство, одне гадане убивство, два самогубства, скоєні під примусом, і двоє зниклих дітей — але Вейс, хоч який він є, точно не дурень. Він може скільки завгодно випендрюватися на «Вікіпедії», але пустити мені кулю в лоба в «Олімпії» буде серйозною стратегічною помилкою. Якщо він зрозуміє, що я там, то я готовий битися об заклад, що Вейс захоче зі мною поговорити. Він захоче дізнатися, що ми знаємо.

— Розмовою з ним ти нічого не доб’єшся! Він просто брехатиме, і…

— Ти впевнена, що мене цікавить інформація?

— А який сенс із ним говорити, якщо інформація тебе не цікавить?

— Чи спадало тобі на думку, — сказав Страйк, — що я дуже не хотів відпускати тебе саму на зустріч з Руфусом Фернсбі, бо боявся, що з тобою щось станеться? Ти розумієш, як легко буде виставити твою смерть самогубством? «Стрибнула з мосту… чи кинулася під машину, чи повісилася, чи перерізала вени… не знесла обвинувачення в знущанні над дитиною». Ти не відіб’єшся від типа, який вчора стояв у нас під офісом, якщо він надумає затягнути тебе в машину. Я відпустив тебе до Фернсбі, бо він працює в центрі Лондона, де тільки ненормальний наважиться на викрадення, але це не значить, що я це не вважав ризикованим… і в подальшому я хочу, щоб ти користувалися таксі замість громадського транспорту, і взагалі не виходила на завдання сама.

— Страйку…

— Обери щось одне, чорт забирай! Ти не можеш казати мені, що то жахливі небезпечні люди, а сама гарцювати по Лондону…

— Знаєш що, — дуже сердито відказала Робін, — я була б дуже, ну дуже вдячна, якби під час такого роду розмов ти не називав мої переміщення «гарцюванням».

— Гаразд, ти не гарцюєш, — роздратувався Страйка. — Бляха-муха, що тут такого складного? Ми маємо справу з кодлом, яке вважаємо здатним на убивство, і наразі двоє найнебезпечніших для них людей — це ти і Розі Фернсбі, і якщо з тобою чи з нею щось станеться, я буду винен.

— Про що ти говориш? Де тут твоя провина?

— Це я відправив тебе на Чапмен-Фарм.

— Ще раз, — зовсім розлютилася Робін, — нікуди ти мене не відправляв. Я тобі не довбана бандероль, я хотіла це завдання, я сама на нього попросилася, а ще пригадую, що мене туди завіз мікроавтобус, а не ти заніс.

— Гаразд, домовилися: якщо тебе знайдуть мертвою десь у канаві, я не винен. Дякую, дуже дякую. На жаль, із Розі, чи то пак із Бгактою, чи як там вона, бляха, себе нині називає, ситуація інша.

— Та якого біса це буде твоя провина?

— Бо це я все запоров, хіба ні? Ввімкни голову! Чому церкву так цікавить місце перебування дівчини, яка провела на Чапмен-Фарм всього десять днів двадцять один рік тому?

— Через полароїди.

— Так, але звідки церква знає, що ті полароїди в нас? А звідти, — провадив Страйк, відповідаючи на власне питання, — що я показав їй не тій, бляха, людині, і людина донесла на мене. Я сильно підозрюю, що та людина — Джордан Рейні. Він розповів про все тій жінці, що дзвонила йому після нашої розмови, назвавшись його дружиною.

З реакції Рейні було видно, що він точно знає, хто ховався за масками свиней. Мені наразі нецікаво, чи був він присутній, коли робилися ті фото. Суть у тому, що людина на тому кінці дроту дізналася, що я маю докази, які можуть потопити церкву в цунамі бруду. Маски свиней? Підлітки содомізують одне одного? Це гарантована передовиця в кожному таблоїді, плюс на світло витягнуть всю давню історію Ейлмертонської комуни. Церква точно бажає заткати рота всім, хто фігурує на фото, бо якщо хоч одне дасть свідчення, церкві настане повний піхвець. Це я підставив Розі Фернсбі під удар, і саме тому я хочу зустрітися з Джонатаном Вейсом.

110

Вирушаючи до «Олімпії» під вечір п’ятниці, Страйк знав, що Універсальна гуманітарна вийшла на міжнародний рівень і налічує десятки тисяч членів. Також, подивившись кілька відео з Джонатаном Вейсом, він пересвідчився, що той має невідпорну харизму. І все ж Страйк був шокований кількістю людей, що прямували до вікторіанського фасаду виставкового центру. У натовпі були присутні представники всіх поколінь і навіть сім’ї з дітьми.

Близько п’ятої частини людей були одягнені в ясно-сині костюми УГЦ. Ці члени церкви загалом справляли враження пристойних людей, хоч і здавалися помітно худішими за тих, хто носив мирську одіж. Ні прикрас, ні фарбованого волосся, ні видимих татуювань — і сімейних груп серед публіки в синьому теж не було. Якщо вони взагалі збивалися в якісь групи, то здебільшого за віком, а ближче до входу Страйк опинився у хвості компанії молодих людей, які захоплено перемовлялися німецькою. Страйк, який в часи своєї армійської кар’єри квартирувався у Німеччині, знав цю мову на достатньому рівні, щоб зрозуміти, що ніхто з цієї групи раніше не бачив Тата Джея особисто.

Близько двох десятків молодиків у костюмах УГЦ, відібрані, очевидно, за габарити, фізичну силу або і те, й інше разом, стояли під дверима, а їхні погляди весь час бігали по натовпу. Пам’ятаючи, що працівника Паттерсона завернули на вході до храму на Руперт-Корт, щойно побачили, Страйк вирішив, що вони виглядають знаних баламутів. Тож він випрямив спину, відірвався від групи німців і навмисно зазирнув у криві очі невисокого міцного чолов’яги зі скуйовдженим волоссям, який нагадував Дзяна Вейса, яким його описала Робін. Натовп поніс його далі, тож часу побачити реакцію Страйк не мав.

За дверима охорона виставкового центру оглядала сумки. Страйка направили до черги тих, хто купив квитки наперед, замість шеренги привабливих молодих жінок з УГЦ, які продавали квитки менш організованим учасникам. Страйк навмисно широко усміхнувся молодій жінці, яка перевірила його квиток. Вона мала коротке і жорстке чорне волосся, і Страйку зовсім не здалося, що вона широко розкрила очі, коли придивилася до нього. Крокуючи далі, Страйк почув звуки рокової композиції, якої не впізнав. Музика звучала чимдалі гучніше, що ближче він підходив до Великої зали.

…another dissident,

Take back your evidence…[17]

Оскільки йому було треба всього одне місце, Страйк зумів купити квиток у другий ряд залу, який заповнювався на очах. Із рясними вибаченнями попереступавши через молодих людей у костюмах УГЦ, він нарешті пробився до свого місця і сів між юною білявкою в синьому костюмі та немолодою пані, яка зі стоїчним виглядом жувала іриску.

Не встиг він сісти, як дівчина справа — на вигляд їй було не більше двадцяти років — сказала, виявившись американкою:

— Привіт, я Санчія.

— Корморан Страйк.

— Ти вперше на службі?

— Так, вперше.

— Bay. Ти обрав дуже вдалий день, якщо сьогодні ти тут уперше. Сам побачиш.

— Звучить обнадійливо, — сказав Страйк.

— Чим тебе зацікавила УГЦ, Корморане?

— Я приватний детектив, — відповів Страйк. — Мене найняли розслідувати діяльність церкви, а саме випадки сексуальних знущань та підозрілі смерті.

Здалося, наче він плюнув їй в обличчя. Дівчина кілька секунд дивилася на нього, розкривши рота і не моргаючи, а тоді поспішно відвернулася.

З колонок залунала гучна рокова композиція.

…sometimes it’s bard to breathe, Lord,

At the bottom of the sea, yeah yeah…[18]

У центрі зали під високим склепінням стелі з пофарбованого в біле заліза та скла розташувалася блискуча чорна п’ятикутна сцена. Над нею висіло п’ять величезних екранів, які мали, звісно, показати Джонатана Вейса зблизька навіть людям в останніх рядах. Ще вище було п’ять синіх банерів із серцеподібним логотипом УГЦ.

Пошепотівшись з іншими людьми в синьому, Санчія пішла зі свого місця.

По мірі заповнення зали збудження в ньому зростало. За підрахунками Страйка, тут зібралося щонайменше п’ять тисяч людей. Почала грати інша пісня: «It’s The End of the World as We Know It» гурту «R.E.M.». За п’ять хвилин до офіційного початку служби, коли майже всі місця заповнилися, світло пригасили і почулися передчасні оплески та окремі збуджені крики. Вони вибухнули з новою силою, коли екрани над п’ятикутною сценою ожили, щоб усі присутні отримали змогу побачити невелику процесію людей у довгих шатах, що у світлі софітів крокували проходом до місць у першому ряді на іншому боці сцени. Страйк побачив Джайлза Гармона, що ніс себе з гідністю та серйозністю людини, яка готується отримати почесний титул; Нолі Сеймур, чиї шати переливалися блискітками і мали такий вигляд, наче їх кроїли спеціально для неї; високого і вродливого доктора Енді Джова зі шрамом на обличчі; дуже пристойну на вигляд молоду жінку з лискучим волоссям і бездоганними зубами, у якій Страйк за побаченим на сайті УГЦ фото впізнав Бекку Пірбрайт; іще кількох людей, серед яких був член парламенту з каламутним поглядом, чийого імені Страйк не пам’ятав би, якби Робін не назвала його в одному з листів із Чапмен-Фарм, та мультимільйонера з пакувальної компанії, який махав радісному натовпу абсолютно недолугим, на смак Страйка, чином. Він знав, що ці люди — принципали церкви, і клацнув їх на телефон, відзначивши відсутність Мадзу Вейс і також щуролицього товстуна Тайо, якому він так добре зацідив по голові кусачками біля периметру Чапмен-Фарм.

Просто за доктором Джовом сиділа і потрапила на край екрана, коли той займав своє місце, середніх літ білява жінка із забраним під оксамитовий бант волоссям. Страйк почав придивлятися до неї, але екран зробився чорним, і на ньому з’явилося прохання вимкнути мобільні телефони. Страйк виконав його, а тим часом повернулася його американська сусідка, сіла на своє місце і почала шепотітися зі своїми супутниками.

Світло стало ще тьмянішим, підігріваючи передчуття, яким був охоплений натовп. Тепер присутні почали ритмічно плескати в долоні. У повітрі лунали заклики: «Тато Джей! Тато Джей!», і нарешті з першими акордами «Heroes» зал поринув у темряву, і з криками, які відбилися від високої металевої стелі, п’ять тисяч людей (за винятком Корморана Страйка) схопилися на ноги зі свистом та аплодисментами.

У промені софіта з’явився Джонатан Вейс, який уже стояв на сцені. Його обличчя заповнило екрани. Вейс помахав кожному куточку стадіона, час до часу роблячи паузу, щоб витерти очі; він хитав головою і притискав руку до серця, він кланявся, кланявся і знову кланявся, складаючи долоні у жесті «намасте». Жодної надмірності чи награності: скромність та сором’язливість здавалися цілковито натуральними, і Страйк, який бачив, що в цілому залі тільки він не аплодує, був мимоволі вражений акторськими здібностями цього чоловіка. Якби Джонатан Вейс, вродливий і підтягнутий, з густим, темним, ледь сивим волоссям і кутастою щелепою, був одягнений у смокінг замість довгих шат королівської синьої барви, він би здався своїм на будь-якій червоній доріжці світу. Овація тривала п’ять хвилин і стихла лише тоді, коли Вейс зробив заспокійливий, примирливий жест обома руками. І навіть коли майже запала тиша, почувся жіночий крик:

— Я люблю тебе, Тату Джею!

— А я — тебе! — усміхнено відповів Вейс, і зал знову вибухнув криками та оплесками.

Нарешті всі посідали, і Вейс, оснащений гарнітурою з мікрофоном, почав повільно крокувати сценою за годинниковою стрілкою, вглядаючись у натовп.

— Дякую… дякую вам за таку теплу зустріч, — казав він. — Знаєте… перед кожною суперслужбою я питаю себе… а чи я гідний бути вмістилищем? Ні! — серйозно додав він, почувши нові закохані крики. — Я питаю, бо це не абищо — назвати себе вмістилищем Благословенного Божества! Багато людей до мене проголошували перед світом, що несуть світло та любов, і, може, навіть самі в це вірили, але виявилося, що вони помилялися… Це так зверхньо з боку людини — називати себе божою! Ви не згодні?

Вейс із усмішкою роззирнувся, і на нього посипався дощ заперечень.

— Але ти справді божа людина! — загорлав чоловічий голос із верхнього ряду, і натовп засміявся, а з ним і Вейс.

— Дякую, друже! — гукнув він. — Але це питання, що постає перед будь-якою чесною людиною, яка ось так піднімається на сцену. Це питання, яке певні представники преси… — (залом пронісся шквал несхвальних вигуків) —…часто ставлять мені. Ні! — промовив він, усміхаючись і хитаючи головою, — не фукайте! Вони праві, що питають! У світі, де так багато шарлатанів і шахраїв… утім, іноді хочеться, щоб вони більше цікавилися нашими політиками і керманичами капіталізму… — (оглушливі оплески) — цілком справедливо питати, за яким правом я стою перед вами і стверджую, що уздрів Божественну Істину і прагну тільки поділитися нею з усіма, хто ладен її прийняти. Тож цього вечора я прошу вас… тих, хто вже вступив до лав Універсальної гуманітарної церкви, і тих, хто ще ні, скептиків і невіруючих… так, їх, мабуть, у першу чергу, — додав він зі смішком, на який натовп відповів покірним відлунням, — вимовити одне просте твердження, якщо ви відчуваєте снагу до нього. Це твердження ні до чого вас не зобов’язує. Воно не вимагає нічого, крім відкритого розуму.

Чи вважаєте ви можливим, що я бачив Бога, що я знаю Бога так само добре, як своїх найближчих друзів, і що я маю докази вічного життя? Чи можливо це? Я не прошу нічого понад це — ні віри, ні сліпого прийняття. Якщо вам здається, що ви можете це сказати, то я прошу вас промовити до мене ці слова…

Екрани стали чорними, і на них з’явився білий напис із п’яти слів.

— Всі разом! — гукнув Джонатан Вейс, і натовп заревів до нього:

— Я ДОПУСКАЮ, ЩО ЦЕ МОЖЛИВО!

Тільки Корморан Страйк, який сидів зі складеними на грудях руками і виразом безмежної нудьги на обличчі, жодних можливостей не допускав.

111

Робін була в офісі на Денмарк-стріт. Пат уже пішла, і Робін думала, чи не дочекатися тут повернення Страйка з Вейсового зібрання, бо Мерфі сьогодні ввечері був на роботі.

Тривога не давала їй зосередитися ні на чому. Вейсове зібрання, мабуть, уже почалося і триває. Робін боялася за Страйка, уявляла сцени, які їй самій здавалися малоймовірними: як Страйка забирає за якимсь фальшивим обвинуваченням, зварганеним церквою, поліція, чи як Страйка силоміць тягнуть в один із мікроавтобусів УГЦ, точно так само, як, за його словами, могли викрасти з вулиці її саму.

«Та це просто сміховинно», — сказала собі Робін, але нерви нікуди не зникли.

Між нею та вулицею були двоє дверей із високоякісними й захищеними від зламу замками, але Робін ще так не боялася, відколи вирвалася з Чапмен-Фарм. Тут і тепер вона розуміла, чому справді промиті люди переживали такий жах перед Утопленою пророчицею, навіть коли усвідомлювали, що вчення УГЦ хибне. Її саму захопила абсурдна фантазія про те, що Страйка спіткає якась надприродна кара лише за те, що він опинився в одному приміщенні з Джонатаном Вейсом. Розумом вона визнавала, що Вейс — шахрай і шарлатан, але одного лише розуму було замало, щоб розвіяти страх перед його силою.

Ба більше, на самоті не виходило вигнати з голови спогади, які вона так ретельно придушувала. Робін ніби знову відчувала між ногами руку Джонатана Вейса. Бачила Вілла Еденсора, який із пенісом у руці насувається на неї, відчувала удар в обличчя. Вона пам’ятала — і цей спогад був майже такий самий ганебний, як інші — як ставала навколішки, щоб поцілувати ногу Мадзу. А тоді на думку спадав Джейкоб, який згасав без лікування у тій брудній кімнатці на горищі, і той факт, що поліція ані словом більше не обмовилася про те, чи арештують її за звинуваченням у сексуальних знущаннях над дитиною. «Припини про це думати», — наказала собі Робін, прямуючи в бік чайника.

Приготувавши собі, здається, восьму чи дев’яту каву за день, Робін із філіжанкою в руці пішла до кабінету і стала перед дошкою. Вирішивши долучитися до чогось корисного замість віддаватися похмурим роздумам, вона як ніколи уважно вдивилася у шість полароїдів із голими підлітками, які знайшла в бляшанці з-під печива на Чапмен-Фарм. Без Страйка робити це було значно легше.

Тільки гола чорнява й пухкенька дівчина — Розалінда Фернсбі, якщо вони не помилилися — з’являлася на фото сама. Якби існувала тільки ця світлина, Робін, може, і повірила б, що Розі позувала з власної волі, хіба лише принизлива маска свині випадала з картини. Але Робін, звісно, просто не терпіла звіриних масок. Її ґвалтівник скоював свої злочини — серійні — в латексній масці горили.

На наступному фото Керрі брав ззаду Пол Дрейпер, якого легко було впізнати за пелехами ріденького волосся.

На третьому фото Дрейпера содомізував Джо Джексон — якщо, звісно, і тут не було помилки. Джексон тримав Дрейпера за волосся, відтягуючи голову назад, у того на шиї випнулися всі жили, і Робін майже бачила гримасу страждання на круглому обличчі підлітка, яке з сором’язливим виразом дивилося з газетної вирізки у правому верхньому кутку дошки. Спалах камери освітив якусь машину на тлі. Звісно, адвокати УГЦ скажуть, що по всій країні повно машин стоїть у купі сараїв. На четвертому полароїді Череп протинав чорняву дівчину спереду, вона широко розсувала ноги, і тепер Робін звернула увагу на глибокий поріз у неї на коліні, якого на першому фото не було. Або полароїди були зроблені не на одній фотосесії, або вона поранилася у процесі.

На п’ятому фото білява Керрі підняла маску свині, щоб відсмоктати Дрейперу, поки Череп входив у неї ззаду. Спалах освітив край винної пляшки збоку. Робін читала нотатки Страйка про інтерв’ю з Генрі Вортінґтоном-Філдзом і знала, що пізніше Джо Джексон завербував Генрі у барі, хоча церква забороняла вживання алкоголю.

На шостому, останньому фото чорнява дівчина смоктала Черепу, а Дрейпер проникав у неї вагінально. Тепер Робін звернула увагу на деталь, якої раніше не помічала, думаючи, що то тінь: виявилося, що Череп у чорному презервативі. Робін стало бридко від самої себе, і вона відвернулася.

Зрештою, це були не просто якісь там світлини. Джо Джексон, до якого вона не мала жодного співчуття, тепер чудово жив собі у церкві, але Керрі й Пол загинули за страшних обставин, а на Розі — хоч, звісно, повної певності щодо цього вона ще не мала — влаштували полювання лише тому, що колись її стало наївності повірити людині, яка заманила її в той сарай.

Робін сіла на стілець Страйка, уявляючи, як юна Розі потай вибирається з ферми із батьком і братом за кілька годин до того, як із Чапмен-Фарм поїде фургон з овочами і Дайю на борту…

На думку їй спало таке, що Робін аж випрямилася, ніби її хтось покликав. У ту ніч в дитячому гуртожитку мала спати ще одна наглядачка… чи могла то бути Розі? Може, дівчина виконала старий трюк із подушками під ковдрою, щоб Керрі подумала, що вона на місці, хоч насправді вона вже втекла з ферми назавжди? Це б пояснило, чому Емілі не бачила другої наглядачки, а ще — чому Керрі, ще не бачивши полароїдів і не знавши, що приховати події на фермі не вийде, так не хотіла казати, хто була її напарниця в дитячому гуртожитку, бо якби її знайшли, та дівчина могла б розповісти не лише про чергування в гуртожитку, а й про маски свиней та содомію.

Робін повернулася до приймальні, відчинила шафку з документами і дістала папку зі справою УГЦ. Повернувшись за партнерський стіл, вона пробігла очима нотатки, які зробила під час інтерв’ю з Руфусом, а тоді ще раз звірилася із роздруківками про місця, де мешкали чи мешкають члени сім’ї Фернсбі. Мати Розі жила в Річмонді, Руфус із дружиною — в Енфілді.

Попри те, що було ретельно вивчено всі наявні архіви, Робін не побачила жодних свідчень про те, що Розі володіла нерухомістю в Британії під будь-яким зі своїх відомих імен. Вона ніколи не виходила заміж, не мала дітей. Нині її вік наближався до сорока років. «Вона тепер індуїстка. Може, вже навіть в Індії. Поведена на своїх дурницях. Бікрам-йога, пахощі».

У голові Робін формувався поки непевний образ жінки, яка вважає себе вільною птахою і, можливо, пережила фінансовий чи емоційний крах (хіба доросла людина у скрутній ситуації поїде жити до батька, як це зробила Розі перед зміною імені, якщо в неї є хоч якась альтернатива?). Можливо, Розі тепер і справді мешкає в Індії, як припустив її брат? Чи вона з тих хаотичних створінь, які не лишають по собі сліду в архівах, мігруючи між чужими канапами та сквотами, як це робила свого часу Леда Страйк?

Дзвінок мобільного змусив Робін підскочити.

— Алло?

— Привіт, — почувся голос Прюденс. — Як справи?

— Нормально, — відповіла Робін. — А в тебе?

— Непогано… власне, я… гм… сьогодні в мене була сесія з Флорою.

— О, — промовила Робін, внутрішньо згрупувавшись.

— Я розповіла їй… мусила розповісти… хто була людина, яка розпитувала її про малюнки на «Пінтересті». Я вибачилася і сказала, що то я винна, що Корм її вичислив, хоч і не називала її імені.

— Зрозуміло, — сказала Робін.

— Власне… ми говорили про ваше розслідування, і я сказала їй, що з Чапмен-Фарм вирвалася ще одна людина, і що це ти їй допомогла це зробити… коротше кажучи… вона б хотіла зустрітися з тією людиною.

— Серйозно? — спитала Робін, яка щойно зрозуміла, що була затамувала подих.

— Поки цього не сталося, вона ні на що підписується, чуєш? Але якщо ви з Кормораном не проти, вона каже, що готова зустрітися з цією людиною, що покинула УГЦ, у моїй присутності… і не проти, якщо з тією людиною теж хтось буде для підтримки.

— Просто фантастика, — сказала Робін. — Це чудова новина, Прюденс, дякую тобі. Ми поговоримо з сином нашого клієнта і спитаємо, чи не проти він зустрітися з Флорою. Я впевнена, що йому це буде корисно.

Коли Прюденс поклала слухавку, Робін звірилася з графіком і написала повідомлення Пат.

Пат, вибачте, що турбую в неробочий час, але ви не проти, якщо завтра о десятій ми зі Страйком зайдемо до вас поговорити з Віллом?

За п’ять хвилин Пат за своїм незмінним звичаєм передзвонила Робін замість писати SMS у відповідь.

— Хочете заїхати з ним поговорити? — звичним баритоном спитала вона. — Так, приїздіть.

— Як він?

— Досі іноді співає мантри. Я кажу: «Припини це і краще допоможи мені вимити посуд», — і він допомагає. Я йому дістала одяг. Він якось підбадьорився, коли скинув той костюм. Просто в цей момент грає в шахи з Деннісом. Я щойно вклала Цін спати. Така цокотуха, хто б подумав. Я їй читала «Голодну гусінь», то вона п’ять разів підряд просила перечитати.

— Пат, ми просто не знаємо, як вам дякувати.

— Та нема за що. Видно, що з доброї сім’ї. Буде гарний хлопчик, щойно з нього вийде вся їхня дур.

— Він говорив про Утоплену пророчицю? — спитала Робін.

— Так, вчора ввечері, — без емоцій відповіла Пат. — Денніс йому каже: «Ти ж розумний хлоп, невже віриш у привидів?» А Вілл на те, що й Денніс би повірив, якби бачив те, що бачив Вілл. Каже, бачив, як люди левітують. Денніс спитав: «І що, високо?» Вілл сказав, що на кількадесят сантиметрів над землею. То Денніс йому показав, як робиться цей фокус. Дурко незграбне, мало на запалені конфорки не впав.

— Звідки Денніс знає, як левітувати? — на мить забулася Робін.

— Замолоду один друг показував такі фокуси, щоб дівчатам подобатись, — лаконічно пояснила Пат. — Ніде правди діти, дівчата бувають страх які дурні. Нащо комусь чоловік, який може піднятися в повітря на десять сантиметрів?

Робін засміялася, ще раз подякувала Пат і побажала їй доброго вечора. Поклавши слухавку, вона виявила, що настрій трохи покращився. Тепер вона мала і нову теорію, і, ймовірно, заплановану конче важливу зустріч, про яку розповість Страйку, щойно той повернеться. Вона подивилася на годинник. Вейсове зібрання тривало вже з годину, але Робін знала Тата Джея: він ще тільки розминався. Мабуть, треба замовити доставку і поїсти в офісі за переглядом справи УГЦ.

З мобільним у руці вона підвелася і пішла до вікна, міркуючи, якої піци їй кортить. Сонце заходило, Денмарк-стріт поринула в тінь. Крамниці були зачинені, на частину вітрин опустили металеву жалюзі.

Робін тільки встигла вирішити, що в її піці мають бути каперси, як на очі їй трапилася висока й широка постать у чорному, яка йшла вулицею. Як не дивно, такого теплого серпневого вечора та людина накинула на голову каптур. Робін підняла телефон і ввімкнула камеру, записавши, як постать ступила на сходи перед музичною крамницею через вулицю і спустилася в підвальне приміщення.

Може, знайомий власника? Сказали зайти через інший вхід?

Робін зупинила запис і продивилася кілька знятих секунд. А тоді, знову маючи зловісне передчуття, повернулася до справи УГЦ і дістала стоп-кадри з непроханим гостем у масці і з пістолетом, які Страйк роздрукував із запису камери спостереження.

Це могла бути та сама людина — а могла й не бути. Чорна куртка була схожа, але фотографії з темного сходового майданчика були надто розмиті та не дозволяли зробити однозначний висновок.

Чи слід подзвонити в поліцію? Але що вона скаже? Що людина в чорній куртці з піднятим каптуром пройшла біля офісу і спустилася в підвал? Це важко назвати криміналом.

Гість із пістолетом, нагадала собі Робін, дочекався темряви і поки в будівлі вимкнуть світло. Тепер вона сумнівалася, що замовити піцу було гарною ідеєю. Їй доведеться відчинити доставщику нижні двері; що, як постать у чорному прорветься всередину, притиснувши до спини бідахи пістолет? Чи це в неї вже повна параноя?

«Ні, — сказав голос Страйка в її голові. — Ти просто думаєш головою. Стеж за ним. Не виходь із офісу, поки не переконаєшся, що та людина пішла».

Знаючи, що її силует може бути помітним попри жалюзі, Робін вимкнула світло в офісі, а тоді підкотила стілець Страйка до вікна і зі справою УГЦ на колінах час до часу визирала на вулицю. Чорна постать не з’являлася.

112

Джонатан Вейс уже пояснив, яким чином УГЦ знайшла спільне в усіх релігіях та об’єднала їх у єдину всеохопну систему віри. Він цитував Ісуса Христа, Будду, Талмуд та — найрясніше — самого себе. Він по черзі покликав на сцену Джайлза Гармона і Нолі Сеймур, і обоє виголосили захоплені панегірики натхненному генію Тата Джея — Гармон з інтелектуальною вагомістю, яка принесла йому шквал оплесків, Сеймур — із показною дівчачою палкістю, якій натовп аплодував навіть активніше.

Поступово небо, видиме крізь скляні панелі металевого склепіння, зробилося темно-синім, а Страйкові півтори ноги через тісноту другого ряду почало пощипувати. Вейс перейшов до критики світових лідерів, а екрани над ним демонстрували кадри воєн, голоду та нищення навколишнього середовища. Натовп пересипав його короткі фрази захопленими вигуками, за довші орації дякував аплодисментами, а всі закиди та звинувачення на адресу еліт та сіячів війни зустрічав схвальним ревом. Колись же, думав Страйк, поглядаючи на годинник, воно має скінчитися? Але минуло ще двадцять хвилин, і Страйку так само було незручно й нудно, а ще кортіло відлити.

— То хто з вас допоможе нам? — нарешті загорлав Вейс, і його голос надривався від емоцій. Він стояв у промені світла сам-один, а решту огортала тінь. — Хто приєднається до наших лав? Хто стане поруч зі мною і змінить цей зламаний світ?

Він говорив, а п’ятикутна сцена почала трансформуватися, спричинивши нову хвилю криків та оплесків. П’ять панелей розійшлися, мов негнучкі пелюстки, і відкрили поглядам п’ятикутну хрещальну купіль із рядами східців усередині, щоб зручно було заходити у воду. Вейс стояв на маленький круглій платформі у центрі. Тепер він запрошував усіх охочих вступити до УГЦ прийти до нього та переродитися у церкві.

Увімкнулося світло, і частина аудиторії рушила до виходу, в тому числі й немолода любителька ірисок, що сиділа ліворуч від Страйка. Склалося враження, що її захопила харизма Вейса і схвилював його праведний гнів, але занурення в хрещальну купіль, вочевидь, здалося пані занадто радикальним кроком. Дехто виносив сонних дітей, інші розминали затерплі після кількагодинного сидіння кінцівки. Багато хто, мабуть, планував примножити статки УГЦ, купивши примірник «Відповіді», кашкет, футболку чи брелок на виході з будівлі.

Водночас вервечки людей тягнулися проходом униз, щоб прийняти хрещення від Тата Джея. Радісні крики дійсних членів раз у раз відлунювали від металевих опор Великого залу, коли ще один новобранець занурювався у воду, а тоді виринав, задиханий і часто-густо усміхнений, і його загортали в рушник гарненькі дівчата на іншому боці басейну.

Страйк споглядав ці навернення, аж поки небо не стало чорним, а його права нога не відключилася. Нарешті охочі хреститися закінчилися. Джонатан Вейс притиснув руку до серця, вклонився, і сцена занурилася в темряву під останній вибух оплесків.

— Перепрошую, — сказав хтось стиха у Страйка над вухом. Озирнувшись, він побачив юну рудокосу дівчину в однострої УГЦ. — Ви Корморан Страйк?

— Це я, — відповів він.

Праворуч від нього американка Санчія поспішно відвернулася.

— Тата Джея дуже потішить, якщо ви завітаєте за лаштунки.

— А мене воно як потішить! — відповів Страйк.

Він обережно підвівся, спираючись на руки, потягнув затерплу ногу, повертаючи чуття, і рушив за дівчиною крізь масу людей, що покидали залу. Енергійна молодь в одностроях УГЦ трусила скриньками для збору пожертв обабіч кожного виходу. Більшість кидала їм хто пригорщу дріб’язку, а хто й цілу банкноту, безперечно вважаючи, що церква робить добрі справи, а може, і відчуваючи тінь провини через те, що покидають зібрання в сухому одязі, не прийнявши хрещення.

Коли вони вийшли з глядацької зали, супутниця Страйка повела його коридором, куди охорона впустила її завдяки бейджу на шиї.

— Вам сподобалася служба? — бадьоро спитала дівчина у Страйка.

— Дуже цікаво, — відповів він. — А що буде з людьми, які сьогодні приєдналися до лав церкви? їх посадять в автобуси і завезуть на Чапмен-Фарм?

— Тільки якщо вони самі захочуть, — усміхнулася вона. — Ми, знаєте, нікого не силуємо.

— О, — сказав Страйк. — А я думав, силуєте.

Дівчина пришвидшила кроки, опинившись трохи попереду, і не побачила, як Страйк дістав мобільний і ввімкнув диктофон на ньому.

Підходячи до, як зрозумів Страйк, зіркової гримерки, вони проминули пару міцних молодиків у костюмах УГЦ із тих, що раніше стояли на вході. Їх повчав високий довготелесий чолов’яга з видовженим обличчям.

— …навіть і близько не мала підійти до Тата Джея.

— Вона і не підійшла, ми їй сказали, що не можна…

— Сам факт, що вона дісталася цього коридору…

— Містере Джексоне! — пригальмував Страйк. — Хіба ви тепер не в Сан-Франциско?

Джо Джексон розвернувся. Йому стало зросту, щоб дивитися Страйку в очі.

— Ми хіба знайомі?

Його акцент являв собою дивну суміш говірки англійського регіону Мідландз та американської вимови з тихоокеанського узбережжя. Очі він мав світло-сірі.

— Ні, — відповів Страйк. — Я вас упізнав за фото.

— Прошу, — мовила знервована рудуля, — ходімо, якщо ви хочете поговорити з Татом Джеєм.

Вирішивши, що за цих обставин шанси отримати від Джо Джексона правдиву відповідь на питання про татуювання майже нульові, Страйк рушив далі.

Урешті-решт вони дісталися зачинених дверей, з-за яких чулося гудіння голосів. Дівчина постукала, прочинила двері й відступила вбік, пропускаючи Страйка.

Всередині було зо два десятки людей, всі у синьому. Джонатан Вейс сидів у кріслі в центрі групи зі склянкою прозорої рідини в руці та зібганим рушником на колінах, а навколо нього скупчилося кілька молодих людей в одностроях. Присутня була і більшість принципалів у довгих шатах.

Кімнатою розповзлася тиша, коли віряни біля дверей помітили присутність Страйка. Останнім вона торкнулася Джайлза Гармона, який розмовляв із двома молодими жінками в дальньому кутку:

— …сказав йому: «Ви просто не розумієте гетеродоксії»…

Зрозумівши, вочевидь, що тільки його голос лунає на всю кімнату, Гармон замовк, не закінчивши речення.

— Добрий вечір, — мовив Страйк, проходячи глибше в кімнату.

Якщо Джонатан Вейс мав на меті залякати Страйка, приймаючи його серед натовпу, то він не зрозумів свого супротивника. Страйк знаходив безперечне натхнення в особистому спілкуванні з людьми, яких зневажав найбільше: фанатиками та лицемірами, як він їх подумки охарактеризував, кожен з яких безмірно вірить у власну принципову важливість для грандіозного наміру Вейса, не усвідомлює своїх мотивів і водночас не цікавиться іноді невиправною шкодою, яку чинить чоловік, що йому вони служать.

Вейс підвівся, лишився рушник на підлокітнику крісла, і зі склянкою в руці рушив до Страйка. Усміхався він так само чарівно і скромно, як і коли сходив на п’ятикутну сцену.

— Я радий — щиро радий! — що ти тут.

Він простягнув руку, яку Страйк потиснув, дивлячись на нього згори вниз.

— Не стійте за містером Страйком, — сказав Вейс рядовим вірянам, які почали оточувати їх. — Це неввічливо. Мабуть, — знову підняв він очі на Страйка, — я можу називати тебе Кормораном?

— Називай як хочеш, — відповів на це Страйк.

— Щось нас тут забагато, — зауважив Вейс, і Страйк віддав йому належне: за кілька секунд встиг зрозуміти, що кількісна перевага у кімнаті не справляє на детектива жодного враження. — Принципалів прошу залишитися. Щодо решти, то певен, що ви не будете проти нас покинути… Ліндсі, якщо Джо ще в коридорі, запроси його до нас.

Більшість симпатичних молодих жінок рушили до виходу.

— Тут є вбиральня? — спитав Страйк. — Сцяти хочеться.

— Звісно, звісно, — відповів Вейс і показав на білі двері. — Ось туди.

Страйк трохи розвеселився, коли виявив, миючи руки, що Вейс привіз власне туалетне начиння, бо щось він сумнівався, що в «Олімпії» зазвичай видають мило від «Hermes» чи халати від «Armani». Кишені халата Страйк перевірив, але там було порожньо.

— Прошу, сідайте, — запросив Вейс Страйка, коли той вийшов. Хтось поставив крісло перед тим, на якому сидів очільник церкви. Страйк прийняв запрошення, а тим часом до кімнати зайшов Джо Джексон і приєднався до решти принципалів, які стояли чи сиділи за своїм лідером на іншому боці кімнати.

— З нею розібралися, — повідомив Джексон Вейсу. — Попросила передати тобі цю записку.

— Потім прочитаю, — безтурботно відказав Вейс. — Наразі мене більше цікавить Корморан. Ти не проти, — спитав Вейс у детектива, — якщо нашу розмову послухає моя дружина? Певен, що вона буде рада почути тебе.

— Нічого не маю проти, — відповів Страйк.

— Бекко, — попросив Вейс, показуючи на елегантний ноутбук на стільці неподалік, — ти не могла б подзвонити Мадзу на фейстайм? Будь благословенна. Води? — запропонував Вейс Страйку.

— Не відмовлюся, — відповів Страйк.

Нолі Сеймур поглядала на нього так злобно, ніби він щойно заявив їй, що готель не в курсі, що вона зарезервувала в них номер. Бекка Пірбрайт забрала ноутбук і на Страйка не дивилася. Решта принципалів хто нервував, хто виражав зневагу, хто ретельно вдавав байдужість, а Джо Джексон здавався відверто напруженим.

— Як ваша партнерка? — щиро поцікавився Вейс, зручніше влаштовуючись у кріслі, а Бекка тим часом подала Страйку пляшку холодної води.

— Робін? За межами ящика їй значно краще, — відповів Страйк.

— Ящика? — перепитала Бекка. — Якого ящика?

— Ви не пригадуєте, як замкнули мою партнерку в ящику, міс Пірбрайт? — спитав Страйк.

Бекка ніби не почула його.

— До речі, міс Еллакотт ваша ділова партнерка чи щось більше? — спитав Вейс.

— А ваші сини не тут? — роззирнувся Страйк. — Я на вході бачив того, що схожий на Пілтдаунську людину.

— Тату Джею, — тихо сказала Бекка, — Мадзу.

Вона розвернула ноутбук так, щоб Мадзу могла бачити свого чоловіка, і вперше за тридцять років Страйк зазирнув в обличчя дівчині, яка забрала його сестру з футбольного поля на Форджмен-Фарм і замкнула з педофілом. За спиною Мадзу виднілися напхані китайськими статуетками полиці. Довге волосся двома крилами спадало на обличчя, підкреслюючи блідий гострий ніс. Її очі ховалися в тіні.

— Це Корморан Страйк, кохана, — сказав Вейс до обличчя на екрані. — Детективний партнер нашої міс Еллакотт.

Мадзу мовчала.

— Що ж, Корморане, — усміхнувся Вейс, — поговорімо по-простому?

— Я нічого іншого і не планував, але вперед.

Вейс засміявся.

— Дуже добре! Ти не перший і не останній, хто береться розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви. Багато хто намагався викрити скандали, змови та переступи, але нікому це не вдалося з тієї простої причини, що ми саме ті, ким себе називаємо: люди віри, які провадять життя, якого, на нашу думку» вимагає від нас Благословенне Божество, які прагнуть досягнути цілей, що Воно нам встановило, і які борються зі злом, коли стрічають його. Це не може не спричиняти конфліктів між нами і невігласами, які бояться того, чого не знають, та лиходіями, які розуміють нашу мету і намагаються перешкоджати нам. Ти знайомий з працями доктора К. Шрі Драммаганди? Ні? «Боротьба повинна існувати, бо все життя — це боротьба того чи іншого штибу. Лише переконайся, що ти не борешся на боці его проти правди та справедливості».

— Бачу, що «говорити по-простому» для нас означає різне, — сказав Страйк. — Скажи, чи хлопчик, якого Робін бачила присмертним на горищі, ще живий?

Із грудей Джайлза Гармона вирвався тихий звук — щось між рохканням і ковтанням.

— Гази? — спитав у романіста Страйк. — Чи є що сказати?

— Джонатане, — сказав Гармон, ігноруючи детектива, — мені час іти. Завтра об одинадцятій вилітаю до Парижа, треба зібрати речі.

Вейс підвівся і обійняв Гармона.

— Ти сьогодні виступив неймовірно, — сказав він письменнику, відпускаючи Гармона з обіймів, але тримаючи його за плечі. — Половиною нових вірян ми завдячуємо тобі. Я пізніше подзвоню.

Гармон прочвалав повз Страйка, не піднімаючи на нього очей, а той мав час поміркувати про те, чому невисоким чоловікам не слід вдягати довгі шати.

Вейс знову сів.

— Твоя партнерка, — тихо сказав він, — вигадала байку, щоб приховати сумнівне положення, в якому опинилася, коли її заскочили з Джейкобом у вбиральні. Вона запанікувала і збрехала. Ми всі по-своєму слабкі і схильні піддаватися спокусам, але я хочу запевнити: попри те, який це мало вигляд, я не вважаю, що міс Еллакотт саме напала на маленького Джейкоба. Можливо, вона намагалася дістати в нього якусь інформацію. І хоч мені огидні спроби силою змусити дітей брехати, ми готові відкликати звинувачення у відповідь на вибачення та пожертву на користь церкви.

Страйк засміявся і витягнув праву ногу, яка досі боліла. Щирий вираз на обличчі Вейса навіть не смикнувся.

— Тобі не спадало на думку, — мовив він, — що твоя партнерка вигадала присмертних дітей та інші драматичні інциденти, бо під час перебування серед нас не побачила нічого навіть близько цікавого, але мусила якось відробляти гроші ваших клієнтів?

— Знаєш, — сказав Страйк, — мені завжди здається, що відходити надто далеко від основного бренду — це помилка. Певен, доктор Джов зі мною погодиться, — додав він, глянувши на лікаря. — Якщо хтось уміє продавати клізми дурням, це ще не означає, що він, приміром, бодай щось кумекає у свинарстві.

— Певен, що ця загадкова заява має сенс, — весело сказав Вейс, — але мушу зізнатися, що не бачу його.

— Уявімо, наприклад, що один невдалько, що пробував і не зміг торгувати машинами, знайшов у собі талант до вливання несусвітенної маячні у вуха масам. Але з якого дива він вирішив, що може відбирати хліб у таких, як я?

— А, тобто ти серед усіх тут найрозумніший, так? — спитав Вейс. Він так само усміхався, але здавалося, ніби його сині очі стали темнішими.

— Аж ніяк. Я точно як ти, Джонатане, — відповів Страйк. — Щодня я встаю з ліжка, дивлюся у дзеркало і питаю: «Корморане, чи ти праведне вмістилище істини та справедливості?»

— Ти просто огидний! — не витримала Нолі Сеймур.

— Нолі, — промовив Вейс, виконавши міні-версію жесту, яким закликав натовп припинити оплески. — Згадай слова Будди.

— «Перемагай гнів за допомогою спокою»? — спитав Страйк. — Мені особисто ця цитата в печиві з передбаченнями здавалася сумнівною.

Тепер Бекка дивилася на нього з легенькою усмішкою, мовляв, бачила вона таких, як він. У позначеному шрамом кутику вуст доктор Джова смикнувся м’яз. Джо Джексон склав на грудях довгі руки і трохи насупився, поглядаючи на Страйка. Мадзу була настільки непорушною, що здавалося, ніби відео зависло.

— Власне, я перший визнаю, що не впораюся з тим, що робиш ти, Джонатане, — сказав Страйк. — Але ти чогось вирішив, що маєш хист до моєї справи.

— І що б це означало? — здивовано усміхнувся Вейс.

— Спостереження за нашим офісом. Стеження за нами на машині.

— Корморане, — повагом відповів Вейс, — я не знаю, чи усвідомлюєш ти, що все це вигадав.

— Я ж кажу, — провадив Страйк, — вся річ у надмірній диверсифікації портфеля. Ти як ніхто умієш вихоплювати людей, які раді-радісінькі віддати всі свої матеріальні набутки чи гарувати, мов раби, на твоїй фермі за безкоштовно, але значно гірше, даруй за відвертість, обираєш тих, хто має вештатися під певного будівлею чи стежити за обраним об’єктом. Яскраво-червона «воксґолл корса» — занадто помітне авто. Якщо тільки ти не навмисно демонструєш нам свої плани, мушу попередити: в тебе кепсько виходить. Не можна просто взяти першого-ліпшого хлопа, що попсував цьогорічний врожай моркви, і відправити стояти в мене під офісом, заглядаючись на вікна.

— Корморане, ми не стежимо за тобою, — усміхнувся Вейс. — Якщо ці речі і справді мають місце, мабуть, ти зіпсував стосунки з людиною, яка дивиться на твою діяльність значно менш поблажливо, ніж ми. Ми, натомість, за прикладом Будди…

— А кулю в лоба Кевіну Пірбрайту теж пустили в дусі спокою замість гніву, так?

— Боюся, що не знаю, що переживав Кевін, коли застрелився.

— Тобі хоч трохи цікаво, хто убив твого брата? — спитав Страйк, звертаючись до Бекки.

— Містере Страйку, ви, мабуть, не усвідомлюєте, що в Кевіна була нечиста совість, — м’яко відповіла Бекка. — Я пробачила йому те, що він мені заподіяв, але він, вочевидь, собі не пробачив.

— Як ти обираєш людей, які дзвонять по телефону? — спитав Страйк, знову звертаючись до Вейса. — Звісно, щоб прикинутися дружиною Рейні і переконати адміністрацію дати йому слухавку, потрібна була жінка, але хто говорив, коли він її підняв? Ти?

— Я буквально не уявляю собі, про що ти говориш, Корморане, — сказав Вейс.

— Джордан Рейні. Той, що проспав, коли мав розвозити овочі, і в фургоні зручненько з’явилося місце для Дайю. — Краєм ока Страйк побачив, як із обличчя Бекки зійшла усмішка. — Нині у в’язниці. Після розмови зі мною хтось йому подзвонив, що, судячи з усього, спровокувало спробу самогубства.

— Це все звучить дуже сумно і печально, а ще вельми дивно, — сказав Вейс, — але запевняю вас, що нічого не знаю про жодні дзвінки у жодні тюрми.

— Ви, звісно, пам’ятаєте Шері Ґіттінз?

— Боюся, що не забуду її ніколи, — тихо відповів Вейс.

— Чому ви так ретельно стежили за нею, коли вона покинула церкву?

— Ми нічого такого не робили.

Страйк знову розвернувся до Бекки і був задоволений раптовим панічним виразом на її обличчі.

— Наприклад, міс Пірбрайт відомо, що Шері народила двох доньок. Про це вона сказала поліції. Чомусь повідомила цю інформацію з власної ініціативи. Відхилилася від сценарію і почала розповідати, чому на позір диявольське може виявитися насправді божественним.

Деякі жінки можуть красиво зашарітися, але Бекка однією з них не була. Вона залилася сизуватим багрянцем. Запала коротка пауза, і Нолі Сеймур та Джо Джексон водночас повернули голови у бік Бекки.

— Скільки важливих релігійних постатей повісилося, на ваш підрахунок? — спитав Страйк. — Мені на думку спадає тільки Юда.

— Шері не повісилася, — промовила Бекка. Вона швидко глянула на Вейса, коли вимовляла ці слова.

— Це сказано у метафізичному сенсі? — поцікавився Страйк. — Точно як Дайю не втопилася, а розчинилася у чистому дусі?

— Тату Джею, — раптом втрутився Джексон, відліпившись від стіни, на яку спирався, — я не зовсім розумію, а який сенс…

— Дякую, Джо, — тихо сказав Вейс, і Джексон негайно знітився.

— Оце мені до вподоби, — схвалив Страйк. — Дисципліна наче в армії. Шкода, що рядові бійці не всі її засвоїли.

Двері за спиною Страйка прочинилися. Він озирнувся. До кімнати ввійшов Тайо — з немитою головою, пацючим обличчям і в синьому костюмі, який натягнувся на череві. Побачивши Страйка, він спинився як укопаний.

— Корморан тут на моє запрошення, Тайо, — усміхнувся Вейс. — Приєднуйся до нас.

— Як голова? — спитав Страйк, коли Тайо став поряд із Джексоном. — Шви накладали?

— Ми вели мову про Шері, — сказав Вейс, знову звертаючись до Страйка. — Власне… я розумію, що це може бути непросто для твого сприйняття… Бекка сказала все абсолютно правильно: Шері зіграла божественну роль, — а це роль завжди важка, — у вознесінні Дайю і її перетворенні на Пророчицю. Якщо вона і справді повісилася, це теж, можливо, було приреченням.

— І що, повісите у храмі ще одну солом’яну фігуру, що пручатиметься, мов жива, на її честь?

— Бачу, ти з тих, хто пишається зневагою до обрядів, таїнств та релігійних практик, — знову усміхнувся Вейс. — Корморане, я молитимуся за тебе. Кажу це з усією щирістю.

— Розкажу про одну книжку, яку прочитав, — вона якраз у твоєму дусі, — сказав Страйк. — Потрапила мені до рук у християнській місії в Найробі, де я був ночував. Я тоді ще служив в армії. Я випив забагато кави, у кімнаті знайшлося всього дві книжки, година була пізня, я сумнівався, що подужаю Біблію, тож вирішив почитати «Хто зрушив камінь?» Френка Морісона. Читав?

— Чув, — відповів Вейс, відкинувшись у кріслі й так само усміхаючись. — Ми визнаємо Ісуса Христа важливим посланцем Благословенного Божества, хоча, звісно, він не єдиний.

— Та куди йому до тебе, — відказав Страйк. — Власне, Морісон був невіруючим, який вирішив довести, що воскресіння ніколи не було. Він провів ретельне розслідування подій, що оточували смерть Христа, звернувшись до усіх можливих історичних джерел, і в результаті сам став християнином. Розумієш, до чого я веду?

— Боюся, що ні, — відповів Вейс.

— Як гадаєш, відповіді на які питання хотів би знати Морісон, якби взявся спростовувати легенду про Утоплену пророчицю?

На це зреагувало троє людей: Тайо низько загарчав, Нолі Сеймур зойкнула, а Мадзу вперше заговорила:

— Джонатане.

— Кохана? — розвернувся до екрану Вейс.

— Мудрий відкидає все нице і принизливе, — сказала Мадзу.

— Чудові слова.

Це сказав доктор Джов. Він випрямився на весь свій зріст, і — на відміну від відсутнього Гармона — у шатах мав імпозантний вигляд.

— Це з «Ї Цзін»? — поцікавився Страйк, переводячи погляд з Джова на Мадзу. — Цікавий збіг, але я саме маю кілька питань про принизливе, якщо ви не проти такої теми. Не проти? — додав він, не дочекавшись відповіді. — Утім, повернімося до теми. Уявімо, що я надумав написати нову версію «Хто зрушив камінь?» під робочою назвою «Нащо лізти в Північне море о п’ятій ранку?» У ролі скептичного розслідувана чудесного вознесіння Дайю я почав би з питання про те, звідки Шері знала, що в цей ранок Джордан Рейні проспить. Далі я б розібрався, чому Дайю вбралася у сукню, у якій була максимально помітна в темряві, чому потонула біля точно тієї ділянки пляжу, що й твоя перша дружина і — тут буде паралель із «Каменем» — я хотів би знати, куди поділося тіло. Але я, на відміну від Морісона, мабуть, ще додав би розділ про Бірмінґем.

— Бірмінґем? — перепитав Вейс. Він досі усміхався — на відміну від решти присутніх.

— Так, — відповів Страйк. — Я помітив, що навколо зникнення Дайю було чимало поїздок до Бірмінґема.

— І знову ж таки, буквально не уявляю…

— Буквально ти того ранку мав бути у Бірмінґемі, але чомусь передумав, так? Скоро по смерті Дайю ти відправив до Бірмінґема свою доньку Абіґейл. І, здається, вас також спіткало вигнання до Бірмінґема, так, міс Пірбрайт? На три роки, якщо не помиляюся?

Бекка не встигла відповісти, бо Вейс нахилився уперед, зціпивши руки між колінами, і тихо сказав:

— Якщо згадка про найстаршу доньку повинна була мене зворохобити, то ти влучив у молоко, Корморане. Щодо Абіґейл мені можна дорікнути хіба в тому, що я її геть розбестив після… після страшної загибелі її матері.

І дивовижним чином — принаймні для Страйка, якому сльози давалися неймовірно важко, не кажучи вже про плач за командою — очі Вейса наповнилися вологою:

— Чи шкодую я про те, що Абіґейл покинула церкву? — спитав він. — Звісно… але не через себе, а через неї. Якщо ти і справді підтримуєш із нею зв’язок, — додав Вейс, поклавши руку на серце, — перекажи їй від мене: «Татусюсь за тобою скучає». Так вона мене називала.

— Дуже зворушливо, — байдужим тоном відповів Страйк. — До наступного питання: ти ж пам’ятаєш Розі Фернсбі? Вельми розвинена на свій вік дівчина п’ятнадцятьох років, яку ти планував забрати до Бірмінґема в той ранок, коли загинула Дайю?

Вейс витирав очі зібганим рушником і не відповів.

— Ти їй мав там щось показати, — провадив Страйк. — Що він там показує у Бірмінґемі юним дівчатам? — спитав він у Бекки. — Ти ж мала щось таке побачити за три роки, які прожила там?

— Джонатане, — повторила Мадзу, вже наполегливіше. Її чоловік не зважив на це.

— Ти сказав «розбещення», — провадив Страйк, знову переводячи погляд на Вейса. — Це слово з подвійним значенням… яке підводить нас до теми свинячих масок.

— Корморане, — дуже втомленим тоном промовив Вейс, — думаю, я почув достатньо, щоб зрозуміти, що ти рішуче налаштований написати якусь брудну викривальну статтю з купою натяків, не оперту на факти і рясно прикрашену всіма вигаданими подробицями, які ви з міс Еллакотт здатні нафантазувати разом. З жалем повідомляю, що нам доведеться продовжити дії проти міс Еллакотт з приводу знущання над дитиною. В подальшому нам краще спілкуватися через адвокатів.

— Дуже шкода. Ми ж так гарно порозумілися. Та повернімося до масок…

— Я чітко висловив свою позицію, містере Страйк.

Де й поділися Вейсові чарівливість та невимушеність, усмішка й теплота! Колись раніше Страйк мав справу з убивцею, чиї очі від стресу та збудження через перелічення скоєних злочинів робилися чорними й порожніми, ніби в акули, і тепер він знову спостерігав це явище: очі Вейса стали ніби прокручені свердликом діри.

— Абіґейл та інших примусили надягнути маски свиней і голяка повзати по багну, виконуючи роботу на фермі, за наказом твоєї чарівної дружини, — сказав Страйк.

— Такого ніколи не було, — зневажливо відказала Мадзу. — Ніколи! Джонатане…

— На вашу біду, місіс Вейс, я маю конкретні докази того, що такі маски були у вжитку на Чапмен-Фарм, — мовив Страйк, — хоч у ваших інтересах було б заперечувати, що ви знали, для чого їх використовували. Може, містер Джексон просвітив би вас?

Джексон глянув на Вейса, а тоді промовив зі своїм дивним, жебонким гібридним акцентом:

— Ви, містере Страйку, сидите на якійсь нереальній наркоті.

— Тоді дозвольте ще трохи поговорити з вами по-простому, поки я не пішов. Поліція не любить, коли збігів забагато. Двічі за останні кілька місяців після телефонних дзвінків із невідомих номерів сталися спроби самогубства, одна з яких була успішна. Думаю, що на цей час їх пов’язала між собою тільки моя агенція, але скоро це може змінитися.

Минулого року сталося так, що Кевін Пірбрайт розповів про заплановану зустріч із представником церкви, і ці слова потрапили на запис. За п’ять днів його було вбито. Тобто маємо дві неприродні смерті й один порятунок дивом для трьох людей, які перебували на Чапмен-Фарм, коли потонула Дайю… якщо, звісно, вона взагалі втонула.

У Бекки відвисла щелепа. Мадзу почала горлати, та невчасно, бо так само закричали і Тайо та Нолі Сеймур, а оскільки вони були присутні в приміщенні фізично, їхні голоси легко перекрили прокляття, що ними сипали тонкі губи Мадзу. -

— Ах ти покидьок…

— Злий, жахливий, бридкий чоловіче, як ти смієш казати такі речі про мертву дитину, в тебе совісті нема!..

Страйк підвищив голос, перекрикуючи ґвалт.

— Є свідки того факту, що Розі Фернсбі перебувала на фермі, коли було зроблено певні полароїдні знімки. Шері Ґіттінз упізнала Розі на цих фотографіях. Я знаю, що ви її шукаєте, тож попереджаю, — сказав він, вказавши пальцем просто в обличчя Джонатану Вейсу, — що у випадку, якщо її знайдуть мертвою… якщо вона вкоротить собі віку, загине внаслідок нещасного випадку, буде вбита… навіть не сумнівайся, що я покажу ці полароїди поліції і зверну їхню увагу на той факт, що це буде вже чотири неприродні смерті колишніх членів УГЦ за десять місяців, й закличу їх перевірити певні телефонні дзвінки, а ще звернуся до знайомих журналістів, щоб про це заговорили у пресі. Правду кажучи, Джонатане, я не такий скромний, як ти, — додав Страйк, підводячись. — Мені не треба питати себе, чи достойний я своєї роботи, бо я в ній збіса найкращий і знаю це. Тож попереджаю: якщо ти хоч пальцем зачепиш мою партнерку чи Розі Фернсбі, я твою довбану церкву спалю к хрінам собачим!

113

Ніч із підібганими ногами на канапі, яка раніше здавалася їй цілком зручною, але в ролі ліжка настовбурчилася нежданими заглибленнями і гострими кутами, уже була паскудною. Ще «краще» стало тоді, коли Робін, яка зрештою поринула на дві години в глибокий сон, прокинулася від грубого чоловічого голосу, який гаркнув просто над нею:

— Що за на!..

Якусь частку секунди вона не могла зрозуміти, де опинилася: у своїй квартирі, в гуртожитку на Чапмен-Фарм чи в спальні Раяна, бо всюди двері були в різних місцях. Зовсім розгублена, вона швидко сіла, плащ зісковзнув на підлогу, а тоді Робін зрозуміла, що вона в офісі, а її сонні очі дивляться на Страйка.

— Ісусе Христе, — сказав він. — Знайти тут тіло я точно не чекав.

— Та в мене мало серце не…

— Що ти тут робиш?

— Здається, вчора ввечері повертався наш гість із пістолетом, — відповіла Робін, нахиляючись по свій плащ.

— Що?!

— Чорна куртка, накинутий каптур… ця людина спершу ховалася на отих сходах до підвального приміщення, а коли на вулиці нікого не лишилося, спробувала знову зайти в наші двері внизу, але цього разу не змогла.

— Ти дзвонила в поліцію?

— Все сталося надто швидко. Він, мабуть, зрозумів, що замок тепер інший, і пішов. Я бачила, як він дійшов до кінця Денмарк-стріт, але злякалася, що він може чекати мене на Чарінґ-Кросс-Роуд. Я вирішила не ризикувати і заночувала тут.

У цю мить в Робін на мобільному заграв будильник, і вона знову підскочила.

— Слушна думка, — схвалив Страйк. — Дуже слушна. Тут горіло світло, коли він прийшов?

— Я вимкнула, щойно побачила чорну куртку і каптур через дорогу. Можливо, він не встиг помітити і вирішив, що в офісі нікого немає, а може, знав, що тут хтось є, і все одно вирішив удертися. Не дивися на мене так, — додала Робін, — замок зробив свою справу, а я не ризикувала, еге ж?

— Не ризикувала. Все правильно. Часом не сфотографувала його?

— Сфотографувала, — відповіла Робін, відкрила галерею і дала телефон Страйку. — Ракурс так собі, бо він, сам розумієш, стояв просто піді мною, коли намагався зайти.

— Так, схоже на ту саму людину… куртка точно та… обличчя сховане дуже добре… Я ці фото теж передам поліції. Може, нам пощастило, і він потім скинув каптур і десь потрапив на камери спостереження без нього.

— Ти отримав моє повідомлення про Вілла, Флору та Прюденс? — спитала Робін, без особливого успіху намагаючись розплутати волосся пальцями. — Пат не проти, якщо ми зайдемо зараз уранці. Дуже люб’язно з її боку, зважаючи на те, що сьогодні субота.

— Так, отримав, — відповів Страйк, рушаючи в бік чайника. — Чудово впоралася, Еллакотт. Каву будеш? Час у нас ще є. Я сюди зайшов долучити до справи мої нотатки про вчорашній вечір.

— О Боже, ну так! — схаменулася Робін, яка настільки втомилася, що навіть забула, де Страйк учора побував. — Що там сталося?

За кавою Страйк детально розповів Робін про зібрання УГЦ і своє подальше інтерв’ю з Вейсом. Коли він закінчив, Робін спитала:

— Ти так йому і сказав — «спалю твою довбану церкву к хрінам собачим»?

— Може, трохи захопився, — визнав Страйк. — Я був на куражі.

— Тобі не здається, що це тропіки… оголошення війни?

— Хіба? Та ну, вони вже знають, що ми розслідуємо їхню діяльність. Чому б іще всім, з ким ми розмовляємо, дзвонили з попередженнями?

— Ми не знаємо напевно, що за цими дзвінками стоїть церква.

— Ми також не знаємо напевно, що люди в масках свиней жили саме на Чапмен-Фарм, але тут, гадаю, можна ризикнути і зробити припущення. Я б їм ще достобіса всього хотів сказати, але якби згадав утоплення Дейрдре Догерті — вилізла б Флора Брюстер, якщо вихід Дайю з вікна — під ударом буде Емілі Пірбрайт, а якби я заявив Гармону, що він трахає неповнолітніх, це наразило б на небезпеку Лін. Ні, вчора з нового від мене вони дізналися тільки, що ми вважаємо смерть Дайю підозрілою, і я сказав про це навмисно, — хотів побачити, хто як відреагує.

— І як?

— Шок, обурення — все те, чого можна було чекати. Але я попередив їх про наслідки, якщо Розі Фернсбі раптом помре, задля чого в першу чергу і ходив туди, а ще сказав, що ми знаємо, що вони за нами стежать, хоч і дуже аматорським чином, тож, як на мене, справу зроблено. Е-е… якщо тобі треба в душ чи що, можеш сходити нагору.

— Це було б чудово, дякую, — відповіла Робін. — Я швидко.

Її відображення в дзеркалі у Страйковій ванній кімнаті виглядало так само кепсько, як Робін почувалася: на щоці був глибокий слід від канапи, очі запухлі. Стараючись не думати про те, що точно на цьому самому місці в крихітній ванній регулярно стоїть голий Страйк, Робін помилася, скористалася його дезодорантом, знову надягнула свій вчорашній одяг, розчесала волосся, нафарбувала губи, щоб освіжити зморене обличчя, тоді стерла помаду, бо стало гірше, і нарешті повернулася вниз.

Коли вони десь їхали удвох, за кермом була Робін, але сьогодні Страйк зглянувся на її виснаженість і зголосився сам. «БМВ» з автоматичною трансмісією людині з протезом ноги було керувати значно легше, ніж «лендровером». Робін дочекалася, коли вони виїдуть у бік Кілбурна, а тоді сказала:

— Я, власне, теж дійшла до певних думок, поки вчора переглядала справу УГЦ.

Робін виклала свою теорію про те, що Розі Фернсбі могла бути другою наглядачкою в дитячому гуртожитку у ніч перед утопленням Дайю. З хвилину Страйк їхав мовчки і думав.

— Загалом мені схоже на правду…

— Загалом?

— Не уявляю, як Шері не перевірила ліжко Розі, якщо хотіла переконатися, що ніхто не заважатиме, коли вона дала дітям той особливий напій і висадила Дайю у вікно.

— Так вона, може, перевіряла, але її влаштовувало, що Розі нема?

— Але звідки вона знала, що Розі не повернеться? Може, подушки під ковдрою означали, що Розі відлучилася до «кімнати усамітнення» чи пішла скурити косячок у лісі.

— Якби ти побував на Чапмен-Фарм, то знав би, що побути на самоті можна хіба що в туалеті. Якщо Розі мала дивитися за дітьми, більше вона нікуди не могла піти… А що, коли Розі сказала Шері, що вони з батьком і братом тікають із ферми?

— Вона пробула на Чапмен-Фарм всього тиждень. Щоб сказати Шері, що вони тікають, вона мала їй аж дуже довіряти.

— Ну то, може, Розі та Шері пережили щось таке, що їх різко зблизило?

— А, — озвався Страйк, згадавши полароїди. — Так. Пережили, твоя правда… і тим не менш Розі не хотіла йти, якщо вірити її брату.

— Юні дівчата іноді поводяться дивно, — тихо відповіла Робін. — Вони раціоналізують події… переконують себе, що насправді все не так погано… Не забувай, вона була по вуха закохана в Джонатана Вейса. Може, вона навіть із власної волі пішла до того сараю, не знаючи, що станеться. А якщо потім Вейс наспівав їй, що вона чудова, смілива, вільна духом… що вона щось про себе довела… Звісно, це все тільки здогади, поки ми її не знайдемо, і це друге, про що я хочу тобі сказати. Можливо — але це тільки невеликий шанс, не поспішай радіти — можливо, я її знайшла.

— Жартуєш?

— Мені під ранок дещо спало на думку. А потім іще дещо, але все по порядку. По реєстрах нерухомості був повний нуль, але тоді я згадала про сайти знайомств. Довелося зареєструватися на півдесятку. І ось на «mingleguru.co.uk»…

— Ґуру? Це для британців індійського походження чи що?

— Саме так… і там знайшлася Бгакта Даша, жінка тридцяти шістьох років — тобто ровесниця Розі — і на вигляд ну зовсім не з Південної Азії, на відміну від решти публіки на тому сайті.

Страйк зупинився на червоний сигнал світлофора, і Робін показала йому фото профілю.

— Та дідько лисий, — сказав Страйк.

Жінка на фотографії була гарненька, круглолиця, з ямочками на щоках. Її чоло було прикрашене бінді, а шкіра здавалася дуже помаранчевою. Ввімкнулося зелене світло, Страйк зрушив машину з місця і зауважив:

— Про це варто було б доповісти у Бюро стандартів реклами.

— Вона практикуюча індуїстка, — відповіла Робін, переглянувши опис профілю Бгакти, — любить Індію, багато подорожувала цією країною, шукає когось, хто поділяє її погляди та віру, пише, де саме в Лондоні її шукати. І я подумала, що…

— Дев, — сказав Страйк.

— Саме так, якщо тільки йому ще не набридла роль красунчика, якого ми відправляємо підлещуватися до жінок.

— Не найгірша проблема в житті, — мовив Страйк. — Мені починає здаватися, що тобі варто частіше спати на канапі. Ти від цього в ударі.

— Ти ще не чув, що за друге «дещо» спало мені на думку. Я намагалася заснути і думала про Шері, а тоді мене осяяло: Айзек Міллз!

— Хто?

— Айзек Міллз. Її бойфренд після втечі з Чапмен-Фарм. Той, що пограбував аптеку.

— А, нарколига без зубів.

— Я подумала: а раптом вона розповідала Айзеку, що трапилося на Чапмен-Фарм? — провадила Робін. — Раптом довірилася йому? Тоді минуло зовсім небагато часу з тих подій.

— Це, — визнав Страйк, — дуже логічний хід думок, і я тепер злюся, що сам не додумався.

— То як гадаєш, варто його пошукати? — спитала Робін, тішачись, що хоч цю її теорію він не розкритикував.

— Ще б пак. Я тільки сподіваюся, що він живий. Він не схожий на хлопця, який дихає свіжим повітрям і споживає вітаміни… чорт, я тобі ще дещо забув сказати про вчора.

— Що саме?

— Я, може, помиляюся, — відповів Страйк, — але готовий заприсягтися, що на зібранні Вейса бачив у залі Філіппу Делоней. Тітку Дайю… сестру Украденого пророка.

— А вона там якого біса забула?

— Гарне питання. І ще раз — я, можливо, помилився. Фігуристі білявки в перлах мені всі на одне обличчя. Як тільки їхні чоловіки їх розрізняють?

— За феромонами? — припустила Робін.

— Може. Чи якийсь спеціальний крик. Як у пінгвінів.

Робін засміялася.

114

Зіпсоване хибою однієї людини можна виправити працею іншої.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

Пізніше Страйк і Робін зізналися одне одному, що у першу годину розмови з Віллом у будинку Пат в Кілбурні кожен потай гадав, що справа приречена. Вілл невмолимо відмовлявся зустрічатися з Флорою Брюстер і наполягав, що імунітет від судового переслідування йому не треба, він заслуговує на в’язницю. Він тільки хотів, щоб знайшли Лін, і щоб вона дбала про Цін, коли він здасться поліції.

Щоб розмова перебігала в спокої, Пат узяла доньку Вілла з собою на закупи. Кімната, де вони сиділи, була маленька, охайна, із сильним застарілим запахом цигарок «Superkings» та силою-силенною сімейних фотографій, а ще Пат мала несподівану слабкість до кришталевих статуеток тварин. Вілл був у новому зеленому светрі, який хоч і теліпався на його все ще дуже худих грудях, але пасував йому значно більше, ніж засмальцьований однострій УГЦ. Колір обличчя в нього став значно кращим, синці під очима зникли, і минула ціла година, а він жодного разу не згадав про Утоплену пророчицю.

Утім, коли Страйк, якому вже уривався терпець, натиснув на Вілла і спитав, чому він не хоче поговорити бодай з однією колишньою вірянкою, щоб об’єднатися і звільнити з церкви якомога більше людей, Вілл відповів:

— Ви не зможете звільнити всіх. Вона не відпустить. Хіба декого, таких, як я — нездар…

— Вона — це хто? — поцікавився Страйк.

— Ви самі знаєте, — буркнув Вілл.

Вони почули, як прочинилися вхідні двері. Страйк і Робін вирішили, що це повернулися Пат і Цін, але натомість ввійшов пухкий білявий чоловік в окулярах років сімдесятьох на вигляд. На ньому була смугаста кофта футбольного клубу «Квінз Парк Рейн-джерс» та брунатні штани на кшталт тих, які Страйк звик бачити на Теді, а під пахвою він тримав «Дейлі мейл».

— А! Це ви, детективи.

— Це ми, — відповів Страйк і підвівся, щоб потиснути йому руку.

— Денніс Чонсі. Є охочі до чаю? Я собі заварюватиму, тож мені неважко і вам зробити.

Денніс зник у кухні, а Робін відзначила, що він трохи кульгає — мабуть, після того, як упав, демонструючи фокус із левітацією.

— Послухай, Вілле…

— Якщо я поговорю з Флорою до поліції, я до поліції просто не дістануся, — відповів Вілл, — бо вона прийде по мене, перш ніж я…

— Хто по тебе прийде? — Денніс, як виявилося, мав гострий слух. Він з’явився у дверях вітальні, жуючи шоколадну бурбонку. — Утоплена пророчиця, чи хто?

Вілл знітився.

— Тобі показували фокуси, — цілком доброзичливо нагадав Денніс. — І більше нічого. Просто фокуси. Тебе вони, звісно, вразили, але то всього лише фокуси.

Він знову вийшов. Страйк більше нічого не встиг сказати, бо знову відчинилися вхідні двері. Скоро потому до вітальні зайшла Пат.

— Загуляла її, аж заснула, — повідомила вона гарчанням, яке правило їй за шепіт. — В коридорі лишила.

Вона скинула жакет, витягнула пачку «Superkings» із його кишені, закурила, сіла в крісло і спитала:

— То що у вас тут?

Поки Робін розповідала, що Флора Брюстер хоче зустрітися з Віллом, повернувся Денніс зі щойно наповненим чайником.

— Ідея на позір гарна, — заявила Пат, уважно глянувши на Вілла, і всмак затягнулася сигаретою. — Якщо хочеш, щоб поліція тебе сприйняла серйозно, — провадила вона, випускаючи дим, який на мить затулив її обличчя сизою хмарою, — тобі потрібна підтримка.

— Отож, — кивнув Страйк. — Дякую вам, Пат.

— Містере Чонсі, сідайте, — сказала Робін, підводячись, бо в кімнаті не лишилося вільних стільців.

— Сиди-сиди, серденько, я до голубів піду, — відповів Денніс. Він налив собі кухлик чаю, вкинув три грудки цукру і вийшов.

— Спортивні голуби в нього, — пояснила Пат. — Тримає на задньому подвір’ї. Не згадуйте при ньому Ферґюса Маклеода, бо я вже місяць про нього слухаю з ранку до ночі.

— Хто такий Ферґюс Маклеод? — спитала Робін.

— Він змахлював, — раптом втрутився Вілл. — Використав мікрочіп. А птах навіть з його горища не вилітав. Денніс мені все про це розповів.

— Стало значно легше, коли він знайшов собі свіжі вуха, — закотила очі Пат.

У Страйка задзвонив мобільний: Мідж.

— Даруйте, — сказав він.

Щоб не розбудити Цін, яка міцно спала у візочку в коридорі, він вийшов через кухню до маленького заднього садка. Половину простору займали голуби, і крізь вікно вольєру було видно Денніса, який чистив клітки.

— Мідж?

— Лін у клініці, — збуджено повідомила Мідж. — Таша щойно дзвонила. Джова вчора ввечері не було, і вона пішла розвідувати, що в тому флігелі. Двері замкнені, жалюзі вічно опущені, але вона спробувала зазирнути в шпарину — і що, худа білява дівчина підняла жалюзі й глянула просто на неї. Таша каже, що вони буквально зіткнулися ніс до носа. Вона мало не сіла. Тоді, за словами Таші, дівчина побачила, що вона не з персоналу і з-за вікна промовила «допоможіть». Таша знаками порадила їй підняти вікно, але рама забита. Тоді Таша почула чиїсь кроки, але жестами пообіцяла Лін повернутися.

— Чудово, — відповів Страйк, чия голова швидко метикувала, поки очі спостерігали за Деннісом, який тримав у руці голуба і розмовляв із ним. — Добре, слухай: я хочу, щоб ти поїхала до Боремвуду. Заселися там в якийсь хостел чи що. Якщо сьогодні Таші вдасться підібратися до вікна Лін, хай покаже їй таку записку: «Вілл на волі, Цін із ним, вони в безпеці».

— Зроблю, — відповіла Мідж дуже потішеним тоном. — А може, я ще…

— Наразі просто лишайся неподалік від клініки на випадок, якщо вони спробують вночі перевезти Лін кудись. До спроб порятунку не вдавайся, а Таші скажи уникати зайвого ризику, добре?

— Добре, — відповіла Мідж.

— Якщо нам пощастить, — мовив Страйк, — ця новина нарешті закладе під Вілла Еденсора динамітну шашку, бо одному Богові відомо, як ще його зрушити.

115

— Ще півтори години ми його переконували, — розповідала Робін Мерфі пізніше у своїй квартирі. Він запрошував її в ресторан, але Робін страшенно втомилася і сказала, що краще поїсть удома, тож Мерфі привіз китайські коробочки. Локшини Робін не торкалася; її вона не хотіла їсти більше ніколи в житті.

— Ми ходили по колу, — провадила Робін, — а тоді втрутилася Пат. Вона сказала Віллу, що попервах Лін буде не в змозі самотужки піклуватися про Цін… якщо, звісно, нам взагалі вдасться її витягнути… і ще сказала, що Віллу краще не поспішати до в’язниці, а допомагати їй. Врешті про все домовилися: в понеділок увечері повеземо Вілла до Прюденс.

— Клас, — сказав Мерфі.

Він був неговіркий, відколи приїхав, а зараз навіть не усміхнувся. Робін була думала, що він теж утомився, але тепер відчула якусь стриманість.

— У тебе щось сталося?

— Та ні, — відповів Мерфі, — все гаразд.

Він поклав собі на тарілку ще трохи чоу-мейну, а тоді спитав:

— Чому ти не подзвонила мені вчора ввечері, коли до вас в офіс намагався вдертися тип у чорному?

— Ти був на роботі, — здивувалася Робін. — Що б ти зробив із тим?

— Ясно, — відповів Мерфі. — Тобто ти дзвониш мені лише тоді, коли я можу бути корисним?

Всередині у Робін піднялася знайома суміш ніяковості і ремства, яку вона так часто відчувала у шлюбі.

— Звісно, ні, — відповіла вона. — Але ми поміняли замки. Той тип не потрапив всередину. Мені нічого не загрожувало.

— Але ночувати ти лишилася там.

— Це була міра перестороги, — відповіла Робін.

Вона чудово розуміла, що непокоїть Мерфі: те саме, що непокоїло Метью і до їхнього одруження, і після.

— Раяне…

— Як це Страйк не зрозумів, що ти в офісі, коли повернувся з цього релігійного зібрання?

— Бо світло не горіло, — відповіла Робін.

— Тобто ти чула, як він піднімався до себе, але не вийшла і не спитала, що там Вейс? Чекала аж до ранку.

— Я не чула, як він піднімався, — чесно відповіла Робін. — З кабінету, де я була, цього не чути.

— І ти не написала йому повідомлення, що ночуватимеш в офісі?

— Ні, — відказала Робін, намагаючись не злитися, бо на скандал їй не стане сил, — бо я не планувала лишатися аж до першої години ночі. Метро вже не ходило, а ще я боялася, що тип у чорному досі вештається десь поблизу.

— Ти щойно казала, що тобі нічого не загрожувало.

— Всередині будівлі — нічого.

— Ти могла викликати таксі.

— Так, могла, але я дуже втомилася і вирішила ночувати там.

— А ти не переймалася, що там Страйк, де він?

Робін, яка вже майже програла битву зі своїм гнівом, відповіла на це:

— Я йому не дружина, і він здатен дати собі раду. І повторюся: я була зайнята, реєструвалася на сайтах знайомств, щоб спробувати знайти жінку, яку нам треба розпитати.

— І він тобі не подзвонив, коли пішов із того зібрання?

— Ні. Було пізно, він, мабуть, вирішив, що я вже сплю.

— Ясно, — відказав Мерфі з точно тією самою напругою, яка бриніла в голосі Метью, коли вони обговорювали Страйка.

— На Бога, та вже візьми і спитай, — сказала Робін, якій урвався терпець. — Спитай, чи я спала нагорі.

— Якщо ти кажеш, що спала в офісі…

— Кажу саме це, бо це правда, а ти мені тут влаштовуєш суворий допит, хоч моя версія не зміниться, бо я тобі розповідаю точно те, що сталося насправді!

— Добре, — буркнув Мерфі, і в цьому короткому слові було стільки Метью, що Робін відрубала:

— Слухай, я цього лайна вже наїлася, більше не буду.

— Тобто?

— Тобто ти не перший чоловік, який вважає, що я не можу мати партнерські відносини зі Страйком і не злягатися з ним. Якщо ти мені не довіряєш…

— Справа не в довірі.

— А в чому, бляха, справа, як не в довірі? Ти щойно намагався спіймати мене на брехні!

— Може, ти хочеш пощадити мої почуття. Ти спала нагорі, і нічого не сталося, але ти не хочеш зізнаватися.

— Було те, що я сказала! Ми зі Страйком друзі… а ще він зустрічається з адвокаткою.

Ця брехня злетіла у вуст Робін легко та інстинктивно, і побачивши, як прояснилося обличчя Мерфі, вона зрозуміла, що збрехала не дарма.

— Ти мені про це не розповідала.

— Я гадки не мала, що тебе так цікавить особисте життя Страйка. Надалі триматиму тебе в курсі.

Мерфі засміявся.

— Вибач, Робін, — сказав він, беручи її за руку. — Справді, вибач… Чорт… я не хотів… Ліззі врешті-решт пішла від мене до «друга», як вона його називала.

— Ти про це розповідав, але ти не береш до уваги один важливий фактор: я тобі не Ліззі!

— Я знаю. Вибач, будь ласка. І давно Страйк зустрічається з нею?

— Не знаю… пару місяців. Я не рахувала, — відповіла Робін.

Решта вечора минула у відносно приємній атмосфері. Втомлена, досі сердита, але налаштована не сваритися, Робін сказала собі, що колись потім подумає, що може статися, якщо Нік, Ільза чи сам Страйк обмовляться, що його інтрижка з Біжу давно позаду.

116

Протягом наступних кількох днів Робін ставила собі багато питань (на які не було відповіді) про свої почуття та розмірковувала про вірогідну майбутню траєкторію новознайдених ревнощів Мерфі. Невже ці стосунки підуть шляхом її шлюбу — через чимдалі гостріші підозри до руйнівного вибуху? Чи вона просто проектує свої старі образи на Мерфі, точно як він спроектував на неї свої?

Вона погодилася на примирення і докладала всіх зусиль, показуючи, що все пробачено й забуто, та все одно дратувалася через те, що знову мусить виправдовуватися і прикидатися у питаннях, коли йдеться про Корморана Страйка. Ті фатальні слова — «я теж тебе кохаю» — змінили Мерфі. Назвати його новий стиль поведінки власницьким було б перебільшенням, але з’явилася упевненість, якої не було раніше.

У миті більшої чесності з собою Робін питалася, чому, власне, не подзвонила йому, коли боялася, що чоловік із пістолетом чатує за рогом. Відповіді виходили заплутані й тягнули за собою нові питання, на які вона взагалі не хотіла відповідати. На прийнятному кінці спектру знайшовся страх, що Мерфі міг відреагу-вати надміру бурхливо, а вона не хотіла вигадувати виправдання ризикам, на які йшла, ще й для свого бойфренда, — їй і матері вистачило з головою. «Але ж Страйку, — підказувала совість, — ти дозволила казати тобі бути обережнішою?» Його порад щодо таксі та відмови від одноосібних завдань вона послухалася. У чому ж різниця?

Відповідь, яку дала сама собі Робін, полягала у тому, що вони зі Страйком разом ведуть бізнес, і це дає йому певні права — але далі цього місця її самоаналіз не йшов, бо можна було заперечити, що Мерфі теж має певні права; просто вона сама знаходить їх менш обґрунтованими. Подібні роздуми підводили її надто близько до предмета, якого Робін старанно уникала. З минулого досвіду вона добре знала, що роздуми про справжні почуття Страйка принесуть тільки бентегу та біль.

Страйку тим часом вистачало власних клопотів. У суботу вдень подзвонила Люсі й повідомила, що Тед, який так само гостював у неї, «щось зовсім дивний». Уражений провиною за те, що не навідувався до Теда вже два тижні, Страйк облишив стеження за чоловіком, якому вони дали прізвисько Гемпстед, і поїхав просто до Люсі у Бромлі, де виявилося, що Тед іще розгубленіший, ніж зазвичай. Люсі вже зареєструвала їхнього дядька на прийом до лікаря і пообіцяла повідомити Страйку новини, щойно вони будуть.

Більшу частину понеділка він присвятив стеженню за Коханчиком, ближче до надвечір’я передавши його Барклею, а сам о четвертій повернувся до офісу. Робін провела там цілий день, намагаючись сублімувати в роботу тривогу, яку вселяло в неї переміщення Вілла з безпечної гавані оселі Пат до будинку Прюденс увечері.

— Як на мене, Вілл та Флора могли б і по відеозв’язку поговорити, — зауважила вона до Страйка, коли він із кавою в руці приєднався до неї за партнерським столом.

— Так, але ж Прюденс терапевтка, так? Вона хоче, щоб зустріч проходила наживо.

Страйк придивився до Робін, яка здавалася і втомленою, і напруженою. Вирішивши, що так на неї діє непозбувний страх перед церквою, він сказав:

— Вони дурніші, ніж я думаю, якщо спробують причепити нам хвоста після того, що я сказав Вейсові у п’ятницю, але якщо помітимо когось, то просто зупинимося і підемо на них.

Страйк вирішив не казати, що коли (як він частково підозрював) Вейс бавиться в ігри розуму, а не намагається влаштувати приховане стеження, то після особистої розмови в «Олімпії»

очільник церкви може так само вдатися до обвинувачень у переслідуванні та погрозах.

— Боюся, що маю кепську новину, — сказала Робін. — Стовідсоткової певності немає, але цілком можливо, що Айзек Міллз мертвий. Дивися: знайшла це годину тому.

Вона передала через стіл роздруківку замітки з «Телеграфу» від січня 2011 року. Там йшлося про аварію, під час якої тридцятивосьмирічний Айзек Міллз влетів у вантажівку, котра, на відміну від нього, їхала по своїй смузі.

— Вік збігається, — сказала Робін, — а їзда по зустрічній смузі натякає на сп’яніння чи наркотичний чад.

— Чорт, — сказав Страйк.

— Я пошукаю ще, — провадила Робін, забираючи роздруківку, — бо це не єдиний Айзек Міллз, але страшенно підозрюю, що це наш хлоп. До речі, ти вже говорив із Девом про запрошення Розі Фернсбі на вечерю?

— Так, говорив, він обіцяв сьогодні зробити обліковку на тому «ґуру». Щодо Розі я тут ще таке подумав: якщо це справді її профіль, і вона справді останні кілька років подорожувала Індією, не дивно, що вона не має постійної бази в Англії. Подумав ще, що вона може дивитися за житлом матері, поки та в Канаді.

— Але на мої дзвінки там жодного разу не було відповіді. Щоразу вмикається автовідповідач.

— Нам все одно буде по дорозі, якщо вертатимемося зі Строберрі-Гілла через Річмонд. Просто постукаємо у двері на Седар-Террейс і подивимося, що буде.

У Страйка задзвонив мобільний. Він чекав, що то Люсі, але натомість побачив номер Мідж.

— Все гаразд?

— Ні, — відказала Мідж.

Із поганим передчуттям Страйк увімкнув гучний зв’язок і поклав мобільний на стіл між собою та Робін.

— Таша не винна, — з викликом почала Мідж, — чуєш? Останні два вечори їй не вдавалося підійти до флігеля, тож годину тому вона верталася з масажу й ризикнула.

— І її помітили? — різко спитав Страйк.

— Так, — відповіла Мідж. — Тип, який там працює, бачив, як вона стукала у вікно.

Очі Страйка та Робін зустрілися. Робін, злякавшись, що Страйк зараз почне горлати, зробила застережливу гримасу.

— Звісно, Таша негайно пішла, — провадила Мідж, — але погано інше…

— Тобто це було ще не погано? — зловісним тоном спитав Страйк.

— Слухай, Страйку, вона нам цим дуже допомогла, бо дізналася, що Лін там немає!

— Мідж, що ще сталося? — спитала Робін, не даючи Страйку дорікнути їй.

— Власне, вона поклала записку в кишеню свого халату, — записку для Лін про Вілла та Цін, — і… і тепер вона не може її знайти. Можливо, вона взяла не свій халат, коли йшла з масажного кабінету. А може, загубила її.

— Добре, — відповіла Робін, жестом кажучи Страйку, щоб притримав свій потік обвинувачень, — Мідж, якщо вона може прикинутися, що загубила обручку чи що…

— Вона вже пішла шукати записку до масажного кабінету, але спершу подзвонила мені, бо ясно, що…

— Ага, — втрутився Страйк, — ясно!

— Тримай нас у курсі, — сказала Робін. — Дзвони.

— Зроблю, — відповіла Мідж і поклала слухавку.

— Срака-мотика! — лайнувся Страйк, закипаючи. — Я що казав Таші? Не ризикувати! Бути суперобережною! А вона йде до сраного вікна серед білого дня…

— Так, — відповіла Робін, — я розумію.

— Не можна було посилати туди аматорку!

— Ми не мали вибору, — нагадала Робін. — Потрібна була людина, яку жодним чином не можна пов’язати з нами. Тепер лишається тільки сподіватися, що вона знайде записку.

Страйк підвівся і почав кружляти кабінетом.

— Якщо знайшли записку вони, то Джов, мабуть, уже готує Джейкоба номер два… Лін сховають і швиденько підсунуть іншу білявку. Бляха… це провал… Я дзвоню Вордлу.

І Страйк набрав його. Робін слухала, як колега пояснює ситуацію їхньому найкращому знайомому в поліції. Як вона й очікувала, Вордлу знадобилося дуже детальне пояснення, і тільки тоді він уповні зрозумів, до чого Страйк веде.

— Якщо Вордл не одразу в це повірив, уявляю собі реакцію звичайних копів, — гірко сказав Страйк, поклавши слухавку. — Не думаю, що вони сильно поспішатимуть рятувати дівчину з люксового спа. Котра година?

— Час виходити, — відповіла Робін, вимикаючи комп’ютер. — Підвеземо Пат додому?

— Ні, вона їде на зустріч з онукою. Денніс подбає про Цін, поки Вілл буде з нами.

Тож Страйк і Робін разом прогулялися до гаража, де Страйк тримав свою «БМВ». Був теплий вечір, що приємно контрастував із останніми кількома днями, коли час до часу сипалася мжичка. Вони саме дісталися гаража, коли в Страйка знову задзвонив мобільний: Люсі.

— Привіт, що каже лікар? — спитав Страйк.

— Підозрює, що в Теда був мікроінсульт.

— Ох, чорт, — озвався Страйк, відмикаючи машину вільною рукою.

— Направили на МРТ. Найближчий вільний час у п’ятницю.

— Зрозумів, — сказав Страйк, сідаючи на пасажирське місце. За кермо сіла Робін. — Якщо хочеш, я його звожу туди. А то все на тобі.

— Дякую, Ломако, — відповіла Люсі. — Я це ціную.

— Слава Богу, що він був із тобою, коли це сталося. Уяви, якби він лишився сам у Сент-Мосі.

— Еге ж, — погодилася Люсі.

— Відвезу його на МРТ, а тоді обговоримо, як бути далі, добре?

— Так, — здалася Люсі, — добре. Як у тебе справи?

— їх дуже багато, — відповів Страйк. — Потім передзвоню тобі.

— Все добре? — спитала Робін, дочекавшись, коли Страйк договорить, і лише тоді вмикаючи запалювання.

— Ні, — відповів Страйк і розповів про інсульт у Теда, про його Альцгеймер, про тягар, який ліг на Люсі, про почуття провини за свою недостатню участь. Через це ні Страйк, ні Робін не звернули уваги на синій «форд фокус», який з’їхав з узбіччя метрів за сто від гаража, коли Робін почала набирати швидкість.

117

Тільки неподалік від будинку Прюденс Робін якимсь далеким краєм свідомості відзначила, що вже бачила синій «форд фокус» в дзеркалі заднього огляду деінде під час поїздки. Вона завернула на вулицю Прюденс, і синя машина безневинно проїхала повз. Переймаючись незабарною зустріччю Вілла та Флори, Робін одразу забула про неї.

— Прюденс тобі сподобається, — запевнила вона Вілла, який протягом поїздки майже не розмовляв. — Вона дуже приємна.

Вілл, зсутулений і зі складеними на грудях руками, підняв очі на великий едвардіанський будинок із виразом сильного сумніву на обличчі.

— Привіт, — сказала Прюденс, відчиняючи двері, як завше дуже елегантна в кремових штанях і такому самому светрі. — О.

Її обличчя витягнулося, коли вона побачила Страйка.

— Якась проблема? — спитав він, подумавши, що вона могла чекати на дзвінок та вибачення з його боку після останньої телефонної розмови на підвищених тонах. Йому це не спало на думку, оскільки Страйк не бачив своєї провини в упізнані Флори.

— Я думала, що буде тільки Робін, — мовила Прюденс, відступаючи вбік, щоб усіх впустити. — Флора не чекає на ще одного чоловіка.

— A, — сказав Страйк. — Ясно. Ну то я в машині почекаю?

— Не кажи дурниць, — трохи незграбно відповіла Прюденс. — Посидь у вітальні.

— Дякую, — відповів Страйк. Він перехопив погляд Робін, а тоді мовчки пішов до дверей праворуч. Прюденс відчинила двері зліва.

Подібно до її вітальні, консультаційний кабінет Прюденс був оформлений зі смаком і в нейтральних тонах. На полицях стояло трохи декору, в тому числі китайські нюхальні пляшечки з яшми та ажурна куля-головоломка. Також кімнату прикрашали кремова канапа, пишна пальма у кутку й антикварний килим на підлозі.

У низькому чорному кріслі в сталевій оправі сиділа бліда і дуже товста жінка. Весь одяг на ній був темний і мішкуватий. Робін помітила на її шиї тонкі білі шрами — сліди самопошкодження — а ще вона міцно трималася за рукави своєї кофти, приховуючи кисті рук. Кучеряве волосся було зачесане так, щоб максимально ховати обличчя, і крізь нього ледь виднілася пара великих і красивих карих очей.

— Сідай, Вілле, — запросила Прюденс. — Де тобі зручно.

Мить повагавшись, він обрав крісло. Робін умостилася на канапі.

— Отже: Флоро, це Вілл, Вілле, це Флора, — сказала Прюденс, усміхаючись і теж сідаючи.

— Привіт, — сказала Флора.

— Привіт, — озвався Вілл.

Коли жоден не виявив схильності до подальшої взаємодії, Прюденс мовила:

— Вілле, Флора була в УГЦ п’ять років, а ви, здається…

— Чотири, так.

Очі Вілла металися кімнатою, зупиняючись на деяких предметах.

— І давно ти за межами? — раптом спитав він у Флори.

— Е… одинадцять років, — відповіла Флора, дивлячись на Вілла крізь довгі пасма.

Вілл так зненацька схопився на ноги, що Флора зойкнула. Тицьнувши на неї пальцем, Вілл загарчав до Робін:

— Це пастка. Вона досі на них працює!

— Неправда! — обурено вигукнула Флора.

— І вона теж у справі! — додав Вілл, показуючи на Прюденс. — Це місце… — Він глянув на китайську кулю-головоломку, на старовинний килим, — воно точно як кабінет Джова!

— Вілле, — сказала Робін, теж підводячись, — з якого дива я б пробиралася на Чапмен-Фарм під прикриттям і намагалася витягнути тебе звідти, якби хотіла повернути їм?

— Вони тебе обдурили! А може, це випробування! І ти теж агентка церкви!

— Ти знайшов пластиковий камінь, — спокійно відповіла Робін. — Ти бачив ліхтарик і сліди моїх листів. Якби я була агент-кою церкви, нащо писала б людині ззовні? І звідки б я знала, що ти взагалі знайдеш камінь?

— Я хочу повернутися до Пат, — розпачливо сказав Вілл. — Я хочу назад.

Він був уже майже біля дверей, коли Робін мовила:

— Вілле, твоя мама померла. Ти ж це знаєш, так?

Вілл розвернувся і люто втупив у неї погляд. Його худі груди швидко піднімалися та опадали. Робін розуміла, що мусить вдатися до брудної тактики, але це все одно краяло їй серце.

— Ти перевірив це в інтернеті, так? Ти ж перевірив?

Вілл кивнув.

— Ти знаєш, як сильно я ризикувала на Чапмен-Фарм, коли сказала тобі про це. Ти чув, як вони обговорювали мене, коли я пішла, ти дізнався моє справжнє ім’я, ти вистежив мене і знайшов у нашому офісі. Я тобі не брешу. Флора була вірянкою церкви, але вибралася. Будь ласка, просто сядь і трохи поговори з нею. Потім я відвезу тебе до Пат.

Майже хвилину Вілл обмірковував цю пропозицію, а тоді неохоче повернувся до крісла.

— Я знаю, як ти почуваєшся, — раптом промовила Флора стиха. — Чесно, я знаю.

— Чому ти досі жива? — грубо спитав Вілл.

— Сама іноді дивуюся, — з тремким смішком відказала Флора. Робін починало здаватися, що обом сторонам ця зустріч радше зашкодить, ніж допоможе. Вона подивилася на Прюденс, шукаючи підтримки, і та сказала:

— Тебе цікавить, чому по Флору не прийшла Утоплена пророчиця, так, Вілле?

— Ну звісно, — відповів Вілл, не дивлячись у бік Прюденс, чийого гріха володіння нюхальними пляшечками та старовинними килимами не міг пробачити.

— Насправді Утоплена пророчиця по мене приходила. Мої ліки несумісні з алкоголем, — сказала Флора, винувато глянувши на Прюденс, — і я стараюся не пити, але коли п’ю, починає здаватися, що Утоплена пророчиця знову дивиться на мене, і я чую, як вона каже, що я не гідна жити. Але тепер я знаю, що цей голос несправжній.

— Звідки? — різко спитав Вілл.

— Бо вона ненавидить у мені все те, що я ненавиджу сама, — відповіла Флора ледь чутним голосом, майже пошепки. — Я знаю, що це не вона, а я сама роблю це собі.

— Як ти вибралася?

— Захворіла.

— Не вірю. Тебе б не випустили просто через хворобу. Тебе лікували б.

— Вони й лікували, якщо це можна так назвати. Змусили співати мантри у храмі, давали трави, а Тато Джей… — Наполовину приховане за волоссям обличчя Флори смикнулося від огиди. — Але нічого не допомогло. Я марила, чула голоси. Врешті-решт вони зв’язалися з моїм батьком, і він приїхав по мене.

— Ти брешеш. Вони б цього ніколи не зробили. Не зв’язалися б із живою річчю.

— Думаю, вони не придумали, що ще зі мною робити, — відповіла Флора. — Батько страшенно розлютився на мене. Сказав, що я сама винна, що втекла, накоїла біди, не відповідала на листи. Вдома він злився на мене, коли я співала мантри і робила радісну медитацію. Він думав, що я тримаюся за свою релігію… не розумів, що я себе не контролюю… Я бачила Утоплену пророчицю, яка стояла за дверима, й іноді в дзеркалі у ванній просто за спиною, а тоді оберталася, і вона зникала. Я не казала про неї ні татові, ні мачусі, бо Утоплена пророчиця мені заборонила… тобто тоді мені здавалося, що то вона мені забороняє…

— Звідки ти знаєш, що то не була Утоплена пророчиця? — спитав Вілл. Робін починало здаватися, що все це було жахливою помилкою.

Їй не спало на думку, що Вілл спробує заново навернути Флору. Вона розвернулася до Прюденс, сподіваючись, що та обірве цю розмову, але Прюденс просто слухала з нейтральним виразом на обличчі.

— Бо вона зникла, щойно я почала лікуватися, але минула купа часу, поки мене відвели до лікаря. Тато і мачуха казали, що я маю повернутися до навчання чи знайти роботу, я мусила заповнювати анкети та форми, але не могла зосередитися… і були речі, яких я не могла їм сказати. Там я народила дитину, і вона померла. Народилася мертвою. Пуповина обкрутилася навколо шиї.

— О Боже, — не змогла стриматися Робін. Вона ніби повернулася до гуртожитка, коли допомагала Ван, яка стікала кров’ю, народити дитину з тазовим передлежанням.

— Мене за це покарали, — тихо схлипнула Флора. — Сказали, що це я винна. Сказали, що я убила дитину своєю неправедністю. Я не могла розповідати про таке татові й мачусі. Я взагалі нікому не розповідала про дитину, поки не почала ходити до Прюденс. Я довго навіть не знала, чи я справді народила, чи ні… але пізніше… значно пізніше… я ходила на огляд. І спитала в лікарки: «А я народжувала?» Вона дуже здивувалася такому питанню, але сказала, що так. Вона це визначила. Намацала.

Флора ковтнула, а тоді продовжила:

— Коли я пішла, то розмовляла з журналістом, але йому теж не сказала про дитину. Я знала, що за розмову з ним Утоплена пророчиця може мене вбити, але я була в такому відчаї і так хотіла розповісти людям про те, яка жахлива та церква. Подумала, якщо тато і мачуха прочитають інтерв’ю в газеті, то зможуть краще зрозуміти, що я пережила, і пробачать мені. Тож я зустрілася з журналістом, розповіла йому, а вночі прийшла Утоплена пророчиця. Вона витала за вікном і наказувала мені вкоротити собі віку, бо я зрадила всіх у церкві. І я подзвонила журналісту, сказала, що вона прийшла по мене і що він має видати статтю, а тоді порізала вени у ванні.

— Я так співчуваю, — промовила Робін, але Флора ніби не почула її.

— І тоді тато вибив двері, мене забрали до лікарні, діагностували психоз і перевели до психіатричного відділення. Я там хтозна-скільки лежала, мені давали тонни ліків, психіатр мене оглядав по п’ять разів на тиждень, але кінець-кінцем я перестала бачити Утоплену пророчицю.

Коли я вийшла з лікарні, поїхала до Нової Зеландії. В тітки й дядька бізнес у Веллінґтоні. Вони придумали мені роботу…

Голос Флори затихнув.

— І більше ти пророчицю не бачила? — спитав Вілл.

Робін, розсердившись на цей інквізиторський тон після всього, що розповіла Флора, цитьнула на нього:

— Вілле!

Але Флора відповіла:

— Та ні, бачила. Хоча насправді то була не вона… я сама винна. В Новій Зеландії я почала курити багато шмалі, і все почалося знову. Врешті-решт мене на кілька місяців поклали в іншу психіатричну лікарню, а тоді тітка і дядько посадили мене на літак і відправили до Лондона. Вони моїх вибриків уже натерпілися. Не хотіли тієї відповідальності. Але після Нової Зеландії я більше її не бачила, — додала Флора. — Лише іноді, коли я п’ю, то вона ніби повертається… але я знаю, що вона несправжня.

— Якби ти справді думала, що вона несправжня, ти пішла б до поліції.

— Вілле… — дорікнула Робін, але він проігнорував її.

— Я точно знаю, що вона справжня і що прийде по мене, — провадив він із якоюсь відчайдушною бравадою, — але все одно піду до поліції. Тож ти або віриш у неї і боїшся, або не хочеш викрити вчинки церкви.

— Я дуже хочу їх викрити! — з люттю відповіла Флора. — Саме тому я говорила з журналістом, саме тому погодилася зустрітися з тобою. Ти не розумієш, — додала вона, почавши схлипувати, — я весь час почуваюся винною. Я така боягузка, але я справді боюся…

— Утопленої пророчиці! — тріумфально завершив речення Вілл. — Попалася. Ти знаєш, що вона існує.

— Мені є чого боятися і без Пророчиці, — різко відказала Флора.

— Чого, наприклад? В’язниці? — зверхньо спитав Вілл. — Я знаю, що сяду, якщо вона не вб’є мене раніше. Байдуже. Це правильний вчинок.

— Вілле, я тобі вже казала: ні тобі, ні Флорі немає потреби потрапляти за ґрати, — втрутилася Робін. Розвернувшись до Флори, вона пояснила: — Ми вважаємо, що можна отримати імунітет від судового переслідування, якщо ви зголоситеся свідчити проти церкви, Флоро. Все, що ви розповіли, показує, як сильно вас травмувало життя на Чапмен Фарм. Ви мали вагомі причини мовчати.

— Та я намагалася розповісти про це, — розпачливо відповіла Флора. — Я розповіла психіатрам про найгірше, а вони сказали, що то теж психоз, частина моїх галюцинацій про пророчицю. Але пройшло вже стільки часу… тепер мене звинуватять, як його, — безнадійно додала вона, тицьнувши пальцем в бік Вілла. Вона відпустила край рукава, і Робін помітила потворні шрами на зап'ястку, залишені спробою укоротити собі віку.

— Що саме ти розповіла психіатрам? — невмолимо провадив Вілл. — Божественні секрети?

Робін пригадала, що чула про щось подібне від Шони, але так і не дізналася, про що мова.

— Ні, — зізналася Флора.

— Тоді ти їм нічого не розповіла, — презирливо сказав Вілл. — Якби ти справді вірила, що Утопленої пророчиці не існує, ти б усе розповіла.

— Я розповіла їм про найгірше! — ошаліло заперечила Флора. — А коли вони не повірили, то й сенсу не було говорити про Божественні секрети!

З виразу обличчя Прюденс Робін зрозуміла, що вона теж не знає» що це за секрети такі.

— Ти навіть не знаєш, що я бачила, — сказала Флора Віллові, і тепер в її голосі бринів гнів. — Тебе там не було. Я все намалювала, — додала вона, розвернувшись до Робін, — бо там були й інші свідки, і я подумала, якщо хтось із них вирвався, раптом побачить малюнок і напише мені. 1 тоді я точно знатиму, що не марила, але написав тільки…

— Мій партнер, — кивнула Робін.

— Так, — відповіла Флора, — і з його тону я зрозуміла, що в УГЦ він ніколи не був. Людина, яка там побувала, ніколи б так не написала. «Ви сильно не любите УГЦ, так?» Такий… буденний тон. А тоді я подумала, що це хтось із рідних Дейрдре хоче мене розговорити, і мені стало так… соромно… страшно… і я видалила акаунт.

— Хто така Дейрдре? — спитав Вілл.

— Мама Лін, — відповіла Робін.

Вілл уперше здався шокованим.

— Флоро, — мовила Робін, — можна я розповім, що ти, як мені здається, бачила?

І повагом, добираючи слова, Робін описала сцену, яка, на її думку, сталася під час Маніфестації Утопленої пророчиці, коли Дейрдре дістали з басейну мертвою. Коли вона закінчила, Флора, яка ледь дихала і вся побіліла, пошепки спитала:

— Звідки ти це знаєш?

— Здогадалася, — відповіла Робін. — Я була на одній Маніфестації, на якій мало не втопили мене саму. Але як вони пояснили те, що сталося? Як переконали всіх, що Дейрдре пішла?

— Коли її дістали з басейну, — затинаючись промовила Флора, — було дуже темно. Доктор Джов схилився над нею і сказав: «Усе добре, вона дихає». Тато Джей сказав усім вийти, і найперше — наймолодшим. І поки ми виходили, Тато Джей удавав, що говорить до Дейрдре, що вони розмовляють, але вона нібито так тихо відповідає, що чує тільки він. Але я точно знала, що вона померла, — додала Флора. — Я була біля сцени. Бачила її обличчя, коли її дістали з води. Піна на губах. Розплющені очі. Але ми мусили вірити Тату Джею і Мадзу. Просто мусили! Наступного дня вони всіх зібрали і сказали, що Дейрдре вигнали з церкви, і всі просто… просто прийняли це. Я чула, як люди казали: «Ну звісно, її мали вигнати, якщо вона викликала таке невдоволення пророчиці» Я пам’ятаю хлопчика на ім’я Кевін. Це мала бути його перша Маніфестація, але його покарали і не пустили. Він багато розпитував про те, що таке накоїла Дейрдре, що її аж вигнали, і пам’ятаю, як Бекка — вона була зовсім юною і вже духовною дружиною Тата Джея — вдарила його по голові й наказала не питати про Дейрдре. Саме Бекка змусила… вона змусила мене…

— Що Бекка змусила тебе робити? — спитала Робін.

Коли Флора втупилася поглядом у свої коліна і похитала головою, Робін сказала:

— Бекка і мене примушувала до всякого. Також вона намагалася втягнути мене у жахливу біду, сховавши у мене під ліжком украдену річ. Як на мене, вона майже така сама страшна, як Вейси.

Флора уперше звела на Робін очі.

— Мені теж так здається, — прошепотіла вона.

— До чого вона тебе змусила? До чогось такого, що може зробити тебе спільницею жахливих речей? Мене так само підставили, наказали доглядати присмертного хлопчика. Я розуміла, що якщо він помре при мені, вони звинуватять мене в його смерті.

— Це навіть гірше, — слабким голосом відповіла Флора, і Робін була зворушена, побачивши на її обличчі щире співчуття. — Гірше, ніж у мене… але вони справді робили з мене спільницю, я часто про це потім думала… Бекка наказувала мені друкувати листи від Дейрдре її сім’ї. І я повинна була сама вигадувати, що там писати. Треба було розповідати, що я покинула ферму, але шукаю нового життя без чоловіка та дітей… тож Дейрдре точно була мертва, — розтривожено додала Флора, — але Бекка дивилася мені у вічі і казала, що вона жива й вигнана… і при цьому змушувала мене писати ті листи!

— Мені здається, це в них такий принцип, — сказала Робін. — Вони примушують казати на чорне «біле» й називати верх низом. Це елемент контролю над твоєю свідомістю.

— Але ж це шахрайство, підробка, так? — у розпачі спитала Флора. — Вони змусили мене покривати злочин!

— Це справді був примус, — відповіла Робін. — Флоро, я впевнена, що тобі нададуть імунітет.

— Бекка досі там?

— Так, — хором відповіли Робін та Вілл. В останнього на обличчі з’явився дивний застиглий вираз, і він дуже уважно слухав історію про підроблені листи.

— Бекка хоч раз приростила? — спитала Флора.

— Ні, — відповів Вілл. Вперше він надав інформацію замість вимагати її. — Тато Джей проти, — він вважає її кров нечистою.

— Він не тому не хоче, щоб вона народжувала, — тихо відповіла Флора.

— А чому тоді?

— Він хоче, щоб вона лишалася незайманою, — пояснила Флора. — Саме тому Мадзу її не ненавидить, як інших духовних дружин.

— Я цього не знав, — дуже здивовано відказав Вілл.

— Це знають усі духовні дружини, — сказала Флора. — Я була однією з них, — додала вона.

— Справді? — спитала Робін.

— Так, — відповіла Флора. — Почалося з Любовного зцілення, але йому так сподобалося, що він мене зробив дружиною. Він любить… любить, коли тобі це не до вподоби.

Думки Робін негайно полинули до Дейрдре Догерті, чесної жінки, яка хотіла зберегти вірність чоловікові й чия остання вагітність, вочевидь, настала після зґвалтування Вейсом.

— Траплялося, що Мадзу складала компанію, — майже пошепки промовила Флора. — Вона… іноді вона мене тримала, а іноді… іноді він любив дивитися, як вона робить зі мною всякі штуки…

— О Боже, — жахнулася Робін. — Флоро… я так співчуваю.

Тепер Вілл здавався і наляканим, і збентеженим. Двічі він розтуляв губи, щоб заговорити, і передумував, а тоді бовкнув:

— Але якщо пророчиці не існує, чим ти поясниш усе те, що вона робить на Чапмен-Фарм?

— Що саме «усе те»? — спитала Флора.

— Маніфестації.

— Ті, що в басейні та в лісі?

— Я знаю, що в ліс виводять маленьких дівчаток, одягнених як вона, я не дурний, — відповів Вілл. — Але це не означає, що вони не стають нею насправді, коли це роблять!

— Вілле, що ти маєш на увазі?

— Це як переісточення, розумієш? — відповів Вілл. Він ніби знову читав Робін лекцію про церковну доктрину на городі. — Гостія, яку споживають під час причастя, теж насправді не Тіло Христове, але водночас вона ним є. Це те саме. А ота лялька, яку піднімають із басейну, просто символічна. Це не вона і водночас вона.

— Це котрась із Високорівневих істин? — спитала Робін. — Що дівчатка в сукні Дайю і лялька без очей насправді і є Дайю?

— Не називай її Дайю, — розсердився Вілл. — Це неповага. І ні, — додав він, — я до цього розуміння сам дійшов.

Здавалося, що він відчуває потребу у самовиправданні, бо Вілл із притиском провадив:

— Слухайте, я знаю, що там є купа брехні. Я прекрасно бачив усе лицемірство, бачив, що Тато Джей робить речі, яких більше нікому не можна — він одружується, він лишає дітей та онуків при собі, бо його рід особливий, а всі інші мусять приносити Живу жертву, і в садибі п’ють алкоголь, і упадають навколо зірок, хоч це і безглуздя… Я розумію, що Тато Джей не месія, що в садибі роблять жахливі речі, але можна стверджувати, що є речі, які вони тлумачать правильно, бо ти ж сама бачила, — сказав він до Флори, — і ти теж! — додав він, звертаючись до Робін. — Духовний світ існує!

Виникла коротка пауза. Мовчанку порушила Прюденс:

— Вілле, як гадаєш, чому у церкві ніхто не визнає, що вони одягають маленьких дівчаток в її сукню уночі та дістають із басейну ляльку? Адже багато людей переконані, що й справді бачать надприродні явища, так?

— Хтось, може, і вірить, — заперечив Вілл, — але не всі. І в будь-якому разі Утоплена пророчиця повертається, справді повертається! Вона матеріалізується просто нізвідки!

— Але якщо все інше — просто фокуси… — почала Флора.

— Це не означає, що то теж фокус. Так, справді, інколи вони просто показують нам образи пророчиці, але іншим разом вона справді приходить… як-от у церквах використовують модель Ісуса на хресті. Ніхто не каже, що це він у буквальному сенсі. Але коли Утоплена пророчиця являється як дух, рухається, говорить… це неможливо пояснити. Жодного проектора немає, це не маріонетка… це вона, справді вона.

— Ти кажеш про випадки, коли вона маніфестується у вигляді привида, як-от у підвалі? — спитала Робін.

— Не тільки у підвалі, — відповів Вілл. — У храмі теж.

— А коли це відбувається, глядачі сидять у темряві? — спитала Робін. — І перед самою появою вас іноді просять вийти? Вони вивели нас із підвального лекторію перед її появою. Коли вона являється, глядачі завжди сидять перед сценою, а не навколо, так?

— Так, все завжди відбувається саме так, — сказала Флора, коли Вілл не відповів. — А що?

— Бо я, можливо, знаю, як це пояснити, — відповіла Робін. — Мій колега припустив, що це стара ілюзія, Привид Пеппера. Я загуглила, як це робиться. Потрібен скляний екран, який ставлять під кутом до публіки, і прихована бічна кімната. Постать у цій кімнаті трохи підсвічують, і коли в залі вимикають світло, публіка бачить відображення привида у склі. Ця примара прозора і поводиться так, наче справді стоїть на сцені.

За цими словами запала тиша. А тоді Флора голосно промовила, сполохавши усіх присутніх:

— О Боже мій!

Решта троє глянули на неї. Флора дивилася на Робін крізь волосся, і здавалося, що вона приголомшена.

— Це воно! Ось як вони це роблять. О Боже, Боже мій!

Флора засміялася.

— Аж не віриться! — задихано промовила вона. — Я так і не змогла сама до цього дійти і тому весь час сумнівалася… відображення у склі, так, так, це все пояснює! Коли вони це робили, завжди була якась бічна кімната. А якщо ми були у храмі, то завжди сиділи обличчям до сцени.

— Я думаю, — сказала Робін, — що храм на Чапмен-Фарм побудований як театр. Отой верхній балкон, де ніколи не сидять віряни, оті ніші… Його спорудили таким чином, щоб створювати масштабні ілюзії.

— Ви не можете бути повністю впевнені, — заперечив Вілл, який тепер здавався відверто стривоженим.

— Утопленої пророчиці не існує, — сказала йому Флора. — Її не існує!

— Якби ти в це справді вірила, — відказав Вілл із тінню колишнього гніву, — якби ти щиро в це вірила, ти б розкрила Божественні секрети.

— Які? Про Драконячу луку? Про Живу жертву? Про Любовне зцілення?

Вілл знервовано глянув на вікно, ніби чекав побачити за ним безоку Дайю.

— Якщо я просто зараз розповім про них і не помру, ти повіриш, що її не існує? — спитала Флора.

Тепер вона відкинула з обличчя пасма волосся і виявилася вродливою жінкою. Вілл не відповів на її питання. Він здавався наляканим.

— Драконяча лука — це місце, де закопують тіла, — ясним голосом промовила Флора. — Це поле, де постійно тягнуть плуга коні.

Вілл уражено охнув, а Флора продовжила розповідати.

118

Страйк чекав у вітальні Прюденс майже три години. Скоро потому, як Прюденс, Робін та Вілл зникли в кабінеті, він почув з-за зачинених дверей підвищені голоси, але далі про зустріч, яка відбувалася без нього, не отримував жодного уявлення. Чоловік Прюденс, вочевидь, проводив вечір деінде. Пару разів з’являлися її діти-підлітки, які прямували до кухні по снеки, і Страйк, слухаючи, як відчиняються і зачиняються дверцята холодильника, думав про те, чи не здається їм дивною ця несподівана присутність нового дядька-одоробла. Втім, може, вони взагалі не загострювали на ньому увагу. Власне, подумав він, щасливі сім’ї не переймаються питаннями важливості та сили кровних уз. То тільки таким, як він — безпорідним безбатченкам із власної волі — дивно бачити тінь самого себе у майже чужих людях.

Та хай якої думки були про Страйка його небіж та небога, йому вони нічого не запропонували поїсти. Він не прийняв це на свій рахунок, пам’ятаючи, що і сам в їхньому віці навряд чи додумався б пропонувати їжу малознайомим дорослим. Пів години тому він тихенько пробрався до кухні, де з’їв пару печивок (щоб не казали, що він забагато на себе бере). Тепер, так само страшенно голодний, Страйк розмірковував, чи не запропонувати Робін заїхати до МакДрайву дорогою назад до Пат, коли його мобільний задзижчав.

Зрадівши нагоді чимось себе зайняти, Страйк узяв його і побачив номер Мідж.

Таш щойно написала. Записку вона не знайшла. Халат забрали до того, як вона потрапила до масажки. Ніхто не питає, нащо вона стукала у вікно. Що мені сказати їй робити?

Страйк відповів:

Нічого. Поліція знає, що Лін тримають там проти волі. Просто контролюй вихід на випадок, якщо її перевозитимуть.

Щойно він дописав повідомлення, як двері кабінету Прюденс прочинилися. Першою вийшла його сестра. За нею — Вілл, який здавався контуженим.

— Нічого, — промимрив він до Прюденс, — якщо я скористаюся вбиральнею?

— Так, звісно, — відповіла Прюденс. — У коридорі другі двері ліворуч.

Вілл зник. З кімнати вийшла огрядна кучерява жінка в усьому чорному, а за нею — Робін. Прюденс пішла відчиняти вхідні двері, а Флора затрималася, розвернулася до Робін і несміло спитала:

— Можна тебе обійняти?

— Звісно, — відповіла Робін, розкриваючи обійми.

На очах у Страйка дві жінки обійнялися. Робін щось тихо сказала Флорі на вухо, і та кивнула, а тоді нервово озирнулася на Страйка і пішла геть.

Робін негайно зайшла до вітальні й гарячково прошепотіла:

— Тонни… просто тонни інформації! Любовне зцілення — Тато Джей злягається з гомосексуальними та психічно нездоровими жінками, щоб їх «вилікувати». Драконяча лука: вони ховають усіх, хто помер на Чапмен-Фарм, на розораному полі, і, за словами Флори, не про всі смерті доповідають владі. Але найбільша новина — це Жива жертва. Йдеться про…

До вітальні ввійшов Вілл, досі трохи дезорієнтований.

— Все добре? — спитав Страйк.

— Так, — відповів Вілл.

Вони почули, як зачинилися вхідні двері. До вітальні повернулася Прюденс.

— Вибач, що так довго, — сказала вона Страйку. — Сильві чи Джеррі тобі принесли щось поїсти?

— Ну… ні, але нічого, — відповів Страйк.

— Тоді, може, я…

— Справді нічого страшного, — запевнив Страйк, який уже налаштувався на бургер і картоплю фрі. — Нам час відвезти Вілла до Цін.

— О, так, звісно, — відповіла Прюденс. Вона подивилася на Вілла. — Вілле, якщо тобі потрібно буде з кимось поговорити, я не візьму грошей. Подумай про це, добре? Або я можу порекомендувати іншого терапевта. І ще почитай книжки, які я позичила Робін.

— Дякую, — відповів Вілл. — Так. Обов’язково.

Прюденс звернулася до Робін:

— Для Флори це був величезний прорив. Я ще ніколи її такою не бачила.

— Я рада, — відповіла Робін. — Справді, дуже.

— І мені здається, що найбільше допомогло те, що ти поділилася своїм досвідом.

— Ми нікуди не поспішаємо, — відповіла Робін. — Вона може обміркувати свій наступний крок, але я говорила цілком серйозно. Вона може розраховувати на мене на всіх етапах. І щиро дякую, що влаштувала цю зустріч, Прюденс, це дуже допомогло. Нам, мабуть, час…

— Так, — погодився Страйк, у якого гучно бурчало в животі. До машини він, Робін та Вілл повернулися мовчки.

— Голодний? — спитав Страйк у Вілла, дуже сподіваючись отримати ствердну відповідь. Вілл кивнув.

— Чудово, — відповів Страйк, — заїдемо до «Макдональдса».

— А як же Седар-Террейс? — спитала Робін, запускаючи двигун. — Перевіримо, чи Розі Фернсбі там?

— І це можна, — відповів Страйк. — Гак невеликий. Але якщо на очі трапиться «Макдональдс», то спершу туди.

— Добре, — розвеселилася Робін.

— А ти хіба не голодна? — спитав Страйк.

— Здається, я звикла недоїдати на Чапмен-Фарм, — відповіла Робін. — Акліматизувалася.

Страйк, якому дуже кортіло почути нову інформацію, добуту Робін, з її мовчання виснував, що вона вважає недоречним згадувати те, що сталося в кабінеті Прюденс, у присутності Вілла. Той здавався виснаженим і збентеженим.

— Від Мідж щось було? — спитала Робін.

— Так, — відповів Страйк, — але нічого нового.

У Робін упало серце. Зі Страйкового тону було зрозуміло, що «нічого нового» означає «нічого доброго», але з поваги до почуттів Вілла вона утрималася від подальших розпитувань.

Вони виїхали на Твікнемський міст із його бронзовими ліхтарями та балюстрадами. Внизу виблискувала сіро-золотава Темза, і Страйк опустив вікно, щоб покурити. В процесі він глянув на бічне дзеркало. Слідом за ними їхав синій «форд фокус». Кілька секунд Страйк придивлявся до нього, а тоді сказав:

— Там…

— Машина з фальшивими номерами, яка їде за нами, — кивнула Робін. — Знаю.

Вона сама щойно помітила «форд». Номери були фальшиві й незаконні, але такі запросто можна купити в інтернеті. Відколи вони заїхали до Річмонда, переслідувач стабільно підтискав їх.

— Чорт, — сказала Робін, — я, здається, бачила його. Коли їхали до Прюденс, але тоді він тримався віддаля. Чорт, — додала вона, вдивившись у дзеркало заднього огляду, — водій у…

— У балаклаві, так, — відказав Страйк. — Але сумніваюся, що це Франки.

Обоє згадали агресивну заяву Страйка, що, мовляв, як хтось їхатиме слідом — вони вийдуть і поговорять. Спостерігаючи за «хвостом», обоє розуміли, що це буде максимально нерозумний вчинок.

— Вілле, — попросила Робін, — будь ласка, пригнися, так, сховайся. І тримайся… ти теж, — сказала вона Страйкові.

Не подаючи сигналу, Робін пришвидшилася і різко забрала праворуч. Водія «форда» це захопило зненацька, він вильнув на середину дороги, мало не в’їхавши у зустрічну смугу, а Робін помчала геть спершу через парковку, а тоді вулицею з житловими будинками.

— Ти звідки, бляха, знала, що з іншого боку стоянки є виїзд? — спитав Страйк, який тримався якомога міцніше. Робін сильно перевищувала швидкість.

— Я тут не вперше, — відповіла Робін, яка (знову без сигналу) звернула на ширшу вулицю. — Стежила за отим невірним бухгалтером. Де він?

— Наздоганяє, — відповів Страйк. — Щойно зачепив дві машини на парковці.

Робін втиснула педаль у підлогу. Двом пішоходам, які йшли через дорогу, довелося вискакувати в неї з-під коліс.

— Чорт, — закричала вона знову, бо стало зрозуміло, що зараз доведеться повернутися на А316 і поїхати назад.

— Та начхати, просто не спиняйся…

Робін заклала поворот на такій швидкості, що мало не зачепила розділювальний паркан.

— Вілле, — нагадала вона, — заради Бога, ховайся, я…

Заднє та лобове скло пішли міріадами тріщинок. Куля пролетіла так близько до голови Страйка, що він відчув її жар. Маючи перед очима білий екран замість скла, Робін кермувала наосліп.

— Вибий скло! — гукнула вона до Страйка, який скинув ремінь безпеки і виконав прохання. Знову гучний «бах»: куля вдарила по багажнику. Страйк вибивав розбите лобове скло, щоб Робін бачила дорогу, на них обох сипалися друзки.

Третій постріл: цього разу мимо.

— Тримайтеся! — знову попередила Робін, огинаючи розворот і ледь вписуючись на іншу смугу, так що Страйк гепнувся щокою об ціле бічне скло.

— Вибач, вибач…

— Та похрін, ЖЕНИ!

Проліт кулі наповнив думки Страйка розжареною білою панікою, його захопила ірраціональна переконаність, що машина ось-ось вибухне. Розвернувшись на сидінні, він побачив, як «форд» із розгону влетів у бар’єр.

— Приїхав… ні… чорт!..

Аварія не зупинила «форд». Він уже задкував, намагаючись розвернутися.

— Жени! ЖЕНИ!

Робін втиснула газ у підлогу, і з іншого боку дороги блимнув блакитний спалах.

— Де «форд»? Де він? Де?

— Не бачу…

— Хріна ви там забули?! — закричала Робін на поліційну машину, яка проїжджала повз, рухаючись у протилежному напрямку. — Тримайтеся!..

Вона заклала різкий поворот ліворуч на іншу, вужчу вулицю.

— Ісусе Христе, — видихнув Страйк, який знову гепнувся щокою об скло і не міг повірити, що вона взагалі зуміла сюди завернути.

— І знову! — крикнула Робін. «БМВ» трохи гойднулося, коли вона завернула праворуч.

— Хвоста нема, — сказав Страйк, дивлячись у бічне дзеркало й витираючи кров з обличчя. — Сповільнюйся… ти відірвалася… ох, трясця.

Робін знизила швидкість. Вона завернула за інший ріг, заїхала на стоянку і тут загальмувала. Руки так вчепилися в кермо, що довелося докласти свідомого зусилля, щоб їх розтиснути. Вдалині лунали сирени.

— Вілле, ти живий? — спитав Страйк, оглядаючись на молодика, який лежав у темному просторі для ніг біля заднього сидіння, весь засипаний склом.

— Так, — мляво відповів Вілл.

Темною вулицею повз них пройшла парубоча компанія.

— Любонько, та в тебе тріщина на лобовому склі, — повідомив один із них, а решта від душі розреготалася.

— А ти як? — спитав Страйк у Робін.

— Краще, ніж ти, — відповіла вона, дивлячись на поріз у нього на обличчі.

— Це скло, а не куля, — відповів Страйк, дістаючи мобільний і набираючи 999.

— Думаєш, його взяли? — спитала Робін, оглядаючись за плече туди, звідки лунали сирени.

— Скоро дізнаємося. Поліція, — сказав Страйк оператору.

119

— Це наша п’ята розмова з поліцією про УГЦ і підозрілу діяльність навколо нашого офісу, — сказав Страйк. — Я розумію, що у вас наразі немає доступу до всієї інформації, я усвідомлюю, що розповідаю багато подробиць, які видаються вам зайвими, але не брехатиму: я був би вдячний, якби ви перестали дивитися на мене як на довбаного ідіота.

Була друга година ночі. Знадобилася година, щоб серцевий ритм Страйка сповільнився до здорової частоти для сорокаоднорічного чоловіка у спокої. Він досі сидів у маленькій кімнатці для допитів, куди його відвели по прибуттю до відділку. Відповідаючи на питання, чи не знає він, у кого могло виникнути бажання в нього стріляти, Страйк детально розповів про розслідування діяльності УГЦ, яке наразі проводила агенція, порадив своєму візаві звернутися до справи про убивство Кевіна Пірбрайта, пояснив, що тиждень тому до їхнього офісу намагалася проникнути невідома особа з пістолетом, а також повідомив, що це вдруге за останні кілька тижнів їх із Робін переслідує невідоме авто.

Сам масштаб розказаної Страйком історії, здавалося, образив констебля поліції Боверса, чоловіка з довгою шиєю і гугнявим волосом. Боверс почав триматися відверто скептично та недовірливо («Це вам церква таке влаштувала? Церква?»), провокуючи Страйка на відверте роздратування. На додачу до всього іншого він був уже просто неймовірно голодний. Прохання дати щось поїсти забезпечило його трьома галетами і чашкою чаю з молоком. Зважаючи на те, що він був не підозрюваним, а жертвою озброєного нападу, Страйк уважав, що заслуговує на більшу турботу.

Тим часом Робін зіткнулася з проблемою іншого штибу. Вона вже дала свідчення цілком приязній і компетентній поліціянтці, але відмовилася від пропозиції підкинути її додому, натомість попросивши завезти Вілла до Пат. Посадивши Вілла у поліційну машину, Робін повернулася до зали очікування і з острахом та одночасним розумінням необхідності цього набрала Мерфі та розповіла про те, що сталося.

Він, звісно, відреагував на новину стривоженістю та обґрунтованим занепокоєнням. І все ж Робін довелося ковтати сердиті відмовки, коли Мерфі почав казати очевидні речі: що треба вжити додаткових заходів безпеки і що поліції потрібна вся повнота інформації про УГЦ, яку можуть надати Страйк та Робін. Несвідомо повторюючи слова Страйка, Робін відповіла:

— Та це вже наша п’ята розмова про церкву з поліцією. Ми нічого не приховували.

— Так, я розумію, але чорт забирай, Робін… шкода, що я не можу приїхати і тебе забрати. Я тут застряг на поножовщині у Саутоллі.

— Я в нормі, — запевнила Робін, — ані подряпинки. Викличу убер.

— Не треба уберів, заради Бога! Попроси когось із копів тебе завезти. Не віриться, що вони досі не взяли стрільця.

— Може, вже взяли.

— Якого біса вони так бабраються!

— Опис передали кільком машинам попереду, щоб його перехопили, але щось сталося — чи то не встигли під’їхати, чи він знав об’їзний шлях.

— Але він мав потрапити на камеру. Це А316, їх там повно.

— Так, — відповіла Робін. Її трохи підтрушувало — мабуть, через каву натщесерце. — Добре, Раяне, мені час іти.

— Так, гаразд. Який я збіса радий, що ти в безпеці. Кохаю тебе.

— І я тебе, — пошепки відповіла Робін, помітивши краєм ока якийсь рух, і справді, з кімнати для допитів нарешті вийшов дуже незадоволений Страйк.

— Ти досі тут, — зрадів він, щойно її побачив. — Думав, уже поїхала. Ти ж, мабуть, страшенно втомилася?

— Ні, — відповіла Робін. — Я ніби… наелектризована.

— Теж так почуваюся, коли в мене стріляють, — відповів Страйк. — Може, доїдемо вже до того довбаного «Макдональдса»?

— Фантастична пропозиція, — озвалася Робін, ховаючи мобільний у кишеню.

120

За сорок хвилин Страйк та Робін вийшли з убера біля цілодобового «Макдональдса» на Стренді.

— Я буду все, — заявив Страйк, прямуючи до стійки. — А ти?

— Ну… бігмак і ще…

— Курва, а тепер що? — загарчав Страйк, у якого задзвонив мобільний.

Взявши слухавку, він почув голос Мідж і гуркіт машини.

— Здається, вони перевозять Лін. Вдень до офісу приходило двоє чоловіків. Їм показали флігель, вони вийшли звідти і знову пішли. Вона тоді не здогадалася, що це поліція, бо вони були у цивільному одязі… проїхали просто повз мене, я мала б здогадатися, що то копи, але от чесно, вони були такі доглянуті, що я їх прийняла за ґеїв, які вирішили відпочити. Я третій день живу в машині і просто нетямлюся, — з викликом додала вона.

— Дуже розумію, — відповів Страйк, поки Робін замовляла їжу.

— Потім Ташу викликали до Джова. «Здається, це ви загубили. Сподіваюся, це не щось важливе». Вони знайшли записку в кишені халата. Вона, звісно, прикинулася безневинною овечкою…

— Бляха-муха, а просто зараз що діється?

— Так я ж розповідаю! Таша вирішила, що краще звідти забратися, поки її саму не замкнули у флігелі…

— Та чхав я на Ташу!

— Як мило, — почувся голос акторки на тлі.

— Та бляха… — вимовив Страйк, заплющуючи очі та проводячи рукою по обличчю.

— Десять хвилин тому з воріт клініки виїхав фургон без логотипа. Ми переконані, що в ньому Лін. Третя година ранку — дивний час, щоб роз’їжджати ото. До речі, я тебе не розбудила?

— Ні, — відповів Страйк, — послухай…

— Власне, ми їм сіли на хвіст…

— ТА, БЛЯХА, СЛУХАЙ!

Робін, працівники «Макдональдса» та інші гості аж обернулися на нього. Страйк вийшов із ресторану. Опинившись на тротуарі, він сказав:

— Я не сплю, бо мою машину обстріляли, коли там були Робін та я…

— Що-о?

— …і наскільки мені відомо, у церкви є зброя, кілька одиниць. О такій годині в фургоні неодмінно помітять хвіст. Кидай це.

— Але…

— Ти не можеш точно знати, що Лін усередині. Забагато ризику. З тобою цивільна особа… цивільна особа, яка забагато знає. Зафіксуй номерний знак і їдь додому.

— Але…

— Досить! Зі мною! Бляха! Сперечатися! — загрозливим тоном відказав Страйк. — Я сказав, чого чекаю. Виконуй!

Він повернувся, лютуючи, і побачив Робін з двома здоровенними пакетами їжі.

— Поїмо в офісі, — запропонувала вона, не бажаючи привертати зайву увагу в ресторані. — До нього десять хвилин. Там зможемо нормально поговорити.

— Добре, — дражливо буркнув Страйк. — Тільки спершу дай мені бургер.

І вони пішки рушили темними вулицями на Денмарк-стріт. Страйк кусав бургер і у перервах між жуванням і ковтанням переповів Робін почуте від Мідж. Він саме дійшов до картоплі фрі, коли вони опинилися перед знайомими чорними дверями із захищеним від зламу замком. Нагорі Робін виклала їжу на партнерський стіл. Вона досі не відчувала жодного бажання спати.

Страйк, знищивши три бургери і дві порції картоплі, взявся до яблучного пирога. Як і Робін, він нітрохи не хотів спати. Пережите то стискалося, то розтягувалося в його сприйнятті: в одну мить здавалося, що стрілянина сталася тиждень тому, в іншу — що шкіра щойно відчула проліт розпеченої кулі, а очі побачили, як тріскається лобове скло, лічені секунди тому.

— На що ти дивишся? — спитав він у Робін, помітивши, що вона втупила дещо осклянілий погляд на дошку за його спиною.

Робін ніби відволіклася від чогось дуже далекого.

— Я ж не встигла тобі розповісти про третю Божественну таємницю, так? Про Живу жертву?

— Не встигла, — відповів Страйк.

— УГЦ торгує дітьми.

Щелепи Страйка перестали жувати.

— Що?

— Зайвих немовлят, здебільшого хлопчиків, відправляють у центр у Бірмінґемі, де їх утримують, а тоді продають. Послуга незаконного усиновлення за гроші. Більшість дітей їде до Америки. Керує цим, виявляється, твій друг Джо Джексон. За словами Флори, УГЦ на цей час продала вже сотні дітей.

— Щоб мене…

— Я мала б здогадатися про подібне, зважаючи на кількість незахищеного сексу на Чапмен-Фарм, бо дітей там відносно мало і майже всі на вигляд зачаті Джонатаном або Тайо. Вейс береже свій рід і, звісно, має достатньо неспоріднених дівчат, щоб забезпечувати церкву новими поколіннями.

Страйк, якому тимчасово відняло мову, проковтнув свій пиріг і потягнувся по пиво, яке дістав з офісного холодильника.

— Вілл дізнався про це через Лін, — провадила Робін. — Коли вона завагітніла, то перелякалася, що Цін заберуть до Бірмінґема. Ні він, ні вона не розуміли, чому дитину не відібрали, тож, вочевидь, Лін не знає, що Вейс її батько… Страйку, я дуже переживаю за Лін.

— Я теж, — відповів Страйк, — але Мідж не можна було гнатися за тим довбаним фургоном серед ночі, ще й зі своєю дівчиною задля компанії.

— Це нечесно, — заперечила Робін. — Ти сам… я, звісно, не була твоєю дівчиною, але ти мене допускав до різних завдань, коли формально я була секретаркою. Таша теж переживає за Лін.

— Розслідування — це тобі не довбаний командний спорт. Тож оця торгівля дітьми — це таємниця, яка ні для кого не секрет?

— Не знаю. Флора дізналася, коли завагітніла. Інша жінка розповіла їй, що її дитину продадуть за купу грошей на славні справи, але дитина помела у пологах. Флору за це покарали, — сказала Робін.

— Хріново, — сказав Страйк.

Розраховувала Робін на такий ефект чи ні, коли розповідала йому це, але тепер Страйк почувався винним за те, що осудив Флору Брюстер так строго.

— Робін, це довбана пожежа, і це ти зробила.

— От тільки, — відповіла Робін, яка, здавалося, не знайшла в цьому великої приємності, — це все з чужих слів, так? Ні Флора, ні Вілл, ні я не були у центрі в Бірмінґемі. У нас і близько немає конкретних доказів існування трафікінґу.

— Але ж Емілі Пірбрайт переводили до Бірмінґему, так?

— Так, але зважаючи на те, що після моєї втечі її не випускають із Чапмен-Фарм, чекати на її свідчення нам доведеться довго.

— Після смерті Дайю до Бірмінґема переводили Абіґейл Ґловер, але вона жодним словом не згадала про те, що там тримають дітей.

— Якщо сама Абіґейл ніколи не вагітніла, вона могла думати, що то діти людей, які жили в Бірмінґемському центрі. Судячи з усього, жінки тільки при надії дізнаються про це… ми просто повинні змусити поліцію туди приїхати, — сказала Робін, — і так, щоб церква на них не чекала.

— Згоден, — відповів Страйк, дістаючи записник. — Нахрін це, у нас є знайомства, досить гратися у довбану делікатність. Я пропоную залучити всіх: Вордла, Лейборна, Еквенсі… Мерфі, — після секундного вагання додав він, бо необхідність є необхідність, — і викласти все як є, бажано в присутності Вілла та Флори. Як гадаєш, вони заговорять?

— Щодо Флори після сьогоднішнього вечора я впевнена на дев’яносто відсотків. Вілл… як на мене, він налаштований говорити з поліцією не раніше, ніж Лін опиниться на волі.

— Може, від свисту куль над головою у нього в цій голові трохи прояснилося, — сказав Страйк. — Я завтра всіх обдзвоню… тобто сьогодні.

Страйк доїв самотню охололу скибку картоплі з дна просоченої жиром коробки. Робін знову задивилася на дошку на стіні. Її очі блукали від фотографії Дайю з обличчям кролички до намальованої Флорою Брюстер безокої дівчинки, від поліційних фото двадцятирічної Керрі Кертіс Вудз до портрету Дженніфер Вейс із завивкою з вісімдесятих, від полароїдів із людьми у свинячих масках до боязкого круглого обличчя Пола Дрейпера, і нарешті спинилися на зробленій рукою Страйка записці: БІГУН НА ПЛЯЖІ?

— Страйку, — мовила Робін, — що в біса відбувається?

121

— Відбувається достатньо, щоб повалити УГЦ, якщо нам пощастить, — відповів Страйк.

— Ні, я про події після того, як я вирвалася з ферми. Чому вони діють так обережно і їх так важко спіймати на гарячому, але водночас ми бачимо таку некомпетентність?

— Кажи, — мовив Страйк, бо Робін озвучувала питання, які він ставив сам собі.

— Та пара на червоній «корсі»: а вони справді за нами стежили? Якщо так, то вони геть не впоралися, а от «форд фокус»… розумію, я сама винна, що не помітила його раніше…

— Та ні, людина за кермом того авто діяла дуже вміло і, бляха, мало нас не вбила.

— Так, і той, хто намагався сюди проникнути зі зброєю, діяв зі знанням справи, та й убивця Кевіна Пірбрайта спрацював дуже чисто…

— А от наш зеленоокий друг тільки що таблички «Я за вами стежу» не тримав.

— І ще Рейні та Керрі, які злякалися так, що захотіли вкоротити собі віку, хоч навіть не бачили ту людину наживо… тобі не здається, що ми маємо справу з двома різними групами людей, з яких одна — то клоунада, а от друга справді небезпечна?

— Особисто я, — відповів Страйк, — вважаю, що ми маємо справу з людиною, яка не може дозволити собі перебірливість. І мусить обходитися тим, що є під рукою.

— Але це не схоже на Джонатана Вейса. Він має у своєму розпорядженні тисячі безперечно відданих людей, і що не кажи, а талант до управління кадрами у нього великий. Ніхто з високорівневих вірян не зрадив його.

— І це, — відповів Страйк, — і той факт, що він має можливість тримати нас під цілодобовим наглядом, не пославши одну людину двічі… А от той, хто за нами стежить, робить це як попало. У мене таке відчуття, що цей хтось робить це тільки тоді, коли має таку можливість. Знаєш, — додав Страйк, тягнучись по своє пиво, — Вейс навідріз заперечував, що стежить на нами, коли ми зустрілися в «Олімпії». Це, звісно, логічно, але все ж я допускаю мінімальний шанс того, що він сказав правду.

— А що, коли, — мовила Робін, розмірковуючи вголос, — хтось у церкві боїться, що ми дізнаємося про таке, про що не знає сам Вейс? І дуже розлютиться, коли дізнається?

Вони обоє глянули на дошку на стіні.

— Зважаючи на те, кому вони затикають роти, справа у цих полароїдах, — сказав Страйк, — бо, гадаю, ти помітила, що стріляти в нас почали не раніше, ніж ми наблизилися до Седар-Террейс і, як я сильно підозрюю, Розі Фернсбі. На Вілла стрільцю було начхати, бо інакше він спинив би нас раніше. Можливо, стрілець розраховує, що він мовчатиме, поки в них Лін, бо якщо він заговорить, поплатиться вона… вона для церкви такий собі козир у рукаві, так? У їхніх інтересах зберегти їй життя… Ні, — додав Страйк, знову тягнучись по записник і ручку, — я досі переконаний, що справжня небезпека загрожує Розі Фернсбі. Хтось має з’їздити на Седар-Террейс і попередити її, якщо вона справді там.

Він зробив відповідну помітку і знову відклав ручку. Робін здригнулася. Була майже четверта ранку, і хоч перезбуджений мозок спати не хотів, тіло було іншої думки. Вона надто уважно дивилася на фотографію Дайю на дошці і не помітила, як Страйк зняв куртку і простягнув їй.

— Ох… ти впевнений?

— На мені порівняно з тобою плюс тридцять кілограмів утеплення.

— Та не перебільшуй, — буркнула Робін. — Дякую.

Вона накинула приємно теплу куртку.

— Як реагував Вейс, коли ти згадав про полароїди з масками свиней?

— Недовірливо, заперечливо… все дуже передбачувано.

Ще трохи часу обоє задумливо дивилися на дошку.

— Страйку, я не уявляю, щоб хтось ризикнув у нас стріляти тільки через ці фото, — порушила довгу мовчанку Робін. — Вони жахливі й точно зацікавлять таблоїди, але чесно, порівняно із загрозою для церкви, яка буде, якщо ми вмовимо Вілла, Флору, може, ще когось дати свідчення, ці світлини збліднуть… не втратять значення, звісно, але перетворяться на ще одну брудну деталь. Плюс ніщо не вказує, що їх зробили саме на Чапмен-Фарм. Це спростовне припущення.

— Буде неспростовним, якщо Розі Фернсбі дасть свідчення.

— Вона мовчить двадцять один рік. На фотографіях її обличчя сховане. Якщо вона вирішить заперечувати, що то вона, ми ніколи цього не доведемо.

— То чому хтось так сильно не хоче, щоб ми з нею поговорили?

— Не знаю, хіба що… я знаю, тобі не подобається ця теорія, але хіба що вона була там напередодні смерті Дайю. Що, коли вона щось побачила чи почула, коли тікала з жіночого гуртожитка, щоб приєднатися до батька та брата?

— А дитячий гуртожиток далеко від жіночого?

— Досить далеко, — визнала Робін, — але що, коли Дайю пішла з дитячого гуртожитка і прийшла до жіночого? Чи Розі визирнула у вікно і побачила, як Дайю іде до лісу чи до «кімнати усамітнення»?

— Тоді з Дайю мав бути хтось іще, і цей хтось помітив, що Розі їх бачила.

Знову запала мовчанка. Тоді Робін почала:

— Дайю хтось давав солодощі та іграшки…

— Так, і знаєш, на що це схоже? Що хтось підлещувався до неї.

— Але Керрі сказала, що це була не вона.

— Ми їй віримо?

— Не знаю, — відповіла Робін.

Виникла нова довга пауза, протягом якої кожен думав своє.

— Все було б значно логічніше, — нарешті сказав Страйк, — якби востаннє Дайю бачили тоді, коли вона вилізла у вікно. Якщо плануєш втопити дитину у морі на світанку, нащо спершу висаджувати її у вікно? Що, якби вона не повернулася?.. Чи сенс був саме у цьому? Дайю вилазить у вікно і десь ховається… чи її ховають… а замість неї на пляж везуть іншу дитину?

— Ти серйозно? — спитала Робін. — Ти кажеш, що втопилася інша дитина?

— Що ми знаємо про мандрівку на пляж? — спитав Страйк. — Було, звісно, темно… була десь та сама година, що тепер, — додав він, визирнувши у вікно на темно-синє небо. — Ми знаємо, що у фургоні була дитина, бо вона… дівчинка чи хлопчик… махала рукою людям, які вийшли на досвітню роботу… що, коли так подумати, вже підозріло. Скоріше б Дайю сховалася, поки фургон не виїде за ворота, якщо не мала дозволу їхати. Також мені здається сумнівним, що Дайю була одягнена у примітну білу сукню, якої більше ніхто на фермі не носив. А тоді за межами ферми єдиним свідком виявляється стара жінка, яка бачить їх тільки здаля і все одно не відрізнила би Дайю від Адама. Вона б не зрозуміла, що то за дитина.

— Але тіло, — нагадала Робін. — Звідки Керрі мала певність, що воно не спливе? Аналіз ДНК показав би, що це не Дайю.

— Можливо, ніхто б не брав ДНК на аналіз, якби любляча матуся упізнала в тілі свою доньку, — відповів Страйк.

— Тобто Мадзу знала про підміну? І ніхто не помітив, що з Чапмен-Фарм зникла ще одна дитина?

— Ти сама дізналася, що церква розлучає дітей та батьків і розвозить по різних центрах. Що, коли дитину на заміну Дайю привезли з Ґлазґо чи Бірмінґема? Вейси просто сказали б усім, що дитина повернулася туди, звідки приїхала. Якщо народження дитини не реєстрували, хто б її шукав?

Робін, згадавши голомозих затюканих дітей у класній кімнаті на Чапмен-Фарм, які запросто кидалися обійматися до чужої людини, відчула огидне запаморочення.

Ще трохи помовчавши, Страйк сказав:

— Полковник Ґрейвз вважає, що свідків виїзду фургона підставили, щоб потім Вейси могли їх покарати і прикинутися, ніби нічого не знали про поїздку на пляж. Якщо це справді була підстава, то це просто бісів садизм. Браян Кеннетт: хвороба прогресує, жодної користі церкві. Дрейпер: низький інтелект, можливо, травма мозку. Абіґейл: убита горем мачуха хоче прибрати з очей падчерку, яка бачила, як рідну доню везли до водяної могили, і наполягає, що її треба здихатися.

— Думаєш, Вейс міг навмисно влаштувати так, щоб його старшу доньку замкнули голою в свинарнику?

— Не забувай, того ранку Вейса не мало бути на фермі, — нагадав Страйк.

— Тобто ти вважаєш, що Мадзу все спланувала за спиною Вейса?

— Є така ймовірність.

— Але куди в такому разі відправили Дайю, якщо утоплення було інсценованим? Ми так і не знайшли іншої родини.

— Та знайшли ж. Батьки Вейса у ПАР.

— Але для цього потрібен паспорт, і якщо Вейс не знав про весь задум…

Страйк насупився, а тоді зітхнув і сказав:

— Так, заперечення прийняте.

— Маю ще одне заперечення, — обережно почала Робін. — Знаю, ти скажеш, що це емоції, а не факти, але я не вірю, що Керрі була здатна втопити дитину. Страйку, я в це просто не вірю.

— Тоді поясни ці слова: «Це був не жарт, не гра. Воно справді сталося. Її не стало».

— Не можу, але переконана, що Керрі вважала Дайю мертвою.

— В такому разі…

— Мертвою… але не загиблою в морі. Або загиблою в морі, але не знаю… Слухай, — додала Робін по ще одній довгій паузі, — є інше пояснення шоколадкам та іграшкам. Не спроба втертися в довіру, а шантаж. Дайю щось побачила, коли нишпорила по фермі. Хтось намагався вмовити її мовчати… і це може бути пов’язано з тими полароїдами. Можливо, вона бачила оголених людей у масках, але, на відміну від Кевіна, зрозуміла, що то справді люди… Я в туалет, — сказала Робін і підвелася, тримаючи куртку Страйка на плечах.

Власне відображення у дзеркалі в туалеті на сходах здалося їй примарним. Помивши руки, вона повернулася до офісу й побачила Страйка вже за столом Пат. Він вдивлявся у власну спробу розшифрувати інтерв’ю Кевіна Пірбрайта з Фарою Навабі.

— Я й тобі роздрукував, — сказав він, тицьнувши Робін до рук ще теплі аркуші.

— Хочеш кави? — спитала Робін, відкладаючи роздруківки на канапу.

— Дуже за… «і втонула, чи так сказали, що втонула», — зачитав він із аркуша, який тримав у руках. — Тобто Кевін теж мав сумніви щодо смерті Дайю.

— Коли це сталося, йому було всього шість років, — нагадала Робін, вмикаючи чайник.

— Може, тоді він ні в чому не сумнівався, але він виріс із людьми, які в процесі могли проговоритися про речі, які тоді приховали, і пізніше почав замислюватися… і ще він каже таке: «Таке дивне сталося, — дивні речі, що я досі пам’ятаю», а тоді: «було четверо». Чи принаймні Навабі так почула. На записі важко розібрати.

— Четверо людей у свинячих масках? — припустила Робін.

— Можливо, хоча можливо також, що ми занадто зациклилися на тих фотографіях… Як ще це можна інтерпретувати? Може, він сказав «це було в четвер»? Бог його знає… Далі він каже: «не тільки Шері»… дуже нерозбірливо, але схоже саме на це. Потім щось про напої… а тоді «Бек змусила Ем», «хата», «видима» і чи то «брехня», чи «чухня».

— «Бекка змусила Емілі збрехати, що Дайю стала невидима»? — припустила Робін, перекрикуючи чайник, що починав кипіти.

— Вочевидь, так, бо Навабі перепитує: «Бекка змусила Ем збрехати, так?» А Кевін тоді каже: «Їй дозволяли виходити, їй було можна приносити всяке».

Робін залила дві кави, поставила горня біля Страйка, а сама сіла на канапу.

— Дяка, — сказав Страйк, не відриваючи погляду від розшифровки. — Далі маємо: «що хотіла, те й робила», «не стежили взагалі», «шоколад, я якось вкрав» і нарешті «така задирака».

Робін знайшла частину, яку читав Страйк.

— Ну, «що хотіла, те й робила» схоже на Дайю… і «не стежили взагалі» теж має бути про неї…

— Як це вони не стежили за Дайю? — заперечив Страйк. — За словами Абіґейл, вона була принцесою всієї ферми.

— Але чи це правда? — спитала Робін. — Знаєш, у кабінеті Мадзу я побачила буквально вівтар, присвячений Дайю, і на кілька секунд мені навіть стало її шкода. Що може бути страшніше, ніж прокинутися й побачити, що твоя дитина зникла, а тоді дізнатися, що вона втонула? Але інші люди малюють образ, далекий від дбайливої матері. Мадзу радо скидала Дайю на інших людей — як мінімум на Керрі. Тобі не здається, — провадила Робін, — що це дуже дивно — те, як Мадзу побудувала навколо Дайю цілу секту? Весь час говорить про утоплення… Хіба це схоже на правдиве горе?

— Бувають і збочені форми горя.

— Але Мадзу цим насолоджується! Вона мати Утопленої пророчиці, важлива постать. Тобі не здається, що вся ця історія дуже… не знаю… що це жахлива експлуатація? Я впевнена, що Абіґейл і справді здавалося, що Дайю — принцеса для її батька й матері… вона щойно втратила свою маму, а батько більше не цікавився нею… але я не впевнена, що так і було насправді.

— Це слушні зауваження, — кивнув Страйк, чухаючи рясно заросле щетиною підборіддя. — Добре, припустімо, що «що хотіла, те й робила» і «не стежили взагалі» стосується Дайю… Але кому можна було виходити і приносити «всяке»? У кого Кевін вкрав шоколад? Хто був задиракою?

— Бекка, — відповіла Робін так переконано, що Страйк аж підняв очі від здивування.

— Вибач, — ніяково засміялася Робін, — я… не знаю, звідки в мене така думка, але Бекка справді має якийсь дуже дивний… статус.

— Розкажи детальніше.

— Дивися, складається враження, що Вейс звернув на неї увагу дуже рано… якби мене попросили назвати людину, до якої він ставиться як до принцеси, я б сказала, що це Бекка. Я ж згадувала слова Флори, що вона цнотлива?

— Точно ні, — відповів Страйк, уважно дивлячись на неї. — Я б запам’ятав.

— Ох, — кивнула Робін, — я й справді не казала. Таке враження, що розмова з Флорою була тиждень тому.

— Яким чином Бекка може бути цнотливою? Хіба вона не духовна дружина?

— Оце найдивніше. Емілі переконана, що Бекка спить із Вейсом і саме тому ніколи не ходить до «кімнат усамітнення» з іншими, але водночас згадувала, що Вейс не хоче мати дітей від Бекки. Шона пояснювала небажання Вейса мати з нею дітей тим, що зведений брат Бекки народився таким хворим. Але зі слів Флори виходить, що всім іншим духовним дружинам відомо, що Вейс не спить із Беккою, і саме тому Мадзу не ненавидить її так, як решту духовних дружин. І скажу чесно, мені це здається дуже схожим на правду, бо Мадзу та Бекка завжди здаються… ну, якщо не подругами, то принаймні союзницями.

Знову запала пауза, протягом якої Страйк та Робін пили каву, читали розшифровку, а за вікнами тим часом усе голосніше щебетав ранковий хор.

— «Можна все було», — пробурмотів Страйк, читаючи. — «Невчасно» чи що… «поговорю з нею»…

— «Зустрінемося з нею», — теж зачитала Робін. — Але хто ця «вона»?

— І чи прийшла «вона» на зустріч? Чи то була просто приманка? Може, він відчинив «їй» двері й натомість впустив нашого приятеля з пістолетом? Тоді Навабі уточнює: «Ти будеш зустрічатися з кимось із церкви, Кевіне?» А Кевін, тепер уже геть п’янючий, відповідає: «Нехай відповість за це». Отже, — спитав Страйк, піднімаючи очі, — котра з жінок із церкви мала за що відповісти перед Кевіном? Кого він збирався покликати до відповіді?

— Маємо з кого вибирати, — відповіла Робін. — Мадзу… Луїза, адже саме вона затягнула дітей до церкви… Бекка…

— Бекка, — повторив Страйк, — яку він пов’язував зі змовою, якщо вірити написам на стінах у його кімнаті…

Він знову опустив очі на розшифровку.

— Далі Кевін перемикається на інше й розповідає про Пола Дрейпера, якого називає Дурником… «співучасть»… у чому, в змові? Цілком підходить, якщо Дрейпера теж підставили і змусили стати свідком того, як Керрі забирала Дайю.

Робін знову зосередилася на розшифровці.

— «Спині», — вголос зачитала вона, — а тоді Навабі: «Облиш ти тих свиней», — а Кевін каже, що «свиней любив»… але ніби не він, а хтось інший… хто, Дрейпер?

— Точно не Джордан Рейні, як нам уже відомо, — відловів Страйк. — «Я був у лісі… Бекка мене насварила, бо…», «донька Вейса» і «не можна бути ябедою». А тоді Кевін знову згадує про змову і каже «всі разом». Тобто йдеться про змову, в якій беруть участь донька Вейса і ще якась кількість людей.

— Не забувай, що Дайю була не єдиною донькою Вейса на фермі у той період, — нагадала Робін. — Ще Абіґейл, Лін… купа дівчат, які гралися в лісі на Чапмен-Фарм, могли бути дітьми Джонатана Вейса. Більшість дітей, яких я бачила в класній кімнаті, мали його очі або очі Тайо.

— «Завжди разом», — зачитав Страйк, — можливо, це про Дайю та Керрі… «якщо я правий» і тоді «плата». Що це значить?

— Якісь гроші? Хабар? А може…

— Це відплата! — різко сказав Страйк. — «Відплата» — це слово було в Кевіна на стіні. Потім він уже белькоче казна-що. «Сильний вітер», «багаті», а тоді «надто мокро», «дивно, і я»… не уявляю, про що мова… «погрожувала мені», далі чи то «драпонув звідти», чи то «драпонула», «я думав, то покарання», «Бекка сказала»… а тоді він пішов до нужника блювати.

— Багаття, — сказала Робін.

— Що?

— Не «багаті», а «багаття, але було надто мокро».

— Думаєш, хтось палив у тому лісі багаття?

— Там точно щось палили, — відповіла Робін. — Мотузку.

— Мотузку, — повторив Страйк.

— Біля тих пеньків, про які я тобі розповідала, був шматок обвугленої мотузки. На місці зрубаних стовпчиків. Вони стояли колом… на вигляд щось язичницьке.

— Думаєш, хтось на Чапмен-Фарм проводив таємні ритуали в лісі?

— Не забувай, що Дайю буцімто таємно чаклувала зі старшими. А, і ми ще забули про сокиру. Сокиру, сховану у дереві, про яку Дзян говорив, що вона належала Дайю.

— Якось дивно, що семирічна дитина мала власну сокиру для ігор.

— Дивно, — погодилася Робін, — але я тільки переказую тобі слова Дзяна.

Страйк трохи посидів мовчки, а тоді сказав:

— А от тепер мені треба в туалет.

Він підвівся, рохнувши від зусилля. А повернувшись до офісу за кілька хвилин, повідомив:

— Я голодний.

— Та ти щойно з’їв зо п’ять тисяч калорій, — не повірила власним вухам Робін.

— Маю значне інтелектуальне навантаження.

Страйк знову налив у чайник води. Птахи надворі співали все гучніше. Наближалася година, о котрій Дайю буцімто втопилася у морі біля Кромера, і більше ніхто її не бачив.

— Чому той самий пляж? — спитав Страйк розвернувшись до Робін. — Якого біса Дайю — чи іншу дитину — принесли на точно те саме місце на пляжі, де загинула Дженніфер Вейс?

— Гадки не маю, — відповіла Робін.

— А чому Джордан Рейні намагався вкоротити собі віку?

— Теж не уявляю.

— Ну ж бо, — підбадьорив її Страйк.

— Ну… вочевидь, він боявся відплати, — відповіла Робін.

— Відплати, — повторив Страйк. — Саме так. То чим саме могла грозити йому людина, яка дзвонила до в’язниці?

— Мабуть… вона чимсь могла йому нашкодити. Розкрити його участь у серйозному криміналі. Побити. Вбити.

— От тільки єдину шкоду Рейні заподіяв сам Рейні.

Страйк приготував ще дві кави, одну віддав Робін, а сам сів за стіл Пат.

— Як тобі така теорія? — спитав він. — Рейні передознувся, бо знав, що опиниться по вуха в лайні, коли людина, яка дзвонила, дізнається, що він прохопився мені про щось зайве.

— Про що саме?

— Гарне питання. Він весь час тримався дуже сторожко. Казав, що мусив «прибирати» за Вейсами, що скоєне не дає йому спокою…

— Можливо, — раптом сказала Робін, — він мав знищити ті полароїди? І сам факт того, що вони існують, ставив його під удар?

— Може бути. Бо від одного вигляду тих полароїдів він перелякався до чортиків.

Страйк знову підвівся і пішов до кабінету, а тоді повернувся з дошкою. Зачинивши двері між кімнатами, він спер на них дошку і знову втупився у неї. Запала найдовша пауза, протягом якої партнери мовчки сиділи й дивилися на фотографії, вирізки та нотатки.

— Щось із цього, — нарешті сказав Страйк, — точно не має жодного значення. Якісь люди були там, але не брали участі в подіях. Якісь спогади переплуталися. І нещасні випадки справді мали місце, — додав він, перевівши погляд на портрет Дженніфер Вейс.

Знову підвівшись, він зняв із дошки фотографію юдолі Кевіна Пірбрайта, зроблену одразу по його смерті, і з нею повернувся за стіл, де почав уважно розглядати. Робін втупилася у слова «БІГУН НА ПЛЯЖІ?», а от увагу Страйка захопило безневинне словечко на Кевіновій стіні, яке він бачив і раніше, але не зважав на нього. Він підняв очі на полароїди з людьми у свинячих масках і по кількох довгих хвилинах споглядання усвідомив дещо й повірити не міг, що це не спало йому на думку раніше.

Страйк подумки відступив від нової теорії, щоб вивчити її з усіх боків у всій повноті, та з будь-якого ракурсу вона здавалася гладенькою, врівноваженою та цілісною. Все поверхневе та неважливе тепер було відкинуто.

— Здається, я знаю, що сталося, — сказав Страйк. І коли він вдихнув, щоб почати розповідати, у голові пролунала фраза, яку він нещодавно почув від чоловіка, ніяк не пов’язаного з Універсальною гуманітарною церквою.

«І хай сокира впаде на винуватця тяжко».