Стрімка могила

Тай/Мир

За всякою рівниною буде схил.

За всяким відходом є повернення.

Хто не відступає в небезпеці,

Не заслуговує на огуду.

Не скаржся на цю істину,

Насолоджуйся добрим таланом, який ще маєш.

«І Цзін», або «Книга Змін»

134

З часів минулого візиту Страйка та Робін довгий газон, що збігав до Темзи за будинком сера Коліна Еденсора, прикрасився кількома барвистими об’єктами. На ньому з’явилася червоно-жовта машинка, в яку дитину могла сісти і їхати, перебираючи ногами, мініатюрні футбольні ворота, надувний басейн, розмальований тропічними рибами, і ще кілька менших предметів, серед яких був і генератор мильних бульбашок на батарейках. Саме вони викликали найбільший захват у білявої малючки, яка вже охочіше відгукувалася на ім’я Саллі замість Цін, і двох чорнявих хлопчиків приблизно того самого віку. Виски, крики і сміх дітей, які намагалися ловити і лопати потоки бульок, які видмухувала фіолетова коробочка в траві, долинали аж до кухні. За дітьми наглядали четверо дорослих, які стежили, щоб ті не наближалися до берега річки внизу саду: Джеймс та Вілл Еденсори, дружина Джеймса Кейт та Лін Догерті. А з кухні групу на газоні споглядали сер Колін Еденсор, Страйк, Робін, Пат та її чоловік Денніс.

— Я ніколи, — сказав сер Колін вже втретє, — не зможу вам віддячити як слід. Усім вам, — додав він, подивившись на подружжя Чонсі за столом.

— Приємно бачити, що вони поладнали, — сказала Пат своїм баритоном, дивлячись, як перейменована Цін ганяється за бульбашками.

— Що сталося, коли Джеймс та Вілл зустрілися вперше? — спитала Робін, яка не хотіла здатися надто цікавою, але дуже бажала знати відповідь.

— Ну, Джеймс розкричався, — усміхнувся сер Колін. — Разів із п’ятнадцять на всі штиби розповів Віллу все, що про нього думає. Як не дивно, мені здалося, що Вілл навіть зрадів.

Робін це не здивувало. Вілл Еденсор хотів спокутувати свої гріхи, а оскільки імунітет від судового переслідування було одержано, а Утоплена пророчиця виявилася міражем, де б він дістав жадане покарання, як не від старшого брата?

— Він погодився з кожним Джеймсовим словом. Заплакав за матір’ю, сказав, що ніколи не зможе виправити всього, що накоїв, що Джеймс його правильно ненавидить, що він зрозуміє, якщо Джеймс не захоче мати з ним нічого спільного… І Джеймс від цього якось здувся, — розповів сер Колін.

— Вони тепер житимуть із вами? — спитав Страйк.

— Так, принаймні поки не знайдемо підхожого помешкання для Лін і маленької Саллі. Поки навколо крутиться преса, їм краще побути тут.

— Їй треба буде допомога, — кавкнула Пат. — Вона зроду не дбала про дитину сама-одна. Ніколи не вела власного господарства. У шістнадцять років це чимала відповідальність. Якщо знайдете щось біля нас, ми за нею приглянемо. Донька й онуки її не кинуть. Їй корисно, щоб поруч були інші мами і навчили її, що до чого. Щоб було кому поскаржитися на дітей. Їй це треба.

— Ви вже й так для нас багато зробили, місіс Чонсі, — сказав сер Колін.

— Я свою первістку народила десь у тому ж віці, — без емоцій повідомила Пат. — Я добре знаю, як воно. А ще, — додала вона, затягнувшись електронною цигаркою, — вони мені подобаються. Ви добре виховали свого Вілла. В хлопця гарні манери.

— Так, хороший хлопчина, — погодився Денніс. — А дурниць у молодому віці хто не робив?

Сер Колін відвів погляд від групи на газоні й глянув на Робін.

— Бачив, що на Чапмен-Фарм знайшли ще тіла.

— Думаю, їх там знаходитимуть ще багато тижнів, — відповіла Робін.

— І що, жодна смерть не зареєстрована?

— Жодна, крім пророків.

— Коли відмовляєш людям у лікарській допомозі, участь коронерів небажана, — сказав Страйк. — Наші знайомі в поліції кажуть, що вже викопали на полі три скелети немовлят, ймовірно, народжених мертвими. Мабуть, знайдуть іще. Вони мешкали на тій землі з вісімдесятих.

— Сумніваюся, що впізнають всі рештки, — додала Робін. — Вони вербували не тільки багатіїв, а й утікачів та безхатьків. Також довго доведеться шукати усіх проданих дітей.

— Важко повірити, що все це так довго сходило їм із рук, — сказав сер Колін.

— «Живи сам і дай жити іншим», авжеж? — відповів Страйк. — Якщо усі мовчать і є замилювання очей благодійністю, плюс ще ці зіркові корисні ідіоти…

За останні два тижні купа респектабельних видань і таблоїдів присвятила УГЦ свої перші шпальти. Ферґюс Робінсон працював мов бджілка, виводячи інсайдерські подробиці, яких не знав більше ніхто. Саме він влаштував засідку на обуреного Джайлза Гармона під його будинком у Блумсбері, він першим повідомив новину про гадану торгівлю дітьми і він підстеріг принципала з парламенту, якого власна партія відсторонила на час розслідування значних незадекларованих сум грошей, які він жертвував УГЦ. Мільйонер із пакувальної компанії, якому не стало розуму сховатися за спинами адвокатів, зробив чимало необдуманих і ненавмисно обтяжливих коментарів журналістам, які кишіли під його офісом. Мадзу, Тайо, Дзяна та Джо Джексона взяли під варту. Арешт доктора Енді Джова потягнув за собою лавину заяв від багатих жінок, яким він ставив банки і проводив гіпнози, робив масажі і детокси, і всі відмовлялися вірити, що вродливий лікар міг скоїти щось недобре. Агент Нолі Сеймур зробив ретельно вивірену заяву, у якій висловлював шок та страх від знахідок на Чапмен-Фарм, про які Нолі, звісно, навіть не здогадувалася.

Джонатана Вейса заарештували при спробі перетнути мексиканський кордон. На фотографії, де зафіксували, як його відводять у кайданках, він усміхався м’якою та ніяковою усмішкою, яку так добре знала Робін. «Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять».

Поліція ретельно обшукала храм на Чапмен-Фарм, і в пресу просочилися відомості про засоби створення ілюзій, а також фотографії батогів та ящика. Брали аналізи численних тілесних рідин, якими просочилися постілі у «кімнатах усамітнення», навколо Чапмен-Фарм стояло оточення. Сокиру та ґрунт, які викрала з ферми Мідж, передали поліції, а Вордл поділився зі Страйком новиною про те, що біля гнилих пеньків від стовпчиків знайшли стегнову кістку дитини. Все ж свині не встигли з’їсти Дайю Вейс цілком до того, як Джордан Рейні мав повернутися до ліжка, а Абіґейл — опинитися на подвір’ї і побачити, як у темряві від’їжджає фургон із солом’яною лялькою на борту.

Тим часом усе більше колишніх членів церкви виходило з заявами. Провина та сором змушували їм мовчати інколи десятиліттями, але тепер, збадьорені можливістю отримати імунітет від судового переслідування за дії, скоєні під примусом — а це були і побиття, і участь у незаконних похованнях, і навіть ненадання медичної допомоги чотирнадцятилітній юнці, яка померла у пологах — тепер всі прагнули віднайти катарсис, давши свідчення проти Вейсів.

Утім, знайшлися і ті, хто не бачив у скоєному зла. Інтерв’ю дав Денні Броклз, колишній наркозалежний, який подорожував країною і прославляв церкву разом із Джонатаном Вейсом. Схлипуючи, він запевнив, що усі докази злочинів підкинули агенти Ворога, і громадськість мусить зрозуміти, що за спробою знищити Тата Джея і церкву стоять сатанинські сили (громадськість, судячи з гнівних та обурених коментарів під усіма онлайновими публікаціями про УГЦ, розуміти не поспішала). А ще Бекка Пірбрайт, яка лишилася на волі, двічі виступила на телебаченні, зібрана і приязна, спокійна і чарівна. Вона з презирством називала повідомлення у пресі брудними лякалками і сенсаційними вигадками, заперечувала будь-які переступи зі свого боку і характеризувала Джонатана та Мадзу Вейсів найкращими людьми, яких зустрічала в житті.

Дивлячись на Бекку з дому, Робін знову подумала про те, що церква схожа на вірус. Вона була певна, що багато, навіть більшість членів церкви зціляться завдяки цій кризі одкровень і доказам того, що їх страшно надурили, що Тато Джей не герой, а шахрай, ґвалтівник і підсобник убивств. Однак стільки життів зруйновано… Робін дізналася, що Луїза Пірбрайт намагалася повіситися у лікарні, куди її забрали після звільнення. Робін чудово розуміла, що Луїза воліла померти, а не жити зі знанням, що двадцять чотири роки тому її необачне рішення піти за Джонатаном Вейсом до його секти призвело до смерті двох її синів і повного відчуження обох доньок. Емілі, яку поліція, зайшовши на ферму, непритомною дістала з ящика, потрапила до тієї ж лікарні, що й Луїза, але на пропозицію побачитися з матір’ю відповіла люб’язним медикам, що не хоче бачити Луїзу більше ніколи в житті.

Мерфі вважав, що падінню церкви слід радіти, але Робін було важко знайти настрій для святкування. Мерфі та Страйк весь час казали їй, що звинувачення у знущанні над дитиною ось-ось знімуть, але поки про це нічого не було чутно. Навіть більше за особистий страх судового переслідування її лякала думка про те, що церква реформується і відновиться. Коли вона сказала про це Мерфі, він порадив не бути такою песимістичною, але коли Робін дивилася на усміхнену Бекку в телевізорі, що очевидно плекала непохитну віру в Лотосовий шлях, вона могла тільки сподіватися, що коли десь на закинутій ділянці землі постане новий п’ятигранний храм, світ буде уважніший і ставитиме більше питань.

— А що Вейси? — спитав сер Колін у Страйка. Діти на газоні так само ганялися за бульбашками.

— Строго між нами, — відповів той, — Мадзу з моменту арешту не сказала жодного слова. Буквально жодного. Наш знайомий із поліції каже, що вона не говорить навіть зі своїм адвокатом.

— Як гадаєте, це шок? — спитав сер Колін.

— Це демонстрація влади, — відповіла Робін. — Поки вона дихає, поводитиметься так, наче є священною матір’ю Утопленої пророчиці.

— Але ж тепер вона знає правду?

— Думаю, — відповіла Робін, — що якщо вона хоч на мить дозволить собі повірити, що Дайю було вбито, а її чоловік про це знав і зробив усе можливе, щоб убезпечити убивцю, вона збожеволіє.

— А Абіґейл зізналася? — спитав сер Колін у Страйка.

— Ні, — відповів той. — Вона вся в батька: тримається до кінця. Але її бойфренди виступили проти неї. Зрозумівши, що їх можуть назвати спільниками замаху на вбивство, вони поспішають зістрибнути з корабля перед трощею. Знову-таки між нами, один з її колег-пожежників бачив, як вона забирає пістолет та набої з наркопритону після пожежі. Каже, думав, що вона хоче передати їх поліції. Зрозуміло, чому він так каже — це одружений чоловік, який не хоче, щоб дізналися, що він теж із нею спав.

Рейні наразі заперечує, що щось знає про сокири та свиней, але знайшовся хлоп, який тоді був у чоловічому гуртожитку і згадав, як Рейні потиху повернувся під ранок. Він був у білизні: вочевидь, закривавлений однострій десь скинув. А коли прокинувся, почав шукати винуватого в крадіжці.

Думаю, Абіґейл визнають винною в убивстві Кевіна і в замаху на убивство мене та Робін, і думаю, що їх із Рейні засудять за убивство Дайю.

— Абіґейл, мабуть, дуже нездорова, — сказав чуйний сер Колін. — Вона мала жахливе дитинство.

— Купа людей мала жахливе дитинство, але не почала душити дітей, — відповів невблаганний Страйк, а Денніс і Пат схвально закивали.

Вимовляючи ці слова, Страйк думав про Люсі. Вчорашній день він провів у товаристві сестри. Вони разом їздили дивитися два можливих притулки для дядька, а потім зайшли на каву у кафе, і Страйк розповів сестрі, як Мадзу намагалася вбити Робін у храмі на Руперт-Корт.

— От злобна сука, — нажахалася Люсі.

— Так, але ми взяли її, Люс, — відповів Страйк, — а дитину повернули матері.

В глибині душі він чекав, що Люсі знову заплаче, але натомість вона широко всміхнулася.

— Ломако, я знаю, що дістаю тебе, — сказала вона. — Знаю, я така, але якщо тобі все подобається, то мені байдуже, чи ти… ну, сам знаєш. Чи є в тебе дружина, діти, все таке. Ти робиш чудові речі. Ти допомагаєш людям. Ти допоміг мені, коли взявся за цю справу і запроторив ту жінку за ґрати. І твої слова про Леду… Ломако, вони мені дуже допомогли.

Зворушений Страйк стиснув її руку.

— Мабуть, ти просто не створений для осілого життя з однією жінкою, і це нічого, — крізь сльози додала Люсі. — Обіцяю, що більше ніколи не торкатимуся цієї теми.

135

За тиждень після візиту до Еденсорів Страйк із важким серцем і усвідомленням обов’язку домовився про зустріч з Амелією Край-тон, сестрою Шарлотти, в неї на роботі.

Він питав себе, чи справді це питання честі. Справа УГЦ милосердно відсунула самогубство Шарлотти в далекі закапелки його розуму, але тепер, коли справу було розкрито, коли розбиті життя і суїциди упорядковувалися, а буря, що підхопила та понесла цих людей, минула й покинула їх, розбитих, серед невідомого ландшафту, — тепер він лишився сам на сам із власним обов’язком перед мертвими. Обов’язком, який не надто хотів виконувати. Страйк легко уявляв, як котрась оптимістична душа каже йому, що як Люсі змогла закрити тему Леди та Ейлмертонської комуни, так і він знайде мир після зустрічі з сестрою Шарлотти, але сам він на подібне не розраховував. Ні, думав Страйк, надягаючи строгий костюм — бо армійські звички щодо належної поваги до померлих важко відкинути, і хоч йому не подобалася ні Амелія, ні перспектива цієї розмови, цей жест він їй завинив — значно вірогідніше своє завершення сьогодні одержить Шарлоттина сестра. Що ж, гаразд: він задовольнить Амелію і тим самим дасть Шарлотті ще один шанс опосередковано завдати йому удару нижче поясу, а тоді вони нарешті будуть квити назовсім.

«БМВ» Страйка, з якого поліція добула кулю, все ще було в ремонті, тож Страйк узяв таксі до Елізабет-стріт у Белґравії. Тут він знайшов крамницю «Амелія», повну дорогої тканини для штор, вишуканої кераміки й абажурів для настільних ламп у стилі шинуазрі. Почувши дзвоник, власниця крамниці вийшла до нього з підсобки. Чорнява, як і Шарлотта, вона мала схожі зелені очі з карими іскорками, але на цьому схожість закінчувалася. Амелія була тонкогуба, з патриціанським профілем, успадкованим від батька.

— Я замовила столик у «Томасі Кабітті», — повідомила вона замість вітання.

І вони пішки прогулялися до ресторації, яка знаходилася за кілька будинків від крамниці. Коли сіли за столик з білою скатертиною, Амелія попросила два меню і келих вина, а Страйк замовив пиво.

Дочекавшись, коли принесуть напої та піде офіціант, Амелія глибоко вдихнула і почала:

— Власне, я хотіла з тобою зустрітися, бо Шарлотта лишила записку. Вона хотіла, щоб я показала її тобі.

«Та звісно що, бляха, хотіла».

Амелія зробила великий ковток свого «піно нуар», а Страйк так само від душі ковтнув пива.

— Але я цього не робитиму, — провадила Амелія, відставивши келих. — Одразу після… цього… мені здавалося, що слід це зробити, що це мій обов’язок перед нею попри… попри зміст. Але я мала вдосталь часу все обміркувати за кордоном, і тепер думаю, що… можливо, ти розсердишся, — сказала вона, глибоко вдихнувши, — але коли поліція закінчила свою роботу, я… я її спалила.

— Я не серджуся, — сказав Страйк. Здавалося, що Амелію це вразило.

— Я… я насправді можу у загальних рисах переповісти тобі, що там було. Принаймні твою частину. Лист на кілька сторінок. Вона не пощадила нікого.

— Мені дуже шкода.

— Чого шкода? — спитала Амелія з тінню отруйності, яку він пам’ятав із минулої зустрічі.

— Шкода, що твоя сестра вкоротила собі віку, — пояснив Страйк. — Шкода, що вона лишила листа, який ти тепер, мабуть, не скоро забудеш.

На відміну від народженого в робітничому класі сера Коліна й на відміну від Люсі, чиє дитинство не можна було зарахувати до жодного соціального класу, Амелія Крайтон не плакала на людях. Однак вона стиснула тонкі губи і часто-часто заморгала.

— Це було… жахливо, — побачити ті слова її почерком, — тихо сказала вона. — І знати, що вона зробила далі… але, скажу ще раз, якщо хочеш знати, що вона написала про тебе, я можу переповісти, і тоді виконаю її прохання… до певної міри.

— Я, мабуть, і сам знаю, — відповів Страйк. — Написала, що якби я взяв слухавку, все було б інакше. Що після знущань та страждань, яких я їй завдав, вона все одно мене кохає. Що знає про мій роман із партнеркою по агенції, який почався за кілька днів після того, як я пішов від неї, і що це доводить, що наших стосунків я не цінував. Що я захопився Робін, бо вона зговірлива, не ставить питань і обожнює мене як героя, а саме цього таким, як я, і треба, а от Шарлотта мені не корилася, — звідси й усі наші проблеми. Що одного дня Робін мені набридне і я зрозумію, що втратив, але стане надто пізно, бо я так глибоко скривдив Шарлотту, що вона звела рахунки з життям.

За виразом обличчя Амелії Страйк зрозумів, що дуже точно вгадав зміст Шарлоттиного листа.

— Дісталося не лише тобі, — сказала Амелія з таким м’яким і сумним обличчям, якого він у неї ще не бачив. — Вона звинуватила всіх. Абсолютно всіх. Про Джеймса та Мері — один-єдиний рядок: «Покажи це їм, коли вони підростуть і зможуть зрозуміти». Це головна причина, чому я спалила листа, — я просто не можу… просто не могла дозволити…

— Ти вчинила правильно.

— Рурі іншої думки, — жалібно відповіла Амелія. Страйк погано пам’ятав її чоловіка: типаж Ніколаса Делонея, тільки не колишній морський піхотинець, а екс-кавалерія. — Каже, що вона просила зберегти листа, і я маю обов’язок…

— Вона писала його п’яна і з передозуванням, а ти маєш обов’язок перед живими людьми, — заперечив Страйк. — Передусім перед її дітьми. У кращі моменти — а ми знаємо, що вони в неї траплялися — вона завжди шкодувала про речі, які казала в миті зміненої свідомості чи гніву. Якщо після смерті щось є, вона б там пошкодувала про цей лист.

Повернувся офіціант, щоб прийняти замовлення. Страйку здавалося, що Амелії хочеться їсти не більше, ніж йому, але правила доброго тону вимагали замовити по страві. Коли офіціант знову пішов, Амелія сказала:

— Вона завжди була така… така нещасна.

— Так, — кивнув Страйк. — Я знаю.

— Але завжди відмовлялася… у ній була якась… якась пітьма.

— Так, — погодився Страйк, — і вона кохалася в ній. Небезпечно робити з власного нещастя культ. З цього стану важко вирватися, коли минає час. Забуваєш, що можна інакше.

Він знову приклався до пінти, яка стрімко порожніла, і сказав:

— Якось я був цитував їй Есхіла: «Щастя — це вибір, що часом вимагає зусиль». Їй це не дуже сподобалося.

— Ти теж вивчав класичну філологію? — злегка здивувалася Амелія. Поки Страйк був із Шарлоттою, вона виявляла до нього мало людського інтересу, вважаючи вигнанцем, невдахою незрозумілого походження.

— Ні, — відповів Страйк, — але в одному зі сквотів, куди притягнула мене мама, знайшовся колишній викладач, алкоголік. Він любив сипати отакими перлами мудрості, коли хотів підвищитися за наш рахунок.

Коли Страйк розповів Робін історію про цього чоловіка і про те, як за його зверхність цупив його книги класичних авторів, та сміялася. Амелія просто глянула на нього так, наче це було щось із життя далекої планети.

Принесли замовлені салати. Вони швидко поїли, провадячи силувану розмову про збір за проїзд містом, чи часто кожен буває в селі та чи виграють лейбористи вибори під проводом Джеремі Корбіна. Страйк не став питати, чи справді у Шарлотти був рак грудей, але судячи з того, що Амелія про це не сказала нічого, раку таки не було. Втім, яке це мало значення тепер?

Ні десерт, ні каву не замовляли. Провівши за столом загалом хвилин сорок п’ять, обоє підвелися, мабуть, із однаковим полегшенням.

На вулиці Амелія раптом сказала:

— Ти відмінно робиш свою справу. Я тут читала про ту церкву… здається, це було жахливе місце.

— Ще й яке, — кивнув Страйк.

— А ще не так давно ти дуже допоміг нашому другу з тим противним чоловіком, який заморочив голову його матері. Що ж… дякую, що погодився зустрітися зі мною. Це було… просто дякую.

Амелія непевно підняла на нього очі, і Страйк нахилився, щоб вона могла попрощатися з ним у стилі вищого класу — по черзі поцілувавши повітря біля кожної щоки.

— Що ж… прощавай і нехай щастить.

— І тобі, Амеліє.

Відвертаючись, Страйк чув, як вона віддаляється, цокаючи по тротуару підборами зручної висоти. З-за хмари визирнуло сонце, і, звісно, очі в Страйка защипало від його променів, а не від чогось іншого.

136

— Ой, добре, — видихнула червонощока Робін, заскочивши до офісу. Вона щойно виконала забіг уздовж Оксфорд-стріт. — Ще не прийшов… я про Раяна.

— А він зайде? — спитала Пат, яка за своїм звичаєм стукала клавішами з електронкою в зубах, помітно потішена перспективою подивитися на красунчика Мерфі.

— Так, — відповіла Робін, скидаючи куртку, яку дарма надягнула такої теплої вересневої днини. — Він по мене заїде, ми тут вирішили на кілька днів вибратися з міста, і я сильно запізнилася… і він теж.

— Насвари його за це, — порадила Пат. — Може, квіти купить.

— Це дуже сумнівна поведінка, Пат.

Офісна менеджерка випустила з рота електронку.

— А знаєш, де цей?

— Hi, — відповіла Робін, тягнучись по порожню папку на полиці. Вона зрозуміла, що Пат має на увазі Страйка, на якого зазвичай казала «цей», якщо його не було поруч.

— Пішов на зустріч з її сестрою!

— З чиєю сестрою?

— Шарлоттиною! — відповіла Пат гучним шепотом, хоча в офісі були тільки вони з Робін.

— О, — сказала Робін.

Страшенно заінтригована, але не маючи бажання пліткувати про приватне життя Страйка з офісною менеджеркою. Робін узяла папку і почала копатися в сумці.

— Я насправді тільки занести ці нотатки. Скажете Страйку, що вони тут, якщо він прийде, коли я вже піду? Можливо, йому буде цікаво.

Робін щойно мала зустріч із новим клієнтом агенції, професійним гравцем у крикет, в його квартирі у Челсі. Вона думала, що на інтерв’ю вистачить години, але натомість воно тривало всі дві.

— Так, звісно. І як тобі цей новий клієнт? — спитала Пат, знову тримаючи в зубах електронку. Чоловік, про якого йшлося, був високий, білявий і симпатичний, і Пат була дещо розчарована, дізнавшись, що попереднє інтерв’ю відбудеться не в офісі, а в нього вдома.

— Ну, — відповіла Робін, яка не хотіла не тільки пліткувати з Пат про Страйка, а й критикувати при ній клієнта. — Йому не сподобалися Маккейби. Саме тому він повернувся до нас.

Насправді спортсмен із Південної Африки, якого Страйк в одній телефонній розмові назвав мудилом, виявився водночас і неприємно зверхнім, і недоречно грайливим, особливо в світлі того, що протягом всього інтерв’ю на кухні чекала його дівчина. Склалося враження, ніби він вважав себе за замовчанням найгарнішим чоловіком, який останнім часом траплявся на очі Робін, і дав їй зрозуміти, що й вона на його смак нівроку. Робін вирішила, що розкішна брюнетка, яка після розмови проводила її до виходу, або пристає на його думку про самого себе, або просто задоволена шикарною квартирою та «Буґатті» і тому не скаржиться.

— Він у житті симпатичний? — поцікавилася Пат, дивлячись, як Робін складає нотатки про гравця в крикет у папку і підписує її його іменем.

— Якщо вам такс до вподоби, — відповіла Робін, а тим часом скляні двері відчинилися.

— До вподоби що? — спитав Страйк, заходячи до офісу в костюмі з ослабленою краваткою і вейпом у руках.

— Біляві гравці у крикет, — обернулася до нього Робін. Партнер здавався втомленим та розбитим.

— А, — буркнув Страйк, вішаючи піджак. — Він у житті таке саме мудило, як по телефону?

Розуміючи, що план не бухтіти на клієнтів у присутності Пат вже пустився берега, Робін спитала:

— А наскільки він був противний по телефону?

— Вісім із половиною балів з десяти, — відповів Страйк.

— Тоді в житті він такий самий.

— Розкажеш новини, поки не пішла? — спитав Страйк, глянувши на годинник. Він знав, що сьогодні в Робін починається давно заслужена відпустка. — Чи тобі вже час?

— Ні, я ще чекаю на Раяна, — відповіла Робін. — Час ще є.

Вони зайшли до кабінету, і Страйк зачинив двері. Дошка на стіні, зовсім недавно обліплена фотографіями та нотатками зі справи УГЦ, тепер була знову порожня. Полароїди було передано поліції, а решта пішло в архів, який у сейфі чекав на можливе використання в суді, коли суд буде. Тіло Джейкоба упізнали, і звинувачення у знущанні над дитиною з Робін нарешті було знято. Поїздка на вихідні з Мерфі частково була на відзначення цього факту. Робін і сама бачила, наскільки веселішим і здоровішим стало її відображення у дзеркалі, коли з пліч упав цей тягар.

— Отже, — сказала Робін, — він вважає, що колишня дружина має роман з одруженим журналістом із «Мейл», і саме тому там останнім часом публікують скандальні статті про нього.

— Що за журналіст?

— Домінік Келпеппер, — відповіла Робін.

— Він встиг одружитися?

— Так, — відповіла Робін, — з такою собі леді Вайолет, яка тепер теж має прізвище Келпеппер.

— Жирний вийде скандал, — без усмішки сказав Страйк. Від нього тхнуло пригніченістю, як колись, коли він ще не взявся до здорового способу життя, тхнуло цигарковим димом.

— Як ти? — спитала Робін.

— Що? — перепитав Страйк, хоча почув її добре. — А. Та нормально.

Але насправді він затримав її в приймальні, бо хотів побути разом, поки була нагода. Робін завагалася, не знаючи, чи наважиться спитати, і таки наважилася.

— Пат сказала, що ти ходив на зустріч із сестрою Шарлотти.

— Сказала-таки? — перепитав Страйк, але без обурення.

— Це вона тебе запросила, чи…

— Це вона мене запросила, — відповів Страйк.

Запала коротка пауза.

— Вона хотіла зустрітися одразу після смерті Шарлотти, але я тоді не міг, — сказав Страйк. — Потім вона зачинила крамницю і на місяць виїхала за кордон із дітьми.

— Я тобі дуже співчуваю, Корморане, — тихо мовила Робін.

— А, так, — відповів Страйк, повівши плечем. — Думаю, вона отримала від мене, що хотіла.

— А що це було?

— Не знаю, — відповів Страйк, розглядаючи свій вейп. — Певність, що цьому ніхто не міг завадити? Крім мене, — додав він. — Я міг.

Робін стало його страшенно шкода, і це почуття, мабуть, проступило в неї на обличчі, бо він підняв на неї очі, а тоді мовив:

— Я б учинив так само.

— Ясно, — сказала Робін, не знаючи, що ще тут сказати.

— Вона дзвонила сюди, — провадив Страйк, знову втупивши погляд у вейп, який усе крутив у руках. — Тричі. Тієї ночі, коли зробила це. Я знав, що це вона, і не відповів. Потім прослухав повідомлення і видалив.

— Але ти не міг знати…

— Насправді міг, — спокійно відповів Страйк, далі крутячи вейп у руках, — бо коли ми познайомилися, вона вже була суїцидниця. Вже зробила кілька спроб.

Про це Робін знала з розмов із Ільзою, яка презирливо поділила численні Шарлоттині спроби вкоротити собі віку на дві категорії: вчинені задля маніпуляції та справжні. Однак Робін більше не могла некритично приймати думку Ільзи. Останній Шарлот-тин замах на власне життя виявився не порожнім жестом. Вона справді не хотіла більше жити — якщо тільки Страйк не візьме слухавку. Самогубство Керрі Кертіс Вудз, хоч Робін і знала, що та була спільницею дітовбивства, стало для неї раною, шрам від якої лишиться назавжди. Вона не уявляла, як це — знати, що ти міг би зупинити самогубство людини, яку кохав шістнадцять років.

— Корморане, я тобі дуже співчуваю, — повторила вона.

— Краще співчувай Амелії та її дітям, — відказав він. — Для мене це скінчено. Немає нічого мертвішого за мертве кохання.

Протягом шести років Робін мріяла дізнатися, що саме Страйк відчував до Шарлотти Кемпбелл, — жінки, від якої він пішов того самого дня, коли Робін прийшла до агенції як тимчасова секретарка. Шарлотта була найгрізнішою жінкою, яка стрічалася їй у житті: прекрасна, чарівна, а ще — Робін бачила докази цього — підступна та інколи дуже жорстока. Робін відчувала провину за своє кропітке збирання крихт будь-якої інформації про стосунки Страйка та Шарлотта, які іноді ронила Ільза. Здавалося, що, слухаючи та запам’ятовуючи, вона зраджує Страйка. Він завжди дуже ретельно охороняв ці стосунки, навіть коли деякі інші бар’єри впали і Страйк відверто назвав Робін своїм найкращим другом.

А Страйк тим часом розумів, що порушує клятву, яку приніс шість років тому, коли, не оговтавшись від розставання з жінкою, яку ще кохав, звернув увагу на привабливість нової секретарки майже водночас із тим, як помітив заручну каблучку в неї на пальці. Тоді він вирішив, що не піддасться спокусі легкого зближення з жінкою, з якою залюбки мав би роман, якби не та каблучка. Навіть коли його кохання до Шарлотти змаліло та збігло, лишивши по собі примарну оболонку жалості та роздратування, Страйк не зраджував цій стриманості, бо мимоволі його почуття до Робін ставали глибшими і складнішими, а тепер вона ще й не мала обручки на пальці, і він боявся зруйнувати найважливішу дружбу в своєму житті і розвалити бізнес, заради якого вони обоє принесли стільки жертв.

Але сьогодні, коли Шарлотти вже не було серед живих, а на Робін, можливо, чекала нова заручна каблучка, Страйкові було що сказати. Можливо, це просто фантазія чоловіка середніх літ — думати, ніби щось можна змінити — але бувають миті, коли потрібно взяти власну долю в свої руки. Тож він затягнувся нікотином, а тоді почав:

— Минулого року Шарлотта вмовляла мене знову почати стосунки. Я сказав, що жодна сила в світі не змусить мене виховувати дітей Яґо Росса. Це сталося після того, як ми — наша агенція — дізналися, що Яґо піднімає руку на старших доньок. Вона на це заявила, щоб я не хвилювався: в них буде спільна опіка. Іншими словам, вона рада була віддати йому дітей, якщо б я повернувся.

Я щойно передав їй докази, які допомогли б їй добитися безпеки для цих дітей через суд, а вона заявила, що віддасть їх тому покидьку і чекала, що я відповім: «О, супер. В сраку тих дітей. Пішли вип’ємо».

Страйк видихнув нікотинову пару. Робін тільки тепер зрозуміла, що затримала дихання.

— Кохання — це завжди трохи самообман, правда ж? — сказав Страйк, дивлячись, як дим піднімається до стелі. — Заповнюєш лакуни власними фантазіями. Малюєш людиною такою, якою хочеш її бачити. Але я детектив… хріновий, власне, детектив. Якби я тримався за факти… якби зробив це у перші двадцять чотири години нашого знайомства… я б пішов геть і навіть не оглядався.

— Тобі було дев’ятнадцять років, — нагадала Робін. — Стільки ж, скільки Віллу, коли він вперше почув промови Джонатана Вейса.

— Ха! Хочеш сказати, що я теж був у секті?

— Ні, хочу сказати… що треба пробачити тих, ким ми були, коли не мали нинішнього розуміння світу. Я так само вчинила з Метью. Точно так само. Заповнила лакуни фантазіями про те, яким хочу його бачити. Повірила у Високорівневу Істину, щоб пояснити брехню. «Насправді він не такий». «Він мав на увазі інше». І, Господи Боже, очевидні речі дивилися мені просто в обличчя — а я, нахрін, вийшла за нього заміж і пошкодувала про це за годину після того, як він надягнув мені на палець обручку.

Почувши ці слова, Страйк згадав, як увірвався на їхнє з Метью весілля у ту саму мить, коли Робін промовляла: «Так». Також він згадав, як вони з Робін обійнялися, коли він пішов зі святкування, а вона вибігла слідом, перервавши свій перший танець… і зрозумів, що вороття немає.

— То що Амелія хотіла? — спитала Робін, якій стало на це сміливості, адже Страйк щойно був із нею відвертий. — Вона не… вона ж не вважає, що це ти винний?

— Hi, — відказав Страйк. — Просто виконала останню волю сестри. Шарлотта лишила передсмертного листа, де просила мені дещо передати.

Побачивши переляк Робін, він усміхнувся.

— Все добре. Амелія його спалила. Та байдуже… я міг написати його сам… я сам сказав Амелії, які саме слова написала Шарлотта.

Робін боялася, що питати про це недоречно, але Страйк не став чекати на питання.

— Вона написала, що хоч я і вчинив з нею жахливо, вона досі мене кохає. Що одного дня я зрозумію, що втратив, що без неї я ніколи не буду по-справжньому щасливим. Що…

Колись Робін і Страйк уже сиділи в цьому офісі у темряві, напившись віскі, і він підступив до межі між дружбою та коханням небезпечно близько. Тоді він відчув відчайдушний фаталізм повітряного гімнаста, який зараз злетить у світло софітів, маючи під собою тільки чорну порожнечу, і так само почувався тепер.

— …знає, що я закоханий у тебе.

Крижане лезо шоку, електричний імпульс у мозок: Робін не могла повірити у щойно почуте до кінця. Секунди, що спливали, сповільнилися. Вона чекала, що Страйк додасть: «але то, звісно, її чиста злоба» — чи: «бо вона не розуміла, що чоловік і жінка можуть просто бути друзями»… чи якось пожартує. Але він не спробував знешкодити бомбу, яку щойно кинув, а просто дивився на неї.

А тоді Робін почула, як відчинилися скляні двері, і як Пат нерозбірливо, але радісно вітає когось своїм баритоном.

— Це Раян, — сказала Робін.

— Ясно, — відповів Страйк.

У стані замішання та шоку Робін підвелася, стискаючи в руках папку зі справою гравця у крикет, і відчинила двері кабінету.

— Вибач, — сказав затурканий Мерфі. — Бачила моє повідомлення? Пізно виїхав, зібрав усі затори.

— Нічого страшного, — відповіла Робін. — Я сама запізнилася.

— Привіт, — сказав Мерфі Страйкові, який вийшов до приймальні слідом за Робін. — Вітаю.

— З чим? — спитав Страйк.

— Зі справою церкви, — зі смішком відповів Мерфі. — А що, у вас уже якась нова сенсаційна історія?

— А, це, — відмахнувся Страйк, — Та! То Робін головним чином відзначилася.

Робін зняла з гачка куртку.

— Ну… до понеділка, — сказала вона Пат та Страйкові, якому не могла дивитися в очі.

— А це ти береш із собою? — спитав Мерфі, показуючи на папку у неї в руках.

— Ой… ні… вибач… — відповіла Робін, збентежившись. — Це я лишаю тут.

Вона поклала папку на стіл біля Пат.

— Па-па, — сказала вона і вийшла.

Страйк побачив, як зачинилися двері, і почув, як віддаляються металевими сходами здвоєні кроки.

— Така гарна пара, — замріяно мовила Пат.

— Поживемо — побачимо, — відповів Страйк.

Проігнорувавши швидкий проникливий погляд офісної менеджерки, він додав:

— Якщо буду потрібен, я в «Летючому коні».

Підхопивши свій піджак і залишену Робін папку, він вийшов геть. Час покаже, чи не скоїв він щойно дурницю, але Корморан Страйк вирішив, що час самому виконати настанову, яку він багато років тому намагався донести до Шарлотти. Щастя — це вибір, що часом вимагає зусиль, і йому вже давно настав час їх докласти.