Стрімка могила

Шен/Висхідний поштовх

У землі проростає дерево.

Образ ВИСХІДНОГО ПОШТОВХУ.

Так муж учтивий із наполегливим характером Накопичує малі діяння,

Щоб досягнути високої мети.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

20

— Отже, — сказала Мідж, яка вже тиждень як повернулася з відпустки у Каліфорнії, але темна засмага, яка підкреслювала її сірі очі, навіть не думала сходити. Вона розклала на партнерському столі мапу. — Це вона. Чапмен-Фарм.

Був ранок середи, і Страйк опустив жалюзі в кабінеті, затуляючись від водянистого квітневого сонця, яке тільки сліпило, але не гріло. Many з численними позначками червоним чорнилом освітлювала настільна лампа.

Минулі сім днів Барклей, Мідж та Дев по черзі їздили з Лондона до Норфолку, ретельно вивчаючи околиці бази УГЦ і стежачи, щоб не мелькати перед камерами спостереження надто часто. Мідж змінила кілька перук. Також усі кріпили на автівки фальшиві номери, коли кружляли навколо ферми.

— Це, — сказала Мідж, показуючи на червоні хрести, додані підрядниками по периметру території Чапмен-Фарм, — камери. До безпеки вони ставляться серйозно. Весь периметр під наглядом. Але ось тут… — вона вказала на червоне коло край невеликого гаю, — …є сліпа пляма. Її знайшов Барклей.

— Ти певен? — спитав Страйк, оглядаючись на шотландця, який пив чай із горняти з символікою «Селтік», сидячи на стільці, який зазвичай вважався Страйковим.

— Так точно, — відповів Барклей і показав на карту. — Тут обабіч дві камери на деревах, і між ними троха завелика відстань. Вони знають, що там сліпа ділянка, бо укріпили її. Накрутили колючого дроту. А з того боку було поуно кропиви і ожини.

— «Було»? — перепитала Робін.

— Так точно. Я там прорубау стежку. І саме так переконауся, що вони там ніц не бачать: ніхто не прибіг мене виганяти, а я там кілька годин порався. Переліз через той дріт, мало причандали на ньому не залишиу — та будь ласка, не треба вдячності — і все там позрізав. Тепер там манюня просіка, просто біля дороги. Якби я це не зробиу, — сказав Барклей до Робін, — тобі довелося б щоразу пояснювати, чого ти вся подерта-подряпана.

— Збіса добра робота, — сказав Страйк.

— Дякую, Семе, — тепло мовила Робін.

— І нарешті, ми перевірили, що буде, якщо вони побачать когось біля паркану на камері, — сказала Мідж, показуючи на синій хрестик на мапі. — Я перелізла через паркан ось тут. П’ять хвилин — і до мене вже прибіг хлоп із косою. Я прикинулася дурненькою, мовляв, гуляла, а може, тут при фермі якась крамничка. Він мені повірив. Ферма знаходиться поруч із місцевою мальовничою стежкою, Лайонс-Маут.

— Гаразд, — мовив Страйк, взяв зі стільця цілком реалістичний пластиковий камінь і поклав на стіл, — оце лежатиме на сліпій плямі, просто біля паркану.

Він показав Робін, що всередині.

— Міні-ліхтарик, ручка і папір, якщо всередині тобі такого не дадуть. Ти пишеш нам записку, ховаєш у камінь і кладеш там, де не видно на камері. Щочетверга о дев’ятій вечора ми забираємо твої записки і кладемо свої, ти читаєш там само, тоді рвеш. Якщо ти пропускаєш четверговий лист, хтось із нас лишається поблизу і заглядає у камінь знову і знову. Якщо до вечора суботи від тебе немає звісток, ми заходимо.

— Це надто скоро, — заперечила Робін. — Краще в неділю.

— Чому?

— Бо якщо я надто старатимуся не пропускати четверги, я ризикую себе виказати. Хочу більше часу для маневру.

— Які інструкції ти від них отримала? — спитала у Робін Мідж.

— Телефони і будь-які електронні пристрої заборонені. Кажуть, що можна їх здати, коли…

— Нічого з собою не бери, — в унісон сказали Мідж та Барклей.

— Ні, давати УГЦ в руки свій телефон точно не слід, — погодився Страйк. — Лиши його тут, в офісному сейфі. Ключі від квартири теж. Не бери з собою нічого, пов’язаного з твоїм реальним життям.

— Я повинна привезти водонепроникний плащ, — провадила Робін, — і три зміни білизни. І все. На місці видадуть спортивний костюм, свої звичайні речі треба залишити у шафці. Заборонено брати алкоголь, цукор, сигарети, наркотичні речовини та будь-які лікарські засоби.

— І ліки не можна? — спитав Барклей.

— Тіло саме зцілиться, щойно дух буде достатньо чистим, — з цілком серйозним обличчям сказала Робін.

— Йопсіль-мопсіль, — тільки і сказав Барклей.

— Ну звісно, нащо УГЦ люди, яким потрібні ліки, — мовив Страйк. — Те постування жоден діабетик не витримає.

— Туалетне начиння теж не можна. Все дадуть, — сказала Робін.

— Навіть свій дезодорант не можна? — обурилася Мідж.

— Жодних згадок про життя поза фермою, — відповіла Робін. — Вони не хочуть, щоб люди сприймали себе як індивідуальність.

Після цієї ремарки запала кількасекундна тиша.

— Ти ж про себе подбаєш там? — спитав Барклей.

— Так, усе буде гаразд. А якщо щось піде не так, у мене є ви, правда? І мій вірний камінь.

— Сьогодні Дев з’їздить туди і покладе камінь на точку, — сказав Страйк. — Можливо, тобі доведеться його пошукати. Ми хочемо, щоб було схоже, що той камінь там сто років лежить.

— Так, — мовив Барклей, ляснувши себе по стегнах, і підвівся. — Пішоу я приймати вахту в Літтлджона. Франк-Один пообідає і буде готовий трошки посталкерити.

— А мені час до Дева, — сказала Мідж, глянувши на годинник. — Подивимося, що там Біґфут.

— Уже з кимсь зустрічався? — поцікавилася Робін, яка за всіма приготуваннями до мандрівки на Чапмен-Фарм і пошуками екс-вірян УГЦ не мала часу зазирати до справи Біґфута.

— Був у «Стрінґфелловз», — зневажливо відповіла Мідж, — але дружина не відсудить половину бізнесу на підставі одного приватного танцю… і не те щоб я зичила успіху цій зарозумілій сучці.

— Ми на стороні клієнта, навіть коли клієнт мурло, — нагадав Страйк.

— Та знаю, знаю, — озвалася Мідж, прямуючи до приймальні, де висіла її шкіряна куртка, — але іноді набридає допомагати людям, які за все життя й дня не працювали.

— Щойно трапиться голодна сирітка, яка зможе нас найняти, вона твоя, — сказав Страйк.

Мідж сардонічно відсалютувала, а тоді сказала Робін:

— Якщо до твого від’їзду не побачимося, бажаю удачі.

— Дякую, Мідж, — сказала Робін.

— Так, щасти тобі, — погодився Барклей. — Якщо запахне смаженим і зрозумієш, що мізки промиваються, бери іржавий цвях і бий себе в долоню. Гаррі Палмеру в «Досьє Іпкресс» допомогло.

— Гарна ідея, — сказала Робін. — Спробую пронести його туди.

Обидва підрядники покинули офіс.

— Маю для тебе ще одну новину, — сказала Робін Страйкові, сідаючи на своє місце за партнерським столом. — Здається, я знайшла Джордана Рейні. Того хлопця, якого змусили шмагати себе по обличчю шкіряним батогом. На Чапмен-Фарм він користувався другим іменем. Насправді він Курт.

Вона набрала «Курт Рейні» і розвернула комп’ютер екраном до Страйка. Той побачив поліційне фото густо зататуйованого чоловіка. На лівій щоці був піковий туз, на горлі тигр.

— Десять років за збройне пограбування і напад за обтяжуючих обставин. Курт Джордан Рейні, — сказала Робін і на стільці під’їхала до Страйка, щоб разом роздивитися фото. — На час знайомства з Шейлою йому було до двадцяти років, — цілком підходить. Я покопала всі звичні архіви в інтернеті і познаходила його адреси. Між 93 і 96 біла пляма, а тоді він знову виринає в квартирі у Кеннінґ-Тауні. Ми знаємо, що Джордан із УГЦ боявся поліції, бо, за словами Кевіна Пірбрайта, саме поліцією Мадзу йому погрожувала, коли змушувала шмагати себе.

— Схоже, це той хлоп, що нам потрібен, — сказав Страйк, — але в тюрму людині так просто не подзвониш.

— Може, написати лист? — мляво запропонувала Робін.

— «Дорогий містере Рейні, ми побачили ваше поліційне фото і вирішили, що саме ви могли 6 допомогти нам у розслідуванні кримінальної справи…»

Робін засміялася.

— А що родичі? — спитав Страйк.

— За його останньою адресою мешкає жінка з таким самим прізвищем.

— Я б спробував зв’язатися з ним через неї. А що другий хлопець, якого били? — спитав Страйк. — Той, що з низьким розумовим коефіцієнтом?

— Пол Дрейпер? Поки не знайшла жодного сліду. Шері Ґіт-тінз теж зникла з лиця землі.

— Гаразд, шукатиму їх, поки ти будеш на Чапмен-Фарм. Я також лишив повідомлення для Абіґейл Ґловер на її пожежній станції.

— Це та, що донька Вейса?

— Вона.

Страйк підійшов до дверей приймальні, де сиділа і клацала клавіатурою Пат, і зачинив її.

— Послухай, — почав він.

Робін приготувалася, стараючись не показувати роздратування. У п’ятницю ввечері Мерфі сказав «послухай» точно таким самим тоном, щойно кінчив, і виголосив цілу підготовлену промову про небезпеки роботи під прикриттям.

— Я хотів тобі дещо сказати, перш ніж ти туди підеш.

Страйк здавався серйозним, але вагався, і Робін відчула легкий електричний розряд внизу живота, точно як тоді, коли Прюденс назвала її найважливішою людиною в житті Страйка.

— Є імовірність — дуже мала, але краще, щоб ти знала — що там хтось може знати щось про мене, тож я хотів тебе попередити, щоб ти не показувала подиву і не виказала себе.

Тепер Робін розуміла, до чого він хилить, але мовчала.

— Я пів року жив в Ейлмертонській комуні з мамою та Люсі у 1985 році. Я не стверджую, що хтось згадає мене, — я був малий, — але моя мама була зіркою, хоч і незначної величини. Як мінімум про неї писали газети.

Кілька секунд Робін не могла вирішити, що тут сказати, а тоді зробила ставку на чесність.

— Насправді Шейла Кеннет згадала тебе і твою маму. Я не хотіла розповідати, — додала вона, — поки ти сам мені не скажеш.

— А, — сказав Страйк. — Ясно.

Вони дивилися одне на одного.

— То було жахливе місце, — грубо мовив Страйк, — але зі мною там нічого не сталося.

Мимоволі він трохи виділив голосом «зі мною».

— Є ще одна причина, чому я тобі це кажу, — провадив він. — Та жінка, Мадзу… Не довіряй їй.

— Я й не збираюся, вона здається…

— Ні, я хочу сказати, що ти не повинна розраховувати на… — він не одразу знайшов підходяще слово, — на якесь сестринство з її боку. Особливо коли йтиметься про єднання духу. Якщо вона захоче відвести тебе до якогось мужика…

У двері постукали.

— Що? — нетерпляче гукнув Страйк.

У дверях з’явилася незадоволена мавпяча мордочка Пат. Вона сказала Страйкові своїм низьким шорстким голосом:

— Подзвонила жінка, хоче говорити з вами. Звати Ніав Догерті.

— З’єднайте, — негайно сказав Страйк.

Він сів за свій бік столу, і за кілька секунд задзвонив телефон.

— Корморан Страйк.

— Алло, — почувся несміливий жіночий голос. — Е-е… мене звати Ніав Догерті. Ви лишили повідомлення моєму чоловіку, питали, чи я не проти відповісти на кілька питань про Універсальну гуманітарну церкву…

— Так, це був я, — сказав Страйк. — Дякую, що відгукнулися.

— Нема за що. Можна спитати, чому ви хочете зі мною поговорити?

— Так, звісно, — сказав Страйк, дивлячись Робін у вічі. — Мою агенцію найняли розслідувати певні заяви про церкву, зроблені колишнім її членом. Ми шукаємо можливість підтвердити їх.

— О, — сказала Ніав. — Ясно.

— Це буде суто неофіційна розмова, — запевнив Страйк. — Просто загальні відомості. Наскільки я розумію, ви там побували ще дитиною?

— Так, я там жила з вісьмох років до одинадцяти.

Пауза.

— А ви зверталися до мого батька? — спитала Ніав.

— Так, — відповів Страйк, — але він відмовився розмовляти.

— Ну звісно… якщо ви не зможете відповісти, я зрозумію, але навіщо ви хочете підтвердити ті заяви? Ви працюєте на газету чи…

— Ні, ми не працюємо на газету. У нашого клієнта родич потрапив до цієї церкви.

— О, — промовила Ніав, — розумію.

Страйк чекав.

— Добре, — нарешті сказала Ніав, — я готова з вами поговорити. Насправді якщо у вас вийде завтра чи у п’ятницю…

— Завтра буде ідеально, — сказав Страйк, який мав свої причини обрати четвер.

— Дякую, це буде дуже зручно, — я не на роботі… ми щойно переїхали. Не знаю, чи не буде нахабно з мого боку запросити вас приїхати до мене? Це недалеко від Лондона. Чалфонт-Сент-Джайлз.

— Без проблем, — запевнив Страйк, тягнучись по ручку, щоб записати адресу.

Повісивши слухавку, Страйк розвернувся до Робін.

— Поїдеш завтра зі мною до Чалфонт-Сент-Джайлза?

— Вона згодилася поговорити?

— Так. Було б добре, якби ти перед мандрівкою туди її послухала.

— Безсумнівно, — погодилася Робін і підвелася. — Ти не проти, якщо я зараз поїду додому? Треба вирішити кілька питань перед Чапмен-Фарм.

— Так, звісно.

Щойно Робін пішла, Страйк сів за комп’ютер у значно кращому гуморі, ніж вранці. Він щойно не дав Робін можливості провести останній вільний день перед початком завдання з Раяном Мерфі. Якщо його дії і нагадували, бодай віддалено, махінації Шарлотти Росс відносно самого Страйка, його совість почувалася на диво чистою, коли він гуглив заклади Чалфонт-Сент-Джайлза, де можна приємно пообідати.

21

Село на відстані годинної мандрівки з Лондона, куди Страйк та Робін прибули наступного ранку, вирізнялося сонною англійською мальовничістю. Коли їхали повз фахверкові будиночки над зеленим сільським моріжком, Страйк, який пристав на пропозицію Робін сісти за кермо «БМВ» замість нього, визирнув на сірокам’яну норманську вежу місцевої церкви і побачив табличку, де заявлялося, що це село — найдоглянутіше в Бекінґемширі.

— Дешевого тут немає нічого, — мовив Страйк, коли вони з’їхали з Гай-стріт на Бовстридж-лейн.

— Ми на місці, — сказала Робін, зупиняючись перед квадратним особнячком із карамельної цегли. — Раніше на десять хвилин, почекаємо чи…

— Почекаємо, — сказав Страйк, який не мав бажання підганяти цю розмову. Що довше вона триватиме, то вище вірогідність, що Робін захоче попоїсти перед поверненням до Лондона. — Готова до завтра? Зібралася?

— Поклала плащ і білизну в сумку, якщо це рахується за збори, — відповіла Робін.

Вона не сказала Страйку, що тільки вчора усвідомила, що не зможе взяти на Чапмен-Фарм свої протизаплідні пігулки. Перечитавши брошуру, вона побачила, що такі препарати підпадають під окрему заборону. Також Робін не збиралася казати Страйку про майже сварку з Мерфі учора ввечері, коли він повідомив про «сюрприз» — що взяв вихідний і цілий день проведе з нею — а Робін відповіла, що має їхати до Бекінґемшира зі Страйком.

Страйків мобільний задзвонив. Номер був прихований.

— Страйк.

— Привіт, — сказав жіночий голос. — Це Абіґейл Ґловер.

Страйк безгучно сказав Робін «донька Джонатана Вейса», а тоді ввімкнув гучний зв’язок, щоб і вона могла чути, про що мова.

— А, чудово, — сказав він. — Ви отримали повідомлення, яке я лишив на станції?

— Так, — відповіла вона. — То в чім річ?

— Йдеться про Універсальну гуманітарну церкву, — сказав Страйк. Відповіддю на ці слова були цілковита тиша.

— Ви ще тут? — спитав Страйк.

— Так.

— Я хотів спитати, чи ви не проти поговорити зі мною, — сказав Страйк.

Знову тиша. Страйк та Робін перезирнулися. Нарешті з телефона прозвучали два короткі склади:

— Нашо?

— Я приватний…

— Та я знаю, хто ти.

На відміну від батька, Абіґейл мала чистісіньку вимову робітничих кварталів Лондона.

— Власне, я розслідую певні заяви щодо цієї церкви.

— Чиї?

— Чоловіка на ім’я Кевін Пірбрайт, — відповів Страйк, — якого, на жаль, немає серед живих. Він часом не намагався з вами зв’язатися? Він писав книжку.

Знову пауза — найдовша.

— Ти на газету працюєш чи шо? — підозріливо спитала Абіґейл.

— Ні, на приватну особу. Хотів би знати, чи ви не проти поговорити зі мною. Це може бути абсолютно неофіційно, — додав Страйк.

І знову тривала тиша.

— Алло?

— Та не знаю, — нарешті сказала вона. — Маю подумати. Наберу, якшо вирішу… потім наберу.

Зв’язок обірвався.

Робін, яка щойно помітила, що затамувала подих, видихнула.

— Що ж… я не здивована. На місці доньки Вейса я б теж не хотіла про все це згадувати.

— Так, — погодився Страйк, — але якби вона погодилася на розмову, це було б дуже корисно… До речі, коли ти вчора пішла, я залишив повідомлення дружині Джордана Рейні. Знайшов, де вона працює. Вона майстриня манікюру в салоні «Кутікулки». Так і пишеться, через «і».

Він подивився на годинник.

— Думаю, можна йти.

Коли Страйк натиснув дзвінок, почувся собачий гавкіт, а щойно двері відчинилися, з-за них виплигнув жорсткошерстий фокстер’єр, промчав повз Страйк та Робін, пригальмував на стежці, розвернувся, побіг назад і почав вистрибувати на задніх лапах, заливаючись істеричним дзявкотінням.

— Безіле, фу! — закричала Ніав. Робін вразило те, яка вона молода — двадцять п’ять років, не більше. А ще вдруге за останній час Робін виявила, що порівнює свою квартиру з житлом іншої людини. Ніав була низенька і пухка, мала чорне волосся до плечей і дуже ясні сині очі. Вона була в джинсах і кофті з цитатою Шарлотти Бронте: «Я завжди радше волітиму буди щасливою, ніж поважною».

— Вибачте, — сказала Ніав до Робін та Страйка, а тоді: — Та Господи Боже, Безіле!

І вона схопила пса за нашийник і потягнула в будинок.

— Заходьте. Вибачте, — повторила вона через плече, тягнучи збудженого фокса по дерев’яних мостинах до кухні в кінці коридору, — ми як переїхали тієї неділі, так він і біситься… пішов, пішов! — додала вона, викидаючи пса у садок через задні двері, які міцно зачинила за ним.

Кухня була оформлена в сільському стилі, з фіолетовою плитою-грубкою і виставленими на комоді тарелями. Стіл із нефарбованого дерева оточували фіолетові стільці, дверцята холодильника покривали дитячі малюнки на магнітах, здебільшого кольорові плями та кривульки. Також тут було — і це пояснило Робін, яким чином така молода жінка живе в такому дорогому будинку — фото Ніав у бікіні під руку з чоловіком у плавках, якому на вигляд було щонайменше сорок років. Від запаху з духовки у Страйка потекла слина.

— Дякую, що згодилися поговорити з нами, місіс…

— Називайте мене Ніав, — сказала господиня, яка, не маючи більше потреби заспокоювати пса, почала нервувати. — Прошу, сідайте, я спекла печиво.

— Щойно в’їхали і вже печете? — спитала Робін.

— О, я обожнюю пекти, мене це дуже заспокоює, — відповіла Ніав, відвертаючись по прихватки. — Та і ми майже все вже вирішили. Я взяла кілька днів відпустки тільки тому, що мені давно її мали дати.

— Ким ви працюєте? — спитав Страйк, сідаючи біля задніх дверей, у які шкрябався і скавучав Безіл, просячись усередину.

— Бухгалтером, — відповіла Ніав, знімаючи печиво з дека лопаткою. — Чаю? Кави?

Поки Ніав і детективи отримали кожен по чашці, а печиво опинилося на тарелі посередині столу, Безілові скарги зробилися такими жалісними, що Ніав пустила його назад.

— Він заспокоїться, — сказала вона, а пес ганяв навколо столу і завзято виляв хвостом. — Рано чи пізно.

Ніав сіла і почала розправляти рукави кофти, хоча потреби в цьому не було.

— Чиї це витвори? — спитала Робін, показуючи на аркуші з плямами фарби на холодильнику. Вона прагнула, щоб Ніав розслабилася.

— А, це мого синочка Чарлі, — відповіла Ніав. — Два роки. Пішов із татом гуляти. Найджел вирішив, що без Чарлі мені буде простіше з вами спілкуватися.

— Це Найджел, так? — спитала Робін і з усмішкою показала на пляжне фото.

— Так, — відповіла Ніав. Здавалося, вона вважала, що мусить щось пояснювати. — Ми познайомилися на моїй першій роботі. Він, власне, мій начальник.

— Це так чарівно, — сказала Робін, стараючись говорити без осуду. Зважаючи на лисину Найджела, пара на пляжі була більше схожа на батька з донькою, ніж на подружжя.

— Власне, — почав Страйк, — як я казав по телефону, нас цікавлять різні подробиці щодо Універсальної гуманітарної церкви. Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?

— Звісно, робіть, — знервовано відповіла Ніав.

— Ми можемо почати з того, в якому році ваша сім’я вирушила на Чапмен-Фарм? — спитав Страйк, клацаючи ручкою.

— У 1999-му, — відповіла Ніав.

— Вам було вісім років, правильно?

— Так. Моєму брату Ойсину було шість, а сестрі Мейв — чотири.

— Ви знаєте, чому ваші батьки вступили до церкви? — спитав Страйк.

— Це тато придумав, а не мама, — відповіла Ніав. — Він завжди був трохи… це важко пояснити. Коли ми були дітьми, він був затятий лівак, а зараз став ультраправим. Я насправді роки три з ним не спілкуюся… він поводиться все гірше й гірше. Дивні дзвінки з якимись лекціями, істерики. Найджел вважає, що мені краще з ним не контактувати.

— Ваша сім’я була релігійною? — спитав Страйк.

— До УГЦ — ні. Я тільки пам’ятаю, що якось ввечері тато прийшов додому дуже збуджений, бо був на зібранні і розмовляв із Татом Джеєм, який вмить його завербував. Тато ніби знайшов сенс життя. Усе просторікував про соціальну революцію. Приніс книжку Тата Джея «Відповідь». А мама просто… підіграла, — сумно додала Ніав. — Може, думала, що в церкві нам буде краще.

Нам вона сказала, що буде весело. Ми плакали, коли покидали дім і всіх наших друзів, а вона просила нас не показувати це татові, щоб не засмучувати його. Мама завжди все старалася спростити… але нам там одразу не сподобалося. У нас не було власного одягу. Не було іграшок. Пам’ятаю, як Мейв плакала за кроличком, з яким завжди спала. Ми привезли його на ферму, але все негайно відібрали і сховали, і кроличка теж.

Ніав зробила ковток чаю і сказала:

— Я не хочу говорити погано про маму. Наскільки я пам’ятаю, їй дуже важко велося через татові перепади настрою і непередба-чуваність. Вона не була сильною людиною. А ще з дитинства мала хворе серце. Я пам’ятаю її дуже пасивною.

— Ви з нею спілкуєтеся? — спитала Робін. Ніав похитала головою. Її очі стали вологими.

— Я не бачила її, відколи ми поїхали, а вона залишилася на фермі у 2002. Вона лишилася з нашою меншою сестрою. Власне, я частково тому й погодилася на зустріч із вами, — сказала Ніав. — Я просто хотіла б знати… якщо раптом ви дізнаєтеся, що з нею сталося… кілька років тому я писала в церкву, хотіла дізнатися, де вона, і отримала відповідь, що вона поїхала у 2003. Я не знаю, чи це правда. Можливо, вона просто не змогла нас знайти, бо тато забрав нас до Вітбі, де ми раніше ніколи не були, і змінив наше прізвище. А може, вона і не хотіла нас шукати, не знаю, а може, тато її не пустив до нас. Думаю, коли ми поїхали, йому писала чи вона, чи УГЦ, бо він отримував якісь листи і дуже сердився. Можливо, їх пересилали з нашої старої адреси. Він рвав їх на дрібні клаптики, так що ми не могли прочитати. Після того, як ми поїхали з Чапмен-Фарм, нам було заборонено говорити про маму.

— Ви знаєте, чому батько вирішив забрати вас із ферми? — спитав Страйк.

— Знаю тільки те, що він казав, коли тягнув нас звідти. Була ніч. Довелося перелізати через паркани. Ми всі хотіли забрати маму, благали тата дозволити нам її забрати, Мейв її кликала, а тато її за це вдарив. Сказав, що наша мама хвойда, — сумно розповіла Ніав, — і це дичина, бо в церкві жінки повинні… вони спільні, належать усім чоловікам. Але тато, видно, вирішив, що мама не братиме в цьому участі, і це… важко повірити, я знаю, але такий він був. Він вважав, що може приєднатися до церкви і робити тільки те, що хоче, а решту ігнорувати. Ідіотизм! Церква виступає проти шлюбу. Всі повинні спати з усіма. Потім я чула, як він казав нашому дядькові, що Лін не його дитина… Мені дуже неприємно все це розповідати, бо я пам’ятаю маму як дуже… ну, чесну жінку. Я не думаю, що вона хотіла б спати з кимось крім тата. Все це так… дивно, — понуро додала Ніав. — Це неможливо пояснити людям, які не розуміють, що таке УГЦ. В одинадцять років я почала казати, що моя мама померла. Так було простіше.

— Мені так прикро, — мовила Робін, не знаючи, що ще тут сказати.

— О, та я в нормі, — відповіла Ніав, яка вже здавалася не молодою, а значно старшою за свої роки. — Порівняно з Ойсином та Мейв я легко відбулася. Вони так і не оговталися від УГЦ. Мейв постійно по лікарях, на лікарняних, на купі пігулок. Постійно їсть, стала дуже велика, ніколи не мала стабільних стосунків. А Ойсин пиячить. Вже має дітей від двох різних дівчат, а йому всього двадцять три роки. Працює чорноробом, просто щоб мати на що випити. Я старалася допомогти, якось їх підтримати, бо тільки я вибралася звідти більш-менш неушкодженою і відчуваю за це провину. Вони злі на мене. Кажуть: «Тобі легко казати, одружилася з багатим дідом». Але я краще давала собі раду, щойно ми пішли звідти. Я пам’ятала життя до церкви, то зміни не так сильно мене шокували. Я швидше призвичаїлася до школи, я мала більше часу з мамою… але я досі не терплю Девіда Бові. В УГЦ постійно ставили «Heroes», щоб розкручувати людей на емоції. Але справа навіть не в цій пісні. Я просто не переношу його голос… коли Бові помер і всюди крутили його музику, це був такий жах…

— У вас є фотографії матері? — спитав Страйк.

— Так, але тільки дуже старі.

— Нічого. Нам просто треба поєднати імена та обличчя.

— Вони нагорі, — сказала Ніав. — Я можу…

— Якщо ваша ласка, — сказав Страйк.

Ніав вийшла. Страйк узяв іще одне печиво.

— Смакота, — сказав він із повним ротом шоколадної крихти.

— Не давай йому, — попередила Робін, бо Безіл вже поклав лапу Страйкові на коліно. — Собакам дуже шкодить шоколад.

— Вона каже, що тобі не можна, — повідомив фоксику Страйк і запхав до рота залишки печива. — Я нічого не вирішую.

Почулися кроки Ніав. Вона повернулася до кухні.

— Це мама, — сказала вона, простягаючи Страйку вицвілий полароїд.

Схоже було, що фото зробили на початку дев’яностих. Білява Дейдре Догерті дивилася на нього з-за пари квадратних окулярів.

— Дякую, — сказав Страйк і зробив нотатку. — Ви не проти, якщо я його сфотографую? На оригінал не претендую.

Ніав кивнула, і Страйк клацнув фото на мобільний.

— Отже, ви прожили на фермі три роки? — спитав він.

— Саме так… але я не знала цього, поки не вибралася звідти. Там немає ні календарів, ні годинників.

— Зовсім? — спитала Робін, думаючи про свої четвергові візити до пластикового каменя.

— Зовсім, і дні народження та інші свята теж не справляють. Пам’ятаю, як ішла лісом і думала: «А раптом мій день народження сьогодні, я ж не знаю». Але керівники того місця знали наші дати народження, бо з досягненням певного віку відбувалися певні речі.

— Які, наприклад? — спитав Страйк.

— До дев’яти років ми спали у змішаних спальнях. А тоді переходили в роздільні для різних статей, і треба було писати в щоденник, який читатимуть церковні старійшини. Звісно, ніхто не писав того, що насправді думав. Я скоро зрозуміла, що достатньо записати щось одне, що я сьогодні вивчила, і щось одне, що сподобалося. «Сьогодні я дізналася більше про фальшиве «я», — промовила вона безбарвним голосом, — і про те, як із ним боротися. Я розумію, що фальшиве «я» — це погана частина тебе, яка прагне поганих речей. Перемогти фальше «я» дуже важливо. Мені дуже сподобалася сьогоднішня вечеря. Були курка, рис і багато співів».

Безіл під столом нарешті заспокоївся і поклав кучеряву голову Робін на ногу.

— У тринадцять років нас переселяли до дорослих спалень, — провадила Ніав, — і ми починали ходити на Маніфестації та вчилися, щоб стати чистим духом. Діти, які виросли в церкві, казали мені, що чисті духом мають особливі сили. Пам’ятаю, як мріяла, що дуже швидко я стану чистою духом, розіб’ю стіни спалень, схоплю маму, Ойсина та Мейв і полечу з ними геть звідти… Важко сказати, справді я в це вірила чи ні… побувши там якийсь час, починаєш вірити в божевільні речі. Але як стати чистими духом, я вам не скажу, — кисло всміхнулася Ніав, — бо коли ми пішли, мені було тільки одинадцять.

— Який розпорядок у дітей? — спитав Страйк.

— Заучування догматів церкви, купа розмальовок і походи до храму на мантри, — відповіла Ніав. — Це було страшенно нудно, і нагляд був дуже ретельний. Справжніх уроків не було. Зрідка нас відпускали погратися в лісі.

Пам’ятаю, як одного дня, — веселішим тоном провадила Ніав, — ми з Ойсином знайшли в лісі сокиру. Там було велике старе дерево з порожнім стовбуром, і якщо залізти на верхні гілки, то можна було заглянути всередину. Якось ми з Ойсином взяли довгу гілляку і почали копирсатися нею в тому дуплі, і побачили дещо на дні. Вона було десь така, — Ніав розвела руки на півметра, — з іржавим лезом. То була сокира для дров, але Ойсин вирішив, що на ній кров. Але ми не змогли її дістати, не дотягнулися.

Ми про це нікому не розповідали. Ми навчилися нікому не казати навіть про дуже безневинні речі, а з цього придумали історію, що то Мадзу завела неслухняну дитину до лісу і там убила. Ми в це майже вірили. Ми дуже боялися Мадзу.

— Боялися? — перепитала Робін.

— О Боже, дуже боялися, — відповіла Ніав. — Вона була… я ніколи раніше і ніколи після не бачила таких, як вона.

— Що саме ви маєте на увазі? — спитав Страйк.

Ніав раптом здригнулася, а тоді ніяково засміялася.

— Вона… я завжди уявляла, що насправді вона величезна павучиха. Ти не знаєш, що вона може тобі зробити, але не хочеш і близько підходити. Ось так я сприймала Мадзу.

— Ми чули, — сказав Страйк, — про побиття та шмагання.

— Дітей до такого не підпускали, — відповіла Ніав, — але іноді ми бачили дорослих із синцями чи порізами. Ми навчилися не питати про таке.

— Також ми знаємо про хлопчика, якого прив’язали до дерева на цілу ніч, — сказала Робін.

— Так, це… це було доволі поширене покарання для дітей, — відповіла Ніав. — Дітям не можна було розповідати про виховні дії над ними, але зрозуміло, що по гуртожитку ходили чутки. Мене особисто ніколи сильно не карали, — додала Ніав. — Я не переступала межі, і Ойсин та Мейв теж. Ні, справа була не в тому, що з нами там робили, а в тому, що могли зробити. Було постійне відчуття прихованої небезпеки.

Мадзу і Тато Джей вміли робити надприродні штуки… тобто зрозуміло, що нічого надприродного там не було, і тепер я це знаю, але тоді вірила. Я думала, що вони мають силу. Вони могли рухати речі, просто показуючи на них. Також я бачила, як він левітує. Всі дорослі в це вірили чи робили вигляд, що вірять, тож нам нічого не лишалося. Але найбільше діти боялися Утопленої пророчиці. Знаєте, хто це?

— В загальних рисах, — відповіла Робін.

— Мадзу розповідала нам історії про неї. То була нібито ідеальна дівчинка, яка ніколи не робила поганого і була призначена для великої долі. Нам казали, що вона потонула навмисно, щоб довести, що дух сильніший за плоть, що вона повернулася на Чапмен-Фарм у тій же білій сукні, в якій потонула, і з’являється в лісі, де колись гралася… і ми її бачили, — тихо додала Ніав. — Я кілька разів бачила її вночі. Вона стояла між деревами і дивилася на наш гуртожиток.

Ніав здригнулася.

— Впевнена, це був якийсь обман, але потім мені роками снилися кошмари. Я бачила її за вікном моєї спальні у Вітбі в тій мокрій білій сукні і з чорним, як у Мадзу, волоссям. Вона стояла і дивилася на мене, бо ми всі поводилися погано, бо ми втекли з Чапмен-Фарм. Усі діти на Чапмен-Фарм боялися Утопленої пророчиці. «Вона слухає. Вона знає, коли ви брешете. Вона прийде і схопить вас у темряві». Цього було досить, щоб ми лякалися і слухалися.

— Ще б пак, — сказала Робін.

Страйк дістав із нагрудної кишені складений список.

— Чи можу я зачитати вам кілька імен і спитати, чи ви пам’ятаєте цих людей? — спитав він. Ніав кивнула. Однак перші шість імен, названі Страйком, вона не впізнала.

— Вибачте, це було давно, хіба що вони були з нашого гуртожитку…

Першим Ніав упізнала ім’я Кевіна Пірбрайта, і з її реакції Робін виснувала, що про смерть Ніав не знає.

— Кевін Пірбрайт, так! Пам’ятаю його і його сестру, Емілі. Вони були приємні. І в них ще була старша сестра, Бекка, яка повернулася невдовзі після нашого приїзду.

— «Повернулася»? Що ви маєте на увазі? — спитав Страйк, тримаючи ручку напоготові.

— Вона три роки пробула у бірмінґемському центрі. Тато Джей готував із неї майбутню лідерку церкви. Така ділова! Фаворитка Тата Джея і Мадзу. Мені вона не подобалася.

Страйк читав нові імена, але Ніав хитала головою, аж тут він дійшов до Флори Брюстер.

— Так, я, здається, пам’ятаю її. Молода дівчина, так? Я їй допомагала робити її першу солом’яну ляльку — на фермі їх багато роблять, щоб продавати у Норвічі.

Страйк продовжував перелічувати імена.

— Пол Дрейпер? Він був, мабуть, старший за вас. Підліток.

— Ні, Пола не пам’ятаю.

— Джордан Рейні? Теж підліток.

— Ні, вибачте.

— Шері Ґіттінз?

— Ні. Може, вони там і були, але я їх не пам’ятаю.

— Марґарет Каткарт-Брайс?

— Боже, так, пам’ятаю її, — стрепенулася Ніав. — Вона була така дивна, з натягнутою шкірою, їй дуже сильно перекроїли обличчя. Багатійка, яка часто відвідувала ферму. Була ще одна любителька коней і кілька відвідувачок «йоги» з Татом Джеєм, але Марґарет була найбагатша.

Страйк читав далі, але з усіх імен Ніав упізнала тільки Гарольда Коатса.

— Він був лікарем, правильно?

— Так, — відповів Страйк. — Ви з ним часто перетиналися?

— Я ні, а Мейв так. У неї була висипка від нервів. Він її лікував.

Страйк із кам’яним обличчям зробив нотатку.

— Ви пам’ятаєте доньку Джонатана Вейса? — спитала Робін.

— Та ні, — збентежилася Ніав. — Вона ж загинула.

— Даруйте. Я не про Дайю — я про старшу доньку, Абіґейл.

— О, то в нього ще одна була? — здивувалася Ніав. — Ні, я з нею не знайома.

— Добре, — сказав Страйк, роблячи останню помітку, — ви дуже допомогли, дякую. Ми намагаємося встановити хронологію, зрозуміти, хто там був і коли.

— Вибачте, що я не пригадала більше, — сказала Ніав.

Допивши чай, почали вставати з-за столу; Робін обережно витягнула ногу з-під Безіла.

— Якщо, — несміливо спитала Ніав, — ви щось дізнаєтеся про маму, ви мені повідомите?

— Обов’язково, — запевнив Страйк.

— Дякую. Після народження Чарлі я стільки думаю про маму… Ойсин та Мейв кажуть, що їм байдуже, але мені здається, що для них це теж важливо — дізнатися, що з нею сталося…

Коли вони втрьох ішли коридором, Робін відзначила незвичну суворість Страйка, навіть зважаючи на від природи похмурий вираз його обличчя. Біля дверей Робін подякувала Ніав за приділений час та печиво. Поруч Безіл голосно сопів і виляв хвостом, явно вважаючи, що шанс випросити в гостей щось смачненьке і погратися ще є.

Страйк подивився на Робін.

— Ти йди, а я хочу дещо сказати Ніав наодинці.

Робін здивувалася, але пішла без жодних питань. Коли звук її кроків стих, Страйк розвернувся до Ніав.

— Мені дуже прикро, що я про це питаю, — сказав він, дивлячись на неї згори вниз, — але чи сестра вам розповідала, як саме Гарольд Коатс лікував її висипки?

— Та, мабуть, якоюсь маззю, — із подивом відповіла Ніав.

— Вона ніколи нічого не розповідала про це лікування? Про якісь події?

— Ні, — відповіла Ніав тепер уже зі страхом.

— Скільки вашій сестрі зараз років — двадцять один?

— Так, — відповіла Ніав.

— Гарольд Коатс був педофілом, — сказав Страйк. Ніав ахнула і притиснула долоні до обличчя. — Я думаю, вам варто розпитати її про те, що було. Можливо, їй треба серйозніша допомога, ніж антидепресанти, і можливо, їй стане легше від можливості розказати комусь.

— О Боже мій, — прошепотіла Ніав крізь сплетені пальці.

— Мені дуже прикро, — повторив Страйк. — І це зовсім не втішає, знаю, але це сталося не тільки з Мейв.

22

— Як щодо пообідати й обговорити? — спитав Страйк, повернувшись до машини. — Ніав порадила приємне місце за рогом, — збрехав він. Насправді ресторан «Мерлінова печера» він знайшов учора в інтернеті.

Робін завагалася. Мерфі, який узяв вихідний, чекає, що вона повернеться якомога скоріше і проведе останні кілька годин із ним. Але вчорашня дещо напружена телефонна розмова, у якій Мерфі мало не відкрито висловив своє незадоволення, розсердила її. Бойфренд, який мусив би бажати, щоб вона якомога краще підготувалася до роботи під прикриттям, злиться, що вона поїхала на розмову з останнім свідком перед початком: ця поведінка навіювала спогади про її шлюб із Метью.

— Так, чому ні, — сказав Робін. — Але багато часу в мене немає, я… гм… обіцяла Раяну скоро повернутися.

— Авжеж, авжеж, — відповів Страйк, радий, що хоч обід урвав. Може, там повільне обслуговування.

«Мерлінова печера» край центрального майдану виявилася сільським будиночком із фасадом із фахверку й червоної цегли. Страйка та Робін провели за столик для двох у симпатичній залі, скляні вікна якої дивилися на задній сад.

— За кермом буду я, — сказав Страйк, коли вони сіли, — тож можеш пити. Останній шанс посмакувати алкоголь перед Чампен-Фарм.

— Та нічого, я можу випити пізніше, — відповіла Робін.

— Мерфі не проти, що ти п’єш в його присутності?

Робін підняла очі від меню, яке їй щойно вручили. Вона не пригадувала, щоб казала Страйкові, що Мерфі алкоголік.

— Він не проти. Це Ільза?..

— Вордл, — відповів Страйк.

— А, — відповіла Робін, повертаючись до меню.

Страйк не хотів розповідати, що ще Вордл розповів про поведінку Мерфі в його алкогольні дні, бо розумів, який вигляд матиме в очах Робін. Та все ж спитав:

— А чому він кинув?

— Він каже, що п’яним сам собі не подобався, — відповіла Робін, стараючись дивитися на меню, а не на Страйка. Вона запідозрила, що той хоче повідомити інформацію, якої вона не захоче чути. Зважаючи на те, як Страйк сердився, коли Ільза, на його думку, «полізла» в його справи, ці розпитування про минуле Мерфі здалися їй великим лицемірством.

Відчувши, як упала температура на іншому боці столу, Страйк вирішив не тиснути. Коли замовили їжу і Страйк попросив хлібний кошик, він сказав:

— Що скажеш про Ніав?

Робін відклала меню.

— По-перше, мені її дуже шкода, а по-друге, вона повідомила кілька цікавих речей. Особливо коли показала фотографію матері. Згадуючи, як Генрі Вортінґтон-Філдз описував вагітну жінку, якій стало погано на оранці…

— Так, я гадаю, що то була Дейрдре Догерті, — погодився Страйк, — і проблеми з серцем, про які ми тепер знаємо, на тлі важкої фізичної праці та четвертої вагітності, пояснюють це запаморочення.

— Але нам відомо, що той епізод вона пережила, успішно народила дитину і прожила ще мінімум два роки, — відповіла Робін.

Офіціантка принесла воду для Робін, безалкогольне пиво для Страйка і хлібний кошик. Страйк узяв булочку (повернеться до режиму харчування, коли Робін поїде на Чапмен-Фарм) і дочекався, коли офіціантка відійде за межу чутності, а тоді спитав:

— Ти вважаєш, що Дейрдре немає серед живих?

— Я не хочу так вважати, — відповіла Робін, — але така можливість існує, хіба ні?

— А що за листи тоді рвав її чоловік?

— Вони могли бути не пов’язані з Дейрдре. Я не думаю, що було б аж так важко знайти, де її діти, якби вона справді покинула Чапмен-Фарм у 2003. І хіба не дивно, що вона покинула найменшу доньку, коли її буцімто вигнали?

— Якщо Кевін Пірбрайт не помилився і Лін — донька Джонатана Вейса, Вейс міг її не віддати.

— Якщо Кевін Пірбрайт не помилився, — відповіла Робін, — Лін народилася внаслідок зґвалтування, і якщо Дейрдре була готова навіть у щоденнику написати, що Вейс її зґвалтував, вона становила загрозу для нього і для церкви.

— Думаєш, Вейс убив її, прикопав десь на Чапмен-Фарм, а всім сказав, що прогнав її, аби не робити тест на батьківство? Бо йому досить було сказати, що це був секс за згодою, попросити когось із сектантів підтвердити, що Дейрдре сама пішла до нього, і все, вже нічого не доведеш. І, як ти й зазначила, Дейрдре лишилася на фермі, коли вся її сім’я пішла. Це суду теж не сподобалося б. Як і той факт, що чоловік вважав її хвойдою і не бажав більше знати.

Помітивши вираз обличчя Робін, Страйк додав:

— Я не хочу сказати, що ці аргументи справедливі чи цінні. Я просто намагаюся реально оцінити шанси Дейрдре в чомусь переконати присяжних.

— Навіщо взагалі вона згадала зґвалтування у щоденнику? — спитала Робін. — Вона знала, що зверхники секти його прочитають, і це не схоже на жінку, яку описала нам Ніав. Пасивна жінка так би не вчинила.

— Можливо, вона була у відчаї, — припустив Страйк. — І сподівалася, що щоденник прочитає хтось, хто зможе їй допомогти. — Він відкусив ще хліба, а тоді додав: — Поки ти будеш на фермі, я шукатиму Дейрдре. З неї міг би бути збіса цінний свідок.

— Звісно, її не обов’язково убили, — мовила Робін, думаючи про своє. — Якщо вона мала проблеми з серцем до Чапмен-Фарм, а там її примусили працювати без нормального харчування, вона могла померти з природних причин.

— Якщо це сталося, а вони не повідомили про смерть, маємо злочин. Біда в тому, що нам потрібне тіло, щоб його довести.

— Там ферма з полями, — нагадала Робін. — Її могли закопати де завгодно.

— І ми не зможемо умовити поліцію перекопати поля на основі недоведеного здогаду.

— Знаю, — відповіла Робін. — Плюс ще відсутність календарів та годинників…

— Так, я хотів це з тобою обговорити, — сказав Страйк.

— Якщо ми знайдемо людей, які захочуть говорити, зі сприйняттям їхніх свідчень будуть проблеми, — провадила Робін. — «Коли це сталося?» «Я гадки не маю». Фальшиві алібі не складуть жодних труднощів. Тільки вищі чини церкви знають, котра нині година — буквально.

— Так, але є й нагальніша проблема. На фермі ти не зможеш непомітно стежили за часом.

— Я щось придумаю, — відповіла Робін, — але якщо ви будете в записках указувати дні тижня і дати, це дуже допоможе.

— Гарна ідея, — сказав Страйк, дістаючи записник і роблячи в ньому відповідну помітку.

— І ще, — провадила Робін, якій було трохи ніяково питати про таке, — якщо я іноді кластиму в камінь записки для Раяна, зможеш їх передавати?

— Без проблем, — відповів Страйк і з кам’яним обличчям зробив ще одну помітку. — Ти мені теж зроби ласку: якщо буде нагода дістати криваву сокиру з порожнього дерева, дістань.

— Постараюся, — усміхнулася Робін.

— Твої рідні знають, що ти робитимеш?

— У загальних рисах, — відповіла Робін. — Я попередила, що працюватиму під прикриттям, але не казала, куди їду. Раян їм дзвонитиме, триматиме в курсі… Я дуже сподіваюся, що Абіґейл Ґловер погодиться на розмову з тобою, — додала Робін, не бажаючи обговорювати тему Мерфі, — бо я б залюбки дізналася більше про її батька. Ти помітив, як мало відомо про минуле Вейса?

— Помітив. А ще те, що освіту у Гарроу він не приховує.

— Це так, але все інше здається дуже схематичним, правда? Батько був бізнесмен, але що за бізнес, — невідомо, а тоді після трагічної загибелі першої дружини він знаходить віру і створює УГЦ. І вся історія.

Принесли страви. Страйк, який не дозволяв собі смажену картоплю, так заздрісно подивився на тарілку Робін, що вона аж засміялася.

— Пригощайся. Я її замовила тільки тому, що з завтрашнього дня голодуватиму.

— Та ні, — похмуро відповів Страйк, — мені ще кілька кілограмів треба скинути.

Він тільки почав нарізати куряче філе, коли знову задзвонив мобільний. Лондонський номер, чий — невідомо. Відклавши ніж та виделку, він узяв слухавку.

— Алло?

— О… драсті, — почувся жіночий голос. — Це Кемерон Страйк?

— Це я, — відповів Страйк, який нечасто завдавав собі клопоту виправляти цю помилку. — А ви хто?

— Ава Рейні. Ви просили вам передзвонити.

— Так, — відповів Страйк, пишучи в записнику «дружина Рейні», і розвернув сторінку до Робін. — Просив. Власне, хотів дізнатися, чи не могли би ви передати повідомлення від мене вашому чоловікові, місіс Рейні?

— Джорданові? Нашо це? — підозріливо спитав голос. На тлі чулися голоси, музика. Страйк вирішив, що Ава Рейні дзвонить зі свого манікюрного салону.

— Я розшукую людей, які в минулому жили на Чапмен-Фарм, — пояснив Страйк.

— А, в секті? — спитала Ава Рейні.

— Саме так. Наскільки мені відомо, ваш чоловік мешкав там у дев’яності.

— Було таке, — відповіла вона.

— То чи могли б ви…

— Не могла б, — відповіла вона. — Ми розбіглися.

— О, дуже прикро, — сказав Страйк.

— Його закрили, — пояснила Ава.

— Так, я знаю, — почав Страйк, — і саме тому…

— Скотина він. Я з ним беру розлучення, — заявила Ава.

— Зрозуміло, — відповів Страйк. — А міг би хтось інший із ним зв’язатися і спитати, чи готовий він поговорити зі мною про УГЦ?

— Можу спитать в його сестри, — озвалася Ава. — Вона до його їде на тому тижні. Слухайте, а це не ви той хлоп, шо піймав Шеклвелльського різника?

— Це я, — підтвердив Страйк.

— Це він, — голосно сказала Ава комусь на тому кінці лінії, а тоді: — Тож ви тепер УКЦ ловите, чи як їх?

— Джордан вам розповідав, як йому там велося? — спитав Страйк.

— Трохи. Але кошмари весь час снилися, — додала вона із якимсь злостивим задоволенням.

— Справді? — спитав Страйк.

— Ага. Про свиней. Він боїться свиней.

І вона засміялася, і невідома особа поруч із нею теж.

— Гаразд, то ви зможете попросити сестру Джордана передати йому повідомлення від мене… у вас же є мій номер?

— Зможу, добренько. До побачення.

Страйк поклав слухавку.

— Виявляється, після Чапмен-Фарм Джордану сняться кошмари про свиней.

— Справді?

— Так… Ти щось про них знаєш?

— Про кого, про свиней? Дуже мало.

— Шкода. Хотів почути думки експерта з сільського життя.

— Кабани бувають дуже агресивні, — сказала Робін. — Це я пам’ятаю. Коли я ходила до школи, кабан сильно поранив нашого місцевого ветеринара. Притиснув його до металевого паркану — сильно поранив, зламав ребра.

Страйків мобільний задзижчав — прийшло повідомлення. Робін встигла побачити розсип емодзі, а тоді її партнер прибрав телефон зі столу і сховав у кишеню.

Робін правильно виснувала, що це написала Біжу Воткінс. Якусь мить Робін вагалася, чи не передати Страйкові попередження від Ільзи про постільні вибрики Біжу, а тоді згадала останню реакцію Страйка на втручання в його особисте життя і передумала. Вона тепер довго не побачить свого ділового партнера. Не хотілося б посваритися перед розлукою.

23

О пів на десяту наступного дня Робін вийшла зі станції «Вікторія-Стейшн» у прохолодний похмурий ранок. Якусь мить вона стояла з напівпорожньою сумкою на плечі, приглядаючись до таксі, натовпу людей та автобусів і відчула паніку: мікроавтобуса ніде не було видно. Вона навіть дістала з кишені брошуру УГЦ, щоб подивитися, чи правильно запам’ятала час та місце, хоча була певна, що правильно. Та щойно вона це зробила, як помітила жінку в помаранчевій накидці з табличкою із символом церкви — серцем та долонями — і впізнала Бекку Пірбрайт, старшу сестру Кевіна, яка проводила другу з відвіданих Робін служб.

Раніше Бекка здалася їй схожою на мотиваційну ораторку, а тепер скидалася скоріше на таку собі ідеальну скаутку: красива, акуратна, кароока, з густими віями, лискучим каштановим волоссям і білим овальним обличчям. Коли вона усміхалася, на щоках з’являлися ямочки. Вона збирала навколо себе новоприбулих і випромінювала бадьорий авторитет.

Поруч із Беккою стояв опецькуватий молодик з низьким чолом, темними очима, кучерявим чорнявим волоссям і проваленою нижньою щелепою. Подивившись на нього, Робін відзначила легку сіпавку: праве око почало неконтрольовано підморгувати, і він хутко затулив його рукою. На молодику теж була помаранчева накидка, а в руці він тримав планшет. Коли Робін підійшла до групи, у ній було вже сім чи вісім людей із наплічниками та сумками.

— Привіт, — сказала вона.

— Доброго ранку! — озвалася Бекка. — Ти одна з нас?

— Наче так, — відповіла Робін. — Ровена Елліс.

Молодик із планшетом поставив галочку перед іменем.

— Чудово! Я Бекка, а це Дзян, — він буде нашим водієм.

— Привіт, — сказала молодику Робін, але той тільки гмикнув.

Почувши ім’я «Дзян», Робін подумала, що це може бути другий син Джонатана Вейса, хоча молодик був нітрохи не схожий на очільника церкви.

Інші новонавернені являли собою еклектичний гурт. Вона впізнала смаглявого юнака в окулярах, який приходив до храму в футболці зі Спайдерменом, але решта облич здавалася незнайомою. Тут був червонощокий чоловік років сімдесяти, схожий на професора у твідовому піджаку і з пелехатим білим волоссям; дві юні дівчини, які весь час хихотіли — одна пухка і з яскраво-зеленим волоссям, друга бліда, білява і з купою пірсингу. Над групою витала нервова напруженість, ніби ці люди прийшли складати якийсь серйозний іспит.

За п’ять хвилин до десятої група виросла до двадцяти осіб, всі імена означено. Бекка повела всіх через жваву вулицю у провулок, де чекав акуратний білий мікроавтобус із логотипом УГЦ. Робін опинилася на сидінні біля вікна за юними дівчатами. Поруч сів юнак в окулярах.

— Привіт, я Амандіп, — сказав він.

— Ровена, — усміхнулася Робін.

Мікроавтобус зрушив із місця, а Бекка взяла мікрофон і стала на коліна на передньому сидінні, звертаючись до присутніх.

— Всім доброго ранку! Я Бекка Пірбрайт, і я благословенна належати до Універсальної церкви з вісьмох років. Я коротко опишу вам, що чекає на вас під час тижневого ретриту, і залюбки відповім на всі питання! Тільки спершу виїдемо з Лондона, щоб мене не арештували за відсутність ременя безпеки! — додала вона і знову сіла. Почулися смішки.

Поки їхали Лондоном, у салоні почали точитися тихі розмови, але за якоюсь мовчазною згодою всі поштиво шепотіли, ніби вже опинилися в місці поклоніння. Амандіп розповів Робін, що він докторант і вивчає технічні науки, Робін поділилися історію про своє буцімто скасоване весілля і неіснуючу кар’єру піарниці, і майже всі в автобусі дізналися, що літній чоловік — професор антропологічної філософії на ім’я Волтер Фернсбі. Робін помітила, що Бекка роздивляється пасажирів у дзеркалі заднього огляду, яке було повернуте на салон замість дороги. Легкі рухи правого плеча Бекки вказували на те, що вона робить нотатки.

Коли мікроавтобус виїхав на трасу М11, Бекка знов увімкнула мікрофон і почала, звертаючись до пасажирів у дзеркало:

— Привіт! Отже, ми виїхали, і тепер я розкажу вам, що чекає вас на Чапмен-Фарм. Це справді важливе місце в історії нашої церкви. Чи хтось із вас читав книжку Тата Джея «Відповідь»?

Більшість пасажирів підняли руки. Робін свідомо не читала книжку Джонатана Вейса до входження у церкву, щоб мати привід ставити більше питань і щоб справити враження людини, яку треба переконувати в істинності вчення УГЦ.

— Ті, хто читав «Відповідь», уже знають, що ми слідуємо вченню п’ятьох пророків, похованих чи шанованих на території Чапмен-Фарм. Ваше перебування на фермі передбачає три заняття: навчання, служіння та духовну практику. На вас чекають різноманітні завдання, серед яких практична діяльність на свіжому повітрі та задоволення духовних потреб. Ми виявили, що під час таких ретритів люди дізнаються про себе навіть більше, ніж про нас. Для початку я роздам вам форми з опитуванням. Заповніть їх якомога ретельніше… ручки я теж видам. Ми їдемо рівним, гладеньким відрізком траси, тож сподіваюся, що нікого не закачає!

Знову почувся нервовий сміх. Бекка дала найближчому пасажиру стос скріплених опитувальників та пучок ручок, і все це розійшлося салоном.

Робін відзначила, що ручка, яка їй дісталася, пронумерована. Вона продивилася список питань на аркуші. Вона чомусь чекала, що йдеться про форму з питаннями про здоров’я, але виявилося, що це тест на особистість. Відповіді передбачали вибір варіантів: «повністю погоджуюся», «частково погоджуюся», «частково не погоджуюся» та «повністю не погоджуюся». Також потрібно було підписати свою форму.

1. Прийнявши рішення, я рідко його змінюю.

2. Я волію працювати у своєму темпі.

3. У мене багато друзів та знайомих.

4. Люди часто звертаються до мене зі своїми проблемами.

5. Я отримую задоволення, коли досягаю своєї мети.

В опитувальнику було більше десяти сторінок. Нерідко нові твердження просто перефразовували попередні. Робін заходилася відповідати, роблячи це як Ровена, більш компанійська і сильніше зацікавлена в чужому схваленні, ніж її авторка. Дівчата попереду хихотіли, порівнюючи свої відповіді.

За сорок хвилин до Бекки повернулася перша заповнена форма. Робін скоро передала і свою, але ручку «забула» — навмисно, щоб подивитися, що буде. Коли було здано всі форми, Бекка знову взяла мікрофон.

— Мені не повернули ручки номер десять і чотирнадцять! — весело сказала вона, і Робін показово «схаменулася», що випадково поклала ручку номер десять у кишеню. Ручка номер чотирнадцять була знайдена під сидінням.

— Тут у нас буде туалетний піт-стоп, — сказала Бекка у мікрофон, коли автобус звернув на заправну станцію «Шелл». — Маєте тридцять хвилин. Будь ласка, не запізнюйтеся!

Виходячи з мікроавтобуса, Робін помітила, що Бекка гортає форми.

Сходивши до вбиральні, Робін пішла назад до стоянки. Знаючи, що на неї чекає, вона захотіла купити шоколадку, хоч і не хотіла їсти, але натомість почала роздивлятися передовиці газет у кіоску з пресою. Всюди писали про референдум щодо брекзиту.

— Сподіваюся, всім полегшало! — радісно сказала Бекка у мікрофон, коли пасажири повернулися, і салоном прокотилася нова хвилька смішків. — За годину ми прибуваємо на Чапмен-Фарм, і я хочу розповісти вам більше про те, що там на вас чекає. Скористайтеся нагодою поставити свої питання. Як вам відомо, одна з цілей УГЦ — запустити сутнісні зміни у світі матеріалізму.

— Амінь! — гукнув професор філософії Волтер Фернсбі, і багато його супутників знову засміялися.

— Серед питань у полі нашої уваги, — провадила усміхнена Бекка, — проблеми бездомності, наркотичної залежності, зміни клімату і соціальної незахищеності. Звісно, усі ці явища пов’язані між собою і є злом, породженим капіталістичним, матеріалістичним соціумом. Цього тижня ви доєднаєтеся до наших зусиль, спрямованих на те, щоб змінити світ — цілком буквально. Власний внесок може здатися вам невеликим та незначним, але наше вчення проголошує, що кожний добрий чи щедрий вчинок, кожна хвилина, присвячена покращенню цього світу чи допомозі іншій людині, має свою духовну силу, і якщо опанувати цю силу, вона спричинить практично чудодійні зміни.

І ці зміни не лише зовнішні. Коли ми віддаємо своє життя служінню, то змінюємося всередині. Ми досягаємо того, про що не могли навіть мріяти. Я сама бачила, як люди, скинувши ярмо матеріалізму, досягали повної духовної сили і ставали здатні на неймовірні діяння.

По прибуттю на Чапмен-Фарм вас поділять на групи. Обіцяю, що нудно не буде! Групи змінюють одна одну на різних завданнях. Ви відвідуватимете храм та лекції, а ще будете створювати речі, які ми продаємо за внески на благодійність, і дбатимете про тварин на нашій фермі у рамках етичного фермерства і життя у гармонії з природою. Також вас можуть запросити взяти участь у приготуванні їжі та прибиранні: ці прості акти турботи доводять відданість нашій спільноті та братам і сестрам за церквою. Що ж, а тепер ставте мені свої питання!

Піднялося з пів десятка рук.

— Так? — Бекка усміхнулася до пухкої зеленокосої дівчини.

— Привіт… ем… гм… як швидко люди досягають чистого духу?

— Щоразу мені ставлять це питання! — промовила Бекка, і пасажири засміялися разом із нею. — Власне, відповідь така, що відповіді немає. Я не стану тобі брехати: більшості для цього потрібно чимало часу, але, звісно, є люди, з якими це трапляється значно швидше. Засновник нашої церкви, якого ми називаємо Тато Джей… він винятково обдарований… перші ознаки чистого духу проявилися у нього в чотирнадцять років, але якщо ви почитаєте «Відповідь», то побачите, що він довго не розумів, чому здатен робити речі, недоступні іншим людям. Так? — звернулася вона до білявої дівчини поруч із авторкою першого питання.

— Ми самі вибираємо, з ким бути у групі?

— Боюся, що ні, — м’яко відповіла Бекка. — Ми хочемо, щоб під час ретриту всі отримали якомога кращий індивідуальний досвід, і саме тому зазвичай розділяємо знайомих між собою людей у різні групи.

Робін помітила, що дівчата засмучено переглядаються, а Бекка провадила:

— Не хвилюйтеся, ви будете бачитися! Ви будете разом ночувати у гуртожитку. Але ми хочемо, щоб кожна з вас отримала індивідуальний досвід і осягнула його у власний унікальний спосіб… Так? — розвернулася вона до професора Волтера.

— Якщо ми маємо якісь спеціальні знання, корисні для церкви, чи варто про це сказати? Щоб ми могли приносити більше користі?

— Чудове питання! — сказала Бекка. — У лавах церкви є дуже талановиті люди — митці, лікарі, учені — які попервах виконують завдання, які в світі матеріалізму вважають чорною роботою, розуміючи, що це — крок до просвітлення. Власне, ми оцінюємо кожного після виконання того, що ми називаємо Служінням, щоб зрозуміти, як кожна людина може найкраще послужити церкві та її місії у світі. Так, добродію в окулярах?

— Що ви кажете людям, які називають УГЦ сектою? — спитав Амандіп.

Бекка засміялася. Робін не помітила навіть секундного збентеження.

— Я скажу, що на адресу церкви летить багато образливих слів та негативної уваги. Але чому? Ось питання. Ми виступаємо За расову рівність, за перерозподіл багатства. Скажу лише, що ти сам зробиш висновки за тиждень. Дивись на речі ширше і не дозволяй ЗМІ та людям, які мають свою вигоду у статусі-кво, казати тобі, що істина, а що ні. Ти ось-ось побачиш істини, які, щиро кажучи, тебе вразять. Я вже сотні разів бачила, як це відбувається. Скептики приходять до нас із цікавості. Дехто з них налаштований вороже, але всі вони не вірять власних очам, коли бачать, що відбувається насправді… так?

— А Тато Джей буде на фермі, поки ми там будемо?

Це питання поставила жінка середнього віку з рудим волоссям, явно пофарбованим якимось домашнім засобом, і у великих круглих окулярах.

— Ти Маріон, правильно? — спитала Бекка, і жінка кивнула. — Тато Джей постійно рухається між храмами та центрами, але наскільки я знаю — так, цього тижня він завітає до Чапмен-Фарм.

— Ох! — зітхнула Маріон, усміхнувшись і склавши руки у молитовному жесті.

24

Темна сила має красу, але приховує її. Так має вчиняти і муж, що заступає на царську службу.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

Мікроавтобус проїхав Норвіч і заїхав у сільську місцевість. Після пів години кружляння вздовж живоплотів Робін нарешті побачила поворот на Лайонс-Маут, яка виявилася вузькою дорогою, обсадженою деревами. Робін, яка завчила складену колегами мапу, звернула увагу на камери, сховані у кронах з правого боку. Скоро мікроавтобус з’їхав на доглянуту стежку. Відчинилися електричні ворота. За ними скоро з’явилася стоянка, на якій уже було два таких самих мікроавтобуси. Далі тягнулася довга одноповерхова будівля зі світлої цегли, яка попри готичну форму вікон здавалася побудованою недавно, а далі, на лінії обрію за фермою, Робін побачила високу круглу вежу, схожу на туру з дошки гігантського шахіста.

Пасажири із сумками та рюкзаками висадилися. Бекка повела їх всередину будівлі, до приміщення, схожого на роздягальню дорогого спортзалу. Справа була рецепція, а біля неї стояла усміхнена темношкіра жінка з довгими косами і в помаранчевому спортивному костюмі. Зліва виднілися кабінки для переодягання.

— Увага всім! — сказала Бекка. — Станьте в чергу, і Гетті видасть вам однострої!

— Гаразд, слухайте уважно! — мовила служителька, ляснувши в долоні. — Я видам вам однострій, взуття, піжаму, торбу і ключ від шафки. Ви переодягнетесь у кабінці. Покладіть у торбу УГЦ свої непромокальні плащі та білизну. Звичайний одяг, прикраси, телефони, гроші, кредитні картки тощо складіть у сумку, яку взяли з собою, а тоді замкніть у шафку! Підпишіть картку, щоб знати, де чиє, а потім поверніть мені ключ.

Робін стала у чергу, скоро отримала білу бавовняну піжаму, трохи поношені кросівки, помаранчевий спортивний костюм розміру М і торбу з мішковини з відпечатаним логотипом церкви, зайшла до кабінки і перевдягнулася.

Надягнувши однострій та кросівки і поклавши піжаму, білизну та плащ у торбу, Робін сховала сумку у шафку. Вона не брала кредиток, бо всі вони були на ім’я Робін Еллакотт, тільки гаманець із готівкою. Віддавши ключ жінці з косами, вона написала на картці, що її речі в шафці номер 29.

— Невелика перевірка, — сказала служителька і перетрусила торбу Робін, перевіряючи вміст, а тоді кивком відправила на лаву до інших, хто вже перевдягнувся.

Білява дівчина крізь сльози питала, чому Гетті вимагає від неї зняти численні цвяшки та кільця з брів та носа.

— Це чітко сказано у брошурі, — спокійно відповідала служителька, — прикраси заборонені. Люба, ну там же все зрозуміло написано. Просто поклади це все у шафку.

Дівчина роззирнулася у пошуках підтримки, але марно. Зрештою зі сльозами на очах вона почала витягати з себе шматочки металу. Її зеленокоса подруга спостерігала за цим, і Робін здалося, що вона розривається між співчуттям і бажанням злитися з мовчазними іншими на лаві.

— Чудово! — сказала Бекка, коли всі надягнули помаранчеві однострої і закинули на плечі торби з мішковини. — А тепер ідіть за нами!

Група підвелася і з торбами пройшла за Беккою і Дзяном у другі двері, за якими була стежка між квадратними будівлями зі світлої цегли. До вікон праворуч були прикріплені вирізані з паперу барвисті дитячі долоньки.

— Це наші класні кімнати, — гукнула Бекка через плече, — і дитячі гуртожитки!

У цю мить із класного приміщення вийшла процесія дітлахів у крихітних помаранчевих костюмчиках. Їх вели двоє жінок. Новоприбулі зупинилися, пропускаючи дітей, які прямували до будівлі навпроти, а ті дивилися на них круглими очима. Робін помітила, що волосся у всіх було підстрижене дуже коротко.

— О-о-о! — сказала зеленокоса юнка. — Як чарівно!

Коли група дійшла до арки в кінці стежки, Робін почула ахи від людей попереду, а коли сама вийшла на мощене подвір’я за брамою, зрозуміла, в чому річ.

Перед ними височіла величезна п’ятигранна споруда з червонуватого каменю. Білі мармурові колони стояли обабіч широких сходів, теж білих і мармурових, що піднімалися до подвійних золотих дверей, нині зачинених, але у такій самій червоно-золотій різьбленій оправі, як у храмі на Руперт-Корт, з тими самими тваринами, але у значно більшому масштабі.

Перед храмом у центрі подвір’я чотири простих кам’яних саркофаги оточували центральний фонтан із басейном, ніби промені сонця. В центрі басейна була статуя дівчинки, чиє довге волосся було розвіяне, немов у воді, обличчя дивилося вгору, а права рука тягнулася до неба. За її спиною бив фонтан, покриваючи поверхню басейна переливчастим ряботинням.

— Наш храм, — сказала Бекка, усміхаючись у відповідь на здивовані й захоплені погляди новоприбулих, — і наші пророки.

Вона повела їх до фонтану, біля якого вони з Дзяном швидко опустилися на коліна, опустили пальці у воду і торкнулися кожен свого чола. В унісон вони промовили:

— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй.

Робін не дивилася на реакцію своїх супутників, бо була зайнята запам’ятовуванням плану забудови. Будинок на лівій стороні двору скидався на стару садибу. Первісно звичайна споруда з викладеними круглими камінцями стінами, він явно був добудований і капітально відремонтований. З’явилися нові прибудови і подвійні двері з різьбленими драконами.

Навпроти садиби з іншого боку подвір’я Робін побачила значно простіші будівлі, — вочевидь, гуртожитки.

— Гаразд, — сказала Бекка, — жінки підуть зі мною, а чоловіки — з Дзяном. Потім знову зберемося біля фонтану.

Бекка повела жінок до центрального гуртожитку праворуч. Його інтер’єр нагадав Робін велику старомодну лікарню. Ряди металевих ліжок, блискуча кахляна підлога. Стіни були білі та голі. З центру стелі звисав великий мідний дзвін, від язика якого до входу тягнулася мотузка.

— Обирайте будь-яке ліжко, на якому не лежить піжама, — сказала Бекка, — і кладіть торби у скрині під своїми ліжками. На подушках на вас чекають щоденники! — гукнула вона услід жінкам, які вже розходилися, вибираючи собі спальні місця. — Ми просимо вас щодня записувати свої думки та враження! Так легше відстежувати духовний прогрес, а ще це допоможе принципалам краще вести вас під час вашої мандрівки з нами. Щоранку щоденники збиратимуть і читатимуть! Будь ласка, розбірливо підпишіть свій щоденник і в жодному разі не виривайте сторінки!

Більшість жінок притягнув дальній край гуртожитку, де вікна дивилися на ліс, але Робін, яка хотіла опинитися якомога ближче до дверей, помітила ліжко біля стіни і встигла поперед усіх кинути на нього свою піжаму. До порожнього щоденника був прикріплений олівець на мотузці. Роззирнувшись, вона побачила кілька невеликих дерев’яних столів із солідними механічними стругачками, як у школі. Поклавши торбу до плетеної скрині під ліжком, вона підписала щоденник іменем Ровени Елліс.

— Якщо комусь потрібно в туалет, — гукнула Бекка, показуючи на двері до спільної ванної кімнати, — то до нього туди!

Робін не потрібно було в туалет, але вона скористалася нагодою оглянути ванну кімнату з рядом унітазів і рядом душових. У відкритих кошиках лежали пачки тампонів і гігієнічних прокладок. Вікна розміщувалися високо над рукомийниками.

Коли всі, хто хотів, відвідали туалет, Бекка вивела групу на подвір’я, де жінки зустрілися з чоловіками.

— Сюди, — сказала Бекка, ведучи всіх далі.

Обходячи храм, вони зустріли кількох вірян, які всі заусміхалися і привіталися. Серед них була юна, років шістнадцяти, дівчина з довгим і тонким сіруватим волоссям, вигорілим на кінцях, і з величезними синіми очима на тонкому тривожному обличчі. Вона автоматично усміхнулася в бік новоприбулих, але коли Робін озирнулася, то побачила, що її усмішка згасла, ніби хтось клацнув вимикачем.

За храмом було менше подвір’я. Ліворуч була бібліотека, побудована з такого самого червоного каменю, як і храм. Її двері були відчинені, всередині за столами читали кілька людей в помаранчевих одностроях. Тут були і старіші будівлі, сараї та повітки, збудовані, здавалося, десятки років тому. Далі виднілася новіша споруда, — не така велична, як храм, але явно недешева. Вона була довга і широка, побудована з цегли й дерева, і коли Бекка завела групу всередину, виявилося, що це простора їдальня зі стелею на сволоках, численними столами на кбзлах і кам’яною підлогою. В кінці зали була сцена, а на ній, вочевидь, головний стіл. Дзенькіт і слабенький гнітючий запах варених овочів сповіщали про близькість кухні.

За одним зі столів уже сиділо з чотири десятки людей у помаранчевих одностроях, і Робін, згадавши ще два мікроавтобуси, які привезли людей з інших міст, вирішила, що перед нею інші новоприбулі. Далі Бекка сказала своїм підопічним теж сідати за стіл, а сама пішла поговорити з іншими вірянами.

Тепер Робін помітила Вілла Еденсора, такого високого і тонкого, що однострій висів на ньому. Між кросівком і краєм холоші була видно кілька сантиметрів волохатої гомілки. Із застиглою усмішкою він мовчки стояв, чекаючи, вочевидь, на розпорядження. Поруч із Віллом був Тайо Вейс зі своїм гострим носом і масним волоссям, значно товщий за інших вірян. Бекка і Дзян зазирали у планшети та записи і тихо перемовлялися між собою.

— Волтер Фернсбі, — гаркнув голос Робін просто у вухо, що вона аж підкочила. — Ми ще не знайомилися.

— Ровена Елліс, — відповіла Робін, потискаючи руку професора.

— А ти? — спитав Фернсбі у зеленокосої дівчини.

— Пенні Браун, — відповіла та.

— Так, усі присутні, хвилиночку уваги! — почувся гучний голос, і всі замовкли, а Тайо Вейс виступив уперед. — Хто мене не знає, я Тайо, син Джонатана Вейса.

— О-о-о, — протягнула Маріон, руда жінка середнього віку. — Його син?

— Вас поділять на п’ять груп, — сказав Тайо, — склад яких може змінитися під час перебування тут, але на початку Тижня Служіння ці люди будуть вашими товаришами по роботі. Перша група — Дерево!

Тайо почав називати імена. Спершу групу Дерева, а тоді групу Металу сформували і забрали члени церкви. Робін помітила, що керівники не просто розділяють знайомих, а ще й перемішують між собою прибулих із різних міст. Вілл Еденсор вивів групу Води.

— Група Вогню, — оголосив Тайо. — Ровена Елліс…

Робін вийшла і стала поруч із ним. Тайо всміхнувся.

— А, — сказав він. — Приїхала.

Робін змусила себе усміхнутися у відповідь. Блідий гострий ніс і маленький рот робили його ще схожішим на пацюка-альбіноса, ніж під час минулої зустрічі.

Тайо зачитував імена далі, і ось Робін опинилася у товаристві ще одинадцяти людей, серед яких були руда Маріон Гакслі в окулярах та Пенні Браун, юнка із зеленою стрижкою.

— Група Вогню, — мовив Тайо, віддаючи Бецці свій планшет, — іде зі мною.

Легкий подив на обличчі Бекки змусив Робін виснувати, що план був інший, і вона дуже сподівалася, що бажання Тайо керувати групою Вогню не пов’язане з нею.

Тайо вивів групу з обідньої зали і завернув праворуч.

— Пральня, — сказав він, показавши на цегляну будівлю за їдальнею.

Далі лежали поля, пересипані, скільки сягало око, помаранчевими фігурками, а вдалині Робін помітила запряжений двома великими конями породи шайр плуг.

— Кури, — зверхньо мовив Тайо, коли вони звернули ліворуч на обсаджену бугилою стежку і пройшли величезну загородку, де пурхали і копирсалися пістряві курочки. — Отам, — тицьнув він великим пальцем собі за плече, — у нас свині та вулики. Там, — додав він, показуючи на кілька менших цегляних будівель, — майстерні.

— О, круто! — радісно відгукнулася зеленокоса Пенні.

Тайо відчинив двері другої будівлі. Їх зустрів стрекіт швейних машинок.

Двоє молодих жінок і чоловік у дальньому кінці кімнати шили на машинках якісь кишеньки чи гаманці, а тоді Робін зрозуміла, що невелика група людей за ближчим столом набиває їх і перетворює на маленьких м’яких черепашок. Робітники розвернулися до прочинених дверей і заусміхалися. Між ними були вільні стільці, призначені для новоприбулих — так, щоб новачки сіли між дійсними членами церкви.

— Групу Вогню покликано до служіння, — проголосив Тайо.

Підвівся приязний чоловік років сорока з недоробленою черепахою в руці.

— Чудово! — сказав він. — Сідайте всі!

Робін опинилася між дуже красивою дівчиною, на вигляд китаянкою, яка сиділа трохи далі від столу, ніж усі, через помітну вагітність, і літньою білою жінкою з поголеною головою, на якій ледь пробивалася коротенька сива щетина. Робін помітила фіолетові мішки в неї під очима і дуже розпухлі суглоби на руках.

— Побачимося за вечерею, — оголосив Тайо. Виходячи, він затримав погляд на Робін.

— Ласкаво прошу! — бадьоро сказав лідер майстерні, оглядаючи новачків. — Ми їх робимо для продажу на вулицях. Всі зароблені кошти підуть на проект «Житло для людства». Як ви, мабуть, знаєте…

І він почав розповідати про статистику бездомності і діяльність церкви, направленої на вирішення цієї проблеми, а Робін потай роздивлялася приміщення. На стінах висіли великі таблички у рамках, і на кожній було твердження: «Я припускаю, що це можливо»; «Мене покликано до служіння»; «Я живу, щоб любити і дарувати»; «Я маю владу над своєю душею»; «Я живу за межами матерії».

— …з радістю розповідаю, що завдяки наших хостелам у Лондоні майже тисяча людей більше не живе на вулиці.

— Bay! — сказала зеленокоса Пенні.

— Серед нас, власне, є бенефіціарка цієї схеми, — провадив лідер, показуючи на вагітну китаянку. — Ван опинилася в дуже складній ситуації, але знайшла наш гостел, а тепер стала вірянкою УГЦ, яку люблять і цінують.

Усміхнена Ван кивала.

— Добре, поруч із вами є набивка і порожні шкурки. Щойно наповните свою коробку, несіть черепашок нашим машиністам, і вони їх зашиють.

Робін дістала матеріали з коробки між собою та Ван і заходилася працювати.

— Як тебе звати? — тихо спитала у Робін жінка з поголеною головою.

— Ровена, — відповіла Робін.

— А я Луїза, — сказала жінка, і Робін згадала, що Луїзою звали маму Кевіна Пірбрайта.

Їй стало цікаво, чому в Луїзи поголена голова. У зовнішньому світі вона б вирішила, що жінка пережила хіміотерапію, але тут, зважаючи на погляди УГЦ, це було сумнівно. Шкіра Луїзи була зів’яла, побита вітрами; вона скидалася на людину, яка більшу частину часу проводить під відкритим небом.

— Швидко виходить, — сказала вона, спостерігаючи, як Робін набиває черепашку. — Звідки ти?

— З Прімроуз-Гілл у Лондоні, — відповіла Робін. — А ти…

— Гарний район. В тебе є рідні?

— Менша сестра, — відповіла Робін.

— А батьки живі?

— Так, — відповіла Робін.

— Ким працюють?

— Батько керівник хеджевого фонду. А в мами власний бізнес.

— Що за бізнес?

— Кадровий аутсорсінґ для інших компаній, — відповіла Робін.

Луїза працювала повільно — руки не слухалися. Робін помітила, що всі нігті в неї зламані. Всюди за столом члени церкви бесідували з новачками справа від себе, і Робін чула, що ці розмови такі ж самі, як у неї з Луїзою: вони ставили швидкі питання, витягаючи якомога більше особистої інформації. Під час короткої паузи у розмові з Луїзою вона встигла почути, як Маріон Гакслі каже сусідці, що вона домогосподарка, а раніше у них із чоловіком було похоронне бюро.

— Ти не одружена? — спитала Луїза у Робін.

— Ні… збиралася, але ми вирішили скасувати весілля, — відповіла Робін.

— О, дуже прикро, — сказала Луїза. — Чому ти зацікавилася УГЦ?

— Це подруга зацікавилася, — відповіла Робін. — Запросила піти, потім не прийшла, і я потрапила до храму сама.

— Це не випадковість, — сказала Луїза точно так само, як білява служителька під час першого візиту Робін до храму. — Чистих духом так і закликають, — ніби випадково. Ти знаєш притчу про сліпу черепаху? Яка живе на дні океану і виходить лише раз на тисячу років? Будда сказав: «Уявіть, що в океані плаває ярмо, — а тоді спитав: — Яка вірогідність, що стара сліпа черепаха вирине на поверхню точно в такому місці, що ярмо надягнеться їй на шию?» Ось як важко знайти просвітлення більшості людей… ти добре працюєш, — сказала Луїза, дивлячись, як Робін закінчує вже четверту черепаху. — Думаю, ти дуже швидко станеш чиста духом.

Зліва від Робін Ван теж почала розповідати сусіду притчу про сліпу черепаху. Вона подумала, чи не спитати в Луїзи, чому її голова поголена, але вирішила, що для початку це надто особисте питання, і натомість почала:

— А давно ти…

Але Ауїза перебила її, ніби й не чула.

— Тобі довелося брати відпустку, щоб приїхати на Чапмен-Фарм?

— Ні, — усміхнулася Робін. — Я наразі не працюю.

25

Надвечірнє сонце палило Страйкові сітківку через краї сонячних окулярів. Він крокував по Слоан-авеню, готовий перейняти стеження за Біґфутом, але думав тільки про Робін: як вона там на Чапмен-Фарм? Як влаштувалася, чи знайде пластиковий камінь всередині периметру огорожі?

Побачивши Страйка, Шах, який спостерігав за великим готелем під назвою «Челсі Клойстерс», відійшов — звичайна процедура перед будівлею з численними вікнами, звідки люди можуть дивитися на вулицю. Однак за хвилину підрядник, який уже зник з очей, подзвонив Страйкові.

— Привіт, ну що?

— Він там уже півтори години, — відзвітував Шах. — Всередині повно секс-працівниць. Здебільшого зі Східної Європи. Але я хотів поговорити про Літтлджона.

— Кажи.

— Він згадував, що до нас пару місяців працював у Паттерсона?

— Ні, — насупився Страйк. — Не згадував.

— Знайомий, який там раніше працював, а тепер очолює службу безпеки в одному банку в Сіті, розповів, що Літтлджон там працював. Сам він звільнився раніше, ніж той пішов. Казав, чув, ніби його вигнали. Чому — невідомо.

— Дуже цікаво, — сказав Страйк.

— Так, — погодився Дев. — Він же служив раніше, так?

— Так, у військовій поліції, я перевірив його рекомендації, — відповів Страйк. — Сказав, що до нас кілька місяців був без роботи. Добре, дякую. Я з ним поговорю.

Страйк уже ховав телефон до кишені, коли той завібрував, і на екрані з’явився чергове пересипане емодзі повідомлення від Біжу.

— Ісусе Христе, — пробурчав Страйк, сховавши телефон у кишеню й натомість діставши електронну сигарету. Це було вже друге повідомлення від Біжу, яке він збирався проігнорувати. Два перепихи, на думку Страйка, не вимагали офіційного розриву стосунків, хоча більшість жінок (він мав таку підозру) з ним би не погодилися.

Через вулицю з «Челсі Клойстерс» вийшло двійко молодих дівчат у якихось піжамах і кросівках. Теревенячи між собою, вони зникли з очей, за пів години повернулися з шоколадними батончиками й пляшками води та зникли всередині будівлі готелю — великої, з цегли та каменю.

Надвечір’я плавно перетекло у вечір, і тоді об’єкт нарешті вийшов з готелю, не знаючи, що Страйк його знімає. Волохатий і розхристаний за своїм звичаєм, Біґфут покрокував вулицею, набираючи повідомлення. Вочевидь, до плюсів буття власником компанії програмного забезпечення входила можливість проводити робочий день у готелі. Страйк рушив слідом за Біґфутом назад до Слоан-скверу, аж тут його телефон знову задзвонив.

— Страйк.

— Привіт, — сказав жіночий голос. — Це знов Абіґейл Ґловер. Ми вчора розмовляли.

— А, так, — приємно здивувався Страйк, — дякую, що перетелефонували.

— Я просто хочу більше взнати, — сказала Абіґейл. — Поки ні на шо не підписуюся.

— Справедливо, — сказав Страйк.

— На кого ви працюєте?

— Боюся, цього я сказати не можу, — відповів Страйк. — Конфіденційність клієнта.

— Ви шось казали про Пірбрайта.

— Так. Казав, що мене найняли, щоб розслідувати заяви Кевіна щодо церкви.

Біґфут сповільнився і зайшов до арки, щоб прочитати нове повідомлення. Імітуючи таку саму поглинутість телефонною розмовою, Страйк теж зупинився і почав приглядатися до машин, що проїздили повз.

— Пірбрайт книжку писав, нє? — спитала Абіґейл.

— Звідки ви знаєте?

— Він мені сам казав. Коли дзвонив на роботу.

Страйк здогадався, що саме бентежить Абіґейл.

— Мене найнято не для того, щоб закінчити його книгу.

Не почувши відповіді, він додав:

— Наш клієнт намагається витягнути з УГЦ члена родини. Пірбрайт розповів клієнтові про певні епізоди, свідком яких він був у церкві, і клієнт хоче дізнатися, наскільки правдивими — чи неправдивими — були ці твердження.

— А, — сказала Абіґейл. — Зрозуміло.

Біґфут знову зрушив з місця. Страйк із телефоном біля вуха пішов слідом.

— Я не планую з’ясовувати особи колишніх вірян чи десь їх викривати, — запевнив він Абіґейл. — Кожен свідок сам вирішуватиме, чи бажає він робити офіційні…

— Я не бажаю, — швидко сказала Абіґейл.

— Розумію, — відповів Страйк, — та все ж хочу з вами поговорити.

Попереду Біґфут знову зупинився, цього разу заговоривши зі стрункою чорнявою дівчиною, яка крокувала в бік готелю, звідки він щойно вийшов. Страйк поспіхом увімкнув камеру на мобільному і клацнув кілька фото. Коло він знову приклав телефон до вуха, Абіґейл саме говорила.

— …вихідні?

— Чудово, — відповів Страйк, сподіваючись, що це вона погодилася на зустріч. — Де б ви хотіли?..

— Не у мене в квартирі, — там дехто має сильно довгий ніс. У неділю о сьомій у «Ліснику» на Сіфорд-Роуд.

26

Робін не уявляла, скільки часу набивала черепашок, але за відчуттями минуло кілька годин. Протягом цього часу її фальшива особистість була піддана такому ретельному вивченню, що вона могла тільки порадіти багатьом годинам, присвяченим вигадуванню Ровени. Відповідаючи на питання Луїзи, Робін могла назвати навіть імена вигаданих котів своїх вигаданих батьків.

Скрупульозні розпитування Луїзи могли б навести на думку, що вона запідозрила Робін у нечесності, але, наскільки Робін чула, всіх новоприбулих піддали такому самому допиту. Складалося враження, що давнім вірянам видавали список питань, і Робін вирішила, що найважливіше з її відповідей Луїзі буде запам’ятовано та у свій час переказано кому треба.

У приміщенні, де працювала група Вогню, ставало нічим дихати, а безупинні розпитування не лишали простору думкам, тож Робін відчула полегшення, коли у двері ввійшла і впустила трохи свіжого повітря усміхнена Бекка.

— Дякую за ваше служіння! — звернулася вона до групи, молитовно склавши руки разом і вклонившись. — А тепер ідіть за мною!

Всі потупцювали за Беккою повз загородку, де група Дерева заганяла курей назад до курника. Побачивши, як низько спустилося сонце, Робін зрозуміла, що провела в товаристві черепашок більше часу, ніж здавалося. На полях уже не було ні помаранчевих постатей, ні пари коней.

Тепер Бекка вела їх до, наскільки зрозуміла Робін, старішої частини ферми. Попереду виднівся старий кам’яний хлів, а далі — глиниста ділянка, де бродили свині. Також Робін побачила кількох підлітків у бджолярських капелюхах та рукавицях біля вуликів. Поруч була прив’язана пара міцних коней досі в упряжі. Їхні тіла парували на холоді.

— Як я розповідала вам в автобусі, — почала Бекка, — це діюча ферма. Серед наших засадничих принципів життя у гармонії з природою виробництво етичної продукції та сталий розвиток. Тепер я передам вас Дзяну, який дасть вам настанови.

До них підійшов Дзян, водій мікроавтобуса.

— Так, ти, ти, ти, ти, — вказав він на чотирьох випадкових людей, — візьміть у повітці гумові чоботи, ви наберіть пійла для свиней, ви заженіть їх у хлів.

Поки він говорив, Робін відзначила, що в Дзяна не вистачає кількох зубів. Як і в Луїзи, його шкіра була груба і в ципках, ніби він за всякої погоди перебував від відкритим небом. Коли він почав роздавати завдання, сіпавка повернулася; праве око знову нестримно мигало, і він притиснув до нього долоню, роблячи вигляд, що туди щось потрапило.

— Ви четверо, — сказав Дзян, показуючи на Робін і ще трьох людей, — розпрягайте коней, почистьте їх і розчешіть їм мички. Решта вичистьте упряж, коли її знімуть.

Дзян видав доглядачам за кіньми щітки та гребінці та лишив їх працювати, зникнувши у стайні, а позаду приборкувачі свиней кликали і вмовляли їй, потрясаючи відрами з кормом.

— Мички? Що воно таке? — здивовано спитала зеленокоса Пенні.

— Він говорить про волосся в них над копитами, — пояснила Робін.

Крик із боку поля змусив усіх здригнутися: вдова Маріон Гак-слі послизнулася на глині та впала. Свині кинулися на людей із відрами: Робін, уродженка села, чий дядько був фермером, могла б сказати їм, що треба було налити корм у корито й відчинити ворота між полем і хлівом замість намагатися заманити їй а-ля Гамельнський Щуролов.

Приємно було зайнятися фізичною працею замість відповідати на навалу питань. Ярмо, яке вони зняли з коней, було дуже важке; Робін та Пенні ледь занесли його до стайні, де чекала решта групи, яка мала його чистити. Шайри були височезні, теж було що почистити; щоб дотягнутися до їхніх широких спин і вух, Робін довелося стати на ящик. Дуже хотілося їсти. Дарма вона гадала, що по приїзду їх нагодують.

Поки безпорадні приборкувачі свиней заманили своїх тимчасових підопічних до хліву, а чистота коней і їхньої упряжі задовольнила Дзяна, червоне сонце вже повільно ховалося за край полів. Тепер повернулася Бекка. Робін дуже сподівалася, що вона запросить їх вечерями; шлунок вже липнув до спини.

— Дякую за ваше служіння, — усміхнулася Бекка, знову склавши руки і вклонившись. — А тепер — до храму!

Бекка провела їх повз обідню залу, пральню та бібліотеку до центрального подвір’я, де фонтан Утопленої пророчиці вигравав червоними та жовтогарячими барвами у променях вечірнього сонця. Слідом за нею група Вогню піднялася сходами і ввійшла у двері, тепер прочинені.

Інтер’єр храму вражав не менше, ніж його фасад. Стіни мали колір приглушеного золота, і на них гралися численні ясно-червоні створіння у неймовірному поєднанні — фенікси, дракони, коні, півні та тигри. Підлога була з чорного мармуру, а лави з червоною оббивкою і в чорному лаку оточували центральну сцену п’ятикутної форми.

Робін, природно, підняла очі до високої стелі. На половині висоти стін приміщення звужувалося, тому по всьому його периметру тягнувся балкон, рівно поділений на тінисті арки, які Робін нагадали ложі в театрі. Зі стелі на вірян дивилися п’ятеро пророків у, відповідно, помаранчевих, червоних, синіх, жовтих та білих шатах.

На високій сцені стояла жінка у довгому помаранчевому вбранні, розшитому бурштином, чекаючи на новоприбулих. Її обличчя ховалося в тіні завіси довгого чорного волосся, що спадало нижче талії; як слід було видно лиш довгий гострий ніс. Тільки зблизька Робін помітила, що з дуже темних і вузьких очей жінки одне знаходиться помітно вище за інше, від чого її погляд здавався дивно кривим, і з незрозумілої причини Робін відчула дрож, ніби побачила щось бліде й слизьке, що дивилося на неї з глибини колодязя.

— Ni hao, — провила жінка низьким голосом. — Ласкаво прошу.

Жестом без слів вона відпустила Бекку, яка вийшла, причинивши по собі двері храму.

— Прошу, сідайте, — звернулася жінка до групи Вогню, вказуючи на лави перед собою. Коли всі рекрути сіли, вона промовила: — Мене звати Мадзу Вейс, але віряни називають мене Мама Мадзу. Мій чоловік — Джонатан Вейс…

Маріон Гакслі ледь чутно ойкнула.

— …засновник Універсальної Гуманітарної Церкви. Ви вже послужили нам — і я вдячна вам за це.

Мадзу молитовно склала руки і вклонилася, точно як Бекка. Затінені різновисокі очі бігали по обличчях.

— Я познайомлю вас із однією з технік медитації, які ми практикуємо для зміцнення духовного «я», бо неможливо боротися зі злом цього світу, не маючи влади над фальшивим «я», не менш деструктивним, ніж усе, що може стрітися нам у зовнішньому вимірі.

Мадзу почала ходити туди-сюди, і шати маяли за її спиною, переливаючись у світлі ліхтарів. На шиї вона носила перламутрову рибинку на чорному шнурку.

— Чи був хтось із присутніх жертвою відчуття сорому чи провини?

Всі підняли руки.

— Хто з вас іноді відчуває тривогу чи не може впоратися з емоціями?

Всі знову підняли руки.

— Хто іноді відчуває безпорадність перед такими світовими проблемами, як зміна клімату, війна і чимдалі більша нерівність?

Група підняла руки втретє.

— Відчувати ці речі цілком природно, — сказала Мадзу, — але такі емоції стають на заваді духовному зростанню і нашій здатності змінювати світ. Я навчу вас простій медитативній вправі, — провадила вона. — У церкві ми називаємо її радісною медитацією. Я запрошую всіх підвестися…

Всі встали.

— Трохи розступіться — так, щоб могти розвести руки…

Почулося човгання.

— Спершу руки мають розслаблено висіти вздовж тіла… а тепер повільно… не кваптеся… підніміть руки і зробіть глибокий вдих, а тоді з’єднайте руки над головою і затримайте дихання.

Коли всі стиснули долоні над головами, Мадзу сказала:

— Тепер видихніть, повільно опускаючи руки… і усміхніться. В цей час масажуйте щелепу. Відчуйте, які м’язи напружені. Усміхайтеся!

Групою прокотився нервовий сміх.

— Дуже добре, — заявила Мадзу, окинувши всіх поглядом, і усміхнулася тим самим безрадісним усміхом, що й раніше. Вона була така бліда, що на контрасті зуби здавалися жовтими. — А тепер… я хочу, щоб ви засміялися.

Групою знову пробігла хвиля смішків.

— Саме так! — сказала Мадзу. — Нічого, якщо попервах сміх фальшивий. Просто смійтеся. Ну ж бо, смійтеся!

Дехто з рекрутів вичавив із себе фальшивий сміх, який розсмішив інших уже по-справжньому. Робін чула власні силувані смішки за цілком щирим хихотінням зеленокосої Пенні.

— Ну ж бо, — сказала Мадзу, зі сцени дивлячись на Робін. — Посмійся для мене!

Робін засміялася гучніше, а тоді глянула на сіренького юнака, який сміявся дуже рішуче і дуже ненатурально, ще й відсапувався, раптом розвеселилася і зареготала по-справжньому. Цей заразливий звук перекинувся на інших, і скоро Робін не мала сумнівів, що всі присутні сміються щиро.

— Ну ж бо! — казала Мадзу, махаючи на них руками, ніби диригентка. — Смійтеся, смійтеся!

Робін не знала, скільки часу сміялася група; може, всього п’ять хвилин, а може, всі десять. Щоразу, коли починало боліти обличчя і сміх ставав ненатуральним, вона з подивом відчувала новий напад справжнього сміху.

Зрештою Мадзу торкнулася пальцем губ, і сміх припинився. Всі стояли трохи задихані й досі усміхнені.

— Відчуваєте? — спитала Мадзу. — Ви контролюєте власний настрій і душевний стан. Осягніть це — і ви зробите перший крок на шляху до вільного духу. А коли досягнете його — матимете силу, про яку навіть не мріяли… А тепер станьмо на коліна.

Цей наказ заскочив присутніх зненацька, але всі скорилися й інстинктивно заплющили очі.

— Благословенне Божество, — заспівала Мадзу, — дякуємо тобі за колодязь радості, який ти помістило всередині кожного нас, що його світ матеріалізму намагається висушити. Пізнаючи свою силу, ми славимо твою силу, яка завжди лежатиме за межами нашого сприйняття. Всі ми спершу дух і лиш потім плоть, всі ми маємо в собі крихту сили, яка оживлює Всесвіт. Дякуємо тобі за сьогоднішній урок і за мить радості. А тепер встаньте, — наказала Мадзу.

Робін підвелася разом з усіма. Мадзу зійшла зі сцени, помаранчевий шлейф тягнувся за нею чорними мармуровими сходами. Вона повела усіх до зачинених дверей храму. Наблизившись, вона вказала на клямки блідим пальцем. Ті заворушилися, і двері повільно відчинилися. Робін очікувала побачити, що це зробив хтось з іншого боку дверей, але за ними нікого не було.

27

— Ти це бачила? — видихнула Пенні на вухо Робін, коли вони спускалися сходами. — Вона відчинила двері, навіть не торкнувшись їх!

— Так! — із ретельною збентеженістю відповіла Робін. — Що це було?

Сама вона була певна, що двері відчинилися завдяки якомусь трюку, якомусь прихованому механізму, але видовище вийшло на диво переконливе.

Попереду, на подвір’ї, сама-одна чекала Бекка Пірбрайт. Озирнувшись, Робін побачила, що Мадзу повернулася до храму.

— Як минула радісна медитація? — спитала Бекка.

Їй відповів невеличкий хор із фраз «так круто» і «неймовірно».

— Перш ніж підемо вечеряти… — («Слава Богу!» — подумала Робін.) —…я хочу сказати кілька слів про ще одну духовну практику УГЦ. Це, — мовила Бекка, показуючи на статую посеред фонтана, — Утоплена пророчиця, яка за житті називалася Дайю Вейс. Я мала честь знати її та засвідчити її неймовірні духовні звитяги.

Кожен із наших пророків за життя був прикладом одного з принципів нашої церкви. Утоплена пророчиця учить нас, по-перше, тому, що смерть може прийти по будь-кого будь-якої миті, тож слід постійно перебувати в духовній готовності вступити до світу духів. По-друге, її самопожертва показує нам, як важливо коритися Благословенному Божеству. По-третє, вона доводить реальність життя після смерті, оскільки продовжує переміщуватися між земним та духовним вимірами. Щоразу, коли ми проходимо повз її фонтан, то опускаємося на коліна, проводимо помазання її водами та визнаємо її вчення такими словами: «Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй». Це не означає, що ми вважаємо Дайю богинею. Вона є лише втіленням чистого духу та горішнього царства. Я запрошую вас стати на коліна біля фонтану та здійснити помазання перед вечерею.

Всі були такі втомлені та голодні, що ніхто не відмовився.

— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй, — пробурмотіла Робін.

— Добре, групо Вогню, ідіть за мною! — усміхнулася Бекка, коли всі вклонилися Утопленій пророчиці, і повела їх до обідньої зали. Робін відчувала мокру пляму в себе на чолі, коли її торкався холодний вітер.

Група Вогню ввійшла до їдальні останньою. На погляд Робін, за столами вже сиділо близько сотні людей, хоча дітей ніде не було видно. Вочевидь, їх нагодували раніше. Вільні місця виднілися тут і там, тож членам групи довелося розділитися і сісти де вийде. Робін пошукала очима Вілла Еденсора і нарешті помітила його за столом, де вільних місць не було, тож натомість сіла між двома незнайомцями.

— Проходиш Тиждень Служіння? — спитав усміхнений молодик із хвилястим білявим волоссям.

— Так, — відповіла Робін.

— Я дякую за твоє служіння, — негайно озвався він, склавши руки і злегка вклонившись.

— Я… не знаю, що на це відповідати, — сказала Робін. Молодик засміявся.

— Відповідь така: «А я за твоє».

— З поклоном? — уточнила Робін, і він знову засміявся.

— З поклоном.

Робін склала долоні, вклонилася і сказала:

— А я за твоє.

Вони більше нічого не встигли сказати, бо з прихованих колонок полинула музика — «Heroes» Девіда Бові. З веселим гуком білявий молодик схопився на ноги, і те саме зробили майже все присутні. Під радісні крики до їдальні ввійшли, тримаючись за руки, Джонатан та Мадзу Вейси. Робін помітила Маріон Гакслі, вдову власника похоронного бюро, яка притиснула долоні до обличчя, ніби побачила рок-зірку. Джонатан махав радісним вірянам, а Мадзу милостиво всміхалася, її довгий шлейф тягнувся кам’яною підлогою. Багато хто кричав: «Тато Джей!» Подружжя піднялося за високий стіл, де вже сиділи Тайо Вейс та Бекка Пірбрайт. Роззирнувшись, Робін побачила, що Дзян сидить перед порожньою бляшаною мискою серед рядових вірян. Схожість вузьких темних очей Мадзу та Дзяна змусила Робін повірити, що він як мінімум зведений брат Тайо. Тим часом у Дзяна знову почалася сіпавка, і знову він сховав її, швидко затулившись долонею.

Мадзу сіла за стіл, але Джонатан став перед ним і підняв руки, запрошуючи вірян теж сідати. Робін знову вразила його врода і цілковита несхожість на людину, яка вже розміняла сьомий десяток.

— Дякую, — промовив він зі звичною ніяковою усмішкою в бездротовий мікрофон, завдяки якому його голос лунав з невидимих колонок. — Дякую… так чудово повернутися додому.

Вілл Еденсор, якого завдяки високому зросту було видно здалеку, усміхався та радісно гукав разом з усіма присутніми, і на мить, згадавши про смерть його мами, Робін погодилася з Джеймсом Еденсором, який назвав брата дурником.

— Підживімо наші матеріальні тіла, а тоді поговоримо! — сказав Джонатан.

Знову аплодисменти та радісні вигуки. Джонатан зайняв своє місце між Мадзу та Беккою Пірбрайт.

З бічних дверей вийшли працівники кухні й викотили великі металеві чани, з яких почали насипати їжу в бляшані миски. Робін помітила, що четвірка за високим столом отримала порцелянові тарелі з уже накладеними стравами.

Коли настала її черга, Робін у миску ляпнули трохи коричневого слизу, в якому плавало щось схоже на переварені овочі, а тоді ополоник локшини. В овочах було забагато куркуми, а локшина була переварена й липка. Робін їла якомога повільніше, намагаючись обдурити шлунок і повірити, що організм отримує більше калорій, ніж насправді, бо розуміла, що харчова цінність цих страв дуже низька.

Молоді сусіди Робін не замовкали, питаючи, як її звати, звідки вона і чому зацікавилася церквою. Скоро вона дізналася, що білявий молодик учився в Університету Східної Англії, де Тато Джей провів своє зібрання. Другий, стрижений дуже коротко, був завербований в одному з відкритих церквою центрів для наркозалежних.

— Ти вже щось бачила? — питав він у Робін.

— Ти питаєш про тур фермою?

— Ні, — відповів той, — про… ну, чистий дух.

— А, — підіграла Робін. — Я бачила, як Мадзу відчинила двері, просто вказавши на них.

— І вирішила, що це якийсь трюк?

— Ну, — обережно почала Робін, — не знаю. Звісно, могло бути й так…

— Це не трюк, — сказав молодик. — Спершу так здається, а потім розумієш, що це насправді. Ти б бачила, що може робити Тато Джей. Зажди, ще побачиш. Спершу здається, що це все казочка про білого бичка, а тоді починаєш бачити, що воно таке, — той чистий дух. І це просто виносить мозок. Ти читала «Відповідь»?

— Ні, — відповіла Робін, — я…

— Вона не читала «Відповідь», — сказав стрижений сусід Робін, нахиляючись до другого сусіда.

— Ого, ти що, всі читали «Відповідь», — засміявся білявий. — Ого.

— Я тобі дам почитати мою, — пообіцяв стрижений. — Тільки щоб повернула, бо Тато Джей там написав мені дещо важливе.

— Обов’язково, дякую дуже, — сказала Робін.

— Ого, — мовив він, хитаючи головою і сміючись. — Не віриться, що ти не читала «Відповідь». Там же всі інструменти, всі пояснення… я так добре, як Тато Джей, не розкажу, ти повинна почитати сама. Але з власного досвіду можу підтвердити, що життя після смерті існує, і що на землі точиться духовна війна, і якщо ми переможемо…

— Так, — раптом посерйознішав білявий. — Якщо переможемо. Якщо.

— Ми мусимо, — твердо сказав інший. — Просто мусимо.

У проміжку між сусідами з іншого боку столу Робін помітила голомозу Луїзу, яка їла дуже повільно й весь час зводила очі до високого столу, не звертаючи уваги на розмови поруч. У залі сиділо ще багато жінок середнього віку, і всі були схожі на Луїзу: здавалося, вони давно втратили будь-який інтерес до свого зовнішнього вигляду, мали глибокі зморшки на обличчях і короткі стрижки, хоча більше ніхто не голив волосся повністю. Спостерігаючи за Луїзою, Робін згадала слова Кевіна, що його мама була закохана у Джонатана Вейса. Чи пережило це почуття роки рабської праці? Чи було воно варте утрати сина?

Серед тих, хто прийшов прибирати зі столів, Робін помітила дівчину, на яку раніше звернула увагу, — із довгим тьмяним волоссям, вигорілим на сонці, і великими тривожними очима. Коли тарілки зібрали, з кухні вивезли стоси бляшаних мисок. В них були печені яблука, які Робін здалися дуже гіркими, бо в церкві не їли рафінований цукор. Але вона з’їла все, а сусіди тим часом над її головою обговорювали священну війну.

Котра нині була година, Робін навіть не уявляла. Небо за вікном було чорне, а їжу на сотню людей роздавали довго. Нарешті і миски забрали, а тоді пригасили лампи, лишивши освітленим тільки високий стіл.

Негайно всі присутні знову почали аплодувати і радісно кричати, дехто навіть стукав по стільницях бляшаними чашками, де була вода. Джонатан Вейс підвівся, обійшов стіл, знову ввімкнув мікрофон і знову вгамував натовп заспокійливим жестом.

— Дякую, друзі мої. Дякую… Сьогодні я стою тут перед вами з надією і страхом у серці. З надією і страхом, — додав він, обводячи присутніх урочистим поглядом. — Спершу я хочу сказати вам, що ця церква, ця спільнота душ, що нині охоплює два континенти…

Знову радісні крики.

— …є найбільшим духовним викликом Ворогу, який колись бачив цей світ.

Зала вибухнула аплодисментами.

— Я відчуваю її силу, — промовив Джонатан, притискаючи до серця кулак. — Я відчуваю її, коли говорю до наших американських братів і сестер, я відчував її, коли на цьому тижні звертався до вірян у нашому мюнхенському храмі, я відчув її сьогодні, коли повернувся сюди і коли пішов до храму очиститись. І сьогодні я хотів би виділити людей, які дарують мені надію. Якщо на нашому боці такі люди, Ворогу варто трепетати…

Без будь-яких нотаток Вейс назвав кілька імен, і кожен, хто чув своє, кричав і схоплювався на ноги, а сусіди радісно аплодували цій людині.

— …і нарешті, — промовив Вейс, — Денні Броклз.

Стрижений молодик біля Робін скочив на ноги так швидко, що боляче вдарив її по ліктю.

— О Боже мій, — повторював він, і Робін побачила, що він плаче. — О Боже мій.

— Підходьте сюди, всі підходьте, — покликав Джонатан Вейс. — А решта нехай покаже свою шану цим людям…

Обідня зала задзвеніла новими радісними криками. Всі, кого покликали, ридали і здавалися цілковито враженими тим, що Вейс їх визнав.

Вейс почав говорити про досягнення кожного. Одна дівчина за чотири тижні зібрала на вулиці рекордну суму пожертв. Інша завербувала більше десятка новачків на Тиждень Служіння. Коли Джонатан Вейс нарешті дійшов до Денні Броклза, той так схлипував, що Вейс підійшов і обійняв його, і Броклз плакав, притиснувши обличчя до плеча очільника церкви. Аудиторія, яка весь час підбадьорливо кричала, тепер схопилася на ноги й аплодувала Денні та Вейсу стоячи.

— Розкажи нам, що ти зробив цього тижня, Денні, — мовив Вейс. — Розкажи усім, чому я так пишаюся тобою.

— Я н-не м-можу, — схлипнув переповнений емоціями Денні.

— Тоді я сам розповім, — сказав Вейс і розвернувся до натовпу. — Наш центр для наркозалежних у Нортгемпоні хотіли закрити агенти Ворога.

Натовп відповів гнівними криками. Історія про центр для наркозалежних, вочевидь, була відома тільки тим, хто сидів за верхнім столом.

— Заждіть, заждіть, заждіть, — промовив Джонатан, роблячи звичний заспокійливий жест лівою рукою, а правою тримав за руку Денні. — Бекка відвезла туди Денні, щоб він розповів, як ми йому допомогли. Денні став перед матеріалістами і виголосив таку потужну промову, що тепер центр не закриють. Це зробив він. Це зробив Денні.

Вейс підняв руку Денні вгору. Відповіддю був шквал радісних криків.

— Коли з нами такі люди, як Денні, хіба не слід Ворогу боятися? — закричав Джонатан, й аплодисменти стали ще оглушливішими. Тепер Джонатан сам плакав. Сльози стікали по обличчю. Це вираження емоцій спричинило в залі істерію, яка Робін майже налякала і яка тривала навіть після того, як шестеро обраних повернулися на свої місця. Нарешті Джонатан витер очі, зробив свій заспокійливий жест і знову заговорив — дещо хрипким голосом:

— А тепер… із сумом… я розкажу вам новини зі світу матеріалістів…

Всі принишкли, слухаючи промову Джонатана.

Він розповів про війну в Сирії та її звірства, тоді про величезну корупцію серед світових політичних та фінансових еліт. Розповів про спалах вірусу Зіка в Бразилії, що призвів до масових викиднів і народження дітей з інвалідністю. Розповів про конкретні приклади страшних злиднів та відчаю, які бачив, відвідуючи церковні ініціативи в Британії та Америці, і про всі несправедливості та катастрофи говорив так, наче вони сталися з його рідними, — аж так він ними переймався. Робін згадала слова Шейли Кеннетт: «він умів змусити захотіти допомагати йому… про Джонатана хотілося піклуватися… здавалося, що він страждає більше за всіх нас».

— Ось такий він, світ матеріалізму, — нарешті мовив Джонатан. — І якщо наше завдання здається непідйомним, то лише тому, що Ворог має велику силу… велику до відчаю. Невідворотна Остання Гра наближається, і саме тому ми так поспішаємо прокласти Шлях Лотоса. Тепер я прошу вас приєднатися до моєї медитації. Якщо ви ще не вивчили нашу мантру, ось надруковані слова.

На сцену піднялися дві дівчини в помаранчевих одностроях, тримаючи в руках великі білі таблички з написом «Lokah Samastah Sukhino Bhavantu».

— Глибоко вдихніть і підніміть руки, — сказав Джонатан, і хоч як тісно було за столами, кожен повільно підняв руки, і всі в унісон втягнули повітря. — Видихніть, — тихо сказав Джонатан, і зала знову задихала.

— А тепер разом: «Lokah Samastah Sukhino Bhavantu. Lokah Samastah Sukhino Bhavantu. Lokah Samastah Sukhino Bhavantu»…

Робін перейняла вимову слів у сусідів. Сотня людей співала, співала й співала, і Робін відчула, як поступово на неї сходить дивний спокій. Ритм ніби вібрував десь усередині, гіпнотичний, цілющий, і лиш голос Джонатана виділявся з-поміж решти, а тоді вона зрозуміла, що може вже не читати слова з табличок, бо здатна повторювати їх автоматично.

І нарешті до голосів натовпу домішалися останні акорди «Heroes» Девіда Бові, і мантра перейшла у радісні крики, і всі схопилися на ноги й почали обійматися. Робін притягнув до себе спершу щасливий Денні, тоді білявий сусід. Потім молодики обійнялися між собою, і цілий натовп уже підспівував і плескав у долоні під пісню Бові. І Робін, хоч яка втомлена й голодна, усміхалася, плескаючи в долоні та співаючи разом з усіма.

28

Страйк посунув графіки, щоб у недільний вечір вмістилася зустріч із Абіґейл Ґловер, і тільки тоді помітив, що Клайва Літтлджона нема на роботі чотири дні. Він хотів побачити живу реакцію Літтлджона на питання, чому той не розповів про свою роботу на «Паттерсон Інкорпорейтед», тож вирішив відкласти розмову до моменту, коли буде змога поговорити з Літтлджоном особисто.

Після обіду в суботу Страйк завітав до Люсі, бо вона вмовила дядька Теда ненадовго заїхати в гості. Видно було, що після смерті їхньої тітки Тед сильно постарів. Він ніби зсохнувся і кілька разів втрачав нитку розмови. Двічі він казав на Люсі «Джоан».

— Що думаєш? — прошепотіла Люсі до Страйка у кухні, куди він вийшов допомогти їй із кавою.

— Думаю, що він не вважає, ніби ти і справді Джоан, — тихо відповів Страйк. — Але так… думаю, треба знайти йому лікаря. Щоб визначив, чи немає ознак деменції.

— Але ж треба звернутися до сімейного лікаря, так? — спитала Люсі. — Для початку?

— Мабуть, — відповів Страйк.

— Я спробую записати його на прийом, — сказала Люсі. — Знаю, що він ніколи не покине Корнволл, але наскільки простіше було б дбати про нього.

Почуття провини, лише частково викликане тим фактом, що Люсі приділяла дядькові Теду значно більше уваги, ніж він, спонукала Страйка сказати:

— Якщо запишеш, я з’їжджу до Корнволла і сходжу до лікаря з ним. Потім відзвітую.

— Ой, Ломако, правда? — здивувалася Люсі. — Боже, це було би просто ідеально. Якщо хтось і змусить його туди дійти, то це ти.

Назад на Денмарк-стріт Страйк повертався у знайомому пригніченому настрої. Доброго гумору йому зазвичай додавали розмови з Робін, навіть на робочі теми, але тепер цього варіанту не було і не буде ще довгі тижні. Нове повідомлення від Біжу, яке заскочило Страйка за приготуванням омлету, викликало саме роздратування.

Страйк з’їв свій омлет за кухонним столом. Закінчивши, він узяв телефон, маючи на думці вирішити питання раз і назавжди. Хвильку поміркувавши й рішуче відкинувши ідею закінчення стосунків, які в його розумінні й не починалися, він натомість написав таке:

Дуже зайнятий, не зможу зустрічатися в осяжному майбутньому.

Якщо вона має бодай крихту гордості, цим справа і закінчиться.

Більшу частину холодної неділі він присвятив стеженню, о четвертій годині передав об’єкт Мідж і поїхав до Ілінґа на зустріч із Абіґейл Ґловер.

«Лісник» на Сіфорд-Роад виявився великим пабом, фасад якого прикрашали дерев’яні колони, кошики на вікнах і зелені кахлі на стінах, а на вивісці красувався пеньок, у який була встромлена сокира. Страйк узяв собі вже звичне безалкогольне пиво і сів за столик на двох у кутку під стіною з дерев’яною обшивкою.

Минуло двадцять хвилин, і Страйк уже почав хвилюватися, чи Абіґейл не передумала щодо зустрічі, коли до бару ввійшла висока красуня в спортивному одязі під наспіх накинутим плащем. Єдине фото Абіґейл, яке Страйк знайшов у мережі, було дуже дрібне, і на ньому вона стояла в однострої в оточенні колег-пожежників, які всі були чоловіки. На тій світлині не було видно, яка вона гарна. Абіґейл успадкувала батькові великі сині очі і тверде підборіддя з ямочкою, але мала повніші, ніж у Вейса, вуста, а бездоганна бліда шкіра і високі вилиці могли б належати моделі. Страйк знав, що їй близько тридцяти п’ятьох років, але волосся, забране у хвіст, вже посивіло. Як не дивно, це їй не тільки личило, а й робило ніби молодшою поруч із гладенькою чистою шкірою. Абіґейл привіталася з кількома чоловіками на барі, тоді помітила Страйка і швидко підійшла на своїх довгих ногах.

— Абіґейл? — уточнив він, підводячись, щоб потиснути їй руку.

— Вибач за запізнення, — відповіла вона. — З часом у мене біда. На роботі аж прозвали «ґловер, пізній сорт». Пішла на спорт і забула про час. Я в залі стрес зганяю.

— Нічого, я дуже радий, що ти погодилася…

— Пити будеш?

— Дозволь мені…

— Та чого, я сама собі візьму.

Вона скинула плащ, під яким були топ та легінси з лайкри. Один із чоловіків, з якими Абіґейл щойно віталася на барі, засвистів. Абіґейл показала йому середній палець, відповіддю на що був сміх; вільною рукою вона шукала у спортивній сумці гаманець.

Страйк дивився, як вона купує напій на барі. Ззаду Абіґейл була дуже м’язиста, і він навіть замислився, чому його власні щоденні вправи такого вражаючого ефекту не справляють. Шириною спини вона майже не поступалася чоловіку поруч, який явно вважав Абіґейл привабливою, але взаємності не дочекався. Страйк подумав, чи не лесбійка вона, а тоді замислився, чи такі думки часом не образливі.

Узявши біле вино, Абіґейл повернулася до Страйка за столик, сіла навпроти і зробила великий ковток. Одне коліно в неї трусилося підстрибом.

— Вибач, шо не виходить зустрітися в мене. Мій пожилець Патрік схиблений на темі УГЦ. Якби знав, шо в тебе розслідування їхніх справ, здурів би.

— Давно в тебе цей пожилець? — суто для підтримки розмови спитав Страйк.

— Три роки. Він нормальний. Розлучився, не стало де жити, а мені треба за хату платити. Але коли я йому сказала, де виросла, він як учепися — «ти шо-о, пиши книжку про своє дитинство, заробиш». Я вже жалкую, шо взагалі йому розповіла. Але я тоді так напилася. Гасили страшенну пожежу, де загинула жінка з двома дітьми.

— Дуже прикро це чути, — сказав Страйк.

— То така робота, — знизала плечима Абіґейл, — але іноді як проб’є. Тоді так і було… підпал… батько сам підпалив, шоб отримати страхові за свій магазин на першому поверсі. Ні подряпини на тій скотині… ненавиджу, коли страждають діти. Меншого ми ше живого витягнули, але пізно. Наковтався диму, і все.

— Чому ти пішла у вогнеборці?

— Так я адреналінова наркоманка, — відповіла вона, і обличчям промайнула усмішка, а коліно так само смикалося. Абіґейл ковтнула ще вина. — Вирвалася з Чапмен-Фарм і така — все, я тепер житиму, діятиму, робитиму шось корисне замість крутити довбаних ляльок у поміч голодним дітям Африки… якшо ті гроші взагалі туди доходили. Я от сумніваюся. Але в мене освіти нема. Як вирвалася, мусила складати іспити на атестат про середню освіту, так я була старша за всіх у класі. Але мені дуже пощастило. Я хоч читати вмію. — Вона знову піднесла келих до губ, а повз їхній столик тим часом ішов якийсь бородань.

— Шо, Аб, на тіндер зарулила?

— В сраку пішов, — холодно відповіла Абіґейл.

Бородань вишкірився, але не йшов.

— Баз, — простягнув він руку Страйкові.

— Террі, — відповів Страйк, потиснувши її.

— Стережися, Террі, — мовив Баз. — Вона з чоловіками різка як пронос.

І він почимчикував геть.

— Скотиняка, — буркнула Абіґейл, озирнувшись через плече. — Знала б, шо він тут буде, не прийшла б.

— Колега? — спитав Страйк.

— Нє, друзяка Патріка. Пару разів із ним ходила на пиво, а тоді сказала, шо набрид, так він образився. А тоді Патрік із ним насинячився і все йому вибовкав про мене в УГЦ, так тепер цей хлоп як мене бачить, то й починає… сама винна, — сердито додала вона. — Язика за зубами тримати треба. Чоловіки як почують…

Вона не договорила і зробила ще ковток вина. Страйк вирішив, що Баз почув про практику «духовного єднання», і вперше подумав — а з якого віку дівчата мусять брати в цьому участь?

— Як я казав по телефону, ця розмова не під запис, — сказав детектив. — У пресу нічого не потрапить.

— Якшо тільки ти не розженеш ту церкву, — мовила Абіґейл.

— Ти переоцінюєш мої здібності.

Абіґейл пила вино дуже швидко. Втупивши у нього на мить чи дві сині очі, вона дещо агресивно спитала:

— Ти мене вважаєш боягузкою, га?

— Навіть і на думку не спадало, — відповів Страйк. — Чого б це?

— Ну, хіба я не мала б їх викрити? Написати якусь срану книжку про свої страждання? Але, — додала вона, не чекаючи на відповідь Страйка, — у них такі адвокати, яких я на свою пожежницьку зарплатню не найму, плюс мені вистачає бруду про УГЦ від отаких, як та скотиняка.

Вона тицьнула пальцем у бік База, який тепер стояв сам-один на барі.

— Я не збираюся нічого оприлюднювати, — запевнив Страйк. — Я лише хочу…

— Так, ти казав по телефону, — перебила вона, — і я хочу сказати, шо той Кевін Пірбрайт мені дзвонив і сказав таке, шо мене воно сильно засмутило.

— Що саме він сказав?

— Дещо про маму, — відповіла Абіґейл, — про її смерть.

— Як саме вона померла, якщо дозволиш таке питання? — спитав Страйк, хоч і знав відповідь.

— Втонула на пляжі у Кромері. В неї була епілепсія, стався напад. Ми наввипередки пливли до берега. На мілині я озирнулася, думала, я перемогла, а вона… вона зникла.

— Мені дуже прикро, — сказав Страйк. — Це, мабуть, було вельми травматично. Скільки тобі було років?

— Сім. А той чорт Кевін мене по телефону… просив сказати, шо її мій батько утопив.

Абіґейл допила вино, а тоді з притиском сказала:

— Це неправда. Батька там навіть поруч не було, — він купував морозиво. І прибіг, коли почув, шо я кричу. Вони з іншим чоловіком витягнули маму на пісок. Тато їй робив штучне дихання, але було вже пізно.

— Мені дуже прикро, — повторив Страйк.

— Коли Пірбрайт заявив, шо тато її вбив… він ніби забрав… то, мабуть, мій єдиний хороший спогад щодо Чапмен-Фарм, шо вони любили одне одного, і якшо в мене нема цього, то все інше нахрін треба, розумієш?

— Так, — сказав Страйк, якому доводилося докладати чималих зусиль, щоб триматися за добрі спогади про свою матір, — розумію.

— Пірбрайт як причепився: «Він її убив, правда, правда?» А я уперлася: «Ні, бляха, не убив», — а тоді сказала йому йти до дупи і поклала слухавку. Мені аж погано стало, шо він мене знайшов і подзвонив на роботу, — додала Абіґейл, ніби дивуючись власній реакції. — Ше кілько днів потім трусило.

— Я не здивований, — сказав Страйк.

— Він скаржився, шо його видавець кинув. І ніби думав, шо як почує від мене якийсь трешак, то знайде собі іншого. А ти його — книжку читав?

— Книжки не існує, — відповів Страйк.

— Шо? — насупилася Абіґейл. — То він брехав?

— Ні, але його ноутбук було вкрадено — скоріш за все, убивцею.

— О… ну, так. Мені дзвонили з поліції, коли його застрелили. Знайшли в його кімнаті номер пожежної станції. Я спершу не зрозуміла. Вирішила, шо він сам застрелився. Він був такий дивний по телефону. Неадекватний. А тоді в газеті я прочитала, шо він торгував наркотою.

— Поліція такої думки, — сказав Страйк.

— Наркота всюди, — мовила Абіґейл. — Це в УГЦ єдина правильна думка — заборонити наркоту. Я стільки наркош повитягала з пожеж, які вони влаштували під кайфом, то знаю, про шо кажу.

Вона озирнулася. Баз досі стояв біля бару.

— Я принесу, — запропонував Страйк.

— О. Дяка, — приємно здивувалася Абіґейл.

Коли він повернувся з новим келихом вина, вона подякувала, а тоді спитала:

— То звідки ти знаєш про його претензії до церкви, якшо книжки нема?

— Пірбрайт листувався з моїм клієнтом. Ти не проти, якщо я робитиму нотатки?

— Не проти, — відповіла вона, але напружилася, коли Страйк дістав записник.

— Я хочу чітко окреслити, — сказав Страйк. — Я вірю, що твоя мама загинула внаслідок нещасного випадку. Наступні питання я поставлю тільки для того, щоб не упустити жодних подробиць. Її життя було застраховане?

— Нє. Ми були в злиднях, коли її не стало. В неї одної була постійна робота.

— Ким вона працювала?

— Та ким тільки не працювала — і в крамницях, і прибирала… Ми часто переїжджали.

— Твої батьки мали у власності нерухомість?

— Нє, ми все орендували.

— А рідні твоїх батьків надавали якусь фінансову допомогу? — спитав Страйк, згадавши, що Вейс вчився в Гарроу.

— Татові батьки емігрували до ПАР. Він з ними не ладнав. Вони його відправили вчитися у Гарроу, а вийшов аферист. Я так підозрюю, шо він в них потроху цупив, а тоді це їх дістало.

— Він десь працював?

— Хіба то робота? Якісь схеми мутив, гнався за швидкими грошима. Все трималося на акценті та шармі. Пам’ятаю, була торгівля люксовими авто, — дуже гучний провал.

— А рідні з маминого боку?

— Роботяги. Злидарі. Мама була дуже гарна, але я так думаю, шо батькові старі вважали її бидлом — і теж не схвалювали. Коли вони познайомилися, вона була танцівницею.

Страйк розумів, що «танцівниця» — це не про Королівську школу балету, але вирішив не розпитувати.

— Скільки часу з її смерті минуло, коли батько забрав тебе на Чапмен-Фарм?

— Пару місяців.

— Ти знаєш, чому він туди поїхав?

— Дешеве житло. — Абіґейл випила ще вина. — І піди знайди. Можна сховатися від кредиторів. Плюс то була група з… з вакуумом влади, ти ж в курсі? Знаєш, хто жив на Чапмен-Фарм до заснування церкви?

— Так, — відповів Страйк, — знаю.

— А я взнала, тільки коли поїхала звідти. Коли ми туди заселилися, там їх кілька ше лишалося. Батько розігнав тих, хто йому не сподобався, але корисних залишив.

— Одразу взяв справу в свої руки, так?

— Ой, так, — без усмішки відповіла Абіґейл. — Якби він бізнесом займався чи шо… тільки це для нього було надто банально. Але він умів змушувати інших танцювати під його дудку, а ше знаходити таланти. Того моторошного старого лікаря він лишив, і тих, хто петрав у сільському господарстві, теж, і ше там був такий собі Алекс Ґрейвз, і його батько теж залишив, бо він був із багатої сім’ї. І ще, звісно, Мадзу, — презирливо додала Абіґейл. — Її він теж залишив. Дарма поліція їх усіх не позакривала, — сердито додала вона, зробивши ще один великий ковток вина. — Вона як ракова пухлина. Треба повирізати все, бо знов полізе. Ше й гірше, ніж було.

Вона вже випила більшу частину другого келиха.

— Мадзу — донька Малкольма Кровтера, — додала вона. — Його сім’я.

— Справді?

— Так. Я коли вирвалася, то поцікавилася. Взнала, чим займався старший брат, і така: «А-а, все ясно. Ось де вона цього навчилася. Від дядька».

— Навчилася чого? — спитав Страйк.

— Ґерард був фокусником, поки не пішов до комуни.

У цю мить в голові Страйка сплив новий спогад — як товстіший із братів Кровтерів показував дівчаткам картярські фокуси біля багаття. І дуже пройнявся порівнянням Абіґейл, яка уподібнила комуну до ракової пухлини.

— І коли ти кажеш, що вона «цього навчилася», то…

— Я про швидкість… ні, про спритність рук. Вона це ого-го як уміла, — пояснила Абіґейл. — Я бачила фокусників по телику, тож розуміла, шо воно, а інші діти вірили, шо то магія. Тіки вони це так не називали. «Чистий дух», — промовила вона з презирством.

Вона озирнулася і побачила, що Баз пішов.

— Добре! — сказала вона і негайно підвелася. — Пива принести?

— Ні, дякую, — відповів Страйк.

Коли Абіґейл повернулася з третім вином і сіла, Страйк спитав:

— А твоя сестра народилася скоро після того, як ви переїхали на Чапмен-Фарм?

— Вона не народилася.

Страйк вирішив, що вона його невірно зрозуміла.

— Я питаю про Дайю, коли вона…

— Вона мені не сестра, — пояснила Абіґейл. — Вона вже була, коли ми приїхали. Мадзу народила її від Алекса Ґрейвза.

— Але я думав…

— Я знаю, шо ти думав. Коли Алекс загинув, Мадзу зробила вигляд, що Дайю від мого батька.

— Навіщо?

— Батьки Алекса намагалися взяти її під свою опіку, коли він вкоротив собі віку. Мадзу не бажала її віддавати, і вони з батьком придумали, шо то дитина від нього. Батьки Алекса довели справу до суду. Пам’ятаю, як Мадзу лютувала, коли прийшла вимога надати зразки ДНК Дайю.

— Дуже цікаво, — сказав Страйк, швидко записуючи. — І що, зразки були надані?

— Ні, — відповіла Абіґейл, — бо вона втонула.

— Зрозуміло, — сказав Страйк. — Але Алекс Ґрейвз вважав Дайю своєю дитиною?

— О, так. Написав заповіт і зробив Дайю єдиною… бенефіс-кою? Чи як це називається?

— Бенефіціаркою?

— Ото нею… кажу ж, я неосвічена капець, — пробурчала Абіґейл. — Треба більше читати чи шо. Іноді думаю, чи не піти на якісь курси.

— Це ніколи не пізно, — погодився Страйк. — Отже, був заповіт, згідно з яким весь спадок Грейвза мав залишитися Дайю?

— Так. Я чула, як батько це обговорював з Мадзу.

— А там було що заповісти?

— Не знаю. Він був чисто бомжик, але з багатої сім’ї. Іноді вони приїздили до нього на ферму. Тоді в УГЦ не було заборони на відвідини, люди їздили собі як хотіли. Ґрейвзи були крутелики. Батько його сестру пригодував. Така пухла дівчинка. Батько прибирав до рук усіх, хто мав гроші.

— Тож Дайю загинула, і твоя мачуха…

— Не кажи на неї так, — наїжачилася Абіґейл. — Я ту суку навіть мачухою називати гребую.

— Вибач, — сказав Страйк. — Отже, Мадзу… вона успадкувала статки Ґрейвза?

— Та мабуть, — відповіла Абіґейл, знизавши плечима. — Скоро після загибелі Дайю мене вигнали до центру у Бірмінґемі. Мадзу мене бачити не могла — чого це я тут буду лазити, якшо її донька мертва! У Бірмінґемі я й утекла, коли мене послали на вулицю збирати пожертви. Зібраного за день якраз вистачило на квиток до Лондона до маминої мами. Я тепер живу в її квартирі. Вона мені її лишила, сердешна.

— В якому віці ти покинула церкву?

— Шістнадцять минуло, — відповіла Абіґейл.

— Ти після того контактувала з батьком?

— Ні, — відповіла Абіґейл, — і це мене повністю влаштовує.

— Він не намагався з тобою зв’язатися?

— Нє. Я ж перебіжчиця. Так вони називають тих, хто пішов. Голова церкви не міг мати доньку-перебіжчицю. Він, мабуть, так само радів, шо я втекла, як я раділа.

Абіґейл випила ще. Її бліді щоки зарум’янилися.

— Знаєш, — раптом зізналася вона, — до церкви він мені подобався. Може, я його навіть любила. Я завжди гралася з хлопцями, ганяла м’яча, а він грався зі мною. Йому було нормально, шо я пацанка. Але після Мадзу він змінився. Та довбана соціопатка, — сердито додала Абіґейл, — його змінила.

Страйк вирішив не відповідати. Він знав, які алхімічні трансформації можуть спіткати особистість під сильним впливом, особливо коли характер несформований. Однак Абіґейл сама сказала, що Вейс був харизматичний і аморальний ще в першому шлюбі; а в особі другої дружини він, вочевидь, просто знайшов ідеальну спільницю для гри в месію.

— Він мене почав лаяти за все, шо не подобалося Мадзу, — провадила Абіґейл. — Вона йому сказала, шо я стрибаю на хлопців. Мені було вісім років. Я просто хотіла ганяти в футбол… а тоді він сказав, шо я більше не можу казали на нього просто «тато». Тільки «Тато Джей», як усі.

Цей світ належить чоловікам, — сказала Абіґейл Ґловер, закинувши голову, — а такі жінки, як Мадзу, знають, у кого влада, і підігрують, догоджають чоловікам, шоб урвати трохи влади собі. Вона змушувала дівчат робити… речі, яких сама не мала робити. Вона цього не робила. Вона була отут, — сказала Абіґейл, показавши рівень долонею, — а ми отут, — і вона показала на підлогу. — Вона топтала нас ногами, шоб самій бути за королеву.

— Але до своєї доньки вона ставилася інакше? — спитав Страйк.

— А ти думав! — відповіла Абіґейл, випивши ще вина. — Дайю була балувана паскуда… але це не означає… це жах, ото шо з нею сталося. Вона мене бісила… але мені було шкода її. Мадзу думала, шо мені було чхати, але ні. Все ніби повторилося знову. Як із мамою. Ненавиджу довбане море, — пробурмотіла Абіґейл. — Від «Піратів Карибського моря» — і від тих верне.

— Ти не проти поговорити про те, що сталося з Дайю? — спитав Страйк. — Якщо проти — я зрозумію.

— Та можна, як треба, — відповіла Абіґейл, — але я тоді була на фермі, тож багато не розкажу.

Вона тепер говорила значно вільніше. Страйк вирішив, що після залу й перед пабом вона не їла: хоч яка Абіґейл була міцна, вино на неї вже подіяло.

— Ти пам’ятаєш дівчину, яка того ранку повела Дайю на пляж?

— Пам’ятаю, шо вона була білява, трохи старша за мене, але зараз вона мені не виділяється. Там не було друзів, не можна було прив’язуватися до людей. Це називалося формою матеріальної одержимості чи шось таке. Іноді хтось до мене підлещувався через батька, але вони не розуміли, шо це не має жодного сенсу. Якби я за когось замовила слівце, Мадзу зробила б цій людині додаткову кару.

— Тобто ти не уявляєш, де тепер Шері Ґіттінс?

— Це так її звали? Я чогось думала, шо Шеріл. Ні, я не знаю, де вони всі тепер.

— Я чув, — сказав Страйк, — що того ранку, коли Дайю втопилася, ти і ще кілька людей бачили, що Шері взяла її з собою.

— Де ти це чув? — спитала Абіґейл, скоріше налякана, ніж здивована.

— Моя партнерка розмовляла з Шейлою Кеннетт.

— Ніфіга собі, стара Шейла ше жива? Я думала, вона давно на тому світі. Так, у той день ми з пацаном на ім’я Пол і чоловіком Шейли вийшли на ранкову працю — треба було нагодувати худобу, зібрати яйця і приготувати сніданок. Шері з Дайю поїхали продавати овочі. Дайю помахала нам рукою. Ми здивувалися, але подумали, шо їй дозволили. Їй можна було купу всього, до чого іншим дітям було зась.

— А коли ти дізналася, що вона втонула?

— Близько обіду. Мадзу там бушувала, коли взнала, шо Дайю поїхала з Шері, і ми дуже вляпалися, бо все бачили, але не спинили її.

— Твій батько засмутився?

— Ще й як. Пам’ятаю, як він плакав. Сука Мадзу.

— Плакав?

— Плакав, — кисло відповіла Абіґейл. — Умів пустити сльозу як жоден інший чоловік… але я не думаю, шо він сильно любив ту Дайю. То була чужа дитина, а чоловіки до чужих дітей ставляться не як до своїх, скажи? У мене є один на роботі, він таке каже про свого пасинка…

— Я чув, що вас усіх покарали — Шері і вас трьох, бо ви її не спинили?

— Так, — відповіла Абіґейл. — Покарали.

— Шейла досі переймається через покарання чоловіка. Вона вважає, що ті дії остаточно підірвали його здоров’я.

— Ну вже точно не покращили, — ламким голосом відповіла Абіґейл. — Шейла казала твоїй партнерці, шо то було, чи нє?

— Ні, — відповів Страйк, вирішивши не брехати.

— Ну якшо Шейла не каже, то і я не скажу, — сказала Абіґейл. — Той Пірбрайт хотів од мене чогось такого. Всяких соро-міц… соромасних… словом, брудних подробиць. Але я не буду те все згадувати, — ше не вистачало, шоб люди собі уявляли, як я… а, тьху! Забудь.

Язик Абіґейл потроху ставав неповоротким. Страйк, маючи надію, що про своє покарання вона все-таки розповість, перегорнув сторінку записника.

— Я чув, що Шері проводила з Дайю багато часу.

— Мадзу часто доручала Дайю старшим дівчатам, було таке.

— Тебе розпитували про смерть Дайю?

— Так. Браян, бідаха, тоді вже помер, але ми з Полом давали свідчення, бо бачили, як вона їхала з ферми у фургоні. Знаю, шо Шеріл потім накивала п’ятами — і я її не засуджую. Мадзу дала їй стільки прожити тільки через поліцію. Після допиту їй вже не було на шо сподіватись.

— Це ти у переносному сенсі?

— Та нє, в прямому. Мадзу б її убила. Чи змусила б укоротити собі віку.

— Яким чином?

— Ти б зрозумів, якби знав її, — пробурмотіла Абіґейл.

— Вона змушувала тебе робити таке? Шкодити собі?

— Весь, бляха-муха, час.

— А твій батько не втручався?

— Я кинула його просити чи шось казати. Марна справа. Якось під час Одкровень…

— Що це таке?

— Це коли треба розповідати, чого ти соромишся, шоб очиститись. Коротше, одна дівчина сказала, шо мастурбувала, і я засміялася. Мені було років дванадцять. Мадзу змусила мене битися головою об стіну храму мало не до струсу мозку.

— А що могло бути, якщо відмовитися?

— Могло б бути гірше, — відповіла Абіґейл. — Краще було погодитися на перший варіант.

Вона підняла очі на Страйка: дивна суміш захисту та виклику.

— Патрік радив мені написати про такі штуки в книжці. Всьому світу розказати, шо мені там робили, шоб отакі чорти, як Баз, могли мені плювати в обличчя.

— Я не збираюся це оприлюднювати, — запевнив Страйк. — Мені просто потрібне підтвердження… чи спростування… речей, які мій клієнт чув від Пірбрайта.

— Ну то розповідай. Шо він там казав?

— Він згадував, що одного вечора дітям підмішали наркотики до напоїв. Він був менший за тебе, але я хотів спитати — ти щось чула про наркотики?

Абіґейл пирхнула, крутячи у пальцях порожню склянку.

— Не можна було ні кави, ні цукру, ні бухла… нічого. Навіть парацетамолу. Він мені шось белькотів по телефону про польоти. Мабуть, легше було думати, шо його накачали речовинами, ніж шо він купився на тупі фокуси Мадзу. А може, дах поїхав.

Страйк записав це.

— Гаразд, а ось дивна штука. Кевін вважав, що Дайю могла ставати невидимою — чи принаймні у це вірила одна з його сестер.

— Шо-о? — засміялася Абіґейл.

— Я знаю, — сказав Страйк, — але склалося враження, що для нього ця ідея має значення. Мені стало цікаво, чи вона не тікала перед смертю.

— Я такого не пригадую… але вона легко могла казати, шо вміє ставати невидимою. Вся така чарівниця, точно як мамка.

— Добре, ось іще дивне питання: про свиней.

— Про свиней?

— Так, — відповів Страйк. — Може, це й нічого, але вони весь час спливають.

— Тобто?

— Шейла Кеннетт сказала, що Пола Дрейпера побили, бо він випустив свиней, а дружина Джордана Рейні каже, що йому сняться кошмари про свиней.

— Джордан Рейні? Це хто?

— Ти його не пам’ятаєш?

— Я… ой, а може, — повагом відповіла Абіґейл. — Це отой здоровило, який проспав і не встиг на фургон?

— Який фургон?

— Якшо це той, шо я думаю, то він мав їхати з Шеріл — чи з Шері — розвозити овочі того ранку, коли Дайю втопилася. Якби поїхав, Дайю б лишилася, бо їй не було б місця. То був дуже малий фургон. Попереду могли сісти лише дві людини.

— Не знаю, чи мав він розвозити овочі, — сказав Страйк, — але, за словами Пірбрайта, Мадзу змусила Джордана шмагати себе по обличчю шкіряним батогом за якийсь невідомий злочин, який вона погрожувала передати в поліцію.

— Я ж тобі кажу, весь час була така фігня. А чого за Рейні казала його дружина? Він шо, помер?

— Ні, сидить. Спроба озброєного пограбування.

— Знайшов, куди зброю прикласти, — пробурчала Абіґейл. — Наче не знає, де шукати Мадзу.

— І Кевін Пірбрайт теж написав на стіні своєї кімнати слово «свині».

— Ну, може, він то про поліцію?

— Не виключено, але також це могло бути певне нагадування собі про якусь деталь для книжки.

Абіґейл зазирнула у порожній келих.

— Ще? — запропонував Страйк.

— Споїти мене надумав?

— Віддячую за твій час.

— Ти диви, який кавалер. Ну, гаразд, неси, — сказала вона.

Коли Страйк повернувся з її четвертим келихом, Абіґейл зробила ковток, а тоді з хвилину мовчала. Страйк, підозрюючи, що вона хоче поговорити значно сильніше, ніж сама визнає, просто чекав.

— Добре, — раптом сказала вона, — слухай, якшо хочеш знати правду. Люди, які в дев’яності жили на Чапмен-Фарм, бачать кошмари про свиней зовсім не тому, шо довбана тварина втекла з хліву.

— А чому?

— «Свиня вчиняє захланно».

— Прошу?

— Це з «Ї Цзін». Знаєш, шо воно?

— Е… ворожильна книга?

— Мадзу казала, шо це орка… як його?

— Оракул?

— Точно, він. Але коли я вирвалася, то дізналась, шо вона ним неправильно користувалася.

Це не була розмова з Робін, яка добре знала його ставлення до ворожіння, тож Страйк вирішив не сперечатися, чи взагалі можливо користуватися оракулом якось «правильно».

— Ти хочеш сказати… що?

— Людина має ним користуватися, якшо їй треба… ну, знаєш… спитати поради, мудрості, чогось такого. Треба порахувати деревієві стебла, а тоді подивитися в «Ї Цзін», шо означає та гексахрінь. Мадзу любить все китайське. Бреше, шо сама наполовину китаянка. Така китаянка, як моя срака. Власне, справа така, шо вона нікого не підпускала до стебел. Сама все тлумачила, — ну, й махлювала.

— Як саме?

— Вона згідно з «Ї Цзін» встановлювала покарання і все таке. Казала, шо питає в книги, хто каже правду. Бо якшо ти чистий духом, то від тебе йде божественна вібрація, — (Голос Абіґейл був сповнений зневаги.) — Типу тоді в твоїх руках «Ї Цзін», карти, кристали, будь-яка хрінь — все буде працювати, а якшо нечистий, то ні.

— А до чого тут свині?

— Це двадцять дев’ята гекса… гексаграма, — пояснила Абіґейл. — Хлань. Одна з найгірших гексаграм, шо можуть випасти. «Образ води пов’язується із Хланню; з-поміж домашніх тварин свиня живе у бруді й воді». Я, бляха, досі його знаю напам’ять, бо сто разів чула. Якшо випадає двадцять дев’ята гексаграма — а вона дофіга часто випадала, — при тому, шо там гексаграм шістдесят із хріном — то ти брехло чорнороте, свиня. І Мадзу тебе змушувала лазити навкарачки і вирішувала, коли дозволити стати на ноги.

— І з тобою вона це робила?

— А то. Долоні, коліна в кров. Лазила по грязюці… коли втопилася Дайю, то ввечері, — мовила Абіґейл, і її очі стали мов скляні, — Мадзу примусила мене, старого Браяна Кеннетта, Пола Дрейпера, отого Джордана і Шері роздягнутися і лазити подвір’я у свинячих масках, а всі дивилися. Нам було наказано лазити голими навкарачки три дні і три ночі і спати у хліві разом зі справжніми свинями.

— Господи Ісусе, — тільки й сказав Страйк.

— Тепер і ти знаєш, — сказала Абіґейл, яка здавалася розлюченою і схвильованою водночас, — можеш написати про це в сраній книжці й отримати свої срані грошики.

— Я вже тобі казав, — мовив Страйк, — що цього не буде.

Абіґейл змахнула з очей сердиті сльози. Кілька хвилин вони сиділа мовчки, а тоді Абіґейл проковтнула залишки свого четвертого вина і сказала:

— Ходім вийдем, курити хочу.

Вони разом вийшли з пабу. Абіґейл несла сумку і плащ на плечах. Надворі було зимно, віяв холодний вітер. Абіґейл щільніше запнула плащ, сперлася на стіну, підкурила «Мальборо Лайт», затягнулася і випустила дим назустріч зіркам. Куріння ніби допомогло їй опанувати себе. Страйк сказав:

— Я був вирішив, що ти за здоровий спосіб життя.

На це Абіґейл відповіла, мрійливо дивлячись у небо:

— Так і є. Коли я качаюся, я качаюся. А коли розважаюся, то на повну. А коли працюю, то роблю це краще за всіх… Усього часу цього світу замало, — додала вона, скоса глянувши на нього, — щоб проживати його не на Чапмен-Фарм. Розумієш?

— Так, — відповів Страйк. — Здається, розумію.

Абіґейл глянула на нього дещо розфокусованими очима. Вони були майже одного зросту.

— А ти нівроку.

— А ти дуже п’яна.

Вона засміялася й відлипнула від стіни.

— Не поїла після залу… води не пила. Ну, бувай, Крамероне… Кормаріоне… як там тебе в біса звати.

І з прощальним жестом вона покрокувала геть.

29

Страйк повернувся на Денмарк-стріт після десятої, купивши дорогою трохи харчів. Після безрадісної вечері, яка складалася з курки на грилі та парених овочів, він вирішив спуститися у порожній офіс і там дослідити напрям, у якому його думки рушили після розмови з Абіґейл Ґловер. Він вирішив, що за стаціонарним комп’ютером просто зручніше, ніж за ноутбуком, але в глибині душі розумів, що хоче сісти за партнерський стіл навпроти місця Робін.

Крізь знайомий гуркіт транспорту на Чарінґ-Кросс-Роуд час до часу проривалися крики та регіт перехожих. Страйк відкрив на комп’ютері папку, в якій раніше зберіг добуті в архівах Британської бібліотеки, де містилося кількадесят років газетних статей, у тому числі з містечкових видань, відомості про утоплення Дайю Вейс.

Національні видання, і то не всі, удостоїли смерть дитини хіба побіжними згадками. А от місцеві газети північного Норфолку — «Лінн адвертайзер» та «Дісс експрес» — надрукували детальні статті, які Страйк заходився перечитувати.

«Лінн адвертайзер» розмістила фотографії двох дівчат. Навіть на розмитій газетній світлині Дайю була схожа на кроличку — з навислою верхньою щелепою, яку увиразнював відсутній зуб, вузькими темними очима і довгим лискучим волоссям. На фото Шері Ґіттінз була підліткою з пом’ятими білявими кучерями і якоюсь ненатуральною усмішкою.

Факти, наведені в обох газетах, збігалися. Шері та Дайю вирішили скупатися, у Дайю виникли труднощі, Шері спробувала її врятувати, але дитину віднесло у море потужною течією. Шері вибігла з води, спробувала покликати на поміч. Вона зупинила перехожих, — подружжя на прізвище Гітон, — і містер Гітон побіг до рятувальників, а місіс Гітон лишилася з дівчиною. Цитували слова містера Гітона про те, що до них «підбігла молода жінка в істериці і самій білизні», і що вони побачили купку дитячого одягу на пляжі й зрозуміли, що сталося щось погане.

Страйк, уродженець Корнволлу, чий дядько працював у береговій охороні, знав про припливи, відпливи й утоплення більше, ніж середньостатистична людина. Розривна течія, в яку, вочевидь, запливла Дайю, легко могла віднести семирічну дитину, особливо якщо їй не вистачило сил, а головне знання, що треба плисти вздовж берега і таким чином втекти від небезпеки, а не боротися проти сили, з якою навіть досвідченому сильному плавцеві важко змагатися. Стаття в «Дісс експресі» наводила слова рятувальника, який давав неборакам, що потрапили в таку ситуацію, саме цю пораду. Також Страйк знав, що гази, які піднімають тіла потопельників на поверхню, утворюються значно повільніше, коли вода холодна. Навіть наприкінці липня досвітнє Північне море буває дуже холодним, і маленький труп, який затягнуло на глибину, міг опуститися на дно, де його об’їли ракоподібні, риби і морські воші. В дитинстві Страйк не раз чув подібні історії від дядька.

Тим не менш, він зауважив певні невідповідності. Ніхто з місцевих журналістів не звернув уваги на той дивний факт, що дівчата пішли на пляж удосвіта. Звісно, могла бути якась неназвана безневинна причина, наприклад, якесь парі чи «на слабо». Шейла Кеннетт натякала, що у стосунках зі старшою дівчиною верховодила Дайю. Можливо, Шері Ґіттінз не стало волі опиратися доньці очільниці секти, коли та забажала купатися попри годину й температуру. Силувана усмішка Шері не створювала враження сильної особистості.

Небо за вікнами темнішало, а Страйк заново вивчав газетні архіви, цього разу шукаючи відомостей про дізнання щодо смерті Дайю. Він знайшов звіт від вересня 1995 року в «Дейлі міррор». Вочевидь, певні особливості справи все ж принадили національні видання.

ДИТИНА «ЗНИКЛА В МОРІ»

Сьогодні коронерська служба Норвіча винесла свій вердикт щодо утоплення семирічної Дайю Вейс з Чапмен-Фарм, що у Фелбріґґу. Дитина «зникла в морі».

Примітно, що дізнання велося за відсутності тіла. Голова місцевої берегової охорони Ґрем Берджесс повідомив суду, що попри всі проведені заходи знайти тіло дівчинки не вдалося.

«Того ранку біля пляжу вирувала потужна течія, яка могла віднести дитину дуже далеко, — повідомив суду Берджесс. — Як правило, потопельники рано чи пізно спливають чи їх виносить на берег, але меншість, на жаль, так і не знаходять. Від імені коронерської служби я хочу висловити щире співчуття родині».

Сімнадцятирічна Шері Ґіттінз (на фото), подруга сім’ї Дайю, повела малечу купатися раннім ранком 29 липня після того, як вони удвох доставили овочі до місцевої крамниці.

«Дайю весь час нила, щоб я пішла з нею на пляж, — розповіла коронерці Жаклін Портеос дуже засмучена Ґіттінз. — Я думала, що вона просто хоче побігати в прибої. Вода була дуже холодна, але вона взяла й пірнула. Вона завжди була смілива й любила пригоди. Я злякалася і теж пішла в воду. Щойно вона сміялася, аж раптом зникла під водою і більше не з’явилася.

Я не могла доплисти до неї, навіть не бачила, де вона є. Було погано видно, година була зовсім рання. Я вибігла на пляж і почали кликати на допомогу. Побачила містера і місіс Гітонів із собакою. Містер Гітон пішов викликати поліцію і берегову охорону.

Я не бажала Дайю жодної шкоди. Нічого жахливішого зі мною не траплялося, і я, мабуть, ніколи не оговтаюся. Я хочу попросити пробачення в батьків Дайю. Мені так прикро! Я б віддала що завгодно, лиш би її повернути». Мюрісль Картер, власниця місцевого кафе, засвідчила, що бачила, як Ґіттінз і дитина вдосвіта йшли на пляж.

«У них були рушники, і я подумала: «Ото знайшли час купатися», — тому я це й запам’ятала».

Даючи інтерв’ю після дізнання, згорьована мати, місіс Мадзу Вейс (24), сказала таке: «Я уявити не могла, щоб хтось без дозволу забрав мою дитину і ще й повів купатися в море серед ночі. Я молюся, щоб її тіло все ж знайшли і ми могли влаштувати гідний похорон».

Містер Джонатан Вейс (44), батько загиблої, сказав: «Це був кошмар, тим гірший через непевність, але дізнання подарувало нам бодай якесь відчуття завершення. Нас із дружиною підтримує наша релігія, а ще я хотів би подякувати місцевій громаді за її доброту».

Страйк потягнувся по записник, який так і не дістав з кишені після інтерв’ю з Абіґейл Ґловер, перечитав статтю з «Дейлі міррор» і відзначив декілька моментів, які здалися цікавими, а також імені свідків. Також він придивився до нової фотографії Шері Ґіттінз, яка, вочевидь, була зроблена на виході з коронерського суду. Тут вона здавалася значно старшою, повіки обважніли, дитинний контур обличчя втратив пухкість.

Ще кілька хвилин Страйк думав і курив, а тоді заходився шукати в архівах відомості про Алекса Ґрейвза, чоловіка, який, якщо вірити Абіґейл, був біологічним батьком Дайю.

На це пішло двадцять хвилин, але зрештою Страйк знайшов некролог Ґрейвза у «Таймз».

Ґрейвз, Александр Едвард Толі, після довгої хвороби відійшов у засвіти у своїй домівці, у Ґарвстон-Голлі, що в Норфолку, 15 червня 1993 року. Любий син полковника та місіс Едвард Ґрейвз, брат, за яким гірко сумує сестра Філіппа. Приватний похорон. Без квітів. Пожертви, за бажання, адресувати Фундації ментального здоров’я. «Не стверджуйте, що марна боротьба».

Як і слід було чекати, акуратні формулювання некролога більше приховували, ніж розкривали. «Довга хвороба» натякала на ментальні негаразди, зважаючи на пропозицію жертвувати відповідній фундації, а «приватний похорон» без дати, вочевидь, стосувався поховання у Чапмен-Фарм відповідно до бажання, яке Ґрейвз висловив у своєму заповіті. Тим не менш, автор некролога підкреслив, що домівкою покійного був Ґарвстон-Голл.

Страйк загуглив Ґарвстон-Голл. Це була приватна резиденція, але інтернет ряснів фотографіями будинку, зведеного ще в Середньовіччі. Кам’яний особняк мав шестикутні вежі, прямокутні вікна зі свинцевими комірками і розкішний парк із топіарним садом, садом скульптур, вибагливо розбитими клумбами і невеликим озером. Страйк дізнався, що інколи територію відкривають для відвідувачів, щоб зібрати кошти на благодійність.

Випустивши нікотинову пару в мовчазний простір офісу, Страйк знову подумав про те, скільки грошей Ґрейвз — який, за словами Абіґейл, скидався на волоцюгу — залишив дівчинці, яку вважав своєю донькою.

Небо за вікнами офісу було темне, мов чорний оксамит. Майже мимохіть Страйк загуглив «утоплена пророчиця УГЦ». На першій позиції у видачі була сторінка УГЦ, але знайшлося і кілька ідеалізованих портретів Дайю Вейс. Страйк клікнув на «Зображення» і ретельно прогортав численні однакові зображення Дайю в образі з храму на Руперт-Корт — білі шати, розмаяне чорне волосся, шлейф стилізованих хвиль.

Утім, внизу сторінки Страйкові трапилася картинка, яка привернула його увагу. Дайю там була схожа на себе в житті, хоча здавалася значно зловіснішою. Майстерний малюнок олівцем та пастеллю перетворив обличчя кролички на вишкір скелета. Замість очей зяяли порожні зіниці. Картинка була з «Пінтересту». Страйк клацнув на посилання.

Зображення виклав користувач на ім’я Місто Митарств. Його сторінка мала всього дванадцять підписників, що Страйка не здивувало. Всі малюнки — єдиний контент Міста Митарств — були точно такі самі кошмарні, як перший.

Маленька, довгокоса, оголена дитина лежала на землі в позі ембріона, ховаючи обличчя, а з обох боків від неї виднілася пара ніг із роздвоєними копитами. Зображення тримали складені серцем пазуристі волохаті руки: відверта пародія на символ УГЦ.

Така сама рамка оточувала й зображення нижньої половини голого чоловічого тіла, тільки замість ерегованого пеніса йому прималювали шпичастий дубець.

Пазуриста рука душила жінку з кляпом у роті, в її розширених зіницях миготіли літери «УГЦ».

На зображеннях часто фігурувала Дайю — іноді тільки обличчя, а іноді вся постать у білій сукні, з якої по підлозі навколо босих ніг розтікалася вода. Обличчя безокої кролички зазирало у вікна, просочений водою труп витав під стелею і виглядав з-поміж темних дерев.

Гучне «гуп!» змусило Страйка сахнутися. У вікно офісу врізався птах. Зо дві секунди вони з вороном дивилися один на одного, а тоді птах полетів у вихорі чорного пір’я.

Страйк, у якого трохи пришвидшився пульс, повернувся до сторінки Міста Митарств. І спинився на найскладнішій із побачених тут картинок: майстерному зображенні групи людей над чорним п’ятигранним басейном. Постаті мали каптури на головах, їхні обличчя ховалися в тіні, але обличчя Джонатана Вейса було освітлене.

Над басейном зависла примарна Дайю, дивлячись на воду зі зловісним усміхом. А на місці її відображення була інша жінка, яка лежала на поверхні води. Вона мала світле волосся і носила окуляри у квадратній оправі, але, як і Дайю, не мала очей — тільки порожні зіниці.

30

На четвертий ранок Робін на Чапмен-Фарм жінок у гуртожитку розбудили, як завжди, о п’ятій звуками великого мідного дзвона. Так-сяк поснідавши, як завжди, ріденькою кашею, новонавернені лишилися в їдальні: групи мали переформатувати.

Всі члені групи Вогню, крім Робін, потрапили до інших груп. Її новими товаришами стали, серед інших, професор Волтер Фернсбі, Амандіп Сінґх (який у храмі був у футболці зі Спайдерменом) і молода жінка з коротким і шорстким темним волоссям на ім’я Вів’єн.

— Шо ви, як ви? — спитала вона, приєднавшись до решти.

Попри всі намагання Вів’єн говорити на кокні, Робін прислухалася до її ремарок і відзначила невиправний акцент представниці середнього класу.

Робін була практично певна, що цього разу групи набирали не навмання. Тепер група Вогню складалася винятково з людей, які всі мали вищу освіту, а більшість — ще й гроші чи заможних родичів. Натомість до групи Металу ввійшли новонавернені, яким щоденна робота давалася найважче. Серед них була й руда вдова Маріон Гакслі, а ще кілька рекрутів, від яких Робін чула скарги на голод і втому, в тому числі зеленокоса Пенні Браун.

Коли групи переформатували, все продовжилося за звичним розпорядком. Робін і решту групи Вогню прогнали крізь низку вправ, — то фізичних, то духовних. Нагодувавши свиней і поклавши свіже сіно курям у гніздові ящики, вони потрапили на лекцію про доктрину церкви, яку проводив Тайо Вейс, а тоді співали мантри в храмі, і Робін, уже втомлена, ввійшла в приємний транс, який помітно підняв їй настрій. Вона вже могла співати «Lokah Samastah Sukbino Bhavantu» без жодної запинки.

З храму їх повели до чергової майстерні.

— Групо Вогню, до служіння, — промовила Бекка Пірбрайт, коли вони ввійшли до трохи більшого приміщення, ніж те, в якому робили іграшкових черепашок. Стіни тут були завішені плетеними і в’язаними солом’яними лялечками у формі зірок, сердець, спіралей та постатей, часто зі стрічками. У дальньому кутку кімнати двоє жінок — Робін впізнала ту, що приймала їх у день прибуття, та вагітну Ван — працювали над великою солом’яною скульптурою. На центральному столі перед кожним стільцем теж лежали купки соломи. На чільному місці стояла Мадзу Вейс у довших помаранчевих шатах і з перламутровою рибкою на шиї. В руках у неї була огорнута шкірою книга.

— Ni bao, — привіталася вона і жестом звеліла групі Вогню сідати.

Постійних членів церкви за цим столом було менше, ніж на сеансі створення черепашок. Серед них була і дівчина з довгими сіруватими косами й великими блакитними очима, яку Робін вже запримітила. Вона свідомо сіла поруч.

— Як ви знаєте, — мовила Мадзу, — ми продаємо плоди своєї праці, щоб збирати кошти на благодійні проекти церкви. На Чапмен-Фарм існує давня традиція виготовлення солом’яних лялечок, — ми вирощуємо злаки спеціально для цього. Сьогодні робимо просту «плетінку слави», — додала Мадзу, підходячи до стіни і показуючи на пласку плетену фігуру з віялом колосків унизу. — Давніші члени допоможуть вам, і щойно ви як слід візьметеся до роботи, я зачитаю сьогоднішній урок.

— Привіт, — сказала Робін дівчині поруч, коли Мадзу почала гортати книжку, — я Ровена.

— А я Л-л-лін, — затинаючись, відповіла дівчина.

Робін негайно зрозуміла, що перед нею донька Дейрдре Дотерті, яка народилася (якщо вірити Кевінові Пірбрайту) від Джонатана Вейса внаслідок зґвалтування.

— На вигляд це складно, — сказала Робін, дивлячись, як пальці Лін переплітають соломинки.

— Н… насправді н-н-ні, — відповіла Лін.

Робін помітила, як Мадзу роздратовано підняла очі від книги, коли почула голос Лін. Та навіть не дивилася в її бік, але, вочевидь, відчула реакцію Мадзу, бо почала показувати Робін, що саме треба робити, мовчки. Робін згадала лист Кевіна Пірбрайта серу Коліну, де йшлося про те, що Мадзу знущалася над заїканням Лін із дитинства.

Щойно всі розібралися і почали працювати, Мадзу сказала:

— Цього ранку я розповім вам про Золоту пророчицю, чиє життя — прекрасний урок. Мантра Золотої пророчиці — «Живу, щоб любити і віддавати». Наступні слова написав сам Тато Джей.

Вона опустила очі до книжки у себе в руках, і тепер Робін побачила золоте тиснення на корінці: «Джонатан Вейс. Відповідь».

— «Жила колись світська жінка-матеріалістка, яка вийшла заміж з єдиною метою — провадити життя, яке світ-бульбашка вважає комф…»

— Нам можна ставити питання? — перебив Амандіп Сінґх.

Робін негайно відчула хвилю напруги від давніших вірян.

— Питання я зазвичай слухаю після читання, — прохолодно озвалася Мадзу. — Ти хотів спитати, що таке «світ-бульбашка»?

— Так, — відповів Амандіп.

— Пояснення буде в свою чергу, — сухо всміхнулася Мадзу.

Знову втупивши погляд у книгу, вона продовжила читати:

— «Іноді ми кажемо на світ матеріалізму «бульбашка», бо його мешканці живуть у бульбашці споживацтва, статусних перегонів та егоїзму. Головне у бульбашці — володіти: речами та іншими людьми, які зводяться до статусу живих речей. Тих, хто здатен побачити щось за межами веселкових стінок бульбашки, вважають диваками, фантазерами, а буває, що й божевільними. Проте стінки бульбашки крихкі. Досить раз побачити Істину, щоб вони луснули, і саме це сталося з Марґарет Каткарт-Брайс.

То була багата жінка, марнославна, егоїстична. Вона зверталася до лікарів, що оперували її тіло, імітуючи молодість, якою так захоплюється бульбашка, охоплена страхом смерті та тліну. За власним бажанням вона не мала дітей, боячись зіпсувати ідеальну фігуру, а ще надбала великі статки, з яких не віддала іншим жодного пенні. Вона жила в матеріальному комфорті, якому інші мешканці бульбашки лиш заздрили».

Виконуючи інструкції Лін, Робін ретельно складала порожні соломинки. Краєм ока вона побачила, як вагітна Ван мне бік великого живота.

— «Хвороба Марґарет походила від фальшивого «я», — провадила Мадзу. — Це «я» прагне зовнішнього схвалення. Тим часом її духовне «я» довгий час лишалося без уваги. Пробудження цієї жінки відбулося після смерті її чоловіка і сталося внаслідок того, що світ називає випадковістю, проте Універсальна гуманітарна церква вбачає в таких подіях частину вічного задуму.

Марґарет прийшла послухати одну з моїх промов. Пізніше вона казала мені, що прийшла знічев’я. Звісно, я чудово знав, що люди часто приходять на мої виступи, щоб мати тему для розмови на світському збіговиську. Проте я ніколи не нехтував товариством багатіїв. Це саме по собі є проявом упередженості. Судити про людину за її багатством — це бульбашкове мислення.

Тож я виступив на світській вечері, а гості кивали та усміхалися. Я був певен, що в кінці дехто з них випише мені чеки на підтримку нашої благодійності. Це не коштує їм нічого, але дарує, мабуть, відчуття власного доброчинства.

Та коли я побачив спрямований на мене погляд Марґарет, то зрозумів, що вона з тих, кого я називаю сновидами: людьми з великим, але сплячим духовним потенціалом. Я виголошував промову швидко, бо хотів якомога скоріше поговорити з цією жінкою. Підійшовши після промови до Марґарет, я перемовився з нею кількома реченнями й закохався, як ніколи в житті».

Не лише Робін на цих словах підняла очі на Мадзу.

— «Когось може шокувати те, що я говорю про кохання. Марґарет мала сімдесят два роки, але коли зустрічаються прихильні душі, так звала фізична реальність втрачає сенс. Я негайно закохався у Марґарет, бо з-за застиглого обличчя-маски мене кликало її істинне «я» і благало про звільнення. Я вже мав достатньо духовної підготовки, щоб чітко бачити те, що ховається від фізичних очей. Краса плоті завжди в’яне, проте краса духу вічна та незм…»

Двері майстерні прочинилися. Мадзу підняла очі. Ввійшов похмурий і зсутулений Дзян Вейс у помаранчевому костюмі. Побачивши Мадзу, він засмикав оком і поспішно затулив його.

— Доктор Джов хоче бачити Ровену Елліс, — пробурчав він.

— Це я, — сказала Робін, піднявши руку.

— Добре, — сказала Мадзу, — іди з Дзяном, Ровено. Дякую за твоє служіння.

— А я за твоє, — відказала Робін, складаючи руки і схиляючи голову в бік Мадзу, яка відповіла новою сухою, холодною усмішкою.

31

— Ти швидко втягуєшся, — сказав Дзян, коли вони з Робін ішли повз курник.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Робін.

— Ти знаєш правильні відповіді, — відповів Дзян, знову потираючи око, яке почало сіпатися, і Робін здалося, що він чимось обурений. — Уже.

Ліворуч від них простягнулися поля. Маріон Гакслі та Пенні Браун спотикалися у глибоких борознах, керуючи плугом із запряженими ширськими кіньми: дурна вправа, бо поле вже стояло зоране.

— Група Металу, — пирхнув Дзян. Переконавшись, що правильно потрактувала ранковий перерозподіл як встановлення ієрархії, Робін просто спитала:

— Чому доктор Джов хоче мене бачити?

— Медичні питання, — відповів Дзян. — Подивитись, чи ти готова постувати.

Проминули пральню, тоді обідню залу, а тоді старі сараї, на одному з яких висів заплетений павутинням замок.

— А що там? — спитала Робін.

— Мотлох, — відповів Дзян, а тоді гаркнув, що Робін аж підскочила: — Агов!

Дзян указував на Вілла Еденсора, який опустився навпочіпки під деревом край дороги і втішав дитину років двох, яка плакала. Вілл Еденсор сахнувся так, ніби на нього хлюпнули окропом. Дитина, дівчинка, чиє біляве волосся не було зголене, як в інших дітей, а коливалося над головою хмаркою кульбабового пуху, простягнула руки, просячи, щоб Вілл її підняв. Трохи віддаля під деревами чеберяла група під наглядом голомозої Луїзи Пірбрайт.

— Тобі доручено дивитися за дітьми? — закричав на Вілла Дзян.

— Ні, — відповів Вілл. — Але вона впала, тож я…

— Ти скоюєш матеріалістичне власництво! — загорлав Дзян, бризкаючи слиною. Робін була певна, що агресивності йому додає її присутність: Дзян залюбки встановлював перед нею свій авторитет.

— Просто вона впала, — сказав Вілл. — Я йшов до пральні, і…

— То йди собі до пральні!

Довгоногий Вілл побіг геть. Дівчинка була погналася за ним, перечепилася, упала і заплакала ще гучніше. За кілька секунд Луїза підняла дитину і забрала до гаю, де гралася решта малечі.

— Я його попередив, — сказав Дзян, крокуючи далі. — Тепер ще доповім.

Здавалося, що ця перспектива була йому до душі.

— Чому йому не можна підходити до дітей? — спитала Робін, поспішаючи за Дзяном. Вони саме огинали храм.

— Нічого такого, — швидко мовив Дзян, відповідаючи на не-поставлене питання. — Але нам треба пильнувати за тим, хто працює з малечею.

— Он як, — відповіла Робін.

— Це не… це духовне питання, — загарчав Дзян. — Від матеріалістичного власництва в людей посилюється его. Це заважає духовному зростанню.

— Розумію, — сказала Робін.

— Потрібно вбити фальшиве «я», — пояснив Дзян. — Він досі не вбив своє фальшиве «я».

Вони йшли через подвір’я. Коли ставали навколішки біля басейну Утопленої пророчиці між саркофагами Украденого пророка та Золотої пророчиці, Робін підхопила камінчик і сховала в долоні, перш ніж опустити вказівник правої руки у воду, торкнутися чола і проспівати: «Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй».

— Знаєш, ким вона була? — спитав Дзян у Робін, підводячись і показуючи на статую Дайю.

— Ем… Її звали Дайю, так? — озвалася Робін, не випускаючи камінчик із долоні.

— Так, але ти знаєш, ким вона була? Мені?

— О, — тільки й зронила Робін. Вона вже знала, що сімейні зв’язки на Чапмен-Фарм не заохочуються, бо вказують на відданість матеріалістичним цінностям. — Ні.

— Сестрою, — тихо відповів Дзян і криво всміхнувся.

— Ти її пам’ятаєш? — з належним захватом спитала Робін.

— Так, — відповів Дзян. — Вона зі мною гралася.

Вони підійшли до входу садиби. Дзян зробив крок уперед, щоб прочинити прикрашені драконами двері, а Робін сховала камінчик у ліфчик через горловину кофти.

Просто за дверима кам’яну підлогу прикрашала інкрустація — латинський девіз: «STET FORTUNA DOMUS». Передпокій був широкий, ідеально чистий і бездоганно оздоблений: на стінах — витвори китайського мистецтва, в тому числі живопис на шовку у рамках і дерев’яні маски. На другий поверх вели застелені червоним килимом вигнуті сходи. У передпокої було кілька лискучих чорних дверей, але Дзян провів Робін повз них і звернув наліво, у коридор, який звертав у новіше крило будівлі.

Він постукав у ще одні лискучі чорні двері в кінці коридору, а тоді відчинив їх.

Робін почула жіночий сміх, а тоді побачила акторку Нолі Сеймур, яка спиралася на стіл із чорного дерева й нетямилася від веселощів у відповідь на якусь репліку доктора Джова. Це була чорнява, схожа за ельфа молода жінка з коротким волоссям, а ще Робін відзначила, що вона з голови до ніг убрана в «Шанель».

— О, привіт, — зі сміхом промовила вона. У Робін склалося враження, що Нолі більш-менш упізнала Дзяна, але не згадала, як його звати. Рука Дзяна знову метнулася до ока, яке почало сіпатися. — Енді мене ну так розсмішив… Я приїхала сюди по мої процедури, — вона надула губи, — бо нас, лондонців, він геть покинув.

— Покинути тебе? Ніколи, — відповів Джов своїм низьким голосом. — То що, лишишся на ніч? Тато Джей повернувся.

— Правда? — аж зойкнула Нолі, щасливо притиснувши долоні до обличчя. — Божечки, я не бачила його кілька тижнів!

— Він сказав, що ти можеш зайняти свою звичайну кімнату, — відповів Джов, показуючи вгору. — Всі будуть щасливі тебе бачити. А тепер мені час оглянути цю молоду пані, — додав він, показуючи на Робін.

— Ну добре, любчику, — сказала Нолі, підставляючи лице під поцілунок. Джов стиснув її руки і цьомнув у кожну щоку, а тоді Нолі пройшла повз Робін у хмарці туберози, кинувши між іншим:

— Ти у дуже надійних руках!

Двері за Нолі й Дзяном зачинилися, і Робін лишилася наодинці з доктором Джовом.

У розкішній і ретельно прибраній кімнаті пахло сандалом. На темних полірованих мостинах лежав червоно-жовтий килим у стилі ар-деко. На полицях, зроблених, як і решта меблів, із чорного дерева, що тягнулися від стелі до підлоги, стояли книги в шкіряних палітурках, а ще Робін побачила сотні щоденників на кшталт того, що лежав на її ліжку, з наклеєними на корінці іменами власників. За столом на ще інших полицях виднілися сотні коричневих пляшечок, ретельно розставлених і оснащених підписаними від руки етикетками, декілька антикварних китайських нюхальних флаконів та товстий золотий Будда, який, схрестивши ноги, сидів на дерев’яному постаменті. З вікна, під яким стояла оббита чорною шкірою оглядова кушетка, відкривався краєвид на частину території, відгороджену від подвір’я кущами та деревами. Робін побачила три однакових дерев’яних будиночки з розсувними скляними дверима, яких новоприбулим ще не показували.

— Прошу сідати, — сказав Джов, усміхаючись до Робін і показуючи на крісло з іншого боку столу — так само з чорного дерева й оббите червоним шовком. Сівши, Робін відзначила, яке воно зручне: стільці у майстернях були з твердого пластику та дерева, а матрас на її вузькому ліжку дуже жорсткий.

Джов був у темному костюмі та дуже білій сорочці. У петлях манжетів ненав’язливо поблискували перли. Через дуже високий зріст Робін вирішила, що він змішаної раси, — китайці, яких вона бачила у Чайнатауні біля офісу, всі були значно нижчі — а ще він був, безперечно, дуже гарний, — з гладеньким чорним волоссям і високими вилицями. Шрам, який тягнувся від носа до щелепи, натякав на небезпечну таємницю. Вона розуміла, чим доктор Джов приваблював телеглядачів, хоч особисто її загальна прилизаність та легка, але непомильна аура самозакоханості скоріше відштовхували.

Джов розкрив теку, яка лежала на його столі, і Робін побачила кілька аркушів із форми, яку заповнювала в автобусі.

— То що, — усміхнено спитав доктор Джов, — як тобі життя у церкві?

— Дуже цікаво, — відповіла Робін, — а техніки медитації — це просто щось.

— Ти страждаєш на невелику тривожність, вірно? — продовжував усміхатися Джов.

— Іноді, — всміхнулася у відповідь Робін.

— На низьку самооцінку?

— І це буває, — знизала плечима Робін.

— Наскільки я зрозумів, нещодавно ти пережила емоційне потрясіння?

Робін не розуміла, чи він прикидається, що все це вгадав, чи просто натякає, що на схованих від ока паперах у теці викладені подробиці її життя, переказані у розмовах із членами церкви.

— Ну… так, — зі смішком відповіла вона. — Моє весілля було скасовано.

— Це було твоє рішення?

— Ні, — відповіла Робін, і її усмішка згасла. — Його.

— Сім’я була розчарована?

— Мама дуже… так, мої рідні не зраділи.

— Повір, ти ще сама радітимеш, що не мала цього досвіду, — відповів Джов. — Чимало нещасть походить від неприродності шлюбу. Ти читала «Відповідь»?

— Ще ні, — почала Робін, — але один із вірян запропонував мені позичити книжку, а Мадзу щойно…

Джов висунув одну з шухляд і видобув звідти новісіньку книжку Джонатана Вейса у м’якій обкладинці, на якій була зображена луснута бульбашка і дві руки, складені навколо неї серцем.

— Тримай, — сказав Джов. — Буде твоя власна.

— Щиро дякую! — відповіла Робін, прикидаючись, що страшенно рада, і водночас не розуміючи, коли в біса вона має читати, якщо не має вільної хвилини за всіма лекціями, роботою та відвідинами храму.

— Прочитай розділ про матеріалістичне власництво та егомотивність, — наказав Джов. — А тепер…

Він дістав другий опитувальник і взяв із кишені лаковану чорнильну ручку.

— Я маю оцінити твою готовність до постування, яке ми називаємо очищенням…

Він записав вік Робін, попросив устати на ваги й записав вагу, потім запросив знову сідати і виміряв тиск.

— Трохи низький, — прокоментував Джов, глянувши на цифри, — але вже майже обід, тож це нічого. Тепер я послухаю серце та легені.

Поки Джов притискав холодний стетоскоп їй до спини, Робін відчувала, як липне до шкіри схований у ліфчик камінчик.

— Чудово, — сказав Джов, відкладаючи стетоскоп, сів і зробив відмітку у формі, а тоді продовжив ставити питання про поточний стан здоров’я. — Звідки шрам на руці? — поцікавився він. Робін зрозуміла, що про довгий шрам, наразі схований під рукавом кофти, доповіла одна з жінок у гуртожитку, які бачили її роздягненою.

— Врізалася у скляні двері, — відповіла вона.

— Справді? — перепитав Джов, уперше показавши трохи недовіри.

— Так, — сказала Робін.

— Це не був замах на самогубство?

— Боже, та ні, — недовірливо засміялася Робін. — Спіткнулася на сходах і пробила рукою скло на дверях.

— А, зрозуміло… ти мала регулярний секс зі своїм нареченим?

— Я… так, — відповіла Робін.

— Користувалася контрацептивами?

— Так, приймала пігулки.

— Але вже не приймаєш?

— Так, у настановах було написано…

— Чудово, — сказав Джов, записуючи. — Синтетичні гормони страшенно шкідливі. Не можна поміщати в своє тіло неприродні речі. У тому числі презервативи, жіночі мембрани… все це перешкоджає вільному рухові Ці. Ти знаєш, що таке Ці?

— На лекції Тайо казав, що це ніби життєва сила, так?

— Енергія життя, що складається з Їнь та Ян, — кивнув Джов. — У тебе вже є невеликий дисбаланс. Але не переймайся, — м’яко додав він, продовжуючи писати, — ми це виправимо. У тебе колись були хвороби, що передаються статевим шляхом?

— Ні, — збрехала Робін.

Насправді ґвалтівник заразив її хламідіями, які вилікували антибіотиками.

— Ти маєш оргазми під час сексу?

— Так, — відповіла Робін, відчуваючи, як червоніє.

— Щоразу?

— Зазвичай, — відповіла Робін.

— Згідно з тестом, типологічно ти належиш до деканату Вогню-Землі, тобто ти — Дарувальниця-Воїтелька, — провадив Джов, дивлячись на неї. — Це вельми сприятлива натура.

Робін ця оцінка не здалася принадною, почасти тому, що вона відповідала від імені вигаданої Ровени, а не від себе. Також їй здалося, що «Дарувальниця» — це синонім об’єкта для вицуплю-вання грошей. Однак вона з ентузіазмом сказала:

— Цетак цікаво!

— Я сам уклав типологічний тест, — усміхнувся Джов. — Ми виявили, що він вельми точний.

— А ти до якого типу належиш? — спитала Робін.

— Цілитель-Містик, — відповів Джов, явно потішений питанням, на що Робін і розраховувала. — Кожний квіантант співвідноситься з одним із наших пророків і з однією з китайських стихій. Можливо, ти помітила, що ми називаємо групи за назвами стихій. Однак, — серйозно додав Джов, відкинувшись у кріслі, — ти не повинна думати, що я тримаюсь за якусь конкретну негнучку традицію. Я прагну синтезувати найкраще зі світової медицини. Аюрведичні практики варті того, щоб їх рекомендувати, проте, як бачиш, я не зрікаюся стетоскопа чи вимірювання тиску. Однак я не граю за правилами Великої Фарми. Це світовий рекет, який ще нікого не зцілив.

Робін утрималася від заперечень і натомість зобразила легке збентеження.

— Справжнє зцілення може бути лише духовним, — сказав Джов, приклавши руку до грудей. — Цьому існують численні свідчення, але якщо весь світ пристане на цілющу філософію УГЦ, компанії втрачатимуть мільярди. Твої батьки досі разом? — спитав він, знову різко змінивши тему.

— Так, — відповіла Робін.

— Ти маєш братів або сестер?

— Так, сестру.

— Твої рідні знають, що ти тут?

— Так, — відповіла Робін.

— Вони тебе підтримують? Тішаться, що ти прагнеш духовного зростання?

— Ну… вони трохи… мабуть, — сказала Робін, знову засміявшись, — вони вважають, що я роблю це через пригнічений стан. Бо весілля скасували. Сестра вважає, що це трошки дивно.

— А ти? Ти вважаєш, що це дивно?

— Нітрохи! — зухвало відповіла Робін.

— Добре, — сказав доктор Джов. — Твої батьки та сестра зараз сприймають тебе як свою живу річ. Знадобиться час, щоб ти навчилася здоровішим способам єднання. Отже, — різко додав він, — ти готова до добового постування, але нам потрібно відновити баланс твоєї Ці. Оці тинктури, — додав він, підводячись, — дуже ефективні. Повністю натуральні. Я сам їх змішую.

Він узяв із полиці три маленькі пляшечки, налив Робін склянку води, додав по дві краплі з кожної пляшечки, покрутив склянку, а тоді подав їй. Думаючи, що це нерозумно — пити невідомо що — але трохи заспокоєна маленькими дозами, Робін випила воду.

— Добре, — усміхнувся їй Джов. — Що ж, якщо виникнуть негативні думки, ти знаєш, що робити, авжеж? У тебе є медитація радості та співоча медитація.

— Так, — усміхнулася Робін, ставлячи на стіл порожню склянку.

— Що ж, ти готова до постування, — сказав він, явно маючи на увазі, що їй час іти.

— Дуже дякую, — сказала Робін, підводячись. — Чи можу я спитати, — почала вона, показуючи на будиночки за вікном, — що це таке? Ми не бачили їх під час оглядин території.

— Це кімнати усамітнення, — відповів Джов. — Але ними користуються тільки постійні члени церкви.

— А, розумію, — відповіла Робін.

Джов указав їй на двері. Робін не здивувалася, коли побачила Дзяна, який чекав на неї в коридорі. Вона вже вивчила, що лишитися без нагляду тут можна хіба що в туалеті.

— Час обідати, — сказав Дзян, поки вони йшли до виходу.

— Добре, — сказала Робін. — Завтра я постую, треба набратися сил.

— Не кажи так, — суворо відповів Дзян. — До посту слід готуватися винятково духовно.

— Вибач, — навмисно знітилася Робін. — Я не хотіла… я тільки вчуся.

Коли вони вийшли на подвір’я, юрби вірян вже прямували до обідньої зали. Навколо басейну Утопленої пророчиці було ціле зібрання — всі чекали на свою чергу попросити її благословення.

— Мабуть, — сказала Робін Дзянові, — я перед обідом збігаю до вбиральні.

І вона пішла, не даючи йому нагоди заперечити, і ввійшла до жіночого гуртожитку, де нікого не було. Відвідавши туалет, вона поспішила до свого ліжка. На свій подив, на подушці біля свого щоденника Робін виявила ще дещо: дуже старий, розтріпаний примірник тієї самої книжки, яку вона тримала в руках. Розкривши її, вона побачила виведену розмашистим почерком присвяту.

Денні, Мученику-Містику, моїй надії, моєму натхненню, моєму сину.

З вічною любов'ю,

Тато Джей.

Робін пам’ятала, що Денні Броклз дуже просив неодмінно повернути книжку, тож вона поклала на подушку власну «Відповідь», а його примірник забрала, щоб віддати за обідом. Тоді вона опустилася навколішки, дістала з ліфчика камінчик і поклала його до трьох інших, схованих між рамою та матрасом. Вона і без цього підрахунку пам’ятала, що сьогодні четвер, але розуміла, що з посиленням утоми та голоду тільки ці камінчики, можливо, даватимуть їй змогу не забувати, скільки минуло днів.

32

Клайв Літтлджон повернувся на роботу в середу. О дев’ятій Страйк SMS-кою запросив його на особисту розмову в офісі о п’ятій — коли обидва передадуть свої «об’єкти» іншим підрядникам.

Цей план, на жаль, не втілився в життя. О десять по дев’ятій, щойно Страйк став на чати під будинком братів Франків у Бекслігіті, йому подзвонив Барклей.

— Ти на Франках? — спитав він.

— Так, — відповів Страйк.

— Ага, ну тоді я так подумау, що ти маєш знати: то вони обоє, — сказав Барклей. — Не тільки молодший. Я тут переглядав фото, які зробиу вчора ввечері, так опівночі під її будинком лазиу старший. Вони удвох її сталкерять. Фріки кінчені.

— Чорт, — сказав Страйк.

Вони щойно взяли ще одну справу про можливу подружню невірність, тож новина, що доведеться поставити на Франків удвічі більше людей, не тішила.

— Ти сьогодні вільний, так? — спитав Страйк.

— Та, — відповів Барклей. — Дев працює з новою невірною дружиною, а Мідж розкручує оту секс-працівницю, яку ти сфотографувау за розмовою з Біґфутом.

— Добре, — сказав Страйк, подумавши, чи не попросити Бар-клея скасувати вихідний, і вирішивши, що так не можна, — дякую, що сказав. Я перегляну графіки, щоб тепер вони обоє були в нас під наглядом.

Щойно Барклей поклав слухавку, Страйк отримав повідомлення від Літтлджона, який написав, що Біґфут, якого нечасто бачили в офісі його компанії, сьогодні вирішив туди завітати, а компанія розташовувалася у Бішопс-Стортфорді, містечку за сорок миль від місця, де Страйк зараз стояв. Хоч як Страйкові хотілося бачити обличчя Літтлджона, коли питатиме його про приховання факту роботи на «Паттерсон Інкорпорейтед», тепер він вирішив, що швидше й простіше буде з’ясувати все по телефону. Тож він передзвонив Літтлджонові.

— Привіт, — узяв слухавку той.

— Про зустріч забудь, — сказав Страйк. — Поговорімо зараз. Хотів спитати: чому ти не сказав, що до мене три місяці працював на Мітча Паттерсона?

У відповідь — тиша. Страйк чекав, поглядаючи на вікна Франків.

— Хто тобі це сказав? — нарешті спитав Літтлджон.

— Та байдуже хто. Це правда?

Знову тиша.

— Так, — нарешті відповів Літтлджон.

— Може, поясниш, чому приховав це?

Третя довга пауза не покращила Страйку настрою.

— Так, слухай…

— Мене випхали, — сказав Літтлджон.

— Чому?

— Паттерсон мене незлюбив.

— За що?

— Не знаю, — відповів Літтлджон.

— Ти десь напартачив?

— Ні… не зійшлися характерами, — відповів Літтлджон.

«А в тебе той характер взагалі є?» — подумав Страйк. І спитав:

— Була сварка?

— Ні, — відповів Літтлджон. — Він просто сказав, що я йому більше не потрібен.

Страйк був певен, що йому щось недоговорюють.

— Ще питання, — сказав він. — Що ти робив в офісі у понеділок після Великодня?

— Рахунки, — тільки й сказав Літтлджон.

— Пат не було на роботі. Це державний вихідний. В офісі взагалі нікого не мало бути.

— Я забув, — відповів Літтлджон.

Страйк стояв із телефоном біля вуха і міркував. Він нутром чуяв, що тут нечисто, але мозок нагадав, що без Літтлджона всіх поточних справ вони не покриють.

— Мені потрібна ця робота, — вперше проявив ініціативу Літтлджон. — Діти щойно облаштувалися. В мене іпотека.

— Я не люблю брехні, — відповів Страйк, — і в тому числі, коли від мене щось приховують.

— Я не хотів, щоб ти подумав, що я нездара.

Страйк, суплячись, відповів:

— Вважай, що це усне попередження. Щось іще від мене приховаєш — і ми прощаємось.

— Зрозумів, — відповів Літтлджон. — Я так не робитиму.

Страйк поклав слухавку. Знайти підрядників нормальної якості було непросто, але, мабуть, час знову братися до справи. Які б причини не спонукали Літтлджона приховати роботу на «Паттерсон Інкорпорейтед», досвід Страйка в управлінні людьми — армійцями та цивільними — навчив його, що де одна брехня, там і ще більше.

Телефон у його руці задзвонив. Він прийняв і почув низький шорсткий голос Пат:

— Вам тут телефонує такий собі полковник Едвард Ґрейвз.

— З’єднайте, — попросив Страйк, який у понеділок вранці лишив повідомлення на старий автовідповідач батьків Александра Ґрейвза.

— Алло? — промовив голос літнього чоловіка.

— Доброго ранку, полковнику Грейвзе, — сказав Страйк. — Це Корморан Страйк. Дякую, що перетелефонували мені.

— Ви детектив, так?

Голос, який належав людині з вищих прошарків суспільства, звучав недовірливо.

— Саме так. Я мав надію, що зможу поговорити з вами про Універсальну гуманітарну церкві і вашого сина Александра.

— Так, ви сказали про це у повідомленні. В чім річ?

— Мене найняла людина, яка намагається витягнути з цієї церкви родича.

— Нічого корисного ми їй порадити не можемо, — гірко відповів полковник. Вирішивши не казати, що він уже знає про сумні наслідки звільнення Александра, Страйк мовив:

— Також я хотів спитати, чи не проти ви поговорити зі мною про вашу онуку Дайю.

На фоні Страйк почув голос літньої жінки, хоча слів не розібрав. Полковник Ґрейвз озвався до неї:

— Та почекай, Баба. — А тоді до Страйка: — Ми теж наймали детектива. Такого собі О’Коннора. Ви з ним не знайомі?

— Боюся, що ні.

— Мабуть, відійшов від справ… гаразд. Ми з вами поговоримо.

Щиро здивований Страйк сказав:

— Це дуже люб’язно з вашого боку. Наскільки я розумію, ви у Норфолку?

— Ґарвестон-Голл. Ми є на всіх мапах.

— Вам буде зручно наступного тижня?

Полковник Ґрейвз сказав, що буде, і вони домовилися про зустріч у наступний вівторок.

Ховаючи телефон у кишеню. Страйк побачив дещо неочікуване. Обоє братів Франкенштейнів щойно вийшли з багатоквартирного будинку, як завше пошарпані, зате в перуках, які частково приховували високі лоби, але Страйк, який уже вивчив увесь їхній обмежений гардероб і манеру тягнути ноги, легко впізнав обох. Заінтригований цим слабеньким замахом на маскування, Страйк дійшов за ними до автобусної зупинки, де за десять хвилин брати сіли на автобус номер 301. Вони пішли на верхній поверх, а Страйк лишився на першому і написав Мідж, що Франки покинули домівку і що він їй напише окремо, де його змінити. За сорок п’ять хвилин Франки висадилися на зупинці «Бересфорд-Сквер» у Вулвічі, а Страйк пішов слідом, не зводячи очей із потилиць у криво натягнутих перуках. Трохи прогулявшись, брати натягнули рукавички, а тоді зайшли до крамниці спортивних товарів. Страйк, відчуваючи, що візит до спортивного магазину так далеко від дому — це така сама марна спроба заплутати сліди, як і перуки, написав Мідж їхню поточну локацію і зайшов слідом.

Він загалом не мав братів за геніїв, але нині його оцінка їхнього інтелекту стрімко нижчала. Молодший без упину поглядав на камери відеонагляду. В якийсь момент перука почала сповзати, він її поправив. Із робленою розслабленістю вони прогулялися крамницею, беручи навмання речі й показуючи один одному, а тоді дісталися секції альпінізму. Страйк почав фотографувати їх.

Пошептавшись, Франки взяли товсту мотузку. Далі почалася притишена сварка — вочевидь, вирішували, котрий із двох молотків кращий. Зрештою було обрано гумовий, а тоді вони пішли на касу, заплатили за товари і вийшли з незручними пакунками під пахвами, а Страйк слідом. Скоро брати зайшли перепочити до «Макдональдсу». Страйк вирішив, що не варто йти туди за ними, тож лишився на вулиці стежити за входом. Він написав повідомлення Мідж, аж тут мобільний знову задзвонив. Цього разу номер був незнайомий.

— Корморан Страйк.

— Ага, — озвався агресивний чоловічий голос. — Чого тобі треба?

— Хто це? — спитав Страйк. Він чув металеве грюкання і чоловічі голоси на тлі.

— Джордан Рейні. Моя сестра каже, що ти придовбався до моєї клятої сім’ї.

— Я не придовбувався, — відповів Страйк. — Подзвонив твоїй колишній дружині, щоб…

— Вона мені не колишня, а дружина, чого ти до неї придовбався?

— Я не придовбувався, — повторив Страйк. — Я намагався зв’язатися з тобою, бо хочу поговорити про УГЦ.

— З якого це хріна?

— Я проводжу розсл…

— Мені нема шо сказати ні про шо, ясно? — вже майже криком відповів Рейні.

— Навіть про свиней? — спитав Страйк.

— Що за нах… які ще свині? Хто сказав про довбаних свиней?

— Твоя дружина сказала, що тобі сняться кошмари про свиней.

Передчуття підказало Страйку відсунути телефон від вуха. Рейні заревів:

— ЯКОГО ХРІНА ВОНА ТОБІ ЦЕ СКАЗАЛА?! ТА Я ТОБІ НОГИ ПОЛАМАЮ, ЯКЩО ЩЕ ХОЧ БЛИЗЬКО ПІДІЙДЕШ ДО МОЄЇ СУЧОЇ ЖІНКИ, ТИ, СУЧИЙ ХРІНОСМОКТ…

Далі — серія гучних ударів. Страйк вирішив, що Рейні гамселить слухавкою об стіну. Почувся інший чоловічий голос:

— АГОВ! РЕЙНІ!

Далі якесь вовтузіння, а потім зв’язок обірвався.

Страйк сховав телефон у кишеню. Цілих десять хвилин він стояв, цмулив електронку і поглядав на двері «Макдональдса». А тоді знову дістав телефон і набрав номер Шпеника.

— Шо ти, Куше? — спитав знайомий голос по кількох сигналах.

— Як справи в Енджел? — поцікавився Страйк.

— На тому тижні починає лікування, — відповів Шпеник.

— Побачилася з татом?

— Та побачилася. Він не хотів, курва така, але я переконав.

— Добре, — сказав Страйк. — Слухай, потрібна послуга.

— Кажи, — озвався Шпеник.

— Стосується такого собі Курта Джордана Рейні.

— Шо він?

— Хотілося б поспілкуватися особисто, — сказав Страйк. — Буде сьогодні вільний час? Я зможу під’їхати.

Шпеник мав вільний час, і вони домовилися зустрітися пізніше в кафе в Іст-Енді, яке добре знали, а тоді Страйк поклав слухавку.

33

Передавши стеження за Франками Мідж, Страйк сів на метро у бік станції «Бетнал-Ґрін». Потім пройшов заледве десять метрів, коли невгамовний телефон знову завібрував у кишені. Відступивши вбік, щоб не заважати перехожим, він побачив нове повідомлення від Біжу Воткінс.

Вона додала два фото себе в білизні, зроблені через дзеркало. Страйк ледь глянув на них і негайно видалив повідомлення. Він не мав наміру з нею колись іще бачитися, але ці фото могли завадити його рішучості, бо у червоногарячому ліфчику, панчішному поясі та панчохах вигляд вона, звісно, мала фантастичний.

Кафе «Пеліччіз» на Бетнал-Ґрін-Роуд було безперечно іст-ендським закладом: маленьке, столітнє, воно належало італійцям, а дерев’яні панелі з оздобленням у стилі ар-деко викликали дивне враження невідповідності — ніби їси смажену картоплю в купе «Східного експресу». Страйк сів у кутку спиною до стіни, замовив каву і взяв «Дейлі мейл», яку забув на столі попередній відвідувач.

Прогортавши звичне обговорення референдуму щодо брекзиту, він зупинився на п’ятій сторінці з великим фото Шарлотти в товаристві Лендона Дормера. Обоє тримали келихи шампанського і сміялися. Підпис повідомляв, що Шарлотта з бойфрендом відвідали благодійну вечерю у фундації Дормера. Стаття натякала на можливі заручини.

Це фото Страйк роздивлявся значно довше, ніж селфі Біжу. Шарлотта була у вузькій довгій золотій сукні й здавалася цілковито безтурботною. Вона поклала тонку руку на плече Дормера, чорне волосся спадало хвилями. Вона збрехала про рак чи просто кріпилася? Він придивився до мужнього обличчя Дормера, який теж здавався спокійним. Він все ще розглядав світлину, коли почувся голос:

— Шо ти, Куше?

— Шпенику, — сказав Страйк, кинув газету на сусідній столик і простягнув руку, а Шпеник потиснув її та сів.

Худющий та блідий Шпеник від останньої їхньої зустрічі встиг відростити бороду, яка майже сховала глибокий шрам, який відсмикував йому губу у вічній глузливій посмішці. На ньому були завеликі джинси і мішкувата сіра кофта. Зап’ястки, кісточки пальців та шию рясно вкривали татуювання.

— Хворієш, чи шо? — спитав він у Страйка.

— Та ні, а що?

— Та схуд шось.

— То так треба.

— А, зрозумів, — відповів Шпеник, почавши швидко хрумтіти пальцями. Ця сіпавка була в нього стільки, скільки Страйк його знав.

— Щось будеш? — спитав Страйк.

— Від кави не відмовлюся, — відповів Шпеник. Коли каву було замовлено, він спитав: — То шо тобі треба від Рейні?

— Ти його знаєш особисто?

— Я знаю, шо то за один, — відповів Шпеник. Міська поліція бліднула поруч із його розлогим знанням кримінальних кіл Лондона. — 3 фірмою Вінсента працював. Я чув, за шо він в результаті сів. Вони, довбні, того букмекера мало не вбили.

— Ти не знаєш, де він сидить?

Та в Бедфорді. У мене там кілька корешів зара’, такі справи.

Дуже сподівався почути саме це. Рейні має інформацію, яка може посприяти одному нашому розслідуванню, але відмовляється співпрацювати.

Шпеник, здавалося, нітрохи не здивувався такому повороту розмови. Офіціантка саме поставила перед ним каву.

Страйк подякував їй, бо Шпеник цього відверто не планував, а тоді дочекався, щоб вона відійшла, і спитав:

— Скільки хочеш за це?

— Нє, цього разу за мій рахунок. Ти мені з Енджел поміг.

— Дяка, Шпенику. Дуже це ціную.

— Це все?

— Так, але ще хотів спитати твоєї думки про дещо.

— Я тоді ше поїм, — нервово роззирнувся Шпеник. — Зара’, почекай.

— Меню ось, — відповів Страйк, підсуваючи картку до Шпеника. Він давно знав, у який спосіб приятель отримує бажане: спершу вимагає, а тоді погрожує, а чи можна виконати його забаганку — байдуже. Шпеник меню відкинув.

— Булку з шинкою хочу.

Зробивши замовлення, він повернувся до Страйка.

— То шо ше?

— Минулого року в Каннінґ-Тауні була стрілянина. Такому собі Кевіну Пірбрайту пустили кулю в лоба з пушки, яка вже засвітилася у двох злочинах, пов’язаних із наркотиками. Поліція знайшла в його квартирі шмаль та готівку. Вони вирішили, що він був місцевим дилером, але я вважаю, що ця теорія спирається винятково на походження тієї зброї. Убитий виріс у церкві, — провадив Страйк. — Я сумніваюся, що він розумів, де беруться наркотики, і тим паче не зміг би торгувати ними в обхід місцевих ділків. Мені цікава твоя думка про це… професійна.

— Шо за пушка?

— «Беретта 9000».

— Популярна пукалка, — знизав плечем Шпеник.

— Каннінґ-Таун — твої володіння. Ти нічого не чув про молодого хлопа, якого застрелили у власній квартирі?

Саме принесли замовлений Шпеником бутерброд. І знову Страйк сказав «спасибі» офіціантці за відсутності будь-якої вдячності з боку Шпеника. Той відкусив великий шматок, а тоді відповів:

— Нє.

Страйк чудово розумів, що у випадку, коли Пірбрайта прикінчив хтось із Шпеникових колег, той у цьому не зізнається. З іншого боку, якби він підійшов близько до Шпеникових справ, то мав би чекати агресивнішої реакції, а її не було.

— Тобто ти гадаєш…

— Та підстава це, — сказав Шпеник, не припиняючи жувати. — Точно не свиня якась його тойво?

Страйк знав про схильність Шпеника вішати половину правопорушень у Лондоні на корумповану поліцію. Він сказав:

— Навіть не уявляю, нащо поліції вбивати цього конкретного хлопця.

— А чого, мав компромат на свиню, хіба не міг? Моя тітка досі вважає, що Дувейна шмальнув поліцай.

Страйк пам’ятав Шпеникового кузена Дувейна, якого пристрелили, точно як Пірбрайта, а вбивцю так і не знайшли. Звісно, тітці Шпеника було найпростіше покласти провину на поліцію, адже інший її син загинув саме у перестрілці з поліцією під час гонитви на авто. Принаймні половина багатолюдного родинного клану Шпеника так чи інакше була пов’язана зі світом криміналу. Дувейн був членом банди з тринадцяти років і, на думку Страйка, купі людей було значно цікавіше, ніж поліції, його убити, але йому вистачило тактовності не озвучувати цю думку.

— Люди, на яких Пірбрайт мав компромат, не з поліції.

Він намагався переконати себе, що не хоче булку з шинкою. Шпеникова пахтіла просто чудово.

— Рейні страшенно боїться свиней, — сказав Страйк. — Тобто тварин, не поліціянтів.

— Та ну? — дещо зацікавився Шпеник. — Нє, Куше, свиню до Бедфорда ми не протягнемо.

Страйк засміявся, а його мобільний задзвонив. Висвітився номер Люсі.

— Привіт, Люсі, що там?

Ломако, сімейний лікар прийме Теда за тиждень у п’ятницю.

— Добре, — сказав Страйк. — Я приїду.

Чесно? спитала Люсі, і він почув, як вона аж не вірить, що він не каже, що подивиться, чи вільний, не злиться, що йому нав’язують певну дату.

— Так, я ж тобі казав. На котру йому?

— На десяту ранку.

— Гаразд, буду там у четвер, — відповів Страйк, — наберу Теда і скажу, що йду з ним.

— Це так чудово з твого боку, Ломако.

— Та ну, — відповів Страйк, якого після зізнань Люсі досі мучило сумління. — Це найменше, що я можу зробити. Слухай, я тут трохи зайнятий. Я тебе пізніше наберу, добре?

— Так, звісно. — Люсі поклала слухавку.

— Сталося шось? — спитав Шпеник.

— Та ні, — відповів Страйк, ховаючи телефон у кишені. — Власне, у дядька деменція чи не знаю що. Це мамин брат, — пояснив він.

— Справді? — перепитав Шпеник. — Сумна історія. Деменція — то така холера. У мого старого вона була.

— Я про це не знав, — сказав Страйк.

— Таке, — відповів Шпеник. — Рано почалася. Як я його востаннє бачив, він вже не знав, хто я і шо я. Але в старого чорта було достобіса дітей, тож він і при здоровій голові не дуже пам’ятав, хто я такий. А шо це в тебе нема дітей? — спитав Шпеник, ніби вперше це усвідомив.

— Не хочу їх мати, — відповів Страйк.

— Дітей не хочеш? — здивувався Шпеник, ніби Страйк заявив, що не хоче дихати.

— Не хочу, — відповів Страйк.

— Оце ти чудо нещасливе, — заявив Шпеник, дивлячись на Страйка і мовби не вірячи власним вухам. — Діти — то все в житті. Бляха, та мамку свою згадай. Ви троє для неї були цілим світом.

— Так, — автоматично відповів Страйк. — Власне…

— Ти би бачив бісову Алісу, як Енджел захворіла. Це, друже, і є любов.

— Так… власне, переказуй їй від мене найкращі побажання, добре? І Енджел теж. — Страйк підвівся з телефоном у руці. — Дяка, Шпенику. Мені час іти. Роботи багато.

Заплативши за каву і булку з шинкою, Страйк пішов у зворотний бік уздовж Бетнал-Ґрін-Роуд, поринувши у не надто продуктивні думки.

«Ви троє для неї були цілим світом».

Страйк ніколи не думав про Леду як про матір трьох дітей, але давній друг нагадав йому про існування людини, яку він згадував добре якщо раз на рік: то був значно молодший єдиноутробний брат, який народився від шлюбу його мами та її убивці. Хлопчик, якого батьки назвали передбачувано ексцентрично — Світч — народився скоро потому, як Страйк вступив до Оксфорда. Він нічого не відчував до крикливого немовляти, навіть коли щаслива Леда дала йому потримати брата. Найкраще з тих часів Страйк пам’ятав свій власний страх лишити маму наодинці з чимдалі неадекватнішим та агресивнішим чоловіком. Дитина стала лише додатковим ускладненням, а в очах Страйка була навіки заплямована тим фактом, що це був син Вітакера. Коли Леда померла, хлопчику був усього рік, і його всиновили прабаба та прадід із боку батька.

Де тепер Світч, він не знав і бажання знайомитися не мав. Таким самим було, наскільки знав Страйк, і ставлення Люсі. Тут він виправив себе: він гадки не має, яке в Люсі ставлення. Можливо, Світч став одним із напівбратів та напівсестер, з якими вона підтримує зв’язок, просто приховуючи це від старшого брата, поки той зверхньо вважає, що все про неї знає.

На станцію «Бетнал-Ґрін» Страйк повернувся з почуттям провини та незатишку. Якби Робін була доступна, він би її набрав — не щоб обтяжувати особистими проблемами, а щоб повідомити, що Шпеник допоможе розв’язати язика Джордану Рейні і теж вважає, що поліція помилилася щодо убивства Пірбрайта, а також що брати Франки замаскувалися і так ходили по мотузку. І знову той факт, що вона не в доступі й не буде в доступі в осяжному майбутньому, змусив його усвідомити, як сильно звук її голосу покращує йому настрій. А ще гостріше Страйк, найсамодостатніший із чоловіків, усвідомлював те, наскільки звик покладатися на її постійну присутність та підтримку.

34

Робін страшенно хотілося побути на самоті, спати та їсти, але графік на Чапмен-Фарм був побудований так, щоб цього діставалося по мінімуму, і деякі рекрути починали не витримувати. Робін бачила, як Тайо Вейс насварив зеленокосу Пенні Браун, бо та впустила стос чистої постілі, який несла через подвір’я. Бекка Пірбрайт швидко погнала групу Вогню до свинарника, але всі встигли побачити, як Пенні розридалася.

У критику матеріалізму та соціальної нерівності, яка буквально сипалася на новозавербованих, почала прокрадатися — та ні, вриватися — апокаліптична нота. Через відсутність контакту із зовнішнім світом виникало відчуття перебування у бункері, куди члени церкви регулярно приносили звіти про жахіття війни в Сирії та повільну смерть планети. На зустрічах панувала злихоманена атмосфера: тільки пробуджені здатні відвернути світову катастрофу, адже люди з бульбашки, егоїстичні й до всього байдужі, продовжують прискорювати рух людства до його кінця.

Тата Джея та УГЦ відверто називали надією світу. Після першої вечері Вейс не з’являвся, але Робін знала, що він досі на фермі, бо віряни часто згадували його притишеним, побожним тоном.

Рідкісні появи не тамували, а тільки посилювали захоплене ставлення його послідовників. Робін вирішила, що він не виходить із садиби і їсть там окремо від вірян, які попри заявлену відданість церкви органічній та етичній їжі споживали здебільшого дешеву швидку локшину з невеликою кількістю білків у вигляді переробленого м’яса та сиру.

У середу вранці Мадзу Вейс, яка, на відміну від чоловіка, часто пропливала подвір’ям, провела спільний сеанс у храмі для групи Вогню та групи Дерева. На центральну п’ятикутну сцену виставили коло лакованих стільців, і коли всі розсілися, Мадзу виголосила коротку промову про духовну смерть та відродження, можливе, за її словами, лиш після того, як минулі страждання та омани буде визнано, зцілено чи відкинуто. Тоді вона запросила членів групи поділитися досвідом несправедливості та жорстокості, яких вони зазнали з боку родичів, партнерів чи друзів.

Трохи заохочення, — і люди почали ділитися своїми історіями. Молодий член групи Дерева на ім’я Кайл, тендітний та знервований, детально розповів про те, як батько накинувся на нього, коли почув, що син — гей. Повідомивши, що мати стала на бік свого чоловіка і пішла проти нього, він не витримав і заридав. Решта групи висловила підтримку та співчуття, а Мадзу сиділа мовчки. Коли Кайл закінчив свою оповідь, вона коротко підсумувала її, викинувши усі слова, що позначали сімейні зв’язки, а натомість казала «жива річ» та «матеріалістичне власництво». А тоді:

— Дякую, що тобі вистачило сміливості поділитися своєю історією, Кайле. Матеріалісти не можуть зашкодити чистому духу. Зичу тобі швидкої смерті фальшивого «я». Коли не стане його, не стане й твого болю і твого страждання.

Один за одним члени групи починали говорити. Комусь було відверто дуже важко говорити про пережитий у стосунках або через їхню відсутність біль, але Робін мимоволі запідозрила, що дехто вичавлює з себе й навіть перебільшує свою травму, щоб краще вписатися в групу. Коли Мадзу запросила до розмови її, Робін розповіла про своє скасоване весілля та розчарування родини, а також відзначила, що була особливо засмучена, коли її покинув наречений, бо заради нього відмовилася від своєї роботи, плануючи подорожувати з ним після весілля.

Члени кола, серед яких багато хто сидів у сльозах, поспівчували їй, але Мадзу заявила Робін, що приписування важливості професіям — елемент системи контролю, прийнятої у бульбашковому світі.

— Відчуття ідентичності, що спирається на роботу чи ще якісь вигадки бульбашки, має матеріалістичну природу, — пояснила вона. — Коли ми твердо відкидаємо примхи его та починаємо живити дух, біль зникає, а натомість постає істинне «я», якому байдуже, чи йдуть із його життя живі речі.

Мадзу розвернулася до худорлявої дівчини з серцевидним обличчям, яка виділялася серед групи тим, що мовчала. Її руки були щільно складені на грудях, ноги схрещені. Одна п’ятка зачепилася за іншу.

— Поділишся з групою стражданнями, яких зазнала через матеріалістичне власництво?

Дещо тремким голосом дівчина відповіла:

— Я не зазнала жодних страждань.

Різновисокі темні очі Мадзу втупилися в неї.

— Жодних?

— Так, узагалі жодних.

Робін вирішила, що дівчині ще немає двадцяти. Під чіпкими поглядами інших членів кола вона трохи почервоніла.

— Мої рідні не зробили мені нічого поганого, — сказала вона. — Я знаю, що дехто тут пережив справді жахливі речі, але зі мною нічого такого не було. Нічого, — повторила вона, стенувши плечима.

Робін відчула ворожість групи до дівчини так чітко, ніби всі заявили про неї, і подумала, що краще б їй помовчати, але дівчина провадила:

— І я не думаю, що правильно називати любов батьків до дітей «матеріалістичним власництвом». Даруйте, але я з цим не погоджуюся.

Кілька членів групи, серед них і Амандіп, заговорили водночас. Мадзу втрутилася і запросила до слова тільки його.

— У конвенційних сімейних структурах існує певна динаміка влади, — заявив він. — Ти не можеш заперечувати існування примусу та контролю, нехай навіть ненавмисних.

— Ну, маленьким дітям потрібні певні рамки, — відповіла дівчина.

Тепер заговорила майже вся група, дехто відверто сердився. Вів’єн, дівчина з жорстким темним волоссям, яка ретельно зображала представницю робочого класу, кричала гучніше за всіх, і поступово інші замовкли, а вона продовжила:

— Те, шо ти називаєш «рамками», це, шоб ти знала, аб юз, — в моїй сім’ї це був аб’юз, — і коли ти отаке кажеш, ти просто знецінюєш досвід людей, яким нашкодили, реально нашкодили батьки своїм контролем… — (Кайл енергійно кивав.) —…ти підтримуєш ті самі чортові системи контролю, з яких ми намагаємося вирватися, чуєш? Не страждала ти, — то й молодець, але дай сказати і повчися в людей, як страждали, чуєш?

Багато хто бурмотів, погоджуючись. Мадзу мовчала, дозволяючи групі самій розібратися з дисиденткою. Уперше Робін побачила на її обличчі щиру усмішку. Дівчину з серцевидним обличчям інші члени групи в той день піддали відвертому остракізму. Робін кортіло сказати їй щось добре та обнадійливе, але вона наслідувала більшість та ігнорувала її.

Добове постування почалося в середу ввечері. На вечерю Робін отримала тільки чашку гарячої води, присмаченої лимоном. Роззирнувшись, вона побачила, що тільки членам груп Вогню, Дерева та Землі не дають їсти; Метал та Вода отримали звичні розварені овочі та локшину. Робін не думала, що Метал та Вода могли отак масово не дотягнутися до фізичних критеріїв, які висунув доктор Джов. Послухавши притишені коментарі постувальників, які сиділи поруч, Робін дійшла висновку, що вони вважають себе кращими за тих, хто їсть, і сприймають цю добу без їжі як почесну відзнаку.

Наступного дня, що мав стати останнім у її семиденному ретриті, Робін прокинулася після короткого сну, який переривався гризотним болем у шлунку. Цього вечора вона повинна була знайти пластиковий камінь на краю ферми, і думка про це водночас збуджувала і лякала. Вона ще не намагалася вислизнути з гуртожитку вночі й переживала не тільки про те, що її можуть перехопити на шляху до лісу, а й чи знайде вона в темряві потрібне місце.

Після сніданку, на який постувальники знову отримали воду з лимоном, всіх рекрутів удруге після первісного поділу на групи зібрали разом, а тоді члени церкви повели їх до лівого крила садиби. Всередині була порожня кімната з кам’яною підлогою, з центру якої спускали під землю дерев’яні сходи.

Унизу вони побачили обшите деревом приміщення. Робін вирішила, що воно простягається під більшою частиною садиби нагорі. Двоє дверей ліворуч натякали на те, що підземелля навіть більше. Навпроти сходів була сцена, а за нею — екран, майже такий самий великий, як у храмі на Руперт-Корт. Лампи у стелі м’яко світили, підлогу покривали циновки з очерету. Рекрутам сказали сісти на підлогу перед сценою, і Робін мимоволі згадалася початкова школа. Декому виконання наказу далося непросто, в тому числі й Волтеру Фернсбі, який мало не впав на сусіда, коли скуто й незграбно опускався на підлогу.

Щойно всі сіли, лампи у стелі згасли. Освітленою лишилася тільки сцена.

Під софіт вийшов Джонатан Вейс у своїх довгих помаранчевих шатах, вродливий, із довгим волоссям, ямочкою на підборідді та синіми очима. Присутні — не лише члени церкви, а й рекрути — почали аплодувати без підказки. Зліва від себе Робін бачила захоплене зарум’янене обличчя вдови Маріон Гакслі, яка явно була закохана у Вейса. Амандіп плескав чи не найенергійніше.

Джонатан усміхнувся зі звичною ніяковістю, жестом заспокоїв натовп, а тоді склав руки, вклонився і промовив:

— Дякую за ваше служіння.

— А ми — за твоє, — відповів хор рекрутів, які вклонилися у відповідь.

— Це не просто словесна формула, — усміхнувся до кожного Вейс. — Я щиро вдячний за все, що ви подарували нам протягом цього тижня. Ви принесли офіру часом, енергією та фізичними зусиллями, щоб підтримати нашу ферму. Ви допомогли зібрати кошти для нашої благодійності та почали досліджувати свою духовність. Навіть якщо ви не підете з нами далі, ви зробили справжнє, стійке добро — нам, собі і жертвам матеріалістичного світу. А тепер, — провадив Вейс, і його усмішка згасла, — поговорімо про той світ.

Із прихованих колонок полилася зловісна органна музика. Екран за спиною Вейса ожив. Рекрути бачили уривки відео з урядовцями, багатими зірками та чиновниками, а Вейс почав розповідати про нещодавній витік документів юридичної фірми, що працювала з офшорами: це були так звані Панамські документи. Робін бачила про них щось у новинах перед приїздом на Чапмен-Фарм.

— Шахрайство… клептократія… несплата податків… порушення міжнародних санкцій, — проказав Вейс тепер уже в мікрофон. — Брудну матеріалістичну еліту викрито й вона постала у всьому своєму віроломстві, на тлі прихованих статків, які могли б вирішити всі проблеми світу…

На екрані обвинувачені королі, президенти та прем’єр-міністри махали з помостів. Зірки усміхалися з червоних доріжок та сцен. Бізнесмени в дорогих костюмах відмахувалися від журналістів.

Заразливо й завзято Вейс завів мову про лицемірство, нарцисизм, жадобу. Він порівнював публічні висловлювання і приватну поведінку. Очі голодних та виснажених слухачів слідували за ним, коли він метався сценою. У приміщенні було жарко, сидіти на очеретяних циновках — незручно.

Тоді заграло меланхолійне піаніно, а на екрані з’явилися кадри з бездомними, що жебрали під фешенебельними лондонськими крамницями, тоді — присмертні діти Ємену з роздутими животами чи посічені й скалічені бомбами діти Сирії. Кадр із маленьким хлопчиком у крові та пилюці, якого в каталептичному стані завантажували до швидкої, викликав у Робін сльози. Вейс теж плакав.

Хорали та барабани акомпанували катастрофічним видовищам зміни клімату та забруднення: руйнувалися льодовики, тинялися серед розталої криги білі ведмеді, поставали винищені дощові ліси, показані з висоти пташиного польоту, а між цими кадрами знову з’являлися плутократи у своїх машинах та нарадчих залах. Дітей виносили з руїн їхніх будинків, а поруч зірки святкували багатомільйонні весілля; селфі з приватних літаків пересипали страшні картини наслідків урагану Катріна та цунамі в Індійському океані. На затінених обличчях сусідів Робін був шок і часто-густо сльози, а Вейс уже не здавався м’яким сором’язливим чоловіком, з яким вони знайомилися, а натомість кричав від люті, нетямлячись від образів на екрані та жорстокості світу.

— І все, все це можна зупинити, якщо тільки достатньо людей пробудиться від сну, в якому вони прямують просто до своєї загибелі! — горлав він. — Ворог та його агенти ходять світом, який мусить прокинутися чи загинути! І хто пробудить його, якщо не ми?

Музика повільно замовкла. Образи на екрані змерхнули. Вейс важко дихав, ніби довга промова виснажила його, його щоки були мокрі від сліз, голос хрипкий.

— Ви, — слабко промовив він, простягаючи руки до тих, хто сидів перед ним на підлозі, — почули поклик. Вас було обрано. І сьогодні ви маєте вибір. Знову приєднатися до системи чи відділитися. Відділитися — і битися. Зараз буде коротка перерва, — оголосив Вейс, і знову ввімкнулося світло. — Ні… ні! — додав він, коли почулися ріденькі аплодисменти. — Немає нічого радісного в тому, що я показав вам. Нічого.

Присоромлені плескачі зупинилися. Робін відчайдушно хотілося ковтнути свіжого повітря, та щойно Вейс зник, служителі відчинили двері до сусідньої обшитої деревом кімнати без вікон, де було виставлено холодну їжу.

Це приміщення було порівняно тісним. Двері до лекторію зачинилися, від чого відчуття клаустрофобії посилилося. Постувальників провели до столу, де стояли термоси з лимонною водою. Дехто розсівся під стінкою, жуючи бутерброд чи сьорбаючи гарячу воду. Біля ще двох дверей, які вели до туалетів, вишикувалися черги. Робін була певна, що вона просиділи в лекторії цілий ранок. Дівчина з серцеподібним обличчям, яка вчора кинула виклик Мадзу, сиділа в кутку, схопившись за голову. Робін переймалася за професора філософії Волтера, який ледь тримався на ногах, а його обличчя було біле та мокре.

— Що з вами? — тихо спитала вона, коли він притулився до стіни.

— Усе гаразд, усе гаразд, — відповів він, вчепившись у кухлик з водою. — Дух не втрачає сили!

Нарешті двері до лекторію прочинилися знову. Там було вже темно, люди, шукаючи де сісти, спотикалися та перепрошували.

Коли всі нарешті знову повсідалися, на сцені у плямі софіту з’явився Вейс. Робін із полегшенням побачила, що він усміхається. Їй зовсім не хотілося нових залякувань.

— Ви заслужили перепочинок, — сказав Вейс, і аудиторією прокотилися смішки. — Настав час для медитації та співу. Сядьте зручно. Тепер глибокий вдих. Вдихаючи, підніміть руки над головою… повільно видихайте, опускаючи їх. І-і: «Lokah Samastah Sukhino Bhavantu… Lokah Samastah Sukhino Bhavantu…»

Думати і співати мантри водночас було неможливо; переляк, провина, страх, які відчувала Робін, поступово відступили; вона відчула, як занурюється в оглушливий спів, що відлунював від дерев’яних стін, набирався потуги, відділявся від співців, ніби безтілесна сила, що вібрувала в приміщенні та в її власному тілі. Вони співали довше, ніж будь-коли раніше.

У роті пересохло. Робін почувалася так, наче ось-ось зомліє, але спів ніби не давав утратити свідомість, підтримував, давав силу витримати голод та біль.

І ось — нарешті! — Вейс зупинив спів, усміхаючись до них усіх, і Робін, попри всю слабкість та незатишну перегрітість, відчула приємність та ейфорію, що їх їй завжди дарували мантри.

— Ви, — тихо промовив Вейс ще хрипкішим, ще ламкішим голосом, ніж раніше, — видатні люди.

І попри все Робін відчула гордість, що він її похвалив.

— Неймовірні люди, — провадив Вейс, крокуючи перед ними туди-сюди. — І ви ж про це навіть не знаєте, так? — спитав він, усміхаючись до звернених на нього облич. — Ви не усвідомлюєте, хто ви. Справді видатна група новачків. Ми помітили це, щойно ви прибули. Члени церкви так мені й сказали: «Вони особливі. Саме їх нам і не вистачало».

Світ завмер над прірвою. Десять хвилин до опівночі, Армагеддон близько. Ворог, може, і перемагає, але й Благословенне Божество не здається. Доказ? Доказ такий, що воно прислало нам вас — і з вами у нас, можливо, є шанс.

Воно вже говорило з вами через свої канали, пробиваючись крізь гамір матеріалістичного світу. Саме тому ви тут.

Але тепер ви тиждень дихали чистим повітрям. Гамір відступив, ви чуєте й бачите значно ясніше, ніж раніше. Настав час знаку від Божества. Настав час, коли ви побачите насправді. І насправді зрозумієте.

Вейс упав навколішки. Заплющив очі. Рекрути заворожено дивилися, а він промовив лунким голосом:

— Благословенне Божество, якщо є на те воля Твоя, надішли нам Твого вісника. Нехай до нас зійде Утоплена пророчиця й доведе, що є життя після смерті, що чистий дух живе незалежно від матеріального тіла, що нагородою за життя в служінні є життя вічне. Благословенне Божество, я вважаю, що ці люди достойні. Пришли до нас Дайю.

У темній, спекотній кімнаті запанувала цілковита тиша. Вейс не розплющував очей.

— Благословенне Божество, — прошепотів він, — нехай вона прийде.

Глядачі всі водночас ахнули.

На сцені просто з повітря з’явилася прозора голова дівчинки. Вона усміхалася.

Стривожена Робін озирнулася, шукаючи, де проектор, але жодного променю світла не було, — стіна лишалася непроникною. Вона знову подивилася на сцену. Серце швидко калатало.

Усміхнена примара відрощувала тіло. Вона мала довге чорне волосся й була вбрана у довгу білу сукню. Підняла руку, дитинно помахала аудиторії. Дехто помахав у відповідь. Більшість сиділа перелякана.

Вейс розплющив очі.

— Ти прийшла до нас, — промовив він.

Дайю розвернулася до нього. Крізь неї було видно, як Вейс, стоячи навколішках, усміхається крізь сльози.

— Дякую, — сказав їй Вейс, схлипнувши. — Ти знаєш, я кличу тебе назад не через егоїзм… але бачити тебе знову…

Він ковтнув.

— Дайю, — прошепотів він, — чи вони готові?

Дайю повільно розвернулася до аудиторії. Її погляд ковзав по обличчях рекрутів. Вона усміхнулася та кивнула.

— Так я і думав, — озвався Вейс. — Іди з миром, моя маленька.

Дайю піднесла руку до вуст і ніби послала рекрутам повітряний цілунок. Вона почала повільно танути, аж поки протягом якоїсь миті тільки її обличчя сяяло у темряві. А тоді вона зникла.

Аудиторія завмерла. Ніхто не говорив, ніхто не повертався до сусіда, щоб обговорити побачене. Вейс підвівся і витер очі рукавом своїх шат.

— Вона повертається з Раю, коли знає, що потрібна нам. Щоб потішити свого дурного Татка Джея. Вона розуміє, що ви надто особливі, щоб дозволити вам вислизнути крізь пальці. А тепер, — стиха промовив Вейс, — ходіть зі мною до храму.

35

Новачки підвелися, ввімкнулося світло. Вейс зійшов зі сцени і пішов між ними, тут і там спиняючись і називаючи людей на імена, — навіть тих, з якими його ніхто не знайомив. Ті, кому випала така честь, здавалися враженими.

— Ровено, — усміхнувся він до Робін. — Я чув про тебе стільки чудового.

— Дякую, — мляво відповіла Робін і дозволила йому стиснути її долоні в його.

Люди навколо Робін дивилися на неї із заздрістю та повагою, а Вейс рушив далі, до сходів, що вели з підвалу до садиби.

Новачки пішли слідом. На верхівці сходів Робін побачила, що сонце за вікном вже сідає: вони провели у темній задушливій кімнаті цілий день. Від голоду було аж погано, все тіло боліло від фізичної праці та сидіння на незручній підлозі.

А тоді вона почула гучну рокову музику, що лунала над подвір’ям із динаміків. Члени церкви встали у дві шеренги, сформувавши ніби дорогу від садиби до храму, підспівували і плескали в долоні. Коли Робін вийшла у вологий вечір, саме почався приспів.

I don't need по one to tell me 'bout heaven

I look at my daughter, and I believe…[2]

Разом з іншими новачками Робін ішла між членами церкви, а ті співали. На неї крапав дощ, за музикою чувся гуркіт грому.

Sometimes it’s hard to breathe, Lord,

At the bottom of the sea, yeah yeah…[3]

Вейс повів їх у двері храму, сходи до яких тепер були освітлені численними лампами та свічками.

Центральна п’ятикутна сцена перетворилася на п’ятигранний басейн. Робін зрозуміла, що це, власне, і був басейн, просто схований під важкою чорною кришкою. Через темні стінки вода в ньому здавалася чорною. Перед ними стояла Мадзу, чия постать відбивалася у воді, ніби в темному дзеркалі. Її шати були вже не помаранчеві, а білі, точно як у її доньки, намальованої на стелі. Вейс піднявся східцями і став поруч із нею.

Усі — і члени церкви, і новачки — ввійшли до церкви, і тоді музика припинилася. З гучним стукотом зачинилися двері. Ті, хто раніше заводив новачків до садиби, пошепки наказали їм стояти обличчям до басейну, а тоді розійшлися і сіли обабіч.

Виморена голодом, спітніла, в розладі емоцій, Робін могла думала лише про те, як вабить прохолодна вода. Як чудово буде пірнути і кілька митей побути на самоті та в спокої.

— Сьогодні, — оголосив Джонатан Вейс, — ви маєте вільний вибір. Лишитися з нами чи повернутися до світу матеріалістів. Хто з вас зробить крок уперед і ввійде до води? Переродіться сьогодні. Очистіть себе від хибного «я». Вийдіть із чистих вод собою істинними. Хто з вас готовий зробити перший і найголовніший крок до чистого духу?

Секунду чи дві ніхто не рухався. Тоді повз Робін проштовхався Амандіп.

— Я готовий.

Члени церкви, які спостерігали за всім, почали радісно гукати та плескати в долоні. Джонатан та Мадзу заусміхалися і простягнули до нього руки. Амандіп пішов до них, піднявся східцями до краю басейна, Джонатан та Мадзу дали йому якісь нечутні настанови. Він скинув кросівки та шкарпетки, тоді ступив до басейну, занурився у воду і скоро виринув. Його окуляри з’їхали набік, але Амандіп сміявся. Крики та аплодисменти членів церкви лунали у храмі, коли Джонатан і Мадзу допомагали мокрому Амандіпу вийти з іншого боку басейна. Його однострій обважнів від води. Він забрав кросівки та шкарпетки, і двоє членів церкви вивели його через двері у задній частині церкви.

Наступним до басейну піднявся Кайл. Коли він вийшов із води, церква зустріла його з таким самим захватом.

Робін вирішила, що досить чекати, і протиснулася до переднього краю групи.

— Я хочу приєднатися, — сказала вона, і всі відповіли аплодисментами та радісними криками.

Вона рушила вперед, піднялася східцями, зняла шкарпетки та кросівки. За знаком Джонатана вона ступила до несподівано глибоко басейна та занурилася в холодну воду. Намацавши ногами дно, вона відштовхнулася, і коли вирвалася на поверхню, солодка тиша змінилася гуркотом аплодисментів та схвальних криків.

Джонатан Вейс допоміг їй вийти з води. Робін у важкому мокрому костюмі і з прилиплим до очей волоссям отримала з рук усміхненого Тайо Вейса шкарпетки та кросівки, а тоді він особисто провів її крізь двері у задній частині храму до кімнатки, де Амандіп та Кайл уже в сухому одязі витирали голови рушниками і здавалися щасливими. На дерев’яних лавах під стінами лежали складені сухі однострої та рушники. Навпроти були ще одні двері, як здогадалася Робін — надвір.

— Тримай, — подав Робін рушника усміхнений Тайо. — Бери однострій і перевдягнися.

Амандіп та Кайл люб’язно відвели очі, коли Робін стягнула кофту, соромлячись мокрої білизни, але Тайо дивився — відверто та з усміхом.

— Як гадаєш, скільки людей приєднається? — спитав у Тайо Амандіп.

— Побачимо, — відповів Тайо, не зводячи очей із Робін, яка сіла і намагалася стягнути мокрі штани та натягнути сухі так, щоб не було видно, якими прозорими стали її труси. — Нам потрібні всі, до кого можливо дотягнутися. Це битва добра проти зла як вона є… час мені вертатися, — додав Тайо, коли Робін, уже повністю одягнена, почала натягувати шкарпетки.

— Просто не віриться, — задихано промовив Амандіп, коли за Тайо зачинилися двері. — Я прийшов сюди з думкою, що це божевілля, якась секта. Я просто збирався написати статтю для студентської газети. А тепер… я став членом цієї секти!

Він нестримно зареготав, і Кайл та Робін теж почали сміятися.

Протягом наступних тридцяти хвилин усе більше та більше людей заходили до приміщення в такому самому стані майже істеричної смішливості. Увійшов Волтер Фернсбі, якого помітно хитало, за ним — Пенні Браун, чиє зелене волосся обліпило обличчя, ніби водорості. З’явилася, трусячись, Маріон Гакслі, яка здавалася дезорієнтованою, але теж залюбки почала хихотіти. Скоро роздягальню заповнили люди, які захоплено обговорювали матеріалізацію Дайю в підвалі та власну гордість за рішення приєднатися до лав церкви.

Потім протягом десяти хвилин ніхто не заходив. Мовчки пробігшись поглядом по обличчях, Робін підрахувала, що з півдесятка людей утрималися, і серед них були дівчина з серцеподібним обличчям, яка відмовилася критикувати своїх рідних перед групою Вогню, та білява подруга Пенні. Пенні, власне, тепер стривожено роззиралася і вже не сміялася. Минуло ще десять хвилин, а тоді двері назовні відчинив Вілл Еденсор.

— Сюди, — запросив він і повів нових вірян із храму до обідньої зали.

Було вже темно, тіло і досі мокра голова Робін пішли сиротами. Пенні Браун досі стривожено виглядала подругу, з якою приїхала до Чапмен-Фарм.

Нові віряни ввійшли до їдальні, де інші члени церкви, які покинули храм раніше, зустріли їх стоячою овацією. Вочевидь, поки новачки перебували в підвалі під садибою, було зроблено чимало, бо з бантин звисали червоні та золоті паперові ліхтарі, схожі на ті, що хиталися під вітром на Вардор-стріт, а ще апетитно пахло м’ясом. Працівники кухні вже пішли між столами, штовхаючи свої величезні металеві каструлі на колесах.

Робін опустилася на перше-ліпше місце і жадібно випила воду, яка стояла там у пластянці.

— Вітаю, — промовив тихий голос з-за її спини, і вона побачила голомозу Луїзу, яка штовхала каструлю, звідки пахло ніби курячим карі. Вона насипала повний черпак на жерстяну тарілку Робін і додала кілька ложок рису.

— Дякую, — щиро сказала Робін. Луїза мляво усміхнулася і пішла далі.

Це був не найкращий карі на світі, проте нічого смачнішого та поживнішого Робін не їла, відколи приїхала на Чапмен-Фарм, а ще тут вистачало білку. Вона їла швидко, так прагнучи цих калорій, що не могла стриматися. Коли з карі було покінчено, їй дали миску йогурту з медом, і це було найсмачніше, що вона їла за цілий тиждень.

У залі панував святковий дух. Сміху лунало більше, ніж зазвичай, і Робін здогадувалася, що причиною цього був бенкет, який їм подали. Тепер вона побачила за верхнім столом Нолі Сеймур у помаранчевих шатах, і до неї вперше дійшло, що акторка, мабуть, одна з принципалів церкви. Поруч із Нолі сиділо двоє чоловіків середніх літ, теж у помаранчевих шатах. Робін спитала про них свого сусіда, і той пояснив, що один із них — мультимільйонер, який зробив собі статки на пакувальній продукції, а другий — член парламенту. Робін запам’ятала імена, щоб згадати про них у листі до Страйка.

Коли всі доїли, до зали ввійшли Джонатан та Мадзу Вейси, яких зустріли новою овацією. Дівчини з серцевидним обличчям та решти новачків, які не ступили до басейну, ніде не було видно. Робін було цікаво, де вони, чи їх узагалі нагодують і чи пов’язана довга відсутність Вейсів з останньою спробою переконати їх.

Вона боялася, що Вейс виступить з новою промовою, але натомість із колонок знову залунала музика, Вейси сіли, і помахом руки Джонатан сповістив, що з формальностями покінчено і час святкувати. Залунала стара пісня «R.E.M», і дехто з вірян, уперше за бозна-скільки часу наївшись м’яса, підхопився танцювати.

Its the end of the world as we know it

And I feel fine…[4]

36

Сума дев’ять на третьому місці означає:

Зупинений відступ

Розпачливий та небезпечний.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

Вечірка тривала щонайменше дві години. Джонатан Вейс спустився від верхнього столу (його зустріли захоплені крики) і почав танцювати з юними дівчатами. Мільйонер-пакувальник теж підвівся, рухаючись так, ніби його суглобам не завадило б мастило, і приєднався до групи, що зібралася навколо Вейса. Робін так само сиділа на своїй дерев’яній лавці й тиснула з себе усмішку, але хотіла тільки піти нарешті до гуртожитку. Перетравлювання справжньої їжі після голодування, гучна музика, біль у м’язах після цілого дня сидіння на твердій підлозі: все це посилювало виснаженість.

Нарешті почулися перші акорди «Heroes», і вона зрозуміла, що це остання пісня — ніби «Auld Lang Syne». Вона старанно підспівувала й тримала щасливе обличчя, і нарешті отримала свою винагороду: всі почали розходитися по гуртожитках під дощем, який пішов, поки вони їли, крім хіба що таких чорноробів, як Луїза, яких лишили прибирати тарілки.

Попри утому, що сягала кісток, та частина розуму Робін, яка не забувала, навіщо вона тут, підказала, що сьогодні найкраща нагода знайти пластиковий камінь. Всі на фермі поїли незвичайно добре і мають швидко позасинати. І справді, жінки навколо швидко скинули одяг, натягнули піжами, надряпали кілька слів у щоденники і попадали в ліжка.

Робін зробила короткий запис у власному щоденнику і надягнула піжаму просто на білизну, яка ще не до кінця висохла. Роззирнувшись і переконавшись, що на неї ніхто не дивиться, вона лягла у ліжко просто в шкарпетках та кросівках і сховала однострій під ковдрою. За десять хвилин світло, яке контролювалося рубильником деінде, нарешті вимкнули.

Робін лежала у темряві, слухаючи дощ і змушуючи себе не засинати, хоча повіки раз у раз опускалися. Скоро стукіт за вікном потонув у сопінні та повільному, важкому диханні. Вона не наважилася ні чекати надто довго, ані витягати з-під ліжка дощовик. Стараючись не шурхотіти постіллю, вона натягнула однострій на піжаму. А тоді повільно та акуратно вислизнула з ліжка і, скрадаючись, рушила до дверей, готова хоч кому відповісти, що встала у туалет.

Вона сторожко відчинила двері. Електричне світло на порожньому подвір’ї було погашено, тільки фонтан Дайю блищав у місячному світлі, а ще світилося єдине вікно на верхньому поверсі садиби.

Робін навпомацки обійшла будівлю і пройшла між чоловічим та жіночим гуртожитками. Волосся швидко намокало під дощем. Коли вона дісталася кінця проходу, очі дещо звикнули до темряви. Вона прямувала до латки дерев, яку було видно з вікна гуртожитку й яка лежала за маленьким полем, де ніхто з новачків ще не бував.

У кінці проходу між гуртожитками росли дерева та кущі, ховаючи поле від очей. Продираючись крізь гущавину і стараючись не перечепитися через корінь, вона помітила світло і завмерла.

Робін побачила ще кілька «кімнат усамітнення» на кшталт тих, які бачила з вікна кабінету доктора Джова. Їх було не видно від гуртожитків завдяки деревам. Крізь кущі було видно світло, яке сочилося з-під штор, якими були запнуті скляні двері одного з будиночків. Робін злякалася, що хтось зараз вийде чи визирне. Вона почекала з хвилину, обмірковуючи варіанти, а тоді вирішила ризикнути. Покинувши свій сховок між деревами, вона почала скрадатися, тримаючись метрів за десять від будиночка.

І зрозуміла, що просто зараз ніхто з «кімнати усамітнення» не вийде. Звідти лунали ритмічний стукіт та хекання, а також тоненький писк, який міг означати і задоволення, і біль. Робін поспішила далі.

Від засадженої деревами території «кімнат усамітнення» поле відділяли ворота на п’ять ґраток. Робін вирішила перелізти їх замість намагатися відчинити. Опинившись на іншому боці, вона побігла, охоплена ледь стримуваною панікою. Земля чавкала під ногами. Якщо на фермі є камери нічного бачення, її можуть побачити будь-якої миті; агенція, може, і дослідила периметр з усією ретельністю, але про наглядові технології всередині вони не знають нічого. Раціональна частина мозку підказувала, що вона досі ніде не бачила камер, але страх не зникав, женучи її до глибшої темряви лісу.

Опинившись під захистом дерев, вона відчула полегшення, аж тут підступив інший страх. Вона ніби знову побачила маленьку прозору постать Дайю, що являлася їм у підвалі за кілька годин до цього.

«То фокус, — нагадала вона собі. — Ти точно знаєш, що то фокус».

Але Робін не розуміла, як саме це було зроблено, а коли наосліп продираєшся крізь гущавину та кропиву, спотикаєшся об покручене коріння і чуєш гучний, мов постріли, тріск галуззя під ногами і стукіт дощу об крони, повірити у привидів ой як легко.

Робін не знала, чи в правильному напрямку вона рухається, бо за відсутності машин неможливо було на слух визначити, де дорога. Хвилин десять вона дерлася навмання, аж тут праворуч просвистіла, блимнувши фарами, автівка, і Робін зрозуміла, що знаходиться метрів за двадцять від периметру.

Їй знадобилося майже пів години, щоб знайти маленьку просіку, яку лишив просто під парканом із колючим дротом Барклей. Сівши навпочіпки, Робін обмацала ґрунт і нарешті торкнулася пальцями чогось неприродньо теплого та гладенького. Вона дістала пластиковий камінь з-поміж бур’янів і роз’єднала дві половинки. Руки трусилися.

Увімкнувши міні-ліхтарик, вона побачила ручку, папір і записку, написану знайомим почерком Страйка. Серце тьохнуло, ніби вона побачила його самого. Вона ледь встигла дістати записку, коли почула за спиною голоси.

Перелякала Робін вимкнула ліхтарик і кинулася в найближчу кропиву, захищаючи обличчя руками. Вона була певна, що переслідувачі, хто б вони не були, почують шалений стукіт її серця. Чекаючи на окрик чи вимогу показатися, вона чула тільки кроки. А потім заговорила дівчина.

— З-з-здається, я щойно бачила світло.

Робін завмерла і заплющила очі, ніби це мало зробити її менш видимою.

— То місяць блищить на дроті, — відповів чоловічий голос. — Кажи. Що саме ти хотіла?

— Й-й-я хочу, щоб т-т-ти мені ще п-п-приростив.

— Лін… я не можу.

— Ти м-м-мусиш, — відповіла дівчина, яка мало не плакала. — Інакше м-м-мене знову змушуватимуть із ним п-п-піти. Я не м-м-можу, Вілле, не м-м-м…

Вона розридалася.

— Чш-ш! — стривожено зашипів Вілл.

Робін почула шурхіт тканини та шепіт. Вона вирішила, що Вілл обняв Лін. Тепер її схлипування звучали притишено.

— Чому не м-м-м…

— Ти знаєш, чому, — пошепки відповів він.

— Вони в-в-відправлять мене до Б-б-бірмінґему, якщо я з ним не п-п-піду, а я не м-м-можу лишити Цін, я н-н-н…

— Хто сказав, що тебе відправлять до Бірмінґему? — спитав Вілл.

— М-м-мадзу, якщо не п-п-піду з ним…

— Коли вона тобі це сказала?

— В-в-вчора, але якщо я п-п-прирощу, м-м-може, вона…

— О Боже, — сказав Вілл, і Робін ніколи не чула стільки відчаю у цій короткій фразі.

Запала тиша, тільки чулося якесь шарудіння.

«Тільки не здумайте зайнятися сексом, — подумки благала Робін, яка зі щільно заплющеними очима лежала в кропиві. — Тільки не це».

— А м-м-може, зробити як К-к-кевін? — нерозбірливим від плачу голосом промовила Лін.

— Здуріла? — грубо спитав Вілл. — Щоб отримати вічне прокляття, знищити свій дух?

— Я не п-п-покину Цін! — заридала Лін. І знову Вілл перелякано зацитькав на неї. Знову запала мовчанка, у якій Робін почула поцілунки — скоріше утішливі, ніж пристрасні.

Вона мала б передбачити, що не тільки «Детективна агенція Страйка та Еллакотт» могла знайти сліпу пляму відеоспостереження у зручному сховку серед дерев. Тепер її безпечне повернення до гуртожитку залежало від подальших дій пари. Вона страшенно боялася, що хтось із них підійде ближче до місця, де вона ховалася, адже якщо проїде ще машина, в світлі фар стане добре видно яскравий помаранчевий однострій, але не мала вибору і мусила лежати у кропиві. Проблему того, чим пояснити бруд і траву на чистому одязі, вона обміркує, щойно вибереться з лісу.

— А ти не можеш сказати Мадзу, що в тебе… що там у тебе було минулого разу?

— Цистит, — схлипнула Лін. — Вона не п-п-повірить.

— Гаразд, — відповів Вілл. — Тоді… тоді вигадай іншу хворобу. Попросися до доктора Джова.

— Але я м-м-муситиму одужати… я не покину Цін! — знову заридала Лін, а Вілл, відверто переляканий, зашипів:

— Заради Бога, не кричи так!

— Чому т-т-ти не м-м-можеш знову п-п-приростити мені?

— Я не можу, зрозумій, не можу…

— Ти б-б-боїшся!

Робін почула кроки, які швидко віддалялися, і вирішила, що дівчина побігла геть, а Вілл слідом, бо наступного разу його голос звучав трохи віддаля.

— Лін…

— Якщо ти мені не п-п-приростиш…

Далі слів було не розібрати. Робін непорушно лежала у своїй схованці. Серце шалено калатало, вуха напружено дослухалися до всього навколо. Пара продовжувала сваритися, але вона вже не чула, про що. Скільки вона лежала і слухала, Робін не знала. Знову промчала машина. Нарешті голоси та кроки затихнули.

Робін ще п’ять хвилин не рухалася, боячись, що пара повернеться, а тоді сторожко сіла.

Зім’ята записка від Страйка так само була у неї в руці. Вона кілька разів глибоко вдихнула, а тоді ввімкнула ліхтарик, розправила папірець і прочитала лист.

14 квітня четвер

Сподіваюся у тебе все складається добре. Дев передасть цей лист і до суботи приїжджатиме перевіряти, чи ти поклала у камінь відповідь. Якщо там нічого не буде, побачимося в неділю.

Я зустрівся з Абігейл Гловер, донькою Джонатана Вейса Дізнався цікаве. Вона каже, що Дайю була донькою не Вейса, а Александра Грейвза. На момент їі смерті Вейси та батьки Грейвза боролися за опіку. Абігейл бачила і пережала там багато насильства. Коли Дайю втонула, особисто її на три ночі замкнули голу в свинарнику, але свідчити вона, на жаль, відмовилася.

У вівторок я зустрінуся з батьками Длександра Грейвза. Розповім, як усе пройшло.

Досі намагаюся вистежити Шері Гіттінз, дівчину, яка повела Дайю на пляж. Я вивчив матеріали про смерть Дайю і маю багато питань. Все, що зможеш дізнатися, буде до речі

Можливо, придумав, як переконати Джордана Рейні поговорити зі мною: у Шпеника є друзі, які з ним разом сидять.

Літтлджон мене непокоїть. Він не сказав, що до нас 5 місяці працював на Паттерсона. Шукаю йому заміну.

Франки так само фріки і, можливо, планують викрадення.

Дбай про себе. Щойно захочеш вийти, тільки скажи. Як буде треба, ми виламаємо двері.

Цьом, С.

Робін не знала, чому ця записка змусила її заплакати, але на папір упала сльоза. Зв’язок із життям назовні подіяв ніби ліки, додав сил, а Страйкова обіцянка виламати двері і отой «цьом» були ніби обійми.

Тоді вона взяла ручку, поклала папірець на коліно і почала писати, лівою рукою тримаючи ліхтарик.

Усе складається добре. Сьогодні вступила у церкву. З головою пірнала в басейн у храмі.

Вілл Еденсор тут, я щойно підслухала його розмову з Лін, донькою Дейрдре Догерті. Вона просить, щоб він їй «приріс», щоб не спати з якимсь чоловікам Про кого мова, не знаю. Лін навіть пропонувала втекти, але Вілл геть промитий, і каже, що на, них чекає прокляття. Певності не маю, але якщо в неї вже є тут дитина, вона може бути Вілловою. Якщо так, то я певна, що вона народжувала до повноліття, бо здається зовсім юною.

Насильства поки не бачила, але недосипання і недоїдання цілком, реальні.

Сьогодні я бачила, як просто нізвідки матеріалізувався привид Дайю, ходив, махав нам. Її викликав Джонатан В. Не розумію, як це вдалося, але було дуже переконливо, і більшість навернулася.

Робін перервалася, згадуючи, що ще може бути цікаво Страйку її трусило від холоду, а від утоми важко було думати.

Мабуть, це все, вибач, що так мало. Оскільки я тепер справжня вірянка, сподіваюся, що почну бачити всяку жерсть.

Ідея за нагоди позбутися Літтлджона мені подобається.

Цьом,

Робін

Вона згорнула записку, сховала у камінь, а тоді повернула камінь на місце. Потім із важким серцем порвала лист від Страйка на дрібні клаптики і рушила назад до ферми, по дорозі вкидаючи клапті у різні кущі кропиви.

Але вона так втомилася, що втратила відчуття напрямку. Скоро Робін опинилися серед тісного жмутка дерев, крізь який ніби не проходила. Знову почала підніматися паніка. Зрештою вона протиснулася між двома стволами, заплетеними повзучою рослиною, зробила кілька кроків маленькою просікою і, не стримавши зойку, перечепилася через щось тверде та гостре.

— Чорт, — простогнала Робін, обмацуючи ногу. Вона порізалася, але хоч штани, на щастя, не порвала. Обмацавши ґрунт, вона знайшла, об що перечепилася: це був чи уламок пня, чи якогось кілка. Вона підвелася і в світлі місяця побачила кілька обламаних кілків, що утворювали криве коло. Згадалася історія Кевіна Пірбрайта, якого прив’язували до дерева на ніч у віці дванадцяти років. Невже до цих кілків колись прив’язували цілу групу дітей? Якщо так, то цим місцем більше не користувалися, бо кілки гнили собі в гущавині.

Трохи кульгаючи, Робін рушила далі і з допомогою проблисків місячного світла нарешті вийшла на узлісся. Тільки на темному, мокрому полі, за яким була ферма, вона зрозуміла, що не лишила записки для Мерфі. Надто втомлена і змучена, щоб повертатися, вона вирішила вибачитись наступного тижня. За п’ятнадцять хвилин Робін уже перелізла через ворота, а тоді пройшла повз темні й тихі «кімнати усамітнення» і з величезним полегшенням непоміченою прослизнула назад до гуртожитку.