Стрімка могила

Пі/Перешкода

ПЕРЕШКОДА означає труднощі.

Попереду небезпека.

Розгледіти небезпеку і знати, як лишитися на місці — ось мудрість.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

37

Якщо лист від Робін із Чапмен-Фарм не справив на Страйка такого сильного враження, як його лист — на неї, відсутність записки для Раяна Мерфі несказанно його потішила. Він приховав цю реакцію від Дева Шаха, коли той підтвердив, що в пластиковому камені (до якого він дістався удосвіта) був тільки один лист.

— Добре, що з нею все добре, — тільки й сказав Страйк, прочитавши повідомлення Робін за партнерським столом. — Та й інформації вона вже накопала збіса нівроку. Якщо Вілл Еденсор має там дитину, це частково пояснює його відмову піти.

— Ага, — погодився Дев. — Боїться переслідування. Розбещення неповнолітньої, це ж воно? Скажеш про це серу Коліну?

Страйк повагався, насуплено потираючи підборіддя.

— Якщо це точно дитина Вілла, то рано чи пізно ми муситимемо йому сказати, але я б спершу краще розібрався у ситуації.

— Неповнолітня є неповнолітня, — заявив Дев.

Страйк ще не бачив, щоб Шах виявляв таку безкомпромісність.

— Я з тобою згоден. Але те, що там діється, не можна оцінювати за нормальними мірками.

— В сраку ті нормальні мірки, — сказав Дев. — Біля дітей прутень належить тримати у штанях.

Запала коротка напружена мовчанка, а тоді Дев заявив, що мусить трохи поспати після нічного чатування в машині, і пішов.

— Що його так засмутило? — поцікавилася Пат, коли скляні двері зачинилися гучніше, ніж зазвичай, а Страйк вийшов із кабінету з горням у руці.

— Секс із неповнолітньою, — відповів Страйк, ідучи до раковини, щоб помити чашку, а тоді вирушити на стеження за Біґфу-том. — Не в самого Дева, — додав він.

— Ну, це я і так знаю, — сказала Пат.

Страйк не став питати, звідки. Серед найманих працівників агенції Дев був найгарніший, а Страйк із досвіду знав, що їхня офісна менеджерка схильна симпатизувати вродливим чоловікам. Ланцюжок асоціацій змусив його додати:

— До речі, якщо подзвонить Раян Мерфі, то цього тижня записки від Робін не було.

Щось у погляді Пат змусило його уточнити:

— Тобто її не було у камені.

— Наче я кажу, що ви її спалили, — огризнулася Пат і повернулася до клавіатури.

— Щось сталося? — спитав Страйк. Він би не назвав Пат промінчиком сонця по життю, але не пригадував, щоб вона так визвірялися без жодного приводу.

— Усе нормально, — відповіла Пат, зиркнувши на нього з-за монітора з незмінною електронкою в зубах. Страйк вирішив, що розумніше буде вимити горня мовчки.

— Що ж, піду я стежили за Біґфутом, — мовив він. Розвертаючись по пальто, він помітив стосик рахунків у Пат на столі. — Це від Літтлджона?

— Так, — відповіла Пат, швидко клацаючи клавішами.

— Можна, я подивлюся?

Страйк перебрав стос. Нічого незвичайного чи надмірного; власне, були навіть ознаки економії.

— Якої ви думки про Літтлджона? — спитав Страйк у Пат, повертаючи рахунки на її стіл.

— В сенсі — якої? — сердито підняла очі та.

— Просто питаю.

— Нормальний, — за мить вирішила Пат. — Згодиться.

— Робін мені казала, що він вам не подобається.

— Попервах здалося, що він занадто мовчазний. І все.

— Тобто він розговорився? — спитав Страйк.

— Так, — відповіла Пат. — Тобто ні… але він завжди ввічливий.

— Ви не помічали за ним нічого дивного? Дивної поведінки? Брехні?

— Ні. Чого ви мене про таке питаєте? — спитала Пат.

— Бо якби помічали, то були б у цьому не самі, — відповів Страйк. Він був заінтригований: ніколи раніше за Пат не було ні найменшої схильності утримуватися від строгих суджень про будь-кого — хоч клієнта, хоч працівника, хоч навіть самого Страйка.

— Він нормальний. Працює і працює, хіба ні?

Страйк не встиг відповісти, бо телефон на столі Пат задзвонив.

— Ой, Раяне, добридень, — значно теплішим тоном відповіла вона, взявши слухавку.

Страйк вирішив, що це слушний момент, щоб піти, і тихо зачинив по собі скляні двері.

Наступні кілька днів не принесли великого прогресу у справі УГЦ. Від Шпеника не було новин про можливість інтерв’ю з Джорданом Рейні. Шері Ґіттінз не фігурувала у жодній базі даних. Щодо свідків досвітнього купання Шері та Дайю, то власниця кафе, яка бачила, як Шері вела дитину на пляж, померла п’ять років тому. Страйк намагався зв’язатися з містером та місіс Гітон, до яких вибігла перелякана Шері, коли Дайю зникла у хвилях, і які досі мешкали за тією самою адресою в Кромері, але їхній домашній телефон не відповідав, коли б Страйк не пробував дзвонити. Він покрутив у голові ідею зазирнути до Кромера після Ґарвестон-Голлу, але в агенції і так ледь вистачало людей, а він ще мав їхати до Корнволла того ж таки тижня, тож вирішив не витрачати кілька годин на мандрівку, в кінці якої знайде порожній будинок.

Поїздка до Норфолку сонячним ранком вівторка минала без пригод, аж на пласкій прямій ділянці траси A11 його набрала Мідж із новинами щодо найновішої справи агенції — про можливий адюльтер, для з'ясування якого їх найняв чоловік невірної дружини. Клієнт не встиг навіть надбати прізвиська, якими в агенції позначали всіх клієнтів та об’єкти, але Страйк зрозумів, про кого мова, коли Мідж без зайвих прелюдій сказала:

— Спіймала місіс Як Там Її на гарячому.

— Уже?

— Так. Нафотографувала, як вона вранці виходила з квартири коханця. До мами поїхала, ти ба яка розумна. Можливо, треба було трохи потягнути. Ми на цій справі не сильно заробимо.

— Це плюс до репутації, — не погодився Страйк.

— Сказати Пат, щоб дзвонила наступному номеру зі списку очікування?

— Почекаймо тиждень, — відповів Страйк по короткому ваганні. — На Франків треба вдвічі більше людей, бо тепер нам відомо, що вони обидва сталкери. Слухай, Мідж, коли вже про це… що сталося у Пат із Літтлджоном?

— Ти про що?

— Вони не сварилися?

— Не знаю про таке.

— Коли я сьогодні вранці питав її про нього, вона реагувала якось дивно.

— Бо він їй не подобається, — відповіла Мідж. — Нікому з нас, — додала вона зі звичною прямотою.

— Я потроху шукаю заміну, — сказав Страйк. Це була правда: вчора він написав знайомим із поліції та армії, питаючи про можливих кандидатів. — Гаразд. Ти добре попрацювала з місіс Отією. До завтра.

І він поїхав далі крізь невблаганно пласку місцевість, яка незмінно погіршувала йому настрій. Ейлмертонська комуна навіки зіпсувала йому враження від Норфолку; око не тішило ні безкрає низьке небо, ні млини де-не-де на обрії чи мальовничі болота.

Навігатор провів його кількома вузькими звивистими бічними дорогами, і нарешті з’явився перший знак із назвою «Ґарвестон». За три години по виїзду з Лондона він опинився у крихітному селі, проминув церкву з квадратною дзвіницею, школу та сільську мерію, які всі стояли поруч, і за три хвилини вже виїхав з іншого краю села. За чверть милі йому трапився дерев’яний вказівник, що позначав поворот до маєтку. Скоро потому Страйк уже в’їхав у прочинені ворота, наближаючись до місця, яке колись було домом Украденого пророка.

38

Обабіч під’їзду до маєтку буди високі живоплоти, тож навколишній парк Страйк не дуже роздивився, поки не доїхав до засипаного гравієм подвір’я, за яким височів Ґарвестон-Голл — асиметрична, проте показна будівля з блакитнувато-сірого каменю з готичними вікнами та дубовими дверима, до яких піднімалися кам’яні сходи. Вийшовши з машини, Страйк на кілька секунд затримався, роздивляючись бездоганні зелені газони, топіарних левів та водний сад, який поблискував удалині. А тоді двері прочинилися і рипливий, проте ще сильний чоловічий голос промовив:

— Добридень вам!

З будинку вийшов старий чоловік і спинився, спираючись на тростину з червоного дерева, на вершечку сходів. На ньому був твідовий блейзер із сорочкою та синьо-бордовою полковою краваткою гвардійців-гренадерів. Біля нього стояв неймовірно товстий жовтий лабрадор, який помахував хвостом, але вирішив, очевидно, що нехай гість сам прийде до нього замість того, щоб йому спускатися сходами.

— Я тими клятими сходами вже сам не годен ходити, вибачайте!

— Нічого страшного, — відповів Страйк і похрумтів гравієм, прямуючи до дверей. — Полковник Ґрейвз, наскільки я розумію?

— Як ся маєте? — відповів Ґрейвз, потискаючи його руку. Він мав густі білі вуса і дещо навислу верхню щелепу, через що був трохи схожий на кролика чи — менш приємне порівняння — на карикатурного бовдура з вищого класу. Очі за скельцями окулярів у сталевій оправі затягнула молочна плівка катаракти, а з вуха стирчав великий слуховий апарат тілесного кольору.

— Прошу, проходьте… до мене, Ґунґа-Діне, — додав він. Страйк вирішив, що останнє запрошення стосується товстого лабрадора, який нюхав його холошу, а не його самого.

Попереду Страйка полковник Ґрейвз почовгав до великого холу, гучно стукаючи тростиною по темному полірованому паркету, а лабрадор, хекаючи, плентався слідом. На них зі стін дивилися олійні вікторіанські портрети — понад сумнів, на них були зображені предки полковника. Інтер’єр був позначений спокійною красою старовини, яку підкреслювало світло, що сіялося з високого вікна у свинцевій оправі над сходами.

— Красивий будинок, — відзначив Страйк.

— Придбаний моїм дідом. Пивна аристократія. Броварні, утім, давно немає. Чули колись про «Ґрейвз Стаут»?

— Боюся, що ні.

— Відійшли від справ у 1953. Але маю кілька пляшок у льосі. Гидота. Батько змушував пити, — підмурок родинних статків тощо. То прийшли, — мовив полковник, захекавшись уже не гірше за свого пса, і відчинив двері.

Вони увійшли до великої вітальні, де панував невибагливий затишок аристократії: м’які канапи та крісла, оббиті вицвілим ситцем, вікна у свинцевій оправі, що дивилися на розкішний парк, і твідова лежанка для собаки, на яку лабрадор гепнувся із виглядом пса, який уже завершив плановий моціон на сьогодні.

Навколо низького столика з чайним начинням та бісквітним тортом «Вікторія», на вигляд домашнім, сиділо троє людей. У кріслі Страйк побачив стару жінку з тонким білим волоссям, убрану в темно-синє та перли. Руки жінки трусилися так сильно, що наводили на думку про хворобу Паркінсона. На дивані сиділа пара. Обом на вигляд було під п’ятдесят. Навислі брови та великий римський ніс надавали лисуватому чоловіку схожості з орлом. Його краватка — якщо тільки він не прикидався тим, ким не був, що за цих обставин Страйку здалося малоймовірним — показувала, що колись він служив у Королівській морській піхоті. Дружина, огрядна білявка, була одягнена в рожевий кашеміровий светр та твідову спідницю. Пишно начесане волосся сколював оксамитовий бант: Страйк востаннє бачив таку зачіску у вісімдесяті. Червоні щоки з порепаними судинами натякали, що жінка багато часу проводить на свіжому повітрі.

— Моя дружина Барбара, — сказав полковник Ґрейвз, — наша донька Філіппа та її чоловік Ніколас.

— Доброго ранку, — привітався Страйк.

— Добридень, — відповіла місіс Ґрейвз. Філіппа тільки кивнула, не усміхнувшись, а Ніколас взагалі утримався від вітальних жестів чи звуків.

— Сідайте, — запросив полковник, вказуючи Страйку на крісло навпроти канапи. Сам він повільно опустився на стілець із високою спинкою й аж рохнув від полегшення.

— Якого чаю бажаєте? — спитала місіс Ґрейвз.

— Міцного, якщо ваша ласка.

— Оце чоловік! — гарикнув полковник. — Я слабкого чаю не терплю.

— Я зроблю, матусю, — запропонувала Філіппа. У місіс Ґрейвз і справді так трусилися руки, що Страйку не здалося розумним довіряти їй окріп.

— Бажаєте торт? — без усмішки спитала Філіппа, передавши йому чай.

— Не відмовлюся, — відповів Страйк. До біса дієту.

Щойно всі отримали все і Філіппа знову сіла, Страйк почав:

— Власне, я дуже вдячний за цю нагоду поговорити з вами. Я розумію, що це нелегко.

— Нас запевнили, що ви не якийсь слизький шпиг, — сказав Ніколас.

— Приємно це чути, — сухо відказав Страйк.

— Без образ, — сказав Ніколас із виглядом людини, яка не від того, щоб образити, і навіть ладна цим пишатися, — але ми вирішили, що вас слід перевірити.

— Ви можете пообіцяти, що нас не тягатимуть по таблоїдах? — спитала Філіппа.

— Бо ви там регулярно фігуруєте, — додав Ніколас. Страйк міг би заперечити, що в житті не дав жодного інтерв’ю, що цікавість журналістів до ного персони була спричинена в основному успішними розслідуваннями і що він ніяк не може завадити пресі зацікавитися його новою справою.

Натомість він сказав:

— Наразі ризик втручання преси майже нульовий.

— Але ви вважаєте, що вона може зацікавитися? — натиснула Філіппа. — Бо наші діти нічого про це не знають. Вони вважають, що їхній дядько помер із природніх причин.

— Піпс, це було так давно, — мовила місіс Ґрейвз. Страйкові здалося, що вона трохи нервує через доньку та зятя. — Минуло двадцять три роки. Аллі тепер було б п’ятдесят два, — тихо додала вона у простір.

— Якщо ми можемо врятувати іншу сім’ю від того, що пережили самі, — гучно заявив полковник Ґрейвз, — ми будемо щасливі це зробити. Людина має певні обов’язки, — додав він, кинувши на зятя виразний, попри плівку катаракти на очах, погляд. Скуто розвернувшись на стільці до Страйка, він спитав: — Що саме ви бажаєте знати?

— Що ж, — сказав Страйк, — якщо це можливо, я почав би з Александра.

— Удома ми завжди називали його Аллі, — сказав полковник.

— Яким чином він зацікавився церквою?

— Це довга історія, — мовив полковник Ґрейвз. — Він, знаєте, хворів… але ми цього довго не усвідомлювали. Як воно зветься? — спитав він у дружини, але відповіла донька.

— Маніакально-депресивний розлад, але тепер, мабуть, придумали нове модне слово.

Тон Філіппи видавав скептичне ставлення до психіатрії та психіатрів.

— Коли він був хлопчиком, — тремким голосом мовила місіс Ґрейвз, — ми думали, що він просто вередливий.

— Стільки труднощів у шкільні роки, — скрушно похитав головою полковник Ґрейвз. — Зрештою його вигнали з Раґбі.

Це була назва старовинної та престижної приватної школи.

— Чому так сталося? — спитав Страйк.

— Наркотики, — похмуро відповів полковник Ґрейвз. — Я тоді служив у Німеччині. Ми забрали його до себе. Віддали до міжнародної школи, щоб довчився на атестат, але він був проти. Дуже скандалив. Сумував за друзями. «Чому Піпс дозволено лишатися в Англії?» «Піпс не ловили у гуртожитку з марихуаною, ось чому», — відповів я. Я сподівався, — додав полковник, — що товариство військових, знаєте, наставить його на вірний шлях. Весь час сподівався… але ось чим скінчилося.

— Його бабуся зголосилася наглянути за Аллі у себе в Кен-ті, — сказала місіс Ґрейвз. — Вона завжди любила Аллі. Він мав довчитися на атестат у місцевому коледжі, аж тут ми дізналися, що він утік. Бабуся нетямилася від тривоги. Я полетіла до Англії його шукати і знайшла у Лондоні, в будинку одного зі шкільних друзів.

— Том Бантлінґ, — понуро кивнув полковник. — Вони удвох цілі дні сиділи у підвалі та приймали наркотики. Утім, Том кінець-кінцем виборсався, — додав він, зітхнувши. — Тепер кавалер Ордену британської імперії… біда, знаєте, була в тому, що коли Баба його знайшла, Аллі минуло вісімнадцять. Його не можна було силою повернути додому чи змусили робити те, чого він не бажав.

— З чого ж він жив? — спитав Страйк.

— Інша бабуся лишила йому невеликий спадок, — пояснила місіс Ґрейвз. — І тобі теж, так, люба? — додала вона, звертаючись до Філіппи. — Ти ще на нього купила Баґл-Боя?

І місіс Ґрейвз показала на шафку з вигнутим фасадом, де стояло багато фотографій у срібних рамках. По миті збентеження Страйк зрозумів, що йому вказують на одне з найбільших фото, де міцненька юна Філіппа у мисливському вбранні усміхалася зі спини величезного сірого коня — це, вочевидь, був Баґл-Бой — а за ними виднілася зграя хортів. Її волосся, яке на фото було темним, було зібране точно таким самим оксамитовим бантом, як сьогодні.

— Тобто Аллі мав достатньо грошей, щоб не працювати? — спитав Страйк.

— Так, але він усе спустив, — відповів полковник Ґрейвз, — впорався за дванадцять місяців. А тоді звернувся по… як же воно зветься… субсидію. Я вирішив піти у відставку. Не хотів, щоб Баба розбиралася з ним сама-одна. Ми почали розуміти, що коїться щось дуже недобре.

— З’явилися ознаки психічного захворювання, я правильно розумію?

— Так, — відповіла місіс Ґрейвз, — він став параноїдальним, дивним. Якісь химери про уряд. Жахливо те, що ми тоді не розуміли, що це психічне захворювання, бо він завжди був трохи…

— Сказав нам, що з ним розмовляє Бог, — сказав полковник Ґрейвз. — Ми гадали, що то через наркотики. Думали, якби ж він тільки покинув ту кляту марихуану… він розсварився з Томом Бантлінґом і потім жив то в одних, то в інших, аж поки набридав і вони його виганяли. Ми намагалися стежити за ним, але іноді не знали, де він зник.

— А тоді в одному пабі він ускочив у просто жахливу халепу. Нік тоді був із ним, так? — спитала місіс Ґрейвз у зятя. — Вони були однокласниками, — пояснила вона Страйку.

— Я його намагався напоумити, — сказав Ніколас, — коли якийсь хлоп його штовхнув, а він накинувся на бідаху зі скляним кухлем. Пошматував йому обличчя. Наклали шви. Відкрили справу.

— Правильно зробили, — гарикнув полковник. — Тут нема чого заперечувати. Ми знайшли йому адвоката, друга сім’ї, а Данверс залучив психіатра.

— Аллі погодився лиш тому, що боявся в’язниці, — пояснили місіс Ґрейвз. — Він страшенно боявся опинитися під замком. Гадаю, він саме тому ніколи не любив школи-інтернати.

Філіппа ледь помітно закотила очі. Її батьки навіть не побачили цього, а от Страйк звернув увагу.

— І той психіатр діагностував цю маніакальну депресію, чи як там вона зветься, — додав полковник Ґрейвз, — і прописав пігулки.

— І сказав, що Аллі в жодному, в жодному разі більше не можна курити шмаль, — сказала місіс Ґрейвз. — Ми відмили Аллі перед судом, підстригли тощо, він мав такий чудовий вигляд у костюмі! Суддя поставився з великим розумінням, сказав, що Аллі підуть на користь громадські роботи. І ми теж, — зітхнула місіс Ґрейвз, — вважали тоді, що арешт — то насправді було на краще, правда ж, Арчі? Звісно, ми зовсім не тішилися, що постраждав якийсь бідолаха.

— І він повернувся жити сюди? — спитав Страйк.

— Точно так, — кивнув полковник Ґрейвз.

— А його психічний стан покращився?

— Так, йому стало значно ліпше, — відповіла місіс Ґрейвз. — І ти так раділа, що брат повернувся, правда, Піпс?

— Гм, — озвалася Філіппа.

— Він знову став такий, як у дитинстві, — сказала місіс Ґрейвз. — Такий добрий, такий дотепний…

Її очі наповнилися сльозами.

— Даруйте, — прошепотіла вона і почала шукати в рукаві носовичок.

Полковник Ґрейвз начепив на обличчя стоїчний, дерев’яний вираз середнього представника вищих прошарків англійського суспільства, якому випало зіткнутися з проявом неприхованих емоцій. Ніколас знайшов порятунок у змахуванні крихт із джинсів. Філіппа просто втупила погляд у чайник.

— Які громадські роботи призначили Аллі? — спитав Страйк.

— Власне, там вона і запустила в нього, знаєте, свої пазурі, — важко вимовив полковник Ґрейвз. — Громадський проект за п’ятдесят хвилин звідси, в Ейлмертоні. Прибирати вулиці тощо. Там було кілька людей із Чапмен-Фарм, і серед них — вона. Мадзу.

Це ім’я змінило атмосферу в кімнаті. Сонце так само лилося крізь освинцьовані вікна, але стало ніби темніше.

— Спершу він не казав, що познайомився з дівчиною, — провадив полковник.

— Але він проводив в Ейлмертоні більше часу, ніж було потрібно, — додала місіс Ґрейвз. — Повертався дуже пізно. Від нього знову пахло спиртним, а його ліки не можна було поєднувати з алкоголем.

— Тож була сварка, — сказав полковник Ґрейвз, — і він заявив, що зустрів дівчину, але вона нам не сподобається, тому він водить її до пабу замість приводити сюди. І я відповів: «Та що ти таке кажеш, чому вона нам не сподобається? Звідки ти знаєш? Приводь, познайом із нами. Приводь її на чай!» Хотів його, знаєте, підтримати. Тож він її привів…

До знайомства він розповідав про Мадзу так, що вона здалася нам донькою фермера. Нічого поганого в цьому нема. Але я зрозумів, що вона не донька фермера, щойно побачив.

Він раніше не знайомив з нами своїх подруг, — сказала місіс Ґрейвз. — Це був шок.

— Чому так? — спитав Страйк.

Власне, — почала місіс Ґрейвз, — вона була дуже юна і…

— Брудна, — сказала Філіппа.

— …трохи недоглянута, — сказала місіс Ґрейвз. — Довге чорне волосся. Худа, у брудних джинсах і якийсь ніби хламиді.

— Не розмовляла, — додав полковник Ґрейвз.

— Слова не вимовила, — підтвердила місіс Ґрейвз. — Просто сиділа поруч з Аллі отам, де зараз сидять Нік та Піпс, і тримала його під руку. Ми старалися бути люб’язними, авжеж? — благально звернулася вона до чоловіка. — Але вона просто дивилася на нас крізь волосся. І Аллі бачив, що вона нам не подобається.

— Та кому вона в біса сподобається, — сказав Ніколас.

— Ви теж із нею знайомі? — спитав Страйк.

— Познайомився пізніше, — відповів Ніколас. — Аж мурахи шкірою.

— Річ була не в сором’язливості, — сказала місіс Ґрейвз. — Я б зрозуміла, якби вона соромилася, але вона не тому мовчала. Від неї було відчуття… що вона справді дуже погана. І Аллі так настовбурчився, правда, Арчі? «Ви думаєте, що вона мені подобається, бо я ненормальний». Ми, звісно, так не думали, але бачили, що вона заохочує його… його нестабільну частину.

— Було очевидно, що вона сильніша особистість, — кивнув полковник Ґрейвз.

— Їй було не більше шістнадцяти, а Аллі — двадцять один рік, коли вони познайомилися, — сказала місіс Ґрейвз. — Це дуже важко пояснити. Ззовні здавалося… тобто ми вважали, що вона для нього надто юна, але Аллі…

Вона замовкла.

— Ґунґо! Чорти б тебе вхопили! — розсердився Ніколас.

Ніздрів Страйка сягнули гази, які випустив старий пес.

— Чим ви в біса його годуєте? — спитала у батьків Філіппа.

— Вчора він з’їв трохи нашої крільчатини, — вибачливо відповіла місіс Ґрейвз.

— Ти його розпустила, матусю, — сказала Філіппа. — Треба жорсткіше.

Страйкові здалося, що справжньою причиною такого недоречного роздратування був зовсім не собака.

— Коли Аллі замешкав на фермі? — спитав він.

— Досить скоро потому, як вони приходили до нас на чай, — відповіла місіс Ґрейвз. — І він досі отримував ту субсидію, так?

— Саме так, — підтвердив полковник, — але є ще родинний траст. Відколи йому минуло вісімнадцять, Аллі міг запитувати кошти звідти.

Страйк дістав записник та ручку. Філіппа та Ніколас ловили кожен його рух.

— Він почав писати запити на гроші, щойно замешкав із Мадзу, але опікунська рада не стала б давати йому гроші просто так, — провадив полковник. — А потім одного дня Аллі раптом прийшов сюди і сказав, що Мадзу вагітна.

— Сказав, що йому потрібні гроші на дитину і на комфортні умови для Мадзу, — сказала місіс Ґрейвз.

— Дайю народилася у травні 1988 року, правильно? — спитав Страйк.

— Саме так, — кивнула місіс Ґрейвз. Її руки так трусилися, що кожен ковток чаю здавався ризикованим. — Народилася на фермі. Аллі подзвонив нам, і ми негайно виїхали, щоб побачити дитину. Мадзу лежала в брудній постелі та годувала Дайю, а Аллі був такий худий і смиканий.

— У такому ж поганому стані, як перед арештом, — додав полковник Ґрейвз. — Не приймав ліків. Сказав, що вони йому не потрібні.

— Ми привезли подарунки для Дайю, але Мадзу навіть не подякувала, — сказала його дружина. — Але ми й далі навідувалися. Тривожилися за Аллі і за маленьку теж, бо умови там були вельми антисанитарні. Але Дайю була дуже гарненька. Схожа на Аллі.

— Викапана, — сказав полковник.

— Тільки чорнява, а Аллі був білявий, — додала місіс Ґрейвз.

— У вас не знайдеться фотографії Аллі? — спитав Страйк.

— Ніку, якщо твоя ласка? — попросила місіс Ґрейвз.

Ніколас потягнувся за спину і дістав фотографію, яка ховалася за зображенням Філіппи верхи на високому сірому коні.

— Тут Аллі двадцять два, — сказала місіс Ґрейвз, коли Ніколас передав фото над столом. — Коли з ним ще все було добре, до того, як…

На фото була група, у центрі якої стояв молодик із вузьким обличчям, білявим волоссям і помітно кролячим обличчям, хоча його кривий усміх здавався чарівним. Він був дуже схожий на полковника.

— Так, Дайю була дуже схожа на нього, — зауважив Страйк.

— Звідки ви знаєте? — холодно спитала Філіппа.

— Я бачив її фото в архіві новин, — пояснив Страйк.

— Особисто мені вона завжди здавалася схожою на матір, — сказала Філіппа.

Страйк придивився до решти групи на фото. Там була Філіппа, така ж чорнява та міцна, як на фото з полювання, а поруч стояв Нік із по-армійськи коротким волоссям та правою рукою на перев’язці.

— Поранився на навчанні? — спитав Страйк у Ніколаса, повертаючи фото.

— Що? А, ні. Дурна випадковість.

Ніколас узяв фотографію у Страйка і акуратно повернув на місце, сховавши за портретом дружини на її розкішному мисливському коні.

— Ви пам’ятаєте, як на фермі оселився Джонатан Вейс? — спитав Страйк.

— О так, — тихо відповіла місіс Ґрейвз. — Ми були зачаровані ним. Думали, він найкраще, що з тим місцем колись траплялося, так, Арчі? І тобі він подобався, авжеж, Піпс? — несміливо спитала вона. — Попервах?

— Він був вихованіший за Мадзу, та й потому, — без усмішки відповіла Філіппа.

— На вигляд хлоп щось тямив, — сказав полковник Ґрейвз. — Пізніше ставало зрозуміло, що він прикидається, але перше враження було приємним. Розповідав, як вони будуть займатися сталим розвитком землеробства. Звучало як достойна справа.

— Я його перевіряв, — сказав Ніколас. — Він не брехав. У Гарроу справді був. Але у театральному гуртку.

— Він обіцяв нам, що нагляне за Аллі, Мадзу і дитиною, — сказала місіс Ґрейвз. — Пильнуватиме, щоб усе було добре. Нам тоді здавалося, що його поява — то на краще.

— А тоді почалися релігійні витребеньки, — сказав полковник Ґрейвз. — Лекції про східну філософію тощо. Спершу воно здавалося некривдним. Ми більше переймалися психічним станом Аллі. Він писав опікунській раді листи, які диктував хтось інший. Виставляв себе, знаєте, партнером у фермерському господарстві. Пил в очі, але спростувати це було важко. Вони так чи інакше чимало витягнули з нашого фонду.

— Щоразу, коли ми приїздили на ферму, було видно, що Аллі все гірше, — сказала місіс Ґрейвз, — і було видно, що між Мадзу та Джонатаном щось відбувається.

— Вона навіть усміхалася, коли підходив Вейс, — додав полковник Ґрейвз.

— І вона почала так жахливо поводитися з Аллі, — провадила місіс Ґрейвз. — Так, знаєте, злобно. «Не скигли». «Не роби з себе дурника». І Аллі співав мантри і постував, і робив усе, що вимагав від нього Джонатан.

— Ми хотіли, щоб Аллі звернувся до іншого лікаря, але він заявив, що ліки — це отрута, і з ним усе буде добре, якщо його дух лишатиметься чистим, — сказав полковник Ґрейвз. — А тоді одного дня Баба поїхала до них… ти була з нею, так?

— Так, — скуто відповіла Філіппа. — Ми щойно повернулися після медового місяця. Взяли з собою фотографії з весілля. Не знаю, нащо. Ніби Аллі то було цікаво. І посварилися. Вони буцімто образилися, що ми не запросили Дайю розсипати квіти, — пирхнула вона. — Дурниця. Ми відправили Аллі та Мадзу запрошення, але знали, що вони не прийдуть. Джонатан випускав Аллі з ферми, тільки щоб збирати гроші на вулицях. Ця історія про квіти була просто приводом, щоб накрутити Аллі і вселити в нього думку, ніби ми ненавидимо його і його доньку.

— Ми, власне, хотіли, щоб вона розсипала квіти, — втрутився Ніколас. — Вона була…

Дружина зиркнула на нього, і він замовк.

— Аллі в той день просто неможливо було зрозуміти, — із відчаєм сказала місіс Ґрейвз. — Я звернулася до Мадзу: «Його треба комусь показати. Показати лікарю».

— Вейс заявив нам, щоб Аллі просто треба очистити своє его та наговорив іншої бридні, — сказав Ніколас. — І як на мене, то й нехай, чорти б його дерли. Сказав, що хоче жити як свиня — то його справа, хоче дурити бовдурів, а вони ще й доплачуватимуть, — це теж його справа, але з родини цього досить. І я сказав Аллі: «Якщо ти не бачиш, яка це все ахінея, то навіть більший дурень, ніж я думав. Тобі треба голову полікувати. Ану сідай в бісову машину…»

— Але він не поїхав, — сказала місіс Ґрейвз, — а тоді Мадзу сказала, що вона добуде ордер, за яким нам не можна буде до нього наближатися. Вона зраділа сварці. Це було саме те, чого вона хотіла.

— Тоді ми й вирішили, що треба щось робити, — мовив полковник Ґрейвз. — Я найняв того хлопа О’Коннора, детектива, про якого я казав вам по телефону. Він мав розкопати щось на Мадзу та Вейса, щось, що ми могли використати проти них.

— Він щось дізнався? — спитав Страйк, тримаючи ручку напоготові.

— Дещо про дівчину. Дізнався, що вона народилася на Чапмен-Фарм. Уважав, що вона була однією з нащадків братів Кровтерів — ви ж знаєте цю історію? Мати померла. Вона лишила доньку на фермі й поїхала до Лондона заробляти проституцією. Передозування. Жебрацька могила.

Вейс — шахрай, але без кримінального минулого. Батьки тоді мешкали в Південній Африці. Смерть першої дружини на вигляд — чисто трагічна випадковість. Тож ми вирішили, що часи відчаю вимагають відчайдушних заходів. Ми поставили О’Коннора стежити за фермою. Ми знали, що інколи Аллі їздить до Норвіча збирати гроші.

Ми схопили його на вулиці, — я, мій свояк та Нік, — провадив полковник Ґрейвз. — Запхали на заднє сидіння машини й привезли сюди. Він наче сказився. Ми заштовхали його до його кімнати і там протримали решту дня і більшу частину ночі. Намагалися вмовити.

— А він тільки співав мантри і казав, що має повернутися до храму, — безнадійно додала місіс Ґрейвз.

— Ми викликали місцевого терапевта, — провадив полковник. — Він прибув тільки під вечір. Молодий, тільки заступив. Щойно ми ввійшли, Аллі зібрався і заявив, що ми його викрали і тримаємо силоміць. Сказав, що хоче повернутися на Чапмен-Фарм, і благав хлопа викликати поліцію.

Щойно лікар пішов, Аллі почав кричати і кидатися меблями — от би бісів лікар його побачив у цьому стані! — і поки він трощив усе, сорочка задерлася, і ми побачили на його спині синці та рани.

— Я спитала: «Аллі, що вони з тобою зробили?» — слізно промовила місіс Ґрейвз. — Але він не відповідав.

— Ми знову завели його нагору, в його кімнату, — сказав полковник Ґрейвз, — і він там замкнувся. Я боявся, щоб він не втік через вікно, тому пішов чатувати на газон. Боявся, знаєте, що він вистрибне, щоб повернутися на Чапмен-Фарм. Я там пробув цілу ніч.

Наступного ранку прийшло двоє поліціянтів. Лікар повідомив їм, що ми проти волі утримуємо людину. Ми пояснили, в чому річ. Хотіли викликати йому невідкладну допомогу. Поліціянти сказали, що спершу самі мають його побачити, тож я пішов нагору до нього. Постукав. Тиша. Я стривожився. Ми з Ніком виламали двері.

Полковник Ґрейвз ковтнув, а тоді тихо додав:

— Він був мертвий. Повісився на ремені на гаку за дверима.

Запала тиша, в якій стало чути хропіння лабрадора.

— Я дуже співчуваю, — сказав Страйк. — Це жахливо для вас усіх.

Місіс Ґрейвз, яка витирала сльози мереживною хусточкою, вимовила:

— Даруйте.

Вона підвелася і, тягнучи ноги, вийшла з кімнати. Сердита Філіппа — слідом.

— Озираючись назад, — тихо сказав старий полковник, коли за його донькою зачинилися двері, — думаєш: «Що ми могли б зробити інакше?» Якби я міг повернутися в той день, то все одно запхав би його до машини, але повіз би просто до лікарні. Щоб його закрили і лікували. Але він так боявся ув’язнення. Я вирішив, що він ніколи нам цього не пробачить.

— І все могло скінчитися так само, — сказав Страйк.

— Так, — погодився полковник, дивлячись детективу просто у вічі. — Про це я відтоді теж подумав. Він був не при розумі. Ми запізнилися, ми схопили його надто пізно. Треба було діяти на багато років раніше.

— Наскільки я розумію, мав місце розтин?

Полковник Ґрейвз кивнув.

— Щодо причини смерті сумнівів не було, але ми хотіли, щоб фахівець оглянув ті сліди в нього на спині. Поліція їздила на ферму. Вейс та Мадзу заявили, що він сам це собі заподіяв, і інші сектанти це підтвердили.

— Вони сказали, що він сам себе шмагав?

— Бо почувався грішним і боров свою плоть… Ніку, ти не міг би налити мені ще чаю?

Дивлячись, як Ніколас марудиться з окропом та ситечком, Страйк подумав, що дарма деякі люди так не люблять чайні пакетики. Щойно полковник отримав свіжу чашку, Страйк спитав:

— Ви не пам’ятаєте імен людей, які бачили, як Аллі себе шмагав?

— Уже ні. Бозна-хто то був. Звіт коронера нічого не прояснив. Вони вважали, що Аллі цілком міг заподіяти це собі сам. Свідчення очевидців виявилися вирішальними.

Страйк зробив позначку в записнику, а тоді сказав:

— Я чув, що Аллі лишив заповіт.

— Одразу після народження Дайю, — кивнув полковник Ґрейвз. — Вони звернулися до нотаріуса у Норвічі, а не до сімейного адвоката.

Тоді старий глянув на двері, за якими зникли його дружина та донька, і додав тихішим голосом:

— У ньому Аллі заявляв, що у випадку його смерті має бути похований на Чапмен-Фарм. Мені одразу спало на думку, що Мадзу чекала його смерті зовсім скоро. І хотіла контролювати навіть після смерті. Ця бісова історія розбила моїй дружині серце. Вони не пустили нас на похорон. Навіть не сказали, коли він буде. Ні прощання, нічого.

— А як щодо майна Аллі?

— Все відходило Дайю, — відповів полковник Ґрейвз.

— Наскільки я розумію, там було небагато, лише той його спадок?

— Власне, ні, — зітхнув полковник Ґрейвз, — насправді він мав також певні акції та частки в компаніях, вельми цінні, які залишив мій неодружений дядько. Аллі назвали на його честь, тож він, е-е… — полковник Ґрейвз скосив очі на Ніколаса, — …так, він усе залишив Аллі. Ми гадаємо, що Аллі чи то забув про акції, чи то був надто хворий, щоб розуміти, як перетворити їх на гроші. Ми нагадувати про них теж не поспішали. Ми зовсім не намагалися обділити Мадзу та дитину! Родинний траст був готовий покрити будь-які потреби. Але так, Аллі мав чималі інвестиції, яких ніколи не торкався, і з часом ціна на них лише зростала.

— Я можу спитати, яка була їхня вартість?

— Чверть мільйона, — відповів полковник Ґрейвз. — Коли Аллі помер, вони дісталися Дайю… а ще вона стала першою у лінії спадкоємців на цей будинок.

— Справді?

— Так, — відповів полковник Ґрейвз із безрадісним сміхом. — Ніхто з нас не чекав на таке. Після смерті Аллі юристи захотіли вивчити всю ситуацію і розкопали майорат. Я певен, що дідусь хотів, аби будинок належав старшому сину у кожному поколінні. У ті часи це була, знаєте, звична річ — будинок перейшов від діда до батька, а від батька до мене, і ніхто не перевіряв документи, — в цьому просто не було потреби. Але після смерті Аллі ми підняли папери і, побий мене грім, там було написано «старшій дитині»! Але протягом кількох поколінь першими народжувалися сини. Можливо, дідусеві навіть не спало на думку, що може народитися первістка-дівчинка.

Двері прочинилися, і місіс Ґрейвз та Філіппа повернулися до кімнати. Філіппа допомогла матері сісти, а Страйк тим часом записував усе, що почув про чималий спадок Дайю.

— Наскільки у розумію, після смерті Аллі ви намагалися оформити опіку над Дайю? — спитав він, знову піднявши очі.

— Саме так, — відповів полковник Ґрейвз. — Мадзу не пускала нас до неї. А потім вийшла за Вейса. Та я був би проклятий, якби донька Аллі залишилися там, щоб її шмагали та мучили разом із рештою. Тож ми почали готувати підстави для оформлення опіки. Знову найняли О’Коннора, і він знайшов кількох людей, які приїздили на ферму медитувати і підтвердили, що діти там занедбані, недогодовані, одягнені не по сезону, не отримують освіти тощо.

— Це тоді Мадзу заявила, що справжній батько Дайю — Вейс? — спитав Страйк.

— Ви і про це вже знаєте? — схвально кивнув полковник. — Хах! Видно, що червоний берет! Впізнаю армію! — сказав він і криво усміхнувся до зятя, який здавався страшенно знудженим. — Так, вони почали стверджувати, що це взагалі не донька Аллі. Якби ми забрали її, вони б утратили контроль над тими акціями, розумієте? Тож ми вирішили: «Гаразд, встановімо факт батьківства», — і почали вимагати тесту на ДНК. Ми ще боролися за це, коли нам подзвонили. Мадзу. Сказала: «Вона загинула». — Полковник Ґрейвз показав, як кладе невидиму слухавку. — Клац… Ми вирішили, що вона це каже з чистої злостивості. Подумали, що вона могла десь сховати Дайю… що вона, знаєте, грає в якісь гру. Але наступного дня новина була вже у газетах. Втонула. Тіла не знайшли. Віднесло у море.

— Ви брали участь у дізнанні? — спитав Страйк.

— Ще б пак! — голосно відповів полковник Ґрейвз. — Вони не могли нам завадити піти до дізнання.

— І ви весь час були там?

— Протягом всього процесу, — кивнув полковник Ґрейвз. — Вони всі приїхали на дізнання у своїх рясах чи що воно. Вейс і Мадзу приїхали на новісінькому «мерседесі». Коронерка дуже переймалася відсутністю тіла. Ще б пак. Незвична обставина. Якби коронерка щось наплутала, то полетіла б її голова. Але берегова охорона підтвердила, що коло берега в ті дні була сильна розривна течія.

Привели експертного свідка, рятувальника, який сказав, що в холодній воді тіло може затонути і довго не спливати чи зачепитися за щось на дні. Видно було, як коронерці полегшало. Все одразу стало просто. А ще свідки бачили, як дівчина, Шері, вела Дайю на пляж. Розумово відсталий хлопчик…

— Арчі, тепер це називається «розлади навчання», — втрутився Ніколас, якому приємно було виправити тестя після клинів щодо переваги армії над флотом. — Такі речі вже не можна казати.

— Та хіба ж воно не те саме? — роздратувався полковник Ґрейвз.

— Тобі пощастило не бути дотичним до чортової освітньої системи, — відповів Ніколас. — Отримав би на горіхи, що називаєш речі своїми іменами.

— Цього свідка часом звали не Пол Дрейпер? — спитав Страйк.

— Імені не пригадаю. Такий малого зросту. Очі порожні. Здавався наляканим. Гадав, що втрапив у халепу, бо бачив, як Шері вивозила Дайю з ферми.

— Люди, що бачили, як фургон поїхав, і справді вскочили в халепу, — пояснив Страйк. — Вони були покарані за те, що не спинили Шері.

— Так це і був план Вейса, хіба ні? — відповів полковник, суплячись у його бік. — Сказав дівчині переконатися, щоб люди обов’язково бачили, як вони їдуть, щоб потім дати свідкам прочухана. Зробити вигляд, наче це не їхніх рук справа.

— Ви вважаєте, що Вейси наказали Шері втопити її?

— О так, — відповів старий солдат. — Так, вважаю. Мертвою вона коштувала чверть мільйона. І на будинок вони намагалися накласти лапу, поки ми не заплатити юристам, і ті від них відкараскалися.

— Розкажіть мені про Шері, — попросив Страйк.

— Дурноверха, — негайно відповів полковник Ґрейвз. — Нюняла на трибуні для свідків. Сумління нечисте. Ясно, як Божий день. Я не кажу, що дівчина справді втопила Дайю. Просто відвела на пляж у темряві, коли було відомо, що там сильна течія, і дозволила природі зробити решту справи. Це нескладно. Якого біса купатися о такій годині?

— Ви часом не відправляли до Шері Ґіттінз О’Коннора?

— О, так. Він її вистежив і знайшов у будинку кузини в Далвічі. Насправді її звали не Шері Ґіттінз… вона втекла з дому. Справжнє ім’я — Карін Мейкпіс.

— Це, — мовив Страйк, роблячи помітку в записнику, — надзвичайно корисна інформація.

— Знайдете її? — спитав полковник.

— Якщо зможу, — відповів Страйк.

— Добре, — кивнув полковник. — Вона перелякалася, коли з’явився О’Коннор. Наступного дня накивала п’ятами, і він її більше не знайшов… але саме вона знає, що там сталося насправді. Вона — ключ.

— Що ж, — сказав Страйк, пробігаючи очима нотатки, — здається, я спитав усе, що мав. Дуже вдячний за присвячений мені час. Ви неймовірно допомогли мені.

— Я вас проведу, — раптом схопилася на ноги Філіппа.

— До побачення, — мовив полковник, простягнувши руку Страйкові. — Якщо щось дізнаєтеся, повідомите мені, авжеж?

— Обов’язково, — відповів Страйк. — Щиро дякую за чай і торт, місіс Ґрейвз.

— Дуже сподіваюся, що ви щось дізнаєтесь, — сердечно відповіла мати Аллі.

Кроки розбудили старого лабрадора, який поплентався за Страйком та Філіппою, коли вони вийшли з кімнати. Філіппа мовчала аж до сходів, що спускалися на засипане гравієм подвір’я. Пес прочовгав повз них, дістався бездоганного газону і там присів, витиснувши на диво великий каведлик.

— Хочу вам дещо сказати, — мовила Філіппа.

Страйк розвернувся до неї. Взута у пласкі балетки, які полюбляла покійна принцеса Діана, Філіппа була значно нижча за нього і мусила задирати голову, щоб зазирнути в обличчя детективу своїми холодними блакитними очима.

— Нічого доброго, — мовила Філіппа Ґрейвз, — із вашого нишпорення навколо смерті Дайю не вийде. Анічогісінько.

Протягом своєї детективної кар’єри Страйк зустрічав людей, які виражали схожі настрої, але не знаходив у собі співчуття до них. Для Страйка правда була священною. Нарівні з нею він цінував хіба що справедливість.

— Чому ви так вважаєте? — якнайлюб’язніше спитав він.

— Звісно, це зробили Вейси, — сказала Філіппа. — Ми це знаємо. Ми завжди це знали.

Страйк дивився на неї так вражено, ніби зустрів якийсь новий вид.

— І ви не хочете бачити їх на лаві підсудних?

— Ні, — відрубала Філіппа. — Мені просто байдуже. Я хочу просто забути всю цю прокляту історію. Усе моє дитинство — усе життя, поки він не вкоротив собі віку — я тільки й чула, що Аллі, Аллі, Аллі. Аллі вередує, Аллі хворий, де Аллі, що нам робити з Аллі. В Аллі дитина, що робити з дитиною Аллі, дамо йому грошей, тепер у нас є Аллі і Дайю, люба, запроси їх на своє весілля, бідолашний Аллі, божевільний Аллі, покійний Аллі.

Страйк не здивувався б, якби виявилося, що Філіппа Ґрейвз каже ці слова вперше. Її обличчя почервоніло і вона аж трусилася, але не як мати, а від того, що всі м’язи напружилися від гніву.

— І щойно його не стало, почалося: Дайю, Дайю, Дайю. Вони ледь помітили народження мого первістка, бо досі бачили тільки Аллі — а Дайю була кошмарним дівчиськом. Нам не можна цього казати, нам із Ніком, о ні, — я знову мусила відступити заради дитини тієї ницої жінки, прикинутися, що я люблю її і хочу бачити тут, у нашому родинному домі, і не проти, щоб вона його успадкувала. Ви думаєте, що вчините чудово, якщо доведете, що це зробила вона, так? Я вам скажу, чого ви досягнете насправді. У цій сім’ї знову почнеться «Аллі, Аллі, Аллі», до нас причепиться преса, моїх дітей питатимуть у школі про загиблу кузину і дядька-суїцидника — Украденого пророка і Утоплену пророчицю, мені відомо, як їх там кличуть — навіть книжки напишуть, якщо ви доведете, що вони її втопили, не те що газетні статті — і над моїми дітьми теж витатиме привид Аллі. Ви думаєте, якщо ви доведете, що вони її вбили, то зупините цю кляту церкву? Нічого подібного не буде. УГЦ нікуди не зникне, що б ви собі не думали. Якщо дурні бажають іти до Вейсів, щоб їх там шмагали — то їхній вибір, хіба ні? Кого ви, власне, рятуєте?

Парадні двері Ґарвестон-Голлу знову прочинилися. На гравій ступив насуплений Нік. Страйк відзначив, що він міцний чоловік. На зріст — майже як сам детектив.

— Усе гаразд, Піпс?

Філіппа розвернулася до чоловіка.

— Я просто розповідаю йому, — з люттю сказала вона, — якої ми думки.

— Ви згодні з дружиною, так, містере… даруйте, я не знаю вашого прізвища, — сказав Страйк.

— Делоней, — холодно відповів Ніколас, поклавши руку на плече дружині. — Так, згоден. Потенційні наслідки для нашої сім’ї можуть бути руйнівними. Крім того, — додав він, — Дайю вже не повернути, хіба ні?

— Аж ніяк, — відповів Страйк. — За моєю інформацією, церква повертає її регулярно. Що ж, дякую за приділений час.

За гарчанням заведеного двигуна від почув, як грюкнули дубові двері. Забутий на газоні лабрадор, мляво махаючи хвостом, провів поглядом Страйка, який розвернув машину і поїхав.

39

Перші п’ять днів у ролі повноправної вірянки Універсальної гуманітарної церкви принесли Робін кілька випробувань.

Першим було приховання бруду на однострої на ранок після вилазки до лісу. На превелике щастя, її і ще кількох людей удосвіта відправили збирати яйця в курнику, де вона вдало зобразила падіння і таким чином пояснила плями. За сніданком кілька пильних вірян поцікавились кропивними опіками в неї на шиї та щоці, на що Робін відповіла, що то алергія. Без тіні співчуття їй пояснили, що хвороби матеріального тіла відбивають стан духу всередині нього.

Скоро після сніданку Джонатан Вейс покинув територію ферми, забравши кількох людей, серед яких був і Денні Броклз. Всі принципали церкви, крім Мадзу і Тайо, теж поїхали. Віряни, що залишалися, зібралися на стоянці, щоб попрощатися з Татом Джеєм. Вейс поїхав у сріблястому «мерседесі» на чолі кортежу з менших автівок, а натовп кричав і плескав у долоні.

Після обіду два мікроавтобуси привезли вірян, яких перевели з центрів у Бірмінґемі та Ґлазґо.

Робін зацікавилася новоприбулими, бо Кевін Пірбрайт казав, що на Чапмен-Фарм привозили вірян, які потребували повторної індоктринації. Бунтарі чи незадоволені, мабуть, вільніше говоритимуть про церкву, тож Робін вирішила не випускати їх із уваги і принагідно втягнути в розмову.

Особливо Робін зацікавила друга людина з поголеною головою, яку вона побачила на Чапмен-Фарм: бліда і майже лиса молода жінка з дуже густими бровами. Вона ходила надувшись і не поспішала відповідати на вітання мешканців ферми, яким, здавалося, була добре знайома. На жаль, і голомозу жінку, й інших переведених вірян негайно залучили до брудної роботи — прання та догляду за худобою — а Робін тепер тягнули через прискорений курс чимдалі складніших лекцій про доктрину церкви.

У вівторок після обіду Робін зіткнулася з другим випробуванням і змушена була визнати, що її підготовка до роботи під прикриттям була не такою досконалою, як здавалося.

Всіх новонавернених зібрали і знову відвели до підвального приміщення під садибою. Робін починала боятися цієї кімнати, що тепер навіювала асоціації з найбільш енергійним промиванням мізків. Ці сесії завжди мали місце у пізнє пообіддя, коли всім бракувало сил, голод мучив найдужче, а кімната без вікон перегрівалася й навіювала клаустрофобію. Віряни погоджувалися на все, щоб тільки швидше звільнитися від сидіння на твердій підлозі та нав’язливого голосу лектора — хто б то не був.

Сьогодні виступала незмінно бадьора Бекка, яка чекала на них, стоячи на сцені під великим екраном. Наразі на ньому ще нічого не було.

— Дякую за ваше служіння, — промовила Бекка, склавши руки і вклонившись.

— А ми за твоє, — проспівали з підлоги віряни, теж кланяючись.

Молодий член церкви почав роздавати аркуші паперу та ручки. Це була дивина. На Чапмен-Фарм подібні елементарні засоби самовираження перебували під суворим контролем, — аж настільки, що олівці були намертво прив’язані до щоденників. Як і в автобусі, ручки були пронумеровані.

— Сьогодні ви ще на крок наблизитеся до звільнення від матеріалістичного власництва, — сказала Бекка. — Більшість із вас має у світі матеріалізму когось, хто чекає, що час до часу ви з ним будете спілкуватися.

Екран за спиною Бекки засвітився, і на ньому з’явилися друковані слова.

Ключові компоненти матеріалістичного власництва:

• Гадане право власності на підставі біології.

• Аб’юз (фізичний, емоційний, духовний).

• Гнів на вчинки та погляди, що кидають виклик матеріалізму.

• Спроби завадити духовному розвитку.

• Примус під машкарою турботи.

• Вимоги емоційного обслуговування/роботи.

• Бажання керувати вашим життям.

— Я хочу, щоб кожен із вас зараз згадав людину, яка найвиразніше демонструє сім ключових ознак матеріалістичного власництва, зверненого на вас. Корисно буде подумати, хто найбільше розсердиться, дізнавшись, що ви присвятили себе Універсальній гуманітарній церкві. Вів’єн, — звернулася Бекка, показуючи на чорняву дівчину з короткою стрижкою, яка старанно удавала з себе представницю робітничого класу. — Хто найвиразніше демонструє ці ключові ознаки у твоєму житті?

— Мамка і батя, хто ж іще, — негайно відповіла Вів’єн. — По кілька однак одразу.

— Волтере? — спитала Бекка, показавши на нього.

— Мій син, — хутко відказав Волтер. — Більшість із названих ознак. Донька виявляє значно більше розуміння.

— Маріон? — спитала Бекка, показуючи на руду жінку середнього віку, яка при будь-якій згадці Джонатана Вейса червоніла й задихалася і чиє відросле коріння виявилося сивим.

— Мабуть… мої доньки, — відповіла Маріон.

— Розірвати пута матеріалізму непросто, — мовила Бекка, крокуючи туди-сюди сценою у довгих помаранчевих шатах й усміхаючись стримано й холодно, — але саме вони найміцніше прив’язують вас до бульбашки. Неможливо досягнути чистого духу, поки ви не знищите ці узи і не звільнитеся від поривань хибного «я».

На екрані за спиною Бекки з’явився написаний від руки лист. Всі імена було замазано чорним.

— Це приклад крайнього вияву матеріалістичного власництва, який кілька років тому відправили одному з членів церкви буцімто люблячі родичі.

Запала тиша. Група читала слова на екрані.

— Повний набір, еге ж? — спитала Бекка, дивлячись на екран. — Емоційний шантаж, матеріалістична одержимість грошима, насмішки над нашою місією, а головне — дворушництво. Літня представниця сім’ї пережила інсульт, і автор листа скористався нагодою стягнути гроші з її рахунку.

Групою, що сиділа на підлозі, прокотився спільний стогін та зітхання. Дехто хитав головою.

— Я хочу, щоб ви згадали людей, які з найбільшою вірогідністю застосують до вас ці тактики. Ви напишете спокійного, співчутливого листа, який чітко викладе, чому саме ви приєдналися до церкви. Ось, — сказала Бекка, а картинка на екрані знову змінилася, — деякі фрази, які, на нашу думку, можуть пояснити духовну подорож, яку ви розпочинаєте, у доступній для розуміння матеріалістів формі. Але в іншому пишіть листа так, як вважаєте за потрібне, щоб було щиро і схоже на вас.

Робін охопила паніка. І кому їй, трясця, відправляти листа? Вона злякалася, що УГЦ вирішить перевірити, чи справді існує така адреса та адресат. Новоприбулим роздали конверти: безсумнівно, перед відправленням листи прочитають. Фіктивні батьки Ровени мали б стати найімовірнішими отримувачами її листа, але їхня вигаданість стане очевидною, щойно вона впише адресу, яку можливо перевірити.

— Потрібна допомога? — промовив тихий голос поруч із Робін.

Бекка помітила, що вона не пише, і пройшла крізь групу, що сиділа на підлозі, щоб поговорити з нею.

— Власне, я хочу написати батькам, — сказала Робін, — але вони в круїзі. І я не пам’ятаю навіть назви корабля.

— О, розумію, — мовила Бекка. — Але ж у тебе є сестра, так? Може, напишеш батькам через неї?

— О, чудова ідея, — відповіла Робін, відчуваючи, як пітніє під кофтиною. — Дякую.

Робін схилила голову над аркушем, написала «Люба Терезо», а тоді підняла очі на екран, прикинувшись, ніби вибирає фрази, щоб переписати, а насправді шукаючи рішення для своєї дилеми. Вона бездумно вирішила, що Тереза займається видавничою справою, і тепер жалкувала, що не зробила її студенткою, бо в гуртожитку важче перевірити адресата. Сподіваючись максимально ускладнити завдання для УГЦ, якщо ті вирішать пересвідчитися, чи Тереза взагалі існує, Робін написала:

Не згадаю, куди та там переїжджала, але сподіваюся, що…

Робін швидко міркувала. Прізвисько ідеально підійде, бо його носієм може виявитися будь-яка людина, що мешкає за відповідною адресою. На очі трапилася лисувата потилиця професора Волтера.

…що Лисик передасть тобі листа, якщо ти вже виїхала.

Робін підняла очі на екран. Там був детальний зразок, який залишалося тільки переписати.

Декларативний лист про членство в УГЦ

Дорогий (-а) X,

[Як тобі відомо] я щойно завершив(-ла) тижневий ретрит в Універсальній гуманітарній церкві. Це було [дуже приємно/захопливо/пізнавально], тож я вирішив(-ла) залишитися і [продовжити розвиватися духовно/шукати само-вдосконалення/підтримувати благодійні починання церкви].

Робін старанно переписала перший абзац, вибравши по одній версії, а тоді взялася до другого.

Чапмен-Фарм — закрита громада, і ми не користуємося електронними пристроями, оскільки вважаємо, що вони руйнують медитативне середовище духовного розвитку. Однак листи нам передають, тож за бажання можеш написати мені на адресу Чапмен-Фарм, Лайонз-Маут в Ейлмертоні, Норфолк NR11 8РС.

Робін переписала й це, тоді знову підняла очі. На екрані були останні поради щодо змісту листів та закінчення для них.

Уникайте таких фраз, як «не хвилюйтеся за мене», бо вони відкривають вас для емоційного шантажу.

Підписуючись, уникайте сімейних термінів типу «мама» чи «бабуся», а також згадок «любові». Користуйтеся своїм повним іменем, без скорочень та прізвиськ, які демонструють, що ви продовжуєте приймати матеріалістичне власництво.

Адресу отримувача пишіть на звороті аркуша.

І Робін написала:

Будь ласка, повідом наших батьків, що я залишаюся, бо, як я знаю, вони досі в своєму круїзі. Чудово знову мати відчуття мета. Я вчуся стільком новим речам.

Ровена

Перевернувши аркуш, вона написала назву вулиці в Клепгемі, на якій колись стежила, навмання додала номер будинку і вигадала індекс, реальними в якому були лише символи «SW11».

Піднявши очі, вона побачила, що більшість групи дописала листи. Піднявши руку, вона передала свого листа усміхненій Бецці й дочекалася, поки всі завершать завдання. Коли всі листи, аркуші та ручки було зібрано, їм дозволили підвестися і піднятися нагору.

Опинившись на подвір’ї, Робін побачила доктора Енді Джова, який поспішав до різьблених дверей садиби з лікарською валізкою в руці. Поки всі з’юрбилися навколо басейну Утопленої пророчиці, щоб поклонитися їй, Робін затрималася, спостерігаючи за Джовом. Двері садиби прочинилися, і вона побачила літню жінку індійського походження. Джов переступив поріг і зник з очей, двері зачинилися. Робін, яка чекала, що вагітна Ван з дня на день почне народжувати, подумала, що причиною поспіху могло стати й це.

— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй, — пробурмотіла вона, у свою чергу опинившись біля басейну, звично помазала чоло холодною водою та наздогнала Кайла, Амандіпа та Вів’єн.

Вів’єн саме просторікувала:

— …аж сказяться, а мені начхати. Серйозно, то хрестоматійний приклад хибного «я». Я оце тіки тут почала усвідомлювати, шо вони насправді мені заподіяли, шоб ви розуміли.

— О, я розумію, — відповідав Кайл.

Група, що писала листи, увійшла до їдальні серед перших, а отже, могла обирати місця. Робін, яка кожну трапезу розглядала як можливість зібрати інформацію, бо тільки за їжею перемішувалися різні групи, сіла біля кола членів церкви, які про щось шепотілися. Розмова так їх захопила, що ніхто навіть не помітив Робін.

— …каже, що Джейкобу зовсім погано, але, мабуть, доктор Джов…

Чорношкірий молодик з короткими дредами, який розповідав це, замовк. На роздратування Робін, до неї підсіли Амандіп, Кайл та Вів’єн. Гучний голос останньої і відірвав вірян від розмови.

— …як на мене, нехай ідуть до чорта в пекло, — казала Вів’єн.

— Ми не вживаємо такі слова, — різко звернувся до Вів’єн молодик із дредами, а та почервоніла.

— Даруйте, я…

— Ми нікому не бажаємо пекла, — наполягав молодик. — Ч лени УГЦ не прагнуть посилювати лави прибічників Ворога.

— Ні, ні, звісно ні, — кивала зовсім червона Вів’єн. — Я дуже перепрошую. Мені треба в туалет…

Менш ніж за хвилину до їдальні, де ставало чимдалі більше людей, увійшла насуплена голомоза жінка, яка приїхала з іншого центру УГЦ. Роззирнувшись, вона рушила до порожнього місця Вів’єн. Робін здалося, що Кайл хотів був сказати, що тут зайнято, але передумав і стулив рота.

— Привіт, — мовив завше говіркий Амандіп і простягнув руку жінці в окулярах. — Амандіп Сінґх.

— Емілі Пірбрайт, — буркнула та, потискаючи його руку.

— Пірбрайт? Ого… ти сестра Бекки? — спитав Амандіп.

Робін розуміла його подив, бо дві молоді жінки були геть не схожі між собою. Доглянуте, гладеньке волосся Бекки різко контрастувало з майже лисою головою Емілі, а вічно похмурий вираз обличчя останньої не мав нічого спільного з незмінним ентузіазмом, написаним на обличчі Бекки.

— Ми тут не вживаємо слово «сестра», — відповіла Емілі. — Ти ще не зрозумів?

— Ой, так, вибач, — знітився Амандіп.

— Ми з Беккою були одна одній живими речами, якщо ти про це, — холодно сказала Емілі.

Група давніших членів церкви, які шепотілися, коли прийшла Робін, ледь помітно відвернулися від Емілі. Було очевидно, що вона перебуває в немилості, від чого цікавість Робін до неї подвоїлася. На щастя для неї, невиправна комунікабельність Амандіпа швидко повернулася.

— Тобто ти виросла на фермі? — спитав він в Емілі.

— Так, — відповіла Емілі.

— А Бекка старша чи?..

— Старша.

Робін здалося, що Емілі помічає остракізм з боку групи поруч.

— А ось, дивіться, ще одна моя жива річ, — сказала вона.

Робін, Амандіп та Кайл глянули туди, куди показала Емілі, і побачили Луїзу зі звичною каструлею на коліщатах. Вона розкладала їжу на тарілки за сусіднім столом. Луїза підняла очі, зустрілася поглядом з Емілі й незворушно повернулася до роботи.

— Тобто вона ваша…

Амандіп вчасно схаменувся.

За кілька хвилин Луїза дійшла до їхнього столу. Емілі дочекалася, коли Луїза з локшиною дійде до неї, а тоді гучно сказала:

— Але молодшим за мене та Бекку був Кевін.

У Луїзи затремтіла рука, і гаряча локшина льопнула з тарілки Емілі їй на коліна.

— Ой!

Луїза з кам’яним обличчям рушила далі.

Насуплена Емілі зібрала локшину з колін, поклала назад на тарілку, тоді вибрала з овочевої суміші (Робін вирішила, що то консервовані помідори) нечисленні свіжі шматочки, відсунула вбік і почала їсти решту.

— Ти не любиш моркву? — спитала Робін. На Чапмен-Фарм так убого годували, що всі завжди доїдали до кінця.

— А тобі яке діло? — огризнулася Емілі.

Доїдала Робін мовчки.

40

У четвер Страйк пустився у довгу мандрівку до Сент-Моса потягом та поромом. Дядько так здивувався і зрадів, побачивши його, що Страйк зрозумів: Тед забув про його приїзд, хоча вранці він дзвонив і попереджав, що буде.

Будинок, яким колись управляла акуратистка Джоан, стояв запилюжений, але Страйк із приємністю виявив, що в холодильнику повно їжі. Він здогадався, що за Тедом приглядають сусіди, дивляться, щоб він не був голодний, навідують. Від цього Страйкові стало ще прикріше, що він так мало підтримує Теда, який плутався у розмові й повторювався.

Ранкові відвідини лікаря нітрохи не розвіяли його побоювання.

— Він спитав у Теда, який сьогодні день, і той не знав, — розповів Страйк Люсі, набравши її після обіду. Він лишив Теда з горням чаю у вітальні, а сам вийшов на заднє подвір’я, сказавши, що хоче покурити, і тепер крокував туди-сюди маленьким газоном.

— Але ж це ще не дуже серйозно, правда? — озвалася Люсі.

— Тоді він продиктував Тедові адресу й попросив повторити. Тед повторив. Лікар попередив, що спитає ще раз за кілька хвилин, але тоді Тед уже не зміг повторити.

— О ні, — вимовила Люсі.

— Він спитав, чи Тед пам’ятає якісь останні новини, і той без проблем сказав «брекзит». Тоді лікар попросив його вписати цифри на порожній циферблат. Тед упорався. Тоді лікар попросив намалювати стрілки, щоб показувати десять хвилин на одинадцяту, і Тед розгубився. Не зміг намалювати.

— Ох, чорт, — сказала невтішна Люсі. — То який діагноз?

— Деменція, — відповів Страйк.

— Тед засмутився?

— Важко сказати. Мені здається, він розумів, що щось негаразд. Вчора він скаржився, що все забуває і непокоїться через це.

— Ломако, що нам робити?

— Не знаю, — відповів Страйк. — Я не впевнений, чи він здатен не забути вимкнути плиту. Годину тому він відкрив кран, відійшов і забув про нього. Можливо, час знайти йому притулок для літніх людей.

— Він не погодиться на це.

— Знаю, — відповів Страйк і зупинився, піднявши очі на смужку моря, яку було видно з заднього подвір’я будинку Теда. Там із його старого човна розвіяли попіл Джоан, і підсвідомо Страйк шукав поради в океану, що виблискував удалині. — Але я не уявляю, як він житиме сам, якщо ситуація погіршиться. Сходи стрімкі, а він не дуже впевнено тримається на ногах.

Розмова завершилася, але вони так і не вирішили нічого путнього щодо майбутнього Теда. Страйк повернувся до будинку і побачив, що дядько міцно спить у кріслі. Тож він пішов до кухні, щоб там розібрати пошту на ноутбуці, який привіз із Лондона.

Першим у вхідних було повідомлення від Мідж. Вона додала відскановану копію листа, який Робін напередодні передала через пластиковий камінь.

У першому абзаці йшлося про повернення на ферму невдоволеної Емілі Пірбрайт, з якої Робін ще вдалося витягнути жодної інформації. У другому — про підвальну сесію, де новонавернених змусили написати листи рідним. На завершення Робін просила:

… тож не могли 6 ви написати листа буцімто від Терези у відповідь на моє повідомлення, про вступ до церкви? Нехай висловить занепокоєння, вони тут очікують саме цього.

До інших новин: хтось у садибі хворіє. Людина на Ім'я Джейкоб. Бачила, як туди біг стривожений доктор Джов. Більше подробиць поки не маю, з'ясовую.

Сьогодні вдень у нас було перше Одкровення. Ми сиділи колом, у храмі. Минулого разу під час такого розповідали, як сильно ми постраждали від зовнішнього світу. Цього разу було інакше. Людей виганяли на центр, садовили на стілець і змушували розповідати, чого вони соромляться. Після цього всі цькували їх і кричали, поки ті не заплачуть. Мене цього разу не викликали, — мабуть, викличуть наступного. Сеансом Одкровень керувала Мадзу і явно отримувала задоволення.

Щодо Вілла Еденсора нічого нового. Іноді бачу його здалеку, але досі не розмовляла. Лін поки тут. Говорили, що її мають відправити до Бірмінґему, — не пам'ятаю, чи я про це писала.

Мабуть, на цьому й усе. Я так втомилася. Сподіваюся, у вас усіх все добре.

Цьом,

Страйк перечитав листа двічі, звернувши уваги на фразу «я так втомилася» у кінці. Він визнав, що Робін гарно і швидко придумала, як приховати місцезнаходження вигаданих родичів, але теж уважав, що дарма не підготував якусь годящу адресу наперед. Також Страйку стало цікаво, чи була цього разу записка для Мерфі, але не придумав, як спитати і не навести на себе підозру з боку Пат та найманих детективів. Натомість він відповів Мідж і попросив її написати лист від імені Терези, бо побоювався, що його власний почерк надто очевидно чоловічий.

Тед хропів собі у вітальні, і Страйк відкрив другого листа, — цього разу від Дева Шаха.

Присвятивши кілька годин напередодні онлайн-пошукам Шері Ґіттінз під її первісним іменем — Карін Мейкпіс — Страйк знайшов її свідоцтво про народження, а також свідоцтва про смерть батька (їй на той час було п’ять років) і кузини з Далвіча, в якої вона мешкала, коли втекла з Чапмен-Фарм. Однак мати Шері, Морін Аґнес Мейкпіс, у дівоцтві Ґіттінз, була жива та мешкала у Пенджі. Страйк попросив Шаха навідатися до неї.

Вранці був на Айвчерч-Клоз, — написав Шах. — І Морін Мейкпіс, і її квартира — суцільна руїна. Вона на вигляд і за розмовою пиячка, дуже агресивна. Коли я підійшов, мене покликав сусід. Сподівався, що я від муніципалітету, бо в них точиться конфлікт через сміття, шум тощо. Морін сказала, що не контактувала з донькою, відколи та у 15 років утекла з дому.

Страйк звик, що зачіпки отак обриваються, але все одно був розчарований.

Він зробив собі чашечку чаю, утримався від спокуси поласувати шоколадним печивом і засів перед екраном ноутбука, а Тед у сусідній кімнаті гучно хропів.

Що невловимішою була Карін чи Шері, то більше вона цікавила Страйка. Він почав гуглити різні комбінації та варіації імен, якими називала себе ця дівчина. І тільки в газетному архіві Британської бібліотеки він нарешті знайшов дещо про Черрі Мейкпіс: це була стаття в «Манчестер івнінґ ньюз» за 1999 рік.

— Попалася, — пробурмотів Страйк, коли на екрані з’явилися два поліційні фото. На одному був молодик із довгим волоссям і гнилісінькими зубами, а на другому — нечесана білявка, у якій попри густо підведені очі непомильно вгадувалася Шері Ґіттінз із Чапмен-Фарм.

У новині йшлося про пограбування, яке вчинив озброєний ножем Айзек Міллз — так звали молодика з гнилими зубами. Він украв з аптеки морфін, темазепам, діазепам і готівку, а тоді порізав покупця, який спробував зупинити його. Постраждалий вижив, але Міллз усе одно отримав п’ять років ув’язнення.

Звіт про злочин закінчувався так:

У день пограбування 21-річна Черрі Мейкпіс, також відома під іменем Черрі Кертіс, підвезла Міллза до аптеки і чекала на нього на вулиці. Мейкпіс заявляє, що не знала ні про намір Міллза пограбувати аптеку, ні про наявність у нього ножа. За звинуваченням у сприянні злочину її було засуджено на шість місяців ув’язнення з трирічним відтермінуванням.

Страйк записав імена — Карін, Шері, Черрі — та прізвища — Ґіттінз, Мейкпіс, Кертіс. Звідки взялося останнє, він гадки не мав. Можливо, вона так назвалася навмання. Постійні зміни імені вказували на людину, яка дуже не хоче, щоб її знайшли, але Страйк цілком вірив оцінці полковника Ґрейвза, який назвав Шері дурноверхою і натякнув на її легковірність. На фото у газеті вона здавалася абсолютно шокованою.

Потім він зайшов на сторінку Міста митарств на «Пінтересті» і знову глянув на моторошні портрети Дайю Вейс і гротескні пародії на логотип УГЦ. Місто так і не відповіло на повідомлення, яке лишив Страйк, вклавши у кілька слів більше старання, ніж можна було подумати.

Неймовірні малюнки. Це все з голови?

З вітальні долинуло особливо гучне хропіння, вселивши у Страйка почуття провини. Скоро треба буде вирушати до Фалмута і сідати на потяг до Лондона. Час розбудити Теда, щоб поговорити, перш ніж Страйк — знову — залишить дядька на самоті.

41

Робін дуже коротко та по суті описала Одкровення у листі Страйкові почасти тому, що не мала ні часу, ні сил переповідати всі деталі, коли виснажена ховалася у кропиві в темряві й постійно дослухалася, чи не чути кроків, але насправді вони вразили її сильніше, ніж хотілося визнавати. Мадзу заохочувала учасників кола казати найбрудніші, найобразливіші слова для приниження сповідальників, і Робін розуміла, що навряд чи колись забуде, як Кайл зіщулився на стільці, а всі кричали на нього «збоченець» та «п****ас», бо він зізнався, що досі соромиться своєї гомосексуальності.

Коли сидіння Кайла на стільці ганьби добігло кінця, Мадзу повідомила, що він став сильнішим після Одкровення, що «внутрішній сором» було «проявлено», а також подякувала групі, адже їм теж було нелегко. Однак обличчя учасників кола врізалися Робін у пам’ять: вони мали змогу поводитися як завгодно ницо, яким би не було їхнє справжнє ставлення до Кайла чи гомосексуальності загалом, і її налякало те, з яким смаком вони віддалися процесу, навіть знаючи, що настане і їхня черга сидіти в центрі кола.

Робін швидко усвідомлювала, що на Чапмен-Фарм дозволені практики, які зовнішній світ вважає аб’юзивними та насильницькими, але тут вони ховаються під машкарою жаргону. Образливі назвиська та лайка, які звучали під час Одкровення, обілялися під парасолькою ТПР, або «терапії первинної реакції». Коли у когось виникали питання щодо суперечностей чи непослідовності доктрини, майже незмінно звучала відповідь, що все пояснить ПВР («правда вищого рівня»), яку буде їм відкрито на подальшому шляху до чистого духу. Людина, яка ставила власні інтереси над інтересами групи, вважалася жертвою ЕМ (егомотивності). Хто цінував матеріальне чи статус, отримував ярлик БП (бульбашкової персони), а ті, хто йшов із церкви, називалися ПБ — перебіжчиками. Такі поняття, як «фальшиве, чи хибне «я», «жива річ» та «матеріалістичне власництво» нові віряни вживали на буденній основі, починаючи переосмислювати минулий і поточний досвід у світлі церковної доктрини. Також багато говорили про Ворога, який втілював не лише Сатану, а й світські владні структури, наповнені агентами Ворога. На третій тиждень перебування Робін на фермі промивання мізків зробилося ще потужнішим. Новонавернених засипали страшними картинами та статистичними даними зі світу назовні. Іноді це тривало по кілька годин без перерви. Робін розуміла, що це має на меті вселити у новачків відчуття нагальності боротьби, яка буцімто точиться між УГЦ та Ворогом, а також міцніше прив’язати їх до церкви — єдиної надії світу, але вона сумнівалася, що нормальна емпатична людина здатна утриматися від суму та тривоги, коли їй примусово показують сотні й сотні фото з голодними та пораненими дітьми, демонструють дані про торгівлю людьми та рівень бідності або розповідають про дощові лісі, які буде повністю винищено у найближчі два десятиліття. Важко було не погодитися з тим, що планета на межі катастрофи, що людство прийняло низку жахливих рішень, і якщо терміново не змінитися, розплата буде страшною. Ці кошмарні новини вселяли таку тривогу, що Робін раділа нагоді зайти до храму, сісти на тверду підлогу і забутися у колективному співі. Раз чи два вона виявила, що мугикає «Lokah Samastah Sukhino Bhavantu», коли ніхто поруч не співав жодних мантр.

Єдиним захистом від інтенсивного промивання були постійні нагадування про те, нащо вона знаходиться на фермі. На жаль, третій тиждень перебування тут приніс дуже мало корисної інформації. Поговорити з Емілі Пірбрайт та Віллом Еденсором не вдавалося, бо на фермі діяла прихована система сегрегації. Попри те, що Вілл був багатий, а членство Емілі тривало майже ціле життя, обох використовували як чорноробів та прислугу, а Робін більшу частину часу проводила у храмі чи в лекторії. Тим не менш вона старалася потай стежити за обома, і ці спостереження підвели її до певних висновків. По-перше, Вілл Еденсор підтримував, наскільки наважувався, контакт із білявою малечею, яку утішав, коли мала впала. Вона була майже певна, що то Цін — його донька від Лін Пірбрайт, й утвердилася у цій думці, коли побачила, як Лін потай обіймає дівчинку в кущах за садибою. Вілл та Лін, очевидно, пішли проти вчення церкви щодо матеріалістичного власництва й ризикували наразитися на суворі покарання, якщо про їхні спроби не втрачати батьківського зв’язку з донькою дізнаються Мадзу, Тайо та Бекка, які за відсутності Джонатана Вейса мали повну владу над Чапмен-Фарм.

Ще більше інтригували відверті ознаки напруги і, мабуть, антипатії між сестрами Пірбрайт. Робін не забула, що Бекка та Емілі звинуватили покійного брата у сексуальних знущаннях, але солідарністю в їхніх стосунках і не пахло. Натомість, коли сестри опинялися поруч, то не дивилися одна на одну й розходилися якомога швидше. Зважаючи на те, як підкреслено члени церкви зазвичай віталися і скільки ґречності проявляли, притримуючи одне перед одним двері чи поступаючись місцем у їдальні, цю поведінку не можна було пояснити страхом піддатися матеріалістичному власництву. Робін спало на думку, що Бекка не хоче забруднитися ледь помітною аурою немилості, яка оточувала голомозу Емілі. Можливо було також, що йдеться про якусь іншу, більш особистісну за природою причину ворожнечі. Лиш одне єднало сестер: зневага до жінки, яка привела їх у цей світ. Жодного разу Робін не бачила навіть натяку на теплоту чи бодай якогось визнання Луїзи з боку її доньок.

Робін і далі вела лік часу за допомогою камінчиків, які збирала по одному на день. Наближення третього четверга перебування тут принесло вже знайоме відчуття збудження й водночас тривоги, бо хоч як її тягнуло поспілкуватися із зовнішнім світом, нічна мандрівка до пластикового каменя була нервовою оборудкою.

Коли погасили світло, вона знов одяглася під ковдрою, дочекалася, поки решта жінок у гуртожитку затихне, а ті, що хропли, подадуть голос, а тоді потай вибралася з ліжка.

Ніч була холодна та вітряна. Коли Робін йшла через темне поле, над ним сильно віяло, а в лісі дерева зустріла її скрипом та шерехом. На її полегшення, знайти пластиковий камінь цього вдалося швидше.

Розкривши його, Робін побачила лист від Страйка, записку почерком Раяна і — на її велику радість — маленьку плитку молочного «Cadbury’s». Притулившись до дерева, вона розгорнула шоколад і миттю зжерла його, бо була надто голодна, щоб навіть посмакувати як слід. А тоді увімкнула ліхтарик і розгорнула лист від Раяна.

Попри щойно спожиту порцію шоколаду, цей лист нітрохи не покращив настрою Робін. Від знання, що Раян та мама за неї тривожаться, прищеплені УГЦ провина та страх нітрохи не притлумилися. Думки про літній відпочинок теж зовсім не йшли в голову. На фермі один день здавався цілим тижнем.

Вона розгорнула лист від Страйка.

На відміну від Раянової записки, Страйкова її хоч трохи втішила, бо Робін досі переймалася через вигадану Терезу. Зубами знявши ковпачок із ручки, вона почала писати відповідь Страйку. Вибачилася за відсутність конкретики, а тоді додала, що не піде з ферми, поки не знайде щось корисне для боротьби сера Колінза проти церкви. Закінчивши листа подякою за шоколад, вона надряпала кілька слів для Раяна, сховала обидва листи, ліхтарик та ручку в камінь, а тоді порвала отримані записки та обгортку від шоколадки. Замість розкидати уривки по лісу, вона просунула руку через колючий дріт і викинула папірці на дорогу, де їх негайно віднесло вітром. Робін дивилася, як білі цятки зникають у темряві, і заздрила їм: вони втекли з Чапмен-Фарм.

Тоді вона повернулися через шепітливий ліс, тремтячи попри прошарок піжами під одностроєм, і побігла через поле до ферми.

42

Робін була вже майже біля хвіртки на п’ять ґраток, коли почула голоси й побачила спалахи ліхтарів між чоловічим та жіночим гуртожитком. Перелякавшись, вона пірнула в живопліт. Напевно, її відсутність у ліжку помітили!

— Подивися на Нижньому полі та в лісі, — промовив чоловічий голос; вона впізнала Тайо.

— Він не міг утекти так далеко, — відповів інший чоловік.

— Роби, що сказано, щоб тебе! — прикрикнув Тайо. — Ви двоє обшукайте кімнати усамітнення, всі до одної.

Через хвіртку переліз чоловік із ліхтарем напереваги, опинившись у кількох метрах від сховку Робін. Промінь ліхтаря метнувся до дерев і почав віддалятися, а вона тоді впізнала молодика з короткими дредами, який казав Вів’єн, що не можна бажати людям пекла.

— Бо! — горлав він, біжучи в бік лісу. — Бо, де ти?

Робін так панікувала, що лиш за кілька секунд зрозуміла, що шукають не її, але ситуація лишалася небезпечною. Якщо далі буде такий гамір, жінки попрокидаються, а якщо пошуки невідомого Бо приведуть шукачів до її гуртожитку, швидко стане зрозуміло, що насправді пропало двоє людей. Дочекавшись, коли світло та голоси пошукових груп віддаляться, Робін поспіхом перелізла через хвіртку, а тоді знову пірнула в кущі, бо біля найближчої «кімнати усамітнення» з’явився Дзян із ліхтарем. Щойно він потупав геть у темряву, вона підкралася до задньої стіни жіночого гуртожитку, а тоді побачила, що подвір’ям гасають інші люди з ліхтарями, а отже, шансів пробратися до дверей непоміченою в неї немає.

Якомога швидше та тихіше вона почала скрадатися крізь дерева та кущі за гуртожитками, націлившись на старішу частину ферми, де було де сховатися, і скоро опинилася за похиленим сараєм, який вічно стояв замкнений. Уже непогано вивчивши стару будівлю, Робін навпомацки дісталася місця, яке шукала: дірки в стіні, де одна дошка згнила, а другу можна було прогнути достатньо, щоб вона пролізла всередину, зачепившись волоссям і боляче подряпавшись.

Всередині сараю смерділо цвіллю, але видно було краще, ніж вона очікувала: в даху була дірка, крізь яку сочилося світло місяця. В його променях вона побачила старий трактор, поламаний сільськогосподарський реманент, купи ящиків і шматки паркану. Почувши зайду, метнулася геть якась тваринка — мабуть, пацюк.

Ліхтарі саме пройшли повз сарай. Крізь щілини у стінах простягнулися скалки золотого світла. Зблизька й віддаля голоси гукали:

— Бо? Бо!

Робін не рухалася, щоб нічого ненароком не перекинути. Тепер вона помітила, що в кутку громадиться, припадаючи пилом, купа особистих речей заввишки десь як вона на зріст. Там були предмети одягу, сумочки, гаманці, черевики, іграшки та книжки, і в Робін промайнула страхітлива асоціація з баченою колись фотографією купи взуття, яке належало жертвам Аушвіца.

Шукачі нарешті відійшли далі. Зацікавившись старими речами, Робін залізла на купу й відсунула стару тачку, щоб краще їх розгледіти. Три тижні вона не бачила нічого, крім помаранчевих одностроїв і кросівок та читала тільки церковну літературу, тож дуже дивно було побачити інакший одяг та взуття, не кажучи вже про дитячу книжку з яскравими картинками.

Було щось занепокійливе, навіть моторошне у цій купі старих речей, звалених тут із якимось недбалим презирством. Робін побачила самотню туфлю на підборі — мабуть, це був скарб якоїсь юнки — і м’якого кролика з павутинням на мордочці. Де їхні власники тепер? За хвилину чи дві їй спало на думку вірогідне пояснення: тим, хто тікав із ферми потай, під покровом ночі, не випадало забрати залишені в шафках на вході речі.

Вона потягнулася до старої сумочки на верхівці купи. Коли відкрила її, в повітря піднялася хмарка пилу. Всередині був тільки старий білий квиток на автобус. Робін поклала сумочку на місце і в процесі помітила іржавий край квадратної червоної бляшанки з-під печива з написом «Barnum’s Animals». В дитинстві вона дуже любила це печиво, але вже багато років навіть не згадувала про нього. Побачивши цю коробку в такому дивному контексті, вона відчула гостру ностальгію за безпекою батьківської домівки.

— БО! — загорлав хтось просто під сараєм, і невидимий пацюк заметушився у тінях. А тоді віддаля почувся жіночий зойк:

— Впіймала!

Робін почула, як здійнявся гамір: хтось висловлював полегшення, інші питали, хто «випустив» Бо. Вона вирішила, що найкраще буде вийти з сараю і собі зробити вигляд, що вона шукала Бо.

Вона вже рушила до дірки в стіні, аж тут уклякла й прикипіла очима до запилюженої купи мотлоху, відчуваючи нестримне бажання зазирнути у ту бляшанку. Робін змерзла, перенервувала і страшенно втомилася, тож кілька секунд не могла збагнути, чому підсвідомість уважає присутність тут цієї бляшанки такою дивною. А тоді зрозуміла: цукор на фермі строго заборонений, тож звідки б тут узялося печиво? Попри нагальну потребу приєднатися до шукачів, поки не помітили її відсутність, Робін швидко видерлася на купу і витягнула з неї бляшанку. На кришці було зображено чотирьох циркових звірів у клітках, кольорові кульки і напис «85 річниця» у золотому колі. Робін зняла кришку, чекаючи побачити, що бляшанка — дуже легка — порожня, але ні: всередині лежало кілька вицвілих полароїдів. Не маючи можливості роздивитися їх у такому освітленні, Робін дістала знімки і сховала у ліфчик, як щодня робила зі своїми лічильними камінчиками. Тоді вона закрила бляшанку, поклала на місце, метнулася до дірки в стіні й вилізла надвір.

Судячи з далекого гамору на подвір’ї, на фермі попрокидалися майже всі. Робін біжка кинулися повз їдальню та храм і приєдналася до юрби, в якій більшість була в піжамах і всі дивилися на Мадзу Вейс, як стояла між могилами Украденого пророка та Золотої пророчиці в своїх довгих шатах. Поруч Луїза Пірбрайт тримала малюка в підгузку, а той пручався. Робін здогадалася, що це і є блудний Бо. Панувала цілковита тиша; чути було тільки схлипування малечі. Мадзу навіть не довелося підвищувати голос, щоб усі її почули.

— Хто чергував у дитячому гуртожитку?

По короткому ваганню крізь натовп проштовхалися двоє дівчат: одна коротко стрижена й білява, інша — з довгими темними косами-твістами. Друга дівчина плакала. Крізь гущавину голів Робін побачила, як обидві дівчини завченим рухом упали на коліна і підповзли до ніг Мадзу.

— Пробач, Мамо!…

— Вибач нас, Мамо!..

Коли вони опинилися біля довгого подолу Мадзу, та з порожнім обличчям трохи підняла шати, і дівчата, ридаючи, почали цілувати її ноги.

Тоді вона різко покликала:

— Тайо.

З натовпу, який дивився на це, вийшов її син.

— Відведи їх до храму.

— Мамо, не треба! — закричала білява дівчина.

— Пішли, — гарикнув Тайо, силоміць піднімаючи дівчат за руки. Найбільше Робін вразило те, як чорнява дівчина чіплялася за ноги Мадзу, і як холодно та дивилася вслід сину, коли той тягнув дівчат геть. Ніхто не питав, що буде з дівчатами; ніхто не видав ані пари з вуст.

Мадзу розвернулася до юрби, яка на щось чекала, а Луїза спитала:

— Мені віднести Бо назад?

Але Мадзу відказала:

— Ні. Ти… — вона показала на Пенні Браун, — і ти… — кинула вона до Емілі Пірбрайт, — заберіть його до гуртожитку і лишіться там.

Пенні підійшла забрати малого, але той вчепився в Луїзу. Та відірвала дитину від себе і віддала їй. Пенні та Емілі поспішили до дитячого гуртожитку за аркою, і плач Бо поступово стихнув.

— Можете повертатися до сну, — кинула Мадзу, звертаючись до натовпу. А сама відвернулася і пішла до храму.

Вертаючись до гуртожитку, жінки не дивилися одна на одну і не розмовляли. Схопивши піжаму, Робін кинулася до ванної і замкнулася в кабінці, де нарешті дістала полароїди з ліфчика і змогла їх роздивитися.

Вони були геть вицвілі, але зображення ще проступало. На першому фото була оголена огрядна чорнява жінка — скоріше навіть юна дівчина — у масці свині і із широко розставленими ногами. На другому іншу, біляву юнку брав ззаду чоловік невисокого зросту. Обоє були в масках свиней. На третьому довготелесий молодик з татуюванням черепа на біцепсі содомізував іншого, дрібнішого. Робін швидко перебрала фото. Всього на них було четверо голих людей у різних паруваннях. Місця Робін не впізнавала, але це була якась підсобка, — може, навіть той сарай, де вона щойно побувала. На всіх фото люди були в масках свиней.

Робін сховала фото назад у ліфчик і, не знімаючи його, перевдягнулася. Тоді вона вийшла з кабінки, вимкнула по собі світло і повернулася до ліжка. Вона налаштувалася на сон, аж тут тишу прорізав пронизливий крик, що лунав із храму:

— Ні, Мамо! Прошу! Ні! Ні!

Якщо хтось із жінок навколо і почув його, вони жодним звуком про це не повідомили.

43

За шість днів потому, як Робін знайшла полароїди, Страйк, який ще нічого про це не знав, проводив пообідню зустріч команди, на яку прийшли всі, крім Літтлджона, який наразі був на стеженні. Страйк вирішив зустрітися у порожній нижній залі улюбленого пабу, який колись звався «Тоттенгем», а тепер став «Летючим конем». Як фанат «Арсеналу», Страйк тільки зрадів такому ребрендингу. Чекаючи на підрядників, він зайшов на «Пінтерест», але Місто Митарств так і не відповіло на його повідомлення.

— Я й не проти, але чого ми тут зібралися? — спитав Барклей, який прийшов за десять хвилин. Ґлазґів’янин прибув до зали з червоним килимом останнім, а оскільки мав сьогодні вихідний, то по дорозі прихопив пінту пива.

— На випадок, якщо до офісу повернеться Літтлджон, — відповів Страйк.

— А ми тутки змовляємось проти нього?

— Можливо, він скоро вже не буде з нами працювати, тож немає сенсу доводити до його відома наші справи, — сказав Страйк. — Завтра до мене на співбесіду прийде приятель Вордла, і якщо все пройде добре, з Літтлджоном ми прощаємося.

— Добре, — одностайно сказали Шах, Мідж та Барклей. Страйк відзначив, що Пат промовчала.

— А де він зараз? — спитала Мідж.

— На Франках, — відповів Страйк.

— Щодо них я тут дещо маю, — сказав Барклей і дістав із внутрішньої кишені курки два згорнутих аркуші, які виявилися ксерокопіями газетних статей. — Стало цікаво, чи ми не прищипнемо їм хвоста на махінаціях із субсидіями, і осьо що я знай-шоу.

Він підсунув аркуші до Страйка. Обидві замітки були маленькі, хоча в одній надрукували фото старшого брата. Прізвище відрізнялося від того, яким брати Франки називали себе нині, але імена лишилися ті самі.

— Меншого засудили за ексгібіціонізм, — розповів Шаху та Мідж Барклей, поки Страйк читав. — Отримав умовне. Старший буцімто опікун меншого, але дідько його знає, які для опікунства є підстави.

— А старшого ловили на сталкінгу, — додав Страйк, дочитавши статтю, — іншої актриси. Суддя дав умовне, бо він опікун меншого брата.

— Типово, — сердито сказала Мідж, зі стукотом опустивши склянку на стіл, так що Шах, який сидів поруч, здригнувся. — Я вам скажу, що я разів із п’ятдесят бачила таке на службі. На таких чортів сраних всі дивляться крізь пальці, а тоді ой-йой, леле, маємо ґвалтівника.

— Дякую, що знайшов це, Барклею, — чудова робота, — сказав Страйк. — Я думаю…

Його мобільний задзвонив. На екрані висвітився номер Літтлджона. Страйк узяв слухавку.

— Щойно Франк-Один закинув клієнтці в двері якийсь конверт, — повідомив Літтлджон. — Надіслав тобі відео.

— Де він тепер?

— Іде геть.

— Добре, я подзвоню клієнтці і попереджу. Стеж за ним.

— Прийнято.

Літтлджон поклав слухавку.

— Щойно Франк-Один поклав клієнтці в поштову щілину якийсь конверт, — повідомив решті Страйк.

— Знову дохлий птах? — припустила Мідж.

— Хіба що такий, що влізе у конверт. Думаю, треба натякнути поліції, що Франки попадалися під минулим прізвищем. Візит правоохоронців може їх трошки розхолодити. Я це візьму на себе, — додав Страйк і зробив помітку в записнику. — Що там Біґфут?

— Вчора повертався до «Челсі Клойстерс», — відповів Шах.

— Дівча, з яким ти його сфотографував, нічого нам не дасть, — сказала Страйкові Мідж. — Я її розговорила у сендвіч-барі через дорогу. Сильний східноєвропейський акцент, дуже нервувала. Цим дівчатам кажуть, що вони їдуть до Лондона працювати моделями, знаєте? Я сподівалася, що дівчина його здасть за добрі гроші, але вона занадто залякана.

— Комусь із нас треба туди потрапити від виглядом клієнта, — запропонував Барклей.

— Я гадав, що його дружині вистачить і його фотографій перед тим закладом, — зазначив Шах.

— Вона вважає, що він вигадає пояснення, — відповів Страйк, який уранці саме отримав від клієнтки роздратованого листа. — Вона хоче таких доказів, щоб він не відкараскався.

— Знимку, де йому відсмоктують, чи що? — округлив очі Барклей.

— Це б не завадило. Можливо, краще проникнути до готелю під виглядом продавця чого-небудь чи безпекового інспектора, а не клієнта, — сказав Страйк. — Так буде більше свободи пересування і є шанс зловити його на виході з номеру.

Всі почали обговорювати, кому з детективів дістанеться ця робота, і вигадувати варіанти прикриття. Зрештою було обрано Шаха, який під час одного з попередніх розслідувань успішно зіграв роль торгівця творами мистецтва міжнародного рівня.

— Спеціаліст із опалення, оце мене понизили в статусі, — прокоментував він.

— Зробимо тобі фейкове посвідчення і документацію, — сказав Страйк.

— То що, вже беремо наступну справу зі списку очікування? — спитала Мідж.

— Почекаймо ще, — відповів Страйк. — Спершу требі знайти заміну Літтлджону.

— Хто завтра поїде по листи з пластикової каменюки? — спитав Барклей.

— Я, — сказав Страйк.

— Вона, мабуть, уже готова виходити, — зауважила Мідж. — Цілий місяць минув.

— Вона поки не знайшла нічого, що Еденсор міг би використати проти церкви, — заперечив Страйк. — Ви знаєте Робін: половинчастих заходів вона не сприймає. Гаразд, це, мабуть, усе. Щойно матиму заміну Літтлджону, повідомлю вам.

— Можна тебе на кілька слів? — спитав Шах у Страйка, коли решта рушила до дверей.

— Так, звісно, — відповів Страйк, знову сідаючи. На його подив, підрядник дістав із задньої кишені примірник таблоїда «Прайвет ай».

— Читав?

— Ні, — відповів Страйк.

Шах погортав журнал, а тоді подав Страйкові. Той побачив обведену маркером колонку.

Королівський адвокат Ендрю Гонболд на прізвисько Медоїд, улюблений юрист зірок у справах про наклеп і самопроголошений арбітр моралі, скоро відчайдушно потребуватиме власних послуг. Давня симпатія Медоїда до вродливих молодих помічниць, звісно, річ суто платонічна. Однак кріт у Лавінґтонських судових палатах розповів нам, що є одна фігуриста панянка, яка розповідає історії про хист та міць Медоїда поза залою суду. Від цієї брюнетки в законі навіть чули прогнози неминучого краху союзу Медоїда з пресвятою леді Матільдою.

Невтомні лондонські благодійники Гонболди одружені вже чверть століття і мають четверо дітей. Нещодавня стаття у «Таймз» підкреслює особисту порядність одного з найвідоміших поборників моралі у країні.

«Я зблизька бачив, якого болю завдають людям безпідставні образи та облудна неслава, — гримкотів Медоїд, — і я особисто боротимуся за удосконалення законодавства, яке захищає честь та гідність невинних!»

Кажуть, що язиката панянка, про яку ми згадували у першому абзаці, також обдаровує своєю увагою такого собі Корморана Страйка, вельми відомого останнім часом приватного детектива. Чи не отримує вона від нього порад щодо прихованих камер та мікрофонів? Якщо так, найчеснішому адвокатові загрожує зовсім не облудна неслава!

— Чорт, — тільки і сказав Страйк. Він підняв очі на Шаха і не зумів сказати нічого, лиш знову: — Чорт.

— Подумав, що тобі слід про це знати, — прокоментував Шах.

— Це були стосунки на одну… добре, на дві ночі. Вона мені словом не обмовилася про жодного Гонболда.

— Ясно, — відповів Шах. — Ну… газетна братія його не любить, тож скандал цілком можуть роздмухати.

— Я вирішу це питання, — запевнив Страйк. — Вона не втягне мене у свої оборудки.

Але він чудово розумів, що уже втягнутий в оборудки Біжу, і по Шаху було видно, що той цю думку поділяє.

Вони попрощалися біля виходу з «Летючого коня»: Шах повертався до офісу, бо мав розібратися з паперами, а розлючений і сповнений образи на самого себе Страйк лишився стояти під пабом. З власного досвіду він добре знав, що одна справа — почуватися жертвою випадкового удару долі, а зовсім інша — мусити визнати, що ти сам наробив собі біди. Ільза попереджала його про язикатість Біжу, а він що? Пішов трахати її вдруге. Він стільки років уникав усякої публічності, давав свідчення в судах тільки зарослий густющою бородою, відмовлявся від будь-яких інтерв’ю і навіть розірвав попередні стосунки з жінкою, яка прагнула бачити його поруч із собою на світських подіях, — а тоді взяв і ліг у ліжко з балакухою, яка до всього мала знаменитого одруженого коханця.

Він набрав Біжу, але відповіла голосова пошта. Сказавши, щоб Біжу передзвонила йому терміново, Страйк набрав Ільзу.

— Так, — холодно відповіла та.

— Дзвоню попросити вибачення, — сказав Страйк, і це частково була правда. — Я дарма огризнувся на тебе. Я знаю, що ти просто хотіла мені допомогти.

— Саме так, — відповіла Ільза. — Добре, вибачення прийняте.

— Ти була права, і я дізнався про це на власному гіркому досвіді, — провадив Страйк. — Я фігурант сьогоднішнього номеру «Прайвет ай» разом із нею та її одруженим коханцем.

— От чорт, мова про Ендрю Гонболда? — спитала Ільза.

— Ти його знаєш?

— Хіба трохи.

— Замітка натякає, що я не тільки з нею сплю, а й наставив у спальні Гонболда жучків.

— Корме, вибач… але вона дуже давно добивається, щоб він кинув дружину. Нітрохи не приховує цих планів.

— Не уявляю, з якого дива Гонболд на ній одружиться, якщо думатиме, що вона підіслала до нього приватного детектива. Не знаєш, де вона зараз?

— Та, мабуть, у Лавінґтонських судових палатах, — відповіла Ільза.

— Гаразд, піду чекати на неї там, — мовив Страйк.

— Гадаєш, це розумно?

— В особистій розмові настрашити її буде легше, ніж по телефону, — зловісно відповів Страйк, уже прямуючи в бік метро.

44

Страйк подумав, що це вперше він радий, що Робін нині на Чапмен-Фарм. Він утнув страшну дурницю, і хоч наслідки будуть значними скоріше для нього самого, ніж для агенції в цілому, хай краще Робін не знає, яку халепу він собі організував.

Піддивившись адресу, Страйк проїхався Центральною лінією, вийшов на станції «Голборн» і попрямував до Лінкольнз-Інну. А тоді сховався за деревом у парку, звідки було добре видно неокласичний фасад будівлі Лавінґтонських судових палат, і почав чекати.

Він провів під деревом годину і бачив, як декілька людей увійшло, а ще більше вийшло, коли задзвонив мобільний. Він чекав побачити номер Біжу, але це був Шпеник.

— Шо ти, Куше? Дзвоню сказати, шо з Рейні порішали. Двадцять восьмого травня можна. Раніше ніяк.

— Дяка, Шпенику, це класна новина, — відповів Страйк, не відриваючи очей від будівлі, звідки колись же мала вийти Біжу. — Він знає, що я приїду?

— Та знає, знає, — відповів Шпеник. — Там буде нагляд, шоб він точно співпрацював.

— Так навіть краще, — сказав Страйк. — Дякую, друже.

— Ага, гарного полювання, — відказав Шпеник і поклав слухавку.

Страйк тільки сховав мобільний у кишеню, коли двері Лавінґтонських судових палат відчинилися, і звідти випурхнула Біжу у яскраво-червоному пальто і рушила в бік метро. Страйк дав їй трохи фори, а тоді пішов слідом. На ходу дістав мобільний і знову набрав її. Біжу дістала з сумочки телефон, подивилася на екран і сховала назад, не відповідаючи.

Бажаючи віддалитися від Лавінґтонських судових палат, щоб його не бачили колеги Біжу, Страйк ще метрів п’ятдесят «пас» свою здобич, боки Біжу не звернула на вузьку вулицю Ґейт-Стріт. Тут вона сповільнила кроки, знову дістала мобільний — вочевидь, щоб прочитати повідомлення — і нарешті спинилася, щоб написати відповідь. Страйк прискорився, і коли Біжу вже ховала телефон до сумочки, покликав її на ім’я.

Вона розвернулася і відверто перелякалася, побачивши його.

— Зайдімо туди на кілька слів, — похмуро запропонував Страйк, показуючи на паб під назвою «Корабель», схований у вузенькому провулку між двома будівлями.

— Нащо?

— Читала свіжий «Прайвет ай»?

— Я… так.

— Тоді ти знаєш причину.

— Я не…

— Не хочеш, щоб тебе бачили зі мною? То треба було відповідати на дзвінки.

Було видно, що Біжу воліла б відмовитися, але вона пішла з ним у провулок. Коли Страйк відчинив двері «Корабля», вона пройшла повз із холодним виразом на обличчі.

— Краще нагору, — сказала вона.

— Я не проти, — відповів Страйк. — Що питимеш?

— Та байдуже… червоне вино.

За п’ять хвилин Страйк приєднався до неї у Дубовій палаті з низькою стелею і тьмяним світлом. Біжу зняла пальто, під яким було обтисле червоне плаття. Влаштувалася вона за столиком у кутку. Страйк поставив перед нею вино, а тоді сів сам, тримаючи в руці подвійний віскі. Він не планував затримуватися на цілу пінту пива.

— Ти про мене патякала.

— Ні, неправда.

— «Кріт у Лавінґтонських судових палатах…»

— Та я бачила, що там написано!

— Ти повинна дуже чітко донести до цього Гонболда, що я не давав тобі жодних порад щодо стеження.

— Та я вже казала!

— Він бачив статтю, так?

— Бачив. І за нього вже взялася «Дейлі мейл». І «Сан». Але він усе заперечуватиме, — додала вона. Нижня губа Біжу тремтіла.

— Ще б пак.

Без жодного співчуття Страйк дивився, як Біжу шукає по кишенях серветку і акуратно, щоб не розтерти макіяж, витирає очі.

— Що робитимеш, коли журналісти прийдуть до тебе під квартиру? — спитав він.

— Скажу, що ніколи з ним не спала. Ендрю так сказав.

— Також казатимеш, що ніколи не спала зі мною.

Вона промовчала. Підозрюючи, що знає причину цієї мовчанки, Страйк провадив:

— Я не збираюся ставати випадковою жертвою цієї історії. Ми перетнулися на хрестинах, і потому. Якщо ти досі вважаєш, що Гонболд покине дружину через ревнощі, бо ти злягалася зі мною, ти глибоко помиляєшся. Він тепер і баржевою жердиною тебе не торкнеться.

— Негідник! — хрипко відповіла вона, промокаючи очі та ніс. — Ти мені сподобався.

— Ти вирішила зіграти у гру, яка обернулася проти тебе, але я не планую потрапляти під перехресний вогонь. Якщо наполягатимеш, що в нас роман, матимеш наслідки.

— Ти мені погрожуєш? — прошепотіла Біжу з-за мокрої серветки.

— Попереджаю, — відповів Страйк. — Видали всі повідомлення, які надсилала мені, і мій номер.

— Або що?

— Або матимеш наслідки, — повторив він. — Я приватний детектив. Я дізнаюся про людей речі, які вони вважають надійно прихованими. Може, у твоєму минулому немає нічого такого, що ти не хочеш бачити на шпальтах «Сан», але якщо є, я б добре подумав, перш ніж користуватися мною, щоб вибити з Гонболда пропозицію руки та серця.

Біжу вже не плакала. Її обличчя стало жорстким, але Страйкові здалося, що щоки під шаром тонального крему трохи зблідли. Нарешті вона дістала мобільний і видалила його контактні дані, повідомлення, якими вони обмінювалися, і фотографії, які вона йому надсилала. Страйк зробив те саме на своєму телефоні, одним ковтком випив свій віскі і підвівся.

— От і добре, — сказав він, — треба тримати глуху оборону, і ця історія вичерпається.

Він покинув «Корабель», не відчуваючи жодних докорів сумління за тактики, до яких щойно удався, а тільки страшну злість на Біжу і на себе. Чи прийдуть до нього під двері папараці — покаже час, але, крокуючи у бік станції метро «Голборн», Страйк поклявся собі, що це останній раз, коли він наражає своє приватне життя чи кар’єру на небезпеку заради дурної інтрижки, покликаної відволікти його від думок про Робін Еллакотт.

45

Робін мусила тиждень носити знайдені полароїди в ліфчику, чекаючи на вечір четверга, щоб покласти їх у пластиковий камінь. Вона не наважувалася сховати їх десь у гуртожитку, але постійний доторк фотографій до шкіри став ненастанним джерелом тривоги — а раптом знімки вислизнуть з-під одягу? Четверта мандрівка до лісу і назад, на щастя, минула без пригод, і вона лягала спати глибоко вдоволена тим, що позбулася полароїдів.

Наступного вечора після цілого дня лекцій та співання мантр Робін повернулася до гуртожитку і побачила, що на ліжках замість помаранчевих костюмів лежать червоні.

— Чому змінився колір? — байдужим тоном спитала вдова Маріон Гакслі. Фарбована руда Маріон, чиї сиві корені відросли вже на цілий палець, часто ставила досить наївні запитання чи говорила, коли решта воліла мовчати.

— Ти що, «Відповідь» не дочитала? — огризнулася стрижена Вів’єн. — Ми, мабуть, увійшли до сезону Вкраденого пророка. Червоний — його колір.

— Дуже добре, Вів’єн, — усміхнулася Бекка Пірбрайт за кілька ліжок від них, і Вів’єн аж напиндючилася.

Але поруч зі складеним червоним одностроєм на ліжку Робін було ще дещо: коробка засобу для видалення фарби з волосся, а на ній — папірець із фразою, в якій вона впізнала цитату з «Відповіді»:

Хибне «я» прагне всього штучного і неприродного.

Істинне «я» прагне всього щирого та природного.

Робін роззирнулася і побачила, що таку саму коробку роздивляється зеленокоса Пенні Браун. Їхні погляди зустрілися; Робін усміхнулася і показала на ванну кімнату, а Пенні, усміхнувшись у відповідь, кивнула.

На подив Робін, біля раковини там стояла Луїза, ретельно зголюючи волосся перед дзеркалом. На мить їхні очі зустрілися; Луїза перша опустила погляд. Протерши тепер уже сяючу лисину рушником, вона мовчки вийшла з ванної.

— Люди мені казали, — прошепотіла Пенні, — що вона голить голову вже рік.

— Ого, — відповіла Робін. — А чому, не знаєш?

Пенні похитала головою.

Утомлена й незадоволена тим, що доведеться витрачати цінний час на вимивання синьої фарби замість сну, Робін, тим не менше, зраділа нагоді вільно поговорити з іншою вірянкою, особливо такою, чий розпорядок дня докорінно відрізнявся від її власного.

— Як у тебе справи? Я тебе майже не бачу після того, як групу Вогню переформатували.

— Чудово, — відповіла Пенні. — Ні, справді класно.

З часу прибуття на ферму її кругле обличчя схудло, під очима з’явилися тіні. Стоячи поряд перед дзеркалом, Робін та Пенні відкрили коробки і почали мастити продукт на волосся.

— Якщо почався сезон Украденого пророка, — зауважила Пенні, — то скоро ми побачимо справжню Маніфестацію.

Голос у неї був збуджений та наляканий водночас.

— Поява Утопленої пророчиці — це було щось неймовірне, правда? — озвалася Робін.

— Так, — відповіла Пенні. — Це було справді… як побачиш таке, то неможливо повернутися до звичного життя, правда? Це ніби доказ.

— Саме так, — погодилася Робін. — У мене так само.

Пенні безутішно глянула у дзеркало на своє волосся, покрите густою білою пастою.

— Все одно коріння відростало, — мовила вона, ніби переконуючи себе, що радо виконує цю вимогу.

— І чим ти займалася останнім часом? — спитала Робін.

— Ой, купою всього, — відповіла Пенні. — Готую їсти, працюю на городі. Допомагала Джейкобу. А ще вранці була цікава лекція про духовне єднання.

— Он як? — озвалася Робін. — Мені такого ще не читали… а як справи у Джейкоба?

— Йому помітно краще, — відповіла Пенні, явно вирішивши, що Робін все знає про Джейкоба.

— О, це добре, — сказала Робін, — бо чула, що він почувався не дуже.

— Ну, так, дуже «не дуже», — відповіла Пенні. Вона була якась чи то стривожена, чи то сторожка. — Це складно, правда? Бо такій людині важко відрізнити хибне «я» від чистого духу, тому вона й не може зцілити себе.

— Ой, так, — кивнула Робін, — але тобі здається, що йому вже краще?

— Так! — відповіла Пенні. — Значно!

— Мадзу така милосердна, що поселила його в садибі, — закинула пробну кулю Робін.

— Так, — знову погодилася Пенні, — але з такими проблемами він би і не зміг жити в гуртожитку.

— Та звісно, — відповіла Робін, обережно намацуючи шлях. — І доктор Джов такий добрий.

— Так, Джейкобу дуже пощастило, що він має доктора Джова, бо назовні це був би жах, — сказала Пенні. — Там таких людей, як Джейкоб, просто піддають евтаназії.

— Що, справді? — спитала Робін.

— Та звісно! — Пенні аж не повірила, що Робін така наївна. — Держава не хоче про них дбати, тому їх по-тихому вбиває Національна служба охорони здоров’я — доктор Джов каже на неї «нацистська служба організації знищення», — додала вона, а тоді тривожно глянула у дзеркало на своє волосся: — Як гадаєш, скільки ми його вже тримаємо? Без годинника так важко…

— Хвилин п’ять? — припустила Робін. Скориставшись тим, що Пенні сказала про відсутність годинників, і сподіваючись розкрутити дівчину на розповідь про щось погане, що вона бачила в УГЦ, Робін легковажно зауважила:

— Дивно, що нам треба видаляти фарбу. Адже не може бути, щоб волосся Мадзу саме по собі було таким чорним? Їй за сорок, і жодної сивої волосинки.

Поведінка Пенні умить перемінилася.

— Критика чужої зовнішності — це чисте матеріалістичне судження…

— Та я не…

— Плоть неважлива. Тільки дух важливий. — Її тон був повчальний, але погляд — наляканий.

— Знаю, але якщо наш вигляд неважливий, то нащо змивати фарбу? — розважливо спитала Робін.

— Бо… все було сказано у записці. Істинне «я» природне.

Геть запанікувавши, Пенні втекла до душової кабінки і замкнулася там.

Коли минуло приблизно двадцять хвилин, Робін скинула однострій, вимила голову, висушила рушником, перевірила у дзеркалі, чи зійшла фарба, а тоді в піжамі повернулася до темної спальні.

Весь цей час Пенні ховалася у душовій кабінці.

46

З початком сезону Вкраденого пророка звичний графік високорівневих новачків змінився. Вони більше не сиділи цілими ранками у підвалі, дивлячись відео про жахи війни та голод, а натомість слухали лекції про дев’ять кроків до чистого духу: допущення, служіння, віддавання, єдність, зречення, прийняття, очищення, приборкання та жертву. Вони отримали практичні поради щодо перших шістьох кроків, які можливо було здійснювати всі водночас, але решта три були огорнуті таємницею, бо лиш ті, чиє успішне опанування перших шістьох визнавали старші, ставали гідними осягнути і їх.

Також Робін довелося витримати другий сеанс Одкровення. Цього разу вона знову уникнула сидіння у центрі кола, а от Вів’єн та літньому Волтеру пощастило менше. На Вів’єн накинулися за звичку прикривати заможне походження акцентом і звинувачували у зверхності, самозакоханості та лицемірстві, поки вона не розридалася, а Волтера, який зізнався у давній ворожнечі з університетським колегою, насварили за егомотивність та матеріалістичне судження. З усіх підданих «терапії первинної реакції» тільки Волтер не заплакав. Він побілів, але кивав — ритмічно і майже радо — поки коло закидало його образами.

— Так, — бурмотів він, шалено моргаючи за скельцями окулярів, — так… це правда… все правда… дуже погано… так, справді… хибне «я»…

Тим часом штани розміру М, які щотижня видавали Робін, вже спадали з неї, — так сильно вона схудла. Потреба постійно підсмикувати їх дратувала, але непокоїло її не це, а усвідомлення того, що вона потроху втягується у сектантське життя.

На початку перебування на Чапмен-Фарм вона розуміла ненормальність свого утомленого та голодного стану й помічала вплив клаустрофобії та тиску з боку групи під час лекцій у підвалі. Але поступово вона звикла до постійної виснаженості і навчилася обходитись малою кількістю їжі. Вона стривожилася, коли помітила, що звичка тихо мугикати мантру проявлялася все частіше. Крім того, вона почала мислити у пропонованих церквою категоріях. Обмірковуючи питання досі невідомого Джейкоба, який явно був надто хворий, щоб приносити церкві користь, але лишався на Чапмен-Фарм, вона виявила, що називає його гіпотетичний від’їзд «поверненням до матеріалістичного світу».

Переймаючись своєю частковою промитістю, яку їй досі вистачало об’єктивності помічати, Робін спробувала нову стратегію збереження тверезого погляду на речі: вона намагалася аналізувати методи, якими користувалася церква, щоб нав’язати свій світогляд.

Вона відзначила те, що до членів церкви застосовували то суворість, то поблажливість. Новоприбулі так тішилися будь-якому перепочинку від постійного напруження лекцій, навчання, роботи та співів, що показували неймовірну вдячність за найменшу винагороду. Коли старшим дітям дозволяли трохи побігати по лісу без нагляду, вони раділи так, як дитина із зовнішнього світу зраділа би, мабуть, новині, що вона їде до Диснейленду. Добре слово від Мадзу, Тайо чи Бекки, п’ять хвилин без нагляду, зайвий черпак локшини за вечерею: все це миттєво дарувало тепло та радість і показувало, наскільки нормалізувалися нав’язана покірливість та депривація. Робін розуміла, що теж починає прагнути схвалення очільників церкви, і що це прагнення походить від тваринної потреби захистити себе. Постійне переформування груп і вічна загроза остракізму виключали будь-яке відчуття справжньої солідарності між членами церкви. Лектори наголошували, що носії чистого духу жодну людину не вважають кращою чи приємнішою за інших. Вірність могла лише спрямовуватися вгору, до божества й очільників церкви, а не розповсюджуватися навсібіч.

Однак її стратегія об’єктивного аналізу способів, якими церква промивала мізки, мала лише частковий успіх. Через перманентну втому було незмінно важко розмірковувати про те, що покора тут нав’язується, а не надихається. Зрештою Робін вигадала інший трюк: почала уявляти, як розповідає Страйкові, чим живе. Це змушувало відкинути церковний жаргон, бо він би не зрозумів його, ще й почав би кпинити. Думка про те, як Страйк реготатиме з її занять — утім, вона віддала йому належне, вирішивши, що Одкровення не здасться смішним — виявилася найкращою опорою на реальність за межами Чапмен-Фарм і навіть допомогла позбутися звички до співання мантр, бо Робін привчилася уявляти, як Страйк буде шкіритися, якщо вона робитиме таке при ньому. Жодного разу Робін не спало на думку, що замість розмов зі Страйком можна уявляти розмови з Мерфі чи з котроюсь із подруг. Вона з нетерпінням чекала на новий лист, — почасти тому, що хотіла дізнатися його думку про полароїди, які минулого четверга поклала до пластикового каменя, але також і тому, що видовище його почерку підтверджувало: Страйк існує, а не породжений її уявою.

Прогулянка через темне поле і ліс наступного четверга була найлегшою за весь час, бо Робін уже добре вивчила маршрут. Розкривши пластиковий камінь і засвітивши ліхтарик, вона побачила дуже довгий лист від Страйка і аж дві шоколадки. Тільки почавши розгортати одну з них і всівшись за деревом так, щоб ліхтарика не було видно з ферми, вона зрозуміла, що немає записки від Раяна. Занадто знервована і голодна, щоб цим перейматися, Робін почала запихатися шоколадом, читаючи Страйкового листа.

Привіт,

Твоя остання знахідка і справді дуже цікава. Бляшанку, про яку ти пишеш, випустили у 1987 році. Якщо людина, яка поклала туди знімки, була власником бляшанки, і якщо бляшанка потрапила на ферму ще новою, це мало статися ще до заснування церкви, тож наш порнограф-аматор міг жити там і в часи комуни, навіть якщо його моделі прибули пізніше. Можливо, mo були Кровтери, Koamc, caм Вейс, Pacm Андерсен чи хтось невідомий нам. Я схильний викреслити Кровтерів та Коатса, бо їх цікавили тільки /малолітні. Білява дівчина волоссям схожа на Шері Гіттінз, але, звісно, там могла бути й інша кучерява блондинка. Також мене зацікавив хлопець із татуюванням. Шпеник організував мені побачення з Джорданом Рейні, і я дізнаюся, чи в нього немає черепа під рукавом.

До інших новин: Франк-Один закинув нашій клієнтці у двері привітання з днем народження. За таке важко притягнути до відповідальності, але Барклей дізнався, що один із братів ексгібіціоніст, а другий раніше був засуджений за сталкінг. Я подзвонив Бордлу і сподіваюся, що до них навідається поліція.

На жаль, ми досі марудимося з Літтлджоном. Бордл рекомендував колишнього колегу, я мав із ним співбесіду, але він пішов до Паттерсона. Каже, там краще платять. Це для мене новина, бо Дев каже, що там платять менше, ніж у нас. Може, він просто вирішив, що я мурло.

Пат у кепському настрої.

Мерфі перепрошує за відсутність листа, — його терміново викликали на північ. Передає найкращі побажання.

Бережи себе, і коли захочеш вийти — тільки скажи. Ми готові

Цьом, С.

Робін розгорнула другу шоколадку, поклала стос порожніх аркушів на коліно і почала писати, регулярно перериваючись на те, щоб відкусити ще шоколаду і згадати, що саме потрібно розповісти Страйку.

Перепросивши за відсутність нових відомостей про Вілла Еденсора, вона продовжила так:

Я тобі писала про двох дівчат, у яких втекла дитина. Обом поголили голови. Це явно спосіб покарання, тобто Луїза та Емілі Пірбрайт теж покарані, але я не знаю, за що. Поговорити з Емілі Пірбрайт мені поки не вдалося. Також дві ночі тому я бачила спину темношкірої, дівчини, що спить неподалік. Там були якісь дивні сліди, ніби її тягали по підлозі. Нагоди поговорити з нею я теж не мала. Проблема у тому, що всі тут уникають людей, яких насварили та покарали, тож будь-які аванси в їхній бік дуже помітні.

Від дівчини, яка дбала про Джейкоба, я дізналася більше про цю людину. Дівчина каже, що Джейкобу краще (не певна, що це правда) і що «таких, як він», піддають евтаназії у матеріалістичному…

Робін схаменулася і закреслила це слово.

…матеріалістичному зовнішньому світі. Також вона зауважила, що такі люди, як Джейкоб, не знають про хибне «я» і чистий дух і тому не можуть зцілити себе. Пильнуватиму, може, почую щось нове про це.

Нині нас пресують лекціями про досягнення чистого духу. Всього є дев'ять кроків, третій із яких — почати віддавати церкві великі суми грошей, відмовляючись від матеріалізму. Я трохи нервую щодо того, що вони чекатимуть від мене великих пожертв, адже я ходила з сумочкою за тисячу фунтів.

Я поки не хочу виходити…

Робін перервалася і прислухалася до шелесту листя. Спині було неприємно від вузлуватої кори, сідниці та стегна були мокрі від вологої трави. Вона написала брехню: насправді Робін дуже хотіла вийти. Думка про квартиру, зручне ліжко і повернення до офісу була неймовірно спокуслива, але вона була певна, що як залишиться, то розкопає такий компромат на церкву, якого ззовні не знайти.

…бо досі не маю нічого справді корисного для Коліна Еденсора. Сподіваюся, цього тижня щось буде. Клянуся, я стараюся.

Досі не мала Одкровення. Стане значно легше, коли я нарешті з цим розберуся.

Цьом, Р.

P.S. Будь ласка, не забувай присилати шоколад.

47

Страйк дочекався свіжої депеші від Робін із Чапмен-Фарм і тільки тоді дописав свій звіт серу Коліну Еденсору. Його мучило питання про те, чи варто розповідати про можливу дитину, яку Вілл прижив на фермі з неповнолітньою дівчиною. Підслухана розмова, яку описала Робін, на його погляд, не могла вважатися доказом, і Страйк не хотів ще більше тривожити сера Коліна, не маючи неспростовних фактів. Тож він не став нічого писати про можливе батьківство Вілла й закінчив звіт так:

Пропоновані наступні кроки

Наразі РЕ стала очевидицею фізичного примусу та тілесних ушкоджень, а також сама зазнала недогодовування, примусової депривації сну та «терапевтичних» практик, які психологи, безсумнівно, визнають знущанням. РЕ вважає, що під прикриттям може дістати нові відомості про серйозніші переступи чи навіть кримінальні явища на Чапмен-Фарм. Зважаючи на те, що члени церкви, з яким на цей час вдалося поговорити мені та РЕ, відмовляються давати свідчення проти церкви чи не вважатимуться надійними свідками, бо надто давно її залишили, я рекомендую, щоб РЕ продовжувала роботу під прикриттям.

28 травня я матиму інтерв’ю з іншим екс-членом УГЦ, а також активно шукаю ще інших. Пріоритетом є ідентифікація осіб, зображених на знайдених РЕ фотографіях, оскільки вони вказують на можливе застосування сексуальних знущань як форми покарання.

Якщо маєте питання, будь ласка, зв’яжіться зі мною.

Відправивши захищений паролем звіт серові Коліну, Страйк допив чай і кілька митей просто дивився у вікно своєї кухні на горищі, розмірковуючи над кількома поточними дилемами.

Як він і передбачав, стаття у «Прайвет ай» потягнула за собою дзвінки від трьох різних журналістів, які всі наразі мали судові процеси за участю королівського адвоката Ендрю Гонболда і воліли якомога гучніше розписати його позашлюбний роман. Виконуючи настанови Страйка, Пат відповідала короткою фразою, яка рішучо відкидала будь-які зносини з Гонболдом чи пов’язаними особами та погрожувала судовим переслідуванням. Ім’я Біжу в пресі поки не з’явилося, але Страйк мав гидке передчуття нових наслідків своєї необачної інтрижки і тренованим оком виглядав підприємливих журналістів, які могли влаштувати стеження за офісом.

Водночас він досі не знайшов нікого з найцікавіших йому екс-вірян, так само бабрався з Літтлджоном і страшенно переймався станом дядька Теда, якому напередодні подзвонив і виявив, що той уже забув про нещодавній приїзд небожа.

Страйк знову зосередився на ноутбуці, який стояв перед ним на кухонному столі. Без надії сподіваючись, зазирнув на сторінку Міста Митарств у «Пінтересті», але не було ні нових малюнків, ні відповіді на його питання про те, чи все це створено з уяви.

Тільки він підвівся, щоб помити кухлика з-під чаю, як задзвонив мобільний: це була переадресація з офісу. Страйк узяв слухавку і ледь устиг назвати себе, бо розлючений, пронизливий голос загорлав:

— Мені в двері закинули змію! Довбану змію!

— Що? — спантеличено спитав Страйк.

— Змію, щоб його! Один із тих кінчених закинув мені у щілину для пошти срану змію!

Три усвідомлення швидко змінилися у голові Страйка: що це дзвонить акторка, яку переслідують Франки, що він раптом забув її ім’я і що вони з командою конкретно напартолили.

— Це сталося вранці? — спитав він, сідаючи на стілець і відкриваючи на ноутбуці графік стежень за Франками.

— А я знаю? Знайшла змію в себе у вітальні, — може, вона там вже кілька днів повзає!

— Ви зверталися в поліцію?

— На біса мені поліція? Я вам плачу, щоб це припинилося!

— Це я розумію, — відповів Страйк, — але наразі наша головна проблема — це змія.

— А, та то не проблема, — відповіла акторка уже, на щастя, не криком. — Я її посадила у ванну. Звичайний вужик, у мене такий був, я їх не боюся. Власне, — з жаром додала вона, — не боюся, якщо тільки вони не вилазять в мене з-під дивану, коли не видно, що воно за змія.

— Не можу вас засуджувати, — відповів Страйк, який щойно побачив, що Франками наразі займаються Барклей та Мідж. — Було б непогано знати, коли саме, на вашу думку, цей вуж з’явився, бо брати у нас під постійним стеженням, і вони не з’являлися біля вашого будинку, відколи старший закинув вам привітання. Я бачив відеозапис і певен, що змії в його руках не було.

— Тобто до мене ще якийсь третій псих придовбався?

— Не обов’язково. Ви вчора ввечері були вдома?

— Так, але… — Вона замовкла. — О! Насправді я пригадую, що вчора ввечері ніби чула, як ляснула ляда поштової щілини.

— О котрій?

— Мабуть, близько десятої. Я приймала ванну.

— Ви не дивилися, що засунули у двері?

— Ні. Коли я спускалася вниз по напій, то там наче нічого не було. Я вирішила, що мені здалося, і це насправді щось грюкнуло на вулиці.

— Ми можемо допомогти вам позбутися змії? — спитав Страйк, відчуваючи, що це найменше, що він може запропонувати.

— Та ні, — зітхнула вона, — сама подзвоню у службу порятунку тварин.

— Добре, я зв’яжуся з людьми, які стежили за братами, дізнаюся, що вони робили вчора о десятій, і передзвоню вам. Радий чути, що ви не дуже злякалися, Ташо, — додав він, раптом згадавши її ім’я.

— Дякую, — зм’якшилася вона. — Добре, чекатиму на новини.

Коли вона поклала слухавку, Страйк подзвонив Барклею.

— Ти вчора стежив за Франком-Один, так?

— Так, — відповів Барклей.

— Де він був близько десятої?

— Вдома.

— Точно?

— Та точно, і брат його теж. Франк-Два кілька днів не виходиу з дому. Захворіу чи шо.

— І ніхто не наближався останнім часом до тієї акторки?

— Франк-Один там ошивауся в понеділок. Його вела Мідж.

— Гаразд, дзвоню їй. Дякую.

Страйк поклав слухавку і набрав Мідж.

— Він точно нічого не пхав у двері, — сказала Мідж, коли Страйк пояснив причину дзвінка. — Просто вештався тротуаром через дорогу і поглядав на її вікна. Останні кілька днів він сидів удома, і його брат теж.

— Барклей мені так і сказав.

— У неї що, завівся третій сталкер?

— Саме це вона в мене спитала, — відповів Страйк. — Може, і справді у неадекватних фанатів такі уявлення про веселий сюрприз. Виявляється, в неї колись був ручний вуж.

— Та хоч десять, — це не привід серед ночі підкидати людині у двері довбану змію, — відповіла Мідж.

— Згоден. До Франків уже заходила поліція?

— Ще ні, — відповіла Мідж.

— Добре, я тоді передзвоню клієнтці. Мабуть, доведеться ще приставити когось до її будинку, а не тільки до Франків.

— Та бляха-муха. Хто б міг подумати, що двоє придурків нас так завантажать?

— Точно не я, — визнав Страйк.

Поклавши слухавку, він потягнувся по електронну сигарету і насупився десь на хвилину, вдихаючи нікотин у глибокій задумі. А тоді повернувся до графіку за тиждень.

Літтлджон та Шах вчора ввечері були не на роботі.

Позашлюбні розваги Біґфута мали місце вдень, а ввечері він повертався до сповненої підозр та дратівливої дружини. Страйк ніяк не міг зрозуміти, чи не дурницю він собі думає, коли телефон знову задзвонив — і знову дзвінок був переспрямований з офісу. Він чекав, що це клієнтка-акторка, і надто пізно зрозумів, що чує голос Шарлотти Кемпбелл.

— Це я. Не кидай слухавку, — швидко попросила вона. — В твоїх інтересах мене вислухати.

— Ну, то кажи, — роздратовано відповів Страйк.

— Мені дзвонили з «Дейлі мейл». Збирають дані на біографічний нарис про тебе, хочуть виставити слизьким типом, який спить із клієнтками. Типу яблучко від яблуні недалеко покотилося.

Страйк відчув, як в усьому тілі збирається напруга.

— Я сказала журналістці, що ти в житті не спав з клієнтками, що ти дуже шляхетний і дотримуєшся суворого етичного кодексу. І що ти зовсім не такий, як батько.

Страйк не знав, що відчуває. Якийсь млявий подив і далеке відлуння свого колишнього почуття до неї, пробуджене журливим голосом, який він іноді чув після найстрашніших сварок, коли Шарлотта сама втомлювалася від власної конфліктності і ставала незвично чесною.

— Також я знаю, що вони зв’язалися з кількома твоїми колишніми, — додала Шарлотта.

— З ким саме? — спитав Страйк.

— З Меделін, К’ярою та Елін, — відповіла Шарлотта. — Меделін та Елін заявили, що ніколи в житті не наймали приватного детектива, і відмовилися від коментарів. К’яра каже, що просто засміялася, коли їй подзвонили з «Дейлі мейл», і кинула слухавку.

— Та звідки вони знають, що я зустрічався з Елін? — спитав Страйк більше у себе, ніж у Шарлотти. Той роман хоч і погано скінчився, але наче протікав максимально приховано з боку обох сторін.

— Любий, хіба людям заткнеш рота, — зітхнула Шарлотта. — Ти мусив би бути обізнаним про такі речі, адже змушувати людей говорити — твоя робота. Я просто хотіла, щоб ти знав, що ніхто їм не допомагає, а я зробила все можливе. Ми з тобою так довго були разом, і це… це мусить щось означати.

Страйк спробував знайти якісь слова і зрештою бовкнув:

— Ну, дякую.

— Завжди будь ласка, — відповіла Шарлотта. — Знаю, ти вважаєш, що я хочу зруйнувати твоє життя, але це не так. Не хочу.

— Я ніколи не думав, що ти хочеш зруйнувати моє життя, — відповів Страйк, потираючи обличчя рукою. — Тільки що ти не від того, щоб трошки його збурити.

— Про що ти?

— Коли ти підкидала лайно на вентилятор, — відповів Страйк. — З Меделін.

— А, — промовила Шарлотта. — Так… не без того.

Страйк проти волі засміявся.

— Як ти? — спитав він. — Як здоров’я?

— Я в нормі.

— Справді?

— Так. Адже хворобу виявили дуже рано.

— Що ж, дякую за допомогу з «Дейлі мейл». Сподіваюся, їм просто не вистачить матеріалу.

— Блуї, — пристрасно промовила вона, і в Страйка упало серце.

— Що?

— Ми можемо зустрітися? Випити разом. Просто випити. Трохи поговорити.

— Ні, — втомлено відповів Страйк.

— Чому ні?

— Тому що, — відповів він, — усе скінчено. Я тобі вже казав. Між нами все скінчено.

— І ми не можемо лишитися друзями?

— Господи Ісусе, Шарлотто. Ми ніколи не були друзями. У цьому і проблема. Ми, трясця, ніколи не були друзями.

— Як ти можеш таке казати?

— Бо це правда, — з притиском відповів Страйк. — Друзі не вчиняють з друзями так, як ми вчиняли одне з одним. Друзі підтримують одне одного. Бажають одне одному добра. Не рвуть одне одного на клоччя, щойно виникає проблема.

Шарлотта важко дихала у слухавку.

— Ти з Робін, так?

— Моє особисте життя тебе більше не стосується, — відповів Страйк. — Я сказав тобі тоді у пабі, що бажаю тобі всього найкращого, але я не…

Шарлотта поклала слухавку.

Страйк опустив телефон на стіл і знову потягнувся по електронну сигарету. Кілька хвилин пішло на те, щоб навести лад у думках. Зрештою він повернувся до графіку на екрані, зосередився на Літтлджоні і, трохи поміркувавши, знову взяв мобільний у руки і ще раз набрав Шпеника.

48

Скоро пополудні у вівторок Страйк піднімався ескалатором зі станції «Слоан-Сквер», готуючись перехопити стеження за Біґфутом, який знову віддавався улюбленому дозвіллю в готелі із секс-працівницями. Серед невеликих плакатів на стінах тунелю, більшість із яких рекламувала вест-ендські вистави чи продукти для догляду, Страйк помітив кілька привабливих портретів Тата Джея з серцеподібним логотипом УГЦ і слоганом: «Ти припускаєш, що це можливо?»

Щойно детектив вийшов зі станції на поливану дощем вулицю, його мобільний задзвонив, і у слухавці почувся дивно нерозбірливий голос Шаха:

— Бзяб його.

— Що-що?

— Забизаб його на камеру, як биходиб з номера, з дібчиною у самих банчохах і більше без нічого… дідько, кроб іде.

— Що сталося? — спитав Страйк, хоча вже і сам здогадався.

— В мобду мені даб.

За п’ять хвилин Страйк зайшов до «Троянди та корони» на Ловер-Слоан-стріт, де в кутку сидів його найвродливіший працівник — з розбитою губою, набряклим лівим оком і розпухлим носом. Перед ним стояла пінта пива.

— Та бусте, не зламаб, — сказав Шах, показуючи на ніс. Він правильно вгадав перше питання Страйка.

— Лід, — тільки і відповів Страйк і пішов на бар, звідки повернувся з безалкогольним пивом для себе і склянкою льоду та чистим рушником, який випросив у заінтригованої барменки. Шах загорнув лід у рушник і приклав згорток до носа.

— Дяка. Дримай, — сказав він і підсунув до Страйк свій телефон. Екран було розбито, але крізь тріщини чітко проступало фото Біґфута. Камера схопила його під час крику: рот розтулений, кулак піднятий — а з-за його спини виглядала перелякана напівгола дівчина.

— Оце я розумію, — мовив Страйк, — доказ. Першокласна робота. Отже, інженер опалювальних систем мав успіх?

— Набіть не добелося. Бросто зайшоб туди слідом за Біґфутом. Схобабся в коридоті. Бідловив, як биходиб. Шбидкий, зараза, як для такого одоробла.

— Просто першокласна робота, — повторив Страйк. — Тобі точно не треба до лікаря?

— Буду в нобмі.

— Якщо справі кінець, я тільки порадію, — сказав Страйк. — Мідж права, — ця клієнтка вже дістала. Мабуть, цього вистачить, щоб вона отримала свої мільйонні відступні.

— Угу, — погодився Шах. — То що тебер? Збисок очікування?

— Так, — відповів Страйк.

— Але ж Франки у нас тебер забирають аж трьох людей?

— Вже чув про змію?

— Так, Барклей розбовіб.

— Власне, трьох людей там вже не треба. Вистачає двох.

— Як так?

— Бо за третьою особою стежать кілька хлопців за живі гроші, — відповів Страйк. — Це не те щоб великі прибічники добра, але стежити вони уміють добре — коли вибирають місця для грабунку. Це мені влітає в копієчку, але я хочу довести, що під нас копає Паттерсон. Та паскуда прокляне день, коли вирішила полізти до мене.

— А що в нього да дуб на дебе?

— Я кращий, от він і біситься, — відповів Страйк. Дев був засміявся, але скривився і замовк.

— Я винен тобі новий телефон, — сказав Страйк. — Випиши рахунок, і я все відшкодую. А тепер краще їдь додому і відпочивай. Перешли мені фото, а я, як буду в офісі, наберу дружину Біґфута.

Зненацька Страйкові дещо спало на думку.

— Скільки років твоїй дружині?

— Що? — підняв очі Дев.

— Я намагаюся вистежити жінку тридцяти вісьмох років по справі УГЦ, — відповів Страйк. — Вона користувалася мінімум трьома різними іменами. Де жінки цього віку соціалізуються в інтернеті, ти не знаєш?

— У Бабснеті, мабуть, — відповів Шах.

— Що-що?

— Баб… дрясця! «Мамснет», — ледь спромігся проартикулювати Дев. — Аїша там постійно висить. Чи бейсбук.

— «Мамснет» і фейсбук, — кивнув Страйк. — Так, слушно. Пошукаю там.

За годину він повернувся до офісу. Там була тільки Пат, яка ставила до холодильника свіже молоко, а з радіо лунали хіти шістдесятих.

— Девові щойно розбив обличчя Біґфут, — повідомив Страйк, скидаючи пальто.

— Що-о? — прохрипіла Пат, зиркнувши на Страйка так, ніби він був особисто винен у тому.

— З ним усе добре, — відповів Страйк, проходячи повз неї до чайника. — Поїхав додому, полежить із льодом на носі. Хто наступний у списку очікування?

— Отой дивак із мамою.

— Мами, здається, є у всіх потенційних клієнтів, — зауважив Страйк, опускаючи в чашку чайний пакетик.

— Але цей хоче встановити за мамою стеження, — пояснила Пат. — Вважає, що вона спускає його спадок на юного коханця.

— А, зрозуміло. Якщо знайдете мені його файл, я його наберу. Літтлджон сьогодні не заходив?

— Ні, — негайно нашорошилася Пат.

— А дзвонив?

— Ні.

— Якщо зайде чи подзвонить, повідомне мені. Я буду в кабінеті. Ви мене ні від чого не відірвете, я просто шукатиму голку в копиці сіна на фейсбуці та «Мамснеті».

Усівшись за стіл, Страйк зробив два дзвінки. Дружина Біґфута сприйняла новину про конкретний доказ невірності свого заможного чоловіка із захватом, і це лестило. Чоловік, який хотів установити стеження за мамою і говорив з таким сильним аристократичним акцентом, що Страйк ледь вірив у його натуральність, теж зрадів.

— Я уже був гадав, чи не слід мені звернутися до агенції Паттерсона, якщо від вас не матиму звісток.

— Не треба до них звертатися. То гівно, а не детективи, — відповів Страйк і почув заінтригований сміх.

Попросивши Пат відправити новому клієнту контракт, Страйк повернувся за стіл, розгорнув записник, у який записав усі відомі комбінації імен та прізвищ Шері Ґіттінз, зайшов на фейсбук під фейковою обліковкою і заходився шукати.

Як він і очікував, проблема була не в нечисленності результатів, а в їхній рясності. На кожне спробуване ім’я знаходилася купа профілів, і не лише в Британії, а й в Австралії, Новій Зеландії та Америці. Жалкуючи, що не можна найняти на цю тупу роботу когось іншого замість платити двом Шпениковим бандюкам, які пасли Літтлджона, він зафоловив — чи, у випадку закритих обліковок, відправив запит на дружбу — всіх жінках, чиї фото могли належати Шері Ґіттінз у тридцять вісім років.

Минуло дві з половиною години, було випито три горняти чаю і з’їдено сендвіч, і ось Страйку трапився закритий профіль, підписаний іменем Керрі Кертіс Вудз. «Керрі» він теж шукав — у якості скорочення від «Карін». Подвійне прізвище не мало дефісу, тож він очікував побачити скоріше американку, ніж англійку, але його увагу привернуло фото. Усміхнена жінка на ньому мала ті самі біляві кучері і мляву вроду, що й Шері на першій баченій ним світлині в газеті. На фото у профілі вона пригортала двох дівчаток — мабуть, доньок.

Страйк відправив пані Кертіс Вудз запит на дружбу, аж тут музика в приймальні раптом обірвалася. Почувся чоловічий голос. За мить телефон на столі у Страйка задзвонив.

— Що таке?

— Тут до вас такий собі Баррі Саксон.

— Вперше чую, — відповів Страйк.

— Він каже, що знайомий із вами. Каже, що також знає таку собі Абіґейл Ґловер.

— А, — відповів Страйк, закриваючи фейсбук; в голові сплив образ сердитого бороданя на ім’я Баз, баченого у пабі «Лісничий». — Гаразд. Дайте мені хвилину, а тоді пускайте.

49

Страйк підвівся і підійшов до дошки на стіні, до якої було пришпилено різні предмети, пов’язані зі справою про УГЦ, і загорнув дерев’яні стулки, ховаючи полароїди з підлітками у масках свиней і фотографію кімнати Кевіна Пірбрайта. Щойно він сів, як двері прочинилися і зайшов Баррі Саксон.

На погляд Страйка, йому було років сорок. Баррі мав дуже маленькі й глибоко посаджені світло-карі очі з великими мішками під ними. По волоссю та бороді було видно, що власник дуже ретельно дбає про них. Він зупинився перед Страйком — руки в кишенях, ноги широко розставлені.

— Таки ніякий ти не Террі, — сказав він, мружачи очі на детектива.

— Не Террі, — погодився Страйк. — Як ти дізнався?

— Аб сказала Патріку, а Патрік сказав мені.

Страйк напружив пам’ять і згадав, що Патріком звали пожильця Абіґейл Ґловер.

— Абіґейл знає, що ти тут?

— Та де їй, — пирхнув Саксон.

— Не хочеш сісти?

Саксон кинув підозріливий погляд на крісло, де зазвичай сиділа Робін, а тоді вийняв руки з кишень і прийняв запрошення. Безпосередній контакт між ними тривав менше двох хвилин, але Страйку здалося, що він уже розгадав типаж людини, яка сиділа перед ним. Спроба Саксона зіпсувати гадане побачення Абіґейл з «Террі» плюс глухе обурення, яким від нього нині аж пашіло, нагадали Страйкові про одного розлученого чоловіка, одного з тих небагатьох клієнтів, яким Страйк відмовляв. Тоді у Страйка склалося враження, що якщо він знайде колишню дружину того чоловіка, яка буцімто без жодних причин опиралася контакту, хоча треба було ще «дещо владнати», то посприяє помсті та, можливо, насильству. І хоча той чоловік був одягнений у пошитий за його мірками шикарний костюм, а не в червону картату сорочку, яка мало не репалася на власнику, Страйк вирішив, що бачить у Саксоні ту саму ледь прикриту мстивість.

— Чим я можу допомогти? — спитав Страйк.

— Мені допомоги не треба, — відповів Саксон. — Маю шо розказати тобі. Ти ж ту церкву розслідуєш, га? Де її батя головний?

— Боюся, що не можу обговорювати поточні розслідування, — відповів Страйк. Саксон роздратовано посовався у кріслі.

— Вона багато шо приховала від тебе. Не сказала правди. Отого хлопа, Кевіна якось там, його ж застрелили?

Ця інформація була в загальному доступі, тож Страйк не бачив сенсу заперечувати.

— А він намагався викрити ту церкву, га?

— Він був колишнім її членом, — дав нейтральну відповідь Страйк.

— Ага, ну цей… Аб точно знає, шо його прикінчила церква. Це для церкви його пристрелили. Вона сама там когось убила, поки була в тій церкві! Вона тобі цього не казала, нє? А мені ше й погрожувала. Казала, шо я наступний!

Ці драматичні заяви справили на Страйка значно слабше враження, ніж, вочевидь, хотілося Саксону. Тим не менш, він підтягнув до себе записник.

— Може, почнемо спочатку?

Обличчя Саксона стало на якийсь градус менше невдоволеним. — Ким ти працюєш, Баррі?

— Нашо питаєш?

— Це стандартне питання, — відповів Страйк, — але як не хочеш, то не відповідай.

— Я машиніст метро. Точно як Патрік, — додав він, видно, вирішивши, що з товаришем безпечніш.

— Ти давно знайомий з Абіґейл?

— Два роки, тож я про неї купу всього знаю.

— Через Патріка познайомились?

— Так, зустрілися в пабі компанією. Вона завжди крутиться серед чоловіків, то я вже потім дізнався.

— А потім ти з нею ходив до пабу окремо? — уточнив Страйк.

— То вона тобі бовкнула? — спитав Саксон, і незрозуміло було, образило це його чи потішило.

— Так, після того, як ти підійшов до нашого столика, — відповів Страйк.

— І шо саме сказала? Бо я певен, шо набрехала.

— Тільки що ви удвох ходили випити.

— Та не тільки випити, ох не тільки. Вона готова абсолютно на все. А тоді я зрозумів, скільки в неї ше мужиків під рукою. Пощастило, шо ніяку заразу не підхопив, — додав Саксон, смикнувши підборіддям.

Добре знаючи, що часто-густо чоловіки зневажають жінок, які живуть насиченим сексуальним життям, але конкретно їх до нього не запрошують, Страйк продовжив ставити питання, які мали на меті визначити, чи варто приймати будь-які відомості, які може повідомити Саксон, на віру. Було передчуття, що ні.

— І ти закінчив стосунки, правильно?

— Так, я цього не потерпів, — знову смикнув підборіддям Саксон, — але вона визвірилася, шо я буваю в спортзалі і в «Лісничому», і навідуюся до Патріка в її хаті. Придумала, шо я її сталкер. Ой, теж мені цяця, дуже треба! Я про неї купу всього знаю, — повторив Саксон. — Не тре’ було мені погрожувати!

— Ти казав, що за часів членства у церкві вона когось убила, — нагадав Страйк, тримаючи ручку напоготові.

— Ну… практично вбила, — відповів Саксон. — Бо Патрік казав, що чув, як вона кричала уві сні, — кошмар наснився: «Дрібніше ріж! Дрібніше ріж!» Він почав стукати їй у двері — каже, вона страшне як кричала — і це було після зустрічі з тобою. А вона сказала Патріку, шо після вашої розмови згадала всяке, і ось.

Страйк швидко впевнювався, що Абіґейл та її виховання були предметом ненормального інтересу для її пожильця та його друга, який межував із нездоровим хоббі. Вголос він спитав:

— Як саме вона вбила ту людину?

— Та я ж і кажу. Сказала Патріку, шо на фермі був малий, якому отут бракувало, — Саксон постукав по скроні, — дурник такий. І він десь провинився і мав отримати шмагання. І вони з іншою дівчиною його пожаліли і пішли сховали батіг. Коли її мачуха не знайшла свій батіг, то наказала їм побити малого, і Абіґейл теж била — ногами, кулаками. А коли мачуха вирішила, шо з нього досить, то наказала обшукати ферму і принести батіг, а як не знайдуть, буде ше гірше. І Абіґейл з подругою втекли до кухні, де його сховали, і намагалися порізати ножицями, а мачуха їх за цим заскочила і відшмагала обох.

Останні слова Саксон вимовив із тінню брудного задоволення.

— А потім дурник помер, — підсумував він.

— Після побиття?

— Не, — відповів Саксон, — за кілька років, уже після ферми. Але то вона винна, вона і решта, бо вона сама сказала Патріку, шо після побиття він уже не оклигав, — травма мозку чи шо. І коли вона побачила новину про його смерть у газеті, то вирішила, шо то через них, через те, шо вони йому зробили.

— Чому про його смерть писали в газеті?

— Бо він потрапив у халепу, якої не було б, якби він не отримав травми мозку, — тобто фактично вона його убила. Сама так сказала. Відлупцювала кулаками, ногами. Це вона зробила.

— Була змушена це зробити, — виправив Страйк.

— Все одно вона винна, — заперечив Саксон. — Вона це зробила.

— Вона була дитиною, підліткою, виросла у таких знущ…

— А, ти теж купився, я бачу? — заіржав Саксон. — І тебе вона навколо пальця обкрутила? Ти не бачив, яка вона, коли злиться. Церковне дівча? Та там такий норов, побачиш — обісрешся…

— Якби це було злочином, я б уже сам сидів, — сказав на це Страйк. — А що вона казала про Кевіна Пірбрайта?

— Оце ним вона мені погрожувала, — підібрався Саксон.

— Коли це було?

— Два дні тому у «Ґросвенорі»…

— Це якийсь бар?

— Паб. Так, вона сказилася, коли мене там побачила. Але це вільна країна, алло! Не її справа, де я випиваю. Вона прийшла з якимсь хріном зі спортзалу. Я просто по-дружньому його попередив…

— Як мене?

— Так, — знову смикнув підборіддям Саксон, — бо чоловіки мають право знати, яка вона насправді. Я вийшов із нужника, а тут вона — чекає на мене. Підпила… вона бухає як та риба… і каже, шоб я відчепився від неї, а я такий: «Ти шо собі думаєш, шо ти як твій батя? І можеш всім казати, шо їм можна, шо не можна?» А вона: «Якшо мова про мого батю, то тобі кінець, якшо я йому розповім, шо ти ходиш патякаєш про церкву, ти собі не уявляєш, з ким зв’язуєшся». А я їй на те, шо досить брехати, а вона як почала мене в плече кулаком гамселити, — Саксон несвідомо підняв руку, показуючи, куди саме била Абіґейл, — і така: «У них є пушки…»

— Вона сказала, що церква має вогнепальну зброю?

— Так, а тоді: «Вони щойно вбили хлопа, який забагато про них патякав, тож краще не зли мене», — а я їй: «А шо твої пожежники і поліція скажуть, коли взнають, шо ти мені погрожувала?» У мене на неї компромату купа, якшо вона хоче гратися в такі ігри, — на одному диханні провадив Саксон, — а ти ж знаєш, шо вони в тій церкві роблять? Злягаються між собою весь час? Оце так її виховали, але якшо їй то не подобалося, то чого вона і далі шо не ніч, то під іншого лягає? Іноді аж із двома зра…

— Вона справді бачила вогнепальну зброю на Чапмен-Фарм?

— Так, вона бачила довбане знаряддя убивства, але не повідомила…

— Те, з чого вбили Кевіна Пірбрайта, вона бачити не могла. Його застрелили з моделі, якої в ті часи ще не існувало.

На мить охолонувши, Саксон все ж заперечив:

— Але вона погрожувала, шо мене застрелять!

— Якщо вважаєш, що то серйозна погроза, звернися до поліції. Як на мене, це більше схоже на спробу жінки відстрашити чоловіка, який не розуміє слова «ні», але там це можуть сприйняти інакше.

Страйк думав, що розуміє, які думки розгортаються за поглядом карих очиць Саксона. Іноді люди, захоплені якоюсь нав’язливою образою, починали виливати свій гнів та кривди, і раптом якась дещиця самоусвідомлення у них чула ці слова ніби збоку, і людина раптом розуміла, що не здається такою вже безневинною ображеною та адекватною, як сама собі думала.

— А може, я й піду до сраної поліції, — заявив Саксон, підводячись.

— Нехай щастить із тим, — відповів Страйк, і собі встаючи. — А я тим часом, може, подзвоню Абіґейл і пораджу знайти орендаря, який не розказує своєму друзяці, що вона кричить уві сні.

Саксон — можливо, зваживши на те, наскільки Страйк за нього вищий — тільки загарчав:

— Якшо оце так ти в біса ставишся…

— Дякую, що зайшов, — відповів Страйк і відчинив для нього двері до приймальні.

Саксон бундючно пройшов повз Пат і ляснув по собі скляними дверима.

— Не довіряю я чоловікам із такими свинячими очицями, — каркнула офісна менеджерка.

— Йому і справді не варто довіряти, — відповів Страйк, — але справа не у свинячих очицях.

— Що він хотів?

— Помститися, — коротко відповів Страйк.

Він повернувся до кабінету, сів за партнерський стіл і зазирнув до нечисленних нотаток, які зробив під час розмови з Саксоном. «Пол Дрейпер — травма мозку? Смерть у газетах? Зброя на Чапмен-Фарм?»

Повагавшись і вирішивши, що це єдиний надійний спосіб отримати швидкі результати, він узяв мобільний і натиснув номер Раяна Мерфі.

50

За останній час на Чапмен-Фарм трапилося кілька речей, через які всередині у Робін паразитом звивалася тривога.

Однією справою було в безпеці офісу казати Страйкові, що вона не боїться примусу до незахищеного сексу з вірянами чоловічої статі, але зовсім іншою виявилася двогодинна лекція про духовне єднання у підвалі під садибою, протягом якої всі жінки радо кивали, погоджуючись із тим, що «плоть неважлива, важливий тільки дух» (тепер Робін знала, звідки Пенні Браун взяла цю фразу).

— Ми виступаємо проти, — промовляв зі сцени Тайо, — матеріалістичного власництва. Жодна людина не є власником іншої і не повинна створювати жодних рамок, контролю та обмежень для інших. Це неминуче відбувається у плотських зносинах — скорочено ПЗ — що спираються на інстинкт власництва. ПЗ матеріалістичні за визначенням. Вони прославляють фізичну зовнішність і неминуче утискають природу учасників, проте бульбашковий світ возвеличує їх, особливо в обгортці таких матеріалістичних атрибутів, як власність, шлюб і так звана нуклеарна сім’я.

Сексуальне бажання не повинне сприйматися як щось ганебне. Це природна, здорова потреба. Ми погоджуємося з індуїстами у тому, що гарно прожите життя передбачає серед іншого «каму» — чуттєву насолоду. Але що чистіший дух, то менше його вабить зовнішня привабливість і то більше — внутрішня добрість та істинність. Коли два духи перебувають у гармонії — коли вони відчувають у собі божественні вібрації — духовне єднання відбувається природним чином і є прекрасним. Тіло, яке підпорядковується духу, фізично демонструє і направляє духовну єдність, яку відчувають ті, хто вийшов за межі матеріалістичних пут.

Неможливо було не погодитися з тим, що в зовнішньому світі панує жорстокість, коли їй показували фотографії дітей у розбомблених чи голодуючих містах, але тепер Робін легко відсторонилася від свого оточення й аналізувала аргументацію Тайо. Якщо відкинути весь жаргон УГЦ, виходило, що потрібно просто погоджуватися на секс із кожним, хто його пропонує, навіть якщо вважаєш цю людину непривабливою. Спати тільки з тими, кого бажаєш, — значить бути дурноголовою агенткою Ворога, а от секс із Тайо — від цієї думки Робін аж здригнулася — доведе твою внутрішню добрість.

Але такої думки, вочевидь, трималася тільки вона, бо навколо чоловіки й жінки згідливо кивали; так, власництво і ревнощі — це погано, так, погано контролювати людей, а от у сексі нічого поганого немає, він чистий і прекрасний у контексті духовних відносин. Робін не розуміла, чому вони не чують того, що чує вона.

Робін не знала, чи їй ввижається, чи й справді різновисокі блакитні очі Тайо дивилися на неї частіше, ніж на інших слухачів, і чи справді у такі миті на його губах з’являвся кривий усміх. Може, то була звичайна параноя, але вона не могла переконати себе, що це їй просто здається. Світло софіту не прикрашало Тайо: густе брудне волосся звисало навколо обличчя, ніби перука, підкреслювало тонкий і довгий пацючий ніс та друге підборіддя.

Щось у самовпевненості Тайо нагадувало Робін її ґвалтівника, — чоловіка середнього віку, який у костюмі стояв перед судом і зі сміхом розповідав, як здивувався, коли юна студентка запросила його до гуртожитку на секс. Він пояснював, що душив її лиш тому, що вона так забажала, заявивши, що «любить грубо». Слова легко вилітали з його рота; він здавався розважливим та поміркованим, а вона, як спокійно доводив він до відома суддів, просто пожалкувала про свою нестримну розбещеність і вирішила піддати його жахливому випробуванню процесом, щоб прикрити власний сором. Він легко дивився на неї у залі суду і постійно робив це, поки давав свідчення, ще й посміхався.

Під кінець сеансу Тайо вирішив продемонструвати сили, що їх дарує чистий дух: він розвернувся спиною до аудиторію і злетів, відірвавшись від сцени на кілька сантиметрів. Робін на власні очі бачила, як його п’яти відірвалися від підлоги, а руки піднеслися до небес, а за десять секунд він приземлився з добре чутним стукотом. Почулися захоплені зойки та аплодисменти, а Тайо усміхнувся до всіх, знову кинувши оком на Робін.

Потім вона хотіла покинути підвал якомога швидше, але дорогою до дерев’яних сходів нагору Тайо покликав її на ім’я.

— Я спостерігав за тобою, — з новим кривим усміхом сказав він, спустившись зі сцени. — Тобі не сподобалися мої слова.

— Чому ж, мені було дуже цікаво, — відповіла Робін, стараючись, щоб голос звучав бадьоро.

— Ти не погоджувалася, — наполягав Тайо. Тепер він стояв досить близько, щоб вона відчувала, як від нього тхне немитим тілом. — Як на мене, тобі важко відмовитися від матеріалістичного погляду на секс. Ти була заручена, правильно? І твоє весілля не відбулося?

— Так, — відповіла Робін.

— Тож до недавнього часу матеріалістичне власництво приваблювало тебе.

— Мабуть, так, — відповіла Робін, — але я погоджуюся з тим, що ти сказав про контроль та обмеження…

Тайо простягнув руку і погладив її щоку. Робін стримала поривання відкинути її. Тайо усміхнувся і сказав:

— Щойно я побачив тебе у храмі на Руперт-Корт, зрозумів, що ти — Сприйнятлива. «З усього, що існує на світі, Сприйнятливі — найвідданіші». Це з «Ї Цзін». Читала?

— Ні, — відповіла Робін.

— Деякі жінки (сприйнятливість притаманна жіночому началу, а творчість — чоловічому) за природою схильні віддаватися одному чоловіку. Такі жінки можуть бути надзвичайно цінними членами церкви, але щоб досягнути чистого духу, вони мають відмовитися від зацікавленості у шлюбі чи будь-яких форм власництва.

Цілком прийнятно віддавати перевагу одному чоловіку, якщо тільки вони не намагаються контролювати чи обмежувати його. Тож для тебе шлях уперед можливий, але ти маєш бути свідома своїх схильностей.

— Буду, — пообіцяла Робін, зображаючи вдячність за його думку.

Сходами вже спускалася інша група вірян, готова слухати лекцію, і Робін було дозволено піти, але, відвертаючись, вона зауважила зморшку між густими бровами Тайо і злякалася, що її згода була не надто завзятою. А може (ще гірше) вона мала якось відповісти на його пестливий жест?

Вона скоро виявила, що інші уже почали демонструвати готовність піднестися над матеріальним і прийняти духовне. Протягом кількох наступних днів Робін не раз помічала, як молоді жінки, серед них і Вів’єн зі шпичастою засічкою, кидали заплановані заняття, а тоді поверталися з боку «кімнат усамітнення», іноді у товаристві чоловіка. Вона була певна, що її теж наполегливо запросять до участі. Це було лише питання часу.

Інша занепокійлива річ сталася з власної провини Робін: вона пішла до пластикового каменя на добу раніше — мабуть, на добу, але вона не могла визначити, скільки зайвих камінців зібрала, забувши, що вранці вже підбирала інші. Може, вона прийшла раніше навіть на дві доби. Відсутність листа від Страйка та шоколаду стала гірким розчаруванням. Тепер, мабуть, хтось із агенції вже забрав її, на жаль, не дуже насичений новинами лист, але вона не наважувалася ходити до лісу без нагальної потреби через те, що сталося на ранок після тієї невчасної прогулянки.

Спершу вона неймовірно зраділа, почувши, що її групу вперше відправлять до Норвіча збирати гроші на благодійні ініціативи УГЦ. Це мало стати нагодою подивитися дату в газеті і заново почати збирання камінчиків. Однак скоро після сніданку Робін покликала сувора жінка, яка раніше з нею не розмовляла.

— Мадзу хоче, щоб ти сьогодні лишилася на фермі, — сказала вона. — Ти йдеш на город і будеш допомагати там.

— О, — тільки й сказала Робін. Бекка Пірбрайт повела решту її групи на вихід з їдальні. Дехто з цікавістю обертався на Робін. — Ну… гаразд. Мені йти туди зараз?

— Так, — лаконічно відповіла жінка і пішла геть.

Робін достатньо часу провела на Чапмен-Фарм, щоб за непомітними ознаками розуміти, чи хтось у немилості. За її столом ще лишалися люди, і щойно вона підняла на них очі — всі поспішно відвернулися. Вона ніяково підвелася і віднесла порожню миску з-під каші та склянку на возик під стіною.

Вийшовши з їдальні й прямуючи до великого городу, де вона раніше не працювала, Робін гарячково метикувала: чому її понизили з лав високорангових новачків? Вона недостатньо зацікавлено відреагувала на лекцію з духовного єднання? Тайо не сподобалася її поведінка під час розмови з ним, і він наскаржився матері? Чи хтось із жінок у гуртожитку бачив, як вона виходила вночі? На городі кілька дорослих, серед них і глибоко вагітна Ван, саджали моркву. Також тут гралося кілька дошкільнят у червоних костюмчиках. Серед них була й білоголова Цін, яку Робін упізнала за схожим на кульбабку волоссям. Тільки коли найближчий до Цін чоловік розігнувся на повний зріст, Робін упізнала Вілла Еденсора.

— Мене відправили допомагати, — сказала Робін.

— А, — озвався Вілл. — Що ж, насіння отут…

Він показав їй, що робити, а тоді повернувся до свого заняття.

Робін не знала, чи не через її присутність мовчить решта дорослих. Ніхто не говорив, хіба що до дітей, які більше заважали, ніж допомагали — набирали насіння і копалися в землі замість власне саджати рослини.

Над городом, який був зовсім близько до свинарника, віяв міцний сморід. Робін пропрацювала кілька хвилин, а тоді до неї причеберяла Цін. В руках вона тримала грубо вирізану з дерева іграшкову лопату, якою била по землі.

— Цін, ходи сюди, — покликав Вілл. — Ходи, допоможи мені саджати.

Дитина незграбно рушила до нього, грузнучи у вологій землі.

Повільно засипаючи насіння у борозну, зігнута навпіл Робін краєм ока стежила за Віллом. Це вперше їй випала нагода підібратися до нього так близько, якщо не рахувати підслуханої нічної розмови з Лін. Попри молодий вік, він уже лисів, що увиразнювало вразливий, хворобливий вигляд. Прискорившись, вона ніби ненавмисно наблизилися до Вілла, який засівав сусідню грядку разом із Цін.

— Твоя, так? — усміхнено спитала вона Вілла. — Дуже схожа.

Вілл кинув на неї роздратований погляд і пробурмотів:

— Не «моя». Це матеріалістичне власництво.

— Ой, так, перепрошую, — схаменулася Робін.

— Ти мала б це вже засвоїти, — повчальним тоном додав Вілл. — Це основи.

— Перепрошую, — повторила Робін. — Я через свою незграбність повсякчас утрапляю у халепу.

— Не «в халепу», — так само критично зауважив Вілл. — Духовне відмежування зміцнює.

— Що таке духовне відмежування? — спитала Робін.

— «Відповідь», розділ чотирнадцятий, параграф дев’ять, — відповів Вілл. — Це теж основи.

Він навіть не намагався говорити тихіше. Робін бачила, що інші агрономи прислухаються до розмови. Одна молода жінка в окулярах із довгим брудним волоссям і опуклою родимкою на підборідді мляво усміхалася.

— Якщо не розумієш, чому відбулося духовне відмежування, — провадив Вілл уже з власної ініціативи, — то треба співати мантру чи медит… Цін, припини, — сказав він, бо дівчинка дерев’яною лопаткою викопувала щойно посіяне ним насіння. — Ходи, принеси ще насіння, — додав він, випрямляючись, і за руку повів Цін до ящика з пакетами.

Робін працювала собі, відзначаючи переміну у Віллі порівняно з тим, як він тримав себе у товаристві очільників церкви. Тоді він поводився покірливо і мляво, але тепер серед чорноробів здавався самовпевненим і категоричним. Також Робін зацікавила його нещирість. Вона чудово бачила, що Вілл та Лін намагаються підтримувати з Цін стосунки батьків із дитиною попри вчення церкви, а його розмова з Лін, яку Робін підслухала в лісі, доводила, що він проти її «духовного єднання» з іншими чоловіками. Робін не знала, чи розуміє Вілл, що порушує приписи УГЦ, чи цей лекторський тон був розрахований на решту слухачів.

Дівчина в окулярах ніби прочитала думки Робін і мовила з сильним норфолкським акцентом:

— Ти Вілла у знанні церковної доктрини не переможеш. Знає все назубок.

— Я й не намагаюся, — м’яко відповіла Робін.

Вілл повернувся разом із Цін. Прагнучи його розговорити, Робін мовила:

— Таке гарно місце для виховання дітей, правда?

Вілл щось буркнув.

— Вони від початку знатимуть, як жити правильно… на відміну від мене.

Вілл підняв очі на неї, а тоді сказав:

— Почати ніколи не пізно. Золота пророчиця пізнала Шлях у віці сімдесяти двох років.

— Знаю, — відповіла Робін, — і це трохи втішає. Я теж зрозумію, якщо працюватиму…

— Не працювати, а звільняти себе і відкривати, — виправив Вілл. — «Відповідь», розділ третій, параграф шостий.

Робін починала розуміти, чому Джеймс, брат Вілла, так дратувався через нього.

— Власне, я і намагаюся…

— Не треба намагатися. Потрібно дозволяти собі.

— Так, я саме це і маю на увазі, — відповіла Робін, і вони обоє засипали насіння у ямки, а Цін тим часом знічев’я сіпала бур’яни. — Твоя до… тобто оця маленька дівчинка… Цін, так?

— Так, — відповів Вілл.

— Вона не повторить моїх помилок, вона від початку вмітиме відкриватися як слід, авжеж?

Вілл підняв очі. Їхні погляди зустрілися. Робін тримала навмисно безневинний вираз обличчя, а Вілл потроху червонів. Ніби не помічаючи цього, Робін повернулася до роботи й кинула:

— Ми оце послухали таку чудову лекцію про духовне єднання…

Вілл різко розігнувся і пішов до ящика з насінням. Протягом решти двох годин, які Робін провела на городі, він навіть близько до неї не підходив.

У цей вечір Робін чи не вперше на Чапмен-Фарм не могла заснути. Останні події підвели її до беззаперечного факту: щоб досягнути поставленої мети, — а саме знайти компромат на церкву і переконати Вілла Еденсора переглянути свою відданість їй, — вона мусить порушувати усталені межі. Тактику, яка допомогла їй отримати повне членство у церкві, слід відкинути: собача покірливість і демонстративна промитість нічим їй не допоможуть.

Але їй було страшно. Вона не думала, що навіть Страйкові — своєму наріжному каменю, людині, яка не давала їй збожеволіти — зможе пояснити, яка загрозлива атмосфера панує на Чапмен-Фарм, як страшно усвідомлювати, що тебе оточують свідомі спільники злочину — і як сильно її непокоїть перспектива «кімнат усамітнення».

51

Хоч Страйку і не кортіло зустрічатися з Раяном Мерфі, байдужість поліції до сталкерських замахів братів Франків нагадала про важливість особистого контакту в тому випадку, коли треба добитися швидких дій від завжди перевантажених правоохоронців, які можуть вважати, що то не на часі. А оскільки у лавах поліції не знайшлося б іншої людини, якій було б так само цікаво дізнатися, чи є зброя на Чапмен-Фарм, Страйк переміг свою чимдалі сильнішу антипатію до Мерфі. За кілька днів після дзвінка Страйк приїхав до «Таверни Святого Стефана» у Вестмінстері, щоб почути, що саме вдалося дізнатися поліційному детективу.

Востаннє у цьому конкретному пабі Страйк був із Робін, а оскільки Мерфі ще не прийшов, він поніс свою пінту до того самого столика, за яким сидів тоді зі своєю партнеркою, лиш частково свідомий цього прояву територіальності. Лавки, оббиті зеленою шкірою, нагадували сидіння в Палаті общин неподалік, і Страйк усівся під гравійованим дзеркалом і стримав бажання зазирнути в меню, бо досі не схуд до запланованої ваги. Від їжі з пабів мимохіть доводилося відмовлятися.

Поява красунчика Мерфі його не потішила, а от те, що він прийшов із текою — навпаки, бо це означало, що він приніс відомості, отримати які самотужки Страйк не міг.

— Добрий вечір, — сказав Мерфі. У руці він тримав пінту, і гостроокий Страйк розчаровано зрозумів, що в ній безалкогольне пиво. Поліціянт сів навпроти Страйка, поклав теку на стільницю між ними і сказав:

— Довелося багато кому подзвонити, щоб це дізнатися.

— Я так розумію, інформація зберігалася у поліції Норфолка? — спитав Страйк, радіючи, що не треба розводити світські балачки.

— Первісно так, але коли розібралися, що діється, то підключили поліцію моралі. На той час то була найбільша викрита змова педофілів у Британії. До них їздили чоловіки з усієї країни.

Мерфі дістав кілька відксерених фотографій і простягнув Страйку.

— Як бачиш, там була купа всякої гидоти — кайданки, кляпи, секс-іграшки, батоги, битки…

І все це було поруч, подумав Страйк, коли вони з Люсі та Ле-дою жили на фермі. Він гортав сторінки, і проти волі спливали уривки спогадів: зачарована Леда при світлі багаття слухає балачки Малкольма Кровтера про соціальну революцію; діти без нагляду гасають лісом, а за ними ганяється огрядний Джеральд і, спіймавши, лоскоче здобич до нестями, що дитина аж задихається; дівчинка — ох, чорт! — маленька дівчинка плаче, скрутившись у високій траві, а інші, старші діти питають, що трапилося, вона не відповідає… йому те було не цікаво… він просто хотів покинути те страшне і злиденне місце…

— …зверни увагу на сторінку номер п’ять.

Страйк звернув — і побачив перед собою фото чорного пістолета.

— На вигляд із нього вилетить максимум прапорець із написом «Бум!»

— Так і було, — відповів Мерфі. — Це частина реманенту для фокусів, який зберігали в себе брати Кровтери.

— Мабуть, то Джеральдове, — сказав Страйк. — Він працював дитячим аніматором, поки не присвятив себе педофілії.

— Ага. Власне, поліція забрала все, що знайшла в будинку, щоб перевірити на наявність дитячих відбитків, бо він заявляв, що в нього там ніколи не бували діти.

— Не думаю, що моє джерело могло переплутати іграшкову зброю зі справжньою, — сказав Страйк, дивлячись на фото пластикового пістолета. — Вона знала, що Джеральд Кровтер показував фокуси. А що Раст Андерсен, ти щось про нього розкопав?

— Так, — відповів Мерфі і дістав з теки новий аркуш, — його, як і решту дорослих, допитали у відділку у вісімдесят шостому. Його будинок — я кажу «будинок», але насправді то була максимум халупа — виявився чистим. Ні порнокасет, ні іграшок.

— Я не думаю, що він був справжнім членом Ейлмертонської комуни, — мовив Страйк, проглянувши свідчення Раста Андерсена.

— Це збігається з моїми даними, — сказав Мерфі, постукавши по теці. — Ніхто з дітей його ні в чому не звинуватив. Деякі навіть не знали, хто то.

— Народився у Мічигані, — прочитав Страйк, — вступив до війська до вісімнадцяти…

— А після демобілізації поїхав подорожувати Європою і до Штатів не повертався. Але він не міг завезти до країни зброю, бо на той час активно діяла ІРА, і в аеропортах за цим пильнували. Звісно, це не означає, що на фермі не могло бути людини з дозволом на мисливську рушницю.

— Мені теж це спадало на думку, але моє джерело говорило про зброю узагальнено, ніби у множині.

— Що ж, якщо там була зброя, то її добре сховали, бо поліція моралі буквально все перекопала.

— Так і думав, що той слід був надто слабкий, — сказав Страйк, віддаючи Мерфі папери. — Можливо, згадка про зброю була просто для більшої загрозливості.

Чоловіки пригубили своє пиво. За столиком запанувала виразна скутість.

— Скільки ще їй доведеться там пробути, як гадаєш? — спитав Мерфі.

— Це не мені вирішувати, — відповів Страйк. — Вона може вийти коли схоче, але наразі обирає залишатися. Каже, що не вийде, поки не знайде якогось компромату на церкву. Ти ж знаєш Робін.

«Але не так добре, як я».

— Так, вона людина цілеспрямована, — погодився Мерфі. А тоді, по короткій паузі: — Цікаво, що ви з нею взялися за УГЦ. Я про неї вперше почув років п’ять тому.

— Справді?

— Так. Ще носив уніформу. Один тип в’їхав з вулиці просто у вітрину. Був нанюханий до чортиків. Поки я його арештовував, усе казав: «Та ви хоч знаєте, хто я?» Я гадки не мав. Виявилося, що учасник якогось реаліті-шоу, яке я не дивився. На ім’я Джейкоб Мессенджер.

— Джейкоб? — перепитав Страйк.

— Так. Манірний, перекачаний, весь у фальшивій засмазі. Збив жінку з дитиною. Хлопчик не постраждав, а от мати — дуже сильно. Мессенджер отримав рік, вийшов за пів року. А тоді я прочитав у газеті, що він вступив до УГЦ. Намагався, знаєш, відбілити репутацію. Побачив світло і вирішив стати хорошим хлопчиком. Сфотографувався з дітьми-інвалідами.

— Цікаво, — сказав Страйк, який занотував більшу частину почутого. — На Чапмен-Фарм є якийсь Джейкоб, і він сильно хворіє. Не знаєш, чим тепер займається Мессенджер?

— Гадки не маю, — відповів Мерфі. — То що, власне, вона там робить? Вона мені майже нічого не розповідає у листах.

— Та в неї просто немає часу писати по два звіти вночі у лісі, — пояснив Страйк, потай тішачись, що Мерфі доводиться його про це питати. Він не піддавався спокусі читати листи Робін Раяну, але з приємністю відзначав, що вони значно коротші, ніж листи, адресовані йому. — Вона в нормі. Судячи з усього, цілком успішно підтримує своє інкогніто. Уже добула трохи цікавих відомостей. Але поки нам немає чим погрожувати церкві. На жаль.

— Шанси дочекатися якогось криміналу, щоб стався просто в неї на очах, невисокі.

— Якщо я знаю Робін, — («а таки знаю, і то дуже добре»,) — вона не сидітиме, склавши руки в очікуванні.

Чоловіки випили ще пива. Страйк бачив, що Мерфі хоче додати щось іще, і подумки готував серйозну відсіч на випадок, якщо він скаже, що Страйк вчинив безвідповідально, відправивши Робін на таке завдання під прикриттям, чи звинуватить його у спробі зіпсувати їм стосунки.

— Я не знав, що ти дружив із Вордлом, — мовив Мерфі. — Він мене не те щоб любить.

Страйк напустив на себе байдужість.

— Якось я дуже паскудно повівся у пабі. Я тоді ще пив спиртне.

Страйк буркнув щось тоном чи то розуміння, чи то згоди.

— У мене тоді шлюб уже розвалювався, — провадив Мерфі.

Страйк бачив, що Мерфі цікаво, що саме розповів йому Вордл, і залюбки тримав максимально загадкове обличчя.

— То що плануєш робити далі? — спитав Мерфі, коли з тривалої мовчанки зрозумів, що Страйк не розповість, які саме незугарні речі про Мерфі йому відомі. — Скажеш Робін шукати зброю?

— Точно попереджу, щоб пильнувала на цю тему, — відповів Страйк. — Але дякую за ці відомості. Дуже помічно.

— Ну, я й сам зацікавлений, щоб мою дівчину не пристрелили, — сказав на це Мерфі.

Страйк зауважив напружений тон, усміхнувся, глянув на годинник і заявив, що йому час іти.

Може, він і не дізнався нічого про вогнепальну зброю на Чапмен-Фарм, проте вважав, що ці двадцять хвилин минули не дарма.