Стрімка могила

Фу/Повернення (Поворотна мить)

Вихід та входження без помилки.

Друзі приходять без огуди.

Шлях звивається то вперед, то назад.

На сьомий день настає повернення.

Слід мати місце, куди прийти.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

90

За п’ять днів потому, як Робін покинула Чапмен-Фарм, Страйк опівдні вийшов з офісу та вирушив на зустріч із сером Коліном Еденсором, до якої підготував велике оновлення по справі УГЦ. Попри протести Робін, Страйк, непокоячись про її фізичний та психологічний стан, наполіг, що вона має взяти тижневу відпустку, і з радістю дізнався, що до неї з Йоркширу приїхали батьки.

Сер Колін, який сам щойно побував у тижневій відпустці з сім’єю старшого сина, звісно ж, дуже хотів негайно почути все, що Робін дізналася на фермі. Він мав зустріч із керівниками благодійного фонду в центрі Лондона і запросив Страйка на обід в ресторані «Рулз» в Ковент-Ґардені. Страйк сумнівався, що затишна чарівливість найстарішого ресторану в місті пасуватиме до одкровень, частина яких сильно збентежить колишнього держслужбовця, але був зовсім не проти гарно пообідати, тож запрошення прийняв. Утім, він твердо вирішив відмовитися від десерту, а також пройшовся від офісу до Ковент-Ґардена пішки, тримаючись обраної лінії схуднення.

Він крокував уже хвилин п’ять, насолоджуючись сонечком, коли задзвонив мобільний. Страйк побачив номер Люсі.

— Привіт, — сказав він, прийнявши дзвінок, — як справи?

— Я щойно була у того фахівця з Тедом.

— О Боже, вибач, — відповів Страйк, якому стиснула нутро знайома провина. — Я мав сам подзвонити. Дуже багато справ цього тижня. І що каже?

— Лікар дуже приємний та уважний, — відповіла Люсі, — але категорично не радить, щоб Тед мешкав сам.

— Добре, — відповів Страйк. — Отже, повернення до старого будинку — не варіант. А як Тед це сприйняв? Усвідомив?

— Поки були там, кивав, але буквально щойно заявив мені, що час вертатися додому. За останні кілька днів двічі пробував збирати речі, але якщо відволікти його, то спокійно іде вниз дивитися телевізор чи попоїсти. Не знаю, як бути.

— Ґреґ бухтить, що годі йому жити у вас?

— Він не бухтить, — стала на захист чоловіка Люсі, — але ми обговорили це питання, і справді, важко буде жити з Тедом, коли ми обоє працюємо. Він так само більшу частину дня лишатиметься сам.

— Люсі, я думаю, час пошукати йому дім для літніх людей у Лондоні.

Він чекав, що сестра заплаче, і виявився правий.

— Але Джоан не потерпіла б…

— Джоан не потерпіла б, — твердо відповів Страйк, — щоб Тед зламав шию, спускаючись тими сходами, чи заблукав казна-куди, бо ніхто за ним не дивиться. Якщо продамо будинок у Корнволлі, зможемо влаштувати його в гарний заклад і зможемо до нього навідуватися.

— Але його коріння… він тільки Корнволл і знає…

— Зовсім ні, — заперечив Страйк. — Він сім років був червоним беретом і де тільки не побував. Я хочу бути певним, що він добре їсть і що за його здоров’ям стежать. Якщо Тед переїде сюди, ми зможемо частіше з ним бачитися. Це довбаний кошмар — коли до нього добиратися п’ять із половиною годин. А як щось станеться? А якщо хочеш сказати, що він скучатиме за друзями, то половина з них вже померла, Люсі.

— Я розумію, я просто…

— Це єдине рішення. І ти це знаєш.

Страйк відчував, що за сестриним розпачем ховається полегшення від того, що він бере це на себе, що тепер не тільки вона мусить приймати рішення. Після ще кількох слів підтримки і втішання Люсі попрощалася з ним. Вона хлюпала носом, але здавалася спокійнішою. Після цього Страйк мав кілька хвилин, щоб відсунути власні сімейні негаразди в темний куток розуму і перемкнутися на проблеми Еденсорів.

«Рулз», де Страйк раніше не бував, знаходився на Мейден-Лейн і мав показний старожитній фасад. Він сказав метрдотелеві, до кого прийшов, і крізь інтер’єри з оленячими рогами, вікторіанськими плакатами та антикварними годинниками його провели до оббитої червоним оксамитом кабінки, де сидів сер Колін Еденсор зі звично добродушним виразом на обличчі.

— Дуже люб’язно з вашого боку зустрітися там, де мені зручно, — сказав сер Колін, коли вони потиснули руки. Він стривожено вдивлявся в обличчя Страйка, ніби намагався вгадати, що саме зараз почує.

— Вельми вдячний, що ви мене пригощаєте, — відповів Страйк, сідаючи. — Ви добре відпочили?

— О, побути з онуками завжди чудово, — відповів сер Колін. — Весь час думав про те, як Саллі тішилася б… та що там…

Прийшов офіціант, запропонувавши меню та карту напоїв. Від другого відмовилися.

— Отже, ваша партнерка завершила перебування на Чапмен-Фарм? — спитав сер Колін.

— Саме так, — відповів Страйк, — і вона повернулася з чималим кавалком інформації. По-перше, — провадив він, не знайшовши способу пом’якшити найболючішу новину і вирішивши почати з неї, — Вілл гадки не мав, що ваша дружина померла.

Сер Колін підніс руку до губ.

— Даруйте, — сказав Страйк. — Я розумію, що чути це прикро.

— Але ми писали, — ошелешено сказав сер Колін, опускаючи руку. — Писали багато разів!

— Робін дізналася, що членів церкви примушують підписати відмову від отримання листів із зовнішнього світу. Вочевидь, церква примушує до цього вірян, як дійшли певного рівня у досягненні так званого чистого духу — іншими словами, людей, яких вони впевнено тримають на гачку і чию ізоляцію бажають зробити повною. Після підписання цього документу церква утримує всю кореспонденцію. Листи буцімто покажуть за першого ж прохання, але зі слів Робін виходить, що через таке прохання члена церкви негайно понижують до статусу чорнороба і навіть можуть покарати.

Страйк примовк, бо повз їхню кабінку саме проходило четверо огрядних чоловіків у дорогих костюмах, а тоді продовжив:

— Хтось із вірян — скоріше за все, Мадзу Вейс, бо за словами Робін саме вона займається питаннями листування — сказав Віллові, що ви писали про хворобу його матері. На думку Робін, це було зроблено, щоб убезпечити себе на випадок, якщо ви звернетеся до суду. Також вона вважає, що Мадзу обставила це перед Віллом як вашу хитрість і спробу ним маніпулювати, а також спитала, чи хоче він отримувати новини і надалі. На думку Робін, ствердна відповідь означала б для нього покарання, і, можливо, дуже суворе. Так чи інакше, більше жодної інформації про вашу дружину він не отримував. Коли Робін розповіла Віллові про смерть його матері, він дуже схвилювався і негайно звернувся до очільників церкви, бажаючи написати вам. Наскільки я розумію, жодного такого листа ви не отримували?

— Ні, — мляво відповів сер Колін. — Я не отримував нічого.

— Ну, востаннє вони розмовляли з Робін майже перед самою її втечею, тож…

— «Втечею»? В якому сенсі?

— Вона опинилася в небезпечній ситуації і мусила буквально бігти звідти вночі.

Прийшов офіціант, щоб прийняти замовлення. Страйк дочекався, коли він відійде, а тоді продовжив:

— Є й трохи кращі новини: Вілл точно має сумніви щодо церкви. Робін бачила, як Вілл сперечався з принципалом церкви з питань доктрини, а також Джонатан Вейс особисто сказав їй, що Вілл застряг на шостому кроці до чистого духу, тобто прагне зрозуміти вчення церкви замість просто прийняти його.

— Оце той Вілл, якого я знаю, — трохи збадьорився сер Колін.

— Так, це справді добре, — погодився Страйк, жалкуючи, що наступними словами доведеться перекреслити будь-які щойно підживлені надії, — але, гм, Робін дізналася ще дещо, і це пояснює, чому Вілл тільки сумнівається, але не йде. Я б не казав цього, якби ми не мали дуже серйозних підстав уважати так, але Вілл, вочевидь, став на Чапмен-Фарм батьком.

— О Боже, — жахнувся сер Колін.

— Звісно, без тесту ДНК не можна мати повної певності, — провадив Страйк, — але, за словами Робін, дівчинка дуже схожа на Вілла, а з його поведінки і почутих там розмов вона певна, що Вілл — батько цієї дитини.

— А хто її мати?

Жалкуючи, що не має бодай якоїсь іншої відповіді, Страйк сказав:

— Її звати Лін.

— Лін… це не та, про яку писав Кевін? Що затинається?

— Це саме вона, — підтвердив Страйк.

Ніхто з них не озвучив того, що — Страйк був у цьому певен — негайно спало на думку серу Коліну: що Лін народилася у Дейрдре Догерті, коли її зґвалтував Джонатан Вейс. Далі Страйк говорив тихіше. Хоч як сильно він хотів не лякати Еденсора ще більше, але вважав неетичним утримати при собі наступну інформацію.

— Боюся, що коли Лін народила доньку від Вілла, вона була неповнолітньою. За словами Робін, на вигляд Лін не більше п’ятнадцяти-шістнадцяти років, і, наскільки вона може судити, доньці десь два роки.

Страйк чудово зрозумів, чому сер Колін сховав обличчя у долонях. Тоді він глибоко зітхнув, опустив руки, випрямився і тихо промовив:

— Що ж, я радий, що Джеймса тут немає.

Пригадавши, як старший син сера Коліна лютував із приводу Вілла на їхній єдиній зустрічі, Страйк мовчки погодився.

— Гадаю, важливо взяти до уваги, що на Чапмен-Фарм карають за відмову від «духовного єднання» — іншими словами, за відмову від сексу. Важливо бачити стосунки Вілла та Лін у цьому контексті. Їх обох змусили вважати, що «духовне єднання» не просто прийнятне, а й праведне.

— І все ж…

— Церква не святкує дні народження. Лін може сама не знати, скільки їй років. Вілл міг думати, що вона доросла, коли це сталося.

— Незважаючи на це…

— Я не думаю, що Лін висуне обвинувачення, — провадив Страйк, знову говорячи тихіше, бо повз їхній столик проходила дебела пара середніх літ. — Робін каже, що Лін прихильна до Вілла і любить їхню спільну доньку. Вілл також приязно ставиться до Лін. Робін вважає, що коли Вілл почав сумніватися у вченні церкви, то водночас згадав і уявлення про мораль зовнішнього світу, бо нині він відмовляється від сексуальних стосунків із Лін.

Офіціант приніс їхні страви. Страйк не без заздрості дивився на пиріг зі стейком і нирками, який замовив сер Колін: сам він узяв сібаса, хоч риба давно йому обридла.

Сер Колін з’їв шматочок свого пирога й відклав ніж та виделку. Здавалося, йому млосно. Бажаючи підтримати клієнта, якому він співчував значно більше, ніж багатьом інших людям, що зверталися до його агенції, Страйк сказав:

— Утім, Робін знайшла нам кілька міцних зачіпок, і я сподіваюся, що принаймні одна з них допоможе нам сформулювати обвинувачення проти церкви. По-перше, є хлопчик на ім’я Джейкоб.

Він розповів про критичний стан здоров’я Джейкоба, його занедбаність і відсутність медичного піклування, а тоді — про розмову Робін із поліцією за кілька годин по виходу з ферми.

— Якщо відповідні органи зможуть потрапити на ферму й оглянути дитину — і цілком можливо, що вони це вже зробили — ми матимемо серйозні обвинувачення проти УГЦ. Робін чекає звісток від поліції з дня на день.

— Що ж, це, звісно… ні, не добра новина, бідолашна дитина, — сказав сер Колін, — але якщо для різноманіття вдасться змусити Вейсів захищатися…

— Саме так, — кивнув Страйк. — І Джейкоб — це тільки одна зачіпка, яку Робін має. Наступна — це сама Лін. Її забрали з ферми після гострої реакції на якусь траву, яку вона спожила, щоб викликати викидень… дитина не від Вілла, — додав Страйк. — Як я вже казав, він тепер відмовляється спати з нею.

— Що означає «забрали з ферми»?

— Вона не хотіла їхати, вочевидь, через доньку, але її силоміць вивезли з території. Поки нам не вдалося дізнатися, де вона. У жодному шпиталі такої пацієнтки не знайшлося. Звісно, вона може перебувати в одному з інших центрів УГЦ, але я провів невелике дослідження і маю сильну підозру, що вона знаходиться у стаціонарній клініці в Боремвуді, якою керує доктор Джов.

— Мені відомий цей заклад, — відповів сер Колін. — Агенція Паттерсона відправила туди свою людину, але нічого цінного вона не дізналася. Це просто фешенебельне спа, жодних очевидних оборудок, ніхто не намагався завербувати їхню людину в УГЦ.

— І все ж із великою вірогідністю саме там утримують Лін. Як я казав, вона потребувала невідкладної медичної допомоги, але лишати її без нагляду когось із очільників церкви вони не хочуть — існує високий ризик, що Лін втече, — Робін на власні вуха чула, як вона пропонувала Віллу зробити «те саме, що Кевін».

Якщо ми зможемо знайти Лін і вирвати з їхніх пазурів, матимемо дуже цінного свідка. На думку Робін, право опіки над донькою переважить для Лін відданість церкві, а якщо ми витягнемо дитину, слідом за нею може вийти і Вілл. Але до пошуків Лін я волію підійти з великою обережністю, бо якщо сполохаємо УГЦ, вони можуть сховати її невідь-де. Якщо ви готові до таких витрат, я б відправив до клініки когось із наших людей — звісно, не Робін, але в нас є ще одна жінка-детектив.

— Так, звісно. Подбати про цю дівчину — мій обов’язок. Зрештою, вона мати моєї онуки…

Очі сера Коліна наповнилися сльозами.

— Дуже перепрошую… на кожній нашій зустрічі я…

Офіціант саме підійшов до столика спитати в сера Коліна, чи з його пирогом щось негаразд.

— Ні, — слабким голосом відповів сер Колін, — все дуже смачно. Я просто не надто голодний… дуже перепрошую, — повторив він до Страйка, витираючи очі, коли офіціант відійшов. — Саллі, знаєте, так мріяла про онучку. У нас в родинах більше народжуються хлопчики… але це сталося за таких обставин…

Страйк дочекався, щоб сер Колін опанував себе, а тоді продовжив.

— Робін має і третю можливу зачіпку: одну з сестер Кевіна Пірбрайта.

І він розповів про спробу втечі, яку Емілі вчинила у Норвічі.

— Боюся, це означатиме нові витрати, — сказав Страйк, — але я пропоную відправити когось із наших людей до Норвіча, і коли Емілі знову поїде збирати гроші для церкви, спробувати поговорити з нею. Робін детально описала її. Вони з Емілі потоваришували, і я вважаю, що при згадці Робін Емілі може погодитися піти з моєю людиною.

— Так, я не проти, якщо ви спробуєте і це, — сказав сер Колін, перед яким остигав ледь надломлений пиріг. — Якщо я допоможу сестрі Кевіна вибратися звідти, то ніби зроблю щось для нього… що ж, — провадив він, явно приголомшлений, але налаштований шукати позитив, — ваша партнерка зробила величезну роботу. За чотири місяці вона зробила більше, ніж Паттерсон і компанія за півтора роки.

— Я їй перекажу. Це для неї дуже важливо.

— Вона не змогла прийти? — спитав сер Колін.

— Так, — відповів Страйк. — Я хотів, щоб вона відпочила. Вона там багато пережила.

— Але ви не хочете, щоб вона дала свідчення, — з ноткою питання сказав сер Колін. Розумний клієнт — для різноманіття — був для Страйка великим полегшенням.

— Не за поточних обставин. Адвокати церкви легко зіграють на небезсторонності Робін, адже вона проникнула туди саме з метою пошуків компромату. Культура страху в церкві настільки потужна, що вони, напевно, згуртуються і залякають кожного на Чапмен-Фарм, хто міг би підтвердити слова Робін. Якщо вона, не маючи підтвердження, почне робити заяви про надприродні явища і тортури…

— Тортури?

— Її на вісім годин замкнули у ящику, поставивши на коліна і зігнувши до підлоги, без можливості змінити позу.

Наскільки розгледів у приємному розсіяному світлі Страйк, сер Колін збліднув.

— Кевін розповідав мені, що їх прив’язували до дерев і так далі, але про ящик нічого не казав.

— Гадаю, його призначають за найбільші гріхи, — відповів Страйк, вирішивши не казати серові Коліну, що його син теж зазнав цього покарання.

Він завагався, не знаючи, як краще подати свою наступну тезу. Страшенно не хотілося гасити ту слабку надію, що він був запалив у своєму клієнті, а ще він чудово розумів, що сер Колін щойно погодився платити агенції втричі більше.

— Відкриття Робін значно покращили наше становище, — почав він. — Якщо нам пощастить, якщо ми витягнемо Лін та Емілі, і вони згодяться говорити, і якщо нам вдасться почати поліційне розслідування щодо поводження з Джейкобом, ми завдамо церкві відчутних ударів.

— Але все це великі «якщо», — сказав сер Колін.

— Саме так, — відповів Страйк. — Потрібно дивитися на речі реально. Вейси — майстри відбиватися від критиків. Вони можуть обрати кількох офірних цапів і повісити на них усе, в чому звинуватять церкву Робін, Лін та Емілі — і це за умови, якщо останні дві зголосяться дати свідчення. Можливо, їм не вистачить духу виступити проти церкви, яка ціле їхнє життя їх залякувала і прикушувала.

— І справді, — погодився сер Колін, — рано казати «гоп».

— Я весь час пригадую те, що почув від старшої доньки Вейса, — сказав Страйк. — Якщо трохи перефразувати, вона порівняла церкву з раковою пухлиною. Треба вирізати її всю, інакше все почнеться спочатку.

— Але як вирізати те, що пустило метастази на кілька континентів?

— Можливо, — відповів Страйк, — спосіб існує. Кевін розповідав про Дайю детально?

— Дайю? — не зрозумів сер Колін. — А, ви говорите про Утоплену пророчицю? Тільки те, що було блозі та в листах, які я вам передав. А що?

— Річ у тім, що єдиний непомильний спосіб повалити цю церкву — це розвінчати міф про Утоплену пророчицю. Якби можна було зруйнувати центральний стрижень їхньої системи вірувань…

— А це не надто амбітна мета? — спитав сер Колін. Як і боявся Страйк, він сприйняв ідею з недовірою.

— Я намагався з’ясувати, що насправді сталося на пляжі в Кромері, і маю багато питань. Наразі мені вдалося вистежити ключового свідка: ще Шері Ґіттінз, жінка, яка відвела Дайю на пляж, де та втопилася. Я сподіваюся незабаром поговорити з нею. А ще ми маємо убивство Кевіна.

У цю мить підійшов офіціант забрати тарілки і запропонувати десерт. Обоє чоловіків відмовилися, але попросили подати каву.

— А що з убивством Кевіна? — спитав сер Колін, коли офіціант пішов.

— Боюся, — відповів Страйк, — вірогідність того, що Кевіна убили на замовлення УГЦ, значно вища за убивство через наркотики.

— Але…

— Спершу я поділяв вашу думку. Я не бачив, навіщо їм убивати його. Вони мають чудових адвокатів, а він був у відверто нестабільному стані, його легко було дискредитувати. Там що далі заходить розслідування, то менше мені віриться в історію з наркотиками.

— Чому? Що саме ви дізналися?

— Не так давно я почув нічим не підкріплені відомості про вогнепальну зброю на Чапмен-Фарм. Через другі руки, — додав Страйк, — і з не дуже надійного джерела, тож ці слова ще треба підтвердити, але фактом лишається те, що я вважаю нерозумним недооцінювати мережу контактів, якими встигла за ці тридцять років обрости УГЦ. Під час рейду вісімдесят шостого зброї не виявили, але відтоді на фермі мешкала як мінімум одна людина, засуджена за насильницькі злочини. Їм вистачило б вірянина, який знає, де дістати незаконну зброю — і це за умови, що Вейс не знав цього сам.

— Ви справді вважаєте, що вони убили Кевіна через його книгу? — скептично запитав сер Колін.

— Я не думаю, що проблема була в книзі як такій, бо я спілкувався з журналістом на ім’я Ферґюс Робертсон, який уже встиг звинуватити УГЦ практично у всьому, про що говорив Кевін: насильстві, сексуальних знущаннях, запудрюванні мізків надприродними містифікаціями. Церква нацькувала на Робертсона адвокатів і добряче потріпала, але він досі живий.

Принесли їхню каву.

— То який мотив, якщо це не книжка? — спитав сер Колін.

— Кевін казав вам, що в останні тижні життя намагався скласти докупи певні речі, так? Спогади, які він витіснив із пам’яті?

— Так… і я казав вам, що його поведінка ставала чимдалі більш хаотичною та неадекватною. Я глибоко шкодую про те, що не надав йому більше підтримки…

— Не думаю, що хоч яка підтримка врятувала б його від тієї кулі. Я вважаю, що Кевін зробив певні висновки стосовно смерті Дайю. Церква змогла б залякати видавця і змусити прибрати непідтверджені звинувачення, але змусити Кевіна мовчати в повсякденному житті вони не змогли б. Що, якби він поділився своїми підозрами не з тією людиною?

— Але ви самі кажете, що це всього-на-всього здогади.

— Ви знали, що Паттерсон передав вам не всі докази, які зібрав до свого звільнення?

— Ні, — відповів сер Колін, — не знав.

— Власне, мені в руки потрапило інтерв’ю з Коліном, яке вони записали без його відома за п’ять днів до того, як його було застрелено. Робота провалена — більшу частину там не чути, і саме тому вони не показали його вам. На записі Кевін каже людині Паттерсона, що збирається зустрітися з кимось із церкви, щоб та людина «відповіла за це». Про що мова, я не знаю, але він багато згадую у цій розмові Дайю. А ви не бували у Кевіна вдома, правильно?

— Ні… на жаль.

— Річ у тім, що він писав на стінах — і хтось видряпав деякі слова разом зі штукатуркою. Звісно, це міг зробити і сам Кевін, але є вірогідність, що це справа рук убивці. Також Робін дізналася дивні речі про переміщення Дайю у ніч перед утопленням від сестри Кевіна Емілі. Розповідь Емілі сходиться з деякими фразами на стінах у Кевіна — про змову. Власне, — додав Страйк, беручи свою каву, — Емілі навіть не вважає, що Дайю мертва.

— Але, — так само суплячись, заперечив сер Колін, — це ж украй малоймовірно?

— Малоймовірно, — погодився Страйк, — але можливо. Сталося так, що Дайю — жива чи мертва — коштувала чимало грошей. Вона була єдиною бенефіціаркою заповіту свого біологічного батька, а лишив він чимало. Відсутність тіла завжди сумнівна — і саме тому я хочу поговорити з Шері Ґіттінз.

— З усією повагою, — почав сер Колін люб’язним, але твердим тоном, яким, мабуть, у часи своєї кар’єри повертав з небес на землю політиків, коли ті геть забалакувалися, — я більше сподіваюся, що зачіпки, віднайдені вашою партнеркою, допоможуть нам досягнути моєї безпосередньої мети — витягнути Вілла з Чапмен-Фарм — замість змагати цілу релігію.

— Але ви не проти, якщо я проведу інтерв’ю з Шері Ґіттінз?

— Hi, — повагом відповів сер Колін, — проте я не хотів би, щоб це розслідування перетворилося на розгадування смерті Дайю. Адже зрештою було вирішено, що то нещасний випадок, а доказів протилежного ви не маєте, так?

Страйк чудово розумів скептицизм свого клієнта і запевнив сера Коліна, що мета агенції — це так само витягнути його сина з УГЦ. Обід завершився на дружній ноті, і Страйк пообіцяв одразу поділитися всіма новинами по справі, особливо тими, що стосуватимуться поліційного розслідування знущань над Джейкобом.

Тим не менш, дорогою на Денмарк-стріт Страйк думав про смерті Дайю Вейс та Кевіна Пірбрайта. Сер Колін Еденсор був правий: Страйк не мав доказів на підтримку своїх підозр. Може, і справді він замахнувся надто високо, надумавши розвінчати міф про Утоплену пророчицю, на який ніхто не зазіхав протягом двадцять одного року. Та зрештою, вирішив детектив — який після свого сібаса лишився голодний, проте відчував, наскільки легше стало ходити без уже скинутої зайвої ваги — якщо мати гідну мету і як слід постаратися, результати бувають просто дивовижними.

91

Поки Страйк кавував із сером Коліном Еденсором, Робін пила чай за столом у себе в вітальні. Перед нею були розгорнуті ноутбук та записник, і вона поринула в роботу, насолоджуючись тимчасовим спокоєм. Сусід згори зі своєю вічною музикою був на роботі, а ще вона зуміла вигнати з квартири батьків, відправивши їх на закупи.

Звикання до лондонської квартири після життя на Чапмен-Фарм давалося Робін важче, ніж вона очікувала. Вона почувалася стривоженою, розгубленою і перевантаженою — і не тільки через свободу, а й через невсипну пильність матері, яка живилася найкращими намірами, проте шкодила Робін, нагадуючи їй про ненастанне стеження, від якого вона щойно втекла. Тепер — запізно — вона зрозуміла, що по поверненню до Лондона насправді потребувала тиші, простору і самоти, щоб заново утвердитися в зовнішньому світі і зосередитися на довгому звіті для Страйка, в якому вона упорядковувала все, що поки не розповіла йому про життя на Чапмен-Фарм. Почуття провини за чотири місяці тривоги, які витримали її батьки, змусили Робін погодитися на їхній приїзд, та хоч як вона їх любила, вона з нетерпінням чекала на їхнє повернення до Йоркширу. На жаль, батьки погрожували лишитися ще на тиждень — «щоб ти не була сама», «щоб ми за тобою приглянули».

Зі сходового майданчика почувся звук ліфта, і в Робін упало серце. Поки вона зустрічала батьків, мобільний, що лишився на столі, задзвонив.

— Вибач, — сказала Робін навантаженій пакетами мамі, — треба відповісти. То, мабуть, Страйк.

— Ти маєш відпочивати від роботи! — заперечила Лінда, але Робін не стала слухати. І справді, на екрані був телефон її партнера. Робін прийняла дзвінок.

— Привіт, — сказала вона, а Лінда гукнула навмисно голосно:

— Закінчуй скоріше, ми купили тістечка. Ти повинна їсти і відпочивати!

— Я невчасно? — спитав Страйк.

— Вчасно, — відповіла Робін, — тільки дай мені дві хвилини, добре? Я передзвоню.

Вона відключилася і підійшла до дверей тісної кухні, де її батьки розкладали продукти.

— Я вийду подихаю, — сказала їй Робін.

— Нам чогось не можна чути? — спитала Лінда.

— Ні, просто він дзвонить розповісти новини, як я просила, — відповіла Робін доброзичливим тоном, хоч це було нелегко. — За десять хвилин повернуся.

З ключами в руках вона майже біжка покинула квартиру. Вийшовши на Блекгорс-Роуд — де подихати можна було хіба що газами від машин — вона передзвонила Страйку.

— Все гаразд?

— Та гаразд, гаразд, — гарячково відповіла Робін. — Просто мама доводить до сказу.

— А, — відповів Страйк.

— Я їй вже разів сто сказала, що сама вирішила їхати на Чапмен-Фарм, сама захотіла там бути так довго, але…

Робін прикусила язика, але Страйк чудово знав, чим мало закінчитися речення.

— Але вона вважає винним мене?

— Власне, — відповіла Робін, яка не хотіла про це говорити, але відчувала потребу вилити душу, — так. Я їй казала, казала, що мала сперечатися з тобою за це завдання, що ти просив мене вийти звідти раніше, сказала зрештою, що хай подякує, що ти мене чекав, коли я мусила тікати, але вона… Боже, як вона бісить.

— Її можна зрозуміти, — розважливо відповів Страйк, згадавши, як жахнувся вигляду Робін, коли сам її побачив. — Це батьки, вони не можуть не хвилюватися. Ти багато їм розповіла?

— У тому-то й гумор! Я їй навіть десятої частини не розповіла! Сказала, що там недогодовують, бо воно було видно, і вони знають, що я погано сплю… — Робін не стала додавати, що вчора сама прокинулася від власних схлипувань уві сні —…але, зважаючи на те, що могла б розповісти насправді… плюс іще Раян, мабуть, їх накручував, розказуючи, як за мене переймається, поки я там була. Він намагається знайти рейс з Іспанії на раніше, але чесно, мені тільки не вистачало, щоб він об’єднався з мамою… а, і тут на сусідньому будинку ще повісили величезний плакат з Джонатаном Вейсом.

— Реклама Суперслужби в «Олімпії»? Так, вона всюди.

— Таке відчуття, що мені нікуди не дітися від… вибач, розпатякалася, — сказала Робін, видихнула і сперлася на зручну стінку, проводжуючи очима машини. Звідси принаймні не видно було обличчя Вейса. — Розказуй, що там Колін Еденсор. Як він все прийняв?

— Добре, наскільки це можливо, — відповів Страйк. — Дуже хвалив тебе і твої знахідки. Погодився виділити кошти на спробу витягнути Лін та Емілі, а от до ідеї щодо розвінчання міфу про Дайю поставився скептично. Не можу сказати, що здивований. Я розумів, що це ми далеко замахнулися.

— Поліція досі не зв’язалася зі мною щодо Джейкоба.

— Ордер — справа не миттєва, — відповів Страйк, — хоча йдеться про дитину при смерті, і вони мали б уже вийти на зв’язок.

— Отож. Слухай, Страйку, я справді гадаю, що можу…

— У тебе тиждень відпустки, — відповів Страйк. — Тобі треба відіспатися і від’їстися. Лікарі, мабуть, порекомендували б навіть довший відпочинок.

— Слухай, а я тобі казала, що Дзян казав, що впізнав якусь людину, яка була на Чапмен-Фарм колись давно? Так? Бо я не пам’ятаю.

— Казала, — відповів Страйк, якому це перескакування з одного на інше здавалося тривожним сигналом, — так, казала.

— Ага, то я спробувала вирахувати, хто це, і думаю…

— Робін…

— …що це або Маріон Гакслі, або Волтер Фернсбі. З Дзянових слів складалося враження, що ця людина повернулася буквально щойно, а за віком з новоприбулих колись давно на фермі могли побувати тільки вони. Тож я спробувала дізнатися…

— Це може почекати, — перебив її Страйк. — Все може почекати.

— На Бога, не будь як моя мама! Вона мене осмикує, щойно я починаю щось шукати, ніби… ніби я якась геріатрична пацієнтка!

— Я не вважаю тебе геріатричною пацієнткою, — терпляче відповів Страйк, — я просто думаю, що тобі потрібна пауза. Якщо Волтер чи Маріон справді бували там раніше, ми можемо дослідити це питання, коли тобі стане…

— Не кажи «краще», я не хвора! Страйку, я хочу дістати ту кляту церкву, я хочу щось на них накопати, хочу…

— Я знаю, чого ти хочеш, і хочу того самого, але не хочу, щоб моя партнерка дійшла до нервового зриву.

— Я не…

— Відпочинь, поїж і заспокойся, чорт забирай. Слухай, — додав він, не даючи Робін відповісти. — У понеділок я збираюся до Торнбері, щоб спробувати поговорити з Шері Ґіттінз — чи Керрі Кертіс Вудз, як вона тепер зветься. Вона саме повернеться з відпочинку, її чоловік має бути на роботі, а вона, як я розумію, сидить удома з дітьми — про роботу на її сторінці я нічого не знайшов. Хочеш скласти мені компанію?

— О Боже, так, — з жаром погодилася Робін. — Буде привід здихатися батьків, якщо я їм скажу, що повертаюся до роботи. Я з ними точно більше не витримаю. А що ти сьогодні плануєш робити далі?

— Я сьогодні на Франках, — відповів Страйк. — В них уже все готово для великого ходу, а вони все бабраються. Хоч би вже наважилися.

— Ти що, справді хочеш, щоб вони спробували викрасти Ташу Майо?

— Правду кажучи, так. Тоді цих гадів можна буде арештувати. Я тобі казав, що одного вже затримували за сталкерство, а другого — за ексгібіціонізм? І що вони раніше мали інше прізвище? Гарне нагадування, що не всі диваки некривдні.

— Після Чапмен-Фарм я весь час про це думаю, — відповіла Робін. — Думаю про таке, як ця церква піднялася, про те, що їм за цей час зійшло з рук. Люди їм все спускають… мовляв, ну, дивні, але яка від них шкода…

— Якби ти знала мою маму, — сказав Страйк, який вже стояв на переході через Чарінґ-Кросс-Роуд, — то побачила б найчистіший взірець такого ставлення, який мені колись траплявся. Вона пишалася тим, що любить кожного, хто відрізняється. Насправді що сильніше хтось відрізнявся, то краще — і саме так моїм прийомним братом виявився Шпеник… до речі, про Шпеника, він вчора дзвонив і сказав, що Джордана Рейні повернули до в’язниці, але тримають його під наглядом у камері для самогубців.

— Ти плануєш знову з ним поговорити?

— Не думаю, що в цьому є сенс. Він, мабуть, не розтулить рота, навіть якщо Шпеникові друзі його знову віддухопелять. Він дуже сильно наляканий.

— Боїться Утопленої пророчиці? — спитала Робін, якій Страйк переповів свою розмову з Рейні ще дорогою з «Фелбріґґ-Лоджа» до Лондона.

— Коли Рейні був у церкві, Утопленої пророчиці ще не існувало, більшу частину його перебування там Дайю була жива. Ні, що більше я про це думаю, то сильніше мені здається, що Рейні боїться арешту на виході.

— Тобто?..

— Він зробив щось, за що боїться бути арештованим, щойно вийде з в’язниці.

— Але він не міг долучитися до утоплення Дайю. Ти ж казав, що він проспав.

— Так, але є купа варіантів сумнівних учинків і без Дайю. Може, він боїться покарання за те, що відбувається на тих полароїдах.

— Гадаєш, він на них присутній?

— Не знаю. Він може бути типом із татуюванням черепа. Тепер у нього на руці диявол, але він може перекривати стару картинку. Нам відомо, що Череп на фото содомізує чоловіка зі зниженим інтелектом і можливою травмою мозку, тож Рейні може боятися арешту за зґвалтування.

— О Боже, — сказала Робін, — насправді це все чистий жах.

— Звісно, якщо то і справді Рейні, на суді він міг би заявити, що діяв під примусом, — сказав Страйк. — Якщо церква справді має зброю, хтось цілком міг наставити її на тих дітлахів у масках свиней і змусити їх виконувати накази. Утім, я розумію, чому Рейні не хоче оприлюднення цієї історії. Ґвалтівники і педофіли навіть у середовищі засуджених злочинців вважаються найнижчим сортом. Добре, — сказав Страйк, згадавши, що не повинен заохочувати партнерку до думок про насильство і жорстокість замість відпочинку, — іди поїж тістечок і подивися з мамою кіно чи що. Щоб вона не ображалася.

— Вона, мабуть, сховала мій ноутбук, поки я тут з тобою розмовляю. Я тобі подзвоню, якщо поліція зв’яжеться зі мною з приводу Джейкоба.

— Гаразд, — відповів Страйк, — але доти…

— Пончики і ромкоми, — зітхнула Робін. — Так, так, добре.

92

Відчувши полегшення від перспективи в понеділок повернутися до розслідування, Робін піднялася назад до квартири. У вітальні вона тихенько закрила ноутбук, плануючи повернутися до роботи, щойно ввечері батьки ляжуть спати на розкладеній канапі, а тоді прийняла з рук мами чашку чаю і шоколадний еклер.

— Що він хотів? — спитала Лінда, сідаючи на канапу.

— Сказати мені, щоб не хвилювалася і їла тортики, тоді він буде спокійний, — відповіла Робін, показавши на еклер.

— То коли там Раян повертається?

— Наступної неділі, якщо не знайде квитків на рейс раніше, — відповіла Робін.

— От Раян нам подобається, — сказала Лінда.

— Я дуже рада, — відповіла Робін, прикинувшись, що не почула мовчазного «на відміну від Страйка».

— Він дуже люб’язно тримав нас у курсі всього, — провадила Лінда, знову виразно замовчавши «на відміну від Страйка». — Як гадаєш, він хотів би дітей?

«На Бога!»

— Гадки не маю, — збрехала Робін. Насправді Раян досить відверто казав, що хотів би мати дітей.

— Він завжди питає, як справи в Аннабель, — з теплотою сказала Лінда, маючи на увазі небогу Робін. — Власне… у нас є новина. Дженні знову вагітна.

— Фантастика! — відповіла Робін, яка любила невістку, але не зрозуміла, чому цю новину притримали аж до цієї розмови.

— І, — провадила Лінда, глибоко вдихнувши, — дівчина Мартіна теж вагітна.

— Не знала, що в Мартіна є дівчина, — відповіла Робін. Мартін, її менший брат, єдиний з дітей досі жив із батьками і не затримувався на жодній роботі.

— Вони тільки три місяці разом, — відповіла Лінда.

— І яка вона?

Лінда і Майкл перезирнулися.

— Ну, — мовила Лінда, і цей єдиний склад аж бринів несхваленням.

— Любить випити, — сказав Майкл.

— Звати Кармен, — додала Лінда.

— Мартін радий?

— Ми насправді не знаємо, — відповіла Лінда.

— Може, його це змінить, — сказала Робін, яка сама в це не вірила, але вирішила, що батькам треба сказати щось оптимістичне.

— Я те саме сказав, — погодився Майкл. — Він каже, що думає отримати ліцензію далекобійника.

— Що ж, Мартін завжди любив водити, — сказала Робін, вирішивши не згадувати, скільки разів Мартін на п’яному куражі мало не потрапляв в аварію.

— Як і ти, — кивнув батько, — з твоїм поглибленим курсом водіння.

На поглиблений курс водіння Робін пішла за кілька місяців після зґвалтування, яке обірвало її навчання в університеті, і управління автомобілем повернуло їй відчуття безпеки і контролю. Зрадівши темі, яка не торкалася ні дітей, ні її роботи, Робін почала розповідати про старий «лендровер» і розмірковувати, чи пройде він наступний техогляд.

День минув доволі мирно, бо Робін знайшла документалку, яка, на щастя, зацікавила батьків. Самій їй не терпілося знову сісти за ноутбук, але вона боялася потурбувати хиткий спокій, тож дивилася без інтересу, а тоді настав вечір, і вона запропонувала замовити поїсти.

Щойно принесли піцу, як домофон біля дверей знову видав сигнал.

— Робін Еллакотт? — спитав викривлений чоловічий голос, коли вона натиснула кнопку зв’язку.

— Так?

— Це констебль поліції Блер Гардінґ. Можна нам зайти?

— О, так, звісно, — відповіла Робін і натиснула іншу кнопку, впускаючи їх до будинку.

— Що від тебе хоче поліція? — стривожилася Лінда.

— Все гаразд, — заспокоїла її Робін. — Я на це чекала — давала свідчення про одну ситуацію на Чапмен-Фарм.

— Що за ситуація така?

— Мамо, все добре, — запевнила Робін, — йдеться про неотримання належного медичного піклування. Поліціянти казали, що зв’яжуться зі мною.

Щоб не загрузати в поясненнях, Робін вийшла на сходовий майданчик зустрічати поліцію, думаючи, чи дуже дивно буде попросити їх поговорити про Джейкоба внизу в їхній машині.

За пару хвилин двері ліфта розсунулися, і з них вийшли двоє поліціянтів: білий чоловік і значно менша на зріст азіатка, чиє чорне волосся було зібране в гульку на потилиці. Обличчя в обох були серйозні, і Робін стривожилася: а раптом Джейкоб помер?

— Добрий день, — сторожко сказала вона.

— Робін Еллакотт?

— Так… ви щодо Джейкоба?

— Саме так, — кивнула поліціянтка, кинувши погляд на відчинені двері квартири Робін. — Ви там мешкаєте?

— Так, — відповіла Робін, здивована суворістю її тону.

— Ми можемо зайти? — спитала жінка.

— Так, звісно, — відповіла Робін.

Лінда і Майкл, які підвелися, стривожено поглянули на двох поліціянтів, які зайшли до квартири з їхньою донькою.

— Це мої батьки, — сказала Робін.

— Добрий день, — сказав поліціянт. — Я КП Гардінґ, а це КП Хан.

— Добридень, — непевним голосом відповіла Лінда.

— Вам, звісно, відомо, з якого ми приводу, — сказала КП Хан, дивлячись на Робін.

— Так, щодо Джейкоба. Що сталося?

— Ми тут, щоб запросити вас до відділка, міз Еллакотт, — сказав КП Гардінґ.

Робін, у якої невідомо чому щось ніби обірвалося всередині, спитала:

— Ви не можете мені сказати, що сталося, тут?

— Ми запрошуємо вас на закрите інтерв’ю, — відповіла КП Хан.

— Не розумію, — промовила Робін. — Я що, заарештована?

— Ні, — відповів КП Гардінґ. — Йдеться про добровільне інтерв’ю.

— З якого приводу? — втрутилася Лінда, не даючи Робін розтулити рота.

— Ми отримали звинувачення у знущанні над дитиною, — сказав КП Гардінґ.

— Звинувачують… мене? — спитала Робін.

— Так, — відповів КП Гардінґ.

— Що-о?! — вибухнула Лінда.

— Це добровільне інтерв’ю, — повторив КП Гардінґ.

Робін ніби чула, що Лінда говорить щось, але не могла розібрати жодного слова.

— Добре, — спокійно сказала вона. — Дозвольте мені взяти плащ.

Однак щойно опинившись біля столу, Робін взяла ручку і записала номер Страйка, який єдиний — за винятком власного — знала напам’ять.

— Подзвони Страйку, — сказала вона батькові, тицьнувши папірець йому в руки.

— Куди ви її забираєте? — напустилася на поліціянтів Лінда. — Ми теж поїдемо!

КП Хан назвала відділок.

— Ми знайдемо, де це, Ліндо, — запевнив Майкл, бо видно було, що вона збирається або прорватися до поліційної машини, або слідувати за нею бампер до бампера.

— Все буде добре, — запевнила батьків Робін, накидаючи на плечі плащ. — Я розберуся. Подзвони Страйку, — твердо нагадала вона батькові, а тоді взяла ключі й слідом за поліціянтами вийшла з квартири.

93

У ту саму мить, коли Робін сідала в машину поліції на Блекгорс-Роуд, Страйк сидів у своєму «БМВ» в Бекслігіті й дивився, як брати Франки залазять у свій старий фургон, припаркований неподалік від багатоквартирного будинку, де вони мешкали. Фургон поїхав, Страйк рушив слідом, тоді набрав Мідж.

— Драсті.

— Де Майо?

— Зі мною. Ну тобто не прям аж зі мною — я чекаю, коли вона вийде з тренажерки.

— Сказав же їй, щоб міняла свої довбані звички.

— Це єдиний вечір, коли вона не грає в театрі, плюс тут в цей час менше людей…

— Думаю, все станеться сьогодні. Вони щойно сіли у фургон з балаклавами в руках.

— Ух, срака-мотика, — прокоментувала Мідж.

— Послухай, якщо Майо не проти — якщо вона справді не проти — я вважаю, що треба продовжувати. Нехай це станеться. Я зараз зніму Барклея з Коханчика, щоб нам вистачило людей, і піймаємо цих чортів на гарячому.

— Вони буде дуже за, — помітно зраділа Мідж. — Вона дуже хоче, щоб це скінчилося.

— Добре. Тримай мене в курсі, що там у вас. Я стежу за ними і попереджу, якщо щось зміниться. Все, дзвоню Барклею.

Страйк поклав слухавку, та не встиг набрати Барклея, як побачив, що йому телефонує невідомий номер. Страйк скинув дзвінок і натомість натиснув номер Барклея.

— Ти де?

— Під будинком місіс Грошики. Як вона розійшлася зі своїм Коханчиком по дорозі туди, ти би бачиу!

— Ти мені терміново потрібен у Ноттінґ-Гіллі. Схоже, що Франки наважилися на гранд-фінал. Взяли балаклави, сіли у фургон…

— О, клас, я б комусь у морду дау. Теща приїхала. Ну, до зустрічі.

Щойно Барклей поклав слухавку, телефон задзвонив знову. Не зводячи очей із фургона, який затулив від нього «Пежо 108», Страйк тицьнув кнопку гучного зв’язку на приладовій панелі.

— То хто у нас тепер дістав УГЦ? — спитав веселий голос.

— Хто це?

— Ферґюс Робертсон.

— А, — сказав Страйк, який не чекав дзвінка від журналіста, — ти. Чому питаєш?

— Бо твоя сторінка на вікі щойно стала втричі довшою, — відповів журналіст, який був ніби трохи напідпитку. — Впізнаю знайомий стиль. Ти тепер б’єш своїх подружок, трахаєшся з клієнтками, бухаєш, маєш комплекси щодо батька… що ти таке накопав на них?

— Нічого, про що готовий розповісти тобі просто зараз, — відповів Страйк, — але це не означає, що я не матиму що запропонувати пізніше.

Той із братів Франків, що був за кермом, або зрозумів, що за ним стежать, або не дуже вмів водити: «Пежо» вже кілька разів сигналив йому, вимагаючи пропустити. Новини від Робертсона нітрохи не потішили Страйка, але мусили зачекати.

— Подумав, що треба тебе попередити, — просторікував журналіст. — Ми ж домовлялися, так? Я отримаю матеріал, якщо…

— Так, так, — відповів Страйк. — Мушу йти.

Він відключився.

Франки в’їхали у тунель Блекволл, і Страйк остаточно упевнився, що вони прямують до Ноттінґ-Гілла. Знову подзвонив той самий незнайомий номер. Страйк проігнорував його, бо Франки саме прискорилися, і хоч вони могли просто боятися, що не встигнуть перехопити Ташу на виході з тренажерного залу, Страйк непокоївся, чи не помітили вони свій «хвіст».

Новий дзвінок: цього разу його сестра Прюденс.

— Та бляха-муха, — загарчав до динаміка Страйк, — я зайнятий!

Він не став знімати слухавку, але Прюденс передзвонила. І знову Страйк не відповів, але трохи занепокоївся: Прюденс так ніколи раніше не робила. Коли вона зателефонувала втретє, Страйк взяв трубку.

— Я дуже сильно зайнятий, — сказав він. — Можеш передзвонити пізніше?

— Я швидко, — відповіла Прюденс. На його подив, тон у неї був сердитий.

— Добре. Що сталося?

— Я тебе дуже чітко попросила не лізти до моєї клієнтки з УГЦ!

— Про кого ти? Я до такої людини і близько не підходив.

— Та що ти кажеш, — холодно озвалася Прюденс. — А вона мені щойно розповіла, що хтось до неї причепився в інтернеті, розпитуючи на цю тему. Вона в повному розпачі. Ця людина погрожувала їй іменем жінки, яку вона знала у церкві.

— Я не знаю, хто твоя клієнтка, — заявив Страйк, не зводячи очей із фургона попереду, — і нікому не погрожував в інтернеті.

— А хто б іще міг її вистежити і сказати, що знає про її знайомство з тією жінкою? Га, Корме? — додала вона, не почувши негайної відповіді.

— Якщо, — сказав Страйк, швидко склавши подумки два і два, — вона має сторінку на «Пінтересті»…

— Отже, це таки ти?

— Я не знав, що то твоя клієнтка, — відповів Страйк, якого все це дістало. Ще й незнайомий номер знову намагався пробитися. — Побачив її малюнки, залишив кілька коментарів, і все. Я гадки не мав, чия це стор… так, я мушу йти, — сказав він і обірвав дзвінок, бо Франки рвонули на червоне, а Страйк лишився за «Хюндаєм» із великою вм’ятиною на боці.

— КУРВА! — заревів Страйк, безсило дивлячись, як Франки зникають з очей.

Незнайомий номер знову надзвонював.

— В сраку йди, — сказав Страйк, скидаючи дзвінок, і натомість набрав Мідж, яка відповіла негайно. — Де ви?

— Таша в душі.

— Ясно, добре, не випускай її з тренажерки, поки я не подзвоню. Барклей їде, але ці чорти щойно проїхали на червоне і відірвалися. Можливо, помітили хвіст. Лишайтеся на місці і чекайте на сигнал.

«Хюндай» рушив з місця, а Страйк, тепер прямуючи до Ноттінґ-Гілла власним маршрутом, набрав Барклея.

— Майже на місці, — сказав шотландець.

— А я ні, ще й загубив паскудників. Можливо, вони мене помітили.

— Думаєш? Вони ж дурні як ціп.

— Навіть придуркам іноді розвиднюється.

— Гадаєш, тепер передумають?

— Може, але будемо діяти так, наче все в силі. Мідж і Майо чекають у тренажерці, поки я не скажу виходити. Дзвони, якщо побачиш фургон.

На щастя, невідомий номер, який діставав Страйка, відчепився. На максимальній швидкості, яку він міг розвинути, не наражаючись на штраф, Страйк мчав до Ноттінґ-Гілла, намагаючись вгадати, де саме Франки планують схопити Ташу Майо, і був за десять хвилин від її будинку — сонце вже торкалося обрію — коли зателефонував Барклей.

— Вони тут, — сказав він. — Припаркувалися у тупику за два квартали від тренажерки. Балаклави свої довбані понатягали.

— Де ти?

— На іншому боці вулиці за п’ятдесят метрів.

— Добре, я дзвоню Мідж і їду до тебе.

— Що сталося? — спитала Мідж, одразу прийнявши дзвінок.

— Вони припаркувалися за два квартали від тренажерки в тупику ліворуч, якщо йти до її будинку. Майо з тобою?

— Так, — відповіла Мідж.

— Дай їй телефон.

Він почув, як Мідж щось каже акторці, а тоді — знервований голос Таші.

— Алло?

— Ви знаєте, що відбувається?

— Так.

— У вас є вибір. Я можу забрати вас із тренажерного залу і відвезти просто додому, але тоді вони зможуть спробувати те саме іншим днем, або…

— Я хочу, щоб все скінчилося сьогодні, — відповіла Таша, але Страйк розчув у її голосі напругу.

— Клянуся, що вам нічого не загрожує. Вони ідіоти, а ми готові до всього.

— Що треба робити мені?

— За моїм сигналом виходьте з залу. Сама. Я хочу зафільмувати, як вони намагаються затягнути вас у фургон. Ми цього їм не дозволимо, але я не можу гарантувати відсутності неприємних вражень і кількох синців.

— Я акторка, — з тремким смішком сказала Таша. — Я просто думатиму, що чекаю, коли хтось крикне «знято!»

— Це буду я, — сказав Страйк. — Гаразд, давайте Мідж.

Коли Таша передала телефон Мідж, Страйк сказав:

— Мені треба, щоб ти вийшла з залу сама, пішла в той тупик і сховалася за їхнім фургоном, щоб тобі їх було добре видно, а вони тебе не бачили аж до останнього. Хочу це зафільмувати на випадок, якщо там немає камер спостереження.

— А може, то краще Барклей зробить, а я…

— Що я сказав?!

— Добре, — пирхнула Мідж і поклала слухавку.

Страйк завернув на вулицю, де був Ташин тренажерний зал, там зупинився, а тоді набрав Барклея.

— Починай іти назустріч, щоб бути поруч із Ташею, коли вони її хапатимуть. Я йтиму за нею. Дам сигнал, коли вона вийде.

— Прийняу, — відповів Барклей.

Страйк дивився, як Мідж виходить із залу в уже густі сутінки. Барклея, який крокував іншою стороною вулиці, було ледве видно. Він дочекався, коли обоє зникнуть з очей, тоді вийшов із «БМВ» і набрав Ташу.

— Ідіть до дверей, але не виходьте, поки я не скажу. Я буду просто за вами, назустріч ітиме Барклей. Зробіть вигляд, що набираєте щось в телефоні. Мідж уже за їхнім фургоном. Вони обрали місце, з якого не побачать нікого з нас.

— Окей, — знервовано відповіла Таша.

— Гаразд, — сказав Страйк, опинившись за п’ятнадцять метрів від тренажерного залу, — тепер ідіть.

Таша вийшла з сумкою на плечі, схиливши голову і втупившись у телефон. Страйк пішов слідом, тримаючи невелику відстань. Знову задзвонив мобільний. Він дістав його, скинув дзвінок і поклав назад у кишеню.

Таша наближалася до тупика. Коли вона пройшла під ліхтарем, Страйк почув, як відчиняються двері фургона.

Вибігли чоловіки у балаклавах, передній мав у руці молоток. Зриваючись на біг, Страйк почув, як Барклей гукає: «АГОВ!», а тоді закричала Таша.

Голос Барклея змусив чоловіка з молотком заточитися, Страйк схопив Ташу за плечі й відштовхнув, і незручний інструмент пролетів за півтора метри від неї. Страйк теж ухилився від удару й уже складеною в кулак лівою рукою так тицьнув нападника в обтягнуту балаклавою щелепу, що той вискнув і горілиць упав на тротуар, де й розкинувся, ніби на хресті, на мить дезорієнтований.

— Лежи, — загарчав Страйк, прибиваючи свою жертву, яка спробувала було підвестися. Тим часом противник Барклея спробував схопити шотландця за пояс, марно намагаючись ухилитися від його кулаків, але просто на очах у Страйка ноги Франка-Другого підігнулися.

— Обшукай фургон, — сказав Страйк до Мідж, яка вибігла зі сховку, наставивши телефон із ввімкненою камерою, — чи є там стяжки… лежи, кому сказав! — додав він, знову даючи по голові першому брату.

— І ТИ ЛЕЖИ! — гаркнув Барклей, чий власний Франк спробував ударити його по яйцях, а натомість отримав черевиком у діафрагму.

— О Боже мій, — пробурмотіла Таша, піднімаючи молоток. Вона подивилася на стогнучу жертву Барклея, яка скрутилася в позу ембріона, тоді на Страйкову — нерухому. — А він… ви його вирубили?

— Ні, — відповів Страйк, який саме побачив, як чоловік у балаклаві совається. — Прикидається, придурок. Це називається застосування сили в розумних межах, скотино, — додав він, звертаючись до постаті на землі, а тим часом прибігла Мідж з кількома чорними пластиковими стяжками.

— І за поліцію самим не треба дбати, — прокоментував Барклей, озирнувшись на собачника з кокер-спанієлем, який завмер, споглядаючи сцену.

— Тим краще, — сказав Страйк, зводячи разом зап’ястки свого Франка, який пручався, вже не прикидаючись непритомним. Стягнувши йому руки пластиком, він зняв з чоловіка балаклави і побачив знайоме високе чоло, примружені очі й залисини.

— Що, — спитав Страйк, — не на це ти розраховував, га?

Несподівано високим голосом чоловік відповів:

— Вимагаю мого соціального працівника!

Страйк здивовано зареготав.

— На тобі, паскудо, — сказав Барклей, який натягнув стяжки на свого Франка і теж зняв із нього балаклаву, від чого молодший брат розридався.

— Я нічого не зробив. Я не розумію.

— Стули писок, — сказав йому Барклей, а тоді озирнувся на Страйка: — Робота ніг — клас, особливо як на хлопа, в якого нога всього одна.

— Дяка, — озвався Страйк. — Що ж, тепер… — Його мобільний знову задзвонив. — Та бляха-муха. Надзвонює як… що? — різко спитав він, прийнявши виклик із незнайомого номера.

На очах у Барклея, Мідж і Таші в Страйка витягнулося обличчя.

— Куди? — спитав він. — Добре… я виїжджаю.

— Що сталося? — спитала Мідж, коли Страйк закінчив розмову.

— Це батько Робін. Її забрали на допит.

— Що-о?

— Впораєтесь із цією парочкою до приїзду поліції?

— Та вже так. Маємо молоток, — відповіла Мідж, забираючи його в Таші.

— І то правда, — сказав Страйк. — Розповім, що сталося, щойно знатиму сам.

І він пішов геть так швидко, як дозволяло праве коліно, яке тепер смикав біль.

94

До поліційного відділку, куди забрали Робін, Страйк їхав годину. Шукаючи місце, де припаркуватися, він проминув трьох людей, які стояли перед квадратною кам’яною будівлею і сварилися між собою. Знайшовши собі вільне місце і пішки повернувшись до відділку, Страйк упізнав у трійці Робін і її батьків.

— Страйку, — з полегшенням промовила Робін, помітивши його.

— Добрий день, — сказав Страйк, простягаючи руку Майклу Еллакотту, високому чоловіку в окулярах з роговою оправою. — Вибачте, що не одразу відповів. Мав абсолютно невідкладну справу.

— Що сталося? — спитала Робін.

— Франки нарешті наважилися на гранд-фінал. А що…

— Ми веземо Робін додому, — втрутилася Лінда. — Вона вже достатньо…

— На Бога, мамо, — сказала Робін, скинувши руку Лінди зі свого плеча, — мені треба розповісти Корморану про те, що сталося.

— Він може поїхати до квартири, — відповіла Лінда таким тоном, наче це була велика люб’язність, на яку Страйк не заслуговував.

— Я в курсі, що він може поїхати до квартири, — моєї, до речі, — відповіла Робін, якій від поведінки матері швидко уривався терпець, — але він туди не поїде. Ми з ним підемо кудись випити. Тримайте мої ключі.

Робін тицьнула їх батькові в руку.

— Візьміть таксі, а мене потім Корморан завезе. О, дивіться, якраз і кеб нагодився.

Робін підняла руку, і чорне таксі зупинилося.

— Але я вважаю, що… — почала Лінда.

— А я іду в паб із Кормораном. Мамо, я розумію, що ти хвилюєшся, але ти нічого не можеш із цим вдіяти. Я сама маю розібратися.

— Твоя мама має право хвилюватися, — сказав Страйк, але холодне обличчя Лінди виразно показувало, що підлеститись не вийде. Коли батьки нарешті сіли в таксі, Робін дочекалася, коли машина справді від’їде, і тільки тоді зітхнула із полегшенням.

— Просто, трясця, неймовірно!

— Правду кажучи…

— Мені дуже, дуже, ДУЖЕ треба випити.

— Тут неподалік є паб, я проїхав повз нього, — сказав Страйк.

— Ти що, кульгаєш? — спитала Робін, коли вони зрушили з місця.

— Все гаразд, просто невдало крутнув коліно, коли бив морду Франкові-Один.

— О Боже, що там…

— Все справді гаразд, їх, мабуть, уже забрала поліція, Майо в безпеці… розповідай, що було у відділку.

— Спершу мені потрібен алкоголь, — відповіла Робін.

У пабі було багацько людей, але за хвилину звільнився маленький столик у кутку. Страйкові габарити, які завше ставали в пригоді у такій ситуації, допомогли не допустити туди інших охочих, і столик зайняла Робін.

— Що будеш? — спитав Страйк у Робін, поки та сідала на лавку.

— Щось міцне… і можеш ще мені купити чипсів? Коли приїхала поліція, я саме збиралася їсти піцу. Я з обіду нічого не їла.

За п’ять хвилин Страйк повернувся за столик із подвійним віскі, півпінтою лагера для себе і шістьма пачками чипсів із сіллю та оцтом.

— Дякую, — з жаром сказала Робін, тягнучись по свою склянку.

— Нема за що. Розповідай, що сталося, — сказав Страйк, опускаючись на незручний табурет, але Робін проковтнула півсклянки віскі так швидко, що напій потрапив не в те горло, і десь хвилину вона відкашлювалася й тільки тоді заговорила.

— Вибач, — з повними сліз очима видихнула вона. — Власне, поліція з Норфолку побувала на фермі. Джонатан і Мадзу дуже здивувалися бажанню поліцію обшукати верхній поверх садиби, але провели їх туди…

— І Джейкоба там не було, — здогадався Страйк.

— Саме так. У кімнаті в кінці коридору знайшлися тільки старі валізи. Поліція обшукала весь верхній поверх, але там його не було, а коли спитали, де Джейкоб, Джонатан «згадав», про кого мова, і показав їм Джейкоба… але то був не Джейкоб.

— Вони показали їм іншу дитину?

— Саме так. Хлопчик назвався Джейкобом і розповів, що одна зла тітка на ім’я Робін…

— Він назвав твоє справжнє ім’я?

— Так, — безнадійно відповіла Робін. — Мабуть, їм Вів’єн розповіла. Я одного дня забулася і зреагувала на «Робін»… збрехала, що то прізвисько, і певна, що вона мені тоді повірила, але… хай там що, фальшивий Джейкоб сказав поліції, що я заводила його в туалет і робила з ним… усяке.

— Тобто?

— Наказувала скинути штани і показати мені пісюн. За його словами, якщо він відмовлявся, я його била по голові.

— От лайно, — пробурчав Страйк.

— Це ще не все. Двоє дорослих свідків заявили, що я грубо поводилася з дітьми на фермі і намагалася лишатися з ними наодинці. Хто то був, поліція не каже, але я сказала їм, що якщо йдеться про Тайо чи Бекку, то вони мають свій інтерес звинуватити мене у знущаннях над дітьми. Я розповіла, що розслідувала діяльність церкви. Склалося враження, що Гардінґ — це чоловік — вирішив, що я якась нарвана, бо в нашій агенції всі такі.

— Є такі настрої, — сказав Страйк. — Я дізнався від Літтлджона, що Паттерсон — давній друг Карвера. Поліція проводила запис інтерв’ю?

— Так.

— Чим все закінчилося?

— Сказали, що наразі більше не мають до мене питань, — відповіла Робін. — Мені здалося, що жінка мені повірила, а от щодо Гардінґа не певна. Він розпитував мене про одне й те саме, хотів заплутати, в якийсь момент відверто тиснув. Я спитала, чи хтось повертався на ферму і шукав справжнього Джейкоба, але звісно, я тепер сама під підозрою, тож вони мені не сказали. Що в біса Вейси могли зробити дитині? А раптом…

— Ти вже зробила для Джейкоба все, що могла, — сказав Страйк. — Є шанс, що ти достатньо розбурхала поліцію, щоб вони пошукали його ще раз. Їж свої чипси.

Робін розірвала пакет і почала жувати.

— Я вже знав, що церква, мабуть, дізналася, хто ми, — сказав Страйк. — Мені щойно дзвонив Ферґюс Робертсон. Каже, що УГЦ покращила мою сторінку у «Вікіпедії».

— О ні, — сказала Робін.

— Цього було не уникнути. Хтось знайшов пластиковий камінь, плюс Тайо добре мене роздивився біля паркану, перш ніж я йому дав по голові. Тепер нам лишається тільки спробувати мінімізувати шкоду.

— Ти читав, що саме про тебе написали у «Вікі»?

— Ще ні, часу не було, але Робертсон дав мені вичерпне резюме. Можливо, доведеться писати юридичний лист, щоб це прибрали. До речі, я знаю типа, в якого можна спитати поради.

— І хто це?

— Ендрю Гонболд. Він королівський адвокат. Партнер Біжу.

— Але я думала, що ви з Біжу…

— Господи, ні, вона ж повна вар’ятка, — відповів Страйк, забувши, що у «Фелбріґґ-Лоджі» збрехав Робін, що зустрічається з нею. — Гонболд наразі непогано до мене ставиться і спеціалізується на шкоді репутації…

— Він непогано до тебе ставиться? — зовсім замішалася Робін. — Навіть попри те, що…

— Він думає, що ми з Біжу максимум випили щось разом, а вона йому нічого не розповість, бо вагітна його дитиною.

— Ясно, — сказала Робін, у якої від цього виру інформації запаморочилося в голові.

— А Мерфі вдалося знайти рейс на раніше? — спитав Страйк, сподіваючись, що ні.

— Ні, немає нічого, — відповіла Робін. — Повернеться в неділю.

— А він не проти, що ти в понеділок вже їдеш до Торнбері?

— Та звісно не проти, — відповіла Робін, розриваючи другий пакетик чипсів. — Йому самому в понеділок на роботу. І май на увазі, якщо мене судитимуть за знущання над дитиною, він мене ще кине.

— Ніхто тебе не судитиме, — твердо відповів Страйк.

«Тобі легко казати», — подумала глибоко вражена цією ситуацією Робін, а вголос сказала:

— Сподіваюся, що ти правий, бо я сьогодні дізналася, що скоро матиму плюс двох небожів чи небог. Не хотілося б, щоб мені заборонили бачитися з ними…

95

На превелике полегшення Робін, у неділю вдень батьки поїхали до Йоркшира. Завдяки цьому вона нарешті дописала звіт про Чапмен-Фарм, який готувала для Страйка. Він уже встиг прислати їй подібний документ, який містив усю інформацію, зібрану за її відсутності. Робін ще читала його, коли приїхав Мерфі — просто з аеропорту.

Робін встигла забути, який він вродливий — і який добрий. Вона постаралася відкинути свої чималі турботи, щоб зустріч вийшла справді радісною, але питання Раяна — у яких, на щастя, на відміну від материних не було нав’язливого відтінку звинувачення й обурення — витягнули з Робін значно більше інформації про її довгу гостину на Чапмен-Фарм, ніж змогла дізнатися Лінда. Робін також розповіла Мерфі про допит у виконанні констеблів поліції Хан та Гардінґа.

— Я дізнаюся, що то за історія, — пообіцяв Мерфі. — Про це не хвилюйся.

До спальні Робін, на яку алкоголь тепер діяв значно сильніше через довгий період абстиненції і втрату ваги, зайшла уже п’яненька. До приїзду Раяна вона купила презервативи, адже на останні чотири місяці мусила відмовитися від протизаплідних пігулок. Секс, який на Чапмен-Фарм сприймався не як насолода, а як загроза, не гірше за вино допоміг розслабитися і ненадовго розвіяв її тривогу. Коли потім вона лежала в обіймах Мерфі і в голові туманилося від алкоголю і втоми, яку Робін після повернення до Лондона відчувала постійно, він нахилився до її вуха і прошепотів:

— Поки тебе не було, я дещо зрозумів. Я тебе кохаю.

— І я тебе кохаю.

Захоплена зненацька, вона вимовила ці слова автоматично, як сто разів робила у стосунках із Метью. Тоді вона казала їх навіть нещиро, бо так доводиться вчиняти, коли носиш обручку на пальці і намагаєшся якось урятувати шлюб, навіть коли він розвалюється на шматки просто в руках, і невідомо, як ті шматки скласти докупи. Тепер в отупілому від вина мозку стрепенулася тривога. Невже вона і зараз збрехала — чи просто надумує собі зайвий клопіт?

Мерфі притиснув її до себе, шепочучи слова любові, і Робін теж обійняла його й відповідала у тому ж дусі. Ошаліла від вина і втоми, вона ще пів години лежала без сну, коли Мерфі вже заснув. Чи справді вона кохає його? Чи сказала б вона ці слова з власної ініціативи? Робін справді дуже зраділа, коли його побачила, у них щойно був чудовий секс, а ще вона була безмежно вдячна йому за уважність і тактовність у розмові про Чапмен-Фарм, хай навіть про найгірше вона вирішила не розповідати. Та чи кохання це? Може, і воно. Розмірковуючи про це, Робін поринула у сни про Чапмен-Фарм і прокинулася з криком, думаючи, що знову замкнена в ящику. Мерфі, який не планував у неї ночувати, бо зранку мав виходити на роботу, поїхав о шостій, щоб заскочити додому і перевдягнутися. Робін, яка домовилася зі Страйком, що забере його на «лендровері» перед довгою мандрівкою до Торнбері, збентежилася через полегшення, що не треба провадити з Мерфі довгі розмови.

Зупинившись перед станцією «Вемблі», де вони домовилися зустрітись о восьмій, вона побачила, що Страйк уже на місці — чекає її і курить вейп.

— Раночку, — сказав він, сідаючи в машину. — Як самопочуття?

— Нормально, — відповіла Робін.

Вона і справді виглядала краще, ніж тиждень тому, але все одно здавалася блідою та втомленою.

— Мерфі нормально долетів?

— Ну, літав не розбився, якщо ти про це, — відповіла Робін, який зараз зовсім не хотілося говорити про Мерфі.

Ця трохи саркастична відмова здивувала Страйка, але також збоченим чином підбадьорила — а раптом взаємний потяг між Робін та Мерфі за чотири місяці вимушеної розлуки пригаснув? Вирішивши підкреслити, що якщо раптом Мерфі її не цінує, то він якраз дуже цінує, Страйк сказав:

— Я оце прочитав твій звіт. Збіса чудова робота. Фернсбі та Гакслі — теж вищий клас.

Пошукавши в інтернеті у проміжку, коли батьки вже поїхали, а Раян ще не приїхав, Робін змогла укласти для Страйка довгий список університетів, де працював Волтер, а також дізналася імена його колишньої дружини і двох синів та назви двох виданих ним книжок.

Про Маріон Робін дізналася, що вона зростала в родині квакерів і активно відвідувала церкву, яку зрештою покинула заради УГЦ. Також Робін знайшла імена та адреси двох її доньок.

— Фернсбі на місці не сидиться, — мовив Страйк.

— Я теж звернула увагу, — відповіла Робін. — Наче ж професура зазвичай так не кочує, правда? Але там немає дат початку роботи та звільнення, тож я не знаю, чи мав він паузу, яку міг провести на фермі.

— А Маріон покинула родинний поховальний бізнес, — сказав Страйк.

— Так, — відповіла Робін. — Її трохи шкода. По вуха закохана в Джонатана Вейса, але весь час гарує у пральні та на кухні. Думаю, вона мріє стати духовною дружиною, але шансів у неї набагато. Там кажуть, що тіло не має жодного значення, але можеш мені повірити, з жінками свого віку Вейс не спить. У всякому разі не з удовами гробарів — якби трапилася ще одна Золота пророчиця, він, може, і пішов би на це.

Страйк опустив вікно, щоб курити далі.

— Не знаю, чи ти бачила, — сказав він, не маючи бажання починати цю тему, але відчуваючи необхідність це зробити, — але УГЦ там розійшлися на «Вікіпедії». У тебе, мгм, теж тепер є власна сторінка.

— Я бачила, — відповіла Робін. Вона знайшла сторінку вчора вдень. Там розповідали, що вона спала з усіма чоловіками, з яких хотіла витягнути інформацію, і що власний чоловік розлучився з нею через численні випадки подружньої невірності. Вона не стала казати Мерфі про цю сторінку. Попри ірраціональність цього, від тих звинувачень Робін почувалася брудною.

— Але я над цим працюю, — запевнив Страйк. — Гонболд дуже допоміг. Зв’язав мене з адвокатом, який напише кілька листів куди треба. Вранці я подивився і побачив, що «Вікіпедія» позначила обидві статті як ненадійні. Ну гаразд, бо УГЦ ніяк не вгамується. Ти бачила вчорашній шматок про те, що ми залучаємо аферистів та фантазерів, які шукають легких грошей?

— Ні, — відповіла Робін. Вочевидь, це додали вже після того, як до неї приїхав Мерфі.

— Там є посилання на кілька сайтів, де висять переліки покидьків, які атакують шляхетні благочинні організації. У них і Кевін Пірбрайт, і родина Ґрейвзів, і Шейла Кеннетт, і брат та сестри Догерті. Пишуть, що Ґрейвзи занедбали та знущалися з Александра, що Шейла мучила чоловіка, а Догерті взагалі пияки та антисоціальні елементи. Також пишуть, що Кевін Пірбрайт сексуально знущався зі своїх сестер.

— Але навіщо нападати на Кевіна тепер?

— Мабуть, непокояться, що перед смертю він встиг нам щось розповісти. Замазати Джордана Рейні вони, мабуть, не намагаються — він і сам непогано впорався — і Абіґейл Ґловер теж не чіпають. Можна припустити, що Вейс не хоче привертати зайву увагу преси до того факту, що його власна донька утекла з церкви в шістнадцять — але оскільки шанси, що всіма цими колишніми членами церкви тепер зацікавиться преса, збільшилися, я подумав, що варто їм подзвонити і попередити.

— І як вони відреагували?

— Шейла засмутилася, а Ніав, здається, тепер жалкує, що погодилася з нами поговорити.

— О ні, — сумно сказала Робін.

— Вона переймається через те, як це може вплинути на її брата та сестру. Полковник Ґрейвз заявив, що хоче «вгатити по клятій УГЦ з обох стволів», але я переконав його, що спроба відплатити їм через пресу тільки приверне зайву увагу до брехні в інтернеті і що я займаюся цим питанням у юридичній площині. Він зрадів, що ми плануємо поговорити з Шері-Керрі. А думку Абіґейл я не знаю, бо вона не взяла слухавку.

На цьому в Страйка задзвонив мобільний. Діставши його з кишені, він побачив незнайомий номер.

— Алло?

— Це Ніколас Делоней, — відповів холодний голос з акцентом представника вищих прошарків суспільства.

— Вітаю, — сказав Страйк і ввімкнув гучний зв’язок, пошепки сказавши Робін, що це зять Ґрейвза. — Даруйте, що так шумно, ми саме…

— Їдете на інтерв’ю з Шері Ґіттінз, — перебив Делоней. — Так. Мій тесть мені сказав. Отже, з усього сказаного моєю дружиною в Голлі ви не почули жодного клятого слова.

— Я уважно слухав вашу дружину.

— І все одно намірилися влаштувати шарварок?

— Я маю намір виконати свою роботу.

— Й до дідька наслідки?

— Оскільки наслідків я передбачити не можу…

— Наслідки — і цілком передбачувані — вже можна бачити по всенькому клятому інтернеті! Ви думаєте, я хочу, щоб мої діти бачили, що понаписували про сім’ю їхньої матері, про їхню сім’ю?

— А ваші діти часто гуглять мою агенцію чи УГЦ?

— Ви вже самі визнали, що з вашої і тільки вашої провини преса може влаштувати…

— Є певна вірогідність, але це не певність.

— Що більше цих наклепницьких вигадок, то більший ризик, що їх побачать журналісти!

— Містере Делонею…

— Я лейтенант-полковник Делоней!

— А, даруйте, лейтенанте-полковнику, але ваші тесть і теща…

— Вони, може, і погодилися на це, але ми з Філіппою ні, чорт забирай!

— Дивно, що я мушу казати це людині у вашому званні, але ви, лейтенанте-полковнику, в цьому ланцюжку командування не фігуруєте.

— Фігурую, бо фігурує моя сім’я, і я маю право…

— Я звітую перед моїм клієнтом, а мій клієнт бажає знати правду.

— Правду? Чию, чию правду?

— А правд більше однієї? — спитав Страйк. — Треба обновити секцію філософії у мене в бібліотеці.

— Паскудна нахабна мавпа! — закричав Делоней і кинув слухавку. Страйк широко усміхнувся і сховав телефон у кишеню.

— Чому він назвав тебе мавпою? — зі сміхом спитала Робіи.

— Це армійський сленг, прізвисько військової поліції, — відповів Страйк. — Нічого, флотських ми ще гірше обзивали.

— І як?

— Мудилами.

Він озирнувся на заднє сидіння і побачив пакет.

— Печива нема, — сказала Робін, — ти сам сказав, що ще на дієті.

Страйк зітхнув, перетягнув пакет наперед і дістав з нього термос із кавою.

— Делоней справді так біситься через дітей? — спитала Робін.

— Хтозна. Може, і так. Не розумію, чому вони з дружиною просто не розкажуть їм, що сталося. Брехня завжди повертається і кусає за дупу.

Кілька хвилин вони їхали мовчки, а тоді Робін спитала:

— Ти ще не говорив із Мідж про роботу під прикриттям у клініці доктора Джова?

— Ні, — відповів Страйк, який саме наливав собі кави. — Я хотів це обговорити з тобою в світлі ситуації з «Вікіпедією». Думаю, треба розраховувати, що церква спробує викрити всіх наших людей, а ще ти бачила сайт клініки Джова? Бачила, скільки вони хочуть за три дні стаціонару?

— Так, — відповіла Робін.

— І навіть якщо вони ще не знають, що Мідж — одна з нас, я не певен, що вона там буде доречна. Вона не схожа на жінку, ладну спустити гроші на якісь притрушені псевдометодики.

— Що саме ти називаєш псевдометодиками?

— Рейкі, — відповів Страйк. — Знаєш, що це?

— Так, — відповіла Робін, усміхаючись, бо впізнала притаманну її партнеру відразу до будь-якого містицизму. — Майстер кладе на тебе руки, щоб зцілити енергетично.

— Зцілити енергетично! — пирхнув Страйк.

— Моя колишня однокласниця на таке ходила. Казала, що коли по її тілу водили руками, вона відчувала жар, а потім — справжнє умиротворення.

— Перекажи їй, що за п’ять сотень я їй наллю грілку і склянку джину.

Робін засміялася.

— Ще скажи тепер, що я Дарувальниця-Воїтелька.

— Хто-хто?

— Це Джов мене так назвав, — пояснила Робін. — Потрібно заповнити анкету, і тебе типізують залежно від відповідей. Типи співвідносяться з пророками.

— Ісусе Христе, — буркнув Страйк. — Ні, нам треба туди когось на стилі, щоб дизайнерський одяг і поводилася як багатійка… Прюденс пасувала б ідеально, якщо подумати, але вона на мене серйозно зла…

— Чому вона на тебе зла? — стривожилася Робін.

— А я хіба не… А, чорт, забув тобі написати про Місто Митарств.

— Про місто… чого?

— Місто Митарств. Це анонімна обліковка на «Пінтересті»… була. Я шукав зображення Утопленої пророчиці і знайшов цілу пачку малюнків у стилі горрор, всі на тему УГЦ. В око впало зображення Дайю, бо вона там виглядала як на фото. Я написав комплімент автору, автор мені подякував, тоді я спитав, що, мовляв, не любите УГЦ, і автор замовкнув. Серед інших Місто Митарств намалювало картинку, де жінка лежить у темному басейні, а над нею ширяє Дайю. Жінка була білява, в окулярах і схожа на старе фото Дейрдре Догерті, яке нам дала Ніав. На моє питання про УГЦ не було відповіді багато днів, і я вирішив, що пішло воно все, і спитав у художника, чи він знав Дейрдре Догерті, після чого вся сторінка зникла.

А тоді того самого вечора, коли тебе запросили на допит, мені подзвонила Прюденс і заявила, що я вистежив її клієнтку і погрожую їй.

На подив Страйка, Робін ніяк не прокоментувала почуте. Глянувши на неї, він побачив, що вона навіть блідіша, ніж коли сідала в машину.

— Що з тобою?

— Якої форми був басейн? — спитала Робін.

— Що?

— Басейн на малюнку Міста Митарств.

— Е-е… п’ятикутний.

— Страйку, — сказала Робін, у якої дзвеніло у вухах, — здається, я знаю, що сталося з Дейрдре Догерті.

— Може, зупинимося? — спитав Страйк, бо Робін стала аж біла.

— Ні, я… а знаєш, — відповіла Робін, у якої паморочилося в голові, — так.

Посигналивши, Робін з’їхала на аварійну смуту. Коли машина зупинилася, вона повернула до Страйка обличчя, на якому читався шок, і сказала:

— Дейрдре втопилася у храмі під час Маніфестації Утопленої пророчиці. Басейн у храмі на Чапмен-Фарм п’ятикутний. У Дейрдре було хворе серце. Вони, вочевидь, вирішили покарати Дейрдре за слова про те, що Вейс її зґвалтував, але справа зайшла надто далеко. Вона або втопилася, або померла від серцевого нападу.

Якусь мить Страйк сидів мовчки, обмірковуючи ймовірність цього, але не знайшов у міркуваннях Робін хиби.

— Чорт.

Робін було млосно. Вона точно знала, як почувалася Дейдре Догерті в свої останні миті в цьому світі, бо пережила те саме в тому самому басейну. У Дейрдре теж миготіли перед очима уривки її життя — ДІТИ, чоловік, який її покинув, можливо, якісь фрагменти далекого дитинства — а тоді вода, мабуть, вичавила з її легень повітря, і вона захлинулася і задихнулася у темряві…

— Що? — тупо перепитала вона, бо Страйк щось казав, але не було чути ні слова.

— Кажу: невже ми маємо свідка ненавмисного, а то й навмисного убивства, яке скоїла церква, і ця людина на волі?

— Так, — відповіла Робін, — але хіба ми знаємо, хто це?

— А тут ти помиляєшся. Я точно знаю, хто ця людина… точніше, — виправився Страйк, — готовий поставити на це як мінімум сотку.

— Та звідки ти це дізнався?

— Здогадався. Почнімо з того, що послуги Прюденс недешеві. Вона у своїй царині користується повагою і написала кілька успішних книжок. Ти бачила їхній будинок — вона там приймає пацієнтів у кабінеті перед вітальнею. Вона дуже обережна і не розкидається іменами, але я чудово знаю, що серед її клієнтів зірки першого ешелону, в яких усе погано, і багатії після нервових зривів, тож ким би не було наше Місто Митарств, воно із заможної сім’ї. Також ця людина повинна жити у Лондоні чи під Лондоном. Прюденс обмовилася, що це клієнтка, тобто жінка, і нам відомо, що Місто Митарств перебувало на Чапмен-Фарм водночас із Дейрдре Догерті.

— І виходить…

— Виходить, що це Флора Брюстер, спадкоємиця будівельної імперії. Вона є в переписі населення на Чапмен-Фарм за 2001 рік. Друг Флори Генрі розповів мені, що вона перебувала в церкві п’ять років, а Дейрдре зникла у 2003.

За словами Ферґюса Робертсона, сім’я відправила його джерело до Нової Зеландії після замаху на самогубство, але Генрі Вортінґтон-Філдз каже, що Флора повернулася, хоча її ментальне здоров’я лишає бажати кращого. Він заклинав мене не підходити до неї, але я знаю, де вона живе, я поґуґлив: це у Строберрі-Гіллі, п’ять хвилин пішки до будинку Прюденс і Деклана.

— Ох! — промовила Робін. — Але ж нам і близько не можна підходити до неї, так? Вона у дуже вразливому стані.

Страйк не відповів.

— Страйку, цього не можна робити, — сказала Робін.

— Ти хочеш, щоб винні відповіли за смерть Дейрдре Догерті?

— Так, хочу, але…

— Якщо Брюстер хоче тримати побачене при собі, навіщо вона малює це і викладає в інтернет?

— Не знаю, — сумно відповіла Робін. — Люди по-різному дають раду таким речам. Можливо, для неї це такий спосіб розповісти про пережите.

— Краще б звернулася до довбаної поліції, а не малювала і нила про свої страждання Прюденс.

— Ти неправий, — з жаром заперечила Робін. — Як людина, яка з досвіду знає, що коїться на Чапмен-Фарм…

— Я щось не бачу, щоб ти сиділа на дупі і жаліла себе чи вирішила помалювати картиночки на тему побаченого…

— Я там була всього чотири місяці, а Флора — цілих п’ять років! Ти сам мені казав, що вона лесбійка і що її змушували спати з чоловіками — тобто вона пережила п’ять років корекційних зґвалтувань. Ти розумієш, що Флора запросто могла народити там дітей, яких мусила покинути, коли її прогнали?

— То чому вона по них не повернулася?

— Якщо вона була в такому психічному стані, як описав тобі Генрі, вона могла щиро вірити, що вони там у безпеці — адже це місце, де вони ростимуть із повним схваленням Утопленої пророчиці! Звідти неможливо вийти незміненим, навіть якщо здається, що з тобою все гаразд. Чи ти думаєш, що Ніав вийшла б за чоловіка, який за віком міг би бути її батьком, якби церква не розчавила її сім’ю? Вона шукала безпеки і батьківської постаті!

— А тобі нормально, що Ніав ніколи не дізнається, що сталося з її мамою?

— Ніхріна мені це не нормально, — сердито відказала Робін, — але я не хочу мати на своїй совісті самогубство людини, якщо ми доведемо Флору Брюстер до другої спроби!

Тепер пошкодувавши про свій тон, Страйк почав:

— Послухай, я не хотів…

— Тільки не кажи, що не хотів засмутити мене! — крізь зціплені зуби відповіла Робін. — Чоловіки так завжди кажуть, коли… Я не засмучена, я зла! Ти не розумієш. Ти не уявляєш, що це місце робить з людьми. А я знаю, і я…

У Страйка знову задзвонив мобільний.

— Чорт, — сказав він. — Абіґейл Ґловер. Краще відповісти.

Робін відвернулася і, склавши руки на грудях, дивилася на машини, які їхали повз. Страйк прийняв дзвінок і перемкнув на гучний зв’язок, щоб Робін теж могла чути розмову.

— Привіт.

— Здоровки, — сказала Абіґейл. — Отримала твоє повідомлення про пресу.

— Добре, — відповів Страйк. — Неприємно приносити погані новини, але як я і сказав, навряд чи просто зараз є ризик…

— Хочу одну річ спитати, — сказала Абіґейл, перебиваючи його.

— Питай.

— До тебе приходив Баз Саксон?

— Е-е… так, — відповів Страйк, вирішивши, що чесність — найкраща політика.

— От гівноїд!

— Він тобі сам сказав чи…

— Та Патрік, скотина, мені сказав! Квартирант мій. Мені терпець урвався. Сказала Патріку, шоб духу його у мене в хаті не було. Їм, скотинякам, це ніби гра якась, — додала вона, і тепер Страйк почув на додачу до гніву ще й розпач. — Мене от по сюди забембало бути для них замість сраного реаліті-шоу!

— Гадаю, змінити квартиранта — розумний хід.

— Шо саме тобі сказав Баз? Крім того, шо я трахаюся з усім, шо рухається, але не з ним?

— Він мені здався дуже ображеним чоловіком, — погодився Страйк. — Але оскільки ми вже спілкуємося, я можу поставити тобі ще пару питань?

— Ти не…

На мить її голос потонув у гуркоті двох фур, які проминули припаркований «лендровер».

— Даруй, — сказав Страйк, підвищивши голос. — Я на А40, не чую, що ти кажеш.

— Кажу, — криком відповіла вона, — шоб ти не вірив нічому, шо про мене може казати той покидьок., крім того, шо я йому погрожувала. Я гарно перепила, а він причепився до мене і Деррила з тренажерки, то я збісилася.

— Розумію, — відповів Страйк, — але коли ти сказала Саксону, що в церкві є зброя, ти його лякала чи це правда?

— Та лякала, — відповіла Абіґейл. По короткому ваганню вона додала: — Але може… але вони, мабуть, були несправжні. Я в суді не присягнуся, шо справді їх бачила.

— Тобто ти бачила пістолет чи кілька?

— Бачила. Чи… шось дуже схоже.

Робін повернула голову до телефона у Страйка в руці.

— А де були ці пістолети? — спитав Страйк.

— У Мадзу. Я пішла до її кабінету, шось їй сказала і побачила відчинений сейф, але вона одразу зачинила. Там було ніби двоє пістолетів. Я казала, вона поведена на Чапмен-Фарм. Це ніби її приватне королівство. Вона розповідала про те, як там було, коли приїхала поліція, ше за Кровтерів. Коли я побачила ті пістолети, то подумала, шо тепер вона не дозволить себе заскочити — хоча не знаю, може, то іграшки, я їх бачила ну, може, одну секунду.

Так, я розумію, — відповів Страйк. — Оскільки все одно говоримо, я ще хотів спитати…

— Баз розповідав про мій кошмар? — мертвотним голосом спитала Абіґейл.

Страйк завагався.

— Так, але я хотів спитати не про це, і хочу підкреслити, значно більше для мене говорить той факт, що ви з подругою хотіли врятувати його від покарання…

— Не смій, — сказала Абіґейл. — Не смій мені тут… а шоб тебе… покидьки! Я навіть права на приватні кошмари не маю.

— Я розумію…

— В сраку, — сказала Абіґейл. — В сраку запхай своє «розуміння». Ніхріна ти не знаєш.

Страйк чув, що тепер вона плаче. Від схлипувань у динаміку і кам’яного погляду партнерки поруч він почувався вже зовсім кепсько.

— Вибач, — сказав він, не дуже розуміючи, за що, — хіба за те, що впустив до свого офісу Баррі Саксона. — Я взагалі не хотів піднімати ці теми. Хотів тільки спитати в тебе про сестру Ґрейвза, Філіппу.

— А шо вона? — хрипким від сліз голосом спитала Абіґейл.

— Коли ми розмовляли, ти згадувала, що твій батько з нею подружився.

— Було таке, — відповіла Філіппа.

— Вона бувала на фермі, правильно?

— До брательника заходила, так, — відповіла Абіґейл, явно стараючись говорити нормально. — А шо ти робиш на А40?

— Іду до Торнбері.

— Навіть не чула про таке. Ну гаразд… Їдь собі.

Страйк не встиг нічого відповісти, як вона вже поклала слухавку. Він розвернувся до Робін.

— Що скажеш?

— Скажу, що вона права, — відповіла Робін. — Треба їхати.

Вона запустила двигун і, дочекавшись просвіту в потоці машин, знову виїхала на трасу.

Хвилин п’ять вони їхали мовчки.

Бажаючи створити більш приємну атмосферу, Страйк зрештою почав:

— Я не планував говорити з нею про кошмар. Мені тепер соромно.

— А Флора Брюстер на співчуття не заслуговує? — холодно спитала Робін.

— Добре, — наїжачився Страйк, — я на кілометр не підійду до довбаної Брюстер, але оскільки це ти в нас пережила всі чортові жахіття Чапмен…

— Я ніколи не називала це жахіттями, я не ставлю себе на один щабель із жертвами воєнних злочинів чи…

— Та бляха-муха, я не кажу, що ти перебільшуєш, я кажу, що оскільки є свідок справжнього убивства, яке вони скоїли, і…

— Насправді, — сердито відказала Робін, — Абіґейл Ґловер тобі просто ближча за Флору Брюстер, от тобі й соромно, що довів її до сліз, але…

— В якому сенсі Абіґейл Ґловер мені «ближча»?

— Сама себе витягнула з пекла, пішла в пожежну службу, прикидається, що нічого…

— Якщо тобі від цього полегшає, то вона майже алкоголічка і, здається, має нездорову схильність до проміскуїтету…

— Хріна з два мені від такого полегшає, — зовсім розлютилася Робін, — але ти аж так не терпиш багатих людей! Ти так строго судиш Флору, бо вона може собі дозволити послуги Прюденс і «сидить на дупі», а насправді…

— Ні, я мав на увазі, що Брюстер малює замість…

— А що, коли вона настільки психічно нездорова, що не знає, насправді то було чи ні? Ти ж не став тиснути на Абіґейл, щоб детальніше описала ті пістолети?

— Так вона їх і не малює, і не викладає в інтернет із логотипами УГЦ! Не така вже твоя Брюстер хвора, — вистачило клепки залягати на дно, коли я спитав про Дейрдре Догерті. Зрозуміла якимсь чином, що отримала забагато уваги!

На це Робін не відповіла, холодно втупившись у дорогу перед собою.

У салоні встановилася крижана атмосфера. Партнери думали кожен про своє — невтішне. Страйк щойно мав неприємний досвід, коли було викрито його власні упередження. Хай що він казав Робін, насправді він намалював собі незугарний образ молодої жінки, яка намалювала труп Дейрдре Догерті, і — правду кажучи (хоч він не збирався казати цю правду вголос) — він і справді зарахував її до категорії жінок, що ходять на сеанси рейкі до шарлатанської клініки доктора Джова, не кажучи вже про дітей його батька, які жили на його гроші й могли собі дозволити дорогих лікарів і терапевтів за першої потреби й не мусили працювати, захищені від реалій світу своїми трастовими фондами. Мабуть, панянка Брюстер і справді постраждала, але також мала вдосталь часу обміркувати побачене на Чапмен-Фарм під новозеландським сонечком, і замість прагнути правосуддя для нещасної потопельниці і для дітей, які втратили матір, сиділа собі у затишній квартирі в Строберрі-Гіллі й малювала малюночки.

Думки Робін були занепокійливими на інший штиб. Вона не цуралася того, що щойно висловила своєму партнеру, але водночас неприємно чітко розуміла (хоч і не планувала визнавати), що підсвідомо прагнула сварки. Якась її частина прагнула зіпсувати приємність товариства Страйка у «лендровері», адже вона щойно зізналася Мерфі у коханні і не мала права отак відверто радіти перспективі кілька годин провести поруч з іншим. Тепер про буцімто коханого чоловіка вона згадувала з почуттям провини і незручності…

Цілих пів години в машині панувало мовчання, та зрештою Робін, обурюючись тим, що мусить сама порушувати тишу, і водночас соромлячись прихованих мотивів, через які так розхвилювалася, сказала:

— Послухай… вибач, що я так накинулася на тебе. Просто… мабуть, я розумію Флору краще, ніж ти, бо…

— Я розумію, — відповів Страйк, відчуваючи полегшення від того, що вона заговорила. — Тобто не розумію… я ж не був у тих «кімнатах усамітнення».

— Важко уявити, щоб Тайо захотів духовно поєднатися з тобою, — сказала Робін і засміялася, уявивши, як Тайо намагається тягнути в бік будиночків значно габаритнішого Страйка.

— Можна обійтися без образ, — відповів Страйк, знову потягнувшись по каву. — У нас би, може, щось і вийшло, якби я не гепнув його по макітрі тими кусачками.

96

— Чорт, — сказав Страйк.

Дві години тому вони з Робін помирилися, а тепер дісталися Оукліз-Роуд у Торнбері й виявили, що у Керрі Кертіс Вудз нікого немає вдома. Скромний, але охайний зблокований будиночок, який мав спільний газон зі своїм сіамським близнюком, майже нічим не відрізнявся від інших будинків на вулиці, крім хіба що оформлення вхідних дверей.

— І машини не видно, — сказав Страйк, подивившись на порожню стоянку перед будинком. — Але вони точно повернулися з відпочинку, я вранці перевіряв фейсбук. Вона буквально записує там усі переміщення сім’ї.

— Може, поїхали на закупи, якщо щойно повернулися?

— Може, — погодився Страйк, — але я боюся, що ми привернемо зайву увагу, якщо будемо тут вештатися. В таких місцях не дуже можна розвернутися.

Звідусіль дивилися вікна, а газони без кущів чи дерев означали, що сховатися було ніде. Старезний «лендровер» теж дуже виділявся серед сімейних машин.

— Поїдемо десь поїсти і повернемося за годину, що скажеш?

Тож вони сіли в «лендровер» і поїхали собі.

Містечко було маленьке, і за хвилину вони вже дісталися центральної Гай-стріт. Тут було більше різноманіття, крамниці та паби мали різні розміри, частина їх була пофарбована в пастельні барви чи прикрашена старожитніми маркізами. Зрештою Робін зупинилася біля пабу «Мальтгауз». Всередині було просторо і сучасно — білі стіни, сірі в клітинку килими і стільці.

— Обід ще не подають, — похмуро повідомив Страйк, повернувшись з бару із двома пакетиками арахісу та безалкогольним пивом для себе і томатним соком для Робін, яка сіла під великим вікном, що дивилося на головну вулицю.

— Не страшно, — відповіла вона, — краще глянь у телефон. Нам Барклей дещо прислав.

Страйк сів і дістав мобільний. Підрядник розіслав усім в агенції повідомлення, яке складалося з одного слова: «ДОСТРИБАВСЯ» — і посилання на статтю, яке Страйк відкрив.

Дивлячись, як на обличчі партнера розквітає чиста радість, Робін почала реготати. Замітка була коротка і мала такий заголовок: ТЕРМІНОВО: УЛЮБЛЕНИЙ СИЩИК ТАБЛОЇДІВ ПІД АРЕШТОМ.

Мітчелл Паттерсон, з якого було знято обвинувачення у ха-кінґу телефонів «Ньюз Інтернешенел» під час скандалу 2011 року, заарештований за встановлення жучків в офісі відомого адвоката.

Страйк сам так зареготав, що на них почали обертатися.

— Збіса пречудово, — сказав він. — Можна виганяти Літтлджона.

— Але ж не тут, — сказала Робін.

— Твоя правда, — погодився Страйк, роззираючись, — людей забагато. Тут є пивний сад, ходімо туди.

— А без мене ніяк? — спитала Робін, усміхнувшись, хоч уже збирала склянку, горішки і сумку.

— Зануда ти, — буркнув Страйк, коли вже йшли крізь паб. — Барклей би грошей дав, щоб це почути.

Коли посідали на лавки біля пофарбованого у коричневий стола, Страйк набрав Літтлджона і знову ввімкнув гучний зв’язок.

— Привіт, босе, — сказав Літтлджон. Він почав так звертатися до Страйка, відколи той дізнався, що він шпигун Паттерсона. Бадьорий тон дозволяв виснувати, що зрадливий підрядник ще не знає про арешт Паттерсона, і радісний передсмак Страйка став іще гострішим.

— Де ти зараз? — спитав Страйк.

— Стежу за Коханчиком, — відповів Літтлджон. — Ми на Пелл-Мелл.

— Зранку чув щось про Мітча?

— Ні, — відповів Літтлджон. — А що?

— Його арештували, — повідомив Страйк.

З динаміка Страйкового телефону не долинуло людської мови, але стало чути гуркіт лондонської вулиці на тлі.

— Ти ще тут? — спитав Страйк зі злостивою усмішкою.

— Так, — хрипко відповів Літтлджон.

— Власне, тебе звільнено.

— Ти… що? Ти не можеш, ти ж сказав, що мене не виженеш…

— Я обіцяв про це подумати, — відповів Страйк. — Оце подумав і вирішив, що пішов ти нахрін.

— Мудило, — сказав Літтлджон. — Ах ти ж довбане…

— Я тобі взагалі-то послугу роблю, — відповів Страйк. — Матимеш вільний час, зможеш допомагати поліції, коли вони прийдуть до тебе із розслідуванням.

— Мудило… сучара… я саме хотів… я тобі дещо знайшов по церкві, дещо нове…

— Та звісно що знайшов, — відповів Страйк. — Прощавай, Літтлджоне.

Він поклав слухавку, взяв пиво і зробив довгий ковток, жалкуючи, що безалкогольне, а тоді відставив келих. Робін сміялася і водночас хитала головою.

— Що? — спитав Страйк, широко посміхаючись.

— Добре, що в нас немає відділу кадрів.

— Він підрядник, я йому винен хіба що гроші — але грошей він не отримає.

— Він може позиватися до тебе.

— А я скажу суду, що він закинув змію у двері Таші Майо.

Вони їли свої горішки і пили напої, а над головами похитувалися підвісні вазони і сяяло гаряче серпневе сонце.

— А ти не думаєш, що він справді міг дізнатися щось про УГЦ для нас? — спитала Робін.

— Нє, бреше як дише, — відповів Страйк, відставляючи порожній келих.

— А що, як він прийде до офісу, поки нас немає, і…

— Знову спробує сфотографувати файли? За це не хвилюйся, я вжив заходів, проінструктовав Пат ще минулого тижня… Якщо цей гад спробує скористатися відмичкою, отримає на горіхи… до речі, — згадав Страйк і дістав з кишені нові ключі. — Тобі теж треба… Ну гаразд, ходімо перевіримо, чи не повернулася Шері-Керрі.

97

Вони просиділи в «лендровері», який запаркували за кілька будинків від порожньої оселі Керрі Кертіс Вудз, ще сорок хвилин, коли повз них проїхала срібляста «Кіа Піканто».

— Страйку, — промовила Робін, яка помітила білявку за кермом машини.

«Кіа» зупинилася перед будинком Вудзів. Водійка вийшла. Вона була мала на зріст, з білявими кучерями і у вузьких джинсах, які їй не личили, бо стягували тіло так, що над поясом під білою футболкою виднівся валик жиру. Білявка була засмагла, мала сильно нафарбовані, що аж злиплися, вії, а брови носила тоненькі не за модою, від чого мала дещо здивований вигляд. На плечі вона несла поліестерову сумку для закупів.

— Ходімо, — сказав Страйк.

Керрі Кертіс Вудз уже підходила до своїх дверей, коли почула за спиною кроки і з ключами в руках розвернулася.

— Добрий день, — сказав Страйк. — Мене звати Корморан Страйк, а це Робін Еллакотт. Ми приватні детективи. Наскільки нам відомо, в середині дев’яностих ви мешкали на Чапмен-Фарм під іменем Шері Ґіттінз, так? Ми хотіли б поставити вам кілька питань, якщо ви не проти.

За час роботи в агенції Робін двічі здавалося, що жінки, яких вони планують розпитати, ось-ось знепритомніють. З обличчя Керрі зійшли здорові барви, засмага на ньому пішла жовтими плямами, губи побіліли. Робін згрупувалася, готуючись бігти і підхоплювати жінку, щоб не впала на бетон.

— Ми просто хочемо почути вашу версію того, що сталося, Керрі, — сказав Страйк.

Очі жінки метнулися до сусідських вікон, а тоді знову до обличчя Страйка. Він зацікавився тим фактом, що вона не перепитала їхні імена, як робила більшість людей від замішання чи бажаючи виграти час. Складалося враження, що їхня поява не здивувала її, що вона чекала і боялася чогось подібного. Можливо, УГЦ мала сторінку на фейсбуці, і вона побачила нападки на Страйка і Робін там, а може, просто багато років чекала на подібну розплату.

Минали секунди, а Керрі стояла застигла, і стало вже пізно казати, що вона нічого не знає і що ніколи не називалася Шері Ґіттінз.

— Добре, — ледь чутним голосом промовила вона.

Вона розвернулася і рушила до дверей, Страйк і Робін — слідом.

Всередині будиночка стояв запах поліролю. У коридорі панував порядок, який порушував тільки іграшковий рожевий візочок, який Керрі відсунула, пропускаючи Страйка та Робін до об’єднаної вітальні-їдальні з блакитними шпалерами і смугастим гарнітуром, на всіх предметах якого були поставлені на кутики бузкові подушки.

Стіну за канапою покривали збільшені сімейні фотографії у п’ютерових[13] рамках. Раз у раз на них з’являлися дві доньки Керрі Кертіс Вудз, яких Страйк знав за її сторінкою на фейсбуці, — іноді самі, іноді з батьками. Обидві дівчинки були біляві, з ямочками на щоках і постійно усміхнені. У меншої не вистачало кількох зубів.

— Ваші дівчатка просто чарівні, — сказала Робін, усміхаючись до Керрі. — Вони не тут.

— Ні, — хрипко відповіла Керрі.

— Десь у подружок? — поцікавилася Робін, яка намагалася заспокоїти жінку.

— Ні. У бабусі. Попросилисі віддати їй подарунки, що ми купили в Іспанії. Ми з відпустки вернулисі.

У її вимові тепер не було нічого лондонського: Керрі говорила з бристольським акцентом, трохи тягнучи голосні й невиразно вимовляючи деякі закінчення. Вона упала в крісло, кинувши сумку на підлогу біля ніг.

— Сідайте, — мляво запросила вона. Страйк та Робін опустилися на канапу.

— Ви давно живете в Торнбері, Керрі? — поцікавилася Робін.

— Років десят… одинанадцят.

— Чому ви сюди переїхали?

— Познайомиласі з чоловіком, — відповіла Керрі. — З моїм Натом.

— Зрозуміло, — усміхнулася Робін.

— Він приїхав на парубочу вечірку в пабі, де я працювала.

— От я й переїхали сюди до нього.

З подальшої світської балачки Страйк і Робін дізналися, що Керрі переїхала до Торнбері всього за два тижні після того, як познайомилася з Натаном у Манчестері. Тут вона влаштувалася офіціанткою, вони з Натом орендували квартиру, а за десять місяців одружилися.

Швидкість, з якою вона замешкала в іншому місті з чоловіком, якого щойно зустріла, і ніби хамелеон перемінилася на правдиву жительку Торнбері, допомогла Страйкові упізнати в Керрі знайомий типаж. Такі люди чіплялися до більш яскравих особистостей, ніби омела до дерева, переймали їхні погляди, звички та стиль. Керрі, яка колись підводила очі чорним і возила озброєного ножем бойфренда грабувати аптеку, де він порізав безневинну людину, тепер із новонабутим акцентом розповідала Робін про чудові місцеві школи і мало не побожно відгукувалося про чоловіка, який багато працює і не терпить ледацюг, бо така його натура, такий він у неї трудар. Ця банальна балачка, здавалося, трохи розслабила її. Керрі ніби раділа нагоді розкласти перед детективами нехитрий крам свого нинішнього життя. Мовляв, хоч ким вона була в минулому, тепер їй нічим дорікнути.

— Власне, — почав Страйк, щойно з’явилася зручна пауза, — ми б хотіли поставити вам кілька питань, якщо ваша ласка. Нас найняли розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви, і особливо нас цікавить те, що сталося з Дайю Вейс.

Керрі смикнулася, ніби маріонетка, яку потягнуло за нитки щось невидиме.

— Ми сподівалися, що ви зможете прояснити деякі подробиці щодо неї, — провадив Страйк.

— Добре, — відповіла Керрі.

— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?

— Робіт, — відповіла Керрі, дивлячись, як Страйк дістає ручку.

— Ви підтверджуєте, що ви — та жінка, яка мешкала на Чапмен-Фарм у 1995 році під іменем Шері Ґіттінз?

Керрі кивнула.

— Коли ви вступили до УГЦ? — спитала Робін.

— У дев’яносто… третьому, — відповіла вона. — Здаєтьсі. Так, у дев’яносто третьому.

— Що спонукало вас це зробити?

— Сходила на зібрання. В Лондоні.

— А що спонукало вас прийти до УГЦ? — спитав Страйк.

— Ті нічого, — відверто відповіла Керрі. — Всередині було тепло, і все. Я втекла… з дому втекла. В притулку ночувала… з мамою не розумілисі. Вона пиячила. Привела нового чоловіка, і… ось.

— Як скоро після участі в зібранні ви вирушили на Чапмен-Фарм?

— Одразу після… у них там уже стояв автобус.

Вона стискала руки так міцно, що побіліли кісточки. На тильному боці однієї долоні був малюнок хною, який вона, мабуть, зробила в Іспанії. Робін подумала, що її донечкам, мабуть, теж намалювали квіти і хвилясті лінії на руках.

— Яке було ваше враження від Чапмен-Фарм, коли ви туди потрапили? — спитав Страйк.

Виникла довга пауза.

— Там було… ну, мабуть, дивно, так?

— Дивно?

— Так. Але дещо мені сподобалосі. З дітьми любила бавитисі…

— Діти вас теж любили, — сказала Робін. — Одна жінка на ім’я Емілі про вас дуже тепло відгукується. Коли ви її знали, їй було сім чи вісім років. Ви її пам’ятаєте? Емілі Пірбрайт?

— Емілі? — розсіяно перепитала Шері. — Ну… мабуть. Не знаю.

— У неї ще була сестра, Бекка.

— А… так, — кивнула Керрі. — А ви не… де Бекка тепер?

— Досі у церкві, — відповіла Робін. — Обидві сестри досі там. Емілі мені казала, що дуже вас любила — що вони обидві вас любили. Сказала, що вас любили всі діти на фермі.

Губи Керрі трагікомічно викривилися, і вона почала вголос плакати.

— Я не хотіла вас засмутити, — поспішно сказала Робін, а Керрі нахилилася до сумки біля ніг і дістала звідти пачку серветок. Вона витерла очі й висякалася, повторюючи крізь схлипування:

— Вибачте, вибачте…

— Нічого страшного, — сказав Страйк. — Ми розуміємо, що це нелегко.

— Керрі, вам щось принести? — спитала Робін. — Може, склянку води?

— Т-т-так, будь ласка, — крізь сльози відповіла Керрі.

Робін вийшла до кухні, двері до якої знаходилися за обіднім столом. Страйк дивився, як Керрі плаче, але не втішав її. Він вирішив, що це горе щире, але якщо вона вирішить, що сльози можуть зм’якшити її візаві, це буде кепський прецедент.

Робін, яка наливала склянку води в маленькій, але чистісінькій кухні, помітила на дверях холодильника малюнки доньок Керрі, підписані іменами «Поппі» та «Дейзі». На одному з малюнків, який називався «Ми з мамою», були дві біляві постаті в принцесиних сукнях і коронах.

— Дякую, — прошепотіла Керрі, коли Робін повернулася до вітальні і дала їй склянку. Вона ковтнула води, а тоді знову підняла очі на Страйка.

— Ви не проти продовжити? — офіційним тоном спитав той. Керрі кивнула. Її очі почервоніли та опухли, туш стекла на щоки, забарвивши їх сірим. Страйк подумав, що вона схожа на порося, а Робін згадалися юнки, що стояли нічне чування перед Маніфестацією Утопленої пророчиці.

— Отже, з Дайю ви познайомилися на фермі? — спитав Страйк. Керрі кивнула. — Якої думки ви були про неї?

— Дуже мила дівчинка, — відповіла Керрі.

— Справді? Бо люди кажуть, що вона була дуже балувана.

— Ну… хіба трохи. Але все одно мила.

— Ми чули, що ви проводили з нею багато часу.

— Так, — відповіла Керрі по ще одній короткій паузі, — мабуть, так.

— Емілі казала мені, — почала Робін, — що Дайю вихвалялася, ніби ви з нею планували поїхали і жити деінде разом. Це правда?

— Ні! — шоковано вигукнула Керрі.

— Тобто Дайю це вигадала? — спитав Страйк.

— Якщо… якщо вона таке казала, то так, вигадала.

— Як думаєте, чому вона вигадала, що поїде і житиме з вами?

— Не знаю.

— Може, хотіла, щоб інші діти заздрили? — припустила Робін.

— Може, — погодилася Керрі, — мабуть, так.

— А якої думки ви були про Вейсів? — спитав Страйк.

— Я… такої самої, як усі інші.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, вони були… іноді були строгі, — відповіла Керрі, — але то ж, напевно, задля доброї мети.

— Ви були такої думки? — спитав Страйк. — Що церква мала добру мету?

— Церква робила добро. Ну, були добрі вчинки.

— Ви мали на Чапмен-Фарм близьких друзів?

— Ні, — відповіла Керрі. — Нам не можна було мати близьких друзів.

Вона міцно вчепилася у свою склянку. Поверхня води тремтіла.

— Добре, пропоную згадати ранок, коли ви взяли Дайю до Кромера, — сказав Страйк. — Як саме це сталося?

Керрі прочистила горло.

— Вона просто попросила відвести її на пляж.

— А ви раніше водили на пляж інших дітей?

— Ні.

— Але Дайю не відмовили?

— Так.

— Чому?

— Бо… вона дуже хотіла, і… весь час просиласі… і я погодиласі.

— А ви не боялися, що її батькам це не сподобається? — спитала Робін.

— Трохи, — відповіла Керрі, — але ми б повернулисі раніше, ніж вони прокинутьсі.

— Розкажіть послідовно, що саме сталося, — сказав Страйк. — Як ви змогли так рано встати? На Чапмен-Фарм же немає годинників, так?

Керрі засмутилася, що він про це знає, і Страйку згадалося невдоволення Джордана Рейні тим, що йому стільки відомо.

— Коли ми розвозили овочі, нам давали маленький годинник, щоб вчасно встали.

— Напередодні поїздки на пляж ви ночували в дитячому гуртожитку, так?

— Так, — напружено відповіла вона, — я чергувала по дітях.

— А хто мав наглядати за дітьми, коли ви поїдете розвозити овочі?

Після чергової паузи Керрі відповіла:

— Ну… хтось би з ними залишивсі. З дітьми завжди ночувало двоє дорослих чи підлітків.

— Хто тоді з вами чергував у дитячому гуртожитку?

— Я… не пам’ятаю.

— Керрі, а ви впевнені, що там взагалі був хтось іще? — спитала Робін. — Емілі мені казала, що зазвичай з ними ночувало по двоє дорослих, але тоді були тільки ви.

— Вона наплутала, — відповіла Керрі. — Завжди було по двоє.

— Але хто тоді був другий дорослий, ви не пам’ятаєте? — уточнив Страйк.

Керрі похитала головою.

— Отже, ви прокинулися за будильником. Що було далі?

— Я… я розбудила Дайю, так?

— А Джордану Рейні теж дали будильник?

— Що?

— Він же теж мав їхати розвозити овочі, так?

Знову пауза.

— Він проспав.

— Але якби він не проспав, вам би не було куди посадити Дайю, правильно?

— Я вже не пам’ятаю всіх подробиць. Тільки що я розбудила Дайю, ми одягнулися і пішли до фургона.

— Ви мали вантажити овочі у фургон? — спитав Страйк.

— Ні. Все завантажили наперед. З вечора.

— Отже, ви з Дайю сіли і взяли з собою рушники, щоб купатися?

— Так.

— Можна я дещо спитаю? — сказала Робін. — Керрі, а що, Дайю була в сукні замість однострою? Чи в дев’яності члени церкви ще не носили ті однострої?

— Та ні, носили… але вона захотіла бути в сукні.

— А іншим дітям можна було носити нормальний одяг? — спитав Страйк.

— Ні.

— До Дайю було особливе ставлення, бо вона була донькою Вейсів?

— Мабуть… трохи, — відповіла Керрі.

— Отже, ви виїхали з ферми. Ви когось зустріли при цьому?

— Так, — відповіла Керрі. — Тих, хто мав ранню роботу.

— Ви пам’ятаєте, хто це був?

— Так… отой Кеннетт. Хлоп на ім’я Пол і дівчина, Абіґейл.

— Куди ви поїхали, коли покинули ферму?

— До двох овочевих крамниць.

— Яких саме?

— Одна була в Ейлмертоні, а друга в Кромері, — ми їм завозили овочі.

— Дайю виходила з фургона біля котроїсь із крамниць?

— Ні.

— Чому?

— Так… а нащо їй? — відповіла Керрі, і вперше Страйк відзначив тінь зухвальства. — В крамницях були люди, які розвантажували фургон. Я тільки дивиласі, щоб вони не взяли зайвого. А вона сиділа у фургоні.

— Що сталося потім?

— Пішли на пляж, — відповіла Керрі вже помітно дужчим голосом.

— Як саме ви дісталися пляжу?

— Тобто?

— Ви йшли повільно, бігли?

— Йшли повільно. Я несла Дайю.

— Чому?

— Вона попросила.

— Це хтось бачив?

— Так… стара пані з кафе.

— Ви тоді бачили, що вона вас бачить?

— Так.

— Ви залишили фургон біля її кафе?

— Ні. Трохи далі.

Страйку здалося дивним, що вона говорить про ці події — які мали б бути чи не найбільш травматичним досвідом у її житті — значно впевненіше, ніж відповідала на розпитування про Чапмен-Фарм.

— Що сталося, коли ви опинилися на пляжі?

— Ми роздягнулися.

— Тобто ви планували купатися, а не просто походити у прибої?

— Ні, тільки походити в прибої.

— Тоді навіщо роздягатися?

— Я не хотіла, щоб Дайю намочила сукню. Сказала, що їм буде неприємно потім їхати в мокрому. То вона сказала, що зніме сукню, якщо я теж зніму однострій. То я зняла.

— Що сталося далі?

— Ми зайшли у воду, — відповіла Керрі. — Трохи походили в прибої, а потім вона попросила на глибину. Я знала, що вона попроситьсі. Вона була така.

— Яка саме?

— Смілива, — відповіла Керрі. — Пригоди любила.

Страйк згадав, що саме такими словами вона описала Дайю на дізнанні.

— Отже, вона пішла на глибину?

— Так. А я слідом. А тоді вона так… кинуласі вперед, ніби хотіла пливти, але я знала, що вона не вміє. Я кричала, щоб вона верталась А вона тільки сміяласі. Вона ногами діставала до дна. І ніби тікала, щоб я її ловила. А тоді… тоді зникла. Зникла під водою.

— А ви що зробили?

— Попливла, щоб її витягнути, що ж іще, — відповіла Керрі.

— Ви добре плаваєте, так? — спитав Страйк. — Навіть уроки даєте?

— Так, — відповіла Керрі.

— І ви теж зустрілися з розривною течією?

— Так, — відповіла вона. — Мене затягнуло, але я знала, що робити. Я випливла, але не дісталасі до Дайю і більше її не бачила, то побігла на пляж шукати берегову охорону.

— І зустріли Гітонів, які гуляли з собакою?

— Так, точно, — відповіла Керрі.

— І берегова охорона подалася її шукати, і приїхала поліція?

— Так, — кивнула Керрі. Робін здалося, що тепер вона розслабилася, ніби це був кінець випробування. Страйк перегорнув сторінку записника, в який занотовував почуте.

— Місіс Гітон згадувала, що коли приїхала поліція, ви бігали пляжем і розгрібали морську траву.

— Я такого не робила, — швидко заперечила Керрі.

— Але вона дуже чітко це пам’ятає.

— Не було такого, — тепер уже зовсім із викликом відповіла Керрі.

— Отже, приїхала поліція, — провадив Страйк, — і відвела вас до фургона, так?

— Так, — відповіла Керрі.

— Що сталося далі?

— Точно не пам’ятаю, — відповіла Керрі й додала, суперечачи власним словам: — Мене забрали до відділка, я розповіла, що сталося, мене відвезли на ферму.

— І розповіли про те, що сталося, батькам Дайю?

— Тільки Мадзу, бо Тата Джея не… тобто ні, він там був, — виправилася вона, — його не мало бути, але він був. Я спершу побачила Мадзу, але трохи згодом мене покликав Тато Джей. Він хотів зі мною поговорити.

— Джонатан Вейс того ранку не мав бути на фермі? — уточнив Страйк.

— Так. Ну тобто так, був. Не пам’ятаю. Я думала, що він вранці кудись поїде, а він лишивсі. І я коли повернуласі, то його не бачила, то думала, що він поїхав, але він був на фермі. Це давно було, — додала вона. — Тепер все переплуталосі.

— А де того ранку мав бути Вейс?

— Не знаю, не пам’ятаю, — не без відчаю відповіла Керрі. — Я помилилася. Коли я повернуласі, він там був, просто я його не бачила. Він там був, — повторила вона.

— Вас покарали за те, що ви без дозволу повели Дайю на пляж? — спитала Робін.

— Так, — відповіла Керрі.

— Як саме вас було покарано?

— Я не хочу про це говорити, — відповіла Керрі напруженим голосом. — Вони сильно розлютилисі. Вони мали на це повне право. Якби хтось отак забрав мою донечку…

Керрі чи то зойкнула, чи то закашлялася і знову почала плакати. Кілька хвилин вона хиталася туди-сюди, ридаючи в долоні. Коли Робін знаками запропонувала Страйку втішити Керрі, той похитав головою. Звісно, тепер дорогою назад він знову почує обвинувачення в безсердечності, але він хотів почути власні слова Керрі, а не її реакцію на чуже співчуття чи гнів.

— Я про це жалкую все життя, всеньке життя! — схлипнула Керрі, піднімаючи запухлі очі, а по її щокам струменілий сльози. — Коли народилися Поппі і Дейзі, я думала, що не заслуговую на них! Нащо я погодиласі на це… нащо це зробила? Нащо? Я весь час думаю про це, але клянусі, я не хотіла… я була сама ще мала, знала, що неправильно вчиняю, не хотіла, щоб так вийшло, Боже-Боже, а тоді вона померла, і це сталосі насправді, насправді!..

— Що ви маєте на увазі? — спитав Страйк. — Коли кажете, що це «сталося насправді»?

— Це був не жарт, не гра… коли молодий, навіть не уявляєш, що таке справді може статисі… а воно сталосі, її не стало…

— Мабуть, вам було дуже важко на дізнанні, — сказав Страйк.

— Та вже було, — відповіла Керрі з мокрими щоками, тяжко дихаючи, але тепер ніби з тінню гніву.

— Містер Гітон каже, що після дізнання говорив із вами під будівлею суду.

— Я цього не пам’ятаю.

— Він пам’ятає. І особливо добре запам’ятав, що ви йому сказали: «Я могла це зупинити».

— Ніколи такого не казала.

— Тобто ви не визнаєте, що казали містерові Гітону: «Я могла це зупинити»?

— Відкидаю. Чи ні. Не зна… ну, може, я щось таке і сказала, що могла не пустити її на глибину, зупинити її. Я це мала на увазі.

— Тобто тепер ви згадали, що казали таке?

— Ні, але якби казала… то мала б на увазі щось таке.

— Це просто дуже дивна фраза, — сказав Страйк. — «Я могла це зупинити» замість, скажімо, «я могла її зупинити». Ви знали, що десь у той час, коли ви відвели Дайю на пляж, точилася боротьба за опіку над нею?

— Ні.

— Ви нічого не чули про те, що сім’я Ґрейвзів хотіла забрати Дайю до себе?

— Я чула… чула, що якісь люди хотіли забрати Дайю в мами.

— Це були Ґрейвзи, — відповів Страйк.

— А. Я думала, то соціальна служба, — відповіла Керрі й додала якось ошаліло: — Вони забагато влади мають.

— Чому ви так кажете?

— У мене подруга виховує приймаків. Із неї соціальні працівники всеньку душу виймають. Є такі, що їм би тільки владу показати.

— Ми можемо повернутися до ночі напередодні того, як ви з Дайю пішли купатися? — спитав Страйк.

— Я вам уже все сказала. Все сказала.

— Я чув, що ввечері ви дали дітям якісь особливі напої.

— Нічого я не давала! — аж почервоніла Керрі.

— Дівчата Пірбрайти кажуть інше.

— Вони помиляютьсі! Може, їм хтось інший щось давав, а вони наплутали. Я їм нічого такого не давала!

— Тобто ви не давали меншим дітям нічого, що допомогло б їм швидше заснути?

— Та ви що!

— Чи були у той час на фермі подібні препарати? Пігулки чи рідина?

— Ні, ніколи. Такі штуки були заборонені.

— Емілі казала, що їй той напій не сподобався, і вона його вилила, — сказала Робін. — І також казала, що коли всі поснули, вона бачила, як ви висадили Дайю з вікна гуртожитку.

— Не було такого. Не було ніколи. То брехня, — відповіла Керрі. — Я ніколи, ніколи не висаджувала її з вікна.

Здавалося, що це питання схвилювало її сильніше, ніж розмова про утоплення.

— Тобто Емілі це вигадала?

— Або їй наснилося. Їй же могло таке наснитися.

— Емілі також казала, що Дайю часто тікала і гуляла по фермі, — провадила Робін. — І розповідала, що займається магією зі старшими дітьми в лісі та в сараях.

— Я особисто не бачила, щоб вона тікала і гуляла.

— Також Емілі казала, що бачила у Дайю заборонену їжу та іграшки, яких не можна було мати іншим дітям. Це ви їх купували для неї?

— Та ні, ви що! Я не могла, навіть коли схотіла б. Нам не можна було мати гроші. Я не ходила по крамницях. І ніхто не ходив. Нам цього не можна було.

Після цих слів запала коротка мовчанка. Керрі дивилася, як Страйк дістає з кишені телефон. Вона то червоніла, то бліднула, а рука з малюнками хною гарячково смикала заручну каблучку та обручку на іншій руці.

Страйк навмисно лишив полароїди з оголеними підлітками у масках свиней у офісі. Після того, як Рейні кинув їх на підлогу, Страйк вирішив не давати ці оригінальні докази в руки розсердженим чи наляканим людям.

— Я хочу, щоб ви поглянули на ці фото, — сказав він Керрі. — Всього їх шість. Можете прогортати.

Він підвівся і подав телефон Керрі. Опустивши очі на фото, вона знову почала труситися.

— Нам відомо, що білявка — це ви, — сказав Страйк.

Керрі розтулила губи, але спершу не могла видати ані звука. А тоді прошепотіла:

— Це не я.

— Боюся, що не вірю вам, — відповів Страйк. — Гадаю, що це ви, а чоловік із татуюванням черепа — Джордан Рейні…

— То не він.

— А хто це в такому разі?

Виникла довга пауза. А тоді Керрі пошепки відповіла:

— Джо.

— Яке в нього прізвище?

— Не пам’ятаю.

— Джо ще був на фермі, коли ви її покинули?

Керрі кивнула.

— А хто оцей менший? — (Страйк питав про чоловіка, який на іншому фото проникав у білявку ззаду.)

— Пол, — прошепотіла Керрі.

— Пол Дрейпер?

Вона знову кивнула.

— А оця дівчина з довгим волоссям?

І знову тривала пауза.

— Роза.

— А прізвище?

— Не пам’ятаю.

— Що з нею сталося?

— Не знаю.

— А хто за камерою?

І знову Керрі розтулила губи і знову стулила.

— Хто за камерою? — повторив Страйк.

— Не знаю, — прошепотіла вона.

— Як ви можете цього не знати?

Керрі не відповіла.

— Це було покарання? — спитав Страйк. Керрі знову смикнула головою. — Це ствердна відповідь? Вас примусили це робити?

Вона кивнула.

— Керрі, — почала Робін, — людина за камерою теж була в масці, так?

Керрі підняла на неї очі. Здавалося, що вона раптом покинула власне тіло: Робін ще ніколи не бачила, щоб людина отак перетворилася ніби на сомнамбулу. Всі м’язи на її обличчі розслабилися, очі зробилися порожніми.

А тоді Керрі та Робін аж підскочили, бо із сумки біля ніг Керрі заграла музика.

I like to party, тт-тт, everybody does

Make love and listen to the music

You`ve got to let yourself go-go, go-go, oh-oh…[14]

Керрі автоматично нахилилася, намацала мобільний у сумці, вийняла і відповіла, обірвавши музику.

— Так, Нате, — прошепотіла вона. — Так… ні, я їх відвезла до твоєї мами… так… ні, все добре. Можна, я тобі передзвоню?…ні, все добре. Зі мною все добре. Я передзвоню.

Поклавши слухавку, Керрі подивилася на Робін, тоді на Страйка, а потім промовила безбарвним голосом.

— Ви повинні піти. Ви повинні піти.

— Добре, — відповів Страйк, який бачив, що тиснути на неї далі марно. Він дістав із гаманця візитну картку. — Місіс Вудз, якщо ви захочете нам розповісти щось іще…

— Ви повинні піти.

— Якщо б захотіли розповісти нам щось про смерть Дайю…

— Ви повинні піти, — повторила Керрі.

— Я розумію, що це дуже важко, — почав Страйк, — але якщо вас змусили зробити щось, про що ви шкодуєте…

— ГЕТЬ! — закричала на нього Керрі Кертіс Вудз.

98

До «лендровера» Страйк і Робін повернулися мовчки.

— Не хочеш пообідати? — спитав Страйк, застібаючи ремінь безпеки.

— Серйозно? Це перше, що тобі спало…

— Я голодний.

— Ну добре, але до «Мальтгауза» не будемо повертатися. Ми там зараз не сядемо.

— Не хочеш обговорювати темне минуле місіс Вудз там, де можуть підслухати сусіди?

— Так, — відповіла Робін, — не хочу. Це маленьке містечко.

— Тобі її шкода, так?

Робін озирнулася на будинок Керрі Кертіс Вудз, а тоді сказала:

— Мені просто некомфортно тут лишатися. Може, просто купимо щось і поїмо в машині? Зупинимося на виїзді з Торнбері.

— Добре, але пропоную купити побільше.

— А, так, — відповіла Робін, запускаючи двигун, — пам’ятаю твою теорію про те, що з’їдене в машині калорій не містить.

— Саме так. Треба користуватися нагодою.

І вони купили поїсти на Гай-стріт, повернулися в «лендровер» і виїхали з Торнбері. За п’ять хвилин Страйк сказав:

— Отут непогано. Зупинися біля тієї церкви.

Робін звернула на Ґрінґілл-Роуд і зупинилася біля цвинтаря.

— Ти купив пироги з м’ясом? — спитала Робін, зазираючи в пакет.

— А це проблема?

— Та ні. Просто жалкую, що одразу не взяла печиво.

Страйк із задоволенням відкусив кілька шматків свого пирога, а тоді почав:

— Отже: Керрі.

— Так, — озвалася Робін, яка їла сендвіч із сиром, — щось не так, правда? Щось дуже, дуже не так.

— З чого бажаєш почати?

— З гуртожитку, — відповіла Робін. — Вона дуже схвилювалася, коли про нього зайшла мова: що Дайю висадили у вікно, що в кімнаті мало бути двоє дорослих, ще ті особливі напої. А от коли дійшла до власне утоплення…

— Так, почала говорити дуже гладенько. Звісно, вона ту історію розповідала багато разів, має велику практику…

Мить чи дві вони сиділи мовчки, а тоді Страйк сказав:

— «Ніч перед».

— Що?

— Кевін Пірбрайт написав цю фразу на стіні своєї кімнати: «ніч перед».

— О… так, справді. Чому в ніч перед утопленням сталося стільки всього?

— А знаєш, що ще вимагає пояснення? Те, що Рейні проспав. Це взагалі дуже сумнівний момент. Звідки Керрі знала, що він не прийде?

— Може, вона і йому дала особливий напій? Чи особливу страву?

— Дуже слушне зауваження, — погодився Страйк, тягнучись по записник.

— Але де вона взяла стільки ліків чи наркотиків, щоб приспати всіх цих людей, якщо ніколи не ходила на закупи і не мала доступу до грошей?

— Але хтось там мусив ходити на закупи, бо церква десь брала туалетний папір і пральний порошок, — нагадав Страйк. — У дев’яносто п’ятому ще не було таких служб доставки, як тепер.

— Твоя правда, але… чекай, — сказала Робін, якій зненацька дещо спало на думку. — Їй, може, і не треба було нічого купувати. Може, там росте якесь снодійне?

— Тобто якась трава?

— Валеріана допомагає заснути, так?

— Щоб мати справу з травами, на них потрібно знатися.

— Твоя правда, — погодилася Робін, згадавши кров на підлозі вбиральні та висипку на шкірі Лін.

Знову запала коротка пауза. Обоє думали.

— Керрі також занервувала, коли я питав про ті дві крамниці і чому Дайю там не виходила з фургона, — сказав Страйк.

— Можливо, Дайю справді не хотіла виходити. Причин це робити вона не мала.

— А що, коли Керрі дала Дайю «особливий напій» по дорозі до моря, коли та попрощалася з людьми на фермі? Можливо, Дайю була надто сонна і не могла б вийти з фургона, навіть якби хотіла.

— Тобто ти вважаєш, що Керрі її вбила?

— А ти ні?

Робін відкусила шматок сендвіча і тільки тоді відповіла.

— Не бачу цього, — сказала вона нарешті. — Не уявляю, щоб вона таке зробила.

Вона чекала заперечень від Страйка, але той не заперечував.

— От чесно, ти віриш, що та жінка здатна взяти дитину і тримати під водою, поки не захлинеться? — спитала в нього Робін. — Чи затягнути її на глибину, знаючи, що дитина не вміє плавати?

— Я думаю, — відповів Страйк, — що кількість людей, яких можна умовити на жахливі вчинки за сприятливих обставин, значно більша, ніж ми можемо собі уявити. Ти ж чула про експеримент Мілґрема?

— Так, — відповіла Робін. — Учасникам наказали бити іншу людину струмом, якщо вона неправильно відповідала на питання. І шістдесят п’ять відсотків крутили тумблер усе далі, аж поки напруга не стала вже небезпечною… як вони вважали.

— Отож, — сказав на це Страйк. — Шістдесят п’ять відсотків.

— Всі учасники експерименту були чоловіками.

— Ти не вважаєш, що жінки так само погодилися б?

— Просто нагадую, — відповіла Робін.

— Бо якщо ти вважаєш, що жінки не здатні на жорстокість, я тобі можу нагадати про Патрисію Кренвінкел, Сюзан Аткінс і… всіх інших, забув, як звали.

— Про кого ти? — не зрозуміла Робін.

— Про «сім’ю» Менсона, яка відрізнялася від УГЦ тільки тим, що трохи більше цікавилася убивствами і значно менше прибутками, хоча всі кажуть, що від грошей Чарльз Менсон теж ие відмовився б. Вони скоїли загалом дев’ять убивств, серед жертв була вагітна акторка, і ті молоді жінки брали в усьому активну участь, не слухали, коли їх благали про милосердя, занурювали пальці в кров убитих і писали… Господи, — здивовано засміявся Страйк, — вони теж писали на стінах слово «свині». Кров’ю!

— Серйозно?

— Так. «Смерть свиням».

Доївши два пироги з м’ясом, Страйк видобув із пакета батончик «Yorkie» і яблуко, яке вирішив купити в останній момент.

— Які думки щодо цих «Джо» та «Рози»? — спитав він, розгортаючи шоколадку.

— У тебе скептичний тон.

— Мимоволі здається, що «Розу» вона вигадала просто на місці, зважаючи на те, що її доньок звати Поппі та Дейзі — «Маківка» і «Стокротка».

— Якщо вона брехала, то чому не відкинула власну участь?

— Бо було вже пізно. Реакція на фотографії її вже виказала.

— Але ми знаємо, що Пол Дрейпер справді існував.

— Так, але ж він мертвий, так? А отже, не дасть свідчень…

— Але… насправді він ще може це зробити.

— Зараз витягнеш дошку Уїджа?

— Ха-ха. Ні. Хочу сказати, що якщо Керрі знає про смерть Пола, то знає і про обставини цієї смерті: що він був рабом і його забили до смерті.

— І?

— Те, що сталося з Дрейпером на Чапмен-Фарм, робить ті знімки ще більш викривальними. У церкві його привчили терпіти знущання, і саме тому він так легко потрапив до рук тій парі соціопатів, яка його вбила.

— Не думаю, що Керрі стало б розуму це зметикувати, — сказав Страйк.

Ще хвилину вони сиділи мовчки, жували і думали кожен про своє, а тоді Страйк сказав:

— Ти ж сама там не бачила свинячих масок, правильно?

— Не бачила.

— Гм-м, — мовив Страйк. — Можливо, маски їм обридли, коли вони відкрили для себе ящик. А може, те, що відбувається на тих полароїдах, таємниця навіть для членів церкви. Хтось потиху насолоджувався своїм фетишем, чудово розуміючи, що жодної духовної інтерпретації до цього не припасуєш.

— І та людина мала владу змусити підлітків робити що сказано, а потім мовчати про це.

— Схоже на те, що свинями там особливо цікавиться Мадзу. Ти можеш уявити, щоб Мадзу наказала підліткам роздягнутися і ґвалтувати одне одного?

Робін обміркувала це питання, а тоді повагом відповіла:

— Якби ти спитав мене про те, чи здатна жінка примусити до такого дітей, до того, як я туди потрапила, я б сказала, що такого не може бути. Але вона не нормальна людина. Мені здається, вона справжня, істинна садистка.

— А Джонатан Вейс?

Коли Страйк назвав це ім’я, Робін ніби знову відчула дотик Вейсових рук. Тілом знову пішли сироти.

— Не знаю. Може бути.

Страйк дістав телефон і знову відкрив на ньому знімки полароїдів. Робін, яка вже вдосталь надивилася на них, відвернулася до вікна й задивилася на цвинтар.

— Що ж, про Розу, якщо її справді так звати, нам відомо одне, — сказав Страйк, дивлячись на пухкеньку дівчину з довгими темними косами. — Коли це сталося, вона не встигла довго пробути на Чапмен-Фарм. Вона надто вгодована. Решта худющі. Я ладен був заприсягтися, — додав Страйк, переводячи погляд на юнака з татуюванням черепа, — що це Рейні. Він так відреагував, коли я йому показав… а, чорт! Чекай. Джо!

Робін знову розвернулася до нього.

— Генрі Вортінґтон-Філдз, — сказав Страйк, — розповідав мені, що до церкви його завербував чоловік на ім’я Джо, якого він зустрів у гей-барі.

— О!..

— Тож якщо це справді Джо, здається цілком імовірним, що чорняву дівчину справді звати Розою. Звісно, — задумливо додав Страйк, — є і людина, яка має підстави боятися цих фото більше, ніж усі, хто на них зображені.

— Так, — погодилася Робін, — фотограф.

— Точно. Судді не надто прихильно ставляться до людей, які фотографують зґвалтування інших людей.

— Але аб’юзер та фотограф — то, мабуть, одна людина?

— Маю сумніви, — відповів Страйк.

— Тобто?

— Може, це Рейні заплатив за право не шмагати себе більше по обличчю згодою робити брудні кадри? Може, організатор примусив це робити його?

— Це може пояснити, чому Керрі так наполягала, що не знає, хто фотограф, — погодилася Робін. — Думаю, мало кому хочеться, щоб Джордан Рейні зачаїв образу на них чи їхніх рідних.

— Так отож.

Доївши шоколадку, Страйк знову дістав ручку і склав список того, що треба зробити.

— Добре, нам треба спробувати знайти Джо та Розу. Також я хочу дізнатися, чи справді Вейса не було тоді вранці на фермі, бо Керрі аж зі шкіри пнулася, так викручувалася, ти помітила?

— І як ми це дізнаємося, коли минуло стільки часу?

— Одному Богу відомо, але спробувати варто, — відповів Страйк.

Він без ентузіазму захрумтів яблуком. Робін саме доїла свій сендвіч, коли в неї задзвонив телефон.

— Привіт, — сказав Мерфі. — Як справи у Торнбері?

Страйк, який ніби впізнав голос Мерфі, прикинувся, що йому стала дуже цікава дорога за вікном.

— Добре, — відповіла Робін. — Тобто… цікаво.

— Якщо маєш час зайти до мене сьогодні, я тут дістав для тебе ще дещо цікаве.

— Що саме? — спитала Робін.

— Записи інтерв’ю з людьми, які звинуватили тебе в знущанні над дитиною.

— О Боже мій.

— Не треба казати, що я не мав права їх чути. Але дехто завинив мені послугу.

Думка про те, що вона знову мусить бачити людей із Чапмен-Фарм — нехай навіть тільки на відео — змусила Робін удруге за десять хвилин покритися сиротами.

— Добре, — відповіла вона, глянувши на годинник, — о котрій ти будеш вдома?

— Не раніше восьмої, багато справ набралося.

— Чудово, тоді й побачимося.

Вона поклала слухавку. Страйк, який із почутого зробив висновок, що за час розлуки стосунки Робін і Мерфі насправді не розпалися, спитав:

— Усе гаразд?

— Нормально, — відповіла Робін. — Раян дістав записи інтерв’ю з людьми, які звинуватили мене в знущанні над Джейкобом.

— А, — відповів Страйк, — ясно.

Його обурило не лише те, що Мерфі дістав відомості, до яких сам він доступу не має, а й те, що Мерфі здатен підтримати Робін і допомогти їй так, як він сам не може.

Робін тепер дивилася перед собою крізь лобове скло. Серце калатало: звинувачення у знущанні над дитиною, думки про яке вона постаралася відсунути подалі, нависнули над нею, затуливши серпневе сонце.

Страйк, який розумів, про що може думати Робін, сказав:

— Вони не зможуть нічого довести. Вони це облишать.

«Як ти можеш бути таким певним?» — подумала Робін, але, розуміючи, що не Страйк винен у цій халепі, просто відповіла:

— Сподіваюся.

— Є ще думки про Керрі Кертіс Вудз? — спитав Страйк, сподіваючись відволікти її.

— Гм, — озвалася Робін, примусивши себе зосередитись, — насправді є. Коли Керрі спитала, що сталося з Беккою, це було дивно. Інших дітей вона ніби і не пам’ятала.

Страйк, який у той момент не звернув на це уваги, відповів:

— Так, згоден, тепер і я помітив… нагадай, скільки років мала Бекка, коли Дайю втопилася?

— Одинадцять, — відповіла Робін. — Тобто вона не могла бути тоді в дитячому гуртожитку, вона була вже надто велика. Плюс оце: «Це був не жарт, не гра». Звернув увагу?

І знову вони замовкли, думаючи паралельні думки.

— Я думаю, Керрі знає чи вірить, що Дайю померла, — сказала Робін. — Не знаю… може, і справді сталася трагічна випадковість, і вона втонула?

— Два утоплення на одному місці? Відсутність тіла? Снодійне в напоях? Втеча через вікно?

Страйк затягнув пасок безпеки.

— Ні, — сказав він, — Дайю або вбили, або вона досі жива.

— І це дуже різні варіанти, — зауважила Робін.

— Знаю, але в обох випадках ми повинні вивести Утоплену пророчицю на чисту воду — даруй за каламбур.

99

До квартири Мерфі у Ванстеді Робін дісталася о десять по восьмій. Помешкання Мерфі, як і її власне, було дешеве, з однією спальнею і незручними сусідами — тільки його сусіди жили не над головою, а на поверх нижче. Сам будинок був старіший і менший, ніж у Робін, і ліфта не мав — тільки сходи.

Робін піднялася на знайомий другий поверх, несучи сумку з речами на завтра і пляшкою вина. Вона вирішила, що випити не завадить, зважаючи на те, що окрасою вечора мав стати перегляд відео, де її звинувачують у знущанні над дитиною. Вона дуже сподівалася, що запах каррі, який розливався сходами, іде з квартири Мерфі, бо після денних сендвічів і горішків страшенно зголодніла.

— Просто диво! — зітхнула вона, коли Мерфі відчинив двері, і Робін побачила на його столі коробочки з самовиносу.

— Я чи їжа? — спитав Мерфі, нахиляючись поцілувати її.

— Ти, бо купив їжу.

Коли вони тільки почали зустрічатися, інтер’єр оселі Мерфі справив на Робін гнітюче враження, бо, хоч його речі не лежали в коробках, а висіли в шафі, квартира мала такий вигляд, ніби він щойно туди заселився. Звісно, Страйк жив у схожих умовах і теж не мав жодного декору, крім шкільного фото небожів, яке Люсі щороку оновлювала. Але похила стеля через розташування під самим дахом надавала його оселі певного шарму, якого стандартна квартира Мерфі не мала. Кілька разів побувавши у помешканні Робін, Мерфі вголос здивувався, що картини і вазони дивовижно трансформують інтер’єр. Робін тоді посміялася. Утім, вона не докладала ні найменших зусиль, щоб якось змінити квартиру Мерфі: не дарувала подушок чи плакатів, не давала корисних порад. Вона знала, що такі речі можуть сприйматися як декларація власницьких намірів, і попри всі недоліки любила власну квартиру, бо вона дарувала незалежність.

Однак сьогодні його вітальня не здавалася такою вже голою. На бічному столику стояли три вазони Робін, за якими вона попросила приглянути, поки буде на Чапмен-Фарм, на стіні з’явилася картина в рамці, а на столі серед фольгових контейнерів з їжею горіли свічки.

— Ти прикрасив кімнату, — сказала Робін.

— Подобається? — спитав Мерфі.

— Цемапа, — сказала Робін, підійшовши ближче до картини.

— Старовинна мапа.

— Мапа Лондона.

— Але старовинна, а отже, стильна.

Робін засміялася і розвернулася до своїх вазонів.

— А вони такі доглянуті…

— Не брехатиму. Два вазони в мене померли, купив такі самі. Але оцей… — він показав на рододендрон, який Страйк подарував Робін на новосілля —…хрін уб’єш. Цей вижив.

— О, дякую, що купив нові, — відповіла Робін, — і дякую, що врятував Філліду.

— Вони ще й імена мали?

— Так, — відповіла Робін, хоч це була не зовсім правда. — Але нові на честь старих я не називатиму. Це вже трохи нездорово.

На столі поруч із каррі та тарілками вона помітила ноутбук Мерфі.

— Відео там?

— Так, — відповів Мерфі.

— Та вже дивився?

— Так. Ти хочеш спершу поїсти, а тоді дивитися, чи…

— Ні, — відповіла Робін. — Я краще покінчу з цим одразу. Можемо подивитися за вечерею.

І вони разом сіли за стіл. Мерфі налив Робін вина, поки вона поклала собі рису та курки, і сказав:

— Послухай, поки ми ще не дивимося… все, що вони кажуть — це відверта маячня.

— Ти не повіриш, але я в курсі, — відповіла Робін, намагаючись говорити легковажно.

— Ні, це справді відверта маячня, — сказав Мерфі. — Вони взагалі не переконливі… тільки одна говорить так, наче сприймає це серйозно, але вона сама якась прибацана.

— Хто це?

— Бекка, а прізвище…

— Пірбрайт, — сказала Робін. Її серце знову закалатало. — Не сумніваюся, що Бекка говорить переконливо.

— Принаймні природніше, ніж інші. Якби вона в кінці не почала верзти казна-що, їй навіть можна було б повірити. То зрозумієш, про що я, коли побачиш.

— Хто ще давав свідчення?

— Старша жінка на ім’я Луїза і молодша, Вів’єн.

— Луїза свідчила проти мене? Луїза?! — розлютилася Робін. — Від Вів’єн я іншого не чекала, вона до смерті хоче стати духовною дружиною Вейса, але Луїза!..

— Слухай, як на мене, вони обидві читають завчений текст. Свідчення дитини проти тебе я отримати не зміг, моє джерело відмовилося їх давати. Я розумію… малому сім років. Мені навіть ці відео не можна мати. Але мені сказали, що дитина розмовляє ніби дресирована.

— Гаразд, — сказала Робін, зробивши великий ковток вина. — Показуй Бекку.

Мерфі клікнув на теку, а тоді відкрив один із відеофайлів всередині, і Робін побачила кімнату для допитів, зняту згори. Камера висіла під стелею в кутку. Було видно спину великого, масивного поліціянта, чия лисина під світлом згори скидалася на тонзуру[15].

— Здається, він брав у мене свідчення у «Фелбріґґ-Лоджі», — сказала Робін.

Мерфі натиснув відтворення. Поліціянтка завела до кімнати Бекку і жестом запросила її сідати на незайнятий стілець. Темне волосся Бекки як завше сяяло, чиста шкіра світилася, усмішка здавалася сором’язливою і милою. Вбрана у синій спортивний костюм і білосніжні кросівки, вони скидалася на виховательку в якомусь безневинному дитячому таборі.

Поліціянт із тонзурою попередив Бекку, що ведеться запис, і вона кивнула. Він попросив її назвати повне ім’я, тоді спитав, чи давно вона живе на Чапмен-Фарм.

— З вісьмох років, — відповіла Бекка.

— І ви доглядаєте дітей?

— Я не займаюся дітьми безпосередньо, але відповідаю за програму домашнього навчання, — відповіла Бекка.

— Ой, не бреши, — сказала Робін до Бекки на екрані. — Яка ще в біса програма домашнього навчання? Чистий дух знає, що важливо не розуміти, а приймати.

— …передбачає? — спитала поліціянтка, яка заводила Бекку.

— Обов’язкову відповідність програми вимогам…

— Лайно собаче, — прокоментувала Робін. — Наче інспекторів-матеріалістів хтось пустить на Чапмен-Фарм.

Мерфі поставив відео на паузу.

— Що? — спитала Робін.

— Якщо будеш говорити замість неї, — м’яко сказав Мерфі, — то нічого не почуєш.

— Вибач, — знітилася Робін. — Я просто… так важко знову слухати їхні гівновигадки. Ті діти не отримують жодної освіти, їм промивають мізки. Вибач. Вмикай назад. Я мовчатиму.

Вона напхала рот каррі, а Мерфі знову запустив відео.

— …державного стандарту. Віряни з відповідними навичками проводять уроки, — звісно, після ретельної перевірки. У нас є кілька кваліфікованих учителів початкової школи, а також професор, який знайомить дітей з основами філософії, і дуже талановитий скульптор, який викладає образотворче мистецтво. — Бекка сором’язливо засміялася. — Вони, мабуть, отримують найкращу початкову освіту в цілій країні! Нам так пощастило, що до наших лав вступають такі люди. Пам’ятаю, минулого року я переймалася, що ми викладаємо математику на недостатньому рівні, аж тут на фермі з’явився аспірант-математик, перевірив завдання, які вони роблять, і сказав, що не бачив таких результатів навіть у випускних класах!

Робін згадала кабінки, де замикали дітей з поголеними головами і давали їм бездумно розмальовувати Украденого пророка з мотузкою на шиї. Згадала півтори книжки на клас і грамотність підпису під «Деривом із сокирею».

Але Бекка і справді справляла переконливе враження. Вона здавалася сповненою ентузіазму, сумлінною вихователькою, яка, звісно, трохи нервує, адже це розмова з поліцією, але нічого не приховує і налаштована виконати свій обов’язок.

— Все це так лякає, — щиро мовила вона. — У нас раніше не траплялося нічого подібного. Власне, ми навіть не маємо певності, що її справді звати Ровена Елліс.

Тепер Робін побачила, як з-за дбайливого й безневинного фасаду визирнула справжня Бекка: її карі очі були чіпкими, ніби вона розраховувала щось дізнатися в поліції. З позначки дати в кутку відео Робін дізналася, що інтерв’ю проводили опівдні після її втечі з Чапмен-Фарм: вочевидь, тоді церква ще збирала інформацію щодо до того, ким була Робін насправді.

— Чому ви вирішили, що вона назвалася вигаданим іменем? — спитала поліціянтка.

— Одна з вірянок чула, як вона відповіла на звертання «Робін», — пояснила Бекка, виглядаючи реакцію поліціянтів. — Це, звісно, нічого не означає… колись на фермі мешкала інша жінка під вигаданим іменем, але вона була дуже…

— Повернімося до початку, — запропонував поліціянт. — Де ви були, коли стався названий інцидент?

— На кухні, — відповіла Бекка, — допомагала готувати вечерю.

Робін, яка жодного разу не бачила, щоб Бекка готувала вечерю чи взагалі опускалася до будь-якої фізичної праці на фермі, проковтнула новий нищівний коментар. Безсумнівно, це заняття обрали, щоб виставити її простою працьовитою жінкою.

— Як ви дізналися про те, що щось сталося?

— На кухню зайшла Вів’єн, вона шукала Джейкоба…

— Джейкоб не ходить! — розсердилася Робін. — Він лежав при смерті! Вибач, — поспішно додала вона, бо Мерфі заніс руку над мишкою, і зробила ще ковток вина.

— …а Луїза наглядала за дітьми на городі, і Джейкоб поранився лопатою. Виявилося, що Ровена забрала його на кухню, щоб промити і заклеїти рану… ми тримаємо на кухні аптечку.

Коли вони не повернулися, Вів’єн прийшла по них, але звісно, до кухні вони навіть не заходили. Мені це здалося дивним, але на той момент я не стривожилася! Я сказала Вів’єн, щоб вона поверталася до решти дітей, а я поки піду пошукаю Ровену і Джейкоба, і я пішла. Я подумала, що Джейкоб, мабуть, попросився в туалет, тож зазирнула саме туди. Відчинила двері, а там…

Бекка похитала головою і примружила карі очі: шокована, скандалізована жінка.

— Я навіть не зрозуміла, що бачу, — тихо промовила вона, знову розплющивши очі. — Там були Ровена і Джейкоб, він стояв у спущених штанах і трусиках і плакав… вони були не в кабінці, а біля раковин. Коли він побачив мене, то кинувся до мене і закричав: «Бекко, Бекко, вона мені робить боляче!»

— А що зробила Ровена?

— Просто мовчки відштовхнула мене і вийшла. Я тоді значно більше переймалася через Джейкоба, розумієте. Я сказала, що Ровена, звісно, ненавмисно зробила йому боляче, а тоді він мені розповів, що вона стягнула з нього штани і труси, оголила геніталії і спробувала сфотографувати…

— Чим? — вибухнула Робін. — Чим я його фотографувала? Мені не можна було мати жодного… вибач, не треба паузи, — поспішно додала вона, звертаючись до Мерфі.

— …і вдарила його по голові, бо він пручався, — додала Бекка. — І тут я хочу додати, що ми в церкві ставилася до безпеки дітей надзвичайно…

— Ой, так, — прокоментувала Робін, не маючи сили стриматися, — у вас там малеча серед ночі бігає в лісі у пелюшках…

— …жодного випадку сексуальних знущань на Чапмен-Фарм…

— Дивні слова, — гукнула Робін до Бекки на екрані, — з вуст жінки, яка заявила, що з неї там сексуально знущався рідний брат!

Мерфі знову поставив відео на паузу.

— Ти в нормі? — м’яко спитав він, торкнувшись плеча Робін.

— Так… та ні, звісно що ні, — відповіла Робін, підводячись і проводячи руками по волоссю. — Це брехня, лайняна брехня, а вона…

Вона показала на Бекку, чиє зображення на екрані застигло, і не знайшла слів, щоб висловити свою зневагу.

— Може, додивимося після… — запропонував Мерфі.

— Hi, — відповіла Робін, знову сідаючи, — вибач, я просто неймовірно зла. Хлопчик, про якого вона говорить — не Джейкоб! Де справжній Джейкоб? Він хоч живий? Він, мабуть, конає від голоду у під…

Робін заплакала.

— Чорт, — сказав Мерфі, підсуваючи стілець ближче, щоб обійняти її. — Робін, я дарма показав тобі це лайно. Треба було просто сказати, що вони верзуть казна-що, і тобі немає про що хвилюватися.

— Нічого, все добре, — відповіла Робін, опанувавши себе. — Я хочу подивитися… може, вона скаже щось корисне… про ту жінку під вигаданим іменем…

— Шері? — спитав Мерфі. Робін звільнилася з його обіймів.

— Вона каже її ім’я?

— Так, у кінці. Саме там починається оте…

Робін підвелася, пішла до своєї сумки і принесла записник і ручку.

— Шері — це жінка, до якої ми зі Страйком сьогодні їздили.

— Добре, — невпевнено відповів Мерфі. — Можемо промотати вперед, подивитися шматок із Шері, а про решту забути.

— Чудово, — озвалася Робін, знову сідаючи тепер уже з записником. — Вибач, — додала вона, витираючи очі, — не знаю, що це зі мною таке.

— Угу, таке враження, що ти вирвалася з секти чи що.

Але Робін не могла дохідливо пояснити Мерфі, як почувається, слухаючи цю безсоромну брехню, що прикриває страшне залишення без допомоги, чи якісь ба йки про сексуальне знущання, коли всі її думки були про присмертну дитину. Провалля між тим, якою УГЦ себе виставляла, і тим, якою була насправді, постало перед нею як ніколи чітко. У глибині душі Робін хотілося закричати і жбурнути ноутбук Мерфі об стіну, але натомість вона висунула стержень ручки і чекала.

Мерфі промотав запис уперед, і разом вони почали дивитися, як Бекка з подвійною швидкістю жестикулює, хитає головою і киває.

— Це вже далеко, — сказав Мерфі, — вона там має відкинути волосся з обличчя…

Він прокрутив запис назад і нарешті натиснув відтворення.

— …інша жінка під вигаданим іменем? — спитала поліціянтка.

— О, — відповіла Бекка, прибираючи сяйливе волосся від обличчя, — так. Я про неї згадала, бо вона виявилася справжнім знаряддям божественної сили.

Робін майже відчула, як сильно поліціянтам кортить перезир-нутися. Поліціянт із тонзурою прочистив горлянку.

— Що ви маєте на увазі?

— Шері була посланницею Благословенного Божества, яка мала відвести Дайю, нашу пророчицю, до моря. Шері поділилася зі мною своїм призначенням…

Робін почала записувати.

— …і я повірила їй, і недарма. Позірно погане виявилося добрим, розумієте? Тато Джей підтвердить кожне моє слово, — провадила Бекка точно таким самим щирим і розважливим тоном, яким говорила раніше. — Я чиста духом, а отже, розумію, що диявольське на позір може виявитися насправді божественним, і навпаки…

— Тепер бачиш, про що я… — почав Мерфі.

— Ш-ш, — цитьнула на нього Робін, уважно слухаючи.

— Шері прийшла, виконала своє призначення, а тоді покинула нас.

— Тобто померла? — спитав поліціянт-чоловік.

— У тому сенсі, який вкладає у це слово світ матеріалістів, смерті не існує, — усміхнулася Бекка. — Ні, вона просто пішла з ферми. Я думаю, що колись вона повернеться, ще й разом зі своїми донечками, — зі смішком додала Бекка. — Я бачу, що вам дивно це чути, але нічого страшного. Тато Джей завжди каже…

— «Краще один чесний скептик, ніж сотня таких, що думають, ніби пізнали Бога, а самі зачаровані лише власною побожністю», — сказала Робін, промовляючи слова в унісон з Беккою.

— Я намагаюся сказати, — провадила Бекка на екрані, — що мій персональний зв’язок із Утопленою пророчицею і мої стосунки із божественним вмістилищем, що постраждало без провини, означають, що я була більш ніж готова вислухати пояснення Ровени. Я готова була проявити розуміння і співчуття… але вона покинула нас, нічого не пояснивши, — додала Бекка, і її усмішка згаснула. — Вона втекла, а на околиці ферми на неї чекав чоловік у машині. Він забрав її і повіз геть. Тож важко не припустити, що вони з цим чоловіком змовилися, правда? Може, вони хотіли викрасти дитину? Чи вона робила фотографії оголених дітей, щоб показати цьому чоловіку?

— Далі вона тільки просторікує про те, як ти втекла і це було дуже підозріло, — сказав Мерфі, згортаючи відео. — Ти в нормі?

— Так, — відповіла Робін і потягнулася по своє вино. Вона випила половину келиха, а тоді сказала: — Мабуть, це просто шок.

— Ще б пак, такі звинувачення…

— Ні, не в цьому річ… мабуть, я тільки тепер зрозуміла… вона вірить. Вона в усе це вірить і… і щиро вважає себе хорошою людиною.

— Ну, — озвався Мерфі, — мабуть, на те воно й секта. — Він закрив ноутбук. — Їж каррі.

Але Робін уже дивилася на свої нотатки.

— Їстиму. Але спершу маю подзвонити Страйку.

100

Страйк повільно крокував уздовж Чарінґ-Кросс-Роуд, повертаючись з Чайнатауна, де він на самоті повечеряв у ресторані на Вардор-стріт. Визираючи на темну вулицю за мискою сінгапурської локшини, він побачив кількох людей у синіх спортивних костюмах, які прямували в бік Руперт-Корт, про щось розмовляючи. Їхніх облич Страйк не роздивився, але недобрий гумор підказав йому, що теревенять вони про приватну розслідувачку, що кілька місяців прожила на їхній дорогоцінній фермі непоміченою.

Дорогою до офісу його оповив знайомий пригнічений стан. Думка про те, що Робін просто зараз сидить у Мерфі й дивиться ті інтерв’ю, і так псувала йому апетит за вечерею. Похмуро цмулячи вейп, поки повз нього мчали машини, Страйк зізнався собі, що сподівається отримати дзвінок від Робін, коли вона додивиться. Хоча, звісно, там у неї поруч Мерфі, — він і розрадить, і підтримає…

У нього задзвонив мобільний. Страйк дістав його з кишені, побачив номер Робін і відповів.

— Можеш говорити? — спитала вона.

— Так, звісно, роблю це багато років.

— Дуже смішно. Ти зайнятий?

— Ні. Кажи.

— Я щойно подивилася інтерв’ю поліції з Беккою Пірбрайт, і вона сказала дуже дивні речі про Шері. Тобто про Керрі.

— А Керрі там з якого дива?

— Як приклад того, що на позір диявольське може направду виявитися божественним.

— Мені потрібна примітка перекладача.

— Бекка пояснювала, що готова була почути від мене пояснення моєї поведінки з Джейкобом, бо колись знала вмістилище божественної волі, яке вчинило дещо на позір жахливе, але насправді… ну, ти зрозумів. Також додала, що Керрі «поділилася з нею своїм призначенням».

— Дуже цікаво, — прокоментував Страйк.

— І вона знає, що в Керрі є доньки. Сказала, що чекає, коли вона повернеться на ферму, ще й своїх донечок візьме.

Страйк, який саме переходив через дорогу, обміркував почуте.

— Ти ще там?

— Так, — відповів Страйк.

— Що скажеш?

— Скажу, що це навіть цікавіше, ніж те, що вона «поділилася своїм призначенням» із одинадцятирічною дитиною.

Звернувши на Денмарк-стріт, він сказав:

— То виходить, церква стежила за Шері, коли вона пішла? Це їм коштувало певних зусиль, як я розумію. Я ж тобі казав, що перед спробою самогубства Джордан Рейні прийняв підозрілий дзвінок із Норфолку, так?

— Так… але до чого тут… А! Ти хочеш сказати, що церква і за ним стежила?

— Саме так, — відповів Страйк. — І от цікаво: вони стежать за всіма, хто пішов, чи тільки за особливо небезпечними для них людьми?

— Вони зуміли вистежити Кевіна на орендованій квартирі… тобі ж відомо, що Кевіна вбили вони, — додала Робін, не дочекавшись від Страйка відповіді.

— Ми цього не знаємо, — заперечив він, відчиняючи двері внизу. — Ще ні. Але я вважаю це робочою гіпотезою.

— А як щодо листів, які отримував і рвав Ральф Догерті, коли він забрав дітей із ферми? Навіть після переїзду до іншого міста і зміни прізвища?

Страйк рушив угору сходами.

— То що спільного між цими людьми, крім того, що вони свого часу були членами УГЦ?

— Вони пов’язані або з утопленням Дейрдре, або з утопленням Дайю, — відповіла Робін.

— З Рейні тут сумнівно, — заперечив Страйк. — Адже він тоді проспав. Щодо Кевіна теж є сумніви. Скільки він мав років, коли загинула Дайю — шість? І я сумніваюся, що церква знає, що Емілі поділилася з ним своїми сумнівами. Хіба він був достатньо дорослим, щоб потрапити на Маніфестацію, коли, на нашу думку, втопилася Дейрдре?

— Був, — відповіла Робін, швидко рахуючи в голові. — Коли це сталося, йому було тринадцять чи чотирнадцять років.

— Що дивно, — відповів Страйк, — бо він наче вірив, що вона пішла з власної волі.

— Ну добре, — сказала Робін, яка чула, що Страйк піднімається металевими сходами, — побачимося завтра. Я просто хотіла розповісти тобі про Шері.

— Так, дякую. Безперечно, є про що подумати.

Робін поклала слухавку. Страйк піднявся до дверей офісу. Коли Робін висадила його в Лондоні, він одразу вирушив до Чайнатау-на, тож тепер уперше мав нагоду перевірити замок після того, як звільнив Літтлджона. Ввімкнувши ліхтарик у телефоні, Страйк нахилився до щілини.

— Попався, мудило, — пробурмотів він.

Дорогий новий замок із захистом від відмичок за день встиг надбати нові подряпини. Поруч з дверей злущилася крихітна латка фарби. Страйк вирішив, що хтось дуже хотів вибити двері.

Він підняв очі на другий із запобіжних заходів, вжитих проти Паттерсонової помсти. У темному кутку під стелею з’явилася мініатюрна камера, майже невидима, якщо не знати, що вона там є. Страйк відімкнув двері, увімкнув світло і сів за стіл Пат, щоб подивитися зафіксоване камерою за день. Він відкрив програму, прокрутив прихід Пат, листоноші та Шаха, потім Пат вийшла до вбиральні на сходах, потім Шах пішов…

Страйк різко вдарив по кнопці паузи. Сходами скрадалася висока міцна постать у балаклаві, вся в чорному. Вона поглядала то вгору, то вниз, переконуючись, що все чисто. На очах у Страйка постать дісталася їхнього сходового майданчика, підійшла до дверей, дістала набір відмичок і почала шарудіти ними в замку. Страйк глянув на час — виходило, що це потрапило на камеру скоро після заходу сонця. З цього можна було виснувати, що непроханий гість не знав, що Страйк мешкає на горищі — а Літтлджон це знав чудово.

Постать у чорному колупалася в замку майже десять хвилин, але безуспішно. Зрештою здавшись, постать відступила і придивилася до скляної панелі, яку Страйк під час останнього ремонту замінив броньованою. Людина в чорному ніби розмірковувала, чи спробувати вибити скло, аж тут розвернулася і глянула на сходи вниз. Вочевидь, вона виявила, що більше не сама.

— Курва, — тихо промовив Страйк, коли постать дістала з-під своєї чорної одежі пістолет, а тоді дуже повільно позадкувала від дверей угору сходами до майданчика, який прилягав до Страйкової квартири.

З’явився доставщик із коробкою піци. Він постукав у двері, зачекав. Минула хвилина чи дві, він дістав телефон, подзвонив, зрозумів, вочевидь, що помилився адресою, і пішов.

Минуло ще зо дві хвилини. Непроханий гість дочекався, коли зачиняться двері надвір, а тоді вибрався зі сховку і ще хвилину роздивлявся двері офісу, а тоді розвернув пістолет руків’ям уперед і спробував вибити скло. Скло не піддалося. Постать у балаклаві сховала пістолет у куртку, почала спускатися сходами і зникла.

Страйк прокрутив запис назад і проглянув ще раз — кадр по кадру. Неможливо було сказати, чи пістолет справжній, бо освітлення на майданчику було погане, а з нього не стріляли, та в будь-якому разі детектив розумів, що з цим треба звертатися до поліції. Переглядаючи запис, Страйк відзначив зловісну поведінку людини в балаклаві, і справа була не тільки у спробі проникнути в офіс. Непроханий гість роззирався туди й сюди, рухався акуратно, сховався, коли з’явилася небезпека викриття: все це вказувало на людину з досвідом.

Задзвонив мобільний. Страйк прийняв дзвінок, не відводячи очей від екрана.

— Алло?

— Це Корморан Страйк? — спитав задиханий чоловічий голос.

— Так. Хто це?

— Що ти зробив із моєю дружиною?!

Страйк відвернув очі від екрана і насупився.

— Хто це?

— ЩО ТИ ЗРОБИВ ІЗ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ? — загорлав чоловік так гучно, що Страйк мусив відсунути динамік від вуха. На іншому кінці він почув фоновий жіночий голос, який повторював: «Містере Вудз, містере Вудз, заспокойтесь…» Також там гучно плакали діти.

— Я не розумію, про що ви говорите, — промовив Страйк, але в глибині душі він уже здогадався і аж окам’янів від передчуття ще гіршого, ніж коли Біжу заявила, що вагітна.

— МОЯ ДРУЖИНА! МОЯ ДРУЖИНА…

Чоловік кричав і плакав водночас.

— Містере Вудз, — промовив жіночий голос, тепер уже гучніший, — дайте мені телефон. Містере Вудз, ми про все подбаємо. Віддайте телефон. Ви потрібні донькам, містере Вудз.

Страйк почув, як телефон передають із рук у руки. Тепер жіночий голос із брістольським акцентом говорив йому у вухо; чути було, що жінка йде.

— Містере Страйк, це констебль поліції Гізер Вотерс. Наскільки ми розуміємо, ви сьогодні заходили до місіс Керрі Вудз? Ми знайшли вашу візитну картку.

— Заходив, — відповів Страйк, — так.

— Я можу спитати, у зв’язку з чим це було?

— А що сталося? — спитав Страйк.

— Я можу поцікавитися, про що ви говорили з місіс Вудз, містере…

— Що сталося?

Він почув, як зачинилися двері. Фонові шуми зникли.

— Місіс Вудз повісилася, — відповів жіночий голос. — Її чоловік повернувся ввечері з роботи і виявив тіло у гаражі.