Стрімка могила

Кань/Хлань

Попереду й позаду хлань у хлані.

У такій небезпеці слід найперше зупинитися й заждати,

Інакше впадеш у провалля хлані.

Так вчиняти не слід.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

78

Якби Страйк знав, що сталося з його партнеркою за минулу добу, він би уже мчав до Норфолку. Проте перебуваючи у незнанні щодо перебігу подій на Чапмен-Фарм, він прокинувся у середу в радісному настрої, передчуваючи, як наступного вечора забере Робін із ферми: він уже попередив підрядників, що бере це завдання на себе. Ваги у ванній кімнаті повідомили неприємну новину про набрані два кілограми — звісно, через те, що він знову занадився до бургерів, смаженої картоплі та булок із шинкою. Тож Страйк поснідав кашею на воді, вирішивши повернутися до строгої дієти. За трапезою він зайшов на «Пінтерест» подивитися, чи не відповіло Місто Митарств на його питання про Дейрдре Догерті. На його розпач, усю сторінку було видалено. Усі гротескні малюнки, в тому числі і безока Дайю та білява жінка у п’ятикутному басейні, зникли, а він так і не дізнався, хто їх намалював — хоча й був певен, що видалення сторінки було спровоковане поставленим ним питанням, а отже, білявка у воді й справді була Дейрдре.

У ту саму мить, коли він буркнув «курва», задзвонив мобільний, і на екрані Страйк із острахом побачив номер Люсі.

— Що сталося? — спитав Страйк. Люсі не дзвонила б йому о шостій тридцять ранку з доброго дива.

— Ломако, вибач, що я так рано, — нерозбірливим від сліз голосом відповіла Люсі, — але щойно дзвонили сусіди Теда. Побачили, що в нього відчинені двері, зайшли до нього — а його немає, і де він — невідомо.

На Страйка ніби зійшов крижаний туман.

— Вони викликали поліцію, — провадила Люсі, — а я не знаю, що робити, чи зриватися туди, чи…

— Поки нікуди не їдь. Якщо за пару годин його не знайдуть — тоді вирушаємо.

— А ти зможеш вирватися?

— Звісно, — запевнив Страйк.

— Я почуваюся такою винною, — захлипала Люсі. — Ми ж знали, що він хворий…

— Якщо… тобто коли його знайдуть, — відповів Страйк, — обговоримо, як бути далі. Складемо план.

Він також почувався надзвичайно винним, уявляючи, як їхній розгублений дядько на світанку іде невідомо куди. Згадавши стару Тедову шхуну «Джованет» і море, що прийняло попіл тітки Джоан, Страйк щосили сподівався, що думка, ніби старий рушив туди — це просто його дурна фантазія.

Перша призначена на сьогодні зустріч нітрохи не мала відвернути його від особистих проблем, і взагалі він сердився, що мусить цим займатися. По кількох днях вагань коханець Біжу, королівський адвокат Ендрю Гонболд, відправив Страйкові короткого листа, в якому пропонував обговорити «питання під розглядом». Страйк погодився на зустріч лише тому, що хотів раз і назавжди покінчити зі складнощами, які створив йому необачний зв’язок з Біжу, але до дворівневих апартаментів адвоката близько дев’ятої прийшов у не надто товариському настрої. Всі його думки були про дядька у Корнволлі. Подзвонивши у двері квартири, яку Гонболд, вочевидь, орендував не так давно і від якої було дві хвилини пішки до Лавінґтонських судових палат, Страйк устиг підрахувати, що це житло коштує адвокату від десяти тисяч фунтів на місяць. Біжу мала вельми вагомі причини нехтувати контрацепцією. Двері Страйку відчинив високий і пихатий на вигляд чоловік зі щоками як у бладгаунда, порепаними венами на обличчі, помітним черевом і сніжно-білим волоссям, крізь яке проглядала лисина у вікових плямах. Гонболд провів Страйка до відкритої вітальні, оздобленої зі смаком, але без фантазії. Інтер’єр геть не пасував до пожильця, який ніби зійшов із картини Вільяма Гоґарта і чий вигляд вимагав тла з оксамитовими шторами і полірованим червоним деревом.

— Отже, — гучно почав Гонболд, коли чоловіки сіли один навпроти одного за скляний кавовий столик, — ви маєте для мене інформацію.

— Авжеж, маю, — відповів Страйк, якого відсутність розшаркувань цілковито влаштовувала. Він дістав телефон, відкрив на ньому фото Фари Навабі на Денмарк-стріт і поклав перед Гонбол-дом. — Знаєте її?

Гонболд видобув із нагрудної кишені окуляри в золотій оправі, тоді взяв телефон і понаближав та повіддаляв його від себе, ніби за умови правильно обраного кута та відстані на фото могла з’явитися якась інша жінка.

— Так, — нарешті відповів, — хоч під час нашого знайомства одяг на ній був геть не такий. Це Аїша Хан, вона працює на «Тейта і Бранніґана», адвокатів у справах про репутацію. Щодо неї мені телефонував сам Джеремі Тейт.

— А ви йому передзвонювали?

— Я що? — перепитав Гонболд громовим голосом, призначеним для того, щоб докрикуватися до найдальших куточків судової зали.

— Ви зв’язували з «Тейтом і Бранніґаном», щоб уточнити, чи справді вам телефонував Джеремі Тейт?

— Ні, — відповів Гонболд, — але я перевірив цю жінку. Я зазвичай не зустрічаюся з людьми отак знічев’я без клієнта. Я побачив її ім’я на їхньому сайті. Вона щойно заступила на роботу.

— На сайті була її фотографія?

— Ні, — відповів Гонболд, якому стало помітно некомфортно.

— Її справжнє ім’я, — сказав Страйк, — Фара Навабі. Вона детектив під прикриттям з агенції «Паттерсон Інкорпорейтед».

Запала секундна пауза.

— Курва! — вибухнув Гонболд. — Вона працює на якийсь таблоїд? Чи на мою трикляту дружину?

— Обидва варіанти можливі, — відповів Страйк, — але Паттерсон мав свою людину в мене в агенції протягом останніх кількох місяців. Цілком може бути, що його мета — добитися, щоб мене притягнули до суду за незаконне прослуховування вашого кабінету. Чи лишалася Навабі там на самоті?

— Так, — простогнав Гонболд, пригладжуючи ріденьке волосся. — Я запросив її, а тоді вийшов у туалет. Вона кілька хвилин була там сама. Чорт! — знову вибухнув він. — Вона була збіса переконлива!

— Вочевидь, акторське майстерність — її чеснота, бо у прихованому стеженні вона нікудишня.

— Мітчелл Паттерсон, дідько його вхопи… і як це він щоразу виходив сухим із води після стількох історій з прослуховуваннями… нічого, я його взую і висушу, навіть якщо це буде останнє…

У Страйка задзвонив мобільний.

— Перепрошую, — сказав він, беручи його зі столика. — Люсі?

— Знайшли його.

— Слава Богу, — промовив Страйк, занурившись у полегшення ніби в теплу ванну. — Де він був?

— Блукав пляжем. Кажуть, був геть не в собі. Ломако, я їду просто туди і спробую його переконати поїхати зі мною, ніби в гості, щоб ми могли з ним обговорити, як бути. Не можна його так лишати.

— Гаразд. Мені з тобою їхати?

— Не треба, я сама впораюся, але заїдеш до нас, як він буде тут, щоб ми разом поговорили? Завтра ввечері?

— Так, звісно, — відповів Страйк, чий настрій дещо зіпсувався. Робін із Чапмен-Фарм забиратиме хтось інший.

Він повернувся до вітальні і побачив Гонболда з кавником у руках.

— Бажаєте? — гаркнув він до Страйка.

— Не відмовлюся, — відповів Страйк, знову сідаючи.

Тепер обоє сиділи, і між чоловіками запала трохи незручна мовчанка. Зважаючи на те, що обоє мали секс з однією жінкою у приблизно один період часу, і з огляду на те, що Біжу завагітніла, Страйк розумів, що ця розмова неминуча, але не хотів бути тим, хто її почне.

— Біжу згадувала, що ви з нею зустрічалися раз чи два, — прогримів адвокат. — І потому.

— Так і було, — збрехав Страйк.

— Познайомилися на хрестинах, так? Сина Ельзи Герберт.

— Ільзи, — виправив Страйк. — Так, Ільза та її чоловік — мої давні друзі.

— Тобто Біжу не…

— Про вас не обмовилася жодним словом. Я не говорю про роботу за межами офісу, а вона про неї не питала.

Принаймні це було правдою. Біжу говорила винятково про себе. Гонболд задумливо придивився до Страйка. Пригубивши свою каву, він спитав:

— Кажуть, ви у своїй справі великий фахівець? Клієнти співають дифірамби.

— Це приємно, — сказав Страйк.

— Не бажаєте допомогти мені знайти компромат на дружину?

— Боюся, у нас повна черга, — відповів Страйк. Він не для того виборсався з трясовини імені Біжу та Гонболда, щоб знову в ній загрузнути.

— Шкода. Матільда бажає помсти. Помсти! — прогримів Гонболд, і Страйк легко міг уявити, як він в адвокатській перуці сипле блискавицями перед суддею. Гонболд почав перелічувати усі недавні обурливі вчинки дружини, серед яких було його відлучення від родинної винниці.

Страйк не перебивав, бажаючи тільки раз і назавжди розвіяти ворожість Гонболда до своєї персони. І хоч акцент, образи та предмети гніву в них були різні, промова Гонболда яскраво нагадала йому Баррі Саксона. Як і машиніст метро, королівський адвокат здавався стривоженим та обуреним тим фактом, що ображена ним жінка вирішила відплатити кривдою за кривду.

— Що ж, дякую за каву, — сказав Страйк, щойно трапилася зручна пауза, і підвівся. — Не дочекаюся, коли побачу Паттерсона на лаві підсудних.

— «І хай сокира, — процитував Гонболд, також підводячись та підносячи і так уже гучний голос, — впаде на винуватця тяжко»[9].

79

Із полегшенням викресливши зі списку одну проблему, Страйк повернувся до офісу, з огидою жуючи керобовий баточник, який він купив по дорозі на вшанування поновлених зусиль до зниження ваги. Він наполовину сподівався, що Літтлджон не виконає обіцянку до сьогоднішнього дня передати запис розмови з Пірбрайтом, що дасть Страйкові нагоду зірвати роздратування на гідній цього жертві.

— Літтлджон заніс оце, — повідомила Пат, щойно Страйк зайшов.

І вона показала на коричневий паперовий конверт на столі поруч, всередині якого вгадувався якийсь довгастий предмет. Страйк щось буркнув і рушив до чайника.

— Також щойно заходила Мідж, — провадила Пат. — Злюща. Каже, ви її глибоко образили.

— Якщо вона вважає образою обґрунтовані питання про її спосіб вести справи з боку начальства образою, то життя в неї тепличне, — роздратовано відповів Страйк і вкинув до кухлика додатковий пакетик, відчуваючи велику потребу в кофеїні.

Насправді за ці кілька днів його гнів на Мідж дещо відступив. Не хотілося цього визнавати, але він так різко зреагував на зафіксоване свідчення її візитів до Таші Майо через власну тривогу щодо наслідків розлучення Гонболда. Він навіть міркував, чи не запропонувати їй повернутися на справу Франків за умови, якщо вона уникатиме панібратських стосунків із клієнткою, але новина про те, що Мідж поскаржилася Пат, його розсердила.

— Я була знала іншу лесбійку, — повідомила Пат.

— Га? — озвався Страйк, а чайник саме почав деренчати. — І що, вона теж бухтіла за спиною в свого начальника?

— Ні, — відповіла Пат. — Вона сама була начальницею. Приємна жінка. Люди думали, що вона кремінь, але за тим фасадом вона була дуже чуйна. Підтримувала мене, коли я була в процесі розлучення.

— Це тонкий натяк на те, що я маю покаятися за образу почуттів Мідж?

— Про каяття не було жодного слова.

— От і добре, бо цього не буде, — заявив Страйк.

— Дарма ви огризаєтесь, — відповіла Пат. — До речі, Рода зробила те, про що ви просили.

Лише за кілька митей Страйк згадав, що мова про доньку Пат.

— Ви не жартуєте? — спитав він, розвертаючись до неї.

— Та ні, — відповіла Пат. — Вона потрапила на фейсбукову сторінку тієї Керрі Кертіс Вудз.

— Найкраща новина за день, — сказав Страйк. — Хочете чаю?

Обоє взяли свій чай, а тоді Пат зайшла на фейсбук із доньчиної обліковки і відкрила сторінку жінки, що, як сподівався Страйк, двадцять один рік тому називалася Шері Ґіттінз. Розвернувши монітор до Страйка, Пат пихкотіла електронкою і дивилася, як він вивчає сторінку.

Страйк повільно гортав униз, ретельно роздивляючись численні фото двох білявих доньок Керрі Кертіс Вудз. Жінка на власних фото Керрі була значно огрядніша, ніж на світлині профіля. Вказівок на місце роботи не було, але вона багато згадувала про волонтерство у школі своїх доньок. А тоді…

— Це вона, — сказав Страйк.

На фотографії весілля Керрі Кертіс Вудз, розміщеній на честь річниці, була вона, але на два розміри менша. І там непомильно можна було впізнати білявку з манірною усмішкою, що колись втекла з Чапмен-Фарм: старшу, не так сильно нафарбовану, у тісній мереживній сукні, із забраними в гульку кучерявими світлими косами і поруч із міцним чолов’ягою з навислими бровами. Трохи нижче на сторінці знайшовся номер телефону: Керрі Кертіс Вудз пропонувала уроки плавання для малюків.

— Пат, ти влучила просто в яблучко.

— Не я, а Рода, — відказала Пат своїм грубим голосом.

— Що вона п’є?

— Джин.

— Куплю їй пляшку. Навіть дві.

Ще п’ять хвилин гортання, — і Страйк дізнався, що чоловіка Керрі Кертіс Вудз звати Натан Вудз, і що він електрик, а ще — в якому місті вона живе.

— І де в біса те Торнбері? — пробурмотів він, перейшовши на гугл-мапи.

— У Ґлостерширі, — озвалася Пат, яка відійшла помити чашку. — Кузен мого Денніса мешкає у тих місцях.

— Чорт, — сказав Страйк, повернувшись до останніх дописів Керрі Кертіс Вудз. — Вони в суботу летять до Андалусії.

Звірившись із графіком, Страйк подзвонив Шаху і попросив його забрати Робін з Чапмен-Фарм завтра ввечері.

— Думаю, — сказав Страйк, поклавши слухавку, — поїхати до Торнбері у п’ятницю. Спіймаю Керрі, поки вона не втекла на канікули. Робін буде виснажена і не подужає мандрівки до Ґлостерширу одразу після звільнення.

Він потай вирішив, що якщо впорається за день, то ввечері матиме привід завітати до Робін для глобального обміну новинами, і ця думка дуже тішила, а надто через те, що Мерфі ще буде в Іспанії. У трохи кращому настрої Страйк вилогінився з фейсбука, взяв свій чай і пішов до кабінету з Літтлджоновим коричневим конвертом у руках.

Всередині він знайшов крихітну диктофонну касету, загорнуту в аркуш із підписаною дату. Запис було зроблено майже за місяць після того, як сер Колін та Кевін посварилися через ескападу останнього на читаннях Джайлза Гармона, і за п’ять днів до убивства Кевіна. Страйк дістав із шухляди диктофон, вставив касету і натиснув відтворення.

Він одразу зрозумів, чому Паттерсон не передав запис серові Коліну Еденсору: годі було навіть уявити гіршу рекламу детективних навичок його працівників. По-перше, для таких завдань існували значно кращі за диктофон, який доводилося ховати, пристрої. Запис був жахливо низької якості: Фара запросила Кевіна до багатолюдного й гамірного пабу — дилетантська помилка, за яку будь-якому своєму підряднику Страйк дав би добрячого прочухана. Спало на думку, що на таке був здатен хіба що наймит Натлі, який нині покинув агенцію, і ніхто за ним не плакав.

Голос Фари було чути краще, ніж Кевінів, мабуть, тому, що диктофон знаходився ближче до неї. Наскільки Страйк розчув, вона двічі пропонувала піти в якесь тихіше місце, але неборака Кевін казав, що краще лишитися тут, адже це її улюблений бар. Кевін, вочевидь, був упевнений, що красуня Навабі має до нього сексуальний інтерес.

Страйк викрутив звук на максимум і слухав дуже уважно, силуючись розібрати слова. Фара раз у раз просила Кевіна говорити гучніше чи повторити, а Страйку доводилося відмотувати запис і слухати по кілька разів із ручкою в руці, щоб одразу записати розчуте.

Наскільки він розчув, спершу розмова точилася зовсім не про УГЦ. Хвилин десять Фара розповідала щось не вельми розбірливе про свою вигадану роботу стюардесою. Аж ось з’явилася згадка церкви.

Фара:…жди цікавилася УГ…

Кевін:…дарма… вокати… осі там… же колись втеч…

Зовсім поруч із Фарою та Кевіном хтось завів пісню, і звісно ж, її було чути пречудово.

And we were singing hymns and arias,

‘Land of my Fathers’, Ar hyd у nos’[10]

— Срака-мотика, — буркнув Страйк.

Компанія — яка, на його оцінку, складалася з підстаркуватих валлійців, бо хто ще співатиме пісню Макса Бойса — ще хвилин десять намагалася пригадати текст, то вибухаючи кількома рядками, то знову стихаючи, і на цьому тлі годі було розібрати, про що говорять Кевін та Фара. Нарешті валлійці повернулися до всього-на-всього гучної розмови, і Страйк знову підхопив стоншену ниточку розмови Кевіна та Фари.

Кевін:…гані люди. Справді погані,

Фара:…в якому плані пог…?

Кевін:…стокі, злі… лицемір… шу книг…

Фара: Ого, вау, це кру…

Один із валлійців знову завів пісню.

But Will is very happy though his money all has gone:

He swapped five photos of his wife for one of Barry John.[11]

Пригадані рядки зустріли овацією, а коли крики нарешті стихнули, Страйк знову почув Кевіна: «…бач, я в ту…».

З мовчання Фари та Кевіна Страйк виснував, що останній пішов до вбиральні.

Наступні п’ятдесят хвилин виявилися пустопорожніми. У пабі ставало дедалі гамірніше, а Кевін розмовляв чимдалі менш розбірливо. На думку Страйка, Фара дарма вирішила споїти молодика, який більшу частину життя спиртного навіть не нюхав, і скоро Кевін уже белькотів і затинався, а Фара ледь утримувала розмову в таких-сяких рамках.

Кевін:…і втнула… к’зали що втнула…

Фара (гучно):…ва про Дай…?

Кевін:…таке дивне стлося… дивні р’чі я досі… м’ятаю… було чет…

Фара (гучно): Четверо? Ти сказав чет…?

Кевін:…н’тільки Ш’рі… любила дітей… і в’на… Бек змусила Ем… хата… видима… хня…

Фара (гучно):…екка змусила Ем збрехати, так?

Кевін:…ркотик… Їй д’зволяли вих… було можна… пр’носити всяке… хотіла те й… не с’жили вз’галі… шоколад, я ’кось вкрав… така здирака…

Фара (гучно):…дирака? Хто?

Кевін:…жна все було… п’говорю з нею… зустрінуся з нею…

Фара (дуже гучно): Ти будеш зустрічатися з кимсь із церкви, Кев…?

Кевін:…н’хай відповість з’ це…

Страйк вдарив по паузі й прослухав ще раз.

Кевін:…жна все було… п’говорю з нею… зустрінуся…

Фара (дуже гучно): Ти будеш зустрічатися з кимсь із церкви, Кев…?

Кевін:…н’хай відповість з’ це… з’ дурника… теж співучас… Фара (наполегливо): Ти будеш зустрічатися з кимсь із…? Кевін:…ажко в’лося… й свині…

Фара (якій урвався терпець): Облиш ти тих свиней…

— Та бляха, дай йому сказати про свиней! — загарчав Страйк до диктофона.

Кевін:…свиней любив… нав, що я роб… т’му що… я був у лісі… і Бек… ме’е сварила бо… онька Вей… н’ м’жна… ябедою…

Фара:…Дайю в лісі?

Кевін:…н’знаю… ла во… аче змова… сі р’зом… вжди р’зом… кщо я пр’вий… плата… і ліс… це не… сильний вітер… багаті… надто сиро… дивно, і я… грожувала м’ні… драпн звідти… я думав, то покарання… екка к’зала… даруй, треба…

Страйк почув гучне «дзень», ніби упав стілець. Він вирішив, що то Кевін підвівся і пішов до вбиральні — мабуть, блювати. Він слухав далі, але минуло двадцять п’ять хвилин, і нічого не відбувалося, тільки валлійці поводилися дедалі бешкетніше. Нарешті почувся голос Фари:

— Даруйте… ви не до… туалету? Він у синій…

За п’ять хвилин гучний голос із валлійським акцентом повідомив:

— Він, любонько, як квач. Муситимеш нести додому.

— Ай, та бляха… дякую, що подивилися…

Почулося шарудіння, дихання, а тоді запис обірвався.

80

Шах виїхав до Норфолку в четвер опівдні. З собою він мав листа, в якому Страйк давав Робін указівку після його прочитання лишатися біля пластикового каменя, бо поблизу з вимкнутими фарами чекатиме Шах, який переріже колючий дріт і допоможе їй безпечно вибратися. Після цього до Люсі на вечерю Страйк вирушив у на диво доброму гуморі — зважаючи на те, що завтра треба було вставати о шостій і їхати до Ґлочестера, а на саму вечерю йому геть не хотілося.

Тед був радий бачити небожа, але Страйк негайно зауважив, що навіть за кілька тижнів з останньої зустрічі дядько сильно змінився. З’явилися розгубленість і якась відірваність від реальності, яких раніше не було. Тед усміхався і кивав, але Страйку здавалося, що він не дуже розуміє, про що говорять навколо. На трьох синів Люсі, які бігали до кухні й із кухні, Тед поглядав поблажливо і ставився до них із дещо формальною люб’язністю, з чого було зрозуміло, що він не певен, хто вони є.

Намагання Страйка та Люсі розпитати Теда про його побажання щодо подальшого способу життя закінчилися нічим, бо Тед погоджувався на всі пропозиції, навіть суперечливі. Він згодився жити в Корнволлі, згодився на переїзд до Лондона, згодився на допомогу, а тоді — і тут у ньому майнула тінь давнього Теда — раптом заявив, що й сам непогано дає собі раду. Протягом цілої вечері Страйк відчував якусь напругу між сестрою та її чоловіком, і щойно Тед влаштувався у вітальні перед телевізором із чашкою кави без кофеїну, сталася незручна розмова на трьох, у якій Ґреґ відверто висловив своє незадоволення.

— Вона хоче, щоб він жив із нами, — сказав він Страйкові й насупився.

— Я сказала, що якщо продамо будинок у Корнволлі, то зможемо звести прибудову на задньому подвір’ї, — пояснила братові Люсі.

— І втратити половину саду, — заперечив Ґреґ.

— Я не хочу віддавати його у притулок, — зі сльозами сказала Люсі. — Джоан не потерпіла б, щоб він жив у притулку.

— Так а що ти, з роботи підеш? — спитав у дружини Ґреґ. — Бо якщо йому стане гірше, треба буде лишатися поруч цілодобово.

— Гадаю, — сказав Страйк, — що перш ніж ми приймемо будь-яке рішення, потрібно провести повне медичне обстеження.

— Та нащо тягнути кота за хвіст, — буркнув Ґреґ, чиє роздратування, безсумнівно, живилося і тим фактом, що де б Тед не оселився, Страйк від цього не матиме жодних незручностей.

— Притулки бувають різні, — сказав Страйк до Люсі, не зважаючи на Ґреґа. — Якщо знайдемо йому пристойний заклад у Лондоні, зможемо регулярно навідуватись. Гуляти з ним і…

— Люсі тоді так навколо нього упадатиме, наче він живе тут, — заявив Ґреґ, відверто натякаючи на те, що від Страйка упадань годі й чекати. — Він хоче лишитися в Корнволлі, сам так каже.

— Він не знає, чого хоче, — різко відповіла Люсі. — Те, що сталося з Тедом, — це тільки перша ластівка. Йому небезпечно мешкати самому, — хтозна, що з ним може статися… Раптом він захоче сісти на свій човен і вийти в море?

— Мене це теж непокоїть, — погодився Страйк.

— То продайте той човен, — сердито сказав Ґреґ.

Єдиним результатом розмови (Страйк щось подібне і передбачав) було рішення показати Теда фахівцю в Лондоні. Виснажений мандрівкою до Лондона, Тед о дев’ятій пішов спати, і скоро потому вирушив додому і Страйк, бажаючи якомога довше поспати перед поїздкою до Торнбері.

Він вирішив не попереджати Шері — чи Керрі, як вона тепер звалася — про свій приїзд, бо знав про її звичку тікати й міняти імена. Здавалося, що якщо їй спершу подзвонити, Шері зробить усе можливе, щоб він її не побачив. Навряд чи жінка, яка виставляла на своїй фейсбуковій сторінці численні фотографії сімейних поїздок до сафарі-парку Лонґліт та Полтонз-Парку, світлини пирогів, які вона пекла до шкільних ярмарків, і костюмів, які шила своїм донечкам, зрадіє нагадуванню про своє незугарне минуле.

Страйк уже другу годину їхав трасою, коли йому подзвонила Таша Майо і спитала, чому за нею більше не приглядає Мідж, а тоді попросила повернути Мідж на її справу. Почуте тільки укріпило Страйкову підозру, що Мідж аж занадто подружилася з акторкою, а ще йому геть не сподобалося, що клієнтка виставляє вимоги щодо персоналу, який має з нею працювати.

— Товариство жінки здаватиметься значно природнішим, — сказала йому Майо.

— Якби моя агенція надавала послуги приватної охорони, і була потреба здійснювати її приховано, я б погодився, — відповів Страйк, — але не можна, щоб ви ходили разом, адже йдеться про стеження…

Він збентежився, зрозумівши, що Таша плаче. В Страйка упало серце: потік людей, чиїм сльозам він мусить давати раду, здавався нескінченним.

— Послухайте, — схлипнула вона, — я не можу собі дозволити і вас, і приватну охорону заразом, а вона мені подобається, я з нею почуваюся в безпеці, і хочеться мати поруч когось, щоб разом посміятися…

— Добре, добре, — здався Страйк. — Я поверну Мідж на цю справу.

Хоч як йому не подобалося таке змішування функцій, але ніде правди діти, Майо небезпідставно відчуває потребу в охороні.

— Бережіть себе, — незграбно побажав він, і Таша поклала слухавку.

Зв’язавшись із Мідж (голос у неї був холодний) і поділившись новиною, Страйк рушив далі трасою.

За двадцять хвилин його набрав Шах.

— Ти її забрав? — спитав Страйк, усміхаючись у передчутті того, як почує голос Робін.

— Ні, — відповів Шах. — Вона не прийшла, і камінь зник.

Вдруге за два тижні Страйк відчув, як його нутрощі ніби заповнює сухий лід.

— Що?

— Пластиковий камінь зник. Ніде не видно.

— Курва! Лишайся на місці. Я на М4. Мчу до тебе.

81

Протягом трьох ночей на храмових сходах відбувалося чування, і Робін не могла покинути ліжко. У середу дівчат змінили юні хлопчики у довгих білих шатах, а в четвер на вході до храму стали принципали церкви, і мерехке світло від смолоскипів грало на розфарбованих обличчях Джонатана, Мадзу та Тайо Вейсів, Бекки Пірбрайт, Джайлза Гармона, Нолі Сеймур та інших, чиї очі були підведені чорним. Іще двічі вночі являлася Дайю, і з задніх вікон гуртожитків було добре видно її сяйливу фігурку вдалині.

Примара, безсонні постаті на храмових сходах, постійний страх, неможливість утекти чи покликати на поміч: все це ніби занурило Робін у кошмарний сон, від якого вона не могла прокинутися. Ніхто не питав, хто вона насправді, ніхто словом не обмовився про те, що сталося між нею та Віллом у кімнаті усамітнення, нікого не цікавило, звідки синець на її обличчі, і все це здавалося нітрохи не заспокійливим, а навпаки, — зловісним. Робін була певна, що розплата не забариться, і що станеться вона під час Маніфестації. «Утоплена пророчиця тобі покаже!»

Здаля Робін бачила Вілла, яким займався своїми повсякденними справами, й іноді помічала, що його губи рухаються: безперечно, він співав мантри. Якось вона побачила, як він, сівши навпочіпки, розмовляє з маленькою Цін, а тоді тікає, бо на подвір’я вийшла Мадзу з немовлям Їсінь на руках. Робін так само мала постійний супровід.

У день Маніфестації члени церкви постували й так само отримали на сніданок гарячу воду з лимоном. Принципалів церкви, які, вочевидь, відсипалися після нічого чування, ніде не було видно. Виснажена, голодна, налякана Робін годувала курей, прибирала в гуртожитках і кілька годин провела у майстерні, набиваючи іграшкових черепах на продаж у Норвічі. Весь час вона згадувала своє необачне прохання до Страйка про додатковий день фори, якщо раптом вона не покладе листа у пластиковий камінь вчасно. Якби вона не наполягла на своєму, вже завтра приїхав би хтось з агенції і забрав її, хоча тепер вона знала про Чапмен-Фарм достатньо, щоб бути певною: крізь ворота нікого не пустять.

«Якщо переживу Маніфестацію, — вирішила вона, — то утечу завтра ввечері». Після цього Робін спробувала покепкувати з себе за таку думку. «Та як це я її не переживу? Що може статися?»

Після вечері, на яку знову ж таки була гаряча вода з лимоном, усім членам церкви, яким виповнилося тринадцять, було наказано повернутися до гуртожитків і вбратися у покладений їм на ліжка одяг. То виявилися довгі білі ряси зі зношеної, запраної бавовняної тканини, яка колись, мабуть, була постіллю. Без звичних кофти та штанів Робін почувалася зовсім беззахисною. Передягнувшись у ряси, жінки притишено перемовлялися й чекали, коли їх покличуть до храму. Робін мовчала й жалкувала, що не може фізично викликати сюди близьких людей із зовнішнього світу. Коли сонце нарешті зайшло, в жіночому гуртожитку з’явилася Бекка Пірбрайт, теж у рясі — точніше, у розшитих бісером шовкових шатах, як у Мадзу.

— Усі роззуйтеся, — наказала Бекка жінкам. — Підете через подвір’я босі, як пішла у море Пророчиця, парами, мовчки. В храмі буде темно. Помічники проведуть вас на ваші місця.

Усі слухняно вишикувалися. Робін опинилася в парі з Пенні Браун, чиє колись кругле обличчя тепер було безщоким і тривожним. Вони пройшли через подвір’я під ясним зоряним небом, здригаючись у тонких рясах і без взуття, і парами вступили до храму, де й справді панувала цілковита темрява.

Робін відчула, як хтось узяв її під руку і провів, вочевидь, за п’ятикутну сцену, а тоді поставив на коліна на підлогу. Вона вже не знала, хто поруч із нею, тільки чула шурхіт та дихання, і так само не бачила, хто допомагає вірянам у темряві. Минуло ще трохи часу, і храмові двері з гуркотом зачинилися. А тоді у мороці почувся голос Джонатана Вейса.

— Всі разом: Lokah Samastah Sukhino Bhavantu… Lokah Samastah Sukhino Bhavantu…

Віряни підхопили мантру. У темряві гуркіт і ритм слів звучали ніби виразніше, але Робін, яка колись знаходила втіху у тому, що її голос розчинявся в інших, не відчула ні ейфорії, ні полегшення; страх так само горів у черевному сплетінні, ніби жаринка.

— …і досить, — наказав Вейс.

Знову запала тиша. А тоді — голос Вейса:

— Дайю, улюблена Пророчице, речнице правди, дарувальнице правосуддя, прийди до нас у святості. Благослови нас своєю присутністю. Освіти нам шлях, щоб ми ясно бачили дорогу до наступного світу.

Знову тиша. Ніхто навіть не ворушився. А тоді чітко й гучно пролунало хихотіння маленької дівчинки.

— Привіт, тату.

Робін, яка колінкувала із заплющеними очима, розліпила повіки. Тільки темрява: жодного сліду Дайю.

— Чи ти маніфестуєшся для нас, дитя моє? — промовив голос Вейса.

Знову пауза. А тоді:

— Тату, я боюся.

— Ти, дитя моє, боїшся? — спитав Вейс. — Ти? Найсміливіша, найкраща серед нас?

— Тату, сталося неправильне. Прийшли погані люди.

— Ми знаємо, що в світі існує зло, малече. Саме тому ми боремося.

— Всередині і ззовні, — промовив дитячий голосок. — Боріться всередині і ззовні.

— Дайю, що це означає?

— Тато розумний, він і сам знає.

Знову тиша.

— Дайю, ти говориш про злоякісний вплив усередині нашої церкви?

Відповіді не було.

— Дайю, допоможи мені. Що це означає — боротися всередині та ззовні?

Дитина почала розпачливо ридати, від храмових стін відлунювали її схлипування.

— Дайю! Дайю! Благословенна Дайю, не плач! — промовив Вейс зі знайомою сльозою в голосі. — Малече, я боротимуся заради тебе!

Ридання затихнули. Знову запанувала тиша.

— Прийди до нас, Дайю, — тепер уже благально промовив Вейс. — Покажи нам себе живу. Допоможи викорінити зло — всередині та ззовні.

Протягом кількох секунд не відбувалося нічого. А тоді перед Робін на висоті пари метрів від підлоги щось почало жевріти, і вона зрозуміла, що стоїть навколішки у першому ряду юрби, яка зібралася навколо п’ятикутного хрещального басейну, а той сочиться зеленкуватим світлом. Тоді сяюча вода піднялася вгору гладеньким прозорим дзвоном, всередині якого повільно оберталася безвольна постать безокої дитини в білій сукні.

Почулися крики; якась дівчина горлала:

— Ні, ні, ні!

Вода знову почала опадати, тягнучи за собою страшну фігуру, і за кілька секунд зеленкувата поверхня басейну розгладилася, освітлюючи знизу постаті Джонатана та Мадзу, які стояли на краю у своїх довгих білих шатах.

Тепер заговорила Мадзу.

— Я, що народила Утоплену пророчицю, поклала життя на вшанування її жертви. Коли вона покинула цей світ, щоби з’єднатися з Благословенним Божеством, вона лишила свої дари нам, обраним очолювати боротьбу зі злом на землі. Милістю моєї доньки я отримала дар божественного прозріння, і її Маніфестація укріплює мене у виконанні обов’язку. Серед нас є ті, кого Дайю випробує цієї ночі. Їм немає чого боятися, якщо їхні серця чисті, подібно до її серця… Я викликаю до басейну Ровену Елліс.

Серед людей на колінах почулися зойки та перешіптування. Робін наперед знала, що це станеться, та все ж ноги ледь тримали її, коли вона підвелася і пішла вперед.

— Ти вже входила у ці води, Ровено, — промовила Мадзу, дивлячись на неї згори вниз. — Сьогодні у цих святих водах ти зустрінешся з Дайю. Нехай вона благословить тебе.

Робін піднялася сходами на край сяйливого басейну. Опустивши очі, вона побачила тільки темну глибину і більше нічого. Знаючи, що опір чи відмова будуть витлумачені як непомильний знак провини, вона ступила за край і поринула в холодну воду.

Світло у воді притлумилося. Робін очікувала, що торкнеться дна, але ноги не зустріли опору: дно зникло. Вона спробувала виплисти на поверхню, але зненацька навколо її литок обвилася якась гладенька мотузка. Вона запанікувала, почала борсатися, намагаючись скинути петлю, але та тягнула її вниз. У темряві вона розмахувала руками і пручалася, рвалася вгору, але петля була сильнішою, перед очима замайоріли уривки спогадів — батьки, дім, де вона провела дитинство, Страйк у «лендровері» — а холодна вода тим часом стискала її, тиснула просто на мозок, забирала дихання, і вона роззявила рота у німому крику і вдихнула її…

82

Чиїсь руки сильно натиснули їй на грудну клітку. Робін знудило.

Вона лежала на холодній підлозі храму в чорній темряві. Над головою нависнуло кошмарне лице в якійсь ніби лижній масці. Хапаючи ротом повітря, Робін спробувала підвестися, але той, хто тиснув їй на груди, не пустив. З темряві долинали злякані голоси, у зеленкуватому світлі басейну метушилися примарні постаті.

— Тайо, виведи Ровену з храму, — спокійно наказала Мадзу. Робін, яка тремтіла і промокла до кісток, підняли на ноги.

Її знову скрутив спазм, а тоді вона виблювала ще трохи води й упала навколішки. Тайо — тепер вона зрозуміла, що то на ньому окуляри нічного бачення — грубо підняв її і потягнув до виходу з темного храму. Майже на кожному кроці в Робін підкошувалися ноги. Двері автоматично відчинилися, і вона побачила подвір’я під зоряним світлом і відчула крижаний дотик нічного повітря до мокрої шкіри. Тайо грубо затягнув її повз різьблених драконів на дверях садиби до бічного входу, за яким був спуск до підвалу.

Крізь безлюдний підземний лекторій пройшли мовчки. Тайо відімкнув одні з дверей у залі з екраном, за якими Робін ще не бувала. За ними була порожня кімнатка з маленьким столом і двома пластиковими стільцями з металевими ніжками.

— Сядь отуди, — показав Тайо на один зі стільців, — і чекай.

Робін підкорилася. Тайо вийшов, замкнувши по собі двері.

Перелякана Робін намагалася боротися із бажанням заплакати, а тоді здалася. Поклавши руки на стіл, вона сховала у них побите обличчя й розридалася. Чому вона не поїхала з Барклеєм тиждень тому? Нащо лишилася?

Проплакавши невідомо скільки часу, вона зібралася й постаралася дихати повільно та глибоко. Жахіття утоплення мерхнуло в порівнянні зі страхом перед тим, що станеться далі. Вона підвелася, посмикала двері, навіть знаючи, що вони замкнені, а тоді розвернулася й окинула поглядом кімнату: самі лише глухі стіни, — ні вентиляції, ні вікна, ні якогось отвору, тільки крихітна чорна камера в кутку під стелею.

Робін знала, що треба ввімкнути мізки й підготувалася до подальших подій — хоч які вони будуть — але після доби без їжі просто не могла змусити себе думати. Тягнулися хвилини, Робін тремтіла у своїй мокрій рясі й не розуміла, чому так довго. Може, у басейні так само притоплюють інших? Безперечно, на Чапмен-Фарм скоювали переступи й інші віряни, з якими вона навіть ніколи не розмовляла.

І ось нарешті у щілині провернувся ключ, і до кімнатки ввійшли четверо: Джонатан, Мадзу, Тайо та Бекка. Вейс сів навпроти Робін. Решта троє стали під стінкою, спостерігаючи.

— Як гадаєш, чому Дайю така незадоволена тобою, Ровено? — тихо і розважливо, ніби засмучений учитель, спитав Вейс.

— Не знаю, — прошепотіла Робін.

Вона б усе віддала за можливість зазирнути Вейсові у голову й дізнатися, що йому вже відомо.

— Насправді знаєш, — м’яко відповів Вейс.

На хвилину запала тиша. Нарешті Робін промовила:

— Я думала про те, щоб… піти.

— Але це не розсердило б Дайю, — зі смішком відказав Вейс. — Члени церкви можуть вільно йти. Ми нікого не примушуємо. Ти ж знаєш про це, правда?

Робін вирішила, що він грає на камеру під стелею, яка, мабуть, також записувала й звук.

— Так, — відповіла вона. — Мабуть, так.

— Ми тільки просимо, щоб члени церкви не намагалися маніпулювати іншими і не поводилися з ними жорстоко, — мовив Вейс.

— Я, здається, нічого такого не робила, — сказала на це Робін.

— Не робила? — спитав Вейс. — А як же Вілл Еденсор?

— Я не розумію, про що ти, — збрехала Робін.

— Сходивши з тобою до кімнати усамітнення, — сказав Вейс, — він попросив папір і ручку, щоб написати людині, яку колись називав матір’ю.

Із відчайдушним зусиллям Робін прикинулася збентеженою.

— Чому? — спитала вона.

— Ми якраз і хочемо, щоб ти нам… — різко почав Тайо, але його батько підняв руку, закликаючи сина мовчати.

— Тайо… нехай сама скаже.

— Ох… — повагом промовила Робін, ніби щойно згадавши. — Я і справді сказала йому… о Боже, — додала вона, щоб виграти час. — Я сказала йому, що… ви розсердитеся, — мовила вона й дозволила собі знову заплакати.

— Тільки несправедливість викликає мій гнів, Ровено, — тихо промовив Вейс. — Якщо ти вчинила несправедливо… несправедливо щодо нас чи щодо Вілла… за це буде покута, але пропорційна до переступу. Як учить нас «Ї Цзін», не можна стягувати покарання неправедно. Воно має обмежуватися об’єктивною пересторогою проти невиправданої надлишковості.

— Я сказала Віллові, — відповіла Робін, — що підозрюю, що наші листи не передають назовні.

Мадзу тихо зашипіла. Бекка похитала головою.

— Чи було тобі відомо, що Вілл підписав декларацію про відмову від спілкування зі своєю родиною? — спитав Вейс.

— Ні, — відповіла Робін — Деякі члени церкви, як-от Вілл, із власної волі підписують декларацію, в якій відмовляються від отримання листів від колишніх живих речей. Крок п’ятий: зречення. У таких випадках церква ретельно зберігає листи, які такий вірянин може за бажання переглянути коли завгодно. Вілл ніколи не просив про це, тож його листи ми просто складали.

— Я про це не знала, — сказала Робін.

— Тож чому він так зненацька захотів написати матері по чотирьох роках без спілкування?

— Не знаю, — відповіла Робін.

Вона тремтіла й гостро усвідомлювала, що мокра ряса прозора. Чи можливо, що Вілл приховав від них більшу частину розмови з нею? Причини не казати, що в Робін є ліхтарик, він точно мав у світлі покарання за те, що не доніс раніше. Може, він і влаштоване нею випробування його віри приховав?

— Ти впевнена, що у кімнаті усамітнення не казала Віллові нічого, що б викликало в нього тривогу за жінку, яку він колись називав матір’ю?

— Та чого б я говорила про його матір! — з відчаєм вигукнула Робін. — Я… я тільки сказала, що листа від моєї сестри, здається, передали мені не одразу по отриманню. Мені дуже шкода, — провадила вона, знову дозволяючи собі заплакати, — я не знала про декларації з відмовою від спілкування. Тепер зрозуміло, звідки у Мадзу в кабінеті стільки листів. Мені шкода, так шкода!

— Травма у тебе на обличчі, — провадив Вейс. — Як ти її дістала насправді?

— Вілл відштовхнув мене, хотів вийти, — відповіла Робін. — І я впала.

— Враження таке, що Вілл розсердився. За що він розсердився на тебе?

— Йому не сподобалося, що я заговорила про листи, — відповіла Робін. — Він це прийняв якось дуже близько до серця.

Виникла коротка пауза, протягом якої Джонатан перезирнувся з Мадзу. Робін не наважувалася підняти очі ні на нього, ні на неї. Вона відчувала, що в перекошених очах Мадзу прочитає свою долю.

Джонатан знову розвернувся до Робін.

— А ти часом не згадувала смерть членів родини?

— Смерть — ні, — збрехала Робін. — Сказала щось типу: «А якщо з кимось із них щось станеться?»

— Тож ти так само сприймаєш стосунки у термінах матеріалізму? — спитав Вейс.

— Я стараюся так не робити, — відповіла Робін, — але це важко.

— Чи Емілі справді сама заробила всі гроші, які опинилися в її скриньці після поїздки до Норвіча? — спитав Вейс.

— Ні, — по кількасекундній паузі відповіла Робін. — Я дала їй частину грошей зі скриньки, яка була в ятці.

— Чому?

— Мені стало її шкода, бо вона зібрала дуже мало. І їй було так погано, — з відчаєм відповіла Робін.

— Тобто ти збрехала Тайо? Не розповіла йому, як було насправді?

— Я не… мабуть, так, — безнадійно відповіла Робін.

— Як же нам вірити твоїм словам, знаючи, що ти готова брехати принципалу церкви?

— Вибачте, — промовила Робін, знову посупивши носа. — Я не вважала, що це погано — допомогти їй… мені дуже шкода…

— Дрібні злі вчинки накопичуються, Ровено, — мовив Вейс. — Ти можеш думати собі: «Та що такого, трошки збрешу тут, трошки там». Але чистий дух знає, що брехні, великої чи дрібної, бути не повинно. Розповсюдження лжі значить прийняття зла.

— Мені дуже шкода, — вкотре повторила Робін.

Якусь мить Вейс дивився на неї, а тоді сказав:

— Бекко, заповни форму (ПА) і принеси мені з чистим бланком.

— Так, Тату Джею, — відповіла Бекка і вийшла. Коли двері за нею зачинилися, Джонатан нахилився вперед і тихо спитав:

— То ти хочеш покинути нас, Ровено? Бо якщо так — ти абсолютно вільна це зробити.

Робін зазирнула в його непроникні сині очі і згадала історії Кевіна Пірбрайта і Ніав Догерті, Шейли Кеннетт і Флори Брюстер, з яких зрозуміла, що якби існував спосіб безпечно та легко покинути Чапмен-Фарм, це відбувалося б без горювання, психічних зривів та нічних утеч через колючий дріт. Вона більше не вірила, що заради збереження свого прибуткового феоду[12] Вейси не підуть на убивство. Вейс робив цю пропозицію на камеру, доводячи, що Робін була вільна зробити вибір, хоч насправді жодного вибору не було.

— Ні, — відповіла Робін. — Я хочу залишитись. Я хочу навчитися, хочу стати кращою.

— Це означає покуту, — відповів Вейс. — Ти це розумієш?

— Так, — відповіла Робін, — розумію.

— І погоджуєшся, що запропонована покута має бути відповідною до вчинків, у яких ти зізналася сама?

Вона кивнула.

— Кажи словами, — зажадав Вейс.

— Так, — відповіла Робін, — погоджуюся.

Двері за спиною Вейса прочинилися. Повернулася Бекка з двома аркушами паперу та ручкою. Також вона принесла бритву і балончик піни для гоління.

— Хочу, щоб ти прочитала те, що написала для тебе Бекка, — сказав Вейс, а Бекка поклала перед Робін дві форми та ручку, — і, якщо погоджуєшся з цим, переписала ці слова на чистий аркуш і поставила свій підпис.

Робін прочитала текст, написаний акуратним круглим почерком Бекки.

Я була віроломна.

Я розповсюджувала брехню.

Я маніпулювала іншим вірянином і підірвала його довіру до церкви.

Я маніпулювала іншим вірянином, підбурюючи до брехні.

Я вчиняла дії й казала слова, що прямо суперечили вченню церкви про доброту і братерство.

Класними думками, словами та діями я пошкодила узи довіри між мною та церквою.

Я приймаю співмірне покарання за свої вчинки.

Робін взяла ручку і під наглядом своїх чотирьох обвинувачів переписала ці слова й підписалася іменем Ровени Елліс.

— А тепер Бекка поголить тобі голову, — сказав Вейс, — на знак…

Тайо стрепенувся. Батько на мить підняв на нього очі, а тоді усміхнувся.

— Гаразд, обійдемося без гоління. Тайо, ходи з Беккою й допоможи принести ящик.

Тайо та Бекка вийшли, лишивши Вейса та Мадзу мовчки дивитися на Робін. Тоді вона почула човгання, а тоді двері знову прочинилися, і Тайо та Бекка занесли важкий дерев’яний ящик на розмір як великий кофр, який мав отвір завбільшки як поштовий конверт на одному кінці, а ще — віко на петлях і з замком.

— На цьому, Артемідо, я залишу тебе, — сказав Вейс, підводячись і знову пускаючи сльозу. — Навіть якщо гріх був великий, необхідність покарання вселяє в мене відразу. Шкодую, — додав він, притискаючи руку до серця, — що це взагалі потрібно. Шануйся, Ровено, побачимося на іншому боці, коли страждання, сподіваюся, очистить тебе. Не думай, що я не визнаю твоїх дарів розуму та щедрості. Щасливий, — додав він, злегка вклоняючись їй, — що попри все ти вирішила залишитися з нами. Вісім годин, — кинув він Тайо.

І вийшов.

Тайо відкинув віко ящика.

— Обличчям сюди, — сказав він, показуючи на прямокутний отвір. — Стань навколішки і схилися у покутній позі. А тоді ми опустимо віко.

Нестримно трусячись, Робін підвелася. Вона залізла в ящик лицем до отвору, стала на коліна, скрутилася. Всередині ящик був невідшліфований: крізь тонку мокру рясу в її коліна увіп’ялися скабки. А тоді на спину її опустилося віко.

Крізь прямокутний отвір вона побачила, як вийшли Мадзу, Тайо та Бекка. Видно було тільки подоли їхніх шат і ноги. Мадзу, яка виходила останньою, вимкнула світло, зачинила двері і замкнула їх.

83

Страйк, який дістався Лайонс-Маут о першій годині дня, тепер сидів у своєму темному «БМВ» в межах сліпої плями біля паркану Чапмен-Фарм. Шах віддав Страйкові ножиці для дроту і прилад нічного бачення, крізь який він тепер виглядав людську постать у лісі. Шаха Страйк відправив до Лондона: не було сенсу годинами сидіти в темряві удвох.

Майже опівночі, коли сильно дощило, у Страйка задзвонив мобільний.

— Не з’явилася? — стривоженим голосом спитала Мідж.

— Ні, — відповів Страйк.

— Вона вже була пропустила один четвер, — нагадала Мідж.

— Та знаю, — відповів Страйк, вдивляючись у темряву за поцяцькованим краплями склом, — але де в дідька подівся камінь?

— Може, сама переклала десь?

— Могла, — погодився Страйк, — але я не розумію, нащо.

— Тобі точно не потрібна компанія?

— Ні, я собі даю раду, — відповів Страйк.

— А якщо вона й сьогодні не з’явиться?

— Ми домовилися, що до неділі я нічого не роблю, — відповів Страйк, — тож вона має ще одну ніч, якщо не з’явиться в наступні кілька годин.

— Боже, сподіваюся, з нею все добре.

— І я, — відповів Страйк. Намагаючись підтримати це покращення стосунків із Мідж попри всі свої побоювання, він спитав:

— Що там Таша?

— Та, мабуть, у нормі, — відповіла Мідж. — Під її будинком зараз Барклей.

— Добре, — відповів Страйк. — Я щодо тих фото, мабуть, перегнув палицю. Бо не хочу, щоб у Паттерсона була зайва палиця, щоб нас бити.

— Я розумію, — відповіла Мідж. — А ти мене вибач за те, що сказала про оту з надутими цицьками.

— Вибачення прийнято.

Коли Мідж поклала слухавку, Страйк продовжив дивитися в темряву крізь прилад нічного бачення.

Минуло шість годин, а Робін так і не з’явилася.

84

Всі спроби полегшити тиск чи розім’яти до болю затерплі ноги призводили до ще сильніших мук. Невідшліфоване віко ящика стирало спину, коли Робін намагалася бодай трохи змінити позу. Складена вдвічі у чорній темряві, надто налякана і надто зболена, щоб утекти від реальності в сон, вона уявляла, як помре, замкнена в ящику в темній кімнаті. Вона знала, що ніхто не почує, навіть якщо вона кричатиме, проте плакала уривками. За дві чи три години Робін мусила помочитися просто у ящику. Ноги горіли від ваги, що тиснула на них. Лишалося тільки триматися за слова Вейса про «вісім годин». Звільнення настане. Її випустять. Треба триматися за цю думку. І от нарешті це сталося. Робін почула, як у дверях шкребе ключ. Увімкнулося світло. До ящика наблизилася пара ніг у кросівках, а тоді віко відкинули.

— Вилазь, — наказав жіночий голос.

Спершу Робін не могла розігнутися, але потім, спираючись на руки, зуміла зіп’ятися на ноги, нечутливі і слабкі. Тепер уже суха ряса прилипнула до колін, з яких за ніч натекло крові.

Гетті, чорношкіра жінка з довгими косами, яка обшукувала її одразу по прибутті, мовчки показала їй на місце за столом, а тоді вийшла і повернулася з тацею, яку поставила перед Робін. Там була порція каші і склянка води.

— Коли поснідаєш, я відведу тебе до гуртожитку. Тобі дозволено помитися перед денною роботою.

— Дякую, — мляво відповіла Робін. Її вдячність за звільнення не мала меж: хотілося, щоб ця байдужа жінка полюбила її, побачила, що вона змінилася.

Ніхто не дивився на них, коли Робін та її супутниця йшли через подвір’я, спинившись, як завше, перед фонтаном Дайю. Робін помітила, що сьогодні всі одягнені в сині однострої. Вочевидь, сезон Утопленої пророчиці закінчився: почалася пора Цілющого пророка.

Її супутниця стояла під кабінкою, поки Робін милася водявим рідким милом. Її коліна були стерті до крові, так само, як і шматок спини. Загорнувшись у рушник, вона вийшла за Гетті до порожньої спальні, де на ліжку на неї чекали чистий синій одяг і білизна. Коли вона перевдягнулася під наглядом іншої жінки, та сказала:

— Ти сьогодні наглядаєш за Джейкобом.

— Добре, — відповіла Робін.

Страшенно кортіло лягти і заснути, бо від утоми вона майже марила, але Робін покірно вийшла з гуртожитку слідом за Гетті. Нині тільки схвалення від принципалів мало для неї значення. Жахіття ящика навічно залишиться з нею; вона хотіла одного — щоб її не карали. Тепер було лячно навіть, що по неї приїде хтось із агенції, бо в такому разі Робін знову посадять у ящик і покинуть там. Нехай усе лишається як є; було дуже страшно, що агенція поставить її безпеку під загрозу. Може, колись потім, коли вона збереться на силі й за нею перестануть цілодобово стежити, вона спробує втекти, але сьогодні Робін не могла про це думати. Треба коритися. Покора — єдиний спосіб убезпечити себе.

Гетті знову привела Робін до садиби і провела у двері з драконами, а тоді вгору вистеленими шарлатовим килимом сходами. Довгим коридором з лискучими чорними дверима вони пройшли до інших сходів, вузьких і голих, які піднімалися до коридору з похилим дахом. В кінці цього коридору були звичайні дерев’яні двері, які супутниця Робін відчинила.

Коли вона ввійшла до кімнатки на горищі, у ніздрі вдарив неприємний сморід людської сечі та фекалій. Біля дитячого ліжечка сиділа Луїза. На підлозі, застеленій старими газетами, громадилися картонні коробки і стояв майже повний чорний сміттєвий пакет.

— Скажи Ровені, що робити, Луїзо, — наказала жінка, яка привела Робін, — а тоді можеш іти спати.

Вона вийшла.

Робін із жахом уп’ялася поглядом у тіло в ліжечку. Джейкоб був трохи більше метра завдовжки і мав на собі тільки підгузок, але не здавався маленькою дитиною. Його обличчя провалилося, тонка шкіра обтягнула кістки та ребра; руки та ноги були атрофовані, і на дуже білій шкірі Робін побачила синці і, вочевидь, пролежні. Він ніби спав, утробно дихаючи. Робін не знала, що довело Джейкоба до такого жалюгідного стану — хвороба, інвалідність чи давня занедбаність.

— Що з ним? — прошепотіла вона.

На її жах, Луїза відповіла якимсь дивним скавучанням.

— Луїзо? — покликала стривожена цим звуком Робін.

Луїза зігнулася, схопившись за лису голову, а скавучання перетворилося на тваринний крик.

— Луїзо, ні! — гарячково попросила Робін. — Прошу, не треба!

Вона схопила Луїзу за плечі.

— Нас обох знову покарають, — гарячково заговорила Робін, певна, що крик на горищі зацікавить людей внизу, а єдиний шлях до безпеки — мовчання і покора. — Припини! Цить!

Крик припинився. Тепер Луїза просто розгойдувалася на стільці, так само ховаючи обличчя в долонях.

— Вони чекають, що ти підеш. Просто скажи, що мені з ним робити, — попросила Робін, тримаючи старшу жінку за плечі. — Розкажи.

Луїза підняла голову. Її очі були червоні, обличчя — руїна, а на голові виднілися порізи, безсумнівно, через те, що вона голила її покрученими артритом руками, ледь жива від утоми. Якби вона отак зірвалася іншим разом, Робін би скоріше пожаліла її, ніж дратувалася, але в цю мить вона хотіла тільки одного — уникнути зайвої уваги чи покарання, а найменше прагнула знову почути, що вона до чогось підбурює іншого члена церкви.

— Кажи, що робити, — сердито повторила вона.

— Он там підгузки, — прошепотіла Луїза зі сльозами на очах, показуючи на одну з коробок, — а отам серветки. Їжі він не потребуватиме… давай йому воду в непроливній чашці. — Вона показала на підвіконня. — Газети не прибирай… він інколи блює. Ще іноді… в нього бувають судоми. Дивися, щоб не бився об ґратки. Навпроти є туалет, якщо тобі буде треба.

Луїза важко підвелася і на мить затрималася над присмертною дитиною. На подив Робін, вона піднесла пальці до губ, поцілувала їх, а тоді м’яко торкнулася чола Джейкоба. А потім мовчки вийшла.

Робін, не зводячи очей із Джейкоба, підійшла до твердого дерев’яного стільця, з якого встала Луїза, й опустилася на нього.

Хлопчик очевидно помирав. Це було найжахливіше, що Робін бачила на Чапмен-Фарм, і вона не розуміла, чому саме сьогодні їй було доручено піклуватися про нього. Нащо давати таке завдання людині, яка збрехала, порушила церковні правила, зізналася, що сумнівається у своїй відданості церкви?

Хоч яка виснажена була Робін, вона підозрювала, що знає відповідь. Її вирішили зробити спільницею у долі Джейкоба. Мабуть, Вейси десь у глибині душі розуміли, що зовнішній світ вважає такі дії злочинними — сховати дитину, морити її голодом, відмовляти в лікуванні, за винятком «духовної роботи». Людей, які наглядали за його конанням і не звернулися по допомогу, відповідні органи за межами Чапмен-Фарм визнають винними, якщо колись про це дізнаються. Перебуванням у цій кімнаті й неможливістю звернутися по допомогу для дитини Робін прирікала на зацитькування самої себе. Хлопчик може навіть померти, поки вона буде поруч, і тоді Вейси матимуть вічний компромат на неї. Скажуть, що винна вона, і байдуже, як воно насправді.

Тихесенько й абсолютно несвідомо Робін почала нашіптувати:

— Lokah Samastah Sukhino Bhavantu… Lokah Samastah Sukhino Bhavantu…

Доклавши велике зусилля, вона обірвала себе.

«Я не повинна збожеволіти. Я не повинна збожеволіти».

85

Знаючи, що вдень залишатися біля Чапмен-Фарм не можна, бо машину зафіксують камери, і певний, що до ночі Робін не зможе дістатися до периметра, Страйк заселився в гостьовий будиночок «Фелбріґґ-Лоджу», єдиного готелю на кілька кілометрів у цій місцевості. Він планував пару годин поспати, але, звичний засинати де завгодно, хоч на підлозі, цього разу відчував таку напругу, що не зміг розслабитися навіть на чудовому ліжку Здавалося диким отак лежати в затишній милій кімнаті з кремовими шпалерами в листяних орнаментах, тартановими фіранками, купою подушок і керамічним оленем на коминковій полиці, коли в його думках панувала тривога.

Він був радісно пообіцяв Робін, що «зайде» і забере її, якщо довго не матиме звісток від неї, але відсутність пластикового каменя лякала: це означало, що в ній могли впізнати приватного детектива і тепер взяли в заручники. Діставши телефон, Страйк подивився супутникові знімки Чапмен-Фарм. Будівель там було багацько, і Страйк ладен був закластися, що частина має підвали чи приховані кімнати.

Звісно, можна звернутися до поліції, але Робін добровільно вступила до церкви, і доведеться проскочити через чимало бюрократичних обручів, щоб переконати їх в необхідності дати ордер. Не забув Страйк і про центр у Бірмінґемі та Ґлазґо, куди могли перевезти його партнерку. Що, як вона стане другою Дейрдре Догерті, яка пропала без сліду, а церква заявлятиме, що вона просто пішла від них?

Його мобільний задзвонив: Барклей.

— Є новини?

— Цієї ночі вона знову не з’явилася.

— Дідько, — сказав Барклей. — Який план?

— Спробую ще раз сьогодні, але якщо вона так і не з’явиться, я дзвоню в поліцію.

— Авжеж, — мовив Барклей, — саме час.

Коли він поклав слухавку, Страйк трохи полежав у ліжку, доводячи собі, що треба спати, поки є нагода, але за двадцять хвилин здався. У кімнаті був чайник, тож він зробив собі чашку чаю і став перед вікном, за яким було видно дерев’яний чан, який додавався до будиночка.

Знову задзвонив мобільний: Шпеник.

— Що нового?

— Ти мені п’ятисотку винен.

— Дізнався щось про дзвінок Рейні?

— Ага. Дзвонили з номера, який починається на 01263. Жінка сконтачилася з тюрмою, назвалася його дружиною, сказала, шо воно терміново…

— Це точно була жінка? — спитав Страйк, записуючи номер.

— Свин каже, шо на голос жінка. Їй погодили час дзвінка. Казала, шо не вдома, дзвонить від подружки, не хоче, шоб Рейні мав подружчин телефон. Це все, шо я взнав.

— Зрозумів, п’ять сотень твої. Дяка.

Шпеник поклав слухавку. Радий мати хоч якусь справу замість каратися тривогою за Робін, Страйк перевірив, до якої місцевості належить код 01263. Виявилося, що він використовується на чималій території включно з Кромером, Лайонс-Маутом, Ейлмерто-ном і навіть будиночком, де він нині перебував.

Прибравши кілька подушок з канапи, Страйк сів. Він курив вейп, пив чай і мріяв, щоб пошвидше збігли години, і можна було повернутися до Чапмен-Фарм.

86

Робін сиділа з Джейкобом цілий день. У нього справді почалися судоми: Робін постаралася не дати хлопчику скалічитися об ґрати, а коли він нарешті обм’якнув, обережно поклала його назад. Тричі вона міняла йому підгузки, складаючи загиджені у чорний мішок, який стояв тут для цього, і намагалася напоїти, але хлопчик був не в стані ковтати.

Опівдні їй принесла обід одна з дівчат, які стояли чування під храмом чотири ночі тому. Дівчина нічого не сказала їй і старанно відводила очі від Джейкоба. За винятком цього втручання Робін весь час була сама. Вона чула, як внизу по садибі ходять люди, і розуміла, що побути на самоті їй дозволено лише тому, що немає жодної можливості спуститися сходами непоміченою. Раз у раз втома навалювалася на неї; кілька разів Робін задрімувала на твердому дерев’яному стільці й підхоплювалася, коли починала падати.

Тягнулися години, і вона взялася читати розкидані по підлозі газети, щоб не засинати. Так Робін дізналася, що прем’єр-міністр Девід Кемерон пішов у відставку після рішення країни вийти з ЄС, що на його місце прийшла Тереза Мей і що розслідування Чілкота дійшло висновку, що Британія вступила в Іракську війну, коли ще не було вичерпано всі можливості для мирного роззброєння.

Інформація, в якій Робін так давно відмовляли, не пропущена крізь фільтр інтерпретації Джонатаном Вейсом, справила на неї дивний ефект. Вона ніби походила з іншої галактики і змусила Робін ще гостріше відчути свою ізольованість, але водночас її думки полинули до зовнішнього світу, туди, де ніхто не знає ні про які «живі речі», не диктує, що тобі носити та їсти, не намагається упорядкувати мову твоїх слів і думок. Тепер всередині у Робін змагалися два протилежні поривання. Перше стояло на боці її втоми, закликало до обережності та покірливості, радило співати мантру й гнати геть будь-які інші думки. Воно нагадувало про страшні години в ящику, нашіптувало, що Вейси здатні й на гірші речі, якщо Робін порушить ще якісь правила. Але друге поривання питало, як вона повернеться до повсякденної роботи на фермі, знаючи, що за стінами садиби повільно вбивають голодом маленького хлопчика. Воно нагадувало, що вона багато разів виходила з гуртожитку поночі, і ніхто її не спіймав. Воно підбурювало ризикнути — ще раз, востаннє — і втекти звідси.

Коли настав час вечері, їй принесли нову миску локшини і склянку води. Цього разу це зробив хлопчик, який ретельно відводив очі від Джейкоба. Було видно, що йому гидко від смороду в кімнаті, до якого Робін вже призвичаїлася.

Спуститися сутінки, а Робін уже прочитала майже всі газети з підлоги. Не бажаючи вмикати електричне світло, щоб не потурбувати дитину в ліжечку, вона підвелася і підійшла під маленьке віконце, щоб дочитати статтю про лідера Лейбористської партії Джеремі Корбена. Тоді Робін перегорнула сторінку, побачила заголовок «СЛІДОСТВОМ ВСТАНОВЛЕНО: СВІТСЬКА ЛЕВИЦЯ ПОМЕРЛА У ВАННІ», а тоді зрозуміла, що на фотографії Шарлотта Росс, і так голосно ахнула, що аж заворушився вві сні Джейкоб. Притиснувши руку до вуст, Робін дочитала статтю, тримаючи газету близько до очей в присмерковому світлі. Вона встигла дізнатися, скільки саме алкоголю та снодійного Шарлотта спожила, перш ніж перерізати вени у ванній, коли в двері тихенько постукали.

Робін жбурнула газету зі статтею про Шарлотту на підлогу і кинулася до стільця. Двері відчинилися. За ними стояла Емілі зі свіжопоголеною, як у матері, головою.

Емілі тихо причинила по собі двері. Крізь темряву, яка згущалася в кімнаті, Робін роздивилася, що вона у розпачі й мало не плаче.

— Ровено… мені так шкода, пробач, пробач мені.

— За що?

— Я розповіла, що ти дала мені ті гроші в Норвічі. Я не хотіла, але вони погрожували ящиком.

— О, це… нічого страшного, я теж зізналася. Дурістю було думати, що вони не помітять.

— Ти можеш іти. Дзян чекає внизу, він проведе тебе до гуртожитку.

Робін підвелася і рушила дверей, аж тут сталося дещо дивне.

Зненацька вона зрозуміла — і це був не здогад, а тверде знання — що до сліпої плями на периметрі ферми приїхав Страйк. Ця упевненість була такою сильною, що Робін аж спинилася. А тоді повільно розвернулася до Емілі.

— Хто батьки Джейкоба?

— Я не… нам не… ти не повинна питати про такі речі.

— Скажи мені, — не відступила Робін.

У залишках світла з вікна Робін бачила білки очей Емілі. За кілька секунд Емілі прошепотіла:

— Луїза і Дзян.

— Луї… серйозно?

— Так… Дзяну не можна брати молодших жінок. Він НПЧ.

— Що це означає?

— Неприростовий чоловік. Деяким чоловікам заборонено лягати з фертильними жінками. Ніхто, мабуть, не думав, що Луїза досі може завагітніти, але… народився Джейкоб.

— Що ти мала на увазі, коли казала, що Дайю робила на фермі заборонені речі?

— Нічого, — пошепки відповіла Емілі, запанікувавши. — Забудь, що я…

— Послухай, — сказала Робін (вона знала, що Страйк поруч, — просто не мала в цьому сумніву), — ти мені завинила.

По кількох секундах мовчання Емілі прошепотіла:

— Дайю часто тікала замість робити уроки, і все.

— Що саме вона робила, коли тікала?

— Ходила в ліс чи до сараїв. Коли я її питала, Дайю казала, що займається там магією разом з іншими чистими духом людьми.

Іноді вона приносила цукерки чи іграшки. Вона не казала, де бере їх, але хвалилася. Вона була не така, як тепер кажуть. Розбещена. Зла. Бекка теж все це бачила. Вона стверджує, що ні…

— Чому ти казала, що Дайю не втопилася?

— Я не…

— Розповідай!

— Ти повинна йти, — злякано прошепотіла Емілі. — Дзян чекає на тебе.

— То кажи швидше, — відповіла Робін. — Чому ти сказала, що Дайю не втонула?

— Бо… просто… Дайю казала мені, що втече зі старшою дівчинкою і буде жити з нею. — Голос Емілі здавався дивно тоскним.

— Ти говориш про Шері Ґіттінз?

— Звідки ти…

— Ти говориш про Шері?

— Так… я так заздрила. Ми всі дуже любили Шері, вона була ніби… ніби справжня… ніби та, кого називають мамою.

— А до чого тут невидимість?

— А це ти звідки…

— Розповідай.

— Це сталося вночі перед прогулянкою на пляж. Шері дала нам особливий напій, але мені не сподобалося, і я вилила склянку в раковину. Коли всі поснули, я побачила, як Шері висаджує Дайю у вікно. Я розуміла, що цього нікому не можна бачити, і тому прикинулася, що сплю, і Шері повернулася до ліжка.

— Тобто вона виштовхнула Дайю з вікна, а сама пішла спати?

— Так, але то вона просто допомагала Дайю зробити те, що Дайю сама хотіла. Якщо хтось не робив те, чого хотіла Дайю, вона могла влаштувати цій людині проблеми з Татом Джеєм і Мадзу.

Знизу почувся крик:

— Ровено!

— Я в туалеті! — гукнула Робін у відповідь. Розвернувшись до Емілі, якої вже не було видно в темряві, вона спитала:

— А тепер швидко — ти колись розповідала Кевіну про те, що бачила? Скажи мені, прошу.

— Так, — відповіла Емілі. — Пізніше. Коли вже багато років минуло. Коли я розповіла Бецці, що бачила, як Шері висадила Дайю у вікно, вона відповіла: «Ти нічого такого бачила, це неможливо. Якщо ти не бачила Дайю в її ліжку, то це тому, що вона стала невидимою». Бекка теж любила Шері. Вона б зробила для неї що завгодно. Коли Шері пішла, я плакала кілька днів. Я ніби втратила рідну… о Боже! — запанікувала Емілі.

З коридору лунали кроки. Двері відчинилися, рука ляснула по вимикачу. У дверях стояв Дзян у синьому однострої. Джейкоб розплющив очі й тихенько заскиглив. Дзян сердито відвів очі від свого сина.

— Вибач, — сказала Дзянові Робін. — Мені треба було в туалет, а потім треба було сказати Емілі, коли я його поїла і міняла йому…

— Мені не треба цих подробиць, — огризнувся Дзян. — Ходімо.

87

Коли вони з Робін спускалися сходами, Дзян сказав:

— Там так смердить.

Його око смикалося сильніше, ніж зазвичай.

Робін промовчала. Можливо, справа була у глибокому виснаженні, але вона ніби перетворилася на жмурок нервів і гіперчутливості: так само чітко, як появу Страйка біля периметру, вона відчувала: що довше вона лишатиметься у садибі — то гірше для неї.

Коли вони сходили останнім прольотом шарлатових сходів до фойє, Робін почула вибух сміху, і з бічної кімнати з’явився Вейс із келихом, в якому, вочевидь, було вино. Вбраний він був у шовкову версію синього однострою, який носили звичайні віряни, а на ногах знову мав ті дорогі шкіряні капці.

— Артемідо! — промовив він, усміхаючись так, наче вчора нічого не сталося, наче не він наказав замкнути її в ящику, наче не почалася її вже тридцять шоста година без сну. — Ми з тобою знову друзі?

— Так, Тату Джею, — відповіла Робін, сподіваючись, що вийшло достатньо смиренно.

— Хороша дівчинка, — сказав Вейс. — Один момент. Почекай тут.

«О Боже, ні».

Робін і Дзян застигли, чекаючи, а Вейс пішов до свого кабінету з синіми стінами. Робін знову почула гучний сміх.

— А ось і ми, — сказав усміхнений Вейс, повертаючись із Тайо. — Перш ніж ти відпочинеш, Артемідо, прекрасним актом каяття й утвердження твоєї відданості церкві буде духовне єднання з людиною, яка має багато чого тебе навчити.

Серце Робін закалатало так сильно, що вона мало не почала втрачати свідомість. У фойє раптом не стало повітря для її легень.

— Так, — почула вона власний голос. — Звісно.

— Тату Джею! — пролунав веселий викрик, і з вітальні вискочила Нолі Сеймур, рум’яна, вже не в однострої, а у шкіряних штанях і тісній білій футболці. — Ой, Боже, вибачте, — захихотіла вона, побачивши групу.

— Немає за що вибачитися, — відповів Вейс, простягаючи руку і притягуючи Нолі до себе. — Ми просто домовляємося про одне прекрасне духовне єднання.

— О-о-о, ти та щасливиця, Ровено, тобі дістався Тайо? — сказала Нолі до Робін. — Якби я сама не була в духовному шлюбі…

Нолі та Вейс засміялися. Тайо дозволив собі скривити губи у посмішці.

Дзян просто насупився.

— То ходімо? — сказав Тайо до Робін, міцно беручи її за руку. Його долоня була гаряча і волога.

— Дзяне, — сказав Вейс, — ходи з ними, почекай назовні й потім проведи Артеміду до гуртожитку.

Коли Робін та брати Вейси вже йшли до дверей, Робін почула питання Нолі:

— Чому ти називаєш її Артемідою?

Відповіді Вейса вона не розчула, бо у вітальні знову засміялися.

Ніч була прохолодна та ясна, над головою сяяли численні зірки і тонкий, мов зрізаний ніготь, місяць. Тайо провів Робін до басейну Дайю, де вона стала навколішки між братами Вейсами.

— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй. Ем-м… Мені треба до туалету, — заявила Робін, коли підвелася.

— Обійдешся, — відповів Тайо, тягнучи її за собою.

— Треба, — наполягала Робін. — Хочу попісяти.

Вона боялася, що Дзян скаже: «Та ти ж щойно з туалету». Натомість він насупився і мовив до брата:

— Та бляха, хай попісяє.

— Добре, — сказав Тайо. — Тільки швидко.

Робін побігла до гуртожитку. Більшість жінок уже збиралася спати.

Робін проштовхалася до вбиральні. Над раковиною зігнулася Маріон Гакслі, яка чистила зуби.

Одним плавним рухом Робін застрибнула на раковину поруч із Маріон, і та навіть не встигла закричати від подиву, а вона вже відчинила вікно, підтягнулася на високе підвіконня, перекинула ноги на той бік і під крик Маріон: «Що ти робиш?!» — зістрибнула з іншого боку й аж впала від удару об землю. Та за мить Робін уже підвелася і бігла. Вона була така голодна і виснажена, що мала тільки одну перевагу перед братами Вейсами — здатність знаходити дорогу до сліпої плями в темряві. Крізь гупання крові у вухах Робін чула далекі крики. Вона перекинулася через хвіртку на п’ять ґрат і помчала мокрим полем, швидко й нерівно дихаючи — тепер вона була у синьому, синє не так добре видно у темряві, як біле — і в боці кололо так, наче туди встромили меча — але вона прискорилася — тепер вона чула Тайо і Дзяна за спиною.

— Лови її… ЛОВИ!

Робін влетіла у хащу й помчала знайомою стежкою, перестрибуючи через кропиву й коріння, лишаючи позаду знайомі дерева…

І Страйк у «БМВ» побачив, що вона біжить. Відкинувши прилад нічного бачення й схопивши півметрові кусачки, він вибіг із машини. І встиг перекусити три пасма колючки, коли Робін закричала:

— Вони ідуть, ідуть, допоможи мені…

Страйк перехилився через стіну і потягнув її за собою; штани Робін порвалися об рештки дроту, але вона опинилася на дорозі.

Страйк почув, що за нею хтось женеться.

— Скільки їх?

— Двоє… поїхали, швидше, швидше…

— Залазь, — відповів Страйк, штовхаючи її далі, — залазь у машину… НУ Ж БО! — загорлав він, а з гущини дерев саме вигулькнув Тайо Вейс і побіг до постаті, яку бачив перед собою.

Тайо кинувся на детектива, а Страйк розмахнувся важкими металевими кусачками і поцілив просто Тайо у скроню. Той завалився, а постать за ним пригальмувала. Ні перший, ні другий ще не оклигали, а Страйк уже біг до машини. Робін встигла запустити двигун. Вона побачила, що Тайо підводиться, але Страйк був уже в машині. Він ударив п’ятою по педалі газу. Тріумфальний ривок — і ось вони вже мчать геть, і Страйк радіє завершенню довгих днів тривоги, а Робін тремтить і схлипує від полегшення.

88

— Швидше, швидше, швидше, — гарячково просила Робін. — Вони побачать номери на камері…

— Хай бачать, все одно фальшиві, — відповів Страйк.

Він глянув на неї і навіть при тому слабкому світлі жахнувся побаченого. Робін, здавалося, схудла кілограмів на десять, а на обличчі був якийсь набряк і чи то бруд, чи то синець.

— Треба дзвонити в поліцію, — сказала Робін, — там вмирає дитина… Джейкоб, Джейкоб — це хлопчик… вони перестали його годувати. Я цілий день була з ним. Ми мусимо викликати поліцію!

— Подзвонимо, коли доїдемо. Будемо там за п’ять хвилин.

— Де? — стурбувалася Робін.

Вона думала, що вони поїдуть просто до Лондона; хотілося опинитися якомога далі від Чапмен-Фарм, у Лондоні, в безпеці замість божевілля.

— Я орендував кімнату в готелі трохи далі, — сказав Страйк. — Якщо хочеш дзвонити в поліцію, нам потрібний місцевий відділок.

— А що, як вони переслідуватимуть нас? — озирнулася через плече Робін. — Що, як прийдуть нас шукати?

— І нехай, — загарчав Страйк. — Я з величезним задоволенням розіб’ю ще кілька тих довбаних пик.

Але глянувши на Робін знову, він побачив чистий жах.

— Вони не прийдуть, — запевнив він своїм нормальним голосом. — За межами ферми в них немає жодної влади. Вони не можуть тебе забрати.

— Не можуть, — повторила вона не так до нього, як до себе. — Не можуть… таки ні…

Несподіване повернення на волю було надто великою подією, яку Робін не мала сили осягнути за кілька секунд. Раз у раз її доганяли хвилі паніки: вона думала про те, що діється на Чапмен-Фарм, і чи скоро Джонатан Вейс дізнається про її зникнення. Майже не піддавалося уяві те, що його юрисдикція не розповсюджується на цю вузьку темну дорогу з деревами обабіч і навіть на салон машини. Поруч сидів Страйк, великий, відчутний на дотик, реальний, і тільки тепер Робін подумала про те, що б сталося з нею, якби він не чекав на неї за парканом — попри ту її цілковиту впевненість, що він таки чекає.

— Приїхали, — сказав Страйк за п’ять хвилин, заїхавши на темну стоянку.

Він заглушив двигун, а Робін розстебнула пасок безпеки, піднялася над сидінням, обійняла його, тицьнулася обличчям у плече і розридалася.

— Дякую!

— Та за що, — озвався Страйк, теж її обіймаючи й звертаючись до її маківки. — Це моя бісова робота… ти на волі, — додав він, — тепер усе добре…

— Знаю, — схлипнула Робін. — Вибач… вибач…

Це було дуже незручне положення для обіймів, надто для Страйка, який паску безпеки не розстебнув, але ще кілька хвилин вони трималися одне за одного. Страйка гладив Робін по спині, а вона вчепилася в нього й час до часу вибачалася, заливаючи сльозами комір. Коли він торкнувся губами її волосся, Робін не сахнулася, а тільки міцніше притиснулася.

— Все гаразд, — повторював Страйк. — Все добре.

— Ти не уявляєш, — схлипувала Робін, — ти просто не уявляєш…

— Потім усе розповіси, — сказав Страйк. — У нас повно часу.

Він не хотів відпускати її, але в армії вже мав справу з травмованими людьми — власне, сам був одним із цим людей, коли машина, в якій він їхав, злетіла в повітря й забрала половину його ноги — і знав, що не можна розпитувати про пережите одразу після, а треба дати людині фізичний комфорт і підтримку. А отже, розповіді мали зачекати. Вони пройшли через газон до будиночка, одного з трьох у ряду. Страйк обіймав Робін за плечі. Коли він відімкнув двері й відступив, щоб впустити її всередину, Робін переступила через поріг і не повірила своїм очам, побачивши велике ліжко, купу подушок (забагато, на думку Страйка), чайник на комоді, телевізор у кутку. Кімната повнилася захмарною розкішшю: приготувати собі гарячий напій, подивитися новини, самій вирішувати, коли вмикати й вимикати світло…

Робін розвернулася до свого партнера, який саме зачинив двері. — Страйку, — сказала вона, — ти так схуд!

— Це я, бляха, схуд?!

— Як гадаєш, мені можна щось поїсти? — несміливо спитала Робін, ніби то була якась екстравагантна захцянка.

— Так, звісно, — відповів Страйк, ідучи до телефону. — Що ти хочеш?

— Що завгодно, — відповіла Робін. — Бутерброд… байдуже.

Поки він набирав готель, Робін кружляла кімнатою, намагаючись переконати себе, що вона й справді тут, торкаючись усіх поверхонь, розглядаючи листяний візерунок на шпалерах і керамічного оленя. А тоді помітила чан за вікном, чорну поночі воду, в якій відбивалися дерева, і перед очима знову постала безока дитина, що піднімається з глибин хрещального басейну. Страйк, який стежив за нею, побачив, як Робін скривилася і відвернулася.

— Вечерю вже несуть, — сказав він, поклавши слухавку. — Біля чайника є печиво.

Він запнув занавіски, а Робін тим часом схопила два загорнутих у пластик печивка й розірвала упаковки. Вмить усе з’ївши, вона сказала:

— Мені треба подзвонити в поліцію.

Як Страйк і очікував, напряму з відділком зв’язатися не вийшло. Поки Робін на краю ліжка пояснювала оператору причину дзвінка й описувала стан і місце перебування хлопчика на ім’я Джейкоб, Страйк написав на папірці: «Ми тут: Фелбріґґ-Лодж, гостьовий будиночок Ожиновий», і передав їй. Робін з готовністю зачитала свою адресу. Поки вона розмовляла, Страйк написав Мідж, Барклею, Шаху та Пат.

Зі мною. З нею все добре.

Останнє речення здалося Страйку не надто правдивим — хіба що в найширшому сенсі відсутності важких фізичних травм.

— Вони пришлють сюди когось поговорити зі мною, — нарешті сказала Робін Страйкові, поклавши слухавку. — Кажуть, протягом години.

— Матимеш час поїсти, — відповів Страйк. — Я саме писав усім, що ти на волі, поки вони не повсиралися від тривоги.

Робін знову розплакалася.

— Вибач, — вкотре за сьогодні видихнула вона.

— Хто тебе вдарив? — спитав Страйк, показуючи на фіолетово-жовті синці на лівому боці її обличчя.

— Що? — перепитала Робін, намагаючись перепинити потік сліз. — А… Вілл Еденсор.

— Що?!

— Я сказала йому, що його мати померла, — з жахом відповіла Робін. — Дарма… чи… не знаю, може, і не дарма… Я намагалася достукатися до нього… кілька днів тому… там було або це, або секс із ним… вибач, — повторила вона, — стільки всього сталося зі останні кілька днів…

Вона ахнула.

— Страйку, я так співчуваю щодо Шарлотти.

— Звідки ти в біса це дізналася? — ошелешено спитав Страйк.

— Побачила вдень у старій газеті… це так жахливо…

— Сталося як сталося, — відповів Страйк, якому наразі значно більше за Шарлотту була цікава Робін. Його мобільний за-дзижчав.

— Це Барклей, — сказав Страйк, прочитавши повідомлення. — «Слава сраці», пише.

— О, Сем, — схлипнула Робін, — я його бачила минулого тижня… минулого ж, так? Стояла і дивилася на нього з лісу… треба було йти вже тоді, але мені здавалося, що я мало дізналася… вибач, я весь час плачу, не знаю, чому…

Страйк сів поруч із нею на ліжко і знов обійняв за плечі.

— Вибач, — повторила вона, притискаючись до нього. — Вибач, будь ласка…

— Та годі вибачатися.

— Це… від полегшення… мене замкнули в ящику… і Джейкоб… і Маніфестація, це був просто… — Робін знову ахнула, — …а Лін, що з Лін, ви її знайшли?

— Пат обдзвонила лікарні, але в них її немає, — відповів Страйк, — хіба що її туди поклали під іншим іменем, але…

Його мобільний знову задзижчав.

— Мідж, — повідомив він і прочитав повідомлення вголос: — І «Слава сраці».

Телефон задзижчав утретє.

— Шах. «Слава сраці». Слухай, може, їм словники подарувати на Різдво?

Робін засміялася і зрозуміла, що не може припинити, хай навіть з очей текли сльози.

— Зажди, — сказав Страйк, мобільний якого знову задзижчав. — У нас виняток. Пат пише: «Справді все добре?»

— Ох… я люблю Пат, — сказала Робін, сміх якої знову перетворився на схлипування.

— Їй шістдесят сім, — повідомив Страйк.

— Що — шістдесят сім?

— Я те саме спитав, коли вона сказала. Шістдесят сім років.

— С-серйозно? — спитала Робін.

— Так. Але я її не звільнив. Подумав, що ти на мене розсердишся.

У двері постукали, і Робін аж підскочила, ніби почула постріл. — Це просто твій бренді, — пояснив Страйк, підводячись.

Взявши склянку в люб’язної готельної працівниці, передавши її партнерці і знову сівши на ліжко, Страйк сказав:

— І до інших новин: Літтлджон виявився шпигуном. З «Паттерсон Інкорпорейтед».

— О Боже мій! — озвалася Робін, саме пригубивши бренді.

— Та не кажи. Але є й хороша новина: він воліє працювати на нас і запевняє, що дуже надійний та вірний.

Робін розреготалася, хоча так само не могла стримати сльози. Страйк, який навмисно розповідав їй про життя за межами Чапмен-Фарм замість розпитувати про те, що відбувалося на фермі, теж сміявся, а сам мовчки відмічав усе те, що Робін уже встигла сказати йому про ці останні кілька днів: «мене замкнули в ящику… або це, або секс із ним… і Маніфестація, це був просто…»

— І Мідж на мене заїлася, бо я вирішив, що вона щось занадто зблизилася з Ташею Майо.

— Страйку!

— Не хвилюйся, Пат мене вже насварила. Вона колись знала іншу лесбійку, тож тепер розбирається в питанні.

У сміху Робін мерехтіла нотка істерики, але Страйк, розуміючи цінність гумору у мить жахіття та необхідність показати Робін, що вона справді повернулася до зовнішнього світу, продовжив інформувати її про те, як велося агенції за її відсутності, аж у двері знову постукала працівниця, яка принесла суп і сендвічі. Робін зробила кілька ковтків супу з таким виглядом, ніби не їла кілька днів, але за пару хвилин відклала ложку й відставила миску на столик при ліжку.

— Можна я просто…

Закинувши ноги на ліжко, вона упала на подушку і негайно заснула.

Страйк обережно, щоб не розбудити її, встав із ліжка і перемістився у крісло, вже не усміхаючись. Він був стривожений: Робін здавалася значно вразливішою, ніж можна було виснувати з її листів, а крізь порвану холошу штанів було видно стерту шкіру на коліні, ніби вона пересувалася навколішки. Сильне схуднення й виснажений стан, мабуть, слід було передбачити, але істерика, нестримний страх, дивна реакція на чан із водою, зловісні уривки інформації — все це складалося у серйознішу, ніж він очікував, картину. Що то в біса за «ящик», в якому її замкнули? І чому вона сказала, що єдиною альтернативою удару в обличчя був примусовий секс із сином їхнього клієнта? Страйк знав, що його партнерка — смілива людина, іноді навіть нерозсудливо смілива. Якби він не вірив у неї, то нізащо не відправив би на Чапмен-Фарм під прикриттям, але тепер здавалося, що треба було послати туди когось із чоловіків, відмовивши Робін у її проханні.

Гуркіт машини змусив Страйка підвестися і визирнути у вікно.

— Робін, — тихо покликав він, підійшовши до ліжка, — поліція приїхала.

Вона не прокинулася, тож він легенько потрусив її за плече, і тоді вона підхопилася й витріщила на нього дикі очі, ніби не впізнала.

— Поліція, — сказав Страйк.

— А… — промовила Робін, — так… гаразд…

Вона із зусиллям сіла. Страйк пішов відчиняти двері.

89

З норфолкської поліції приїхало двоє чоловіків: старший, лисуватий і огрядний, і молодший, худорлявий і сторожкий. Майже півтори години вони слухали свідчення Робін. Страйк розумів, що вони хочуть якнайповніше зрозуміти суть звинувачень з її боку, адже початок такого розслідування передбачав, що треба буде отримати ордер на вхід до території, яка належить заможній і дуже схильній до сутяжництва організації. І все ж — хай навіть за подібних обставин він сам діяв би так само — повільні скрупульозні розпитування і ретельне з’ясування всіх дрібниць дратували його.

— Так, на верхньому поверсі, — втретє повторила Робін. — У кінці коридору.

— А яке в Джейкоба прізвище?

— Має бути або Вейс, або Бірбрайт… даруйте, Пірбрайт, — відповіла Робін, якій важко було не засинати. — Не знаю, котре саме… це прізвища його батьків.

Страйк бачив, як чоловіки поглядають то на її подертий спортивний костюм із логотипом УГЦ, то на синці на обличчі. Безперечно, її історія здалася їм дивною: Робін сказала, що її ударили по обличчю, але звинувачень з цього приводу вона не висуває, відмахнулася від питань про поранене коліно і тільки наполягала, що вони мають врятувати дитину, яка вмирає у кімнатці під дахом за дверима з різьбленими драконами. Підозріливо поглядали поліціянти і на Страйка: чи не цей міцний чолов’яга, що мовчки спостерігає за інтерв’ю, наставив їй синців? Коли Робін пояснила, що вона приватна розслідувачка з детективної агенції Страйка та Еллакотт у Лондоні, це сприйняли якщо не відверто підозріливо, то дуже стримано: складалося враження, що все це вимагає перевірки, та й речі, прийнятні для столиці, у Норфолку на віру ніхто не прийме.

Зрештою поліціянти вирішила, що сьогодні більше нічого не доб’ються, і пішли. Провівши їх до стоянки, Страйк повернувся до кімнати і побачив, що Робін їсть облишений раніше сендвіч.

— Послухай, — сказав Страйк, — вільних кімнат більше немає. Ти лягай на ліжку, а я зсуну стільці чи що…

— Та ну, — відповіла Робін. — Я з Раяном, ти з цією… як її… Жужу…

— Твоя правда, — погодився Страйк.

— Тож можемо обоє спати в ліжку, — сказала Робін.

— Мерфі в Іспанії, — повідомив Страйк, трохи обурений тим, що доводиться його згадувати.

— Я знаю, — відповіла Робін. — Він про це написав в останньому… — Вона позіхнула —…листі…

Доївши сендвіч, Робін спитала:

— У тебе немає чогось, в чому я могла б спати?

— Є футболка, — відповів Страйк, витягаючи її з баула.

— Дякую… дуже хочу в душ…

Робін підвелася і пішла до ванної кімнати, прихопивши футболку Страйка.

Він знову сів у крісло, з якого слухав розмову Робін з поліцією, охоплений суперечливими емоціями. Поївши, подрімавши і поговоривши з поліцією, Робін ніби трохи прийшла до тями, і це було добре, та все ж Страйк не міг не думати про те, що стороння людина могла б вирішити, що він користується ситуацією, якби він і справді ліг із Робін в одне ліжко. Мерфі цьому б точно не зрадів — хоч не сказати, що у плани Страйка входило радувати Мерфі.

Шум води у ванній збудив думки, які Страйку не можна було плекати. Знову підвівшись, він зібрав посуд і столове начиння Робін, гучно ними брязкаючи, склав на тацю і виніс за двері, щоб персонал забрав. Потім Страйк без жодної потреби перебрав свої речі, поставив заряджатися телефон, повісив куртку, постукавши при цьому вішаками: ніхто тепер не скаже, що він сидів у кріслі, слухав душ і уявляв свою ділову партнерку голою.

Робін тим часом намилювала стерті коліна, вдихаючи незнайомий запах гелю для душу й починаючи усвідомлювати, що вона справді вирвалася з Чапмен-Фарм. Розмова з поліцією була втомлива, але ніби заземлила її. Стоячи під гарячою водою й тішачись приватності, дверям із замком і присутності Страйка за ними, вона подумала, що пережила ще не найгірше: адже вона не дитина, нездатна втекти, без друзів і в повній владі режиму, що панує на Чапмен-Фарм. Попри утому тіла вона знову відчувала нервову бадьорість.

Насухо витершись, вона вичавила трохи Страйкової пасти, якомога краще почистила зуби краєм рушника і надягнула його футболку, яка для неї була приблизно як мінісукня. А тоді, шкодуючи, що не можна їх спалити просто зараз, віднесла кофту і штани з логотипом УГЦ до кімнати, поклала на крісло і, не помічаючи, що Страйк старається на неї не дивитися, лягла в ліжко. Склянка бренді, яку він їй замовив, досі була на столику. Робін потягнулася по неї і зробила ще один великий ковток: смак бренді неприємно контрастував із зубною пастою, але їй подобалося, як від нього пече в горлі.

— Як ти? — спитав Страйк.

— Нормально, — відповіла Робін, сідаючи і спираючись на подушки. — Боже, як… як добре бути на волі.

— Радий це чути, — сердечно відповів Страйк, так само не дивлячись на неї.

— Вони жахливі, — сказала Робін, хильнувши ще бренді, — просто справжнє зло. Я думала, що знаю… ми всяке бачили, але УГЦ — це щось інше.

Страйк відчував, що вона хоче поговорити, але боявся знову підштовхнути її до розбитого стану, в якому Робін перебувала до приїзду поліції.

— Можеш не розповідати мені просто зараз, — сказав він, — але, наскільки я зрозумів, минулий тиждень був кепський?

— Кепський, — відповіла Робін, уже не така бліда після кількох ковтків бренді, — це ще м’яко сказано.

Страйк сидів у кріслі, а Робін почала розповідати про події останніх десяти днів. Вона не стала розписувати, як їй була страшно, і вилучила деякі деталі — Страйку не треба було знати, що в ящику вона обмочилася, що кілька годин тому вона чекала на зґвалтування (друге в житті), чи де її торкалися руки Джонатана Вейса, коли вони лишилися наодинці у кабінеті з павичево-синіми стінами — але голих фактів вистачило, що підтвердити найгірші побоювання її партнера.

— Курва, — вимовив він, коли вона договорила. — Робін, якби я…

— Це мусила бути я, — заперечила вона, вірно вгадавши, що він хоче сказати. — Якби ти відправив туди Барклея чи Шаха, вони б стільки не дізналися. Треба бути жінкою, щоб побачити те, що бачила я.

— Цей ящик… це ж просто довбані тортури.

— Ще й дуже ефективні, — зі смішком відповіла вже дуже рум’яна від бренді Робін.

— Якщо…

— Я вирішила піти туди. Це не твоя відповідальність. Я цього хотіла.

— Але…

— І тепер ми знаємо.

— Знаємо що?

— Знаємо, як далеко вони готові зайти. Я легко уявляю, як Вейс зі сльозами на очах натискає на гачок пістолета. «Я шкодую, що мушу це робити».

— Думаєш, це вони вбили Кевіна Пірбрайта?

— Саме так.

Страйк вирішив не розвивати цю тему, хоч і дуже хотілося. Одна справа — дати Робін вилити душу, але серед ночі розводити теорії про убивства — це вже занадто, тим паче що Робін мала червоні щоки не тільки від алкоголю, а й через виснаження.

— Ти точно не проти…

— Та ‘кі проблеми, — відповіла Робін уже трохи нерозбірливо.

Тож Страйк і собі сходив до ванної і повернувся у трусах-боксерах і футболці, в якій ходив цілий день. Робін встигла заснути просто на місці.

Страйк вимкнув світло і тихо, щоб не розбудити її, ліг, та коли матрас прийняв його повну вагу, Робін стрепенулася і в темряві намацала його руку й міцно стиснула її.

— Я знала, що ти там, — крізь сон промимрила вона. — Точно знала.

Страйк не відповів, а просто тримав її руку, аж поки за п’ять хвилин Робін протяжно зітхнула, відпустила його і відвернулася на інший бік.