Стрімка могила

Квень/Придушення (Виснаження)

Води в озері немає: образ ВИСНАЖЕННЯ. Так муж учтивий закладає власне життя На виконання своєї волі.

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

52

«Я так втомилася… ти навіть не уявляєш, наскільки… як я хочу вибратися звідси…»

Робін подумки зверталася до свого партнера за агенцією, вилами вигрібаючи гній зі стайні ширських коників. Минуло п’ять днів, відколи її понизили з високорівневої групи, і не видно було, щоб її збиралися вилучати з товариства найнижчих чорноробів. Чим вона заслужила покарання. Робін теж не знала. Окрім дуже коротких сеансів співання мантр у храмі, увесь час Робін тепер був відданий фізичній праці: вона доглядала худобу, прибирала і працювала у пральні та на кухні.

На свій Тиждень служіння приїхала нова група кандидатів, але Робін до них і близько не підпустили. Вона бачила, як новачків водять по фермі і загадують їм різні завдання, але її, вочевидь, не вважали достатньо надійною, щоб наглядати за ними — на відміну від Вів’єн та Амандіпа.

Віряни, зайняті важкою фізичною працею, отримували не більше їжі, ніж ті, хто сидів на лекціях та семінарах, а спали ще менше, бо мусили зрання іти по яйця на сніданок, а ввечері мили посуд після сотні людей. Виснаження Робін сягнуло такого рівня, що її руки трусилися, коли не тримали якесь знаряддя праці чи стос тарілок, на периферії зору миготіли тіні, а все тіло боліло, ніби під час грипу.

На мить спинившись і опершись на вила — весняний день був нежаркий, але вона все одно пітніла — Робін глянула в бік свинарника, який було видно крізь двері стайні, де двійко здоровенних свиноматок дрімало під мінливим сонцем серед багна та фекалій; ніздрів Робін досягав сірчасто-амонієвий сморід, що розливався у вологому повітрі. Роздивляючись їхні голі п’ятачки, маленькі очі й жорстку щетину на тілах, вона згадала, що Абіґейл, доньку Вейса, змусили спати поруч із ними голою у тому бруді. Стало гидко.

Вона чула голоси з городу, де кілька людей саджали овочі й розпушували землю. Тепер Робін точно знала, що убогі овочі, вирощувані на ділянці біля свинарника, тільки створювали ілюзію, ніби церква живе з землі; вона на власні очі бачила величезну комору з пачками локшини швидкого приготування, банками консервованих томатів і промисловими коробками розчинного супу.

Робін повернулася до вигрібання стайні, коли до її вух долинув якийсь гамір на городі. Вийшовши до входу, вона побачила, що Емілі Пірбрайт і Дзян Вейс горлають одне на одного, а решта робітників із жахом дивляться на них.

— Роби, що тобі сказано!

— Не буду! — кричала Емілі, вся червона.

Дзян спробував силоміць пхнути Емілі в руки сапку, і вона аж похитнулася і відступила на кілька кроків, але не піддалася.

— Не буду я цього робити, чорт забирай! — закричала вона на Дзяна. — І ти мене не змусиш!

Дзян заніс сапку над головою Емілі, наступаючи на неї. Хтось із натовпу закричав «ні!», а Робін із вилами у руках вилетіла зі стайні.

— Не займай її!

— Повертайся до роботи! — закричав на Робін Дзян, але видно було, що він передумав бити Емілі сапкою і натомість схопив її за руку і потягнув з городу.

— Відчепися! — закричала вона, ляскаючи його вільною рукою. — Відчепися, чорт довбаний!

До них кинулося двоє молодиків у червоних одностроях і за кілька хвилин умовили Дзяна відпустити Емілі, яка негайно втекла за ріг стайні й зникла з очей.

— Матимеш проблеми! — закричав їй услід Дзян, який увесь спітнів. — Мама Мадзу тобі покаже!

— Що сталося? — спитав голос за спиною Робін. Та озирнулася, і в неї упало серце. Це знову була молода жінка в окулярах і з великою родимкою на підборідді, з якою Робін познайомилися у перший день на городі. Дівчину звали Шона, і Робін щось надто часто бачила її останнім часом.

— Емілі не захотіла працювати на городі, — відповіла Робін, досі не розуміючи, чим викликаний такий спротив з її боку. Попри незадоволений вигляд вона, наскільки бачила Робін, зазвичай приймала всі завдання стоїчно.

— Вуна за це заплатить, — дуже вдоволено відповіла Шона. — А ти ходи зі мною до класів. Годину пупрацюємо з першачками. Мені дузволили самій обрати помічницю, — гордовито додала вона.

— Хіба я не маю вигрібати стайні? — спитала Робін.

— Вони це зроблять, — відповіла Шона, велично вказуючи на робітників на городі. — Ходімо.

Тож Робін притулила вила до стіни стайні і пішла за Шоною під дрібним дощиком, досі ламаючи голову над вчинком Емілі, який вона тепер пов’язала з її відмовою їсти овочі за вечерею.

— В Емілі прублеми, — повідомила Робін Шона, коли вони проходили повз свинарник. — Краще тримайся від неї пудалі.

— Чому в неї проблеми? — спитала Робін.

— Ха-ха, так я тобі й сказала, — з противним самовдоволенням відповіла вісімнадцятирічна Шона. Зважаючи на її невисокий статус, Робін підозрювала, що їй нечасто випадала нагода зверхньо поставитись до когось на Чапмен-Фарм, і тепер дівчина користувалася рідкісною можливістю. За кілька останніх днів Робін виявила, що мовчання Шони під час лекції про доктрину церкви, яку читав Вілл Еденсор, зовсім не відповідала істинній натурі Шони. Насправді вона була втомливою і невгомонною балакухою.

Протягом цих кількох днів Шона за всякої нагоди підходила до Робін, узявши на себе завдання перевірити її знання термінології УГЦ, а потім просто відповідала Робін її власними словами, щось упустивши, а щось просто перекрутивши. З їхніх розмов Робін дізналася, що Шона вважає, ніби сонце обертається навколо Землі, країною керує «примістр», а Тато Джей регулярно спілкується з позаземними формами життя (такого Робін не чула більше ні від кого на фермі). Робін підозрювала, що Шона не вміє читати, бо вона уникала будь-якого написаного слова, навіть інструкцій на звороті пакетів із насінням.

Шона познайомилася з Татом Джеєм завдяки одній із багатьох програм церкви з допомоги нужденним дітям. Вона увірувала і вступила до лав церкви майже негайно, однак ключові елементи вчення УГЦ не трималися у загалом вельми піддатливій голові Шони. Вона постійно забувала, що не можна називати людей за родинними зв’язками й попри наполягання УГЦ на тому, що слава та багатство — то безглузді атрибути матеріалістичного світу, захоплювалася зірковими гостями ферми й часто обговорювала ціну та моделі взуття Нолі Сеймур.

— Чула про Джейкоба? — спитала вона у Робін, коли вони проходили повз закинутий сарай, де вона знайшла бляшанку з-під печива та полароїди.

— Ні, — відповіла Робін, яка досі думала про те, за що Емілі так ненавидить овочі.

— Вчора до нього приходив Тато Джей.

— О, він повернувся?

— Та йому вуно не треба. Він являється до людей духом.

Шона скоса глянула на Робін з-за брудних скелець окулярів.

— Не віриш мені?

— Та звісно вірю! — якомога переконливіше відповіла Робін. — Я бачила тут неймовірні речі. Бачила, як на поклик Тата Джея з’явилася Утоплена пророчиця.

— Не з’явилася, — негайно виправила її Шона, — а марафестувалася.

— Ой, так-так, звичайно, — закивала Робін.

— Тато Джей казав, що Джейкобу час піти. Його душа надто фора. І краще вже не буде.

— Хіба його не лікує доктор Джов? — спитала Робін.

— Він зробив для Джейкоба більше, ніж роблять таким у зов-нішньому світі, — відповіла Шона точнісінько як Пенні, — але Тато Джей каже, що старатися далі нема сенсу.

— А що саме не так із Джейкобом?

— Він мічений.

— Як це?

— Мічений, — пошепки відповіла Шона, — диявулом!

— А як визначити, що людина мічена дияволом? — поцікавилася Робін.

— Тато Джей такі речі бачить. Навколо повно мічених людей, їхні душі ненурмальні. Багато хто працює в уряді, і таких ми маємо викурініти.

— «Викоренити»? Як це?

— Ну, пузбутися, — стенула плечима Шона.

— Як?

— Та хуч би як, бо тільки так ми хутчіш дусягнемо Лотусового Шляху. Ти ж знаєш, що таке Лотусовий Шлях?

Робін почала відповідати, що Лотосовий Шлях — це земний рай, який настане, щойно УГЦ виграє свою битву проти матеріалістичного світу, а тоді безперешкодно перенесеться у посмертя, але Шона перебила їй.

— О, диви. БП.

Бекка Пірбрайт ішла через подвір’я перед ними. Її волосся сяяло на сонці. Робін уже чула балачки про Бекку серед чорноробів і кухонних працівників. Усі погоджувалися, що Бекка надто юна, щоб отак стрімко піднестися серед церковних чинів, і що вона надто високої думки про себе.

— А знаєш, чому ми її називаємо «БП»?

— Бо це не тільки «Бекка Пірбрайт», а й «бульбашкова персона»? — здогадалася Робін.

— Та-ак, — кивнула Шона, явно розчарована тим, що Робін сама розгадала жарт. — Овва, — додала вона, побачивши, як Бекка на мить опустилася навколішки перед фонтаном Утопленої пророчиці. — Завжди патякає, як вуна дружила з Дайю, але то брехня. Мені Сіта сказала. Знаєш Сіту?

— Так, — відповіла Робін. З підстаркуватою Сітою вона познайомилася під час останнього відрядження на кухню.

— Вуна каже, що БП і Дайю одна одну терпіти на могла. Сіта все пам’ятає, все, що було.

— Ти про утоплення Дайю? — спитала Робін, а Бекка тим часом зникла у храмі.

— Так, і про всі чудеса, про які рузповідає БП. Сіта каже, що БП нічого не бачила. А ще сестра БП — це Емілі.

— Так, я…

— Ми думаємо, що саме тому Тато Джей не хоче прирустити з Беккою, хоч вуна дуже хоче.

— Приростити? — перепитала Робін.

— Прирустити, — повторила Шона; вони саме зупинилися вклонитися фонтану Дайю і змастити чола її водою. — Утоплена прурочиця благословить тих, хто вклуняється їй. Ну ти зовсім нічого не знаєш, так? — спитала Шона, знову підводячись. — Приростити — значить народити дитину! Я аж двох прирустила, — гордовито додала Шона.

— Двох? — перепитала Робін.

— Так, одну, коли щойно приїхала, хлопчика, його відправили до Бірмінґема, і ще духорождену дівчинку, вуна буде ще краща. Всі знають, що БП хоче прирустити від Тата Джея, а він не хоче. У неї сестра бунтівна і ще Джейкоб.

Зовсім заплутавшись, Робін спитала:

— А Джейкоб тут до чого?

— Ну ти нічого не знаєш, так? — захихотіла Шона. Вони пройшли під аркою до частини ферми, де був дитячий гуртожиток і класні кімнати та ввійшли до дверей з номером «1». За ними була занедбана класна кімната, обклеєна дитячими малюнками. Двадцятеро малюків у червоних одностроях вже сиділи за партами. Їм було, на погляд Робін, від двох до п’яти років. Вона здивувалася, що дітей так мало, адже на фермі сотня людей мала незахищений секс, але у першу чергу її вразила їхня дивна пасивність, їхні очі блукали, обличчя були відсутні, мало хто крутився — за винятком маленької Цін, яка залізла під парту і ліпила шматки пластиліну на підлогу. Хмарка білого волосся на її голові різко контрастувала зі стриженим волоссям решти дітей.

Побачивши Робін та Шону, жінка, яка вголос читала дітям, полегшено підвелася.

— Сторінка тридцять два, — сказала вона, передаючи Шоні книжку. Шона дочекалася, коли жінка вийде, кинула книжку на вчительський стіл і мовила:

— Ну добре, придумаємо їм заняття.

Вона взяла стос розмальовок.

— Будемо рузмальовувати прурока, — оголосила вона, а тоді віддала половину стосу Робін, щоб та роздала розмальовки дітям. — Ото моя, — байдуже додала Шона, показавши на заморене дівча, а тоді гаркнула: — Ану сядь!

Вона зверталася до Цін. Та почала плакати.

— Не зважай, — порадила Шона Робін. — Хай вчиться.

Тож Робін почала роздавати розмальовки, на яких був контурний малюнок Украденого пророка УГЦ. Робін чекала, що хоча б на малюнках для дітей не буде мотузки, але ні, вона гордо звисала з його шиї. Проходячи повз парту Цін, вона непомітно нахилилася, зібрала з підлоги пластилін і віддала дитині, яка перестала плакати аж так невтішно.

Ходячи між дітей, щоб похвалити чи загострити олівець, Робін чимдалі сильніше непокоїлася через їхню поведінку. Тепер, коли вона приділяла їм персональну увагу, діти на диво охоче тягнулися до неї, хоча бачили вперше в житті. Одна дівчинка без запрошення сіла Робін на коліна; друга почала гратися з її волоссям і тулитися до руки. Робін цей дитячий потяг до забороненої церквою ласки здався сумним і лякаючим.

— Ану припини! — сказала Шона до Робін просто перед класом. — Це матеріальне власництво.

Тож Робін м’яко відчепила від себе малечу і натомість пішла роздивитися малюнки на стінах, з яких частину явно намалювали старші учні, бо вона добре впізнавала сюжети. Здебільшого це було життя на Чапмен-Фарм; вона звернула увагу на далеку вежу, яка підносилася на обрії, ніби гігантська шахова фігура.

Один із малюнків особливо її зацікавив. Він був підписаний «Дериво з сокирею» і зображав велике дерево, біля підніжжя якого лежала сокира. Вона саме розглядала цей малюнок, явно намальований нещодавно, бо папір був зовсім білий, коли двері класу за її спиною прочинилися.

Робін озирнулася і побачила Мадзу у довгих червоних шатах. У класі запала мертва тиша. Діти ніби позастигали.

— Я відправила Вів’єн до стайні по Ровену, — тихо промовила Мадзу, — і дізналася, що ти забрала її із завдання, яке загадала їй я.

— Так сказали ж, що сама можу обрати пумічницю, — промовила перелякана Шона.

— З твоєї групи, — відповіла Мадзу. Її спокійний голос не пасував до виразу тонкого білого обличчя з різновисокими чорними очима. — А не з іншої.

— Вибач, — прошепотіла Шона. — Я думала…

— Ти не вмієш думати, Шоно. Ти це довела багато разів. Але ти муситимеш думати.

Мадзу пробіглася очима по дітях і спинила погляд на Цін.

— Обріж їй волосся, — наказала вона Шоні. — Я більше не хочу дивитися на це нехлюйство. Ровено, — мовила вона, уперше глянувши безпосередньо на Робін, — ходи зі мною.

53

У голові наморочилося від страху, коли Робін ішла через клас до Мадзу й виходила за нею назовні. Вона хотіла вибачитися, пояснити Мадзу, що гадки не мала, що не можна іти з Шоною до класу, але боялася ненароком погіршити своє становище.

Відійшовши на кілька кроків від класу, Мадзу зупинилася і розвернулася до Робін, яка теж уклякнула на місці. Це вперше вони опинилися так близько одна до одної, і Робін зрозуміла, що, як і Тайо, Мадзу не дуже дбає про особисту гігієну. Вона відчувала сильний запах немитого тіла, так-сяк прихований під сильним ароматом ладану. Мадзу мовчала й тільки дивилася на Робін своїми темними різновисокими очима, змушуючи першою порушити мовчанку.

— Я… мені дуже шкода. Я не знала, що Шона не мала права забирати мене зі стайні.

Мадзу так само незворушно дивилася на неї, і знову Робін відчула дивний, тваринний страх із домішкою відрази, який не можна було пояснити самою лише владою, яку ця жінка мала у церкві. Ніав Догерті казала, що Мадзу схожа на великого павука; Робін і сама сприймала її як якусь недобру слизьку тварюку, що ховається на дні ставка; але насправді жодне з цих порівнянь не відбивало того, наскільки Мадзу була дивна. Робін ніби заглядала у пащу безодні, чиї глибини були непроникні.

Вона здогадувалася, що Мадзу чекає на щось більше за слова вибачення, але не розуміла, що це має бути. А тоді почувся шурхіт тканини. Опустивши очі, вона побачила, що Мадзу підняла поділ, оголивши брудну ногу в сандалії. Робін знову підняла погляд до її дивних різновисоких очей. Вона відчула істеричне бажання зареготати — адже не могла Мадзу чекати, що Робін поцілує її ногу, як дівчата, у яких вночі втекла дитина? — але це бажання змерхло від виразу обличчя Мадзу.

Секунд із п’ять Робін та Мадзу просто дивилися одна на одну, і Робін розуміла, що це випробування, і якщо вона прямо спитає, чи справді Мадзу хоче цього жесту, то буде так само небезпечно, як показати свою огиду чи недовіру.

«Просто зроби це».

Робін стала навколішки, швидко схилилася над ногою з чорними нігтями, торкнулася її губами і знову випрямилася.

Мадзу жодним знаком не показала, що взагалі помітила цю офіру, а просто опустила поділ і пішла далі, ніби нічого не сталося. Робін почувалася враженою та приниженою. Роззирнулася — чи бачив це хтось іще? Вона спробувала уявити, що сказав би Страйк, і відчула нову хвилю сорому. Як вона взагалі пояснить йому, нащо це зробила? Він подумає, що вона здуріла.

Біля басейну Дайю Робін знову стала навколішки і промимрила звичну ритуальну фразу.

Мадзу поруч із нею тихо промовила:

— Благослови мене, моя дитино, і покарай тих, хто сходить зі Шляху.

Тоді Мадзу підвелася, так само не дивлячись на Робін і не говорячи з нею, і рушила до храму. Панікуючи, Робін пішла слідом. Вона передчувала те, що буде. І справді, у храмі вона побачила свою колишню високорівневу групу, де були Амандіп, Волтер, Вів’єн та Кайл. Усі сиділи на стільцях, поставлених колом на блискучу п’ятикутну сцену. Вигляд усі мали суворий. Робін відчула ще більшу загрозу, коли побачила, що Тайо теж у храмі.

— Ровена взяла на себе працю, яка їй не була загадана, і саме тому ти не знайшла її, Вів’єн, — повідомила Мадзу, піднімаючись східцями, і сіла на вільний стілець, розправивши розшиті бісером червоні шати. — Вона принесла данину покори, а тепер ми дізнаємося, чи не порожнім був той вчинок. Постав свого стільця у центр кола, Ронено. Ласкаво прошу до твого Одкровення.

Робін взяла вільний стілець і поставила посередині чорної сцени, під якою ховався хрестильний басейн. Вона сіла і спробувала, притиснувши до колін спітнілі долоні, зупинити свої ноги, які трусило.

Світло у храмі почало мерхнути, лишивши освітленою тільки сцену. Робін не пригадувала, щоб під час попередніх Одкровень гасили лампи.

«Зберися», — сказала вона собі. Вона спробувала уявити усмішку Страйка, але це не допомогло: реальність була надто нагальною та близькою, хай навіть обличчя та постаті людей навколо ховалися у темряві, а губи дивно пекло, ніби доторк до ноги Мадзу лишив на них токсичний наліт.

Мадзу підняла довгий блідий палець, і двері храму за спиною Робін з ляскотом зачинилися, змусивши її підскочити на місці.

— Нагадаю, — спокійно промовила Мадзу, звертаючись до кола, — що терапія первинної реакції є формою духовного очищення. У цьому безпечному та святому місці ми говоримо словами матеріалістичного світу, щоб бороти матеріалістичні думки та вчинки. Це буде очищення не тільки для Ровени, а й для нас самих, коли ми витягатимемо й викидатимемо терміни, яких більше не вживаємо, та які досі зберігає наша підсвідомість.

Робін побачила, як темні постаті навколо кивають. У роті стало зовсім сухо.

— Отже, Ровено, — промовила Мадзу, чиє обличчя було настільки білим, що Робін досі бачила його в темряві, а криво посаджені темні очі сяяли, — настав твій час зізнатися у всьому, що ти зробила чи подумала, і що вселило в тебе глибокий сором. Який вчинок ти відкриєш нам першим?

Дуже довго — так здавалося, хоча минули лічені секунди — Робін не могла придумати, що сказати.

— Що ж, — нарешті почала вона, і у мовчазному храмі її голос лунав неприродньо голосно, — я працювала у піарі, і, мабуть, там багато уваги приділялося зовнішності і думці інших…

Кінець речення потонув у насмішках, які хвилею пронеслися по колу.

— Фальшиве «я»! — басом гаркнув Волтер.

— Заперечення, — почувся жіночий голос.

— Ти не можеш покладати відповідальність за свої вчинки на свою професію, — заявив Амандіп.

Після кількох днів важкої фізичної праці Робін думала повільно. Треба було сказати щось, що задовольнить її інквізиторів, але в голові було порожньо.

— Нема чого сказати? — спитала Мадзу, і Робін помітила у темряві її жовтуваті зуби: Мадзу всміхалася. — Що ж, спробуємо знайти підхід. Ставши частиною нашої спільноти, ти мала нахабство критикувати колір мого волосся, так?

Всі у колі ахнули. Робін відчула, як її омив холодний піт. То за це її понизили до чорної роботи? Бо вона спитала у Пенні Браун, як Мадзу зберігає таке чорне волосся у свої сорок із гаком років?

— Як, — звернулася Мадзу до решти кола, — ми називаємо людину, яка судить про інших за зовнішністю?

— Стерво, — почувся голос із темряви.

— Пустоголова, — промовив другий.

— Сучка, — додав третій.

— Мені дуже шкода, — хрипко промовила Робін, — я чесно не хотіла…

— Ні, ні, не потрібно вибачатися переді мною, — м’яко промовила Мадзу. — Я не переймаюся фізичною зовнішністю. Але це показник твоїх пріоритетів, чи не так?

— Судиш про людей за зовнішністю, так? — спитав жіночий голос з-за спини Робін.

— Я… гадаю…

— А не треба гадати, — загарчав Кайл.

— Ти або судиш, або ні, — додав Амандіп.

— Тоді… так, судила, — зізналася Робін. — Коли я працювала в піарі, існувала схильність…

— Чхати на схильності, — заявив Волтер. — Чхати на піар! Що робила особисто ти? Що ти казала?

— Пам’ятаю, як сказала, що клієнтка занадто товста для своєї сукні, — вигадала Робін, — а вона це почула, і мені було так соромно.

Всі навколо почали кепкувати. Тайо, який сидів поруч із матір’ю, єдиний мовчав, але він усміхався, не зводячи очей з Робін.

— Тобі справді було соромно, Ровено? — тихо спитала Мадзу. — Чи ти просто кидаєш нам відмовки, приховуючи те, за що тобі справді соромно?

— Я…

— Чому було скасовано твоє весілля, Ровено?

— Я… ми багато сварилися.

— І чия то була провина? — спитала Вів’єн.

— Моя, — з відчаєм відказала Робін.

— Через що ви сварилися? — спитав Амандіп.

«Між твоїм життям і життям Ровени не має бути нічого спільного», — казав Страйк, але не він сидів тут, оглушений страхом і втомою, не він мусив вигадувати щось просто на місці.

— Я… мені здавалося, що мій наречений… що в нього сумнівна робота, що він мало заробляє…

Вона вивертала навиворіт правду: то Метью скаржився на її низьку зарплатню, коли Робін почала працювати на Страйка, Метью вважав ремесло приватного детектива жартом, а не професією.

Решта групи почала обзивати її, голоси відлунювали від стін, і в загальному гудінні Робін розбирала тільки окремі слова: «кінчена меркантильна сука», «продажна шкура», «жадібна свиня». Усмішка Тайо ставала дедалі ширшою.

— Скажи, що конкретно ти казала своєму нареченому, — зажадав Волтер.

— Що його начальниця його використовує…

— Точні слова.

— «Вона тобою користується», «вона тримає тебе лише тому, що ти дешево коштуєш»…

Всі кпинили з неї і сипали образами, а Робін шукала в пам’яті слова, які казав про Страйка Метью, поки вона ще була його дружиною.

— …«вона на тебе запала», «тільки питання часу, коли вона почне домагатися»…

Коло почало кричати.

— Ах ти власниця!

— Ревнива, егоїстична…

— Самозакохана сука!

— Продовжуй, — звернулася Мадзу до Робін.

— …він любив свою роботу, — провадила Робін, а в роті було так сухо, що губи липнули до зубів, — а я з усієї сили робила так, щоб він не міг далі там працювати…

Крики стали ще гучнішими, храмом гуляла луна. У темряві вона бачила наставлені на неї пальці, блиск зубів і — так само — усмішку Тайо. Робін знала, що повинна заплакати, що милосердя проявляють лише тоді, коли людина в центрі ламається, але хоч перед очима вже миготіли білі спалахи, якась внутрішня упертість і далі чинила спротив.

Тепер коло вимагало інтимних подробиць і огидних сцен. Робін прикрашала історії з власного шлюбу, міняючи себе та Метью місцями: тепер це вона вважала, що партнер занадто ризикує.

— Чим він ризикував? — забажав знати Амандіп. — Ким він працював?

— Він був…

Але на думку нічого не спадало: ким міг працювати її уявніш наречений?

— …я не говорю про фізичні ризики, просто він жертвував нашою фінансовою безпекою…

— Гроші важливі для тебе, авжеж, Ровено? — проспівала Мадзу, пробиваючись крізь хор образ та звинувачень.

— Мабуть, вони були важливі, поки я не потрапила сюди…

Грубі слова стали ще презирливішими: група не вірила, що вона змінилася. Мадзу цілу хвилину дозволяла закидати Робін образами. Голоси відбивалися від темних стін, називали її нікчемою, гнидою, кінченою снобкою, нарцискою, матеріалісткою, убогою…

Краєм ока вона помітила щось біле та сяйливе високо на балконі, що поясом тягнувся під стелею храму. Вів’єн закричала й аж підвелася, показуючи пальцем.

— Дивіться! Дивіться! Он там! Дівчинка! Вона дивилася на нас! Я бачила!

— Це Дайю, — спокійно сказала Мадзу, піднявши очі на вже порожній балкон. — Іноді вона маніфестує, коли психічна енергія стає особливо потужною. Або приходить на знак попередження.

Запала тиша. Група стривожилася. Дехто все дивився на балкон, інші озиралися через плече, ніби боялися, що дух підійде ще ближче. Робін відчувала у горлі глухий стукіт власного серця.

— Що саме змусило твого нареченого розірвати стосунки з тобою, Ровено? — спитала Мадзу.

Робін розкрила була рота і знову закрила. Тут вона не зможе, нізащо не зможе взоруватися на Метью. Вона відмовлялася брехати, ніби зрадила йому.

— А ну! — гаркнув Волтер. — Кажи вже!

— Вигадує щось, — пирхнула Вів’єн.

— Скажи правду, — наполягав Амандіп, очі якого сяяли за скельцями окулярів. — Правду й нічого крім правди!

— Я збрехала йому, — хрипко відповіла Робін. — Його мати померла, і я збрехала, що не можу приїхати і допомогти з похороном, бо мала нагальнішу справу на роботі.

— Егоїстична, самозакохана сука, — виплюнув Кайл.

— Просто шмат лайна, — сказала Вів’єн.

З очей Робін заструменіли гарячі сльози. Вона зігнулася, вже не прикидаючись. Цей сором був справжнім: вона справді збрехала Метью саме таким чином і потім багато місяців відчувала провину за це. Какофонія насмішок і образ тривала, а тоді, здригаючись від страху, Робін почула тонкий дитячий голосок.

— Ти погана. Ти погана людина.

Сцена нахилилася. Робін із криком упала зі стільця. Люди в колі теж втратили рівновагу й попадали зі стільців, Волтер аж закричав від болю. Ніжка Кайлового стільця зачепила Робін за плече, кола та з’їхала по гладенькій сцені і дивом не впала у щілину, де блищала темна вода, вчепившись у край басейна.

— О Боже, о Боже мій, — скиглила Вів’єн, намагаючись дотягнутися до широкого краю сцени, на якому спокійно стояли Мадзу і Тайо.

Всі боролися, намагаючись втекти зі слизької похилої поверхні, всім було страшно зісковзнути у темну воду, яка так вабила у вечір хрещення. Більшість групи допомагала одне одному, але ніхто не простягнув руки Робін, якій самій довелося вибиратися на край басейна; плече, вдарене стільцем Кайла, саднило. Коли всі вибралися з похиленої сцени, Мадзу змахнула рукою. Кришка басейну м’яко повернулася на місце, світло у храмі ввімкнулося.

— Дайю дуже чутлива до деяких форм зла, — сказала Мадзу, дивлячись на заплакану й задихану Робін. — Вона не мала власного похорону і тому дуже чутлива, коли йдеться про ритуали, що оточують смерть.

Більшість групи Робін була просто налякана, але дехто поглядав на неї обвинувально. Їй забракло дихання сказати, що насправді вона була на похороні матері Метью. А ще було зрозуміло, що будь-який замах на самозахист тільки погіршить ситуацію.

— На цьому ми закінчимо Одкровення, — сказала Мадзу. — Коли Дайю маніфестує у храмі, ситуація може стати небезпечною. Можете йти обідати.

Робін розвернулася, щоб і собі піти, та не встигла вона і кроку зробити в бік виходу з храму, як хтось узяв її під руку.

54

— Тепер усе гаразд, — сказав низький голос на вухо Робін, коли Мадзу проходила повз неї. — Це закінчилося. Ти добре впоралася.

Робін озирнулася, побачила, що під руку її взяв Тайо Вейс, і викрутилася від нього. Його обличчя потемнішало.

— Вибач, — сказала Робін, витираючи заплакане обличчя рукавом. — Я… дякую…

— Так краще.

Тайо знову взяв її під руку, упершись кісточками у персо, і цього разу Робін не виривалася.

— Перше Одкровення завжди дається важко, — пояснив Тайо. Робін дозволила йому вивести її з храму, вільної рукою витираючи ніс, з якого аж текло. Мадзу вже зникла, але решта групи саме кланялася басейнові Дайю. Вони крадькома оглядалися на Тайо та Робін, як ті йшли через подвір’я.

Тільки коли він завів її до проходу між чоловічим та жіночим гуртожитком, добре їй знайомим за нічними прогулянками до лісу, Робін зрозуміла, куди вони прямують. І справді, за кілька митей вони вже продерлися крізь кущі, що приховували «кімнати усамітнення». Робін мала частку секунди, щоб вирішити, як бути: вона була певна, що як вирветься від Тайо, то це буде кінець, — її статус впаде до самого дна і вже не підніметься. Також вона розуміла, що Страйк порадив би їй звільнитися і негайно покинути ферму; вона буквально бачила обличчя свого партнера, чула, як він сердиться, що вона його не послухала, і згадала, як запевняла його, що в УГЦ використовують винятково емоційний примус, і зґвалтування там неможливе.

Скляні двері однієї з кімнат усамітнення від'їхали убік. У них з’явився письменник Джайлз Гармон в оксамитовому піджаку. Його рука досі знаходилася в районі ширинки, яку він, вочевидь, щойно застебнув, а укладене волосся виблискувало сріблом під полуденним сонцем.

— Джайлз, — здивувався і зовсім не зрадів Тайо.

— А, Тайо, — усміхнувся Гармон.

За спиною у Гармона щось ворухнулося, і Робін із жахом побачила Лін, яка була розтріпана й ніби стримувала нудоту. Не піднімаючи очей, вона швидко втекла.

— Не знав, що ти тут, — мовив Тайо, не відпускаючи руки Робін.

— Вранці приїхав, — повідомив Гармон, якого його тон ніби й не обходив. — Трапилася чудова нагода. Британська асоціація творців шукає спонсора для свого проекту про етику в мистецтві. Якщо це зацікавить УГЦ, я зможу влаштувати плідне партнерство.

— Це вирішуватиме рада, — сказав Тайо.

— Я писав Татові Джею, — відповів Гармон, — але знаю, що він зайнятий, тож вирішив приїхати сюди й обговорити робочі деталі з тобою та Мадзу. Планую залишитися на кілька днів, — додав він, театрально вдихаючи заміське повітря. — Така блаженна переміна від Лондона.

— Гаразд, потім поговоримо в садибі, — сказав Тайо.

— Так, звісно, звісно, — злегка всміхнувся Гармон і вперше удостоїв поглядом Робін. — Побачимося там.

Гармон пішов, мугикаючи собі під ніс.

— Ходімо, — сказав Тайо і потягнув Робін до будиночка, який щойно залишили Гармон та Лін.

Всередині була темна кімнатка з дерев’яними стінами десь півтора на півтора метра, майже вся зайнята двоспальним ліжком, постіль на якому була зім’ята і вся у плямах. На підлозі лежало двоє засмальцьованих подушок, зі стелі звисала гола лампочка. Запах соснових дошок та пилу, ніби у повітці, змішувався із сильним смородом немитого людського тіла.

Тайо запнув тонку занавіску на скляних дверях, а Робін бовкнула:

— Я не можу.

— Що не можеш? — розвернувся до неї Тайо. Червона кофта напиналася на череві, від нього несвіжо тхнуло; волосся було сальне, гострий ніс та маленький рот здавалися пацючими як ніколи.

— Ти знаєш, — відповіла Робін. — Я просто не можу.

— Тобі від цього стане тільки краще, — відповів Тайо, наступаючи на неї. — Значно краще.

Він потягнувся до неї, але Робін випростала руку і не підпустила його до себе, доклавши таке саме зусилля, як у храмі, коли вперлася в край басейну, щоб не впасти у воду. Він спробував проштовхнутися до неї, але Робін не здавалася, і Тайо довелося відступити. Вочевидь, він ще мав якийсь страх перед законами, що панували за межами Чапмен-Фарм, а Робін, плануючи по можливості все ж лишитися на фермі, промовила:

— Це неправильно. Я цього не гідна.

— Я принципал. Я вирішую, хто гідний, а хто ні.

— Мені не можна тут бути! — заперечила Робін, знову починаючи плакати й підпускаючи в голос ноту істерики. — Ти чув мої слова у храмі. Це правда, це все правда. Я погана, зіпсована, брудна…

— Духовне єднання очищує, — відповів Тайо, знов намагаючись відштовхнути її виставлені руки. — Тобі після нього стане значно краще. Ходи…

Він спробував обійняти її.

— Ні, — видихнула Робін, вириваючись і стаючи спиною до скляних дверей. — Ти не можеш мене хотіти після того, як почув, яка я.

— Тобі це потрібно, — наполягав Тайо. — Іди сюди.

Він сів на брудне ліжко і поплескав по постілі поруч із собою. Робін прикинулася ще збентеженішою, ніж насправді, і гучно заридала, що аж пішла луна, пускаючи бульки з носа й важко дихаючи, ніби на порозі панічної атаки.

— Опануй себе! — наказав Тайо.

— Я не знаю, що я зробила не так, мене карають, а я не знаю, за що, я нічого не розумію, я мушу піти…

— Іди сюди, — ще наполегливіше повторив Тайо, знову плескаючи по ліжку.

— Я хотіла це зробити, я справді вірила, але я не та, хто вам потрібен, тепер я це розумію…

— В тобі говорить фальшиве «я»!

— Ні, це моє чесне «я»…

— Ти зараз демонструєш високий рівень егомотивності, — різко заявив Тайо. — Вважаєш, що знаєш краще за мене. Ти не знаєш. Саме тому ти відштовхнула свого нареченого — бо не змогла опанувати власне его. Ти чула лекції: окремого «я» не існує, тільки частинки цілого. Ти маєш віддатися групі, єднанню… Сядь! — наказав він, але Робін лишилася стояти.

— Я хочу піти. Все покинути.

Вона робила ставку на той факт, що Тайо Вейс не захоче нести відповідальність, якщо вона покине церкву. Її вважали багатою й бачили, що вона красномовна і має освіту, а отже, якщо говоритиме погане про церкву, її можуть послухати. А головне — вона бачила, як відомий письменник щойно вийшов із «кімнати усамітнення» у товаристві добре якщо повнолітньої дівчини.

Різке світло від лампочки під стелею підкреслювало пацючий ніс і брудне волосся Тайо. За мить чи дві він холодно вимовив:

— Тебе було піддано духовному відмежуванню, бо ти відстала від решти новачків.

— Як? — спитала Робін, напустивши у голос побільше відчаю і навмисно не витираючи носа, щоб Тайо стало гидко. — Я старалася…

— Ти робила бунтівні заяви, як отой коментар про волосся Мадзу. Ти не інтегрувалася до кінця, не справлялася з найпростішими завданнями церкви…

— Це якими? — спитала Робін, щиро розлютившись. У неї все тіло боліло від щоденної важкої праці.

— З відмовою від матеріальних цінностей.

— Але я…

— Третій крок до чистого духу: віддавання.

— Я не…

— Всі, хто вступив до лав церкви разом із тобою, зробили пожертви.

— Я хотіла, — збрехала Робін, — але не знала як!

— Тоді ти мала спитати. Нематеріалісти дарують щедро, не чекаючи на форми чи інвойси. Вони самі пропонують. Та витри вже носа, заради Бога.

Робін навмисно розмазала шмарклі по обличчю й гучно та рясно потягнула носом.

— «Я живу, щоб любити й дарувати», — процитував Тайо. — Тебе було типовано як Дарительку, подібну до Золотої пророчиці, але ти тримаєш ресурси при собі замість ділитися ними.

Сказавши це, він опустив погляд на її груди.

— А ще мені відомо, що фізичних застережень щодо сексу в тебе немає, — додав він із тінню хтивого усміху. — Чув, що ти щоразу маєш оргазм.

— Мені треба до храму, — з ошалілим виглядом відповіла Робін. — Благословенне Божество каже, що я маю співати мантру. Я відчуваю потребу.

Вона знала, що розлютила й образила його, і що він не повірив, ніби вона чує якусь вищу силу; але Тайо сам розповідав їм у підвальному лекторії про те, як важливо відкрити розум та серце божественній силі, і якщо заперечить — вийде, що він підважить власні слова. Крім того, мабуть, його бажання зникло, коли вона обмазала обличчя шмарклями, бо за кілька секунд він повільно підвівся.

— Гадаю, тобі корисніше буде відплатити громаді служінням, — сказав він. — Принеси з кухні засоби для прибирання та чисту постіль із пральні й вишкреби ці три кімнати усамітнення.

І Тайо відсмикнув завісу, відсунув скляні двері й пішов.

Відчувши негайно полегшення і водночас боячись далекосяжних наслідків цієї відмови, Робін на мить притулилася до стіни, як могла витерла обличчя кофтою, а тоді роззирнулася.

У кутку зі стіни стирчав душ на короткому шлангу і дренаж під ним. Поруч із діркою на латці пліснявої підлоги стояла слизька пляшка рідкого мила і лежала брудна ганчірка. Вочевидь, тут люди мали підмиватися перед сексом. Стараючись викинути з голови жахливий образ Тайо, який нагладжує ерегований прутень, а тоді лягає до неї, Робін пішла по відро та швабру. Але щойно вийшла з кущів, які приховували кімнати усамітнення, як уклякнула на місці.

Перед фонтаном Утопленої пророчиці на дерев’яному ящику стояла самотня Емілі Пірбрайт. Її голова була опущена, а в руках вона тримала шматок картону з якимись словами. Робін не хотіла наближатися до фонтану, поки там була Емілі, але боялася покарання за відмову вклонитися Дайю. Прикинувшись, ніби взагалі не бачить Емілі, вона підійшла до води, але очі мимоволі мандрували до мовчазної постаті.

Обличчя і голова Емілі були замащені землею, і так само її червоний однострій. Вона дивилася у землю, ігноруючи присутність Робін так само вперто, як сама Робін ігнорувала її.

Слова, написані на шматку картону, який тримали чорні від землі руки Емілі, були такі: «Я БРУДНА СВИНЯ».

55

…і Tаo повів мене до однієї, з кімнат [нерозбірливо] і хотів «духовно єднатися», але я відбилася. До цього там був Джайлз Гарман із Лін. Вона ледь повнолітня, а може, й неповнолітня, не знаю.

Емілі та [нерозбірливо] (не памятаю, чи я тобі казала про неї, вона зовсім юнна юна) було покарано за непокору. Емілі мусила стояти на ящику з табличкою я брудна свиня, а Шону просто [нерозбірливо], і за дві доби вона повернулася. Мала жахливий вигляд.

Я дізналася, за що мене [нерозбірливо] понизили з топової група. Це тому, що я не дала грошей. Я муситиму піти до Мадзу і запропонувати донацію, але як ми це [нерозбірливо], придумай щось, бо інакше я не зможу тут залишитись.

Також я вперше побувала у класній кімнаті для дітей, — дуже погано, вони промиті та неадекватні, страшно дивитися.

Шона каже, що Бекка Пірбрайт бреше про свої [нерозбірливо] з Дайю. Я спробую дізнатися про це більше. Мабуть, на цьому й все. Також Шона розповідала [нерозбірливо], що [Джейкоб — це причина, чому Тато Джей відмовляється мати дітей від Бекки. Яне зрозуміла цього, спробую дізнатися більше. Також вона каже, що Джейкоб [нерозбірливо] дияволом.

Цьом, Р.

Забула, ще є малюнок дерева з сокирою в дитячій [нерозбірливо], навигляд свіжий, я спробую дізнатися, що там, але буде важко придумати причину, щоб піти долісу вдень.

Страйк, який сидів за партнерським столом в офісі, двічі прочитав листа Робін, відзначаючи, як змінився її почерк і скільки вона робить помилок. Це був перший звіт, що містив конкретні зачіпки, а ще інформацію, оприлюднення якої церква б точно не бажала, але радості на його обличчі не було; навпаки, Страйк супився, коли перечитував рядок про «духовне єднання». Він почув кроки і сказав, не піднімаючи очей від листа:

— Щось я за неї хвилююся.

— Чому? — спитав знайомий баритон Пат. Офісна менеджерка поставила перед Страйком чашку чаю.

— Вибачте, я вас переплутав із Мідж, — відповів Страйк. Підрядниця щойно віддала йому листа, який забрала з каменя вночі.

— Вона вже пішла, має стежити за Франками. А що з Робін?

— Дуже втомлена і, вочевидь, недоїдає. Дяка, — додав він, беручи чай.

— Щойно дзвонив Раян, — повідомила Пат.

— Хто? А, Мерфі.

— Питав, чи є записка від Робін.

— Так, є, — відповів Страйк, передаючи згорнутий аркуш. Він стримав бажання прочитати записку, але порадів, бо зі звороту на прозір там було не більше двох чи трьох рядків. — Не кажіть йому, що я хвилююся за Робін, — додав Страйк.

— Наче я збиралася, — насупилася Пат. — Ще у вас купа голосових повідомлень. Одне від чоловіка на ім’я Лукас Мессенджер, дзвонив вчора о дев’ятій вечора. Каже, що він брат Джейкоба.

— Чорт, — вилаявся Страйк, який ігнорував усі вечірні дзвінки, переспрямовані з офісного телефона на мобільний, гадаючи, що то Шарлотта. — Гаразд, передзвоню йому.

— І ще три від тієї самої жінки, — з суворим обличчям провадила Пат, — яка дзвонила під ранок. Вона не назвалася, але…

— Видаліть, — сказав Страйк, тягнучись по телефон.

— Як на мене, краще вам послухати, що там.

— Нащо?

— Вона погрожує.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного. Страйк відвів очі першим.

— Я наберу Мессенджера, а тоді послухаю, що там.

Щойно Пат зачинила двері до приймальні, Страйк набрав Лукаса Мессенджера. Після другого сигналу відповів чоловічий голос:

— Та-ак?

— Це Корморан Страйк. Вчора ви лишили мені повідомлення.

— А… — Шум на лінії повідомив Страйкові, що на тому кінці перемикаються на гучний зв’язок. — Ви детектив, так? А шо Джейкоб знову накоїв? В іншу вітрину в’їхав?

Страйк почув хихотіння на тлі й виснував, що Лукас залучив до розмови колег.

— Мене цікавить його місцеперебування.

— Так а нашо? Шо він зробив?

— Ваш брат став членом Універсальної гуманітарної церкви?

Цього разу регіт з того боку був гучніший.

— Та став, придурок такий.

— А де він тепер?

— Та в Німеччині чи де. Ми тіки по баті брати. Не дружимо.

— Ви знаєте, коли він виїхав до Німеччини?

— Та наче минулого року.

— Це по лінії УГЦ? Його відправили відбувати служіння в Мюнхені?

— Та нє, дівку якусь зустрів чи шо. Йому одні дівки, я вже повз вуха пропускаю, шо він каже.

— А ваші батьки знають, де Джейкоб?

— Та вони з ним теж не розмовляють, посварилися.

— Ви знаєте когось, хто спілкується з Джейкобом?

— Та нє, — відказав Лукас. — Я ж кажу, ми не дружимо.

Більше не почувши від Лукаса нічого корисного, Страйк із хвилину міркував, але написав у блокноті лише таке: «Джейкоб Мессенджер — Німеччина?» Крутнувшись на обертовому кріслі,

він глянув на дошку на стіні, куди почепив різні фотографії та записи, що стосувалися справи УГЦ.

У лівій колонці були фото людей, який Страйк намагався знайти. Зверху висіли портрети дівчини, яка називала себе то Карін, то Шері, то Черрі, а також роздруківка фейсбукового профіля Керрі Кертіс Вудз, яка могла виявитися тією самою особою.

Під зображеннями Шері Страйк почепив фото чорнявого та засмаглого Джейкоба Мессенджера, який позував на пляжі у плавках, напруживши м’язи пресу та всміхаючись до камери. Страйк знав, що третє місце в реаліті-шоу стало піком Джейкобової слави, а це фото було з рекламної кампанії. Суд та ув’язнення повернули його ім’я на шпальти газет; востаннє він з’явився у пресі як пацієнт клініки УГЦ для наркозалежних. Одягнений у білу футболку з логотипом УГЦ, він розповідав, як багато надбав, коли увірував. Після цього Джейкоб зник із очей громадськості.

Страйк підвівся, вирвав із записника сторінку, де написав «Джейкоб Мессенджер — Німеччина?» і прикріпив під його фотографією, а тоді знову взяв лист Робін і перечитав рядки про Джейкоба. «Також Шона розповідала [нерозбірливо], що Джейкоб — це причина, чому Тато Джей відмовляється мати дітей від Бекки. Я не зрозуміла цього, спробую дізнатися більше. Також вона каже, що Джейкоб [нерозбірливо] дияволом». Страйк насупився і підняв очі від листа до зображення усміхненого Джейкоба у плавках з тропічним принтом і з білосніжними зубами. Невже Мессенджер і справді лежить на Чапмен-Фарм хворий? А якщо так, який тут зв’язок із небажанням Джонатана Вейса мати дітей із Беккою Пірбрайт?

Його очі метнулися до наступного фото у лівій колонці: на ньому була Дейрдре Догерті в своїх окулярах. Попри всі докладені зусилля, Страйк досі не знайшов жодного сліду Дейрдре в інтернеті чи поза ним. Останнім зображенням у лівій колонці був малюнок: дивна картинка Міста Митарств, де білява жінка в окулярах лежала у темній воді. Страйк досі намагався з’ясувати, хто автор насправді, але Місто принаймні відповіло на його повідомлення.

У відповідь на Страйків коментар «Неймовірні малюнки. Це все з голови?» анонімний художник відповів:

«Дякую. Загалом так».

Страйк на це написав:

«Ви дуже талановиті. Зробіть комікси. Горрорні!»

На що Місто Митарств відповіло:

«Та хто таке читатиме лол»

А Страйк відповів:

«Ви сильно не любите УГЦ, так?»

На це відповіді вже не було. Страйк боявся, що зарано перейшов до суті і жалкував, що не може попросити Робін завоювати довіру автора малюнків. Робін добре вміла заводити спілкування в інтернеті, як-от коли переконала тинейджерку поділитися ключовою інформацією під час однієї з попередніх справ.

Страйк закрив «Пінтерест» і натомість зайшов на фейсбук. Керрі Кертіс Вудз досі не прийняла його запит на стеження.

Він зітхнув, підвівся й зі своїм чаєм вийшов до приймальні, де Пат щось друкувала, за своїм звичаєм стискаючи в зубах електронну сигарету.

— Гаразд, — мовив Страйк, сідаючи на червоний диван перед столом Пат, — послухаймо, що там за погрози.

Пат натиснула кнопку. Як і чекав Страйк, кімнатою розтікся голос Шарлотти.

— Ц… це я, візьми слухавку, трухло погане. Візьми…

Кілька секунд тиші, а тоді вона загорлала:

— Ну добре, тоді я залишу повідомлення твоїй коханій сучці Робін, хай послухає, як зробить тобі ранковий мінет. Я була поруч, коли тобі відірвало ногу, хоч ми вже не були разом, я щодня була поруч, я тебе прихистила, коли вся твоя кінчена сім’я від тебе відмовилася, а всі казали, ти що, він же проблемний, ти що, він же аб’юзер і лайно, а я не слухала, після всього, що ти мені зробив, я не слухала, я була поруч, а тепер мені потрібна дружня підтримка, а ти навіть кави випити відмовляєшся, а мене бляха рак, ти кровопивця, ти паразит, а я все захищаю тебе від довбаної преси, хоч можу їм таке розказати, що тобі кінець, на біса я така вірна, коли ти…

Гучно пікнуло, і повідомлення обірвалося. Пат сиділа незворушна.

Клацнуло, і почалося друге повідомлення.

— Візьми слухавку. Візьми слухавку, ти, боягузе, негіднику… після всього, що ти мені зробив, ти вимагаєш захищати тебе від преси. Ти пішов, коли в мене стався викидень, ти мене саму перекинув на тому довбаному човні, ти трахав усе, що рухалося, поки ми були разом, та безцінна Робін хоч знає, на що вона…

Цього разу нічого не пікало: Пат сама ляснула долонею по кнопці, вимикаючи звук. За склом у дверях, які вели на сходи, з’явилася постать Літтлджона. Тоді двері прочинилися.

— Раночку, — сказав Страйк.

— Раночку, — озвався Літтлджон, дивлячись на нього згори вниз з-під навислих повік. — Приніс звіт по Коханчику.

Страйк мовчки дивився, як Літтлджон дістав із шухляди теку і додав туди пару аркушів із записами. Пат знову почала друкувати, не випускаючи з зубів електронку й ігноруючи обох чоловіків. Повернувши теку до шухляди, Літтлджон розвернувся до Страйка і вперше за їхнє знайомство почав розмову з власної ініціативи.

— Думаю, тобі треба знати. Здається, за мною стежать.

— Стежать? — підняв брови Страйк.

— Так. Майже певен, що за мною вже третій день ходить той самий хлоп.

— У когось є причини стежити за тобою?

— Ні, — відповів Літтлджон не без виклику.

— Може, ти мені чогось не кажеш?

— Чого, наприклад? — спитав Літтлджон.

— Дружина не планує з тобою розлучатися? Може, кредитори переслідують?

— Та ну, — відповів Літтлджон. — Подумав, може, то через це місце.

— Ти про агенцію?

— Так… ти ж маєш ворогів, правда?

— Маю, — погодився Страйк і випив трохи чаю, — але вони майже всі сидять.

— Минулого року ти зчепився з терористами, — нагадав Літтлджон.

— А що за хлоп там за тобою стежить? — спитав Страйк.

— Худорлявий, чорношкірий.

— Навряд чи неонацист, — відповів Страйк і подумки відзначив, що треба попросити Шпеника про заміну.

— Це може бути преса, — припустив Літтлджон. — Через оту історію, яку опублікував «Прайвет ай».

— Думаєш, вони переплутали тебе зі мною?

— Навряд, — відповів Літтлджон.

— Ну, якщо хочеш припинити роботу, бо злякався…

— Я не злякався, — лаконічно відказав Літтлджон. — Просто подумав, що тобі треба знати.

Коли Страйк не відповів, Літтлджон додав:

— Можливо, мені здалося.

— Та ні, добре, що ти пильнуєш, — нещиро запевнив Страйк. — Якщо побачиш того хлопа знову, кажи.

— Обов’язково.

Літтлджон пішов, не зронивши більше і пари з вуст, тільки скоса глянув на Пат. Офісна менеджерка не зводила зосереджених очей із монітора. Щойно кроки Літтлджона на сходах стихнули, Страйк показав на офісний телефон.

— Там ще є?

— Вона дзвонила ще раз, — відповіла Пат, — але там усе те саме. Погрози і вигадки.

— Чому ви вважаєте, що то вигадки? — спитав Страйк з якоїсь збоченої цікавості.

— Я знаю, що ви її не били.

— Хрін ви що знаєте, — роздратувався Страйк, підвівся і пішов до кухоньки в кутку по банан, хоча насправді мріяв про шоколадне печиво.

— Ви, може, і противний тип, — насупилася Пат, — але я не уявляю, щоб ви підняли руку на жінку.

— Дякую за довіру, — сказав Страйк. — Обов’язково так і скажіть «Мейл», коли вони прийдуть по мене… а ті повідомлення видаліть.

Розуміючи, що дарма зривається на офісній менеджерці, він змусив себе додати:

— Ваша правда: я ніколи не перекидав її на жодних човнах і взагалі нічого зі згаданого не робив.

— І Робін їй не подобається, — зауважила Пат, зводячи на нього темні очі за скельцями окулярів. — Ревнує.

— Між нами нічого…

— Та я знаю, — відповіла Пат. — Вона ж із Раяном.

Страйк похмуро вкусив банан.

— Що будете робити? — спитала Пат.

— Нічого, — з повним ротом відповів Страйк. — 3 терористами перемовин не веду.

— Гм, — озвалася Пат. Вона затягнулася електронкою, а тоді вимовила з-за хмари пари: — Пиячці довіряти не можна. Хтозна, що вона утне, коли відмовлять гальма.

— Я не рахуватимуся з нею до кінця життя, — відповів Страйк. — Вона забрала в мене довбаних шістнадцять років. Досить.

Викинувши бананову шкірку до смітника, він повернувся до кабінету.

Те, що Шарлотта отак миттєво перейшла від доброти до затятої мстивості, Страйка, який багато років терпів перепади її настрою, не здивувало. Розумна, дотепна, нерідко чарівна Шарлотта також була здатна на безмежну злостивість, а ще схильна до саморуйнівної нерозважливості, під дією якої з примхи розривала стосунки чи вдавалася до екстремальних і цілком фізичних ризиків. Численні психіатри та психотерапевти за довгі роки виносили різні вердикти, намагаючись укласти її непередбачуваність та постійну невдоволеність у рамки якогось діагнозу. Їй прописували ліки, кидали від одного консультанта до другого, поміщали до лікарень, але Страйк знав, що якась частина Шарлотти затято опиралася допомозі. Вона завжди заявляла, що ні медики, ні психологи не можуть їй допомогти і ніколи не допоможуть. Тільки Страйк був здатен на це; на цьому вона раз у раз наполягала — що лиш він здатен порятувати її від самої себе.

Мимоволі Страйк замість власного місця сів у крісло Робін, обличчям до дошки, на якій висіли фотографії та записи, пов’язані зі справою УГЦ. Думав він, утім, про Шарлотту. Він добре пам’ятав ту ніч на баржі, яка належала одному з її друзів, страшну сварку, яка спалахнула, коли Шарлотта випила півтори пляшки вина, і як решта п’яної компанії поспішно повтікала, а Страйк лишився сам на сам із Шарлоттою, яка розмахувала ножем і погрожувала порізати саму себе. Страйк відібрав у неї ніж, і в процесі Шарлотта послизнулася і впала. Після того, втрачаючи самовладання, вона починала кричати, що то Страйк жбурнув її на підлогу. У третьому повідомленні, звісно, звучали такі самі звинувачення у насильстві, невірності та жорстокості: у розповідях розсердженої чи п’яної Шарлотти Страйк незмінно виступав чудовиськом і страшним садистом.

Минуло шість років після остаточного розриву, і Страйк нарешті усвідомив нерозв’язність проблеми розбіжності їхніх із Шарлоттою поглядів на реальність. Вона оскаржувала все: час, дати, події, хто що казав, з чого починалися сварки, разом чи порізно вони були, коли в житті Страйка виникали нові стосунки. Він досі не знав, чи викидень, про який вона заявила скоро після остаточного розставання, справді мав місце: Шарлотта ніколи не показувала йому жодних доказів вагітності, а постійна зміна дат могла вказувати або на її невпевненість щодо батька дитина, або на те, що викидень вона просто вигадала. Сидячи тепер у своєму кабінеті, Страйк не розумів, яким чином він — людина, що ціле життя присвятила пошукові правди — міг стільки років це терпіти.

Скривившись, Страйк знову підвівся, взяв записник та ручку і підійшов до дошки на стіні, намагаючись зосередитись, адже завтра він мав їхати до в’язниці Бедфорд на розмову з Джорданом Рейні. Його погляд знову впав на ліву колонку і фотографію Шері Ґіттінз, яка перетиналася з Рейні під час перебування на Чапмен-Фарм. Пороздивлявшись її фото кілька хвилин, він покликав Пат до кабінету.

— У вас же є донька, так? — спитав він.

— Так, — насупилася Пат.

— Скільки їй років?

— А на біса вам це знати? — обурилася Пат. Її мавпяче личко почервоніло. Страйк ніколи не бачив, щоб вона шарілася, і не зрозумів, чим викликана така дивна реакція. Не знаючи, чи не приписує Пат йому негідних замірів на її доньку, якої Страйк навіть ніколи не бачив, він пояснив:

— Я намагаюся отримати доступ до фейсбучного профіля ось цієї жінки, але вона не приймає мій запит. Я подумав, що якщо у вашої доньки є фейсбук і дописи там, вона б мала більше шансів. Інша мати може здатися…

— Моєї доньки на фейсбуці немає.

— О, — відповів Страйк. — Вибачте, — додав він, сам не розуміючи, за що вибачається.

Страйкові здалося, що Пат хотіла щось додати, але за кілька секунд вона просто вийшла до приймальні і скоро знову заклацала клавіатурою.

Здивований цією реакцією Страйк повернувся до дошки, тепер дивлячись на праву колонку, де були фотографії людей, які жили на Чапмен-Фарм і померли не своєю смертю.

Зверху була стара газетна вирізка замітки про загибель Пола Дрейпера, яку Страйк знайшов кілька днів тому. Під заголовком «Подружжя засуджено за вбивство сучасного раба» розповідалося про те, як безхатька Дрейпера прихистило подружжя, обидва члени якого вже відбували терміни за насильницькі злочини. Вони змусили Дрейпера працювати для них, а спати відправляли до повітки. За пів року Дрейпер помер під час побиття. Його виснажене й частково спалене тіло знайшли на будівельному майданчику неподалік. Нікого з живих родичів Дрейпера Страйк наразі не знайшов. З його фотографії дивився лагідний круглолиций хлопець років дев’ятнадцяти з коротким пелехатим волоссям.

Далі погляд Страйка упав на полароїди, які знайшла на Чапмен-Фарм Робін і на яких було зображено чотирьох оголених людей у масках свиней. Волосся молодика, якого содомізував чоловік із татуюванням, могло належати Дрейперу, але з огляду на вік фотографій неможливо було сказати точно.

Під фото Дрейпера був єдиний портрет Кевіна Пірбрайта, який вдалося роздобути Страйку, знову-таки взятий із газетної статті про його вбивство. З нього дивився блідий і якийсь провинний молодик з подзьобаним шрамами від акне обличчям. Поруч із цим зображенням було фото місця його вбивства. Вже вкотре Страйк кинув погляд на видовбану ділянку стіни, де лишилося тільки одне слово: «свині».

Останні дві фотографії в цій колонці були і найдавнішими: на них були перша дружина Вейса Дженніфер та Дайю.

Начесане та завите волосся Дженніфер Вейс нагадало Страйкові про дівчат, з якими він вчився у школі у вісімдесяті, але жінкою вона буде дуже привабливою. З добутих Страйком відомостей ніщо не суперечило оповіді її доньки про утоплення як чистий трагічний випадок.

Останньою він роздивився фотографію Дайю. Дівчинка з лицем кролички щербато усміхалася йому з нечіткого газетного фото: семирічна дитина, яка загинула на тому самому пляжі, що й Дженніфер Вейс.

Відвернувшись від дошки, він знову потягнувся по телефон. Страйк уже багато разів — і все марно — дзвонив Гітонам, до яких вибігла з пляжу Шері після утоплення Дайю. І все ж, керуючись скоріше надією, ніж якимись очікуваннями, він набрав їх знову.

На його подив, цього разу слухавку взяли.

— Алло? — спитав жіночий голос.

— Добридень, — сказав Страйк, — це місіс Гітон?

— Та ні, це я, Ґіліян, — відповіла жінка із сильним норфолкським акцентом. — А ви хто?

— Я намагаюся зв’язатися з містером та місіс Гітон, — сказав Страйк. — Вони продали будинок?

— Та ж ні, я тут тільки квіточки пуливаю. А вони в Іспанії. А хто ви? — знову спитала вона.

— Моє ім’я Корморан Страйк. Я приватний детектив і хотів дізнатися, чи можу я поговорити…

— Страйк? — перепитала жінка на тому кінці. — То не ви того душителя піймали?

— Я. Я сподівався поговорити з містером та місіс Гітон про дитину, яка потонула у 1995-му. Вони виступали свідками під час дізнання.

— Овва, так, було таке, — озвалася Ґіліян. — Я це пам’ятаю. Ми давні друзі.

— Чи скоро вони планують повернутися до Англії? Я б волів поговорити особисто, але якщо вони не можуть…

— Леонард, бачте, ногу зламав, — пояснила Ґіліян, — тож вони затримаються у Фуенхіролі. В них там будинок. Але йому вже краще. Шеллі каже, вони за пару тиждень повернуться.

— Ви не могли б спитати, чи не будуть вони проти поспілкуватися зі мною після повернення? Я радо приїду до Кромера, — додав Страйк, якому хотілося на власні очі побачити місце, де загинули Дженніфер та Дайю.

— Ой, — із відвертим захватом відповіла Ґіліян. — Та звісно. Я впевнена, що вони будуть раді допомогти.

Страйк залишив жінці свій номер, подякував, поклав слухавку і ще раз підняв очі на дошку.

Там лишався останній папірець: кілька рядків з вірша, надрукованого у місцевій газеті в Норфолку, де вдівець оплакував покійну дружину.

Піднялося холодне море у Кромері, наче стрімка могила,

До плавчині, коли рвалась

Шалено до берега, та чорнопінна хвиля зустріла

Її й потягла назад…

Це були сильні слова, але належали вони не Вейсові. Прочитавши ці рядки, Страйк одразу запідозрив, що десь уже це бачив, і справді знайшов вірш поета Джорджа Бейкера «На порятунок друга від утоплення біля узбережжя Норфолку». Вейс узяв перші рядки чужого твору і замінив «плавця» — врятований друг Бейкера був чоловіком — на «плавчиню».

Це був безсовісний плагіат, і Страйк здивувався, як це в газеті ніхто нічого не помітив. Його зацікавила не лише крадіжка чужого вірша, а й егоїзм удівця, який хотів виставити себе поетом одразу по смерті дружини, ще й обрав текст, який розповідав про саму смерть Дженніфер, а не про її прижиттєві чесноти. Абіґейл, звісно, змалювала батька як афериста та нарциса, але вона стверджувала, що смерть Дженніфер щиро засмутила Вейса. Брудна крадіжка Бейкерового вірша для публікації в місцевій газеті не скидалася, на погляд Страйка, на вчинок справді згорьованого чоловіка.

Іще хвилину він стояв і споглядав фотографії людей, які загинули не своєю смертю — двоє від води, двоє від побоїв і один від кулі, випущеної в голову. Тоді його погляд повернувся до полароїдів із чотирма людьми у масках свиней. А потім Страйк сів за стіл і записав ще кілька питань до Джордана Рейні.

56

Наступного ранку ваги у ванній кімнаті сповістили Страйка про те, що до поставленої мети йому лишилися скинути менше чотирьох кілограмів. Це його підбадьорило й допомогло утриматися від спокуси з’їсти пончик по дорозі до в’язниці Бедфорд.

В’язниця являла собою потворну будівлю з червоної та жовтої цегли. Постоявши у черзі та пред’явивши дозвіл на відвідини, він разом із друзями та рідними ув’язнених пішов до кімнати очікування, схожої на спортивну залу в білих та зелених кольорах, де на однаковій відстані стояли квадратні столи. Страйк із порогу впізнав Рейні, який уже сидів і чекав на нього.

В’язень, убраний в джинси та сіру кофту, здавався точно тим, ким був: небезпечною людиною. Височезний, худий, проте широкоплечий, він мав поголену голову і жовтувато-брунатні зуби. Майже кожну видиму ділянку його тіла вкривали татуювання: навіть на горлі була морда тигра, а більшу частину лівої щоки приховував піковий туз. Коли Страйк сів навпроти нього, Рейні глянув на міцного чорношкірого в’язня, який мовчки стежив за ними з-за сусіднього столу, а Страйк за ці кілька секунд встиг помітити на лівій кисті Рейні кілька витатуйованих ліній — три перервані, три суцільні. Також він відзначив, що піковий туз на обличчі частково приховує старий шрам.

— Дякую, що погодився зі мною зустрітися, — мовив Страйк, коли арештант розвернувся до нього.

Рейні тільки рохнув. Страйк звернув увагу на те, що він моргає ніби сповільнено, лишаючи очі заплющеними на частку секунди довше, ніж більшість людей. Враження це справляло дивне: ніби великі, з довгими віями, ясні й блакитні очі самі дивувалися, що опинилися на такому обличчі.

— Як я згадував по телефону, — сказав Страйк, дістаючи записник, — мене цікавить інформація про Універсальну гуманітарну церкву.

Рейні склав руки на грудях і сховав кисті під пахви.

— В якому віці ти приєднався до них? — спитав Страйк.

— У сімнадцять.

— З яких міркувань?

— Треба було перекантуватись.

— Норфолк — це далеченько. Ти ж виріс у Тауер-Гемлетс?

Те, що Страйк це знає, Рейні не потішило.

— Я у Тауер-Гемлетс тіки з дванадцяти років жив.

— А до цього?

— З мамкою в Норфолку. — Рейні ковтнув, і рух помітного кадика змусив тигра на його горлі зморщитись. — Як померла, то перебрався до Лондона, до мого старого. Потім жив в опікунів, потім на вулиці, потім на Чапмен-Фарм.

— Тобто ти народився у Норфолку?

— Так.

Це пояснювало, яким чином юнак із такою біографією, як у Рейні, потрапив у таку сільську глушину. З досвіду Страйк знав, що цей типаж рідко сходить з орбіти столиці — власне, майже ніколи.

— Мав там родичів?

— Та нє. Хотів змінити обстановочку.

— Тебе переслідувала поліція?

— Завжди, — без усмішки відповів Рейні.

— Як ти дізнався про Чапмен-Фарм?

— Ми з іншим хлопом бомжували в Норвічі, зустріли дівчат, ті збирали гроші для УГЦ і нас запросили.

— Інший хлоп — це не Пол Дрейпер?

— Так, — кивнув Рейні, знову не радий, що Страйк стільки знає.

— Як гадаєш, із яких міркувань дівчата з УГЦ запросили на ферму двох безхатьків?

— На фермі багато важкого треба носити.

— Тобі довелося стати вірянином, щоб там жити?

— Так.

— І довго ти там лишався?

— Шось три роки.

— В такому віці це довго, — зауважив Страйк.

— Я тварин люблю, — заявив Рейні.

— Крім, як ми вже з’ясували, свиней.

Рейні облизав зуби, не розтуляючи губ, повільно моргнув і відповів:

— Їх не люблю. Бздять дуже.

— Я думав, свині чисті тварини.

— Неправильно ти думав.

— А тобі часто сняться кошмари про щось, якщо воно погано пахне?

— Я просто не люблю свиней.

— І це не тому, що «свиня вчиняє захланно»?

— Шо? — спитав Рейні.

— Я чув, що свиня має особливе значення в «Ї Цзін».

— А шо то?

— Книжка, з якої ти взяв оту гексаграму на лівій руці. Можна подивитися?

Рейні неохоче підкорився, вийнявши долоню з-під пахви і простягнувши Страйкові.

— Котра це гексаграма? — спитав Страйк.

Рейні, здавалося, не мав охоти відповідати, та зрештою сказав:

— П’ятдесят шоста.

— І що вона означає?

Рейні двічі моргнув, а тоді буркнув:

— Блукальця.

— Чому саме його?

— «Той, хто не має друзів — це блукалець». Я ше малий був, як це набивав, — додав він і знову сховав руку під пахву.

— Тобто вони прищепили тобі свою віру?

Рейні промовчав.

— Маєш якусь думку про релігію УГЦ?

Рейні знову глянув на здорованя за сусіднім столом, який, замість розмовляти зі своїм відвідувачем, загрозливо дивився на нього. Роздратовано стенувши широкими плечима, Рейні неохоче відповів:

— Я всяке бачив.

— Наприклад?

— Всякі штуки, шо вони можуть.

— «Вони» — це хто?

— Вони. Отой Джонатан і ця… вона ше жива? — спитав Рейні. — Мадзу?

— А чому вона мала померти?

Рейні не відповів.

— То що за штуки ти бачив у виконанні Вейсів?

— Та… речі зникали. Духи всякі…

— Духи?

— Я бачив, як вона викликала духа.

— І на що цей дух був схожий? — спитав Страйк.

— На привида, — відповів Рейні, обличчям ніби кидаючи Страйку виклик — мовляв, тільки засмійся мені. — У храмі. Я сам бачив. Такий… прозорий.

Рейні знову повільно моргнув, а тоді спитав:

— А шо, ти з кимсь говорив, хто теж там був?

— Ти вважаєш, що той привид був справжній? — проігнорував його питання Страйк.

— Не знаю… мабуть шо так, — відповів Рейні. — Ти, бляха, того не бачив, — додав він із тінню гніву, а тоді глянув на охоронця за Страйком і додав із силуваною стриманістю, — хоч, може, то і фокус. Не знаю.

— Я чув, що за наказом Мадзу ти відшмагав себе по обличчю, — сказав Страйк, уважно дивлячись на Рейні, і справді, обличчя ув’язненого здригнулося. — За що?

— Вдарив типа на ім’я Ґрейвз.

— Александр Ґрейвз?

Рейні ще сильніш нашорошився, знову зрозумівши, як добре Страйк підготувався.

— Так.

— Чому ти його вдарив?

— Бо чмошник.

— Тобто?

— Задовбав. Весь час ніс якусь довбану пургу. І до мене ліз. Я задовбався це витримувати і, коротше, насував йому. Але там не можна було битися. Братська любов, — пояснив Рейні, — і все таке.

— Ти мені не схожий на людину, яка погодиться шмагати себе по обличчю.

Рейні промовчав.

— Отой шрам у тебе на обличчі — це від батога?

І знову Рейні не відповів.

— Чим вона тобі погрожувала, що ти погодився на це? — спитав Страйк. — Поліцією? Мадзу Вейс знала, що за тобою кримінал?

І знову ясні блакитні очі з густими віяли повільно моргнули, а тоді Рейні нарешті відповів:

— Так.

— Звідки?

— Там треба було типу сповідуватися. Перед усіма.

— І ти їм розповів, що тебе переслідує поліція?

— Сказав, шо в мене проблеми. Воно… затягувало, — сказав Рейні. Тигр на горлі знову пішов зморшками. — Це не можна зрозуміти, якшо не був там. З ким ти ше говорив, шо там жили?

— З кількома людьми, — відповів Страйк.

— З ким саме?

— А чому ти питаєш?

— Та просто.

— З ким на Чапмен-Фарм ти мав найближчі стосунки?

— Ні з ким.

— Бо в блукальця немає друзів?

Можливо, не маючи іншого способу відреагувати на цей м’який сарказм, Рейні витягнув праву руку з-під пахви й почав длубатися в носі. Оглянувши пальці і скинувши добуте під час операції на підлогу, він знову сховав руку під пахву і зиркнув на Страйка.

— З Дурком я дружив.

— Я чув, що в нього теж не склалося зі свинями. Випадково випустив їх і був за це побитий.

— Не пам’ятаю такого.

— Справді? Його мали відшмагати, але двоє дівчат сховали батіг, і натомість вірянам було наказано побити його.

— Не пам’ятаю такого, — повторив Рейні.

— Згідно з моєю інформацією, побиття було таким сильним, що у Дрейпера міг бути травмований мозок.

Рейні пожував щоку, а тоді повторив:

— Ти там, бляха, не був.

— Саме так, — відповів Страйк, — і тому я питаю у тебе, що там сталося.

— Дурко й до побиття був не дуже, — мовив Рейні і, ніби пожалкувавши про ці слова, щойно вони в нього вирвалися, з притиском додав: — Ти на мене Дрейпера не повісиш. Його там купа людей дубасила і руками, і ногами. Шо тобі взагалі треба?

— Отже, на Чапмен-Фарм ти товаришував тільки з Дрейпером? — проігнорував це питання Страйк.

— Тільки, — відповів Рейні.

— Ти знав Шері Ґіттінз?

— Трохи.

Страйк відзначив занепокоєний тон Рейні.

— А ти не знаєш, куди вона подалася, коли пішла з Чапмен-Фарм?

— По нулях.

— А як щодо Абіґейл Вейс, її ти знав?

— Трохи, — так само занепокоєно відповів Рейні.

— А Кевіна Пірбрайта?

— Ні.

— Він був дитиною, коли ти жив на фермі.

— Я біля дітей не терся.

— Кевін Пірбрайт часом не зв’язувався з тобою останнім часом?

— Ні.

— Точно?

— Та точно, бляха, точно. Я пам’ятаю, хто зі мною зв’язувався, а хто ні.

— Він писав книгу про УГЦ. Я собі гадав, що він мав би спробувати тебе знайти. Він тебе пам’ятав.

— І шо? Він мене не знайшов.

— Минулого серпня Пірбрайта застрелили у власній квартирі.

— А я минулого серпня вже тут сидів. Як би я, бляха, його застрелив?

— До цього були два місяці, коли Кевін був живий і писав книгу, а ти ще був на волі.

— І шо? — знову спитав Рейні, люто моргнувши.

— Убивця Кевіна забрав його ноутбук.

— Я кому кажу, шо я був тут, коли його застрелили, — як би я, бляха, украв довбаний ноутбук?

— Я не стверджую, що ти його украв. Я намагаюся донести, що людина, яка це зробила, знає, говорив ти з Пірбрайтом чи ні. Дізнатися в людини пароль, коли наставляєш на неї пістолет, неважко.

— А хрін знає, про шо ти, — заявив Рейні. — Я з ним не розмовляв.

Але на верхній губі в нього виступив піт.

— Ти можеш припустити, що Вейси для захисту церкви підуть на вбивство?

— Ні, — автоматично відповів Рейні. А тоді: — Не знаю. З хріна б я знав?

Страйк перегорнув сторінку в записнику.

— Коли ти жив на Чапмен-Фарм, ти там бачив зброю?

— Ні.

— Точно?

— Та, бляха, точно, точно.

— І сам туди зброю не приносив?

— Та, бляха, ні. А хто каже, шо приносив?

— Чи забивали на фермі худобу?

— Шо?

— Чи скручували члени церкви шиї курям? Чи забивали свиней?

— Курям так, — відповів Рейні. — Свиней ні. Свиней відправляли на бійню.

— Ти не бачив, щоб хтось убив тварину сокирою?

— Ні.

— Ти не ховав сокиру в дереві?

— Шо ти хочеш на мене повісити? — загарчав Рейні з уже неприхованою агресією. — Шо тобі треба?

— Я намагаюся з’ясувати, який чином у дерево потрапила сокира.

— Я, бляха, не знаю. З хріна б я знав? Всіх собак на мене вішаєш? То зброя, то якісь довбані сокири? Я нікого не вбивав на Чапмен-Фарм, якшо ти, бляха…

Краєм ока Страйк побачив, як чорношкірий здоровань, що наглядав за Рейні, ворухнувся на своєму стільці. Рейні ніби відчув його увагу, бо замовк, але контролювати своє збудження вже не міг — совався на місці, нестримно моргав.

— Ти щось засмутився, — зауважив Страйк, спостерігаючи за ним.

— Засмутився, бляха? — загарчав Рейні. — Ти припхався і кажеш, шо я, бляха, вбив…

— Я нічого не казав про вбивство. Тільки про забій скотини.

— Та я, бляха, ніколи… на тій фермі… ти там не був. Ти собі не уявляєш, шо там робилося.

— Для того і розмова з тобою, щоб з’ясувати, що там робилося.

— Те, шо там робилося, те, шо нас там змушували робити, воно залазить, бляха, в голову, і саме тому мені досі сняться кошмари, але я нікого не вбивав, чуєш? І я ні біса не знаю ні про яку сокиру, — додав Рейні, але на цих словах він відвів погляд. Повільні очі помандрували залою, ніби шукаючи прихистку.

— Те, що вас там змушували робити? Що ти маєш на увазі?

Рейні знову пожував щоку. Нарешті він знову підняв на Страйка очі і з притиском відповів:

— Всі повинні були робити те, шо не хотіли.

— Наприклад?

— Наприклад шо завгодно.

— Хочу почути конкретику.

— Всяке… принизливе. Лайно гребсти, прибирати за ними.

— За ними?

— За цими. За сім’єю, за Вейсами.

— Що саме залізло тобі в голову і досі не дає спокою?

— Та все, — відповів Рейні.

— Коли ти кажеш «прибирати за Вейсами» — про що конкретно мову?

— Та… ти людської мови не розумієш, га? Нужники чистити і все таке.

— Ти впевнений, що це все?

— Та, бляха, впевнений.

— Ти жив на фермі, коли втопилася Дайю Вейс, правильно?

Він побачив, як напружилася щелепа Рейні.

— А шо?

— Ти там жив, я праний?

— Я всю ту історію проспав.

— Це ж ти мав їхати з Шері у фургоні?

— З ким ти, бляха, розмовляв?!

— А яка різниця?

Рейні у відповідь тільки моргав, тож Страйк висловився конкретніше.

— Ти мав брати участь у доставці овочів?

— Мав, але проспав.

— І коли прокинувся?

— Якого хріна ти про це питаєш?

— Я тобі казав, мені потрібна інформація. То коли ти прокинувся?

— Не знаю. Всі вже бігали, бо те мале гів… — Рейні прикусив язика.

— Те мале?.. — підказав Страйк. Коли Рейні не відповів, він уточнив: — Наскільки я розумію, ти не любив Дайю?

— Її, бляха, ніхто не любив. Засранка балувана. Спитай хоч кого, хто там був.

— Отже, коли ти прокинувся, всі бігали, бо Дайю зникла?

— Так.

— Ти не чув, щоб люди, які працювали з самого ранку, казали Вейсам, що бачили, як вона поїхала з Шері?

— З хріна воно тобі треба?

— Ти чув, як казали, що вона поїхала в фургоні?

— Я за інших не казатиму. У них питай, шо вони бачили.

— Я питаю, що чув ти, коли прокинувся.

Вирішивши, вочевидь, що відповідь нічим йому не зашкодить, Рейні нарешті здався:

— Так… вони бачили, як вона поїхала.

— Джонатан і Мадзу були на фермі, коли ти прокинувся?

— Так.

— Ти скоро дізнався, що Дайю втопилася?

— Шось не пригадую.

— Постарайся.

Тигр знову пішов зморшками. Блакитні очі заморгали ще інтенсивніше.

— Того ранку трохи пізніше. Приїхала поліція. З Шері.

— Вона була засмучена через те, що Дайю втопилася?

— А сам як думаєш? — огризнувся Рейні.

— А скоро після того Шері втекла з ферми, так?

— Шось не пам’ятаю.

— А мені здається, що пам’ятаєш.

Рейні втягнув запалі щоки. У Страйка виникло передчуття, що це звичний вираз перед початком насильства. Він спокійно дивився в очі Рейні, і зрештою той із притиском кліпнув.

— Та одразу після того суду і втекла.

— Ти про офіційну процедуру дізнання?

— Так.

— І не сказала тобі, куди піде?

— Нікому не сказала. Втекла серед ночі.

— А ти чому втік?

— Бо наївся по горлечко.

— Дрейпер пішов із тобою?

— Так.

— Ви підтримували зв’язок?

— Ні.

— Ти підтримуєш зв’язок із кимось з УГЦ?

— Ні.

— Ти любиш татуювання, — зауважив Страйк.

— Шо?

— Татуювання. У тебе їх багато.

— І шо?

— Щось маєш на правому плечі? — спитав Страйк.

— А шо?

— Можна побачити?

— Не можна, бляха, — загарчав Рейні.

— Я спитаю ще раз, — спокійно промовив Страйк, нахилившись уперед, — тільки цього разу нагадаю про наслідки, якщо я, коли ця розмова закінчиться, скажу моєму другу, що ти не співпрацював.

Рейні повільно закасав рукав кофти. На біцепсі не було черепа — тільки великий чорнющий диявол з червоними очима.

— Це татуювання перекриває якесь інше?

— Ні, — відказав Рейні, опускаючи рукав.

— Ти впевнений?

— Упевнений.

— Я питаю, — сказав Страйк, дістаючи з внутрішньої кишені куртку кілька полароїдів із тих, що Робін знайшла на Чапмен-Фарм, — бо подумав, що на місці цього диявола колись міг бути череп.

Він виклав перед Рейні дві фотографії. На одній високий худий чоловік із татуюванням черепа проникав у повненьку чорняву дівчину, а на іншій содомізував меншого чоловіка, чиє коротке скуйовджене волосся могло належати Полові Дрейперу. Чоло Рейні заблищало в різкому світлі ламп під стелею.

— Це не я.

— Впевнений? — спитав Страйк. — Бо, як на мене, це пояснює кошмари про свиней переконливіше, ніж поганий запах.

Спітнілий та зблідлий Рейні так різко відштовхнув від себе фото, що одне з них упало на підлогу. Страйк підняв його і сховав обидва до кишені.

— Цей дух, якого ти бачив, — почав він, — який він був? Рейні мовчав.

— Ти знав, що тепер на Чапмен-Фарм регулярно з’являється Дайю? — спитав Страйк. — Її називають Утопленою…

Рейні раптом схопився на ноги. Якби пластиковий стілець та стіл не були прикручені до підлоги, він би їх перекинув.

— Агов! — гукнув найближчий охоронець, але Рейні вже поспішав до дверей, що вели назад до в’язниці. До нього підійшли інші охоронці і вивели. І в’язні, і їхні гості почали обертатися, коли Рейні помчав геть, але швидко повернулися до своїх розмов, щоб не гаяти безцінні хвилини.

Страйк зустрів погляд здорованя за сусіднім столом. Той поставив німе питання. Страйк непомітним жестом відповів заперечно. Нові побиття не змусять Джордана Рейні співпрацювати. У цьому Страйк був певен. Він уже бачив переляканих чоловіків, які боялися чогось більше за фізичний біль. Питання полягало в тому, що саме настільки лякало Джордана Рейні, що він ладен був зустрітися з найжорстокішим тюремним правосуддям, лише б не говорити про це?

57

На полегшення Робін, наступний лист від Страйка пропонував рішення для задачі пожертвувати гроші УГЦ.

«Я говорив із Коліном Еденсором, він готовий виділити на донацію тисячу фунтів. Візьми у них реквізити, і ми зробимо переказ».

Тож наступного ранку Робін попросила про аудієнцію з Мадзу в садибі.

— Я хочу передати церкві гроші, — пояснила вона суворій жінці, яка наглядала за її карою на кухні.

— Добре. Іди тепер, до сніданку, — відповіла жінка і вперше усміхнулася Робін. Рада втекти від сопуху вареної локшини та куркуми, Робін скинула фартуха і вийшла.

Червневий день був похмурий, але коли Робін ішла через порожнє подвір’я, крізь хмари прорвався сонячний промінь і перетворив фонтан Дайю на діамантовий став. На щастя, Емілі вже не стояла на ящику. Вона лишалася там аж дві доби, і ніхто не зважав на неї, всі ходили повз, ніби вона завжди там була і завжди буде. Робін відчувала подвійне співчуття до Емілі, коли на її штанах з’явилися плями сечі, а брудне обличчя прорізали сліди сліз, але вона поводилася як решта вірян — ніби Емілі була невидима.

Також на Чапмен-Фарм була відсутня ще одна людина, від чого жити стало легше: це був Тайо Вейс, який відбув у центр в Глазго. Зникнення вже звичного страху, що він знову потягне її до «кімнат усамітнення», принесло Робін таке полегшення, що вона навіть почувалася не такою утомленою, хоч і продовжувала виконувати важку фізичну роботу.

Вона опустилася навколішки, звично віддала шану Дайю, а тоді підійшла до подвійних дверей садиби. Тим часом із будинку вийшла Сіта, смаглява немолода жінка з довгою сріблястою косою. В руках у неї був пластиковий пакет із чимсь. Коли вони зустрілися, Робін відчула сморід фекалій.

— Не підкажеш, де кабінет Мадзу? — спитала вона в Сіти.

— В задній частині будинку.

Тож Робін обійшла сходи, пройшла вистеленим червоним килимом коридором із китайськими масками і розписаними панелями і потрапила у самісіньке серце будинку. Проходячи повз кухню, вона відчула пахощі смаженої ягнятини, що різко контрастували з гнітючими міазмами варених овочів із бляшанки у тій кухні, де вона щойно була.

У самісінькому кінці коридору були чорні лаковані двері — зачинені. Наблизившись, Робін почула за ними голоси.

— …етичне питання, авжеж? — казав чоловік, у якому вона майже непомильно впізнала Джайлза Гармона. Він казав, що приїхав на кілька днів, а сам гостював на фермі вже тиждень, і не раз Робін бачила, як він веде до «кімнат усамітнення» котрусь юну дівчину. Гармон, який ніколи не надягав червоний однострій звичайних вірян, зазвичай ходив у джинсах та дорогих на вигляд сорочках. Його кімната в садибі дивилася на подвір’я, і часто можна було бачити, як він сидить за вікном і набирає текст.

Голос Гармона був не такий звучний, як зазвичай. Робін навіть здалося, що вона чує нотки паніки.

Усе, що ми тут робимо, етично, — відповів другий чоловічий голос, і вона негайно впізнала Енді Джова. — Це цілком етичний варіант. Не забувай, що він не відчуває так, як ми. В цьому тілі немає душі.

— Ти це схвалюєш? — спитав у когось Гармон.

Цілковито, відповіла жінка, у якій Робін легко впізнала Бекку Пірбрайт.

— Що ж, як скажеш. Адже він твій…

— Жодного зв’язку тут немає, Джайлзе, — майже сердито від повіла Бекка. — Жодного. Я здивована, що ти взагалі…

— Пробач, пробач, — примирливо відповів Гармон. — Матеріалістичні цінності… мені потрібна медитація. Я впевнений у вашій правоті. Ви, звісно, маєте справу з цією ситуацією значно довше, ніж я.

Робін здалося, що він репетирує свій захист. Вона почула кроки і мала всього кілька секунд, щоб у своїх кросівках безгучно втекти назад коридором, тож коли Гармон вийшов, здавалося, що вона тільки наближається до дверей.

— Мадзу вільна? — спитала Робін. — Мені дозволено звернутися до неї.

— Скоро звільниться, — відповів Гармон. — Почекай, мабуть, тут.

Він пройшов повз неї і почав підніматися сходами. За кілька секунд двері знову прочинилися, і з них вийшли доктор Джов та Бекка.

— Що ти тут робиш, Ровено? — спитала Бекка, і її осяйна усмішка здалася Робін трохи силуваною.

— Я хочу зробити пожертву на церкву, — відповіла Робін. — Мені сказали з цього приводу звернутися до Мадзу.

— О, я зрозуміла. Так, ходи, вона там, — сказала Бекка, показуючи на двері. Вони з Джовом пішли геть, перемовляючись так тихо, що Робін не розчула жодного слова.

Зібравшись, Робін постукала у двері.

— Так, — відповіла Мадзу, і Робін увійшла.

Кабінет, добудований до старої садиби, був такий заставлений, пістрявий і просочений пахощами, що Робін ніби потрапила на східний базар. На полицях стояли цілі когорти статуеток, божеств та ідолів.

На верхівці китайської шафи виднілося велике фото Дайю в золотій рамці, перед яким курився у чаші ароматичний папір й були викладені ласощі та квіти. На якусь мить Робін захопив несподіваний спазм співчуття до Мадзу, яка сиділа перед нею за схожим на Джовів столом із чорного дерева у своїх червоних шатах. Чорне волосся спадало обабіч блідого обличчя, на грудях лежала перламутрова рибинка.

— Ровено, — промовила вона без усмішки, і мить доброти розвіялася без сліду: Робін ніби знову відчула сморід брудної ноги Мадзу, яку вона мусила поцілувати.

— Ем… я хочу пожертвувати церкві гроші.

Якусь мить Мадзу без усмішки приглядалася до неї, а тоді сказала:

— Сядь.

Робін підкорилася. Сідаючи, вона помітила на полиці за спиною Мадзу дещо недоречне: маленький білий освіжувач повітря, невідомо нащо потрібний у цій просоченій пахощами кімнаті.

— Отже, ти вирішила, що хочеш поділитися з нами? — спитала Мадзу, вдивляючись в обличчя Робін своїми різновисокими темними очима.

— Так. Зі мною говорив Тайо, — відповіла Робін, цілком певна, що Мадзу про це знає, — і я багато думала, і так, його правда, я досі не перемогла матеріалізм, і настав час мені довести свою відданість не словом, а ділом.

На довгому білому обличчі з’явилася тонка усмішка.

— Але ти відмовилася від духовного єднання.

— Після Одкровення мені було так погано, я не почувалася гідною, — відповіла Робін. — Але я хочу викорінити фальше «я», дуже хочу. Я знаю, що маю серйозно попрацювати.

— І як ти робитимеш пожертву? Ти не взяла з собою кредитних карток.

Робін відзначила зізнання в тому, що в її шафці порпалися.

— Тереза порадила цього не робити. Тереза моя сестра, вона… вона взагалі не хотіла, щоб я сюди їхала. Вона казала, що УГЦ — секта, — спробувала виправдатися Робін.

— І ти послухалася сестри.

— Ні, просто я їхала сюди з думкою, що просто подивлюся. Я не знала, що залишуся. Якби я знала, як змінюся після Тижня служіння, я б привезла свої карти… але якщо ти дозволиш написати Терезі, я домовлюся про переказ на рахунок церкви. Я хочу пожертвувати тисячу фунтів.

Очі Мадзу ледь помітно розширилися, і Робін зрозуміла, що такої великої пожертви та не чекала.

— Добре, — промовила Мадзу, висуваючи шухляду й беручи звідти ручку, папір та чистий конверт. Також вона виклала перед Робін зразок і картку з реквізитами банківського рахунку УГЦ. — Зроби це просто зараз. На щастя, — додала Мадзу, дістаючи з іншої шухляди зв’язку ключів, — сьогодні вранці тобі прийшов лист від сестри. Я саме збиралася передати його тобі через когось.

Мадзу підійшла до шафки, на якій стояв портрет Дайю, і відчинила її. Робін устигла побачити цілі стоси скріплених гумками конвертів. Мадзу взяла один із них, зачинила шафку і промовила, тримаючи конверт у руках:

— Я повернуся за мить.

Коли за нею зачинилися двері, Робін роззирнулася і помітила в розетці ні до чого не під’єднаний штепсель. Підозрюючи, що в освіжувані повітря схована камера, яка записує кожен її рух, Робін не наважилася його оглядати, але з власного досвіду використання таких пристроїв вирішила, що перед нею ще один засіб прихованого стеження. Мабуть, Мадзу вийшла навмисно для того, щоб дізнатися, що Робін робитиме наодинці, тож вона залишилася сидіти в кріслі і почала переписувати зразок.

Мадзу повернулася за кілька хвилин.

— Ось, — промовила вона, простягаючи Робін її лист.

— Дякую, — відповіла Робін, відкриваючи його. Вона була певна, що його вже розпечатали і прочитали — конверт був скріплений аж надто міцним клеєм. — Ой, добре, — додала вона, продивившись списаний почерком Мідж аркуш, — вона мені написала свою нову адресу, я її не знала.

Вона закінчила переписувати зразок, написала адресу отримувача і запечатала лист.

— Я відправлю його за тебе, — сказала Мадзу, простягаючи руку.

— Дякую, — відповіла Робін, підводячись. — Я це зробила і почуваюся значно краще.

— Не слід жертвувати гроші для покращення самопочуття, — мовила Мадзу.

Вони були одного зросту, але чомусь у Робін виникнуло відчуття, ніби Мадзу вища.

— Твій особистий бар’єр до чистого духу — егомотивність, Ровено, — мовила Мадзу. — Ти так само ставиш матеріалістичне «я» вище за колективне.

— Так, — погодилася Робін. — Я… я стараюся, справді.

— Це ми побачимо, — відповіла Мадзу, змахнувши конвертом, який Робін щойно передала їй, і та зрозуміла, що її духовний прогрес визнають на раніше, ніж донація потрапить на банківський рахунок УГЦ.

З листом у руках Робін покинула садибу. Наближався час трапези, вона була страшенно голодна, та все ж зазирнула до жіночої вбиральні, щоб уважніше вивчити листа.

Покрутивши його під лампочкою у кабінці, вона відзначила майже непомітні сліди: дату відправлення було затерто. Глянувши на конверт, вона побачила, що час і дату на марці теж видалили. Виснажена, нездатна рахувати час, без доступу до календарів, Робін не пам’ятала, коли саме мала отримати листа від «Терези», але не сумнівалася, що не побачила б його, якби Мадзу не захотіла, щоб вона дізналася адресу «сестри».

Уперше Робін спало на думку, що Вілл Еденсор не відповідав на листи матері перед її смертю через те, що не отримував їх. Вілл мав доступ до чималого трастового фонду, і в інтересах церкви було утримувати його на фермі й отримувати від покірливого вірянина гроші, не дозволяючи йому дізнатися — прочитавши про смерть матері — що насправді він не вважав її живою річчю, а її любов — матеріалістичним власництвом.

58

Робін зрозуміла, що тисяча фунтів Коліна Еденсора зайшла на рахунок УГЦ, бо за кілька днів потому, як вона віддала Мадзу листа з проханням перевести кошти, Робін повернули до первинної групи високорівневих новачків. Ніхто не згадував її Одкровення, не вітав із поверненням; група поводилася так, наче Робін завжди була з ними.

Цей консенсус мовчання поширювався і на незрозумілу відсутність Кайла. Робін знала, що не можна питати про його переступ, але була певна, що він десь схибив, бо бачила його за виконанням тієї самої важкої фізичної роботи, до якої була залучена сама. Також Робін відзначила, що Вів’єн відводить очі, коли її група перетинається з новою групою Кайла.

Що за злочин скоїв Кайл, вона дізналася, коли за вечерею сіла біля Шони.

За необережне запрошення Робін на уроки з дітьми Шоні поголили голову. Спершу вона ніби соромилася своєї новонабутої лисості, але скоро природна балакучість та необачність взяли своє, і вона звернулася до Робін із такими гордими словами:

— Я знову прирощую. — Вона поплескала себе по низу живота.

— О, — сказала Робін. — Мої вітання.

— Ми так не кажемо, — насварила її Шона. — Я то не для себе роблю. Вітати треба церкву!

— Звісно, — втомлено відповіла Робін. Вона навмисно сіла з Шоною, сподіваючись почути якісь новини про Джейкоба, бо підозрювала, що Гармон, Джов та Бекка говорили в кабінеті Мадзу саме про нього, але встигла забути, якою неприємною може бути ця дівчина.

— Чула про нього? — радісно спитала Шона в Робін, коли в кінці столу пройшов Кайл.

— Ні, — відповіла Робін.

— Ха-ха-ха, — сказала Шона.

їхні сусіди захоплено розмовляли про щось своє. Шона роззирнулася, чи їх не підслуховують, а тоді нахилилася до Робін і зашепотіла.

— Він сказав, що не може духовно єднатися цей… з жінками. Просто Мадзу в обличчя.

— Але, — обережно й так само пошепки почала Робін, — він же гей, так? І тому…

— Це матеріалізм! — заявила Шона гучніше, ніж планувала, і коли один з молодиків поруч обернувся на голос, голосно повідомила усупереч усім бажанням Робін:

— Вуна думає, що існує така річ, як «гей»!

Сусіди вирішили, що відповідати Шоні немає сенсу, і повернулися до власної розмови.

— Тіла не важливі, — твердо сказала Шона до Робін. — Важливий тільки дух.

Вона знову нахилилася до Робін і продовжила змовницьким шепотом:

— Вів’єн хотіла з ним духовно пуєднатися, і кажуть, що він од неї втік і рузридався, уявляєш? Чиста егомуторність — вважати кугось негудящим і не спати з людиною.

Робін мовчки кивнула, і Шону це наче задовольнило. За їдою Робін намагалася підвести Шону до теми Джейкоба, але дізналася тільки, що скоро Джейкоб покине цей світ, бо так вирішив Тато Джей, і більше нічого.

Наступний лист Робін Страйкові не містив корисної інформації. Однак за два дні потому, як вона поклала його до пластикового каменя, Бекка Пірбрайт повела її з рештою високорівневої групи, але без Кайла, на сеанс ремесла.

Був спекотний і ясний червневий день, і Бекка замість світшоту вдягнула футболку з логотипом церкви, але рядові члени так само були у своїх важких одностроях. Уздовж стежки, яка вела до вагончиків, квітнули дикі маки та ромашки. Гарна погода, може, і підняла б Робін настрій, але цей чудовий день навіював думки про всі місця, де вона воліла б бути замість Чапмен-Фарм. Навіть центральний Лондон, дуже неприємний під час спеки, звідси здавався райським куточком. Вона б залюбки надягнула замість товстого костюма літню сукню, купила б собі пляшку води, ішла б куди заманеться…

Група здивовано загомоніла, наблизившись до вагончика, де вони зазвичай плели солом’яних лялечок. Столи винесли назовні, щоб не задихатися всередині, але здивувало всіх зовсім не це.

Декілька членів церкви збирали кількаметрового солом’яного чоловіка. Він спирався на міцний дротяний каркас, і Робін зрозуміла, що солом’яна скульптура, над якою раніше працювала Ван, була його головою.

— Ми робимо його щороку на відзначення маніфестації Украденого пророка, — пояснила усміхнена Бекка групі, всі члени якої, сідаючи за столи, заглядалися на скульптуру. — Пророк мав великий хист до ремесла, тож…

Бекка затнулася. З-за скульптури вийшла Емілі з мотузкою в руках. Її голова була недавно поголена; як і Луїзі, Емілі поки не дозволяли почати відрощувати волосся. Емілі холодно й зухвало глянула на Бекку, а тоді повернулася до роботи.

— …тож ми вшановуємо його у той спосіб, який він образ для власного самовираження, — закінчила Бекка.

Члени групи механічно потягнулися до своїх жмутків соломи, і Робін побачила, що її товаришів уже навчили робити норфолкські ліхтарики, складніші за фігури, які встигла опанувати вона. Ніхто не поспішав їй допомагати, тож Робін взяла ламінований листок з інструкцією. Сонце палило їй спину.

Бекка зайшла до майстерні й повернулася з «Відповіддю» у шкіряній палітурці, з якої на попередньому сеансі читала Мадзу. Діставши шовкову закладку з потрібної сторінки, Бекка прокашлялася і почала читати.

— «Тепер я наближаюся до частини оповіді, яка є водночас жахливою і чудесною, розпачливою та радісною.

Скажу перш за все, що насельникам бульбашкового світу те, про що я зараз повідаю — принаймні те, як я це зрозумів та осягнув — може здатися бентежним і навіть шокуючим. Яким чином, спитають вони, смерть дитини може стати чимось чудесним та радісним?

Я маю почати з опису Дайю. Матеріалісти назвали б її моєю донькою, але я так само любив би її, якби між нами не було плотського зв’язку.

Із самого дитинства було зрозуміло, що Дайю ніколи не потребуватиме пробудження. Вона народилася пробудженою і мала надзвичайні метафізичні здібності. Вона могла поглядом приборкати дику тварину й непомильно знаходила предмети навіть на великій відстані. Вона не цікавилася дитячими іграшками та забавами, а натомість тягнулася до письма, читала без навчання, висловлювала істини, які люди осягають хіба за ціле життя…»

— А ще вміла ставати невидимою, — промовив холодний голос з-за високої солом’яної скульптури.

Частина групи озирнулася на Емілі, але Бекка проігнорувала це втручання.

— «Вона зростала, і також зростали її сили. Думка про те, що дитина у чотири, п’ять років може мати настільки високе духовне покликання, здалася б мені абсурдною, якби я на власні очі на бачив цього. Щодня вона набувала більшої мудрості й надавала нові докази чистоти власного спілкування з Благословенним Божеством. Навіть у дитинстві вона перевершувала моє розуміння. Я роками шукав та опановував свої духовні дари. Дайю просто приймала свої здібності як природну річ, без внутрішнього конфлікту, не бентежачись.

Тепер я озираюся назад і не розумію, як не усвідомлював її долі, хоча вона говорила мені про неї за кілька днів до свого земного кінця.

«Тату, я скоро маю відійти до Благословенного Божества, але не хвилюйся, я повернуся».

Я думав, що вона говорить про стан, коли чисті духом ясно бачать обличчя Божества, і якого сам досягав завдяки мантрам, постуванню та медитації. Я знав, що Дайю, як і я сам, вже бачила Божество і розмовляла з Ним. Слово «відійти» мало б мене насторожити, але я був сліпий, хоч вона про все сказала прямо.

Обраним знаряддям Божества стала молода жінка, яка відвела Дайю до темного моря, коли я спав. Дайю радісно попрямувала до небокраю перед сходом сонця і зникла з матеріального світу; її плоть розчинилася в океані. Вона стала, як називає такі речі світ, мертвою.

Мій відчай не мав меж. Минуло багато тижнів, перш ніж я збагнув, що саме для цього її було послано нам. Хіба вона не казала мені багато разів: «Тату, я існую поза межами матерії»? Її було послано, щоб навчити нас усіх, що єдиною істиною, єдиною реальністю є дух. І коли я нарешті вповні збагнув це й смиренно сказав про це Благословенному Божеству, Дайю повернулася.

Так, вона повернулася до мене, і я бачив її так само ясно…»

Емілі презирливо засміялася. Бекка різко закрила книжку й підвелася, а перелякана група старалася не піднімати очей від солом’яних поробок.

— На хвилинку, Емілі, якщо твоя ласка, — сказала Бекка сестрі. З викликом на обличчі Емілі відклала солому, яку підплітала до торсу гігантської статуї, і пішла за Беккою у майстерню. Налаштована дізнатися більше, Робін, яка знала, що за майстернями є невелика туалетна кабінка, пробурмотіла:

— Я до вбиральні, — і теж пішла.

Всі вікна вагончика були прочинені, щоб там можна було хоч якось дихати. Робін обійшла будівлю, зникнувши з очей групи, а тоді підкралася до вікна у його задній частині, крізь яке було чути притишені голоси Бекки та Емілі.

— …не розумію, що не так, — я ж із тобою погодилася.

— Чому ти засміялася?

— Сама як думаєш? Хіба не пам’ятаєш, коли ми впізнали Лін…

— Замовкни. Стулися.

— Гаразд, я…

— Повернися. Іди сюди! Нащо ти згадала невидимість?

— А, то тепер мені вже можна говорити? Так ти ж сама сказала, що це було. Це ти мені наказала так сказати.

— Брехня. Якщо хочеш розповісти інакшу історію, — вперед, ніхто тебе не тримає!

Емілі чи то засміялася, чи то зойкнула.

— Брудна лицемірка.

— Сказала людина, яку повернули сюди, бо вона не контролює власну ЕМ!

— Я не контролюю ЕМ? На себе подивись, — презирливо озвалася Емілі. — У цьому місці більше ЕМ, ніж у будь-якому центрі.

— Кому, як не тобі, знати, — тебе з із купи їх повиганяли. Я думала, ти розумієш, що висиш на волосинці, Емілі.

— Цехто так каже?

— Мадзу так каже. Тобі пощастило, що після Бірмінґема ти не дійшла до третьої позначки, але це ще може статися.

Робін почула кроки і здогадалася, що після цієї погрози Бекка вирішила піти, але Емілі знову заговорила, і цього разу в її голосі бринів відчай.

— Ти б хотіла, щоб я пішла тим самим шляхом, що Кевін? Просто убила себе?

— Ти смієш говорити зі мною про Кевіна?

— А чого б мені про нього не говорити?

— Мені відомо, що ти зробила, Емілі.

— Що я зробила?

— Ти розмовляла з Кевіном про його книжку.

— Що? — ошелешено спитала Емілі. — Це як?

— Огидна кімната, де він застрелився, була вся списана словами, і він написав на стіні МОЄ ІМ’Я і ще щось про змову.

— Ти гадаєш, що Кевін міг хотіти спілкуватися зі мною після того, як ми…

— Замовкни, стулися! На Бога! Ти тільки про себе й піклуєшся? Чхати на Тата Джея, на нашу місію…

— Якщо Кевін щось знав про тебе і про змову, то це не я йому сказала. Але він завжди погоджувався зі мною у тому, що ти брехло собаче.

Робін не знала, що зробила Бекка, але Емілі зойкнула, ніби від болю.

— Їстимеш овочі, — промовила Бекка невпізнаваним, загрозливим голосом, геть не схожим на її звичний бадьорий тон. — Чуєш? І працюватимеш на городі, ще й радітимеш, або я скажу Раді принципалів, що ти допомагала Кевіну.

— Не скажеш, — відповіла Емілі, тепер схлипуючи, — не скажеш, клята боягузко, бо ти знаєш, що я можу їм розповісти, якщо захочу!

— Якщо мова про Дайю, — вперед. Я розкажу Татові Джею та Мадзу про цю розмову, тож…

— Ні! Ні, Бекко… не треба!

— Це мій обов’язок, — відповіла Бекка. — А ти розповіси їм свою версію того, що бачила.

— Ні, Бекко, прошу, не кажи їм…

— Чи вміла Дайю ставати невидимою?

Запала коротка пауза.

— Так, — ламким голосом відповіла Емілі, — але…

— Або вміла, або не вміла. То що скажеш?

— Вона… вміла.

— Правильно. І щоб я не чула від тебе нічого іншого більше ніколи, брудна маленька свинко.

Робін почула кроки, а тоді ляснули двері вагончика.

59

Грубо замаскувавшись для покупки мотузки, далі брати Франки придбали дуже старий фургон. Зважаючи на те, що вони постійно стежили за будинком акторки, а ще були засуджені за злочини сексуального характеру в минулому, Страйк дійшов висновку, що ці двоє і справді планують викрадення. Він вдруге звернувся до поліції й поділився останньою інформацією та фотографіями братів, які чатували під будинком клієнтки, а також попередив Ташу Майо і попросив пильнувати.

— Я вам дуже раджу змінити звичний графік, — порадив він по телефону. — Ходіть до спортзалу і взагалі всюди в інший час.

— Мені подобається мій графік, — пробурчала вона. — Ви точно не перебільшуєте загрозу?

— Пошиюся в дурні, якщо вони просто планують туристичну вилазку, але вони останнім часом щось забагато стараються.

Коротка пауза.

— Ви мене лякаєте.

— Було б нечесно не поділитися з вами моєю відвертою думкою. У вас є можливість пожити у когось? У друзів, у родичів?

— Можливо, — похмуро відповіла вона. — Боже, я гадала, що це просто настирливі диваки, а не хтось небезпечний.

Наступного дня Страйк сидів за столиком у ресторані «Жан-Жорж» при готелі «Коннахт» і спостерігав за розвагами багатої матінки їхнього нового клієнта. Жінка мала сімдесят чотири роки й обідала з двадцятиоднорічним супутником. Страйк був в окулярах, яких насправді не потребував; у їхню оправу було вмонтовано мініатюрну камеру. Поки що він встиг записати тільки багато хихотіння у виконанні літньої пані. Особливо смішно їй було, коли її юного супутника в темному костюмі, який люб’язно прийняв у неї пальто і підсунув стільця, гості за сусіднім столиком прийняли за офіціанта.

Пара замовила страви та вино, а Страйк попросив салат із куркою, зняв окуляри й поклав їх на стіл так, щоб запис тривав і далі. Зробивши це, він відчув на собі погляд дуже симпатичної чорнявої жінки у чорній сукні. Вона обідала наодинці і всміхнулася йому.

Страйк відвів очі, не відповівши на усмішку, взяв телефон і почав читати сьогоднішні новини, серед яких головною темою був брекзит. До референдуму лишався тиждень, і Страйк уже втомився від істеричних коментарів у пресі, що його оточували.

А тоді він помітив посилання на статтю під заголовком «Віконтесу арештовано за побиття бойфренда-мільярдера».

Страйк перейшов за посиланням. На екрані з’явилася розхристана Шарлотта, яку вела темною вулицею поліціянтка.

Сорокаоднорічна «it-girl» дев’яностих Шарлотта Кемпбелл, нині віконтеса Росс, була арештована за напад на сорокадев’ятирічного американського готельєра-мільярдера Лендона Дормера.

Мейферські сусіди Дормера викликали поліцію в ніч на 14 червня, почувши шум із його оселі. Один з них на правах анонімності розповів «Таймзу» таке:

«Ми почули крики та звук розбитого скла, переполошилися і викликали поліцію. Ми не знали, що відбувається. Подумали, що до нього хтось вдерся».

Росс, чий шлюб із віконтом Кройським минулого року завершився розлученням, має двох дітей-двійнят та довгу історію зловживання речовинами. Колишня пацієнтка Саймондз-Гауса, психіатричного закладу для багатих і знаменитих, модель та журналістка часто бувала героїнею світської хроніки, відколи юнкою втекла з коледжу для дівчат Челтнсм. Фігуруючи її журналах «Harpers & Queen» та «Vogue», Росс часто замиється у перших рядах на показах лондонського та паризького Тижнів моди, а в 1995 році стала переможницею голосування за Найзавиднішу наречену Лондона. Раніше мала тривалі стосунки з Кормораном Страйком, приватним детективом і сином рок-зірки Джонні Рокбі.

Близько місяця світськими колонками ширилися чутки про прийдешні заручини з мільярдером Дормером, проте близьке до готельєра джерело поділилися з «Таймз» таким: «Лендон і так не збирався з нею одружуватися, а після цієї історії все скінчено, повірте. Він не такий чоловік, який терпітиме сцени та скандали».

Сестра Росс, сорокадворічна дизайнерка інтер’єрів Амелія Крічтон, дала «Таймз» такий коментар:

«Питання перейшло у юридичну площину, тож, боюся, не можу сказати нічого, окрім того, що я певна: якщо справа дійде до суду, Шарлотту повністю виправдають».

«Таймз» також звернулася по коментарі до Шарлотти Росс і Лендона Дормера.

Під статтею були численні посилання — на статтю про участь Шарлотти у рекламній кампанії колекції прикрас минулого року, на новину про її поміщення до Саймондз-Гаусу за два роки до того, на історію про те, що Лендон Дормер придбав один із найстаріших п’ятизіркових готелів у Лондоні. Страйк проігнорував їх і натомість повернувся на початок сторінки, де було фото. Макіяж Шарлотти розплився, волосся було скуйовджене, і вона з викликом дивилася у камеру, а поліціянтка тримала її під руку.

Страйк підняв очі на столик, який його окуляри продовжувачки фільмувати. Літня пані годувала свого юного супутника з виделки. Перед ним тим часом поставили салат із куркою, а ще задзвонив телефон. Побачивши код Іспанії, він узяв слухавку.

— Корморан Страйк.

— А це Леонард Гітон, — сказав веселий голос із сильним норфолкським акцентом. — Чув, що ви мною зацікавилися.

— Мене, власне, цікавить певна інформація, — відповів Страйк. — Дякую, що подзвонили мені, містере Гітон.

Я, щоб ви знали, нікого не душив. Я дома з жінкою сидів. — Вочевидь, містер Гітон вважав себе великим дотепником. Хтось — Страйк вирішив, що це була його дружина — давився реготом на тлі.

— Ваша сусідка розповіла вам, у чому річ, містере Гітон?

— Так, вуна сказала, що це щодо малої, що була втопилася, — відповів Гітон. — Нащо ви згадали таку старувину?

— Мій клієнт має інтерес до Універсальної гуманітарної церкви, — пояснив Страйк.

— А, — відповів Гітон. — Ну, гаразд, ми у ділі. За тиждень вертаємось, зручно вам тоді?

Погодивши час і дату, Страйк поклав слухавку і почав їсти. Окуляри так само фільмували, а його думки неухильно линули до Шарлотти.

Засмутившись чи розсердившись, вона шкодила, як правило, собі, проте Страйк досі мав над бровою шрам, залишений попільничкою, яку жбурнула йому в обличчя Шарлотта, коли він остаточно пішов від неї. Вона не раз кидалася на нього під час сварок, намагаючись вчепитися нігтями в обличчя чи вдарити, але дати цьому раду було простіше, ніж кинутим речам, бо Страйк був і вищий та більший, і як колишній боксер умів парирувати. Тим не менше, мінімум чотири їхні попередні розставання сталися після того, як вона намагалася завдати йому фізичної шкоди. Страйк пам’ятав, як вона потім ридала і відчайдушно просила пробачення, а ще клялася більше ніколи так не робити. «Ніколи» тривало щонайбільше рік.

Ледь зважаючи на те, що їсть, Страйк блукав поглядом від інших гостей до вітражних вікон та елегантних занавісок. У зв’язку з Біжу та її коханцем королівським адвокатом, а тепер ще й через напад Шарлотти на мільярдера його ім’я почало щось надто часто з’являтися в пресі. Страйк взяв окуляри з прихованою камерою і знову надягнув.

— Даруйте.

Він підняв очі. Біля його столика зупинилася та жінка в чорному.

— Ви часом не Кор…

— Ні, вибачте, ви мене з кимось переплутали, — відповів він, перебиваючи її на своєму імені, бо жінка говорила досить гучно.

Його об’єкт із молодим другом були надто захоплені своєю розмовою й нічого не помічали, але дехто поглядав у їхній бік.

— Даруйте, я подумала, що впізнала…

— Ви помилилися.

Жінка перекривала йому огляд об’єкта.

— Даруйте, — з усмішкою повторила вона. — Але ви справді дуже схожі…

— Ви помилилися, — твердо повторив Страйк, але коли жінка відходила від нього, її очі сміялися.

60

Увечері в п’ятницю Робін дочекалася, поки жінки навколо поснуть, а тоді вислизнула з гуртожитку. Сьогодні вона стресувала й нервувала найбільше з усіх мандрівок крізь темний ліс до плас-тикового каменя, бо на добу запізнилася з листом і дуже хотіла переконати агенцію, що з нею все гаразд. Вона перелізла через хвіртку, промчала через темне поле і ввійшла до лісу.

У камені знайшлося двоє шоколадних батончиків і листи від Страйка, Мерфі та Шаха. Робін прочитала їх при світлі міні-ліхтарика. Суть Раянового листа зводилася до ледь прихованого питання про те, коли вже вона покине Чапмен-Фарм. Страйк розповідав, що домовився про інтерв’ю з Гітонами, які зустріли Шері Ґіттінз на пляжі одразу після утоплення Дайю.

У записці від Шаха було таке:

Вчора перевіряв камінь, досі поруч. Страйк каже, що якщо від тебе не буде звістки до опівночі суботи, в неділю він приїде і зайде на ферму через головний вхід.

— Та на Бога, Страйку, — пробурмотіла Робін, зубами знімаючи ковпачок із ручки. Доба затримки — ще не привід для крайніх заходів. Страшенно голодна, вона все ж мала викласти дуже багато, тож відклала поїдання шоколаду й натомість узяла ручку та аркуш, затиснула ліхтарик між зубами й заходилася писати.

Привіт, Корморане,

Вибач за затримку, її були не уникнути, зараз все поясню. Цього тижня сталася купа всього; сподіваюся, мені вистачить чорнила.

1. Сварка сестер Пірбрайт

Я підслухала, як Емілі звинуватила Бекку у брехні щодо утоплення Дайю.

Емілі здається дуже незадоволеною, — думаю, я зможу ії розговорити, якщо подружуся з нею. Також Бекка звинуватила Емілі у співпраці з Кевіном щодо книжки через написи на стінах його кімнати — Бекка бачила фото.

NB: Виявляється, ніхто не сказав Емілі, що Кевіна вбито. Вона вважає, що він вкоротив собі віку. Не знаю, чи Бекка в курсі правди.

2. Маніфестація Украденого пророка

Сталася у середу ввечері Службу проводила

Мадзу, розповіла нам про Александра Ґрейвза і як він утік на Чапмен-Фарм від знущань своєї сім'ї. Посередині на сцені стояв величезний, більше людського зросту солом'яний чоловік, і

Робін зупинилася. Вона не встигла повністю осягнути те, що сталося у храмі, ще й пальці німіли від холоду, тож можливості розповісти Страйку, якою страшною була Маніфестація, вона не мала: як чорну темряву пронизували два промені софітів, один із яких падав на Мадзу у криваво-червоних шатах і з осяйною рибинкою на шиї, а другий — на солом’яну фігуру, що височіла над усіма. Мадзу наказала солом’яній фігурі навести доказ того, що Украдений пророк досі живе у світі духів, і та заговорила хрипким голосом, що відлунював від стін храму: «Дайте мені лишитися у храмі! Не дайте їм знову мене забрати, знову скривдити!»

Робін повернулася до листа.

за наказам Мадзу солом'яна фігура заговорила і підняла руки. Я бачила, як її плели: це просто дротяний, каркас і солома, гадки не маю, як вони змусили його рухатися. Мадзу сказала, що Пророк помер, щоб показати вірянам, настільки чистий дух вразливий для зла матеріалістичного світу. А тоді зі стелі спустилася мотузка з петлею

Пишучи ці слова, Робін ніби заново побачила, як, звиваючись змією, товста мотузка виповзає з темряви й охоплює шию постаті, а тоді затягується.

і обвила шию фігури й підняла у повітря, та почала вириватися і кричати, намагаючись співати мантри, а тоді обм'якнула.

Можливо, читати це не дуже страшно, але наживо це було кошма…

Робін схаменулася; не можна, щоб Страйк подумав, що в неї їде дах. Викресливши останнє слово, вона натомість написала:

…дуже стрьомно.

3. Ван

Коли, ми повернулися до жіночого гуртожитку після Маніфестації, у Ван почалися пологи. Тут, вочевидь, є усталена процедура на такі випадки, бо до неї негайно підступилася група жінок, серед них Луїза Пірбрайт та Сіта (про неї нижче). Бекка вибігла з гуртожитку доповідати Мадзу, а тоді щогодини приходила по новини й носила їх до садиби.

У ванній знайшлося середньовічне приладдя: шкіряний ремінь, який Ван мала закусити, та іржаві щипці. Ван не можна було шуміти. Я в ту ніч мала піти до пластикового каменя, але не могла покинути гуртожиток, бо ніхто не спав.

Ван народжувала тридцять шість годин. Це було дуже страшно, і я ледве не сказала, хто я насправді, щоб викликали поліцію. Не знаю, чи це нормально для пологів, але вона втратила дуже багато крові. Я була поруч у момент народження дитини, бо одна з акушерок не витримала, і я заступила на її місце. Дитина була в неправильному положенні, я була певна, що вона народиться мертвою. Спершу немовля було синє, але Сіта його оживила. Ван навіть не дивилася на дитину. Сказала віддати її Мадзу. Більше я дитину не бачила. Ван досі у гуртожитку і не встає. Каже, що скоро оклигає, і я на це сподіваюся усім серцем, бо вигляд вона має жахливий.

4. Сіта

Жінкам, які дві ночі сиділи з Ван, сьогодні дозволила доспати. У мене вийшло поговорити з Сітою в гуртожитку, а потім ми разом сиділи за вечер…

— Чорт, — буркнула Робін, струснувши ручку. Як вона і боялася, паста закінчувалася.

А тоді Робін уклякнула. Ручка більше не дряпала по аркушу, і тепер вона почула інший звук: кроки та жіночий голос, який наспівував:

— Lokah Samastah Sukhino Bhavantu… Lokah Samastah Sukhino Bhav…

Спів обірвався. Робін вимкнула ліхтарик, який тримала в зубах, і кинулася в кропиву, але запізно: та, що співалася, встигла побачити світло.

— Хто це? Хто тут? Я т-т-тебе б-б-бачу!

Робін повільно сіла, сховавши ліхтарик, ручку та папір за спиною.

— Лін, — сказала вона. — Привіт.

Цього разу дівчина була сама. Повз саме промчала машина, і у світлі фар Робін побачила, що бліде обличчя Лін заплакане, а в руках у неї оберемок із коренем вирваних бур’янів. Дуже довго — так здавалося, хоч минули лічені секунди — вони дивилися одна на одну.

— Що т-т-ти т-т-тут робиш?

— Хотіла подихати, — відповіла Робін, аж здригнувшись від такої недолугої брехні, — а тоді мені стало… стало зле, і я сіла. Такі важкі були останні дні, правда? Ван… і… і все це.

У блідому світлі місяця Робін побачила, як дівчина підняла очі на дерева, в бік найближчої камери спостереження.

— Чому т-т-ти п-прийшла сюди?

— Загубилася, — збрехала Робін, — а тоді побачила світло з дороги і підійшла, щоб зрозуміти, де я. А ти що тут робиш?

— Н-не кажи н-нікому, що м-мене б-б-бачила, — відповіла Лін. Її очі на затіненому обличчі дивно блищали. — Як ск-кажеш к-к-комусь — я розповім, що т-ти встала…

— Я не скажу…

— …встала з ліжка, а я п-п-пішла за т-т-тобою.

— …обіцяю, — гаряче відповіла Робін. — Я нікому не скажу.

Лін розвернулася й зникла за деревами, не випускаючи з рук своїх бур’янів. Робін дочекалася, коли стихнуть її кроки, і лишиться тиша, порушувана лише звичними шерехами нічого лісу.

Паніка накривала з головою Робін, яка сиділа, завмерши, й обмірковувала можливі наслідки несподіваної зустрічі. Вона глянула на паркан за своєю спиною.

Шах досі поблизу. Чи не краще перелізти на дорогу й там дочекатися, поки він повернеться по камінь? Якщо Лін заговорить, якщо Лін скаже очільникам, що бачила Робін на сліпій плямі периметру з ліхтариком, якого та ніяк не могла мати…

Кілька хвилин Робін не рухалася й думала, ледь свідома холоду землі, на якій сиділа, та подиху вітру, який ворушив пасма волосся на поштриканій кропивою шиї. А тоді, прийнявши рішення, знову намацала незакінчений лист, ручку та ліхтарик, перечитала вже написане і продовжила.

На вигляд їй більше 70 років, і вона була тут від самого заснування церкви Сіта прийшла сюди викладати йогу на запрошення Вейса і, за її словами, скоро зрозуміла, що Тато Джей — «дуже великий свамі», і тому залишилася.

Я її розговорила на тему Бекки, бо Сіта її не любить (її ніхто не любить). Я обмовилася, що ось Бекка знала Утоплену пророчицю, а Сіта відповіла, що насправді Бекка в дитинстві заздрила Дайю. Вона сказала, що всі дівчатка любили Шері, а Бекка ревнувала, що та приділяє Дайю особливу увагу.

Робін дописала речення і подумала, чи не варто розповісти Страйку про зустріч із Лін. Вона здогадувалася, що він скаже: що треба негайно вибиратися, що вона себе виказала, що не може довіряти промитій тинейджерці. Подумавши цілу хвилину, вона підписала лист, не згадавши про Лін, тоді взяла новий аркуш і почала пояснювати Мерфі, чому поки не може покинути Чапмен-Фарм.

61

Отримавши новий звіт від Робін із Чапмен-Фарм, найперше Страйк відчув полегшення, бо добова затримка не була спричинена травмою чи хворобою. Утім, він знайшов у листі чимало поживи для розуму й кілька разів перечитав його за столом, тримаючи напоготові записника.

Він не сумнівався, що Маніфестація Украденого пророка налякала присутніх, проте погоджувався з Абіґейл Ґловер: Мадзу Вейс спиралася на примітивні фокуси, яких навчив її Джеральд Кровтер, тільки тепер розвинула навички та створювала масштабні ілюзії з використанням світла, звуку та омани зору. Водночас опис пологів Ван здався йому справді занепокійливим. Він так зосередився на смертях на Чапмен-Фарм і відсутності офіційної реєстрації, що навіть не замислювався про порушення, що стосувалися народжень. А тепер замислився про те, що б сталося, якби померла дитина чи породілля, чому Мадзу — жінка без медичної освіти — мала побачити немовля одразу після народження, і куди воно після того зникло.

Зацікавила Страйка й оповідь про Бекку Пірбрайт, особливо те, що вона звинуватила сестру в передачі відомостей Кевіну для книги. Перечитавши відповідні рядки, він підвівся і ще раз придивився на фотографії кімнати Кевіна Пірбрайта на дошці. І знову його погляд упав на більш-менш розбірливі слова, серед яких було ім’я «Бекка».

Пошукавши в інтернеті, він побачив фотографії Бекки з семінарів УГЦ. Він пам’ятав, що Робін описувала її схожою на мотиваційну ораторку. І справді, ця усміхнена жінка з блискучим волоссям і у кофтині з логотипом справляла якесь корпоративне враження. Його особливо зацікавив той факт, що Бекка ревнувала до уваги Шері Ґіттінз до Дайю. Страйк зробив ще кілька поміток для себе стосовно питань, які треба поставити Гітонам, що зустріли перелякану Шері на пляжі під Кромером після утопленая Дайю.

Наступний тиждень вийшов насиченим, хоч і геть не продуктивним для жодної зі справ, якими нині займалася агенція. На додачу до численних загальних та особистих труднощів думки Страйка раз у раз зверталися до тієї чорнявої жінки з готелю «Коннахт», яка його буцімто впізнала. Це вперше він отримав таку увагу з боку незнайомої людини й від цього настільки стривожився, що зробив те, чого не робив ніколи: загуглив самого себе. Як він і чекав і навіть сподівався, в інтернеті було дуже мало фотографій з його обличчям: здебільшого преса використовувала стару світлину, зроблену, коли він ще служив у військовій поліції і був значно молодшим та стрункішим. На решті фото Страйк мав густу бороду, яку за потреби відрощував дуже швидко і так ішов давати свідчення в судах. Йому досі здавалося дивним те, що та жінка впізнала його гладенько поголеним і в окулярах. Страйк не міг позбутися підозри, що вона намагалася привернути до нього увагу й таким чином саботувати його стеження.

Відкинувши припущення, що це могла бути журналістка — підійти посеред ресторану і просто уточнити, чи це він, було б у такому разі абсурдним вчинком — він опинився перед трьома можливими поясненнями.

Перше: він нажив собі сталкерку. Це Страйкові видавалося дуже малоймовірним. Він мав досить доказів своєї привабливості для певного типажу жінок, а за свою кар’єру детектива пересвідчився, що успішні й багаті люди можуть мати вельми дивні уподобання, проте не міг уявити, щоб така красива й добре одягнена пані тягалася за ним заради власного задоволення.

Друге: вона була якось пов’язана з Універсальною гуманітарною церквою. Розмова з Ферґюсом Робертсоном відкрила Страйкові очі на те, до яких крайнощів могла доходити церква для захисту власних інтересів. Може, це донька когось із багатих та впливових вірян? Якщо так, то УГЦ знає, що агенція розслідує її діяльність, а це має серйозні наслідки і для справи, і для безпеки Робін. Власне, це може означати, що інкогніто Робін на Чапмен-Фарм розкрито.

Останнє і, на погляд Страйка, найімовірніше пояснення було таке, що жінка теж працює на Паттерсона. У цьому випадку гучне питання у багатолюдному місці мало на меті винятково привернути до нього увагу й зірвати його роботу. Саме з цією думкою Страйк розіслав опис жінки Барклею, Шаху та Мідж, сказавши їм пильнувати, чи вона не з’явиться.

Увечері напередодні мандрівки до Кромера Страйк затримався у порожньому офісі, розбираючи папери й вечеряючи запакованим салатом з кіноа. Сьогодні відбувся референдум щодо брекзиту, але Страйк не мав часу проголосувати: Франки вирішили розділитися, і йому довелося сидіти і Бекслігіті на чатах за молодшим із братів.

Нудьга та голод змусили Страйка відчути особливе роздратування, коли близько одинадцятої задзвонив офісний телефон. Це, звісно, була Шарлотта, тож слухавки він не взяв. За двадцять хвилин телефон подзвонив знову, а третій дзвінок стався за хвилину до півночі.

Нарешті позакривавши всі теки на столі, Страйк підписав кілька документів і порозкладав усе по шафках. Перш ніж піти до квартири на горищі, він затримався перед столом Пат і натиснув кнопку відтворення повідомлень. Страйку не хотілося, щоб хтось іще слухав тиради Шарлотти: вистачило й одного разу.

— Блуї, візьми слухавку. Серйозно, Блуї, ну візьми. Я у від…

Страйк натиснув видалення, тоді ввімкнув наступне повідомлення. Тепер вона гнівалася і благала водночас.

— Мені потрібно поговорити з тобою. Якщо ти маєш хоч крихту людяності…

Страйк видалив і ввімкнув третє.

Тепер кімнату заповнив злостивий шепіт, і він уявив собі обличчя Шарлотти, яким воно бувало у найбільш руйнівні її моменти, коли апетит до завдавання болю не знав меж.

— Ти пошкодуєш, якщо не відповіси. О, пошкодуєш. І твоя довбана кохана Робін теж пошкодує, коли почує, що ти таке насправді. Я знаю, де вона живе, ти це хоч розумієш? Я зроблю їй послугу, коли…

Страйк ляснув по кнопці «видалити».

Він розумів, чому Шарлотта вдається до таких крайнощів: вона нарешті прийняла, що Страйк не повернеться. Шість років вона вірила, що і в ньому живе той потяг, якого вона не викорінила у собі, і що її краса, вразливість та довга спільна історія знову їх поєднають попри все, що сталося раніше, і попри його рішуче бажання не повертатися. Шарлоттині проникливі осяяння та неймовірна здатність винюхувати слабкі місця завжди були мало не відьомськими. Вона правильно вгадала, що він закоханий у свою партнерку по агенції, і через це піднеслася до нових висот мстивості. Страйк хотів би утішитися, переконуючи себе, що Шарлоттині погрози порожні, але ні: він надто добре її знав. У голові крутилися різноманітні можливі сценарії, одні руйнівніші за інші: що Шарлотта чатуватиме на Робін під її будинком, що Шарлотта вистежить Мерфі, що виконає свою погрозу звернутися до преси.

Він отримав трохи недоброї втіхи у пабі, коли відмовився розповісти Мерфі про ті ганебні речі про нього, які почув від Вордла, а тепер оглядався назад і розумів, що то було небезпечне потурання власній слабкості. Раян Мерфі не відчуватиме жодної солідарності зі Страйком, якщо Шарлотта вирішить йому розповісти, «що таке Страйк насправді», а якщо вона накинеться на нього в пресі, може передати Робін недобре враження.

Минула хвилина чи десять, коли Страйк зрозумів, що так і стоїть над столом Пат, і кожен м’яз в його тілі перенапружений. Офіс у різкому світлі з-під стелі та чорнотою за вікнами здавався дивним, майже чужинним. Виходячи за двері, на склі яких було вигравійовано імена обох партнерів, Страйк мав лиш одну слабку втіху: що Шарлотта ніяк не зможе напасти на Робін, поки та знаходиться на Чапмен-Фарм.

62

Ідучи до будинку Гітонів у Кромері, вже в машині Страйк дізнався, що Британія проголосувала за вихід із Євросоюзу. Годину послухавши різні коментарі про наслідки цієї події для країни, він вимкнув радіо і далі слухав «Swordfishtrombones» Тома Вейтса.

Він міг би на зворотному шляху забрати останній лист Робін, але натомість доручив це Мідж. Один раз він це вже робив і на власному досвіді дізнався, що людині без ноги непросто перелізти через паркан та колючий дріт, не поранившись і не впавши у кропиву з іншого боку. Тим не менш, він спеціально проїхав повз початок Лайонз-Маут і Чапмен-Фарм, хоч за нормальних обставин і близько б туди не поткнувся. І звісно, Страйка обсіли неприємні спогади, коли він проминув електричні ворота і побачив на обрії ту дивну вежу, схожу на гігантську шахову фігуру; він пригадував, як в одинадцять років думав, що вона якось пов’язана з братами Кровтерами, що то якась сторожова башта, і хоча не знав і близько, що відбувається у будиночках та наметах подалі від очей, внутрішній реєстратор зла змушував його тоді уявляти, що в ній замкнені діти. Той факт, що протягом якоїсь миті Робін була такою близькою і такою недосяжною, геть не покращив Страйкові настрою, і він поїхав геть від Чапмен-Фарм в іще гіршому гуморі, ніж за сніданком, коли всі його думки були про вчорашні погрози Шарлотти.

Його, корнволльця, зазвичай підбадьорювала близькість до океану, але у Кромері Страйка зустріли старі мури й будинки з округлих риняків, які неприємно нагадували про стару садибу на фермі, куди Леда ходила обговорювати політику та філософію, лишаючи дітей без нагляду та захисту.

Він лишив «БМВ» на стоянці в центрі міста і вийшов під затягнуте хмарами небо. Гітони мешкали на Ґарден-стріт, куди можна було дійти пішки. Ближче до узбережжя ця вулиця ставала пішохідною, в кінці в обрамленні старих будинків виднівся квадратик бірюзового океану під сірим небом. Гітони жили на лівому боці вулиці в солідному помешканні з темно-зеленими дверима, які виходили просто на тротуар. Страйк подумав, що це гамірна оселя: між пляжем та крамницями і пабом «Веллінґтон» мали постійно тупотіти відпочивальники.

Коли він постукав у двері — молоточок був зроблений у формі підкови — всередині задзявкотів пес. Двері відчинила жінка років шістдесятьох із коротким сріблястим волоссям і обличчям, що кольором і текстурою нагадувало дублену шкіру. Песик — маленький, пухнастий та білий — був притиснутий до її чималих грудей. На якусь мить Страйкові здалося, що він помилився адресою, бо з-за спини жінки долинали пориви сміху, чутні навіть за дзявкотінням песика.

— Друзі в нас, — усміхнено пояснила жінка. — Всі хочуть із вами пузнайомитись! Чекають не дочекаються.

«Та ви жартуєте».

— Наскільки я розумію, ви…

— Шеллі Гітон, — відповіла жінка і простягнула руку, на якій забрязкотів важкий золотий браслет із підвісками. — Ласкаво прошу! Лен отам із кумпанією. Ай, Діллі, та цить уже!

Песик трохи притихнув. Шеллі провела Страйка через темний коридор до затишної, але не дуже великої вітальні, де було щось занадто людно. За тюлем миготіли тіні відпочивальників: Страйк здогадався вірно, — з вулиці весь час лунав гамір.

— Оце Лен, — сказала Шеллі, показуючи на великого червонолицього чоловіка з таким очевидним зачосом, що Страйк такого давно не бачив. Права нога Леонарда Гітона, огорнута хірургічним чобітком, лежала на низькому пуфі. На столику поруч громадилися фотографії в рамках, на багатьох із яких був зображений песик, якого тримала в обіймах Шеллі.

— Власною персоною! — гучно озвався Леонард Гітон, простягаючи пітну лапу з великим перснем-печаткою. — Кемерон Страйк, я не пумиляюся?

— Це я, — відповів Страйк, потискаючи його руку.

— Я тільки чай пригутую, — сказала Шеллі, пожираючи Страйка очима. — Щоб без мене не пучинали!

Вона посадила песика на підлогу й відійшла у брязкоті прикрас. Песик потрюхикав слідом за хазяйкою.

— Це наші друзі, Джордж і Ґіліян Кокс, — оголосив Леонард Гітон, показуючи на канапу, де тісним рядком сиділо троє огрядних людей, теж віком трохи за шістдесят, — і Сюзі, сестра моєї Шелл.

Зацікавлені очі Сюзі здавалися родзинками на пухкому, мов тісто, обличчі. Джордж, чий живіт спускався мало не до колін, навіть сидячи дихав зі свистом. Ґіліян, жіночка з сивими кучерями та в срібних окулярах, з гордістю повідомила:

— То ви зі мною по телефону говорили.

— В ногах правди нема, — сердечно запросив Страйка Гітон, показуючи на крісло під вікном, навпроти того, в якому сидів він сам. — Гарні результати референдуму?

— О, так, — відповів Страйк, за виразом обличчя Лена Гітона виснувавши, що він чекає саме на цю відповідь.

Протягом наступних кількох хвилин дружина Гітона ходила між вітальнею та кухнею з чаєм, чашками, тарілками і лимонним пирогом, регулярно гукаючи:

— Без мене не пучинайте, хочу все-все почути!

Страйк тим часом вповні усвідомив, що три білявки, які загнали його у кут на хрестинах, були в справі доскіпливості всього лише аматорками. Трійця на канапі закидала його питаннями не лише про найгучніші його справи, а й про батьків, відсутню ногу та навіть — тут рішучий добрий гумор майже зрадив йому — стосунки з Шарлоттою Кемпбелл.

— Це було дуже давно, — якомога ближчим до люб’язного, але твердим тоном відповів він і розвернувся до Леонарда Гітона: — То ви щойно з Іспанії?

— Так і є, — відповів Леопард, в якого лущився лоб. — Купили хатинку в Фуенхіролі, коли я спродав свій бізнес. Ми там зазвичай зимуємо з листопада до квітня, але…

— Але оцей зламав свою чортову ногу, — сказала Шеллі, нарешті сідаючи поруч із чоловіком, садовлячи песика собі на коліна й пожираючи Страйка очима.

— Чортову, ого, ви її чули, — криво усміхнувся Леонард. Він справляв враження жартівника, який звик верховодити в компанії, але не здавався засмученим через те, що сьогодні окрасою програми виступав Страйк, — почасти, мабуть, через те, що їм із дружиною приємно було побути в ролі імпресаріо, які дістали таку цікавинку для розваги своїх друзів.

— Ти йому скажи, як ти її зламав, — наказала чоловікові Шеллі.

— Та це така історія, — так само усміхнено відповів Леонард, явно бажаючи, щоб його поумовляли.

— Ну ж бо, Леонарде, скажи йому, — захихотіла Ґіліян.

— Я йому сама скажу, — не витримала Шеллі. — Мінігольф!

— Справді? — люб’язно здивувався Страйк.

— Чортів мінігольф! — підтвердила Шеллі. — Я йому казала: «Як, ну як ти примудрився зламати ногу, граючи у мінігольф?»

— Я спіткнувся, — відповів Леонард.

— Ти налигався, — заперечила Шеллі, й аудиторія на канапі запирхала ще дужче.

— Мовчи, жінко, — з удаваною безневинністю відказав Леонард. — Спіткнувся я. З кожним може статися!

— От тільки стається чомусь завжди з тобою! — не відступала Шеллі.

— Завжди вуни так! — пояснила Ґіліян Страйкові, хихотячи й запрошуючи його насолодитися ексцентричним гумором Гітонів. — Вуни завжди такі!

— І ми залишилися в Фуенхіролі, поки він хоч трохи розходиться, — провадила Шеллі. — Не хотів, бачте, летіти отак у літаку й потім спускатися трапом. Дувелося скасувати літні поїздки, але така ціна шлюбу з чоловіком, який примудряється ламати ноги, заганяючи кульку в рота клоуну!

Тріо на канапі зайшлося реготом, з цікавістю поглядаючи на Страйка — чи йому весело? — а Страйк, тримаючи якнайщирішу усмішку, потягнувся по записник та ручку, і в кімнаті запала дзвінка від передчуття тиша. Перспектива обговорення давньої трагічної загибелі дитини нікого не засмучувала, а навпаки — стимулювала.

— Що ж, дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч зі мною, — мовив до Гітонів Страйк. — Як я вже казав, мене цікавить розповідь очевидців про те, що сталося в той день на пляжі. Знаю, це було дуже давно, але…

— Ну, ми прокинулися рано, — радо почала Шеллі.

— Щойно розвиднілося, — додав Леонард.

— Та не розвиднілося ще, — заперечила Шеллі. — Темно було.

— Ми мали їхати до Лестера…

— На похорон моєї тітоньки, — уточнила Шеллі.

— Мальтійську болонку так просто кинути не можна, — провадив Леонард. — Боронь Боже що зробить із хатою, якщо залишити, тож нам треба було її перед машиною рузвантажить. З песиками на пляжі в сезон гуляти не можна…

— Але Бетті була як Діллі, така сама масіпуська, а ще ми завжди підбираємо, — спокійно додала Шеллі. За мить Страйк зрозумів, про що вона: про собачі фекалії.

— То ми пішли з нею на пляж, отуди-о, — провадив Леонард, показуючи ліворуч. — І до нас із темряви з криком вибігла дівчина.

— Ох я й перестрашилася, — сказала Шеллі.

— Ми були подумали, то сексуальний злочин чи що, — не без задоволення повідомив Леонард.

— Не пам’ятаєте, що саме вона кричала?

— «Рятуйте, пумужіть, вуна втонула», щось таке, — сказав Леонард.

— «Здається, вуна втонула», — уточнила Шеллі.

— Ми думали, то про субачку. Хто о п’ятій ранку пулізе в Північне море? Вуна була в самій білизні. Мокра як хлющ. — Леонард криво усміхнувся і ворухнув бровами, а Шеллі легенько ляснула чоловіка обнизаною каблучками рукою.

— Поводься пристойно, — сказала вона, пославши Страйку кривий усміх, а тріо на канапі знову зайшлося реготом.

— Вона була не в купальнику?

— У білизні, — криво усміхнувся Леонард. — А холодно було…

Шеллі знову ляснула його, а канапа знову зареготала.

— Я подумала, вуна руздяглася, щоб по субачку пірнути, — пояснила Шеллі. — Навіть не спало на думку, що вуна сама купалася.

— І вона кричала: «Рятуйте, вона потонула»? — уточнив Страйк.

— Щось таке, — відповів Леонард. — А тоді каже: «Ми отам були», — і побігла…

— Не так було, — заперечила Шеллі. — Спершу вуна пупросила викликати берегову охурону.

— Не так було, — заперечив Леонард у відповідь. — Спершу вуна показала нам оте-о.

— Не так було, — уперлася Шеллі, — вуна сказала: «Кличте охурону, кличте охурону».

— А як я тоді оте-о пубачив?

— Ти оте-о пубачив, коли вернувся, дурнику дурний, — пояснила Шеллі, а канапа знову захихотіла.

— Про яке «оте-о» мова? — спитав Страйк.

— Рушники та одяг… платтячко, черевики, дитячі, — пояснила Шеллі. — Вуна мене до них повела, я глянула на взуття — а вуно дитяче. Жах, — додала вона дуже буденним тоном. Страйк бачив, що для Гітонів те утоплення лишилося в далекому минулому. За два десятки років, що збігли, будь-який шок розвіявся.

— Та я з вами пійшов, — стояв на своєму Леонард. — Я не хотів чіпати охурону через субачку. Я там був, я бачив черевички…

— Добре, добре, був, бачив, хай буде по-твоєму, — закотила очі Шеллі.

— А вже тоді пішов дзвонити в охурону, — провадив задоволений Леонард.

— А ви залишилися з Шері, місіс Гітон?

— Так, і спитала: «А на чорта ви ото пулізли у воду о п’ятій ранку?»

— І що вона відповіла? — спитав Страйк.

— Що дитина хотіла пуплескатися, в хвилях пубігати.

— Я потім Шеллі казав, — втрутився Леонард, — що саме на такі випадки існує слово «ні». Що не літо, от отакі діти, балувані — страх. У нас свуїх нема…

— Та які нам ще в чорта діти? Мені тебе вистачає, як не грає в мінігольф — то ноги ламає, — заявила Шеллі, а з канапи знову захихотіли. — Треба оте слово «ні» до тебе застусовувати.

— Так ти й застусовуєш, тому й дітей нема, — відповів на це Леонард, і Джордж, Ґіліян та Сюзі зайшлися реготом, а Шеллі знову ляснула його з кривим усміхом.

— Шері вам розповіла, що саме сталося на морі? — терпляче спитав у Шеллі Страйк.

— А, сказала, що мала зайшла далеко у воду й потонула, що вуна по неї кинулася, але не знайшла і пувернулася на берег. А тоді вийшла з води і побігла.

— Якою вам здалася Шері? Засмученою?

— Та більше переляканою, — відповіла Шеллі.

— Вуна їй просто не сподобалася, — заявив Леонард.

— Зате тобі сподобалася, повні очі надивився з самого ранку, — заявила на це Шеллі, а публіка на канапі захихотіла. — Каже мені: «Ой, я мало не втонула, така сильна течія». Хутіла, щоб їй пуспівчували, коли дитина загинула!

— Тобі б ото тільки накинутись…

— Та ні, Лене, накинутись — то з твого репертуару, — відповіла Шеллі.

Тріо на канапі відповіло завзятим реготом, а подружжя Гітонів кинуло на Страйка тріумфальний погляд — мовляв, хто б вас іще так розважив під час розслідування. У детектива вже щелепа боліла від фальшивої усмішки, яку він мусив душити з себе.

— І вуна хихутіла ще, — сказала Шеллі Страйкові крізь сміх решти товариства. — Я їй казала, та ж одягнися, нащо в такому вигляді стуяти. «Ой, так», — відповіла вуна. І знов захихутіла.

— Нерви, — заперечив Леонард. — Шок.

— Тебе там тоді не було, — не погодилася Шеллі. — Ти охуроні дзвонив.

— Вам здалося, що вона не засмутилася через утоплення Дайю, місіс Гітон? — уточнив Страйк.

— Ну, вуна трішки поплакала, але то я…

— Ти просто проти неї затялася, — сказав Шеллі Леонард.

— Вуна нахилилася до Бетті й пучала її дражнити, — відповіла Шеллі. — Гратися з субачкою, коли втонула дитина? На голуву не налазить.

— Це був шок, — стояв на своєму Леонард.

— Містере Гітоне, ви скоро повернулися? — спитав Страйк.

— Хвилин за двадцять?.. За пів години?..

— А берегова охорона скоро прибула?

— Скоро, як я повернувся на пляж, — відповів Леонард. — Ми побачили човен і світло, а потім і пуліція нагодилася.

— Так вуна перелякалася, коли їх пубачила, — зауважила Шеллі.

— Це нормально, — відповів Леонард.

— Вуна втекла, — сказала Шеллі.

— Не так було, — пирхнув Леонард.

— Було, було, — відповіла Шеллі. — «Ой, а що вуно там?» І пубігла щось дивитися, гальку гребсти, у водоростях длубатися. Сонце зійшло. То була відмовка, — додала Шеллі. — Вуна хотіла бути чимсь зайнятою, розгрібати морську траву, коли приїде пуліція.

— Це не значить утекти, — заперечив Леонард.

— Хто шукатиме семирічку в купі морської трави? Вуна для пуліції старалася. «Осьо, дивіться, я її шукаю». Ні, вуна мені не сподобалася, — пояснила Шеллі Страйкові, який уже сам це розумів. — Безвідпувідальна була. З її провини це сталося.

— Ви пам’ятаєте, що сталося, коли прибула поліція? — спитав Страйк.

— Стали питати, як вони з дитиною сюди потрапили, бо вуна нетутешня, — відповіла Шеллі.

— Вуна тоді показала старий покоцаний фургон із землею і соломою отам на стоянці, — сказав Леонард. — Сказала, що вуни приїхали з ферми, де ота церква з чудиками, під Ейлмертоном.

— Ви тоді вже чули про Універсальну гуманітарну церкву? — уточнив Страйк.

— У нас друзі з Фелбріґґа, то вуни нам сказали, — відповіла Шеллі.

— Такі чудики, — повторив Леонард. — Тож стоїмо ми на стоянці, і пуліція нас кличе до відділка давати свідчення. Я кажу: «Та нам на похорон треба». Дівчина в сльози. Тут із кафе вийшла стара Мюріель подивитися, що діється.

— Мова про Мюріель Картер, яка бачила, як Шері вела Дайю на пляж?

— Ви свою справу знаєте, авжеж? — озвалася Шеллі, яку підготовка Страйка потішила так само, як засмутила Джордана Рейні. — Так, вуна. Мала кафе у тій частині пляжу.

— Ви її знали?

— До тої історії навіть не рузмовляли, — відповіла Шеллі, — а потім уже спілкувалися. Вуна сказала пуліції, що бачила, Шері винесла дитину з фургона й понесла на пляж. Що подумала, яка дурна ідея — купатися о такій порі, бо в Шері були рушники і те все.

— Мюріель так рано вже була в кафе, — відзначив Страйк. — То, мабуть, була… котра, п’ята ранку?

— Там кавова машина поламалася, — пояснив Леонард. — Вуни з чулувіком хотіли її до відкриття полагодити.

— А, зрозуміло, — відповів Страйк і зробив помітку в записнику.

— Мюріель казала, що дитина була сонна, — мовила Шеллі. — Я потім казала Леопарду: «Бачиш, вуна не просилася на море, то просто відмовка». Я собі думаю, що то Шері сама хотіла скупатися, а не дівчинка.

— Та заспокойся вже, жінко, — сказав Леонард, а тоді до Страйка: — Мюріель вирішила, що дитина спала, бо Шері її несла. Але діти люблять, щоб їх носили, вуно нічого не означало.

— А на дізнанні що було? — уїдливо спитала Шеллі в Леонарда. — Про плавання. От скажи йому, скажи. — А тоді, не давши Леонардові навіть рота розтулити, Шеллі провадила сама: — Шері була чемпіонкою з плавання, — сама сказала з трибуни свідків.

— Чемпіонкою, — закотив очі Леонард. — Яка там чемпіонка, — просто плавала добре, як була ще мала.

— Вуна була в команді з плавання, — стояла на своєму Шеллі, звертаючись до Страйка. — Медалі вигравала.

— І що? — не поступався Леонард. — Це хіба злочин?

— Якби я була чемпіонкою з плавання, я б лишилася в воді рятувати дитину, а не пляжем би гасала, — твердо заявила Шеллі, на що канаповий хор відреагував схвальним бурмотінням.

— Скільки медалей не виграй, а розривна течія — то розривна течія, — відказав незадоволений Леонард.

— Це цікаво, — мовив Страйк, і Шеллі аж просяяла. — Ви не пам’ятаєте, як саме було згадано про плавальний досвід Шері в контексті дізнання?

— Та пам’ятаю, — відповіла Шеллі, — вуна почала рузказувати, що не вчинила безвідповідально, коли повела дитину на море, бо сама добре вміла плавати. Я потім ще Лену казала: «А що, від медалей в темряві бачити починаєш?» «Як медалі є, то можна й дитину, яка не вміє плавати, у Північне морс вмочувать?»

— Тобто дізнання встановило, що Дайю не вміла плавати?

— А, — відповів Леонард, — то її мамця сказала, що мала цього не вчилася.

— Не сподобалася мені та мамця, — зауважила Шеллі. — Чисто відьма.

— У хламиді отій, так, Шелл? — підхопила Сюзі з канапи.

— Щось таке довге й чорне, — закивала Шеллі. — Ти в суд ідеш, то що, вдягнутися по-людськи не можна? Неповага та й годі.

— Така у них релігія, — заперечив Леонард, уже забувши, що називав вірян чудиками. — Не можна забуронити людям виконувати приписи релігії.

— Якщо хочете знати мою думку, то купатися хотіла Шері, — сказала Страйкові Шеллі, ігноруючи репліку чоловіка. — Дитина спала й нікуди не просилася. То все Шері вигадала.

— Ти цього не знаєш, — зауважив Леонард.

— А я кажу, що знаю? — зверхньо відповіла Шеллі. — Я підозрюю!

— Ви не пам’ятаєте, що саме Шері казала про своє плавання? — спитав Страйк. — Назву клубу? Де вона тренувалася? Я намагаюся знайти Шері, і якби я знав імена колишніх членів її команди чи тренера…

— Тут майте спокій, — повеселів Леонард.

— Га? — спитала Шеллі.

— Кажу, що можу з цим пумогти.

— І яким то чином? — скептично спитала Шеллі.

— Так я з нею рузмовляв після суду. Вуна стояла плакала надворі. Один із родичів малої їй щось казав — сварив, напевно. Але утік, щойно я підійшов, — додав Леонард, випнувши груди. — Мені її школа стало, я й сказав: «Люба, ти зробила все, що могла». Ти цього не бачила, в нужник пішла, — передбачив він репліку Шеллі. — А вона плаче й каже: «Але ж я могла це спинити», — а тоді…

— Чекайте, — сказав Страйк. — Вона сказала «Але ж я могла це спинити»?

— Так, — кивнув Леонард.

— Саме такими словами? «Я могла це спинити»? Не «могла її врятувати"?

Леонард завагався й розсіяно пригладив сиві пасма, які так погано ховали його лисину.

— Так, «я могла це спинити», — відповів він.

— Як ти можеш пам’ятати конкретні слова, коли минуло стільки часу, — презирливо кинула Шеллі.

— Мовчи, жінко, — знову цитьнув на неї Леонард, уже не всміхаючись. — Можу, і скажу тобі, чому, — бо я їй на те сказав: «Ніщо на світі не спинить розривну течію». Отак я сказав. А вона тоді: «В житті більше не плаватиму», — щось таке, а я на те: «Та дурниці, чи ти дарма стільки медалей маєш», — а вона засміялася…

— Засміялася! — обурено підхопила Шеллі. — Засміялася, коли дитина загинула!

— …і почала мені рузповідати, що і де вигравала, а тоді ти прийшла з нужника, — сказав до Шеллі Леонард, — і сказала, що треба вертатися до Бетті, то ми й пішли. Але я точно знаю, що вона тренувалася на свіжому пувітрі, бо…

— Бо знов уявив її в мокрих трусах, — звернулася до аудиторії Шеллі, але ніхто не засміявся: всіх надто захопила розповідь Леонарда.

— …бо вона рузповідала про відкритий басейн. Я це запам’ятав. Ти на ту дівчину завжди нападала, — додав він, скоса дивлячись на дружину. — Не така вона погана, як ти малюєш.

— То була її провина, — відповіла невблаганна Шеллі, і двоє жінок на канапі забурмотіли, підтримуючи її. — Що за дурниця, — повести дитину, яка не вміє плавати, на пляж глупої ночі. Я в туалеті говорила з її тіткою, — додала вона, явно намагаючись зрівняти рахунок із Леонардом, який щойно отримав від Страйка стільки уваги, — і та погодилася, що винна дівчина, і пудякувала мені й Леонардові, що ми викликали берегову охурону, і ще сказала, що яке пулегшення, що все скінчилося. Балакала по-аристократськи, — розважливо додала вона, — але жіночка приємна.

— Це майже кінець, але маю ще кілька питань, — сказав Страйк, заглядаючи в свої нотатки, щоб нічого не пропустити. — Ви когось іще бачили на пляжі до приїзду поліції?

— Та ні, там нікого… — почала Шеллі, але Леонард перебив її: — Бачив. Бачив отого бігуна.

— А, так, був там один, — пробурчала Шеллі. — Але він взагалі не про те.

— Коли саме ви його бачили? — спитав Страйк.

— Пробіг повз нас, — відповів Леонард. — Майже одразу, як ми вийшли на пляж.

— Він біг до місця, де ви побачили Шері, чи від нього? — уточнив Страйк.

— Від нього, — відповів Леонард.

— Пам’ятаєте, як він виглядав?

— Здуровий такий, — відповів Леонард, — але темно було.

— Він був сам? Просто біг чи щось ніс?

— Та нічого не ніс, — відповів Леонард.

— Зважаючи на час, коли це сталося, він мав пробігти повз Шері та Дайю, коли вони ще були на березі? Чи коли вони вже ввійшли у воду?

Гітони перезирнулися.

— Друге, — відповів Леонард. — Десь за п’ять хвилин після того, як ми його пубачили, вуна вибігла з води з криком.

Страйк зробив помітку в записнику, а тоді спитав:

— Ви бачили поблизу якісь човни — до прибуття берегової охорони?

Гітони похитали головами.

— А фургон, коли ви до нього підійшли, був порожній?

— Так, пурожній і замкнений, — відповів Леонард.

— Ви не знаєте, як довго берегова охорона шукала тіло?

— Та кілька днів точно, — відповів Леонард.

— На дізнанні казали, що її затягнуло на дно, і там вуна за щось зачепилася, — сказала Шеллі. — Страшне, — додала вона, гладячи вуха своєї маленької болонки. — Як подумаю про це… ай, бідолашна дитина.

— Останнє питання, — сказав Страйк, — чи пам’ятає хтось інший випадок, коли біля пляжу втонула людина? Це було у 1988-му, — у жінки почалися судоми в воді неподалік від берега.

— Ану чекайте, — зі свистом мовив Джордж із канапи. — У вісімдесят восьмому? Я це пам’ятаю. Я там був!

Решта товариства здивовано розвернулася до нього.

Та-ак, — збуджено провадив Джордж, — якщо це та, що я думаю, то вуна теж була з маленькою дівчинкою!

— Схоже, що це та жінка, — відповів Страйк. — Потопельниця була на пляжі з чоловіком і донькою. Ви бачила, що саме сталося?

— Бачив, як хлоп з довгим вулоссям плигнув у море, а тоді вуни ще з іншим хлопом витягнули її на берег. Дитина кричала і плакала. Страшне діло. Перший хлоп їй робив штучне дихання до швидкої, але чув, що не пумогло, вона пумерла. В газеті писали. Епілепсія. Страшне діло!

— А до чого тут та інша дитина? — з цікавістю спитала Шеллі.

— Чоловік, чия дружина померла від судом у воді, був вітчимом Дайю, — відповів Страйк.

— Не може бути! — в один голос скрикнули Шеллі та Сюзі.

— Але сталося, — відповів Страйк, закриваючи записник.

— Оце так збі-іг, — мовила Шеллі, широко розкриваючи очі.

— І буває ж таке, правда? — погодився Страйк. — Що ж, гадаю, це все. Ви дуже допомогли, дякую. Ви не підкажете, як пройти на ту частину пляжу, де ви зустріли Шері?

— До кінця вулиці прямо, а там наліво, — показав Леонард. — Не пропустите: там і старе кафе, і стоянка ніде не ділися.

— А де… — почав Страйк, звертаючись до Джорджа, але той передбачив його питання.

— На тому самому місці, — відповів він, і троє жінок ахнули. — Точнісінько на тому самому місці.

63

На те, щоб вирватися від Гітонів та їхніх друзів, у Страйка пішло ще двадцять хвилин. Він зробив це якомога люб’язніше на випадок, якщо виникне потреба знову з ними поговорити. Вийшовши за двері, він із полегшенням розслабив м’язи обличчя, спустився до кінця Ґарден-стріт і вийшов на еспланаду.

Небо було сіре та пласке, сонце, що намагалося пробитися крізь хмари, здавалося срібною плямою. Крокуючи променадом над пляжем, він дістав із кишені електронку. Хоч Страйк і втратив багато ваги порівняно з минулим роком, куксу все ще натирало, а м’язи у правому стегні були перенапружені. Нарешті він побачив ряд яток, які торгували кавою, бургерами та пляжними іграшками. Поруч була невелика стоянка.

Отже, це тут багато років тому Шері Ґіттінз припаркувала старий фургон із ферми і понесла Дайю до моря.

Солоний бриз щипав Страйкові утомлені очі. Він оперся на поруччя і вдивився у пляж. Хоч погода була кепська, темним піском, пересипаним округлою галькою — точно такою, як у стінах старої забудови містечка — бродили поодинокі відпочивальники. Серед обтесаних морем камінців квилили мартини, самі схожі на сірі уламки скель. Страйк не бачив ні водоростей, ні мушель, ні прапорців, які сповіщали про небезпеку; море здавалося цілком мирним, а його солоний запах у поєднанні з плюскотом хвиль, що ритмічно набігали на берег і тікали, тільки посилювали меланхолію, яку він старався не пускати в голову.

«Зберися».

Двоє людей втопилися тут із семирічним проміжком — двоє людей, пов’язаних із Джонатаном Вейсом. Що сказала заплакана Шері Леопарду Гітону? «Я могла це зупинити». Не «зупинити її», а «зупинити це». Що — «це»? Змову, про яку написав на стіні спальні Кевін Пірбрайт? І якщо змову, то чию?

Страйк не оминув увагою той факт, що троє свідків бачили, як Шері та Дайю поїхали з Чапмен-Фарм, а тоді ще одна зі свідків бачила, як Шері несла Дайю на пляж, а от у того, що сталося там, біля води, свідків не було. Ні Гітони, ні бігун (про якого в газетах не було жодного слова) нічого про це не знали. Про той критично важливий проміжок часу, коли Дайю зникла назавжди, світ знав лише з ніким не підтверджених слів Шері Ґіттінз та з міфів, накручених навколо постаті Утопленої пророчиці.

Було ще темно, коли вони спустилися до моря, міркував Страйк, дивлячись на пересипаний камінцями пляж. Може, Шері мала когось зустріти? Вона добре плавала: чи не було це частиною плану? Чи не могла Шері ввійти у темну воду з Дайю на плечах, щоб у морі передати її на човен, який чекав неподалік? А тоді та людина кудись забрала Дайю і, можливо, вбила і десь поховала, а Шері повернулася на берег і розіграла трагедію про випадкове утоплення? А може, Дайю ще десь живе під іншим іменем? Зрештою, викрадених дітей не обов’язково вбивають — дехто живе в неволі чи на вихованні у сім’ях, з якими не має кровного зв’язку.

А може, Шері довелося нести Дайю на пляж, бо в якийсь момент дитину приспали? На Чапмен-Фарм вона була жива й бадьора, махала людям, які бачила, як від’їхав фургон. Може, дорогою Шері дала Дайю напій з наркотиком («Там було таке, що всім малим налили якусь штуку, мабуть, наркотик», — писав Кевін Пірбрайт), і дівчинка втопилася не тому, що забрела у течію, а через те, що була не при тямі, а Шері тримала її під водою? І в такому разі плавальні таланти Шері були потрібні для того, щоб відтягнути тіло на глибину в надії, що там воно зникне навіки, і ніхто не зробить розтин?

А може, правда лежала десь посередині цих двох теорій? Тіло затягнули на човен, прив’язали щось важке і викинули там, де берегова охорона не стане шукати, бо течія мала б віднести Дайю в інший бік? Але якщо човен і справді чекав неподалік від темного пляжу, йому мало сильно пощастити, щоб не бути поміченим береговою охороною: за такий короткий час тільки велике та потужне судно встигло б забратися подалі, але в такому разі Гітони мали б почути гуркіт мотору серед досвітньої тиші.

Була, звісно, ще й інша можливість: що йшлося про чистий збіг двох трагічних випадковостей, що сталися в одному місці з семирічним проміжком.

«Піднялося холодне море у Кромері, наче стрімка могила…»

Страйк дивився на безкраю масу води і думав про те, чи лишилося щось від Дайю у тих глибинах — начисто об’їдені кістки у путах риболовецької сітки, череп, який м’яко перекочується по дну, коли нагорі біснуються хвилі. А ті слова — «Я могла це зупинити» — тоді означали просто «я могла зупинити ту прогулянку на пляж, не слухати її».

«Та досить».

«Ну, добре, — засперечався він сам із собою, — а які є докази того, що це не просто збіг обставин?»

«Спільний знаменник. Джонатан Вейс».

«Це не доказ. Це елемент збігу».

Зрештою, якби Вейс спланував убивство падчерки, щоб отримати ту чверть мільйона, яку коштувала мертва Дайю, нащо казати Шері віднести її точно туди, де втратила життя його перша дружина?

Бо убивці схильні до усталеності? Бо убивши одну, він мусив повторювати ту саму успішну схему й надалі? Чи міг Вейс планувати нахабний подвійний блеф перед поліцією? «Якби я хотів її втопити, то нащо б робив це там само?» Невже гординя Вейса спонукала його повірити у власну здатність переконати всіх, що це просто страхітливий виверт долі? Утім, і ця теорія містила хибу: смерть першої місіс Вейс і справді була випадковістю. Свідчення Джорджа підтвердили слова Абіґейл: Вейса не було у морі, коли втонула його дружина, і він зробив усе можливе, щоб її врятувати. Хіба що… споглядаючи камінці на пляжі, Страйк замислився про те, чи можливо навмисно викликати в людини епілептичний напад. Він дістав із кишені записника і зробив собі помітку, що треба поцікавитися цим питанням. А тоді знову підняв очі на море, відкладаючи мить, коли знову доведеться йти, і подумав про Шері Ґіттінз. Дівчина, яка наївно привезла свого озброєного ножем бандюка-бойфренда під аптеку серед білого дня, а за кілька років до того під коронерським судом бовкнула Леопардові Гітону, що могла «це» зупинити, навряд чи здатна була спланувати таке. Ні, якщо зникнення Дайю було сплановане, то Шері — тут Страйк мав певність — була лише інструментом, а не диригентом змови. В животі гучно забурчало. Страйк був утомлений, голодний, нога боліла. Останнє, чого йому хотілося, — це їхати ввечері до Лондона. Неохоче відвернувшись від моря, він пішов назад і на початку Ґарден-стріт уперше зауважив присутність величезного і вельми потворного готелю з червоної цегли, який дивився на пірс. Спокусу лишитися посилило й видовище пабу «Голова короля» з терасою на Гай-стріт ліворуч. Задній вхід готелю «Париж» (чому раптом Париж?) знаходився просто через дорогу від пабу, що теж нестерпно манило.

«Та пішло воно все».

Пояснить рішення переночувати бухгалтерові потребами розслідування. У «Голові короля» Страйк проглянув меню й замовив пінту улюбленого темного «Дум Дару», а ще бургер та картоплю, виправдавши це тим, що весь тиждень сумлінно тримався дієти.

На мокрій терасі нікого не було, і це Страйка дуже влаштовувало — він хотів зосередитись. Сівши за столик і діставши електронку, він узявся за роботу, а саме за гугління з мобільного. Перевіривши відкриті басейни неподалік від адреси, за якою Шері мешкала в дитинстві, він відзначив басейн у Герне-Гіллі. Пам’ятаючи про те, що юніорську кар’єру у плаванні вона мала б провадити під даним при народженні іменем — Карін Мейк-піс — Страйк гуглив далі й нарешті на четвертій сторінці знайшов те, що шукав: старе фото змішаної команди з плавання на фейсбуковій сторінці жінки на ім’я Сара-Джейн Барнетт.

У центрі групи позувала дівчинка одинадцятьох чи дванадцятьох років, на чиєму пухкому личку Страйк упізнав простодушну усмішку майбутньої Шері Ґіттінз. Світлину Сара-Джейн Барнстт підписала так:

Щасливі спогади про старий басейн Брокнелл! Якби ж тепер мати таку форму, але мені вже не 12! Справа наліво: Джон Кертіс (ми всі були в нього закохані!), Тамзін Коач, Стюарт Вайтлі, Керрі Мейкпіс, ваша покірна слуга, Келлі Паверс і Ріс Саммер.

Страйк повернувся до сторінки Керрі Кертіс Вудз, яка досі не прийняла його запиту на дружбу. Що ж, тепер він знав, що колись Шері теж називалася Керрі, ба більше, він розумів, звідки взялося прізвище «Кертіс»: це була данина дитячій закоханості.

Доївши бургер та картоплю й допивши пиво, Страйк повернувся на стоянку по невеликий наплічник зі щіткою, пастою, чистою білизною і зарядним пристроєм для телефона, який тримав у багажника на випадок ночівлі поза домом, а тоді повернувся до готелю «Париж».

За екстер’єром можна було здогадатися й про те, яким буде інтер’єр: високі арки дверей, кришталеві люстри і широкі сходи у фойє мали натякати на велич, але коркова дошка з прикріпленою історією готелю на ламінованих аркушах більше пасувала б молодіжному хостелу. Нездатний залишити питання без відповіді, Страйк прочитав ці відомості й дізнався, що готель відкрив чоловік, чия сім’я втекла з Франції під час революції.

Як він і сподівався, тут знайшовся вільний номер для одного. Його вікна дивилися не на море — годі було й сподіватися на таке в сезон — а на дахи Кромера. Свідомо шукаючи плюси, Страйк відзначив, що кімната чиста, а ліжко зручне, але трохи побувши всередині в оточенні тих самих приглушених жовто-червоних тонів, що й фойє, він раптом відчув ірраціональну клаустрофобію. З дитинства і протягом усієї військової кар’єри він спав і в машинах, і в наметах на твердій землі, і в сквотах, і в тому жахливому сараї на Чапмен-Фарм, і на багатоповерховій парковці в Анголі. Не було жодних причин скаржитися на цілком пристойний готельний номер.

Та коли Страйк повісив куртку і роззирнувся, виглядаючи опори для рук на шляху між ліжком та ванною кімнатою, який вранці доведеться долати на одній нозі, депресивний настрій, якому він не піддавався цілий день, переміг. Упавши на ліжко, він обтер обличчя і більше не зміг не думати про дві причини свого пригніченого стану: Шарлотту та Робін.

Страйк зневажав саможаління. Під час армійської та детективної кар’єри він вдосталь надивився на справжні злидні, травми та труднощі, а також вважав, що не слід забувати, у чому йому пощастило. Проте Шарлоттині нічні погрози не давали йому спокою. Якщо вона їх виконає, наслідки будуть потворні. Він спізнав достатньо цікавості з боку преси, щоб розуміти, чим вона загрожує його бізнесу, і вже мав проблему з боку Паттерсона, який намагався йому нашкодити. Він дуже сподівався, що більше ніколи не муситиме ховатися й не приходити до офісу чи втратить клієнтів, яким потрібен анонімний сищик, а не зірка мимоволі, особливо така, якій закидають насильство над жінкою. Він знову дістав мобільний і загуглив своє ім’я разом із Шарлоттиним.

Трохи результатів знайшлося — здебільшого старі статті, у яких побіжно згадувалися їхні стосунки, серед них і стаття про побиття Лендона Домера. Отже, вона ще мовчить. Звісно, щойно заговорить — Страйк про це дізнається: послужливі друзі почнуть ділитися з ним своїм обуренням, як завжди роблять люди, що прочитали погану новину й думають, що таким чином допоможуть.

Страйк позіхнув, поставив телефон заряджатися і, хоч було ще рано, пішов у душ. Він сподівався, що гаряча вода покращить настрій, та поки намилювався, почав думати про Робін, що нітрохи не втішало. В останні дві мандрівки до прибережних містечок, що мали місце в контексті попередніх справ, він їздив із нею: вони разом їли картоплю в Скеґнессі та ночували у сусідніх кімнатах у Вітстейблі.

Особливо добре він пам’ятав вечерю в тому останньому готелі, коли він уже розійшовся з тодішньою подругою, а вона ще не прийняла запрошення піти за побачення з Раяном Мерфі. Робін була в блакитній сорочці. Вони пили ріоху й сміялися, а на останньому поверсі на них чекали сусідні номери. Ситуація була така сприятлива (подумав Страйк): вино, море, відсутність пари в обох, жодних завад, і що він зробив? Нічого. Навіть якби він просто сказав, що закінчив попередній роман — короткий, незадовільний і початий винятково для того, щоб не думати про неї — це могло б стати початком розмови, яка звернула б на почуття Робін, але натомість Страйк за звичкою замкнувся у собі, боячись зашкодити їхній дружбі та діловому партнерству, а ще — отримати відмову. Єдина — і вчасно перервана — п’яна спроба поцілувати Робін під готелем «Рітц» на її тридцятий день народження була зустрінута нею з таким острахом, що цей образ закарбувався в пам’яті Страйка.

Він голий повернувся до ліжка і зняв протез. Той неохоче розстався з гелевою подушечкою на кінці кукси, а Страйк слухав мартинів, що кружляли в призахідному світлі, і страшенно шкодував про те, що тоді у Вітстейблі промовчав. Якби він сказав хоч щось, то тепер, може, не почувався б так жалюгідно й не сподівався хіба на те, що Раян Мерфі не витримає і нап’ється.

64

Наступного ранку Страйк прокинувся і спершу не зрозумів, де він. Уві сні він сидів з Робін в її старому «лендровері» й обмінювався з нею історіями про утоплення: уві сні вони обоє тонули по кілька разів.

Розліпивши очі, він потягнувся по телефон, щоб вимкнути будильник, і побачив, що за останні пів години прийшло сім повідомлень: від Пат, Люсі, Прюденс, Шпеника, Ільзи, Дейва Полпорта та журналіста Ферґюса Робертсона. Із тремом остраху він відкрив SMS від Пат.

Щойно дзвонила її сестра. Я сказала, що вас немає.

Тримайтеся.

Наступним Страйк прочитав повідомлення від Люсі.

Ломако, я так співчуваю, щойно побачила. Це жахливо.

Не знаю, що сказати. Тримайся!

Уже зі справжнім жахом Страйк сів на ліжку і відкрив SMS від Ферґюса Робертсона.

Редакція питає, чи ти прокоментуєш. Можливо, краще щось сказати, щоб від тебе просто відчепилися. Не знаю, чи ти в курсі, але кажуть, що вона лишила записку.

Серце калатало до болю сильно. Страйк зайшов на рядок пошуку і надрукував ім’я Шарлотти.

Смерть світської левиці: Шарлотту Кемпбелл знайдено мертвою

Бунтарку Шарлотту Кемпбелл знайшла мертвою прибиральниця

Смерть Шарлотти Кемпбелл після скандалу з побиттям

Страйк дивився на заголовки і не міг осягнути того, що бачив. Тоді відкрив останнє з посилань.

Шарлотта Кемпбелл, модель і світська левиця, вкоротила собі віку у 41 рік. Це підтвердив адвокат родини ввечері у п’ятницю. Мати та сестра Кемпбелл зробили таку заяву для «Таймз»:

«В ніч на четвер наша люба Шарлотта вкоротила собі віку. Шарлотта переживала сильний стрес після безпідставного звинувачення у побитті та цькування, яке влаштувала їй преса. Ми просимо поважати нашу приватність у цей страшний час, особливо важкий для дітей, яких вона обожнювала».

«Ми втратили найдотепнішу, найрозумнішу, най оригінальнішу жінку, яку знали, — каже зведений брат Кемпбелл актор Саша Леґард, який зробив окрему заяву. — Я лише один серед багатьох убитих горем людей, які любили її і тепер не можуть повірити, що більше ніколи не почують її сміху. «Окрила смерть її, як ранній іній вкриває квітку щонайкращу в полі»[5]».

Молодша донька телевізійника сера Ентоні Кемпбелла та моделі Тари Клермон, Кемпбелл узяла шлюб із Яґо Россом, віконтом Кройським, у 2011 році. У шлюбі, розірваному минулого року, народилися близнюки. До одруження Шарлотта Кемпбелл довгий час перебувала у стосунках з приватним детективом Кормораном Страйком, старшим сином рок-зірки Джонні Рокбі. Останнім часом Кемпбелл зустрічалася з Лендоном Дормером, американським мільярдером і спадкоємцем готельної імперії Дормерів, але десять днів тому ці стосунки завершилися арештом Кемпбелл за побиття. Друзі Дормера стверджують, що після конфлікту, який стався у його квартирі, на обличчя йому довелося накласти шви.

Кемпбелл, яка вперше потрапила на шпальти газет чотирнадцятирічною у зв’язку з втечею з коледжу для дівчат Челтенгем, отримала класичну освіту в Оксфорді та стала незмінною окрасою світського товариства Лондона. «Мінлива й запаморочлива», як писав про неї «Vogue», Кемпбелл у різний час працювала моделлю та журналісткою моди, а протягом дев’яностих та нульових неодноразово шпита-лізувалася в реабілітаційні центри. У 2014 році вона потрапила до скандального Саймондз-Гауса, — приватної установи, що спеціалізується на психіатрії та лікуванні залежностей, внаслідок випадкового, як запевняли пізніше, передозування.

Повідомляють, що тіло Кемпбелл знайшла прибиральниця в її мейферській квартирі вчора вранці.

В вухах у Страйка гупала кров. Він повільно повернувся на початок статті.

Дві фотографії супроводжували її: на першій була Шарлотта в мантії та шапочці на своєму випуску з Оксфорда в дев’яності. Страйк пам’ятав, як побачив це фото під час своєї служби у військовій поліції в Німеччині. Ні сер Ентоні, ні його дружина Тара, які терпіти на могли Страйка, тоді не знали, що вони відновили свій роман, тепер на відстані.

На другому фото Шарлотта усміхалася камері, а на шиї в неї був масивний чокер зі смарагдами. Це була рекламна світлина до випуску колекції прикрас, і в омертвілому мозку Страйка вигулькнула недоречна думка, що дизайнерці, з якою він теж недовго зустрічався, мабуть, приємно буде, що обрали саме це фото.

— Чорт, — промовив він, відштовхнувшись від подушки. — Чорт!

Шок боровся із відчуттям цілковитої невідворотності. Було розіграно останню партію, і Шарлотта вийшла з гри без можливості робити нові ставки. Мабуть, вона скоїла це у ніч, коли востаннє йому дзвонила. Чи говорила вона про цей намір у котромусь із повідомлень, які він видалив? А раптом, пригрозивши піти до Робін і розкрити їй очі на справжнього Страйка, Шарлотта зламалася і благала його знову поговорити з нею? Чи погрожувала (як робила вже багато разів) вкоротити собі віку, якщо він відмовить?

Страйк механічно повідкривав решту отриманих повідомлень. В усіх були написані передбачувані речі, крім одного — від Дейва Полворта. Дейв не терпів Шарлотту й весь час казав Страйкові, що той дурень, бо ніяк із нею не розв’яжеться.

Хрінова історія, Діду.

Точно ці самі слова сказав йому Полворт, коли вперше прийшов до нього у військовий шпиталь Селлі-Оак, де Страйк лежав після втрати ноги.

Страйк відклав телефон, нікому не відповівши, опустив цілу ногу на підлогу і на ній пострибав до ванної, хапаючись для балансу за стіну і дверну клямку. Серед багатьох емоцій, які вирували в ньому, звучало страшне відлуння дня, коли він дізнався про смерть матері. Він тоді був уражений горем, але тягар тривоги та страху, який не відпускав його, відколи Леда вийшла заміж за буйного, некерованого й молодшого за себе наркомана, зник: він міг більше не боятися страшної новини, бо вона вже сталася. І така сама ганебна тінь полегшення звивалася серед його нинішніх суперечливих почуттів: найгірше відбулося, а отже, найгіршого вже ніколи не треба буде боятися.

Звільнивши сечовий міхур і почистивши зуби, він одягнувся й причепив протез, а от про сніданок геть забув. Страйк виписався з готелю у такому розгубленому стані, що навіть не запам’ятав, якої статі була людина на рецепції.

Чи міг він цьому перешкодити? Мабуть, так, але якою ціною? Ціною постійного спілкування й чимдалі більших вимог та гучніших благань про возз’єднання від жінки, яка жила залежністю від власного болю? Він давно облишив усяку надію на те, що Шарлотта справді зміниться, бо вона уперто утримувалася від будь-якого бальзаму, відмінного від випивки, наркотиків і Корморана Страйка.

Він виїхав із поливаного дощем Кромера з думками про хао-тичну й нездорову родину Шарлотти, яка складалася суцільно з вітчимів, мачух та зведенюків, усобиць та наркотичних залежностей.

«Наша люба Шарлотта…»

Страйк їхав повз Чапмен-Фарм. Глянувши лівобіч, він знову побачив на обрії ту дивну вежу і, керуючись пориванням, на наступному повороті звернув наліво. Він мав нарешті дізнатися, що то за вежа.

«І на біса це комусь тепер треба? — спитав сердитий голос Шарлотти в його голові. — Яка тепер різниця?»

«Мені це треба», — подумки відповів Страйк.

Скільки він пам’ятав себе, у всяку тяжку мить його вірним прихистком і розрадою було розплутувати й розкривати, повертати порядок хаотичному світові, розгадувати таємниці, втамовувати свій незмінний свербіж до правди. Він мав дізнатися, що то за вежа, не через Шарлотту — і водночас заради неї. Він більше не був маленьким хлопчиком, який дивився на вежу й відчував непевну загрозу, хай навіть значно ближче коїлися страшніші речі й замість мами, яка пропадала десь у лісі, навколо скрадалися хижаки. Не був він і дев’ятнадцятирічним юнаком, який закохався у найвродливішу дівчину в Оксфорді та, засліплений та обеззброєний взаємністю, не побачив, що вона таке. Щонайменше сьогодні він розкриє секрет вежі, яка нависала в його пам’яті як символ найгірших часів його життя.

За кілька хвилин «БМВ» уже заїхало на пагорб, і вона постала перед ним, виявившись, звісно ж, церквою — старовинною нор-фолкською церквою, облицьованою камінчиками, подібно до багатьох будівель, які Страйк бачив у Кромері.

Він вийшов із машини. Табличка перед входом повідомляла, що перед церква Святого Івана Хрестителя. Керований незрозумілим пориванням, Страйк пройшов під брамою і торкнувся дверей. Він чекав, що церква буде замкнена, але двері прочинилися.

Всередині було тісно, біло та порожньо. Кроки Страйка розносилися луною, коли він ішов між лавами до простого золотого хреста над вівтарем. Тоді він сів на одну з лав.

Страйк не вірив у Бога, але в нього вірив дехто з тих, кого він любив і ким захоплювався. Тітка Джоан плекала непоказну віру, і її відданість певним формам та конструктам становила дивовижний контраст щодо ненависті його матері до будь-яких рамок та містечкових уявлень про респектабельність. Коли Страйк і Люсі жили в Сент-Мосі, Джоан щонеділі водила їх до церкви, і хоч ті сидіння в дитинстві навіювали нудьгу й пригнічували, спогади про отримані уроки дивно тішили тепер, коли він сидів на цій твердій лаві — як-бо солодко було потім нарешті вирватися на пляж! Наскільки цікавішими ставали їхні з Люсі ігри, коли вони звільнялися від нудотного чекання, поки Тед та Джоан приймали причастя! Йому спало на думку, що дещиця нудьги дітям зовсім не шкодить.

Кроки за спиною змусили Страйка озирнутися.

— Доброго ранку, — мовив новоприбулий, середніх літ чоловік із довгим блідим обличчям і м’яким поглядом, дещо схожий на вівцю. Його штани були підколоті велосипедними застібками; Страйка такого сто років не бачив.

— Доброго, — відказав він.

— У вас щось сталося?

Страйк подумав, що чоловік може бути священиком. Він був без колоратки, але й день був не недільний. «Як ти можеш про це думати в таку мить, нащо тобі та колоратка, що за манія все розгадувати?»

— Знайома людина щойно померла.

— Це страшенно прикро чути, — відповів чоловік так щиро, що Страйк сказав, ніби втішаючи незнайомця:

— Їй давно було недобре.

— О, — сказав чоловік. — І все ж.

— Так, — погодився Страйк.

— Я вас залишу, — мовив чоловік притишений голосом, пройшов у бік вівтаря і зник з очей, вирішивши, мабуть, відійти, щоб не заважати Страйку молитися. Він і справді заплющив очі, але говорив не з Богом. Він уявляв, що б сказала йому Шарлотта, якби була тепер поруч.

«Я тебе більше не дійматиму, Блуї. Тішся».

«Я не бажав тобі смерті», — подумки відповів Страйк.

«Але тільки ти міг мене врятувати. І я тебе попереджала, Блуї».

«Не можна утримати людину, погрожуючи їй самогубством, якщо вона піде. Так не можна. Ти мала дітей. Ти мусила б жити хоча б заради них».

«А, ну добре. — Страйк уявив її холодну усмішку. — Сприймай це як хочеш. Я мертва. Не можу сперечатися».

«Не грай зі мною в цю гру. — Страйк гнівався так, ніби вона справді сиділа поруч із ним у цій тихій церкві. — Я віддав тобі все, що мав. Я терпів лайно, якого не потерплю більше ніколи в житті».

«А Робін свята, так? Яка нудьга, — криво усміхнулася Шарлотта. — Ти раніше любив труднощі».

«Вона свята не більше, ніж ти чи я. Просто вона хороша людина».

Він розгнівався ще більше, бо в повіки ударили сльози.

«Шарлотто, я хочу хоч колись побути з хорошою людиною. Я втомився від бруду, безладу, сцен. Я хочу іншого».

«Робін убила б себе заради тебе?»

«Та нізащо. Вона має здоровий глузд».

«Ми стільки мали, стільки було між нами… а ти шукаєш здорового глузду? Корморан, якого я знала, засміявся б на самій думці про здоровий глузд. Пам’ятаєш? «Сонце зайде на ніч і зійде вранці, а для нас, як померкне світило денне, ніч без краю спаде і сон довічний. Так цілуй же мене сто разів і двісті…»[6]».

«Я був малолітнім дурником, коли цитував це тобі. Я тепер інший. Але я досі волів би, щоб ти жила й була щаслива».

«Я ніколи не була щасливою, — відповіла Шарлотта, яка іноді була здатною на брутальну чесність, якщо не діяли інші засоби, а чергова жорстока сцена виснажувала її почуття. — Іноді мене щось розважало. Але щастя я не пізнала».

«Я знаю».

І він повторив слова доброзичливого чоловіка у велосипедних застібках.

«І все ж».

Страйк розплющив мокрі очі й побачив перед собою хрест над вівтарем. Він, може, і не вірив, але хрест мав для нього певне значення. Він означав Теда і Джоан, порядок і стабільність, і водночас — непізнаване, нерозгадуване, людську потребу знаходити сенс у хаосі, а також надію на щось за межами світу болю й ненастанних випробувань. Деякі таємниці вічні й недосяжні для людини, і у визнанні та прийнятті цього було певне полегшення.

Смерть, любов, безмірна складність людського єства: тільки дурень стверджуватиме, що пізнав їх.

Тож Страйк сидів у цій скромній старій церкві з круглою вежею, яка зблизька утратила всяку зловісність, і згадував юнака, який залишив Леду з її небезпечною наївністю й одразу знайшов Шарлотту з її так само небезпечною мудрованістю, і уперше за весь час ясно зрозумів, що більше не є людиною, яка тягнулися до тих двох жінок. Страйк простив юнакові, який гнався за руйнівною силою в надії приборкати її і таким чином виправити світ і зробити його зрозумілим та безпечним. Зрештою, він не так уже сильно відрізнявся від Люсі. Вони обоє прагнули переробити свої світи, нехай і по-різному. Якщо пощастить, він має перед собою ще половину земного шляху, і настав час відмовитися від речей, значно шкідливіших за цигарки і смажену картоплю, — час визнати, що треба шукати нового, відмінного від того, що його знайоме й що ранить.

Чоловік із лагідним обличчям повернувся. Крокуючи назад проходом між лавами, від сором’язливо спинився біля Страйка.

— Сподіваюся, ви знайшли те, що вам було потрібно.

— Знайшов, — відповів Страйк. — Дякую.